Дике полювання короля Стаха

Розділ чотирнадцятий

Можна було вважати, що сонце зробило один оберт (я вживаю слово «вважати» тільки тому, що сонце не виглядало з-за хмар), коли я опівдні з'явився до повіту. Це було пласке, наче перепічка, містечко, гірше за будь-яке інше, і відділяли його од Яновської округи тільки верст вісімнадцять-двадцять чахлих лісів. Кінь мій цокав копитами по брудних вулицях, довкола замість будинків були якісь курники, і єдиним, що відрізняло це містечко від села, були смугасті будки, біля яких стояли вусаті цербери в латаних мундирах, та ще дві-три цегляні крамниці на високих арках. Худі єврейські кози іронічними очима дивилися на мене із гнилих стріх.

Зате трохи далі височіли могутні, вкриті мохом мури давньої уніатської церкви з двома величезними стрілчатими вежами над чотирикутником похмурого кам'яного будинку ксьондза.

І над усім цим панувала така сама, як і повсюди, бридота занедбаності: на дахах, поміж ребристими латами, росли досить великі берізки.

На головній площі грязюка була по коліна, перед обшарпаним, сірим будинком повітового суду, майже на ґанку, лежало зо шість свиней, які тремтіли від холоду.

Я прив'язав коня до конов'язі й піднявся рипучими сходинками в коридор, де кисло пахло паперовим пилом, чорнилом і мишами. Двері до канцелярії, оббиті пошарпаною цератою, ледве відірвав, так вони набрякли. Увійшов і спершу нічого не побачив: таке скупе, у тютюновому димі, світло пробивалося крізь вузькі, маленькі вікна. Лисий скоцюрблений чоловічок підвів на мене очі і кліпнув ними. Тут я дуже здивувався: верхня повіка залишилася нерухомою, а нижня закрила все око, як у жаби.

Я назвав себе.

— Ви з'явилися? — здивувався чоловік-жаба. — А ми..

— А ви думали, — продовжив я, — що я не з'явлюся до суду, поїду звідси, утечу. Ведіть мене до вашого судді.

Протоколіст виліз із-за конторки й потупав переді мною у глибину цього димного пекла.

У другій кімнаті за великим столом сиділи три чоловіки в сюртуках, засмальцьованих настільки, що нагадували прілий тютюн. Обличчя повернули до мене, і я помітив у їхніх очах однаковий вираз хтивості, здивування перед тим, що я все-таки з'явився, і нахабства.

Це були суддя, прокурор і адвокат, один з тих «аблакатів», що обдирали клієнтів як липку, а потім зраджували. Голодний, хтивий і продажний судовий крючок з головою, схожою на огірок.

І взагалі це були не батьки й не діти судової реформи, а скоріше піддячі допетрівських часів.

— Пан Білорецький, — м'яким голосом промовив суддя, — ми чекали вас. Дуже приємно… Ми поважаємо людей із столичним блиском. — І він, не запрошуючи мене сісти, втупився в якийсь папірець. — Ви, напевне, знаєте, що вчинили щось схоже на кримінал, коли побили пристава за якийсь невинний жарт? Це — дія, яка кримінально карається, бо суперечить звичаям нашого краю, а також зведенням законів Російської імперії.

І він подивився на мене крізь окуляри з дуже гоноровитим виглядом. Він був цілком задоволений, цей нащадок Шам'яки, задоволений тим, що чинить суд і розправу в повіті.

Я зрозумів, що коли я не наступлю йому на мозоль, — я загину. Тому я присунув до себе стілець й сів на нього верхи.

— Мені здається, що в Яновській окрузі трохи забули про ввічливість. Тому я сяду сам.

Прокурор, люб'язний молодик із синцями під очима, немовби від ганебної хвороби, сухо сказав:

— Про ввічливість панові треба мовчати. Ви з'явилися сюди й одразу порушили спокій мирних обивателів. Скандали, буйство, спроба зав'язати дуель із смертним кінцем на балу в шановної пані Яновської. І до того ж вважали за гідність набити поліцейського чина при виконанні службових обов'язків. Чужак, а лізете в наше життя…

Холодне шаленство заметушилося у мене десь під серцем.

