Дике полювання короля Стаха

Розділ сімнадцятий

— Ти, Ригоре?

— Я, Андрусю. Точніше, ми.

Я подав Риторові руку. Ця ніч, після тієї, коли я спіймав Малого Чоловіка, була першою за весь час безхмарною, місячною ніччю. Повний місяць заливав блакитним сріблом торф'яні болота, пустки, парк Болотяних Ялин і далеко-далеко блищав у віконці самотньої хати. Вночі похолодніло й зараз болота «потіли», народжуючи в ямах клубки білих, рухливих туманів.

Ригор вийшов з-за кущів біля поваленої огорожі, а за ним з'явилися з темряви люди, чоловік дванадцять.

То були селяни. Всі в кожухах вовною навиворіт, в однакових білих магерках, з однаковими червоними лапами.

І всі вони в місячному світлі були на одне обличчя: немовби сама ця земля водночас спородила їх. У двох я побачив довгі рушниці, як у Ритора, один тримав у руках пістоль, решта була озброєна довгими ратищами й вилами, а один навіть просто довбнею.

— Це хто? — здивовано запитав я.

— Селяни, — нутром прогув Ригор. — Годі терпіти. Два дні тому дике полювання затоптало на вересовій пустці брата ось цього селянина. Михайлом його звати.

Михайло був схожий на нащадка бурого ведмедя. Глибокі маленькі оченята, вилиці широкі, руки й ноги — не гірші, як у Дубатовка. Очі його були червоні й опухлі, руки так стиснули вила, що аж суглоби пальців стали білими. Дивився він сердито й похмуро, але розумно.

— Годі, — сказав Ригор. — Зараз нам тільки помирати й зосталося. А помирати ми не хочемо. І ти, Білорецький, коли що-небудь помітиш, мовчи. Це справа наша. І бог дозволяє на конокрада — усім миром. Сьогодні ми їх відучимо не тільки людей топтати, а й хліб їсти.

— Це всі?

— Ні, — сказав мій новоявлений Чортів Батько, — ці, на чолі з Михайлом, залишаться тут, під твоєю рукою. А мої чекають біля болота, що оточує Яновську пущу, біля Відьмакової ступи. Там ще два десятки. Якщо вони підуть там — ми їх зустрінемо, якщо вони підуть невідомою нам іншою дорогою — зустрінете ви. Ми стежимо за пущею, Холодною улоговиною і пустками, що поряд. Ви — за Болотяними Ялинами. Зустріч, коли щось таке, біля Холодної улоговини. Коли потрібна буде допомога — посилайте чоловіка.

І Ригор зник у темряві.

Ми зробили засідку. Я загадав шістьом дядькам розташуватися обабіч дороги біля самої поваленої огорожі, трьом — трохи далі. Вийшов мішок, або правильніше, верша. Троє повинні були, у випадку чого, перетнути полюванню шлях відступу. Сам я став за великим деревом біля самої стежки.

Я забув ще сказати, що на кожного в нас було по три смолоскипи. Досить було, щоб освітити, у випадку потреби, усе.

Мої люди в кожухах навиворіт як лягли, так і зрослися з землею, не можна було відрізнити їх від звичайних купин, а сіра овчина зливалася з сірою осінньою травою.

Так ми лежали доволі довго. Місяць плив над болотами, миготіли там якісь блакитні іскри, туман то зливався в суцільну, коневі по коліна, смугу, то знову розповзався.

Вони з'явилися, як завжди, несподівано. Два десятки туманних вершників на туманних конях. Беззвучно і грізно насувалися вони. Не бряжчали вудила, не чути було людських голосів. Безлюдна маса рухалася на нас. Розвівалося довге волосся і плащі. Полювання мчало.

А попереду, як і раніше, скакав король Стах, прикривши капелюхом обличчя. Ми чекали, що вони прилетять як вітер, але кроків за сто вони… спішилися, пововтузились біля кінських ніг і, коли поїхали після цього, поїхали повільним кроком, до нас долинув зовсім несподіваний після мовчання цокіт копит.

Повільно наближалися вони. Ось поминули драговину, ось під'їхали до огорожі, ось поминули її. Король Стах їхав просто на мене, і я побачив, що лице його біле, як крейда.

Ось він майже біля мого дерева. Я ступив з-за нього і взяв коня за вуздечку. Водночас лівою рукою, в якій, крім револьвера, в мене був стек, я посунув його капелюх на потилицю.

Трупно-бліде дивилося на мене великими мертвими очима обличчя пана Ворони. Від несподіванки він, напевне, не знав, що робити, але зате я добре знав це.

