Дике полювання короля Стаха

Розділ четвертий

Жителі Велетової прірви, видно, не дуже любили їздити на великі бали. Я міркую так, тому що не часто буває у такому глухому закутку повноліття єдиної спадкоємиці маєтку, і все-таки через два дні до Болотяних Ялин з'їхалося ніяк не більше чотирьох десятків людей. Запросили й мене, хоч я згодився дуже неохоче: я не любив провінційної шляхти і до того ж майже нічого не зробив за ці дні. Не зробив майже ніяких нових записів, а головне, ані на крок не рушив уперед, щоб розгадати таємницю цього чортового барлога. На старому плані сімнадцятого століття ніяких слухавок не було, а кроки і стогін лунали щоночі на диво регулярно.

Я ламав голову над усією цією чортівнею, але нічого не міг придумати.

Так от, уперше, може, за останні десять років палац зустрічав гостей. Засвітили плошки над входом, зняли чохли з люстр, сторож цього разу перетворився на швейцара, узяли з навколишніх хуторів ще три служниці. Палац нагадував нарум'янену бабусю, яка останній раз вирішила піти на бал, згадати молодість і опісля лягти в могилу.

Не знаю, чи треба змальовувати цей шляхетський з'їзд? Добру і цілком правильну картину чогось подібного ви знайдете у Хвельки з Рукшениць, незаконно забутого нашого поета. Боже, які це були виїзди! Старі фаетони з покоробленою шкірою, зовсім без ресор, з колесами, сажень заввишки, але обов'язково з лакеєм на зап'ятках (у «лакеїв» були чорні від землі руки). Які це були коні! Росінант здався б поряд з ними Буцефалом. Худорляві, з нижньою губою, відвислою, як чаплія, із з'їденими зубами. Упряж мало не мотузяна, зате то тут, то там на ній блищать золоті бляшки, які перекочували із збруї «золотого віку».

«Що це робиться на світі, люди добрі? Колись один пан їхав на шести конях, а нині шість панів на одному коні». Увесь процес панського розорення в самій лише цій іронічній народній приказці.

Берман-Гатевич стояв за моєю спиною і відпускав іронічно-делікатні зауваження щодо тих, хто прибував.

— Гляньте, яка шкапа. На ній, мабуть, хтось із Сасів їздив: заслужений бойовий кінь… А ця панночка, бачите як вбралася: просто як на храм святого Антонія. А ось, бачите, цигани.

«Циганами» він назвав справді дивну компанію. На звичайному возі під'їхало до під'їзду найдивовижніше товариство, яке мені доводилося бачити. Тут були і пани, і панночки, осіб дев'ять, одягнені строкато й бідно. І сиділи вони на возі купою, як цигани. І халабуда була на чотирьох тичках, як у циганів. Бракувало тільки собаки, який би біг під колесами. Це був занепалий рід Грицькевичів, які кочували з одного балу на інший і так переважно харчувалися. Вони були далекими родичами Яновських. І це були нащадки «багряного володаря»! Боже, за що караєш!!!

Потім приїхала якась літня дама в дуже багатому старовинному оксамитовому вбранні, тепер досить поношеному, в супроводі худого, як тріска, молодика з явно холуйським лицем. «Тріска» ніжно притискав її ліктик.

Від неї пахло такими поганими парфумами, що Берман почав чхати, коли вона ввійшла до зали. А мені здалося, що замість неї хтось заніс до приміщення велику торбу з удодами і покинув її тут на радість присутнім. Розмовляла дама із справжнісіньким французьким прононсом, який, як відомо, зберігся на землі тільки у двох місцях: у паризьких салонах і в селищі Кобиляни під Оршею.

І інші особи були дивні. Пожмакані чи занадто гладенькі обличчя, жадібні очі, очі змучені, очі благальні, очі з «іскоркою» божевілля. В одного франта очі були величезні й булькаті, як у саламандри підземних озер. Я дивився на церемонію знайомства (деякі з цих близьких сусідів ніколи не бачилися і, мабуть, не побачаться більше — старий палац, може, вперше за вісімнадцять років бачив такий наплив гостей). З-за дверей звуки погано долітали до мене, бо в залі вже дудів оркестр з восьми заслужених інвалідів. Полтавської битви. Я бачив масні обличчя, які галантно всміхалися, бачив губи, які тягнулись до руки господині. Коли вони нахилялися, світло падало зверху і носи здавалися напрочуд довгими, а роти проваленими. Вони безшумно дриґали ногами, сміялися, нечутно говорили, і в них виростали носи, потім усміхалися і відпливали далі, а на їхнє місце пливли все нові, нові. Це було як у жахливому сні.

Вони вищирялися, як вихідці з могили, цілували руку (і мені здавалося, що вони смокчуть із неї кров), безшумно підпливали далі. А вона, така чиста у своїй білій відкритій сукні, тільки червоніла часом спиною, коли занадто пилко припадав до її руки який-небудь новоявлений донжуан в обтягнутих панталонах. Ці поцілунки, як мені здавалося, мастили її руку чимось липким і нечистим.

І тільки тут я зрозумів, яка вона, власне кажучи, самотня не тільки в своєму домі, а й серед цієї зграї.

«Що це мені нагадує? — подумав я. — Ага, пушкінська Татьяна серед почвар у наметі. Оточили небораку, як лань під час полювання».

Тут майже зовсім не було чистих поглядів, але які були прізвища! Мені все здавалось, що я сиджу в архівах І читаю стародавні акти якого-небудь Пінського копного суду.

— Пан Сава Матвійович Стаховський із синами, — оголошував лакей.

— Пані Агата Юр'ївна Фалендиш-Хоболева з чоловіком і другом дому.

— Пан Якуб Барбаре-Гарабурда.

— Пан Матей Мустафович Осонович.

— Пані Ганна Оврамович-Босяцька з дочкою.

А Берман стояв за моєю спиною і кидав зауваження. Він вперше за ці дні сподобався мені, стільки злості було в його висловлюваннях, такими палаючими очима зустрічав він кожного нового гостя, і особливо молодих.

