Дике полювання короля Стаха

Розділ другий

Наступний день був звичайним сірим днем, які часто бувають восени в Білорусії. Вранці я не бачив господині, мені сказали, що вона погано спить уночі і тому встає пізно. Обличчя економки, коли я сидів за сніданком, було якесь оцтово-кисле і таке бундючне, що неприємно було дивитися. Тому я не затримався за столом, узяв у кімнаті свій великий пошарпаний зошит, п'ять олівців, накинув сухий плащ і, розпитавши дорогу до найближчого хутора, вийшов із кімнати.

Мені одразу ж стало якось легше, хоч довкола було невесело. Тільки тут, на мокрій стежці, я міг добре роздивитися цей будинок-палац. Уночі він мені здався меншим, бо обидва його крила надійно ховалися у парковій гущавині і весь перший поверх цілком заріс здичавілим, величезним, як дерева, бузком. А під бузком росли високі, вищі за людину, жоржини, м'ясисті лопухи, глуха кропива та інша погань. Висовував там-сям, як на всіх вологих місцинах, свої лапаті стеблини чистотіл, буяла ведмежа дуда, шипшина, паслін. А на чорній від вологи землі серед цього різнотрав'я лежали білі від цвілі, видно, обламані вітром, товсті гілки дерев.

Сліди людської руки було помітно тільки перед входом, де похмурим пурпуром горіли на великому квітнику пізні айстри.

І будинок мав такий похмурий і холодний вигляд, що серце стиснулося. Був він двоповерховий, з величезним бельведером та невеличкими вежами по краях і відзначався тією відсутністю архітектури, яка була типовою для білоруських палаців за тих часів, коли наші предки перестали будувати замки, але ще вимагали від зодчих, щоб вони робили палаци схожі на цей вкритий мохом старий барліг.

Я вирішив іти на хутір не раніше, як оглянувши все тут, і пішов по алеї. Чорт знає, який дурень вирішив посадити в такому похмурому місці ялини, але це було зроблено, і дерева, яким було не менше за сотню років, зробили місцевість тільки трішки приємнішою, ніж славетний ліс у Данте. Ялини, товсті — двом не обхопити, — підступали до самих мурів палацу, зазирали лапами у вікна, бовваніли синьо-зеленими конусами над дахом. Стовбури їхні затягла сива борода моху й лишайників, нижні гілки звисали до землі, як намети, і алея нагадувала вузьку ущелину. Тільки біля самого будинку видно було подекуди похмурі, чорні від дощу, майже голі велетні липи і один могутній дуб, мабуть, заповітний, бо здіймав свою пишну маківку на кілька сажнів вище за найвищі ялини.

Ноги мої безшумно ступали по глиці, опісля я почув, що зліва потягло димком, і пішов на запах. Незабаром дерева розступилися, тільки щоб показати такий самий зарослий флігель із поваленим ґанком і забитими вікнами.

«З півверстви буде до палацу, — подумав я. — Коли, скажімо, господарів надумають зарізати — тут не почують, хоч із гармати стріляй».

Біля самих вікон на двох цеглинах стояв чавунчик, і якась сива горбата жінка помішувала в ньому ложкою. Мабуть, у флігелі диміли печі, і тому господарі до пізньої осені варили їжу на свіжому повітрі.

І знову зелений морок алеї. Я дуже довго йшов нею, поки не добрався до того місця, через яке ми потрапили в парк. Тут видно було свіжі сліди нашого воза, і огорожа, чавунна, плетена, винятково тонкої роботи, була повалена, розбита на шматки і відтягнута вбік. Крізь її витки проросли досить великі берізки. А за огорожею (тут алея звертала ліворуч і тяглася невідомо куди) лежала бура неосяжна рівнина із скарлюченими поодинокими деревцями, зеленими вікнами (до одного з них ми, видно, учора мало не потрапили, і я похолов від жаху), поодиноким великим камінням.

Самотня ворона кружляла над цим гиблим місцем.

… Коли я з'явився надвечір додому з хутора, я був такий змучений цим похмурим місцем, що ледве узяв себе в руки. Мені починало здаватися, що це назавжди: ці бурі рівнини, драговина, напівживі від трясці люди, вмираючий від старості парк — уся ця безнадійна і все-таки рідна земля, над якою удень хмари, а вночі світить вовче сонце або ллє безконечна злива.