— Так це ви король Стах? — спитав я тихо.

І вдарив його стеком по обличчю.

Кінь Ворони став дибки і кинувся від мене в натовп.

Тієї ж миті гримнули рушниці засідки і все завертілося у шаленому морі вогню. Ставали дибки коні, падали вершники, хтось німо кричав. Я запам'ятав тільки Михайлове обличчя, який спокійно цілився з довгої рушниці. Сніп вогню вирвався з неї. Потім пропливло переді мною лице вилицюватого хлопця з довгими пасмами чуба, що спадали на чоло. Хлопець цей працював вилами, як на току, потім підняв їх і з жахливою силою всадив у живіт коня, що став дибки. Вершник, кінь і хлопець упали разом. А я стояв, незважаючи на те, що постріли нарешті залунали і з їхнього боку, що кулі посвистували біля моєї голови, на вибір стріляв у вершників, що метушилися у нашому колі. Ззаду їх також поливали вогнем.

— Браточки, нас зрадили!

— Доскакалися!

— Рятуйте!

— Боже! Божечку!

На обличчях цих бандюг я побачив жах, і радість помсти полонила мене. Їм треба було думати раніше про те, що розплата приходить. Я бачив, як чолов'яга з довбнею врізався у середину кінного натовпу і бив нею навідліг. Уся застаріла лють, усе довготерпіння зараз вибухнуло нападом нечуваного запалу, бойової хоробрості. Хтось ривком стягнув з сідла одного з мисливців, і кінь потягнув його головою по корінню.

Через десять хвилин усе було скінчено. Коні без вершників протяжно іржали, лантухами лежали на землі вбиті й поранені. Тільки Ворона, як диявол, крутився серед селян, відбиваючись мечем. Револьвер він затиснув у зубах. Бив він дуже добре. Потім побачив у натовпі мене. Обличчя його перекривилося такою жахливою ненавистю, що навіть тепер я пам'ятаю його і часом бачу вві сні.

Стоптавши конем одного з селян, він схопив револьвер.

— Тримайся, падлюко! Одняв її! Тобі також не милуватися!

Селянин з довгими вусами потягнув його за ногу з коня. І тільки тому я не впав на землю з діркою в черепі. Ворона зрозумів, що його зараз стягнуть з коня, і пострілом впритул поклав довговусого на місці.

І тоді я, встигнувши вставити нові патрони, всадив у нього всі шість куль. Ворона хитнувся у сідлі, хапаючись руками за повітря, але все-таки обернув коня, збив на землю вилицюватого хлопця і помчав у напрямку до боліт. Він усе хапався руками за повітря, але ще сидів у сідлі і разом з сідлом (видно, лопнула попруга) з'їжджав на бік, поки не повис паралельно до землі. Кінь збочив, і голова Ворони з розмаху вдарилася об кам'яний стовп огорожі.

Ворона сповз із сідла, гепнувся об землю і зостався лежати на ній нерухомий, мертвий.

Розгром був повний. Страшне дике полювання лежало на землі, розбите руками звичайних селян першого ж дня, коли вони трошки піднатужилися і повірили, своїм примхливим розумом повірили, що навіть проти примар можна стати з вилами в руках.

Я підійшов до місця бою. Коней селяни зводили вбік. Це були справжні поліські дрикганти, порода, від якої зараз нічого не лишилося. Усі в смугах і плямах, як рисі або леопарди, з білими ніздрями і очима, які відливали в глибині червоним вогнем. Я знав, що ця порода відзначається дивовижною витривалістю, машистою інохіддю і під час галопу мчить величезними стрибками, як олень. Не дивно, що в тумані мені такими величезними здавалися їхні стрибки.

І ще дві розгадки прийшли несподівано. По-перше, біля сідла кожного мисливця висіли чотири глибокі кожушані торби, які, видно, у випадку потреби можна було одягти на ноги коням і зав'язати біля бабок. Крок робився зовсім безшумний. По-друге, серед трупів і поранених я побачив на землі три опудала, одягнені так, як і мисливці, у старі капелюхи з перами, капці, чуги, але прив'язані мотузками до сідла. Людей у Ворони, видно, бракувало.

Але й наші втрати були значні. Ми ніколи б не перемогли цієї банди професіональних вояк, якби не несподіваний наш напад. Але навіть і це відбулося погано: селяни воювати зовсім не вміли. Вилицюватий хлопець, якого збив конем Ворона, лежав на землі з розбитою головою. У довговусого селянина дірка від кулі темніла просто посеред чола. Селянин з довбнею, що вдерся у середину між вершників, лежав на землі і стриг ногами, як ножицями: відходив. Поранених було в два рази більше. Я також дістав рану: куля рикошетом влучила мені в потилицю.