Але ось у його очах промайнуло щось таке незрозуміле, що я мимохіть глянув у той бік, і… очі мої полізли на лоба: таке дивне видовище я побачив. У залу сходами котився чоловік, саме котився, інакше це назвати було не можна. Був цей чоловік із сажень на зріст, приблизно, як я, але в його одяг влізло б троє Андріїв Білорецьких. Величезний живіт, ноги в стегнах, як окости, страшенно широкі груди, долоні, як лопати. Рідко доводилось мені бачити такого велетня. Але найдивовижніше було не це. На чоловікові був одяг, який нині можна побачити тільки в музеї: червоні чоботи на високих підборах з підковами, штани в обтяжку з корозеї — тонкого сукна. Жупан з вишневого із золотом сукна ось-ось загрожував луснути на грудях і животі. Зверху нього чоловік натягнув чугу, старовинний білоруський верхній одяг. Чуга висіла вільно, гарними складками, вся переливалася зеленими, золотими і чорними візерунками і була підперезана майже під пахвами турецьким поясом веселкових кольорів.

І над усім цим сиділа дивно маленька для цієї туші голова з щічками такими надутими, немовби цей чоловік ось-ось збирався пирснути зо сміху. Довге сіре волосся ззаду робило голову правильно круглою, маленькі сірі оченята сміялися, сиві вуса звисали до грудей. Зовнішній вигляд у чоловіка був дуже мирний, і тільки на лівій руці висів карбач — плетений короткий нагай із срібним дротом біля кінця. Одно слово, псар, провінційний ведмідь, веселун і пияк — це одразу було видно.

Ще біля дверей він зареготав таким густим і веселим басом, що я мимоволі усміхнувся. Він ішов, і люди розступалися перед ним, відповідали такими веселими усмішками, які тільки могли з'явитися на цих кислих обличчях, обличчях людей із касти, що вироджувалася. Чоловіка, видно, любили.

«Нарешті хоч один представник старого доброго віку, — подумав я. — Не виродок, не божевільний, який може піти і на героїзм, і на злочин. Добрий, простий велетень. І як він соковито, гарно говорить по-білоруськи!»

Не дивуйтеся останній думці. Хоч серед дрібної шляхти тоді розмовляли по-білоруськи, шляхта такого штибу, до якого, видно, належав цей пан, мови не знала: серед гостей не більше як з десяток розмовляло мовою Марцінкевича і Каратинського, решта дивним суржиком польських, російських і білоруських слів.

А цей розмовляв, як яка-небудь сільська бабуся-сваха. Влучні слова, жарти, примовки так і сипалися з його язика, поки він проходив від дверей до верхньої зали. Признаюсь, той пан одразу дуже підкупив мене цим. Він був такий колоритний, що я не одразу помітив його супутника, хоч він також був вартий уваги. Уявіть собі молодця, високого, ставного, одягненого за останньою модою, рідкісною у цій глухомані. Він би був зовсім вродливий, якби не надзвичайна блідість обличчя, худорлявого, з проваленими щоками, і якби не вираз якоїсь незрозумілої злостивості, яка не сходила з його вуст. Найбільш вартими уваги на цьому жовчному обличчі були великі чорні очі з вологим блиском, але такі неживі, що робилося ніяково. Напевне, саме такі були в Лазаря, коли він воскрес, але заховав в очах спогади.

Тим часом велетень дійшов до лакея, який, підсліпуватий і Глухий, не помітив гостей, і несподівано трусонув його за Плече. Той дрімав на ногах, але тут раптом прокинувся І, розгледівши гостей, засміявся на весь рот і гукнув:

— Вельмишановний пан батько Гринь Дубатовк! Пан Олесь Ворона!

— Добривечір, панове, — зарокотав Дубатовк. — Чого це ви сумні, як миші під шапкою? Байдуже, ми зараз вас розвеселимо. Бачиш, Вороно, панночки які! Зарано я, брате, народився. У-ух, кралечки-красунечки!

Він пройшов крізь натовп (Ворона зупинився біля якоїсь панночки) і наблизився до Надії Яновської. Очі його стали маленькими і запромінилися сміхом.

— День-вечір добрий, донечко! — І лунко цмокнув її у чоло, як стрельнув. Потім відступив. — А яка ж ти в мене стала зграбна, вродлива! Лежати всій Білорусі біля твоїх ніжок. І нехай на мені на тому світі Люципер смолу возить, коли я, старий гріховодник, через місяць не питиму на твоєму весіллі горілку з твого черевичка. Тільки щось очі сумненькі. Байдуже, зараз розвеселю.

І він з чарівною ведмежою грацією крутнувся на підборах.

— Антоне, душа чортова! Грицьку, Петрусю! Холера вас Там схопила, чи що?

З'явилися Антон, Грицько і Петрусь, згинаючись під тягарем якихось величезних пакунків.

— Ну, гави-роззяви, кладіть усе до ніг господині. Розгортай! Е-е, нечупаро, у тебе що, руки з… спини ростуть. Тримай, доню.

Перед Яновською лежав на підлозі величезний пухнастий Килим.

— Тримай, доню. Дідівський ще, але зовсім новий. Покладеш у спальні. У тебе там дме, а ноги в усіх Яновських були кволі. Буде тобі тепло. Даремно ти все-таки, Надійко, до мене не переїхала два роки тому. Умовляв її — не згодилася. Ну, добре, тепер пізно вже, велика стала. І мені легше буде, хай йому грець, цьому опікунству.

— Пробачте, дядечку, — тихо сказала Яновська, вражена увагою опікуна. — Ви знаєте, я хотіла бути, де батько… батько.

— Ну-ну-ну, — невміло сказав Дубатовк. — Облиш. І я сам до тебе майже не їздив, знав, що будеш хвилюватися. Друзі ми були з Романом. Нічого, доню, ми, звісно, люди земні, хворіємо на обжерливість, п'яні, але ж бог повинен розбиратися у душах. А якщо він розбирається, то Роман, хоч минав частіше церкву, а не корчму, давно вже на небі ангелів слухає та дивиться в очі своєї небораки дружини, а моєї двоюрідної сестри. Бог — він також не дурень. Головне — сумління, а дірка в роті, куди чарка проситься, остання справа. І дивляться вони з неба на тебе, і не шкодує мати, що смертю своєю дала тобі життя: бач, яка ти королівна стала. Скоро й заміж, з рук опікуна на лагідні та дужі руки чоловіка. Думаєш?

— Раніше не думала, тепер не знаю, — раптом сказала пані Яновська.

— Так-так, — посерйознішав Дубатовк. — Але… аби чоловік добрий. Не поспішай дуже. А зараз тримай ще. Ось тут старовинне наше вбрання, справжнє, не яка-небудь підробка. Опісля підеш, переодягнешся перед танцями. Нема чого це сучасне лахміття носити.

— Їй навряд чи підійде, зіпсує вигляд, — улесливо під'їхала якась дрібна шляхтяночка.