Надія Яновська чекала на мене у тій самій залі, і знову був той самий дивний вираз на її перекривленому обличчі і та сама неуважність до одягу. Тільки на столі, де стояв пізній обід, були зміни.

Обід був дуже скромний і не коштував господині ані шеляга, бо всі страви були із сільських продуктів. Тільки на середині стола стояла пляшка вина, та й те, видно, було своє, із своїх підвалів. Але все інше було просто фейєрверком барв і форм. Посередині стояла срібна ваза для квітів і в ній дві жовті гілки клена, поряд з нею, але, видно, з іншого сервізу, велика, також срібна, супова миска, срібна солянка, тарілки. Але здивувало мене не це, тим паче, що всі ці речі були розрізнені, темні від часу, подекуди трошки прим'яті. Здивувало мене те, що ці речі були давньої місцевої роботи.

Ви, звичайно, знаєте, що століть два-три тому срібний і золотий посуд у Білорусії був переважно німецької роботи, вивезений із Пруссії. Ці предмети, багато оздоблені всілякими викрутасами, рельєфними фігурками святих і ангелів, були солоденькі і гарненькі до того, що аж нудило, але що вдієш, то була мода.

А це було своє: незграбні, трохи присадкуваті фігурки на вазі, характерний орнамент. І навіть у жінок на солянці було просте, широкувате тутешнє обличчя.

І серед цього стояло два келихи з веселкового старожитнього скла, якого нині на вагу золота не знайдеш (один келих, перед нею, був трошки надбитий зверху).

Як на гріх, єдиний за весь день останній промінь сонця пробився у вікно і заграв на склі, запалив у нім десятки різноколірних вогників.

Господиня, напевне, помітила мій погляд і сказала:

— Це все останнє з тих трьох приборів, які залишилися під предка — Романа Жись-Яновського. Але ходить недоречний переказ, немовби це подарунок йому… від короля Стаха.

Правда, сьогодні вона якось пожвавішала, здавалася навіть не такою невродливою, очевидно, їй подобалася нова роль.

Ми випили вина й поїли, майже весь час розмовляючи. Вино було червоне, як гранат, і надзвичайно добре. Я зовсім розвеселився, смішив господиню, і у неї навіть з'явилися на щічках дві не дуже здорові рожеві плями.

— А чому ви додали до прізвища вашого предка цю приставку «жись»?

— Давня історія, — знову похмуро відповіла вона. — Було це нібито на полюванні. До глухуватого короля ззаду біг зубр, і побачив це лише Роман. Він крикнув йому: «Жись!» — це по-нашому, тутешньому, означає «стережись!», і король обернувся, але, відбігаючи вбік, упав. Тоді Роман з ризиком убити короля пострілом влучив зуброві в око, і той повалився майже поряд з королем. Після цього у наш герб дали пищаль, а до прізвища приставку «жись».

— Такі випадки могли бути за тих часів, — ствердив я. — Пробачте, я невіглас у геральдиці. Яновські, мені здається, ведуться на нашій землі з дванадцятого століття?

— З тринадцятого, — сказала вона. — І краще, якби вони не велися. Ці закони роду чиста дурниця, але супроти них не підеш. Ці каміни, ці правила обов'язково жити в цьому будинку комусь із нащадків, заборона продавати його. А між іншим, ми жебраки. І будинок цей — жахливий будинок. І на нас немов прокляття якесь лежить. Двічі позбавляли герба, труїли. Майже ніхто з предків не помер своєю смертю. Ось цього в червоному плащі живцем відспівали в церкві, оця жінка з неприємним обличчям, наша дальня родичка Достоєвська (між іншим, один з предків славетного письменника) вбила чоловіка і ледь не знищила пасинка, її засудили до страти. Що поробиш, нащадкам за все треба платити, і на мені рід Яновських згине. А як мені хочеться часом на тепле сонце, під шати справжніх дерев, які тут не ростуть. Мені іноді сняться вони — молоді, величезні, пишні, мов зелені хмари. І води, такі світлі, такі повні, що дух перехоплює, що зупиняється від щастя серце. А тут ці огидні ялини, драговина, морок…

Від полум'я каміна порожевіло її лице. За вікнами уже запала глибока чорна ніч, і, видно, почалася злива.