Ми лаялися. Михайло бинтував мені голову, а я кричав, що це дурниця. Тим часом серед мисливців розшукали одного й підвели до вогнища, яке ми розклали. Переді мною стояв з обвислою, як нагайка, рукою Марко Стахевич, той самий шляхтич, розмову якого з Пацюком я підслухав тоді під деревом. Він був вельми колоритний у своїй чузі вишневого кольору, в маленькому капелюсі, з порожніми піхвами від шаблі на боку.

— Ти, здається, погрожував селянам, Стахевич? Ти помреш, як ці, — спокійно сказав я. — Але ми можемо відпустити тебе, бо один ти не шкідливий. Ти поїдеш за межі Яновської округи і будеш жити. Ми відпустимо тебе тоді, коли ти розповіси нам про вашу діяльність.

Він повагався, подивився на люті обличчя селян, залиті червоним сяйвом вогнища, на кожухи, на руки, які стискали вила, і зрозумів, що пощади тут чекати не можна. Вила з усіх боків оточували його, торкаючись тіла.

— Це все Дубатовк, — сказав він понуро. — Палац Яновських мав перейти до Горобурди, але Горобурда дуже напозичався у Дубатовка. Ніхто про це не знав, окрім нас, людей Дубатовка. Ми пили в нього, і він давав нам гроші. А сам він марив про палац. Він не хотів нічого продавати звідти, хоч палац коштував багато. Ворона казав, що коли б продати всі речі звідти в музеї, можна було б отримати багато тисяч. Випадок звів їх з Вороною. Ворона спершу не хотів убивати Яновську, хоч йому і показали на двері. Але після того, як з'явився Світилович, згодився і він. Казка про дике полювання короля Стаха спала на думку Дубатовку ще три роки тому. В Дубатовка звідкілясь є приховані гроші, хоч живе він навмисне бідно. Він взагалі дуже хитрий, дуже скритний, дуже неправдивий чоловік. Найрозумнішого обведе круг пальця, таким ведмедем прикинеться, що далі нікуди. І от він поїхав до найкращої у нашому краї стайні, до збіднілого за останні роки пана і купив усіх дрикгантів, а потім перевів їх до Яновської пущі, де ми побудували сховища і стайню. Усіх дивувало, як це ми можемо мчати по драговині, де й кроку ступити не можна. А ніхто не знає, як ми плазували по Велетовій прірві, шукаючи потаємних стежок. І знайшли. І вивчили. І мчали по місцинах, де стежка була по лікоть під тванню, а з боків — безодня. І до того ж ці коні — чудо. Вони біжать на голос Дубатовка, як собаки. Вони відчувають болото і, коли треба, роблять над місцями, де стежка обривається, величезні стрибки. І ще: ми завжди виїжджали на полювання тільки вночі, коли туман повзе по землі. І тому всі нас вважали привидами. А ми ще й мовчали завжди. Це було ризиковано. Але що ж нам було робити, здихати з голоду на чверті волока[3]? А Дубатовк платив. І до того ж ми не тільки доводили цим до божевілля або смерті Яновську, ми ще й вчили нахабних хлопів, щоб знали страх божий і не думали про себе занадто багато. Дубатовк через Горобурду примусив тоді Кульшу викликати до себе дівчину, бо знав — батько занепокоїться. І ми спіймали Романа, перестріли його. Ух, і гонка це була!.. Утікав, як чорт… Але його кінь зламав ногу.

— Ми знаємо це, — в'їдливо сказав я. — До речі, Роман видав вас з головою саме після смерті, хоч ви його крикам і не вірили. Не вірили ще два дні тому, коли розмовляли з Пацюком після вбивства Бермана.

У Стахевича аж щелепа відвисла. Я владно наказав йому розповідати далі.

— Ми навели жах на всю округу. Наймити згоджувалися на ту ціну, яку давав господар. Ми стали краще жити. А Яновську довели до розпачу. І тут з'явився ти, Білорецький. Дубатовк тоді привіз портрет Романа Старого недарма. Якби не ти, вона б була божевільною через тиждень після цього. І тут пан Ригор побачив, що помилився. Вона була веселою. Ти весь час танцював з нею. Дубатовк навмисне запросив тебе, коли передавали справи опіки, щоб ти переконався, що вона бідна. Він добре вів маєток — це ж був його майбутній маєток. Але бідність Яновської на тебе не вплинула, і тебе вирішили прибрати.