— А ти помовч, кохана. Я знаю, що роблю, — буркнув Дубатовк. — Ну, Надійко, і нарешті ось іще останнє. Довго я думав, чи подарувати це, але користуватися чужим добром не звик. Це твоє, а серед отих твоїх портретів нема одного. Не повинен ряд предків перериватися. Ти сама знаєш, бо ти найстародавнішого майже в усій губернії роду.

На підлозі, звільнений від легкої білої тканини, стояв дуже старий портрет такої незвичайної, видно, італійської роботи, якої майже не знайдеш у білоруській іконографії початку сімнадцятого століття. Не було плесковатої стіни за спиною, не висів на ній герб. Було вікно, відчинене на вечірні болота, був похмурий день над ними, і був чоловік, який сидів спиною до всього цього. Невиразне блакитно-сіре світло лилося на його худорляве лице, на міцно сплетені пальці рук, на чорний із золотом одяг.

І лице цього чоловіка було живіше, ніж у живого і таке дивне, жорстоке й похмуре, що можна було злякатися. Тіні лягли в очницях, і здавалося, навіть жилка пульсувала на повіках. І в ньому була родова схожість з лицем господині, але все те, що було в Яновської приємне і миле, тут було огидне. Віроломність, розум, хвороблива іскра божевілля читалися в цьому гоноровитому роті, владність до закостеніння, непоміркованість до фанатизму, жорстокість до садизму. Я ступив два кроки вбік — величезні, усе до дна розуміючі в твоїй душі очі посунулися за мною і знову дивилися мені в лице.

Хтось зітхнув.

— Роман Старий, — приглушено промовив Дубатовк, але я сам зрозумів уже, хто це такий, так правильно я його уявив зі слів легенди. Я здогадався, що це винуватець родового прокльону ще й тому, що лице господині невловимо зблідло, і вона ледь помітно похитнулася.

Невідомо, чим закінчилася б ця німа сцена, але тут хтось Мовчки і несподівано штурхнув мене в груди. Я похитнувся. Це Ворона пробився через натовп і, прагнучи пройти до господині, відштовхнув мене. Він спокійно йшов далі, не попросивши пробачення, навіть не обернувшись у мій бік, немовби на моєму місці стояв неживий предмет.

Я походив із звичайних інтелігентів, які вислужували з покоління у покоління свою шляхетність, були вченими, інженерами — плебеями з точки зору цього пихатого шляхтича, в якого предок був доїжджачим у багатого магната-вбивці. Мені часто доводилося захищати свою гідність перед такими, і зараз увесь мій «плебейський» гонор став на диби.

— Пане, — голосно сказав я. — Ви вважаєте, що справжньому дворянинові личить — штурхонути людину і не попросити в неї пробачення?

Він обернувся.

— Це ви мені?

— Вам, — спокійно відповів я. — Справжній шляхтич — це джентльмен.

Він підійшов до мене і з цікавістю почав розглядати.

— Гм, — спокійно сказав він. — Хто ж це вчитиме шляхтича правил делікатності?

— Не знаю, — спокійно і в'їдливо відповів я. — У всякому разі, не ви. Неосвічений ксьондз не повинен вчити інших латині.

Я через його плече бачив лице Надії Яновської і з радістю зауважив, що наша сварка відвернула її увагу від портрета. Краска виступила на її обличчі, а в очах — щось схоже на тривогу і жах.

— Вибирайте вирази, — процідив Ворона.

— Чому? І, головне, з ким? Делікатна людина знає, що в товаристві ввічливих треба бути ввічливим, в компанії грубіянів вища делікатність — платити їм тією самою монетою.

Видно, Ворона не звик отримувати відсіч у всій окрузі. Я знав таких гонористих індиків. Він здивувався, але потім обернувся, кинув погляд на господиню, знову обернувся до мене, і в його очах хлюпнула каламутна лють.

— А ви знаєте, з ким розмовляєте?

— З ким? З паном богом?

Я побачив, як поруч з господинею з'явилося зацікавлене обличчя пана Дубатовка. Ворона починав кипіти.

— Ви розмовляєте зі мною, з чоловіком, який звик м'яти вуха різним парвеню.

— А ви не спитали, може, якісь там парвеню часом можуть самі нам'яти вуха? І не підходьте, а то, попереджаю вас, жоден шляхтич не дістане такої образи дією, як ви від мене.

— Хамська бійка навкулачки! — вибухнув він.

— Що поробиш? — холодно зауважив я. — Мені доводилося стрічати дворян, на яких інше не впливає. Вони не були хамами, їхні предки були заслуженими псарями, доїжджачими, альфонсами у вдовиних маєтках.

Я перехопив його руку і тримав біля його бока, як обценьками.

— Ну…

— Ах ти! — процідив він.

— Панове, панове, заспокойтеся! — з невимовною тривогою вигукнула Яновська. — Пане Білорецький, не треба, не треба! Пане Ворона, соромтеся!

Лице її було таке благальне.

Видно, і Дубатовк зрозумів, що час втрутитися. Він підійшов, став поміж нами і поклав на плече Ворони важку руку. Лице його налилося кров'ю.

— Щеня! — вигукнув він. — І це білорус, це житель яновської околиці, це шляхтич?! Так образити гостя! Сором моїй сивині. Ти що, не бачиш, з ким завівся? Це тобі не наші блазні з курячими душицями, це не курча, це — мужчина. І він тобі хутко обірве вуса. Ви дворянин, добродію?

— Дворянин.

— Ну, от бачиш, пане шляхтичу. Коли тобі треба буде з ним порозмовляти — ви знайдете спільну мову. Це шляхтич, і добрий шляхтич, хоч би й предкам у друзі — не рівня сучасним шмаркачам. Проси пробачення у господині. Чуєш?

Ворону як підмінили. Він пробурмотів якісь слова і відійшов із Дубатовком убік. Я залишився з господинею.

— Боже мій, пане Андрію, я так перелякалася за вас. Не варто вам, такій добрій людині, заводитися з ним.

Я підвів очі. Дубатовк стояв збоку і з цікавістю переводив погляд з мене на пані Яновську.

— Надіє Романівно, — з несподіваною теплотою сказав я. — Я вельми вам вдячний, ви дуже добра і щира людина, і вашу турботу про мене, вашу приязнь я запам'ятаю надовго. Що вдієш, моя гордість — моє єдине, я не даю нікому наступити собі на ногу.

— От бачите, — опустила вона очі. — Ви зовсім не такий. Багато хто з цих родовитих людей поступилися б. Видно, справжній шляхтич тут — ви, а вони тільки удають з себе… Але запам'ятайте, я дуже боюся за вас. Це небезпечна людина, людина з жахливою репутацією.