— Ах, пане Білорецький, я така щаслива, що ви тут, що є поряд людина. Звичайно я в такі вечори голосно співаю, але я й пісень добрих не знаю, усе давні, з рукописних книжок, зібраних дідом. І там жахи: людина тягне по росичці червоний слід, а дзвін, який давно потонув у болоті, гуде ночами, гуде…

заспівала вона високим, тремтливим голосом.

— А далі погані слова. Не хочу співати. Тільки й добре, що останні рядки:

Я був глибоко, від усього серця розчулений. Таке почуття буває тільки тоді, коли людина глибоко вірить у те, про що співає. І яка чудова давня пісня!

А вона раптом утнулася лицем у долоні і заридала, їй-богу, серце моє облилося кров'ю. Що поробиш, я взагалі непростимо жалісливий.

Не пригадую, якими словами я її втішав.

Шановний читачу, до цього самого місця я був, так би мовити, суворим реалістом у своїй розповіді. Ви знаєте, я не великий охотник до романів в дусі мадам Радкліф і перший не повірив би, якби хтось розповів мені таке. Тон мого оповідання різко змінюється.

Повірте мені, якби все це було вигадкою — я вигадав би це зовсім по-іншому. У мене все-таки добрий смак, а такого жоден з романістів, що поважає себе, не наважився б пропонувати серйозним людям.

Але я розповідаю щиру правду. Мені не можна брехати, а це для мене занадто своє, занадто важливе. Тому розповідатиму, як воно було.

Ми сиділи деякий час мовчки, камін догорав, темрява запанувала по кутках величезної зали, коли я глянув на неї і перелякався: такі широкі були в неї очі, так дивно похилена голова. І зовсім не видно було губів, так вони зблідли.

— Чуєте?

Я прислухався. У мене тонкий слух, але тільки через хвилину я почув те, що чула вона.

Десь у коридорі, зліва від нас, тріщав під чиїмись кроками паркет. Хтось ішов довгими, нескінченними переходами, і кроки то затихали, то з'являлися знову.

— Чуєте? Тук-тук-тук…

— Надіє Романівно, що з вами, що таке?!

— Пустіть мене… Це Малий Чоловік… Це знову він… По мою душу.

З усього цього я зрозумів тільки те, що в цьому домі чиняться якісь недоречні жарти, що тут якийсь шибеник полохає жінку.

Незважаючи на те, що вона схопила мене за рукав, намагаючись затримати, я схопив камінну кочергу і кинувся сходами до коридора. Це було справою хвилини, і я розчинив ногою двері. Величезний коридор був напівтемний, але я добре бачив, що в ньому нікого не було. Так, нікого не було. Були тільки кроки, які лунали, як і раніше, трохи невпевнено, але гучно. Вони були зовсім близько від мене, але потроху віддалялися в другий кінець коридора.

Що лишалося робити? Воювати з тим, кого не бачиш? Я знав, що це марна справа, але я стукнув кочергою просто у те місце, звідки чулися кроки. Кочерга прорізала пусте повітря і з дзвоном упала на підлогу.

Смішно? Мені було в той час, як ви здогадуєтесь, не до сміху. У відповідь на мій гідний похвали лицарський удар щось жалісливо і глухо застогнало, опісля почулися ще два-три кроки — і все стихло.

Тільки тут я згадав, що господиня лишилася сама в тій величезній і темній залі, і поспішив до неї.

Я чекав, що вона знепритомніла, збожеволіла від жаху, померла, але тільки не того, що побачив. Яновська стояла біля каміна, і лице її було суворе, похмуре, майже спокійне, тільки з тим самим незрозумілим виразом в очах.

— Даремно ви кинулися туди, — сказала вона. — Ви, звичайно, нікого не побачили. Я знаю, бо бачу його тільки я і часом ще економка. Берман бачив його.

— Кого «його»?

— Малого Чоловіка Болотяних Ялин.

— А що це таке?

— Не знаю. Але він з'являється, коли в Болотяних Ялинах хтось має померти наглою смертю. Він може ходити ще рік, але дочекається свого.

— Можливо, — невдало пожартував я. — Ходитиме собі ще років сімдесят, поки вас не поховають ваші правнуки.

Вона рвучко підвела голову.

— Я ненавиджу тих, хто одружується. І не смійте жартувати з цим. Це занадто серйозно. Так загинули вісім моїх предків — це тільки ті, про яких записали, — і завжди у записах згадують Малого Чоловіка.