— До речі, — сказав я, — я ніколи не думав одружитися з нею.

Стахевич невимовно здивувався.

— Але байдуже. Ти все одно перешкоджав нам. Вона ожила з тобою. До речі, Дубатовк справді любив Яновську. Йому шкода було її знищувати, і, якби можна було обійтися без цього, охоче згодився б. І тебе він поважав. Казав нам завжди, що ти справжня людина. Шкода тільки, що не згодишся бути з нами. Тоді, на бал, Дубатовк привіз Яновській старовинне вбрання, бо воно тих, хто не звик до нього, робить непривабливими. І сам здивувався, як це несподівано добре вийшло. Одно слово, справи наші ускладнилися: треба було прибрати і вас, і Світиловича, який мав право на спадщину і кохав Яновську. Дубатовк запросив вас до себе, де Ворона повинен був викликати вас на дуель. Він так добре розіграв усе це, що ніхто й не подумав, що не він, а Дубатовк був натхненником дуелі, а ми тим часом розглядали вас, бо треба було добре запам'ятати ваше обличчя.

— Далі, — кинув я.

Стахевич завагався, але Михайло легенько торкнув його вилами в те місце, звідки ростуть ноги. Марко подивився навколо зацькованим поглядом з-під лоба.

— З дуеллю вийшла дурниця. Дубатовк підпоював тебе, але ти не п'янів. Та ще й виявився таким спритним, що поклав Ворону, і він справді мусив п'ять днів пролежати в ліжку.

— А як ви могли водночас бути в хаті і гнатися тоді за мною?

Стахевич процідив:

— За садком Дубатовкової хати чекали інші, новаки. Ми думали спочатку пустити їх по слідах Світиловича, коли тебе вб'ють, але Світилович сидів з нами до наступного дня, а Ворона був поранений. Їх пустили за тобою. Дубатовк досі не може дарувати собі, що по твоїх слідах пустили цих шмаркачів. Коли б не це — ти б від нас не втік нізащо. І до того ж ми думали, що ти йшов дорогою, а ти подався пусткою, та ще змусив згаяти час перед болотяною улоговиною. Поки собаки натрапили на слід — було вже пізно. І досі ми не знаємо, як ти вислизнув тоді від нас, спритник! Але знай, спіймали б — не поталанило б тобі.

— А чому ріг співав збоку? І ще, де ці новаки тепер?

Стахевич повагався.

— На мисливському розі грав один з нас, який їхав неподалік. А новаки — ось вони тут, лежать на землі. Нас було раніше менше. І ми вели з собою коней з опудалами в сідлі. А частина молодих пішла до Холодної улоговини. Ми думали, що ти там разом із своїм Ригором вартуєш. Але ми не сподівалися, що вас тут — армія. І от дорого заплатили за це. Ось вони лежать: Пацюк, Ян Стирович, Павло Бабоїд. І навіть Ворона. Ти мізинця його не вартий. Розумний був Ворона, а також не минув божого суду.

— Навіщо ви підкинули мені записку про те, що полювання короля Стаха приходить уночі?

— Що ти, що ти, — захитав Стахевич головою, — примари не підкидають записок. Ми на таку дурість не пішли б.

«Це, мабуть, Берман зробив», — подумав я, а вголос сказав:

— А мене ця записка переконала в тому, що ви не примари, саме в той момент, коли я починав цьому вірити. Подякуйте за це невідомому добродієві, бо з примарами я навряд чи відважився б боротися.

Стахевич побілів і, ледь рухаючи вилицями, кинув:

— Цього чоловіка ми б роздерли на шматки. А вас я ненавиджу, незважаючи на те, що не моя сила. І я мовчатиму.

Михайлова рука схопила полоненого ззаду за шию і натиснула за вухами.

— Кажи. Інакше ми тебе тут…

— Добре. Ваша сила… Радійте, хлопи… А ми вас також провчили. Нехай хто довідається, куди головні крикуни поділися з села Ярки, котре пан Антось Лухвиця з землі зігнав? Спитайте в когось, може, й довідаєтеся. Шкода, що Дубатовк не загадав вас удень підстерегти й застрелити. А це ж легко було зробити, особливо, коли ви до Кульшів ішли, Білорецький. І я вас навіть бачив тоді. Ми ще тоді зрозуміли, що ви шворку на нашу шию заготували. Кульша стара, хоч і божевільна, але могла про нас щось бовкнути. Вона почала здогадуватися, що була нашою зброєю в день убивства Романа. Довелося її тоді тільки один раз появою дикого полювання настрахати. Голова була слабка, одразу божевільною стала.