— Знаю, — жартівливо відповів я. — Це тутешній «зубр», покруч Ноздрьова…

— Не жартуйте. Це відомий у нас скандаліст і бретер. На його совісті сім убитих на дуелі… І, можливо, це гірше для вас, що я стою тут, поруч з вами. Розумієте?

Мені зовсім не подобався цей маленький гномик жіночої статі з великими сумними очима, я не цікавився, які стосунки існували поміж ним і Вороною, був Ворона залицяльником ми знехтуваним поклонником, але за добро платять увагою. Вона була така мила у своїй турботі за мене, що я (боюся, що очі в мене були, справді, більш м'які, ніж треба) узяв її ручку і підніс до губів.

— Дякую, пані господине.

Вона не вивільнила руки, і її прозорі неживі пальчики ледь стрепенулися під моїми губами. Одне слово, усе це надто нагадувало сентиментальний і трохи бульварний роман з життя великого світу.

Оркестр інвалідів заграв вальс-міньйон, й одразу ілюзія «великого світу» зникла. Оркестрові відповідало вбрання, вбранню — танці. Цимбали, дудка, щось схоже на тамбурин, старий гудок і чотири скрипки. Серед скрипалів були один циган і один єврей, скрипка якого весь час намагалася замість відомих мелодій грати надто сумно, а коли збивалась на веселість, то все вигравала щось схоже на «семеро на скрипці». І танці, які давно вийшли з моди повсюди: «шаконь», на-де-де, навіть «лебедик» — ця манірна білоруська пародія на менует. Добре ще, що я все це вмів танцювати, бо любив народні і стародавні танці.

— Дозвольте запросити вас, пані Надіє, на вальс. Вона повагалася трохи, несміливо підвівши на мене пухнасті повіки.

— Колись мене вчили. Напевне, я забула. Але…

І вона поклала руку, поклала якось невпевнено, незграбно, нижче мого плеча. Я спочатку думав, що ми будемо посміховиськом для всієї зали, та швидко заспокоївся. Я ніколи не бачив більшої легкості в танцях, ніж у цієї дівчини. Вона не танцювала, вона літала в повітрі, і я майже ніс її над підлогою. І легко було, бо в ній, як мені здавалося, не було більше ста двадцяти п'яти фунтів. Приблизно на середині танцю я помітив, як лице її, досі зосереджене і невпевнене, стало раптом простим і дуже милим. Очі заіскрилися, нижня губка трошки випнулася наперед.

Опісля танцювали ще. Вона дивно пожвавішала, порожевіла, і таке сіяння молодості, оп'яніння, радості з'явилося на її обличчі, що мені стало тепло на серці.

«Ось я, — немовби казала її душа крізь очі, великі, чорні й блискучі, — ось яка я. Ви думали, що мене нема, а я тут, а я тут. Хоч в один цей короткий вечір я розкрилася вам, і ви здивувалися. Ви вважали мене неживою, блідою, безкровною, як пагінець жоржини в льоху, але ви винесли мене на світло, я так вам усім вдячна, ви такі добрі. Бачите, і жива зелень з'явилася у моїй стеблині, і хутко, коли припікатиме сонечко, я покажу всьому світу чудову рожеву квітку свою. Тільки не треба, не треба мене відносити знову в льох».

Незвичайний був вираз радості й відчуття повноцінності в її очах. Я також захопився ним, і очі мої, напевне, також заблищали. Тільки краєм ока я бачив навколишнє.

І раптом вивірка знову сховалася в дупло, радість зникла з її очей, і той самий жах оселився за віями: Ворона давав вказівки двом лакеям, які вішали портрет Романа Старого.

Музика змовкла. До нас наближався Дубатовк, червоний і веселий.

— Надійко, красунько ти моя. Дозволь старому хріну лапку.

Він важко впав на коліно і, сміючись, поцілував її руку. А ще через хвилину говорив зовсім іншим тоном:

— Правило Яновської околиці таке, що треба оголосити опікунський звіт, як тільки підопічній сповниться вісімнадцять років, година в годину.

Він витягнув із кишені величезну срібну з синьою емаллю цибулину годинника і, ставши офіційним і підтягнутим, оголосив:

— Сьома година. Ми йдемо оголошувати звіт. Піду я, а за другого опікуна, пана Колотечу-Козловського, який живе в губернії і по хворобі не міг приїхати, підуть за дорученням пан Сава Стаховський і пан Олесь Ворона. Потрібний ще хтось із сторонніх. Ну (очі його допитливо затрималися на моїй особі), ну, хоч ви. Ви ще молодий, житимете довго і зможете потім засвідчити, що все тут робилося щиро, за старими звичаями і сумлінням людським. Пані Яновська — з нами.

Наша нарада відбувалася недовго. Спершу прочитали опис маєтності, рухомої і нерухомої, яка залишилася за заповітом від батька. Виявилося, що це, головним чином, палац з обстановкою і парк, майорат, з якого жодна річ не повинна зникнути і який повинен «у величній славі підтримувати гонор роду».

«Добрий гонор, — подумав я. — Гонор здохнути з голоду в багатому домі».

Дубатовк довів, що нерухома маєтність збереглася непорушною. Потім виявилося, що за субституцією старшою і єдиною спадкоємницею є пані Надія Яновська.

Перейшли до прибутків. Дубатовк повідомив, що невеличкий капітал, вміщений Романом Яновським у двох банківських конторах під вісім процентів без права чіпати основний капітал, дає тепер від ста п'ятдесяти до ста сімдесяти карбованців щомісяця. Цей прибуток навіть збільшився завдяки турботам опікуна, мало того, вийшла надбавка до основного капіталу на двісті вісімдесят п'ять карбованців, які, при бажанні, можуть піти на посаг спадкоємниці.

Всі похитали головами. Прибутки були мізерні, особливо при необхідності підтримувати в порядку дім.

— А як платити слугам? — спитав я.

— Їм виділена в заповіті частка спадщини, бо вони — невіддільна частка майорату.