— Надіє Романівно, не хвилюйтеся, але наші предки вірили, між іншим, і у відьмаків також. І завжди знаходилися люди, які заприсягалися, що бачили їх.

— А батько? Мій батько? Це не записи, це чула, це бачила я сама. Батько був атеїст, але в Малого Чоловіка і він вірив до того самого часу, поки його не доконало дике полювання. Я чула, розумієте?! Тут ви мене не переконаєте. Ці кроки лунали в нашому палаці перед його смертю майже щодня.

Що я мав робити? Переконувати її, що це була слухова галюцинація? Але я не галюцинував, я виразно чув кроки і стогін. Говорити, що це якийсь давній акустичний ефект? Не знаю, чи допомогло б це, хоч половина чуток про привиди у старих будинках грунтується саме на таких фокусах. Наприклад, відомий привид палацу Любомирських в Дубровні виявився зрештою посудиною з ртуттю і золотими монетами, яку невідомий жартівник років за сто до відкриття таємниці замурував у комин якраз у тому місці, де він виходив на осоння. Варто було нічному холоду почати змінюватися на денну спеку, як майже в усіх покоях другого поверху починався дикий лемент і шурхіт.

Але хіба переконаєш у цьому дурненьке дівча? Тому я з поважним виглядом запитав:

— А хто він такий, який він, цей Малий Чоловік Болотяних Ялин?

— Я його бачила тричі і все здалеку. Вперше це було перед самою смертю батька. Двічі — недавно. А чула, може, сотню разів. І я не злякалася, тільки в останній раз, може… трішки. Я пішла до нього, але він зник. Це справді малий чоловік, може, по груди мені, він худий і нагадує заморене дитинча. У нього сумні великі очі, занадто довгі руки й ненатурально витягнута голова. Одягнений він, як двісті років тому, але на західний манір. Одяг зелений. Він завжди звертав од мене за ріг коридора, і поки я добігала, зникав, хоч цей коридор зовсім глухий. Там є тільки кімната з давно закинутим лахміттям. Але вона забита дюймовими цвяхами: ми навмисне опісля спробували відчинити — не можна.

Мені стало дуже шкода її. Нещасна, напевне, просто була на шляху до божевілля.

— І це ще не все, — наважилася вона. — Може, триста років не було в цьому палаці Блакитної Жінки — бачите, он тієї, що на портреті. Сімейні перекази свідчили, що вона задовольнила жадобу помсти, але я не вірила. Це була не така особа. Коли її 1501 року тягли на страту, вона крикнула чоловікові: «Кістки мої не заспокояться, доки не здохне останнє гадюченя цієї породи». І потім майже сто років од неї не було порятунку: то чума, то невідомо ким підкинута в кубок отрута, то смерть від невідомого нічного жаху. Вона перестала мститися тільки праправнукам… Але тепер я знаю, що вона тримає слово. Не так давно її побачив Берман на забитому балконі, бачили й інші. Не бачила одна тільки я, але це її звичай, спершу показуватися іншим, а тому, кому треба, тільки в годину смерті… Мій рід зникне на мені. Я це знаю. Недовго лишилося чекати. Вони будуть задоволені.

Я узяв її руку і міцно стиснув, бажаючи привести її до притомності, чимось відвернути від цих слів, які вона промовляла немовби ві сні.

— Ви не повинні непокоїтися. Коли на те пішло, я також зацікавився цим. Привидам не місце у вік пари. Я клянуся вам, що ті два тижні, що мені зосталося тут бути, я присвячу цьому. Ч-чорт, нісенітниця якась! Тільки не бійтеся.

Вона усміхнулася кволою, тихою усмішкою.

— Що ви… я звикла. Таке тут робиться щоночі.

І той самий не зрозумілий для мене вираз на лиці, який так псував її обличчя. Тільки тут я зрозумів його. Це був жах, задавнений, темний жах. Не той жах, який примушує на мить піднятися дибом волосся, а жах, який настоюється роками, який стає нарешті звичним станом для організму, якого не можуть позбутися навіть уві сні. Небога, була б, може, і не поганою з себе, аби не цей стійкий, темний жах.

А вона, незважаючи, що я був близько, аж підсовувалася ближче до мене, аби тільки не бачити спиною очікуваної темряви.