— Брутальні жарти в хаті, у господаря якої похорон, треба карати не нагаєм по обличчю, а чесною кулею. Він ображає гонор людей, які беззахисні перед ним, не можуть дати відсіч. Суд повинен займатися саме такими справами, захищати справедливість. Ви кажете про мирних обивателів. Чому ж ви не звертаєте уваги на те, як цих мирних обивателів убивають невідомі злочинці? Вашу округу тероризують, а ви сидите тут зі своїми входящими та ісходящими. Ганьба!

— Розмова про вбивство державного злочинця, а водночас обивателя і шляхтича Світиловича вестиметься не з вами, — зарипів суддя. — Російський суд не відмовляє нікому в обороні, навіть злочинцям. Однак йдеться не про те. Ви знаєте, що за образу пристава ми можемо… вас засудити до двох тижнів ув'язнення або штрафу і, як казали предки, баніції за межі Яновської округи.

Я розлютився:

— Ви можете це зробити силою. Але я знайду на вас управу в губернії. Ви покриваєте вбивців, ваш пристав ганьбив закони імперії, казав, що вбивством шляхтича Світиловича ви не маєте наміру займатися!

Обличчя судді покрилося апоплексичним малиновим рум'янцем. Він витягнув шию, як гусак, і просичав:

— А свідки цієї розмови, шановний пане Білорецький, у вас є? Свідки? Свідки? Де вони?

Адвокат, як гідний представник начала примирення у російському суді, чарівно посміхнувся:

— Звичайно, панові Білорецькому нема свідки. І взагалі, це є глупство: пристав не міг таке сказати. Пан Білорецький собі це просто уявити, опонента слова він не спіймає.

Він кинув у рот монпансьє, яке дістав з коробочки, поцмокав губами й тихо додав:

— Нам, дворянам, становище од пан Білорецький є особливо зрозумілий. Ми не хочемо вам робити неприємність. Нехай вас тихо і мирно звідси виїхати. Тоді все тут, як казати, уладнається, і ми справу заминати будемо… Нун, гут?

Для мене це було найрозумнішим виходом, але тут я згадав Яновську.

«Що буде з нею? Для неї це може скінчитися смертю або божевіллям. Я поїду, а її, дурненьку, тільки ліниві не покривдять?»

Я знову сів на стілець, стиснув щелепи і сховав пальці рук між колінами, щоб вони не викрили мого хвилювання.

— Я не поїду, — сказав я, — спершу спіймайте злочинців, які прикриваються іменем привидів. А потім я зникну звідси назавжди.

Суддя зітхнув:

— Мені здається, що вам доведеться піти звідси скоріше, ніж спіймають цих мі… міхі…

— Міфічних, — підказав адвокат.

— От-от, міхічних злочинців. І доведеться піти звідси не з власного бажання.

Всю кров кинуло мені в обличчя. Я відчував, що загинув, що вони зроблять зі мною те, що їм захочеться, але бив ва-банк, ставив на останню карту, бо боровся за щастя тієї, що була мені найдорожчою за все.

Неймовірним зусиллям я змусив свої пальці не тремтіти, коли витягнув з портмоне великий аркуш паперу і тицьнув їм під ніс. Але голос мій переривався від люті:

— Ви, здається, забули, що я з Академії наук, що я член імператорського географічного товариства. Ви бачите це? І я обіцяю вам, що, тільки-но я звільнюся, я поскаржуся государеві і не залишу від вашої смердючої нори каменя на камені. Я думаю, що государ не пошкодує трьох негідників, які хочуть вигнати мене звідси, щоб творити свої темні справи.

Вперше і востаннє я назвав другом людину, яку соромився назвати навіть співвітчизником. Я ж завжди намагався забути той факт, що предки Романових походять із Білорусії.

А ці йолопи не знали, що кожний другий член географічного товариства дорого дав би, аби тільки воно не звалося імператорським.

Але я вже майже кричав:

— Він заступиться!

Гадаю, що вони трохи завагалися. Суддя знову витягнув шию… і все-таки шепнув:

— А чи буде приємно государеві, що член такого поважного товариства спілкується з державними злочинцями? Багато поважних дідичів поскаржиться на це тому самому государю.