— Я просив би пана Дубатовка розтлумачити мені, як справа з орендованою землею при маєтку Болотяні Ялини? — запитав Сава Стаховський, маленький худорлявий чоловік з такими гострими колінами, що вони, здавалося, от-от проріжуть його світлі штанці. Він, видно, завжди трохи пікірувався з Дубатовком і поставив йому зараз якесь ущипливе запитання. Але той не зніяковів. Він витягнув великі срібні окуляри, хустку, яку розстелив на колінах, потім ключ і після цього клаптик паперу. Окуляри він, однак, не надів і почав читати:

— «У прадіда пані Яновської було десять тисяч десятин доброї орної землі, не рахуючи лісу». У пані Яновської, це вам, напевне, відомо, шановний пане Стаховський, п'ятдесят десятин орної землі, значно спустошеної. У неї також є парк, який не дає ні шеляга, і пуща, яка практично також майорат, бо це заповідний ліс. Скажемо прямо, ми могли б знехтувати це правило, але, по-перше, доступ у цю пущу дроворубам неможливий з причини навколишньої драговини. А по-друге, чи розумно це? В Яновської можуть бути діти. Що робити їм на п'ятдесяти десятинах бідної землі? Тоді рід зовсім занепаде. Звичайно, пані нині доросла, вона сама може…

— Я згодна з вами, дядечку, — соромлячись до сліз, сказала Надія Романівна. — Нехай пуща стоїть. Я рада, що до неї тільки стежки, і то тільки в сушу. Шкода зводити такий ліс. Пущі — це божі сади.

— Так от, — казав далі опікун, — крім цього, пані належить майже вся Яновська округа, але це драговина, торф'яні болота і пустир, на якому не росте нічого, крім вересу. На цій землі не живуть, скільки сягає у роки пам'ять людська. Отож, візьмемо тільки п'ятдесят десятин, які здаються в оренду за другий сніп. Земля невгноєна, вирощують на ній тільки жито, і це дає тридцять, найбільше сорок пудів з десятини. Ціна жита — п'ятдесят копійок за пуд, отже, десятина дає доходу десять карбованців на рік, і, отже, з усієї землі п'ятсот карбованців. От і все. Ці гроші не затримуються, можете мені повірити, пане Стаховський.

Я похитав головою. Господиня великого маєтку отримувала трохи більше двохсот карбованців прибутку на місяць. А середній чиновник отримував сто двадцять п'ять карбованців. У Яновської було де жити і що їсти, але це були неприховані злидні, злидні без просвітку. Я, голоштан, учений і журналіст, автор чотирьох книжок, мав карбованців Чотириста на місяць. І мені не треба було ремонтувати цю прірву — палац, робити подарунки слугам, тримати у відносному порядку парк. Порівняно з нею я був Крезом.

Мені було шкода її, цієї дитини, на плечі якої упав такий непосильний тягар.

— Ви дуже небагата людина, — сумно сказав Дубатовк. — На руках у вас, власне кажучи, залишаються після усіх видатків копійки.

І він кинув погляд у мій бік, дуже виразний і багатозначний погляд, але моє лице не виразило нічого. Та й справді, як усе це могло мене стосуватися?

«Документи передали новій господині. Дубатовк обіцяв дати розпорядження Берманові, потім поцілував Яновську в чоло і вийшов. Ми всі також вийшли в залу, де публіка вже встигла втомитися від танців.

Дубатовк одразу знову викликав вибух запалу, піднесення і веселощів. Я не вмів танцювати якогось місцевого танцю, і тому Яновську одразу помчав Ворона. Опісля вона кудись зникла. Я дивився на танці, коли раптом відчув чийсь погляд. Неподалік від мене стояв худорлявий, проте, видно, міцний молодик, білявий, з вельми приємним і щирим лицем, одягнений скромно, але з підкресленою акуратністю.

Я не бачив, звідки він з'явився, але він одразу сподобався мені, сподобалася навіть м'яка аскетичність у гарному великому роті й розумних карих очах. Я усміхнувся йому, і він, немовби тільки й чекав цього, підійшов до мене великими і плавними кроками, подав мені руку:

— Даруйте, я без церемоній, Андрій Світилович. Давно хотів познайомитися з вами. Я студент… Колишній студент Київського університету. Тепер мене виключили… За участь у студентських заворушеннях.

Я також відрекомендувався. Він усміхнувся широкою білозубою усмішкою, такою ясною і доброю, що лице одразу стало вродливим.

— Я знаю, я читав ваші збірники. Не вважайте за комплімент, я взагалі не аматор цього, але ви мені стали після них вельми симпатичним. Ви робите таку корисну й потрібну справу і добре розумієте своє завдання. Я маю на увазі ваші передмови.

Ми розговорилися і разом відійшли до вікна в дальньому кутку зали. Я запитав, як він потрапив до Болотяних Ялин. Він засміявся.

— Я далекий родич Надії Романівни. Дуже далекий. Власне кажучи, від усього кореня Яновських нині залишилися на землі тільки вона і я, по жіночій лінії. Здається, якась крапля крові цих колишніх дейновських князьків тече ще в жилах Горобурди, але його свояцтво, як і свояцтво Грицькевичів, не довів би жоден знавець геральдики… Це просто родова легенда. А справжня Яновська тільки вона одна.

Обличчя його пом'якшало, стало замисленим.

— І взагалі, усе це дурниці. Всі ці геральдичні казуси, князьки, магнатські майорати. Якби моя воля, я б випустив із жил магнатську свою кров. Це тільки причина для великих покут сумління. Мені здається, це і в Надії Романівни так.

— А мені сказали, що Надія Романівна єдина з Яновських.

— Звичайно. Я дуже далекий родич, і до того ж мене вважали померлим. Я не навідувався у Болотяні Ялини п'ять років, а нині мені двадцять три. Батько відіслав мене звідси, бо я у вісімнадцять років помирав від кохання до тринадцятирічної дівчини. Власне кажучи, це байдуже, варто було почекати два роки, але батько вірив у стародавню силу прокльону.

— То ж як, допомогло вам заслання? — спитав я.

— Ані на шеляг. Мало того, двох зустрічей було досить, щоб я відчув, що давне обожнювання переросло в кохання.

— І як дивиться на це Надія Романівна?

Він почервонів так, що в нього навіть сльози навернулися на очі:

— О!.. Ви здогадалися. Я вельми прошу вас мовчати про це! Річ у тому, що я ще не знаю. Та це й не так важливо, повірте… повірте мені. Мені це неважливо. Мені просто добре з нею, і навіть якщо вона буде байдужою до мене — мені, повірте, буде так само щасливо й хороше жити на землі: вона ж існуватиме на ній також. Вона надзвичайна людина. Довкола неї таке брудне свинство, неприховане рабство, а вона така чиста і добра.

Я усміхнувся від раптового замилування цим хлопцем з добрим і ясним лицем, а він, видно, сприйняв усмішку як кепкування.