— Ах, пане Білорецький, це жахливо. Чим я винна, що мушу відповідати за гріхи дідів? А на ці кволі плечі ліг увесь тягар без остачі. Він липкий і темний. Аби ви знали, скільки крові, убивств, сирітських сліз, звичайного бруду на кожному шляхетському гербі! Скільки вбитих, зашмаганих до смерті, покривджених! Ми не маємо права на існування, навіть найсумлінніші, найкращі. У наших жилах не блакитна, а брудна кров. Невже ви думаєте, ми, всі ми, до двадцятого коліна, не повинні відповідати за це, відповідати жахом, злиднями, смертю? Ми були такі байдужі до народу, який мучився з нами поруч і від нас, ми вважали його бидлом, ми лили вино, а вони лили кров. Вони не бачили нічого, крім поганого хліба. Пан Дубатовк, мій сусід, одного разу приїхав до батька і розповів анекдот про те, як мати-селянка привела сина до пана, і той почастував їх колдунами[1] з м'ясом. Дитинча спитало, що це таке. Мати, з селянської делікатності, штурхнула його ногою і шепнула: «Мовчи!» Дитинча з'їло те, що було на тарілці, потім зітхнуло і тихо сказало: «А я десять мовчів з'їв». Усі, хто слухав анекдот, сміялися, а я ладна була дати Дубатовку ляпаса. Це не смішно, коли діти ніколи в очі не бачили колдунів, ніколи-ніколи не їли м'яса. У них рідке волосся, криві ноги, у чотирнадцять років це зовсім діти, а в двадцять п'ять — діди із зморщеними, старечими обличчями. Як їх не годуй — вони народять таких самих дітей, якщо взагалі народять. Вони відповідали нам повстаннями, лютували в цих повстаннях, бо до цього терпіли ціле століття нечувану кривду. І ми опісля страчували їх. Он той, на стіні, у бобровому хутрі, закатував навіть свого двоюрідного брата, який став на бік ващиловців[2]. Прізвище брата було Агей Гринкевич-Яновський. Які ми були байдужі… Такі самі двоногі, як ми, траву, хоч край наш, щедрий і багатий, кращий на землі, ніколи не примусить людину померти від нестачі Ми гендлювали батьківщиною, продавали її хтивим сусідам, а селяни любили її, свою мачуху, і… здихали від безхліб'я. І хто звинуватить їх, коли вони візьмуть вила і встромлять їх нам у груди? Мені здається, що навіть через сто років, коли ми всі вимремо, коли нащадки цих нещасних випадково знайдуть шляхтича — вони матимуть повне право вбити його. Земля не для нас.

Я дивився на неї здивовано. Цей запал, це натхнення від власних слів зробили її лице незвичайним. Я тільки тут зрозумів: ніяка вона не невродлива — переді мною незвичайна дівчина, вродлива трохи божевільною вродою. Ух! Яка це була врода!!! Напевне, такими були наші старожитні «пророчиці», які билися у загонах Мурашка і Мужицького Христа. Це була врода неземна, замучена, з гіркими вустами і великими чорними сухими очима.

І раптом… усе це зникло. Переді мною знову сидів той самий замірок. Тільки я вже знав, яка вона насправді.

— І все-таки мені дуже, дуже не хочеться помирати. Я так хочу сонця, інших, не бачених мною лугів, дитячого сміху. Я дуже хочу жити, хоч і не маю на це права. Тільки це і дало мені можливість витримати ці два роки, хоч виходу нема. Тут нічні кроки, Малий Чоловік, Блакитна Жінка. Я знаю, я помру. І все це… дике полювання короля Стиха. Аби не воно — ми, можливо, ще жили б. Воно уб'є нас.

І вона замовкла, замовкла на цілу годину, поки не підійшов час іти спочивати.

І коли до цього вечора я був байдужий до цієї замореної шляхтяночки, то після її палких слів зрозумів, що якимсь дивом з неї вийшла справжня людина. Цій людині треба було обов'язково допомогти.

І, лежачи в темряві з розплющеними очима, я майже до ранку думав, що коли вчора я вирішив їхати через два дні з бридкого місця і далі від родовитої господині, то зараз я залишуся тут на тиждень, два, три, на місяць, щоб розгадати всі ці таємниці і повернути справжній людині заслужений спокій.