Дике полювання короля Стаха

Розділ десятий

Наступного дня я йшов із Світиловичем до невеличкого лісного острова біля Яновської пущі. Світилович був дуже веселий, багато говорив про кохання взагалі і про своє кохання зокрема. І така чиста щира душа дивилася з очей цього хлопця. Так наївно, по-дитячому він був закоханий, що я у думці дав собі слово ніколи не переходити дороги його почуттю, не перешкоджати йому, звільнити йому місце біля дівчини, яку кохав сам.

Ми, білоруси, рідко вміємо кохати по-справжньому, не жертвуючи чимось, і я не був винятком з правила. Звичайно ми мучимо ту, яку кохаємо, а самі мучимося ще більше від різних суперечливих думок, питань, вчинків, які інші дуже легко приводять до одного знаменника.

Світилович одержав з губернії листа, в якому йому писали, між іншим, і про Бермана.

— О, Берман… Берман, виявляється, добра цяця! Рід його давній, але збіднілий і якийсь дивний. Ось мені тут пишуть, що всі вони мали нестримний потяг до самоти і в'їдливість. Батько його втратив маєтність, була велика розтрата, і вирятувався він тільки тим, що програв величезну суму ревізорові. Мати жила майже весь час із заслоненими вікнами, навіть гуляти виходила тільки вночі. Але найдивовижніша особа — сам Берман. Він виявився винятковим знавцем старовинної дерев'яної скульптури і скла. Кілька років тому сталася неприємна історія. Його послали в Мніховичі від гуртка аматорів старожитності, на чолі якого стояв граф Тишкевич. Там, у Мніховичах, закривали старий костьол, а скульптуру з нього, за чутками дуже мистецьку, хотіли відкупити у приватний музей Тишкевича, який він подарував місту. Берман поїхав, узяв звідти статую святого Христофора й листа, в якому писалося, що скульптура в костьолі не має ніякої художньої цінності. Йому повірили, але через деякий час випадково довідалися, що Берман купив скульптуру за мізерні гроші, купив загалом сто сім фігур, які спродав іншому приватному колекціонерові, визначивши велику суму. Водночас недолічилися значної суми грошей у касі гуртка аматорів. Бермана почали шукати, але він зник разом з матір'ю і молодшим братом, який виховувався десь у приватному пансіонаті і тільки за рік до того приїхав до міста. До речі, цей брат відзначався ще більшою нелюдимістю. Весь час він сидів у дальніх покоях, не виходячи ні до кого, і тільки одного разу бачили його в товаристві Бермана в клубі, де він здався усім погано вихованим для пансіонера.

Коли схаменулися, то виявилося, що будинок вони встигли продати і зникнути невідомо куди. Почали довідуватися і довідалися, що і взагалі ці Бермани зовсім не Бермани, а хто — невідомо.

— У-гу… — сказав я. — Не багато ми довідалися. Цікаве тут тільки те, що Берман — злочинець. Але він обдурив такого самого хижака: не мені його ганити за це. Він ще дістане по заслугах, але це опісля. Значно цікавіше інше. По-перше, куди поділися його мати і брат? По-друге, хто він сам, яке в нього справжнє обличчя? Те, що він з'явився тут, зрозуміло. Йому треба було сховатися. А от хто він, хто його родичі — це треба з'ясувати. І я цим обов'язково зацікавлюсь. А в мене, Світиловичу, майже ніяких новин, хіба що довідався, та й то з вуст божевільної, що виманив Романа тієї фатальної ночі з хати Горобурда. Я навіть не запам'ятав його пики, коли він був на вечорі в Яновських.

— Байдуже, ще довідаємось.

Ми підійшли до ліска й заглибились в нього. Це був один з навколишніх лісків, в якому росли переважно листяні породи. І там, на невеличкій галявині, ми побачили Ригора, який тримав на колінах велику рушницю, а спиною прихилився до товстелезного стовбура-вивертня. Побачивши нас, він підвівся, як ведмідь, скоса глянув на нас і зручніше взявся за рушницю.

— Стережіться виходити на болота, стережіться парку й особливо його південної і східної окраїни, — пробурмотів він замість привітання.

— Чому? — запитав я, познайомивши його з Світиловичем.