— Ну от, ви усміхаєтесь так само, як небіжчик батько, як дядько Дубатовк. Соромно вам…

— Я і не думав сміятися, пане Андрію. Мені просто приємно чути від вас такі слова. Ви чиста і добра людина. Тільки не треба вам ще комусь говорити про це. Ось ви тут вимовили ім'я Дубатовка.

— Дякую вам на доброму слові. Але невже ви думали, що я комусь казав про це, що я такий негідник? Ви ж здогадалися. І дядько Дубатовк також чомусь здогадався.

— Добре, що здогадався Дубатовк, а не Олесь Ворона, — сказав я. — Інакше справа скінчилася б погано для когось із вас. Дубатовку це байдуже. Він опікун. Йому цікаво, щоб Надія Романівна знайшла доброго чоловіка. І він, мені здається, хороша людина, нікому не скаже, як і я. Але вам треба взагалі мовчати про це.

— Це правда, — винувато сказав він. — Я й не подумав, що навіть маленький натяк шкідливий для господині. І правда ваша: яка добра, щира людина Дубатовк! Справжній старий пан-рубака, простий і патріархальний. І такий щирий, такий веселий! І так він любить людей, і нікому не перешкоджає жити! А його мова?! Я коли почую, так мене немовби по серці теплою рукою хтось гладить. Ах, яка добра, добра людина!

Навіть очі його зволожилися, так він любив Дубатовка. І я також був багато в чому з ним згодний.

— Ви довідалися зараз, пане Білорецький, а більше ніхто не знатиме. Я розумію, я не буду компрометувати її. І взагалі я мовчатиму. Ось ви танцюєте з нею, а мені радісно. Розмовляє вона з іншим — мені радісно. Хай тільки їй буде щастя. Але я вам щиро кажу. — Голос його зміцнів, й лице стало, як в юного Давида, який виходить на бій з Голіафом. — Коли я буду за тридев'ять земель і серцем ночую, що її хтось хоче скривдити, я прилечу звідти і, хоч би це був сам бог, розіб'ю йому голову, кусатиму, битимуся до останку, щоб потім тільки приповзти до її ніг І здохнути там. Повірте мені. Далеко — і завжди з нею.

Дивлячись на його лице, я розумів, чому можновладці бояться отаких струнких, чистих і сумлінних юнаків. У них, звичайно, широкі очі, дитяча усмішка, юнацькі слабі руки, шия горда і струнка, біла, наче мармурова, немовби навмисне створена для сокири ката, але в них ще й непримиренність, сумління до кінця, навіть у дрібницях, невміння рахуватися з перевагою чужої грубої сили і фанатична вірність правді. У житті вони недосвідчені, довірливі діти до сивого волосся, у служінні правді — гіркі, іронічні, віддані до кінця, мудрі і незламні. А погань боїться таких навіть тоді, коли вони ще не починали діяти, і, керуючись інстинктом, притаманним погані, цькує їх завжди. Погань знає, що вони — найбільша небезпека для її існування.

Я зрозумів, що дай такому в руки пістоля, і він, усе з тією самою щирою білозубою усмішкою, підійде до тирана, всадить у нього кулю і потім спокійно скаже смерті: «Ходи сюди». І витримає найбільші муки спокійно, і, коли не помре у в'язниці від жадоби волі, спокійно піде на ешафот.

І таку невимовну довіру викликав у мене цей молодик, що руки наші зустрілися і я всміхнувся йому, як другові.

— За що ж вас виключили, пане Світиловичу?

— Ет, глупство. Почалося із вшанування пам'яті Шевченка. Студенти, звичайно, були одними з перших. Нам пригрозили, що до університету введуть поліцію. — Він аж почервонів. — Ну, ми почали кричати. А я вигукнув, що коли вони так насміляться зробити це зі святими нашими стінами, так ми кров'ю змиємо з них ганьбу. І перша куля буде тому, хто дасть такий наказ. Потім ми висипали з будинку, зчинився галас, і мене схопили. А коли в поліції спитали про національність, так я відповів: «Пиши: українець».

— Добре сказано.

— Я знаю, це дуже необережно для тих, хто почав боротьбу.

— Ні, це добре і для них. Одна така відповідь варта десятка куль. І це означає, що проти спільного ворога — всі. І нема ніякої різниці між білорусом і українцем, коли над спиною висить нагай.

Ми мовчки дивилися на танці аж доти, доки уста Світиловича не пересмикнуло:

— Танцюють. Чортзна-що. Паноптикум якийсь… допотопні ящери. У профіль не обличчя, а звірячі морди. Мозку — з наперсток, а вилиці, як у динозаврів, на сімсот зубів. І сукні з шлейфами. І ці страшні обличчя виродків… Усе ж таки нещасний ми народ, пане Білорецький.

— Чому?

— У нас ніколи не було справжніх володарів думок.

— Може, це й краще, — сказав я.

— І все-таки безпритульний ми народ… І ця ганебна торгівля батьківщиною протягом семи століть. Спочатку Литві, потім, ледь народ встиг асимілювати її, полякам, усім, кому не лінь, кому хочеться, позабувши гордість, позабувши совість.

На нас почали оглядатися.

— Бачите, оглядаються. Коли людина кричить — їм не подобається. Вони тут усі — одне кодло. Топчуть менших, зрікаються сумління, продають багатим дідам дівчат. Он бачите цього Саву Стаховського: я б коня не поставив з ним в одній стайні, побоюючись за кінську мораль. А ця Хобалева, повітова Мессаліна. І цей, Осонович, звів у могилу дівчину-кріпачку. Нині у нього нема на це права, але він все одно живе в розпусті. Нещасна Білорусь! Добрий, поміркований, романтичний народ у руках такої паскуди. І доки цей народ буде дурнем, так буде завжди. Віддає чужинцям кращих своїх синів, кращих поетів, діток своїх, пророків своїх, немовби дуже багатий. Віддає своїх героїв на дибу, а сам сидить у клітці над мискою з бульбою та бруквою і кліпає очима. Дорого б я дав тій людині, яка скине нарешті з шиї народної усіх цих гнилих шляхтичів, тупих homo novus'ів, пихатих вискочок, продажних журналістів і зробить його господарем власної долі. Всю кров віддав би.