Вони оточили мене, немов хорти. Я сів, поклав ногу на ногу, склав руки на грудях і сказав спокійно (я був надто, надто спокійний, такий спокійний, хоч топися):

— А ви знаєте тутешніх селян? Вони, так би мовити, поки що щирі монархісти. І я обіцяю вам, якщо ви тільки виженете мене звідси, — я піду до них.

Вони аж позеленіли.

— Зрештою, я гадаю, що до цього справа не дійде. Ось лист від особи самого губернатора, де він пропонує місцевим властям підтримувати мене. А ви знаєте, що буває за невиконання таких наказів?

Грім над вухом не так би вразив цю публіку, як звичайний аркуш паперу із знайомим підписом. А я, вельми нагадуючи генерала на придушенні бунту, повільно цідив, відчуваючи, що мої справи поліпшуються:

— Ви що, полетіти з посад захотіли?! Я зроблю це! А за потурання диким вчинкам якихось нелюдів ви також відповісте!

Очі в судді забігали.

«Ну що ж, — вирішив я, — чи пан, чи пропав».

Я показав решті на двері. Вони похапцем вийшли з кімнати Я добре бачив в очах судді переляк, як у зацькованого тхора, бачив і ще щось приховане, злісне. Я підсвідомо був переконаний зараз, що він зв'язаний з таємницею дикого полювання, що врятуватися він може тільки в тому випадку, коли я загину, що тепер полювання може полювати не мене, бо це питання їхнього життя, і я, можливо, ще сьогодні отримаю кулю у спину, але шалені злість, лють, ненависть стисли мені горло Я зрозумів, чому наших предків називали шаленими й казали, що вони б'ються навіть мертві.

Я ступив крок, схопив чоловічка за петельки, витягнув з-за стола і підняв у повітрі. Потряс.

— Хто?! — ревнув я і сам відчув, як побіліли мої очі.

Він напрочуд правильно зрозумів моє запитання.

— О-йой! Не знаю, не знаю, пане. Ох, що мені робити? Вони вб'ють мене, уб'ють.

Я кинув його на підлогу і схилився над ним:

— Хто?!

— Пане, пане. Ручки-ніжки поцілую, не треба…

— Хто?!

— Я не знаю. Він надіслав мені триста карбованців і при них листа з вимогою вислати вас, бо ви перешкоджаєте. Там був тільки самий наказ, і там говорилося, що його цікавить пані Яновська, що йому корисна її смерть або шлюб з нею. І ще там було сказано, що він молодий, і дужий, і спроможний у випадку чого заткнути мені горло.

Схожість судді з тхором доповнилася раптом ще й смородом. Я подивився на залите слізьми обличчя цієї худобини і, хоч підозрівав, що він знає трохи більше, ніж каже, з гидливістю відштовхнув його. Не міг я бруднити руки об цього… Не міг. Інакше втратив би повагу до себе назавжди.

— Ви ще відповісте за це, — кинув я від дверей. — І такій гидоті потрапляють під суд люди! Бідні селяни!

… Я їхав дорогою через ліс і міркував про все, що сталося. Це було більш-менш легко, все, здається, ставало на свої місця. Ясно, натхненник полювання не Дубатовк: яка йому вигода, він не спадкоємець Яновської. І не економка. І не нещасна божевільна в садибі Кульшів. Я перебрав усіх, навіть тих, на кого не можна було й подумати, бо став дуже недовірливий. Злочинець молодий, йому корисна або смерть Яновської, або шлюб з нею. Виходить, він має якісь права на спадщину. Цей чоловік, як підозрівав Світилович, був на балу в Яновської, він якось впливав на Кульшу.

Тільки двоє відповідали всьому цьому: Ворона і Берман. Але чому Ворона так по-дурному повівся зі мною? Ні, скоріше за все — це Берман. Він знає історію, він міг надихати якихось бандитів на це. Треба тільки довідатися, яка йому користь від смерті Яновської.

Але хто такий Малий Чоловік і Блакитна Жінка Болотяних Ялин? Голова мені паморочилася, і весь час крутилося у ній те саме слово:

«Рука…», «рука…». Чому рука? Ось-ось пригадаю… Ні, знову відлетіло. Ат, темна душа… Ну що ж, треба шукати дрикгантів і весь цей маскарад. І скоріше.