Я аж кипів від усіх тих огидних вчинків, від усіх паскудств, про які розповідав мені цей чоловік. Тільки тут безодня шляхетського падіння відкрилася мені. І я погодився з Ригором, що цю породу треба знищити, що вона почала смердіти на весь світ.

— Далі, паскуднику!

— Коли ми довідалися, що Ригор згодився шукати разом з вами, ми зрозуміли, що нам буде дуже погано. Тут я вперше побачив, як Дубатовк злякався. Він аж жовтий зробився. Треба, каже, кінчати, і не задля багатства, а задля власної шкури. І ми з'явилися тоді до палацу.

— Хто це кричав тоді? — суворо запитав я.

— Хто кричав, того більше нема. Он він лежить, Пацюк…

Стахевич явно втішався, розповідав про все з гонором, хвацько і зухвало, з таким хвацьким молодецтвом, немовби ось-ось «Баладу» Рубінштейна заспіває, але я добре бачив, що він боїться, хоч добре володіє собою.

— Та і я можу майже так кричати.

І він закинув голову — жили надулися на його шиї — і почав брати то вище, то нижче. Останній раз я почув крик дикого полювання: нелюдський, жахливий, демонський.

— Романе! — ридав і голосив голос. — Романе! Романе! Авой! Помста! Ми відпочинемо! Романе у двадцятому коліні, виходь!

Голос його покотився над Велетовою прірвою кудись далеко, почав перегукуватися з луною, заповнив собою весь простір. У мене мороз пішов по спині.

І Стахевич зареготав.

— Ти не вийшов тоді, Білорецький. Байдуже, на твоєму місці інший здох би від жаху. Ми спершу подумали, що ти злякався, але другого дня сталося майже непоправне. Світилович напоровся на Ворону, який їздив для вербування нових мисливців і запізнився. І це було якраз біля стежки, що веде в пущу, до нашої схованки. А потім ми довідалися, що він зустрівся з тобою, Білорецький, у лісі. І хоч він тобі не розповів цього поки що, ми розуміли — йому не можна дати жодної години життя. Половину людей відправили до трьох сосен. Дубатовк надіслав Світиловичу листа і виманив з хати. А потім з половиною людей, з трьома давніми хлопцями і новаками, поїхали до Болотяних Ялин. Сам Дубатовк спішився тоді і підкрався до тебе ззаду. Але ти встиг уже зробити кілька пострілів, і наші необстріляні компаньйони кинулися утікати. І ще одне диво: ти нам'яв чуба Дубатовку і так дав йому, що він досі не сідає на коня, сидить дома. Дома він і сьогодні, так що ти стережися, хлопе. А тебе, Білорецький, він добре тоді обкрутив. Ти й очуняти не встиг, а вже підсаджував його на коня. Зате із Світиловичем нам пощастило. Ворона дочекався його, спитав коротко: «Викрив диких мисливців?» Той тільки плюнув у бік Ворони. Тоді Ворона вистрілив. І тут з'явився ти, стріляв по нас, одному прострелив руку. А потім ти побив станового, а потім тебе викликали в повіт не без нашої допомоги. Ти, мабуть, не знаєш, що тебе повинні були заарештувати, а потім убити по дорозі «при спробі втекти». А ти був занадто спритний, чорт, тобі поталанило, і лист губернатора примусив суддю відмовитися допомагати нам. Він на колінах молив Дубатовка, щоб тебе скоріше застрелили. До речі, Ворона чекав тоді Світиловича під деревами, стріляв у нього і вдався до такої хитрості, якої ти ніколи не відгадаєш.

— Чому ніколи, — байдуже сказав я. — Дубатовк видер із часопису в Яновської кілька аркушів і з них зробив пиж. Ви думали, що я, коли вирвуся живим з ваших лап, грунтуючись на цьому, підозріватиму Бермана.

Скрюченими, схожими на кігті пальцями Стахевич дряпав собі груди.

— Диявол! — ледь прохрипів він. — Не треба було нам зв'язуватися з тобою. Але хто думав? Ось вони, недумаючі, лежать тут зараз, як лантухи з гайном, ні на що не варті.