Видно, чуття моє загострилося: я весь час відчував на спині чийсь погляд. Коли Світилович закінчив — я обернувся і… став приголомшений. Надія Яновська стояла і слухала нас. Але це була не вона, це була мара, лісовий дух, казковий привид. Вона була в середньовічному жіночому вбранні: сукня, на яку пішло п'ятдесят ліктів золотистого оршанського атласу, поверх неї друга, біла з блакитними, що відливали сріблом, розводами і чималими розрізами на рукавах і подолі. Стан, стиснутий у шнуровицю, був перевитий тонким волотистим шнуром, який спадав майже до землі двома китицями. А на плечах був тонкий рубок з білого табіну. Волосся було взяте в сітку і прикрашене мереживним вінком, старосвітським жіночим убором, який трохи нагадував кораблик, зроблений із срібних ниток. З обох кутів цього кораблика звисала до землі тонка біла вуаль.

Це була королівна-лебідь, володарка бурштинового палацу, одно слово, чортзна-що, тільки не давнє гидке каченя. Я сам побачив, як очі Дубатовка вирячилися і нижня щелепа відвисла: він, видно, і сам не чекав такого. Вискнула скрипка. Стало тихо.

Це досить незручне вбрання, і звичайно воно псує незвиклу до нього жінку: сковує її рухи, робить важкою і мішкуватою, але ця несла його, як королева, немовби все життя тільки його й носила: гордо відкинувши голову, вона пливла поважно, жіночно. І лукаво, і гоноровито усміхалися з-під вуалі її великі очі, збуджені почуттям власної краси.

Дубатовк аж хрюкнув від подиву і пішов до неї, усе прискорюючи ходу. З незрозумілим виразом болю в очах узяв її лице в долоні і поцілував у чоло, буркнувши щось на зразок «таку красу!..».

А потім уста його знову розпливлися в усмішці:

— Королева! Красуня моя! Дочекалися святі мученики! Яновська, Яновська до мізинця!!! Дозволь, донечко, ніжку.

І цей величезний незграбний чоловік, крекчучи, розпростерся на підлозі і доторкнувся губами до носка її маленьких черевичків. Потім підвівся і зареготав:

— Ну, доню, треба тобі з таким капіталом сидіти тихесенько, як миша, а то ще вкрадуть.

І раптом підморгнув:

— А що, якби нам згадати старовину, як ти ще дівчинкою зі мною танцювала? Подаруй старому боброві танок, а там хоч і помирати.

Біла королева подала йому руку.

— Гей, лебедики! — крикнув інвалідам Дубатовк. — Давайте спершу наш «Вітерець» кругів зо два, а потім, з мого місця, — знаєте яке? — переходьте на мазура!

І таємничо звернувся до мене:

— Усі наші танці добрі, але такого вогняного, як польський мазур, нема. «Лявониха» — тільки вона й могла б посперечатися, але для неї треба кілька пар, а ці бабники і слинтяї хіба можуть? Тут треба мати балетні ноги, от як у мене.

І зареготав. А я з жахом дивився на його ноги-шинки і думав: «Що він зробить з доброго танцю?!»

Тим часом усі відійшли вбік, звільнили місце. Я чув голоси:

— Сам… Сам танцюватиме.

Я не пішов од цієї профанації подалі тільки тому, що хотів подивитися на забутий танок, про який я тільки один раз чув і який, як кажуть, був дуже поширений років вісімдесят тому.

Величезна туша Дубатовка випросталася, він хмикнув і взяв Яновську пучкою зверху за прозору кисть лівої руки.

З першими ж тактами «Вітерця» він ударив закаблуками і пішов потрійним кроком, то з правої, то з лівої ноги. І його туша рухалася несподівано легко, спершу пристукуючи закаблуками після кожних трьох кроків, а потім просто так, навшпиньки. А поруч з ним пливла вона, просто пливла в повітрі, золотава, біла, блакитна, як райська пташка, і вуаль її маяла в повітрі.

Опісля вони кружляли, пливли, то зближаючись, то віддаляючись, то перетинаючи один одному шлях. Ні, це не була профанація, як не є профанацією танок старого важкуватого вже танцюриста, який колись був великим майстром. Це був справжній «Вітерець», який поступово переходив у вихор, і ось уже тільки кружляла в повітрі вуаль, миготіли ноги… І раптом музика вдарила мазура. Це був не цілком мазур, це була якась споконвічна місцева варіація на його тему, яка включала в себе елементи того самого «Вітерця».

І тут туша помчала наперед, загрюкала закаблуками, по-котячому м'яко почала злітати в повітря, вдаряючи в нім ногою об ногу. А поруч пливла вона, легка, усміхнена, велична.

Це було справжнє диво, небачене чудо: двоє людей у старосвітському одязі створили перед нами цю казку.

Зробивши коло, Дубатовк підвів Яновську до мене. Він був червоний, мов рак.

— Заморила вона мене… «Ви, дядечку, як молодий». Мо-ло-дий, мо-ло-дий! Ні, нема чого казати — з'їздився кінь. Пошлють мене незабаром до Абрама на пиво. Вам, молоді, жити, вам пісень співати, танці танцювати. Танцюй, хлопче.

Знову почалися танці. Світилович танцювати не любив. Ворона дувся і також не підходив, і мені довелося танцювати з нею до самої вечері. І як вона танцювала! Я мимохіть задивився на це дитяче лице, яке раптом стало таким жвавим і приємно хитруватим. Ми танцювали, і нам усе було мало, ми мчали по залі, пливли в повітрі, стіни кружляли довкола, і на них нічого не можна було помітити. Напевне, і вона почувала те саме, що я, а моє почуття можна порівняти тільки з тими снами, які часом бувають в юнацтві: тобі сниться, що ти танцюєш, і незнане щастя полонить серце.

Бачив я тільки її піднесене рожеве лице, голову, яка злегка похитувалася у такт музиці.

Пішли вечеряти. Коли я вів її до їдальні, мені здалося, що я чую в кутку зали якесь шипіння. Я глянув туди, у морок, побачив чиїсь очі — там сиділи старі панни — і пішов далі. І виразно почув, одійшовши, як сухий голос сказав:

— Веселиться, як перед погибеллю. Нагрішили, прогнівили бога і ще веселяться. Клятий рід… Нічого, скоро прийде дике полювання… Ач, безсоромниця, цілий вечір з цим чужинцем, із безбожником. Друга собі знайшла… Далебі, забожуся, що і на неї король Стах повстане. Починаються темні ночі.

Ці холодні слова наповнили мене тривогою. Справді, я поїду і, може, позбавлю цю дівчину можливості вийти заміж. Навіщо я з нею цілий вечір? Що я роблю? Я ж зовсім, зовсім не кохаю її і ніколи не кохатиму, бо знаю своє серце. І твердо вирішив — не танцюватиму більше з нею І не сидітиму поруч за столом. І взагалі, треба їхати. Годі цієї пансько-шляхетської ідилії, скоріше до простих людей, до роботи. Я посадив її і став поруч, маючи твердий намір спіймати Світиловича і посадити з нею. Але всі мої наміри розвіялися димом. Світилович як зайшов, так і сів край столу. А Дубатовк щільно сів праворуч від господині і буркнув:

— Чого стоїш? Сідай, брате.