— А ось чому, — буркнув він. — Це не примари. Вони занадто добре знають потаємні стежки через Велетову прірву. Ви дивуєтеся, що вони мчать по бездоріжжю, а вони просто знають усі навколишні схованки і всі стежки до них, вони користуються дуже старожитніми підковами, які прибиті новенькими ухналями. Що правда, то правда, їхні коні ходять, як ведмідь, спершу лівими, а потім правими ногами, і крок у них широкий, ширший, ніж у якогось іншого коня в окрузі. І вони як для примар занадто слабкі. Примара проходить усюди, а ці тільки через повалену огорожу біля прірви… Про що я ще довідався: їх було минулого разу не більше десяти чоловік. Бо тільки половина коней іде так, як іде кінь, коли в нього на спині звичайна людська вага. На решті, мабуть, щось легше. Той, що мчить попереду, має гарячу вдачу: дере коневі рот вудилами. І ще — один з них нюхає табаку: я знайшов порох зеленої табаки на тому місці, де вони зупинилися перед останнім наскоком і натоптали багато слідів. Це місце — великий дуб неподалік від поваленої огорожі.

— Де може бути місце їхніх зборів? — запитав я.

— Це я тепер добре знаю, — лаконічно відповів Ригор. — Це десь у Яновській пущі. Я вислідив їх. Ось подивіться. — Він почав креслити лозиною на землі. — Ось пуща. Тоді, коли був убитий Роман, сліди зникли отут, майже біля болота, яке оточує пущу. Коли вони гналися за тобою, після вечері в Дубатовка, сліди зникли північніше попереднього місця, а потім, після історії біля Яновського палацу, коли вони наважилися кричати, — ще трохи північніше. Бачите, шляхи майже сходяться.

— Правда, — підхопив я. — І коли їх продовжити, вони зійдуться в одному пункті, десь на болоті.

— Я був там, — скупо, як про найзвичайнісіньке, буркнув Ригор. — Болото вважається у тому місці погибельним, але я побачив, що на ньому то тут то там росте трава комонник. А там, де росте комонник, там завжди може поставити ногу кінь паскудника, коли для цього в паскудника буде велика потреба.

— Де це місце? — зблід раптом Світилович.

— Біля Холодної улоговини, де лежить камінь Відьмакова ступа.

Світилович ще більше зблід. Щось схвилювало його, але він вгамував себе.

— Ще що? — запитав я.

— Ще те, — похмуро бурмотів Ригор, — що ти помиляєшся, Білорецький. Хоч викликав тоді з хати Романа Горобурда, але він до дикого полювання не має відношення. У ті дві ночі, коли воно з'являлося останній раз, Горобурда сидів у своєму барлозі, як хом'як у норі. Я знаю, його будинок добре пильнували.

— Але ж він зацікавлений у смерті або божевіллі Яновської. Йому це корисно. Він змусив Кульшів запросити того вечора Надію Яновську до себе, він послав до Кульшів і свою дочку і затримав усіх до півночі.

Ригор замислився. Потім промимрив:

— Може, й так. Ти розумний, ти знаєш. Але Горобурди там не було, я відповім головою. Він поганий вершник. Він боягуз. І він увесь час сидів у палаці. Але ж він може й намовити на ту гидоту когось іншого. Може, це й так. Такий може.

Тут Світилович ще більше зблід і втупився кудись очима, немовби обдумував щось важливе. Я не перешкоджав йому: захоче — сам скаже. Думав він, однак, недовго.

— Братове, я, здається, знаю цю людину. Розумієте, ви мене наштовхнули на це. Перше: «Відьмакова ступа». Я сьогодні бачив там чоловіка, дуже знайомого мені чоловіка, на якого ніколи б не подумав, і це мене бентежить. Він був дуже стомлений, брудний, він ішов до драговини. Побачив мене, рушив до мене. «Що ви тут робите, пане Світиловичу?» Я відповів жартом: «Шукаю вчорашнього дня». А він зареготав і запитує: «Хіба вчорашній день, нехай йому біс, приходить у сьогоднішній?» А я йому кажу: «У всіх нас учорашній день на шиї висить». Він: «Але ж не приходить?» А я йому: «А дике полювання? З минулого ж у сьогодні прийшло». Той аж на обличчі змінився: «Нехай йому лихо… Не згадуйте ви його!» І поїхав біля драговини на північ. Я пішов до вас, пане Білорецький, а коли озирнувся, то бачу: він поїхав назад і вже в улоговинку спускається. Спустився і зник.

— Хто це? — запитав я.

А Світилович усе вагався. Потім підвів свої світлі очі.

— Пробачте, Білорецький, пробач, Риторе, але я не можу поки що сказати. Це дуже важливо, але я не пліткар, я не можу так просто звалити таке звинувачення на плечі людини, яка, може, ще й невинна. Ви знаєте — за таке можуть убити навіть за одну підозру. Можу тільки сказати, що він був серед гостей в Яновських. Я увечері ще подумаю, пригадаю історію про векселі і завтра скажу вам… А поки що не можу більше нічого сказати…

— О, звісно. Надійне алібі. О, дурні! І які непевні думки! — За аналогією я пригадав і свої непевні думки про «руки», які повинні були мені допомогти розібратися у чомусь важливому, але придумати, згадати не міг і відігнав набридливе слово.