Потім знову почав говорити:

— І от ще наша помилка. Стежили за тобою, а за хлопами перестали стежити, за Ригором перестали. А вони добралися до нас, до схованки, до потаємних стежок. І навіть біля Романового хреста тобі пощастило: ми вбили курча, випустивши тебе з лап. Убили на скаку, не спиняючись. Кокнули — і далі. І опісля пішли перевірити. І навіть тут напоролися на тебе, як дурні. А потім зник Горобурда, і ми вирішили не вертатися цієї ночі додому, поки не здобудемо тебе. От і здобули…

— Годі, — сказав я. — Слухати бридко. І хоч ти вартий зашморга — ми не знищимо тебе. Ми дали слово. Потім ми розберемося і, якщо ти будеш дуже винний, передамо тебе в губернський суд, а якщо ні — відпустимо.

Я не встиг сказати цього, як Стахевич раптом відштовхнув двох селян, вирвався і з надзвичайною спритністю побіг до коней. Вартовому він дав ногою у живіт, кинув тіло в сідло і з місця рвонув наметом. На ходу він обернувся і здалеку крикнув:

— Чекай ще губернського суду! Я зараз до Дубатовка, він на вас, бидло, усю шляхту підніме. Вас тут на місці покладуть. І тобі, хамло столичне, не жити, і шалаві твоїй також. А ти, дурний Михаиле, знай, це я твого брата недавно стоптав. Те саме й тобі буде.

Михайло повів у повітрі дулом довгої рушниці і, не цілячись, натиснув на спуск. Стахевич, мовчки, немовби так і треба було, беркицьнув з сідла, калачиком кілька разів крутнувся на землі і затих.

Михайло підійшов до нього, узяв за уздечку коня і вистрілив Стахевичу просто в лоб. Потім він суворо сказав мені:

— Іди вперед, отамане. Невчасно ти з ним добрий став. Доброту геть. Обійдеться без марципанів циганське весілля. Іди, ми тебе наздоженемо. Іди дорогою до Холодної улоговини. І не оглядайся.

Я пішов. І справді, яке я мав право панькатися з ними. Якби цей зрадник добрався до Дубатовка — вони б усю округу залили кров'ю. А Дубатовка треба скоріше взяти. Треба взяти сьогодні ж уночі.

Ззаду почулися стогін і лемент. Там добивали поранених. Я спробував оглянутися — і не міг. Щипало в горлі. Але хіба вони не зробили б з нами ще гірше?

Селяни наздогнали мене на півдорозі до улоговини. Мчали на дрикгантах з вилами в руках.

— Сідай, отамане, — добродушно сказав Михайло. — З тими покінчили. А прірва матінка не розкаже нікому. Отак з ними…

Я зовсім спокійно відповів:

— Ну й добре. А зараз швидко до Ригора. Потім разом з ним підемо на будинок Дубатовка.

Ми домчали до улоговини в одну мить. Там застали вже також кінець трагедії. Ригор і два десятки селян збилися в улоговині. Ригор дотримав слова, хоч із спійманими учасниками полювання не вчинили розправи, як із конокрадами, а просто вбили. Перед Ригором лежав на спині останній із живих — зовсім молоденький шляхтич. Я так і кинувся до них. А той, пізнавши по моєму одягу, що я не селянин, раптом закричав:

— Мамцю! Мамцю! Мене вбивають!

— Ригоре, — почав благати я. — Не треба, він ще зовсім молодий хлопчик.

І я вчепився за його плече, але тут мене схопили ззаду за руки.

— Геть! — гаркнув Ригор. — Заберіть його! Бовдур! А вони дітей з Ярків шкодували? Ті з голоду здихали… з голоду! Людина їсти, по-твоєму, не має права? У нього мамця! А в нас матерів нема? А в Михайлового брата не було матері? А в тебе її нема, що ти такий добрий?! Слинько! А ти знаєш, що оцей «хлопчик молодий» сьогодні Симона, Зосьчиного брата, застрелив?! Нічого, ми їм зараз вчинимо, як у пісні, «Вовкулакову ніч».

І Ригор, обернувшись, із силою всадив вила в те, що лежало на землі.

Я відійшов убік і сів навпочіпки. Мене почало нудити, і я не відразу почув, як Ригор, коли вбитих уже повкидали в болото, підійшов і взяв мене за плечі:

— Дурень ти, дурень… Ти думаєш, мені не шкода? Серце кров'ю обливається. Спати спокійно, здається, ніколи в житті не зможу. Але терпіти — так терпіти, а коли почали вже — то до кінця. Щоб жодного не лишити, щоб тільки ми всі, присутні тут, під круговою порукою, знали. «Молодий»! Ти думаєш, що не виросте з цього молодого старий гад? Виросте. Особливо при спогадах про цю ніч. Так «шкодуватиме» нашого брата хлопа, що тільки подивуєшся… Пусти його — суд сюди з'явиться. Мене з тобою — у зашморг. Михайла та інших — на каторгу. Кров'ю округу заллють, шмагатимуть так, що із сідниць м'ясо шматками полетить.