І коли я сів, додав:

— Добрий би з тебе шляхтич вийшов років сто тому. Руки міцні, очі сталеві. І з себе гарний. Тільки цікаво мені знати, чи серйозна ти людина? Чи не шалапут ти часом?

І я змушений був сидіти поруч із господинею, услуговувати їй, торкатися рукою до її руки, часом торкатися коліном до її коліна. І добре мені було, і водночас злість розбирала на Дубатовка. Сидить похмурий, як змій, дивиться на мене допитливо. На чоловіка своєї підопічної приміряє, чи що?

Швидко всі розвеселилися. Було багато з'їдено і ще більше випито. Обличчя почервоніли, дотепи сипалися градом.

А Дубатовк пив і їв більше за всіх, відпускаючи жарти, від яких усі за животи бралися.

І злість моя поступово зникла. Я навіть був вдячний Дубатовку, що він затримав мене тут.

А потім знову були танці, і тільки годині о п'ятій ночі гості почали роз'їжджатися. Дубатовк від'їжджав одним з останніх. Проходячи повз нас, він підійшов ближче і хрипло сказав:

— Ось що, хлопче. Запрошую тебе до мене через день на холостяцьку гулянку. А як ти, донько, може, і ти поїдеш до нас, з пасербицею посидиш?

— Ні, дядечку, дякую. Я зостанусь удома. Велетень зітхнув:

— Занапащаєш ти себе, доню. Ну, гаразд. Я тебе чекаю. Май на увазі. У мене хата без отих заморських жартів, тобі це цікаво буде.

Ми попрощалися з ним, щиро попрощався я з Світиловичем.

Будинок порожнів, затихали кроки, він знову ставав глухим і німим, може, ще на вісімнадцять років. Слуги ходили і гасили свічки. Вона зникла, і коли я зайшов до зали, побачив її у казковому вбранні біля палаючого каміна. Знову темрява окутала кутки зали, в якій ще, здавалося, жили звуки музики і сміх. Будинок почав жити звичайним життям, темним, глухим і похмурим.

Я підійшов ближче і раптом побачив її бліде обличчя, на ньому згасли останні сліди радості. Вітер завив у комині.

— Пане Білорецький, — сказала вона. — Як глухо. Я відвикла від цього. Пройдімо з вами ще один вальс, перш ніж назавжди…

Голос її урвався. Я поклав руку на її стан, і ми, підкоряючись внутрішній музиці, яка ще лунала в наших вуха попливли по залі. Шурхіт наших ніг глухо відлунював під стелею. Мені було чомусь навіть страшно, ніби я був присутній на похороні, а вона знову переживала весь вечір. Стан її, тонкий і гнучкий, трошки хитався під моєю рукою, маяла її вуаль, жаром спалахувала сукня, коли ми потрапляли у відблиск полум'я з каміна, робилася блакитною, коли потрапляли в темряву. Це старовинне вбрання, ця вуаль, яка торкалася часом мого обличчя, цей стан під моєю рукою і задумані опущені очі я, напевне, ніколи не забуду.

І раптом вона на мить притиснулася чолом до мого плеча.

— Усе. Не можу більше. Годі. Це все. Дякую вам… за все.

Я подивився на неї і побачив очі, які блищали від невиплаканих сліз.

Це було справді все. Вона пішла до своєї кімнати, а я все дивився на маленьку фігурку в старовинному вбранні, яка йшла залою, гублячись у темряві під поглядами предків зі стіни.

Я забув цієї ночі погасити свічку на столику біля вікна і лежав у широкому, як луг, ліжку, вже засинаючи, коли мою дрімоту знову перервали кроки в коридорі. Знаючи, що я знову нікого не побачу, коли вигляну, я лежав спокійно. Швидко кроки стихли. Я почав було знову дрімати, коли раптом стрепенувся.

Крізь шибку на мене дивилося людське обличчя. Чоловік був справді дуже малий (я бачив його майже до пояса), у каптані з широким коміром. Це був чоловік І все-таки нелюдська істота. Її голівка була стиснута з боків і ненатурально видовжена, рідке волосся звисало з неї. Але найдивовижнішим було обличчя Малого Чоловіка. Воно було майже таке зелене, як одяг, рот великий і без губів, ніс маленький, а нижні повіки були непомірно великі, як у жаби. Я порівняв його з мавпою, але скоріше це було обличчя справжньої жаби. І очі, широкі, темні, дивилися на мене з тупою злістю і ще чимось незрозумілим. Потім з'явилася ненатурально довга зеленувата рука. Істота глухо застогнала, і це вивело мене із заціпеніння. Я кинувся до вікна і помітив, що Малого Чоловіка нема. Він зник.

Я з тріском розчинив вікно — холодне повітря линуло в кімнату. Висунувши голову, я подивився на всі боки — нікого. Він наче випарувався. Стрибнути вниз він не міг, у цьому місці під двома поверхами ще був третій (будинок стояв частково на схилі), вікна праворуч і ліворуч були зачинені, та й карниз був такий вузький, що по ньому не пробігла б і миша. Я зачинив вікно і замислився, уперше взявши під сумнів свої розумові здібності.

Що це було? Я не вірив ні в бога, ні в привиди, але живою людиною ця істота бути не могла. Та й звідки вона могла з'явитися, куди могла зникнути? Де могла існувати? Щось зле і таємниче було в цьому домі. Що це таке? Невже справді привид? Усе моє виховання повстало проти цього. А може, я п'яний? Ні, я майже не пив. Та й звідки з'явилися б знову ті кроки, що зараз лунають у коридорі? Чи лунали вони тоді, коли я бачив обличчя цієї потвори у вікні?

Цікавість моя дійшла до межі неможливого. Ні, я не поїду звідси завтра, як думав, я повинен розгадати все це. Жінка, яка подарувала мені сьогодні ще один добрий спогад, божеволіє тут від жаху, тут діється щось несумісне із законами природи, а я поїду. Але хто допоможе мені? Хто? Хто допоможе мені в пошуках? І згадалися мені слова Світиловича: «Приповзу до її ніг і помру». Так, з ним я і повинен зустрітися. Ми спіймаємо цю погань, а якщо ні — я повірю в існування зелених привидів і ангелів божих.