Вирішили, що Ригор цієї ночі сидітиме біля Холодної улоговини, звідти недалеко до хати, в якій жив Світилович, його старий «брат-слуга» і куховарка. У випадку потреби ми зможемо його там знайти.

— І все-таки я не вірю, що підстережу їх там біля виходу. Світилович їх налякав, — сиплувато сказав Ригор. — Вони знайдуть іншу дорогу з пущі на рівнину.

— Але іншої дороги в парк не знайдуть. Я пильнуватиму їх біля поваленої огорожі, — вирішив я.

— Одному небезпечно, — опустив очі Ригор.

— Але ти також будеш один.

— Я? Ну, нема дурних. Я сміливий, але не так, щоб один супроти двадцяти.

— А я кажу вам, — уперто сказав я, — що господиня Болотяних Ялин не витримає, коли й сьогодні з'явиться під мурами будинку дике полювання. Я повинен не пустити їх у парк сьогодні, якщо тільки вони надумають прийти.

— Я не можу допомогти вам сьогодні, — замислено мовив Світилович. — Те, що я повинен сьогодні знайти, важливіше. Можливо, сьогодні дике полювання взагалі не з'явиться. У нього на шляху постане перешкода…

— Гаразд, — спинив я його досить сухо, — вам треба було висловити свої міркування, а не загадувати нам загадки. Я вийду сьогодні сам. Вони не чекають, я сподіваюся на це. І до того ж вони не знають, що в мене є зброя. Я двічі зустрічався з полюванням і ще з тією людиною, яка стріляла мені в спину. І ніколи не застосовував її. Ну що ж, вони побачать… Як повільно ми розмотуємо це! Як ліниво працює наш мозок!

— А це легко й логічно розмотується тільки в поганих романах, — буркнув покривджений Світилович. — До того ж ми не сищики губернської поліції. І дякувати богу.

Ригор похмуро колупав лозиною землю.

— Годі, — сказав він, зітхнувши. — Треба діяти. Потанцюють вони в мене, дурні… І — пробачте — ви все-таки пани, і нам по дорозі тільки нині — але коли ми відшукаємо їх, ми, мужики, не тільки повбиваємо цих негідників, ми спалимо їхнє гніздо, ми зробимо жебраками їхніх нащадків. А може, й з нащадками їхніми покінчимо.

Світилович засміявся:

— Ми з Білорецьким великі пани. Як кажуть, пани мої дрібнесенькі, а воші, як біб. А коли правду сказати, треба всіх таких різати разом з паненятами, бо з паненят теж пани колись виростуть.

— Якщо це тільки не сонна мара, це дике полювання. Ні, не було, ніколи не було людини, яка сховала б від мене, доброго мисливця, сліди. Примари, примари і є.

Ми попрощалися з ним. Я також був згодний з останніми словами Ригора. Щось нелюдське було в цьому полюванні. Цей нелюдський крик — такий не міг вилітати з людських грудей. Тупіт копит, який лунав тільки часом. Дрикганти, порода, яка зникла, а коли навіть і не зникла, так хто ж у цьому закутку був такий багатий, щоб купити їх. І потім — як пояснити кроки в коридорі? Вони ж якось повинні бути пов'язані з диким полюванням короля Стаха. Хто така ця Блакитна Жінка, яка примарою зникла вночі, коли її двійник (зовсім несхожий двійник) мирно спав у покої? І кому належить те жахливе обличчя, яке дивилося на мене крізь вікно? Голова моя тріщала. Ні, щось нелюдське, злочинне, страшне було тут, якась суміш чортівщини з реальним.

Я глянув на Світиловича, який ішов поруч зі мною, веселий і жвавий, немовби ці питання для нього не існували. Ранок і справді був чудовий: сіренький день, але за хмарами вгадувалося близьке сонце, і кожний жовтий листочок на деревах млів, здається, навіть потягувався від насолоди під не по-осінньому теплою росою. І навіть якісь пташки ніжно й задумливо співали в кущах.

Через галявину далеко під нами видно було рівне займище, далі — безмежний обшир коричневих боліт, вересові пустки. Болотяні Ялини далеко за ними. І все це мало якусь сумну, не кожному зрозумілу красу, яка кожному синові цієї похмурої місцевості болюче й солодко крає серце.

— Бачите, осичка вибігла на поле. Червона, засоромилася, бідна дівчинка, — розчуленим голосом вимовив Світилович.