— Я розумію, — відповів я. — Треба, щоб жоден з них не втік. Я щойно Світиловича згадав. Треба, брате, рушати до останнього з живих, до Дубатовка.

— Добре, — лагідно пробурчав Ригор. — Веди.

І загін рушив за мною у бік будинку Дубатовка. Ми летіли галопом, і коні мчали так, немов за ними гналися вовки. Місяць тьмяно освітлював нашу кавалькаду: кожухи селян, вила, похмурі обличчя, опудала на деяких конях. Нам довелося об'їжджати болото довкола Яновської пущі. Ми довгий час марудилися там, поки переді мною не з'явилися верхів'я лип біля будинку Дубатовка. Місяць заливав їх мертвотним сяйвом, і, незважаючи на пізній час, під липами миготіли три рожеві вогники.

Я наказав людям спішитися сажнів за п'ятдесят від будинку і оточити його щільним кільцем. Смолоскипи тримати в руках і бути готовими за сигналом запалити їх. Наказ виконали мовчки. Сам я переліз через низьку огорожу в садок і пішов між рядами майже вже голих яблунь, залитих мерехтливим світлом місяця.

— Хто з кіньми? — запитав я Ригора, який ішов за мною.

— Хлопець один. Він, у випадку чого, сигнал нам подасть. Свистить надто вже добре. Просто соловей-розбійник: коні на коліна падають.

Ми кралися далі, і чоботи наші м'яко ступали по мокрій, лискучій землі. Я підійшов до вікна: Дубатовк був у кімнаті й нервово ходив з кутка в куток, часто позираючи на стінний годинник.

Я ніколи не бачив такого обличчя. Це був інший Дубатовк, і тут, сам на сам з собою, звичайно, справжній. Куди й поділася доброта, поміркованість, рожеве обличчя різдвяного Діда Мороза. Це обличчя було жовте, з низько опущеними кутами рота, з різкими зморшками біля носа. Очі позападали, дивилися мертво й похмуро. Я вжахнувся, побачивши його, як жахається людина, що проспала ніч у ліжку і тільки вранці знайшла в ньому гадюку, котра залізла туди, щоб зігрітися.

«Як я міг бути таким безтурботним?» — з жахом подумав я.

Ні, з ним треба було кінчати. Він один — небезпечніший, ніж десять диких мисливців. Добре, що я позбавив його тоді на деякий час можливості їздити верхи, а то б ми не викрутилися. Він би не поїхав просто на кулі, він би не дрібнив загін, він би розчавив нас із Ригором, мов кошенят, копитами своїх коней, і зараз ми лежали б десь на дні прірви з виколеними очима.

— Посилай сюди, Ригоре, душ сім. Вони вибиватимуть двері тут, ви — з парадного входу, а я спробую відірвати дошку в омшанику і кинутися на нього. Тільки всі разом.

— А може, спробувати видати себе за полювання, постукати у вікно і, коли відчинить, схопити. Родичів він на цю ніч відіслав, сам удома, — запропонував Ригор.

— Нічого не вийде. Це хитрий лис.

— А все-таки спробуємо. Розумієш, крові шкода…

— Гляди, хлопче, щоб гірше не було, — покрутив я головою.

Коней підвели до будинку. Люди мої загомоніли. Я з радістю побачив у вікно, що обличчя пана Ригора прояснилося, немовби він дочекався нарешті. Він пішов зі свічкою до дверей, але раптом зупинився, непорозуміння відбилося на його обличчі. В ту саму мить він дмухнув на свічку, і кімната потонула в темряві. Захід зривався.

— Хлопці! — крикнув я. — Оточуйте будинок.

Почувся тупіт ніг, вигуки. З двох боків почали ламати двері, бити в них чимсь важким. А з мезоніна водночас пролунав постріл.

І відразу за пострілом почувся згори нелюдський від люті голос:

— Оточили, собаки! Чекайте! Шляхта так не здається!..

З другого вікна мезоніна вилетів сніп вогню. Дубатовк, видно, перебігав од вікна до вікна, стріляючи на всі боки по людях, що підступали.

— Ого, та в нього там цілий арсенал, — тихо сказав Ригор.

Слова його перервав ще один постріл. Молодий хлопець поруч зі мною покотився по землі з пробитою головою. Дубатовк стріляв краще за найліпшого мисливця-поліщука. Ще постріл.

— Притискайтеся до стін! — крикнув я. — Там кулі не дістануть.