Він стояв над урвищем, аж нахилившися вперед. Легкий вітерець розвівав його довгий красивий чуб. Аскетичний рот став м'яким, на ньому блукала непевна усмішка. Очі дивилися в далечінь, і увесь він здавався якимсь легким, стрімким, немов летів у цей бідний, дорогий обшир.

«Отак і на хрест ідуть такі, — знову подумав я. — Вродливу голову під мерзенну, брудну сокиру…»

І справді, якийсь потяг до життя і прагнення до самопожертвування було в цьому вродливому обличчі, у тонких, предки-поети сказали б «лілейних» руках, у стрункій гарній шиї, твердих карих очах з довгими віями, але з металевим блиском у глибині.

— Ах, земле моя! — зітхнув він. — Дорога моя, єдина! Як же ти погано ставишся до тих осичок, які поперед усіх вибігають на поле, на світло. Першою засипле їх снігом зима, зламає вітер. Не поспішай, дурненька! Та де там! Вона не може.

Я поклав йому руку на плече, але швидко зняв її. Я відчув, що він зовсім не я, що це зараз людина, яка летить, якої нема тут, яка навіть не соромиться великих слів, котрих чоловіки звичайно уникають.

— Пам'ятаєте, Білорецький, вашу передмову до «Білоруських пісень, балад і легенд». Я пам'ятаю: «Гірко стало білоруському моєму серцю, коли я побачив таку занедбаність наших ліпших, золотих наших слів і справ». Чудові слова, за них тільки дарують вам усі гріхи. А що ж казати, коли не тільки білоруське моє, коли людське моє серце болить від темряви нашої і загальної, від болю, від безсилих сліз нещасних матерів. Не можна, не можна так жити, дорогий Білорецький. Людина добра, а з неї роблять тварину. Ніхто, ніхто не хоче дати їй можливість бути людиною. Видно, не можна просто вигукнути: «Обнімітеся, люди!» І от ідуть люди, на дибу йдуть. Не задля слави, а задля того, щоб убити муки сумління — як часом іде людина, не знаючи дороги, у пущу рятувати товариша, бо соромно, соромно стояти. Ідуть, блукають, гинуть. Знають тільки, що не такою повинна бути людина, що не можна обіцяти їй райську конюшину, що щастя їй потрібне під оцими ось закуреними стелями. І мужність їхня більша, ніж у Христа: вони знають, що не воскреснуть після розп'яття. Тільки круки над ними літатимуть та плакатимуть жінки. І, головне, святі їхні матері.

Він здався мені в цю хвилину таким прекрасним, такою нелюдською людиною, що я з жахом крізь завісу майбутнього передчув його смерть. Такі не живуть. Де це буде? На дибі в катівні? На шибениці перед народом? У безнадійному бою повстанців з військом? Біля письмового столу, за яким вони поспішають дописати останні палаючі думки, дихаючи шматками легенів? У коридорах тюрем, коли їм стріляють у потилицю, не наважуючись зазирнути в очі?

Очі його блищали.

— Калиновський ішов на шибеницю. Перовську, жінку, на яку глянути тільки було — і помирай, на ешафот… Таку красу — брудною мотузкою за шию. Знаєш, Яновська на неї трохи схожа. Тому і її боготворю, хоч це не те. А вона шляхтянка була. Отож є вихід і для деяких з наших. Тільки цією дорогою, якщо не хочеш згнити живцем… Душили. Думаєш, усіх передушили? Росте сила. З ними хоч ребром на гаку висіти, аби не мчало над землею дике полювання короля Стаха, жах минулого, апокаліпсис його, смерть. Ось тільки-но закінчу це й поїду. Закінчу швидко, думка в мене з'явилася. А там… Ех, не можу я тут. Знаєш, які в мене є друзі, що ми повинні розпочати?! Тремтітимуть ті, ситі. Не передушили. Могутньою пожежею пахне. І роки, роки попереду! Скільки муки, скільки щастя! Яка золота, чарівна далечінь, яке майбуття чекає!

Сльози бризнули з очей цієї людини. Я не витримав і кинувся йому на шию. Не пригадую, як ми розпрощалися. Пам'ятаю тільки, що струнка юнацька його постать вимальовувалася на вершині пагорба. Він повернувся до мене на хвилину, махнув капелюхом, вигукнув:

— Роки попереду! Далечінь! Сонце!

І зник. Я пішов один додому. Я вірив, зараз мені все під силу. Що морок Болотяних Ялин, коли попереду сонце, далечінь і віра? Я вірив, вірив, що все зроблю, що живий народ, коли з'являються часом такі люди.

День був ще попереду, такий великий, сяючий, могутній. Очі мої дивилися назустріч йому і сонцю, яке поки що ховається серед хмар.