Кулі наших хлопців, що стояли за дверима, відколювали тріски від колод мезоніна, пирскали отинковкою. Але зрозуміти, в якому вікні з'явиться Дубатовк, не можна було.

Перемога наша обіцяла бути Пірровою.

— Андрію! — гримів голос Дубатовка. — Ти також дістанеш своє. По мою душу прийшли, дияволи, — віддасте свої душі!

— Смолоскипи паліть, — крикнув я. — Кидайте їх на дах.

І в одну мить спалахнули довкола будинку три десятки вогнів. Деякі з них, описавши в повітрі півколо, падали на дах і, розприскуючи довкола себе смолу, поступово почали протягувати язики полум'я до вікон мезоніна. У відповідь на це почувся рев:

— Сорок на одного! Та й то вогнем користуєтеся! Благородність!

— Мовчи! — крикнув я. — А на одну дівчину двадцять вершників випускати благородно?! Он вони, твої вершники, зараз у болоті лежать, і ти там будеш.

У відповідь біля моєї голови цокнула об отинковку куля.

Будинок Дубатовка палав. Бажаючи бути далі від стіни, я кинувся до дерев і мало не впав: куля «короля Стаха» проспівала біля мого вуха. Навіть волосся заворушилося.

Полум'я охопило мезонін. Я підняв револьвер і вистрілив, Дубатовк дико завив.

Полум'я заглядало в мезонін, і там, у вогні, самі почали стріляти загодя заряджені рушниці. Ми заспокоїлися і зовсім було відійшли від будинку, який перетворився на суцільну свічку, коли раптом голос хлопця біля коней стривожив нас. Ми глянули в той бік і побачили Дубатовка, який виліз із старого льоху сажнів за п'ятнадцять від будинку.

— А-ах, — проскрипів зубами Ригор. — Забули, що в лисиці в норі завжди другий хід є.

А Дубатовк, петляючи, біг у напрямку Велетової прірви. Права рука його висіла. Очевидно, я все-таки почастував його.

Він біг із спритністю, несподіваною для його огрядності. Я вистрілив з револьвера — далеко. Цілий залп гримнув із рушниць моїх людей — хоч би що. Дубатовк перебіг невелику галявину, з маху кинувся у болото і почав стрибати по купинах, як коник, так швидко, що в очах миготіло. Опинившись на безпечній відстані, він посварився нам кулаком.

— Тримайтеся, пацюки!.. — долетів до нас його страшний голос. — Жодному з вас не жити. Шляхетством, іменем, кров'ю своєю клянуся — виріжу вас разом з дітьми.

Ми були вражені. Але в цю мить свист такої сили, що в мене заболіло у вухах, пролунав над болотами. Я глянув у той бік і при світлі пожежі побачив, як хлопець ткнув одному коневі просто під хвіст колючий сухий будяк. Знову свист…

Табун дико заіржав. Коні ставали дибки. Зрозумівши план цього юнака, ми кинулися до дрикгантів і почали стьобати їх. Наступної миті охоплений панікою табун помчав до Велетової прірви. На деяких конях ще сиділи постаті фальшивих вершників.

Дике відлуння копит роздерло ніч. Коні мчали, як скажені. Дубатовк, видно, теж зрозумів, чим це пахне, і, озвавшись божевільним криком, побіг з хуткістю розпачу болотяною стежкою. Він біг, а коні за ним, привчені до цього тим, хто зараз утікав від них…

Ми бачили, як шалено мчало дике полювання короля Стаха, позбавлене вершників. Розвівалися у повітрі гриви. Твань летіла з-під копит, і зірка горіла над головами коней.

Ближче! Ближче! Відстань між Дубатовком і шаленими кіньми зменшувалася. У відчаї він збочив зі стежки, але оскаженілі коні збочили також.

Крик, сповнений смертельного жаху, долинув до нас.

— Рятуйте! О, король Стах!

В ту саму мить ноги його з розмаху вскочили в безодню, а коні наздогнали його і почали провалюватися. Перший дрикгант зім'яв його копитами, втиснув глибше в смердюче багно і заіржав. Забулькала, заговорила драговина.

— Король Стах! — долинуло до нас.

Потім щось величезне заворушилося у глибині, ковтаючи воду.

Коні і людина зникли, і тільки великі бульбашки забулькали на поверхні.

Як свічка, палав палац останнього «лицаря», лицаря нічних розбоїв і вовчого сонця. Селяни у вивернутих кожухах і з вилами в руках стояли довкола будинку, залиті червоним тривожним світлом.