Дике полювання короля Стаха

Розділ дванадцятий

Круки здалеку чують мертвого. Наступного дня з'явився в Яновську округу становий пристав, вусатий і досить вродливий мужчина. Він з'явився без лікаря, оглянув місце вбивства, сказав, що слідів ніяких знайти неможливо через зливу (Ригор, ходячи за ним, тільки всміхнувся гірко у вуса), далі оглянув тіло вбитого, покрутивши білими пухлими пальцями його голову, і потім сказав:

— Н-ну й пальнули!.. Одразу ліг.

Опісля він закушував і пив горілку в дальній кімнаті хати Світиловича, неподалік від зали, де лежав на столі небіжчик і де його дядько захлинався від сліз, а я сидів буквально прибитий горем і докорами сумління. Для мене нічого не існувало в ті хвилини, крім тонкої свічки, яку тримав у тонких гарних руках Андрій: вона клала рожеві відблиски на білу, з мереживом на грудях, сорочку, яку дядько витягнув із скрині. Але ж треба було мені довідатися, що думають власті про це вбивство і що вони робитимуть.

— Нічого, на жаль, нічого, — відповів приємним, переливчастим голосом становий, граючи чорними оксамитовими бровами. — Це дикий закуток — і розслідування тут неможливе. Я розумію вашу благородну тугу… Але що тут можна зробити. Тут кілька років тому була справжня вендета (він вимовляв «вандета», і, видно, це слово йому дуже подобалося). І що ми могли зробити? Такий уже звичай. Наприклад, ми також могли б притягти до відповідальності вас, бо ви, як самі кажете, вживали зброю проти цих… м-м… мисливців. Ми не зробимо цього. І що нам до цього? Можливо, це було вбивство з-за прекрасної статі. Кажуть, що він був закоханий у цю (він сито ворухнув бровами)… господиню Болотяних Ялин. Нічогенька… А може, це й узагалі було самовбивство? Небіжчик був «меланхолік», х-хе, мученик за народ.

— Але ж я сам бачив дике полювання.

Обличчя станового почервоніло.

— Дозвольте мені не повірити. Казки віджили. Мені здається, що взагалі ваше знайомство з ним трошки… м-м… п-підозріле. Я не хочу наводити на вас тінь, але… але дуже підозрілим є те, що ви так уперто намагаєтеся звернути увагу слідства на інших, на якесь дике полювання.

Я витягнув із записника обгорілий аркушик паперу.

— У мене є документ, що його виманили з хати.

Обличчя станового зовсім почервоніло, очі забігали.

— Який документ? — жалісливо запитав він, і рука його простягнулася до мене. — Ви повинні передати його слідству, і, коли побачать, що він чогось вартий, його підшиють до справи.

Я сховав аркушик, такими непевними здалися мені його очі й ця кваплива, простягнута рука.

— Я сам передам його, коли й кому вважатиму за потрібне.

— Ну що ж, — становий проковтнув щось, — ваша справа, шановний. Але я порадив би вам не дратувати гусей. Тут варварське населення (і він багатозначно подивився на мене), можуть і вбити.

— Я цього не дуже боюся. Скажу тільки, що коли поліція займається замість прямих справ розмірковуваннями, самі громадяни повинні захищати себе. А коли виконавчі власті докладають усіх зусиль, аби тільки зам'яти справу, — це пахне дуже неприємно і штовхає людей на найнесподіваніші думки.

— Це що, — брови станового мальовничо поповзли кудись до волосся, — образа властей?

— Крий мене боже! Але це дає мені право дати копію з цього листа кудись у губернію.

— Справа ваша, — становий поколупав у зубах. — Але послухайте, дорогий пане Білорецький. Треба змиритися. Навряд чи навіть у губернії буде приємно начальству, коли воно довідається, що вчений так захищає колишнього крамольника.

Він галантно, грудним баритоном умовляв мене. Батько не міг би бути таким уважним до сина.

— Стривайте, — запитав я, — у нас що, є закон, за яким ліберали оголошуються поза законом, вважаються паріями? Мерзотник може їх убити і не відповідати за це?

— Не перебільшуйте, дорогий Білорецький, — з пихатою самовдоволеністю сказав красень, — ви схильні перебільшувати жахи в житті.

Цей нерозумний хрін (іншого влучного слова я ніяк не можу підібрати) вважав, очевидно, що смерть людини — «перебільшення жахів».

— А я вам кажу, — мовив я із запалом, — що справу треба передати до суду, розпочати судове розслідування. Тут — злісна змова. Людей тут роблять божевільними і, відомо, з певними намірами. На всю округу вони наводять жах, тероризують народ, убивають людей.

На обличчі станового блукала поміркована усмішка, він сьорбав чайок.

— Не вар-то, не варто так, дорогий пане. Народ від цього тихішає. Убитий був, з чуток, не позбавлений бахусової забави. І взагалі, таким небезпечно виявляти явне співчуття. Політично ненадійний, не вартий довіри, неблагонадійний, аморальний, не сприяючий добрим звичаям і… явний сепаратист, мужицький жалібник, так би мовити, уболівальник за молодшого брата.

Я був розлючений, але поки що стримувався. Мені не випадало сваритися ще з поліцією.

— Ви не хочете втручатися у справу про вбивство шляхтича Світиловича…

— Крий боже, крий боже! — перебив він мене. — Ми просто сумніваємось, чи пощастить нам її розплутати, і не можемо примушувати нашого слідчого докласти всіх зусиль для розв'язання справи про чоловіка, який усім сумлінним, справжнім синам нашої великої батьківщини був глибоко антипатичний спрямуванням своїх думок.

І він з чарівною ввічливістю зробив долонею жест у повітрі:

— Добре. Коли імперський російський суд не хоче змушувати слідчого у справі вбивства шляхтича Світиловича, то, може, він захоче змусити слідчого розплутати справу про замах на розум і саме життя Надії Яновської, господині Болотяних Ялин?

Він здогадливо поглянув на мене, порожевів од якоїсь приємної думки, плямкнув кілька разів товстими червоними мокрими губами і спитав:

— А ви чому тут так за неї розпинаєтеся? Напевне, самі скористатися вирішили. Га? Що ж, схвалюю: у ліжку вона, напевне, звучить непогано.

Кров ударила мені в обличчя, ніздрі роздулися. Образа нещасного друга, образа коханої, якої навіть у думках не міг назвати своєю, злилися в одне. Не пам'ятаю, що тут було далі, як опинився у моїй руці нагай. Я просвистів горлом:

— Ти… ти… гнида.

І потім з розмаху оперезав його нагаєм по рожево-смаглявому обличчі.

Я чекав, що він одразу вихопить револьвера і вб'є мене. Але цей здоровань тільки ойкав. Я стьобнув його ще раз по обличчю і потім гидливо кинув нагая.

Він вибіг з кімнати, помчав од мене з несподіваною спритністю і тільки сажнів через двісті подав голос, закричав: «Гвалт!»

Ригор, коли довідався про цю справу, не похвалив мене, сказав, що я зіпсував усе, що через день мене, напевне, викличуть у повіт, і, може, посадять на тиждень, або вишлють за межі повіту, а я потрібний тут, бо починаються найтемніші ночі. Але я не шкодував. Уся ненависть моя вилилася у цей удар. І нехай повітові власті пальцем об палець не вдарять, щоб допомогти мені, але зате тепер я добре знаю, хто мій друг, а хто ворог.

Решта подій цього й наступного дня дуже невиразно відбилася у моїй пам'яті. Гірко, ридма ридав над небіжчиком старий, добрий Дубатовк, який ледве рухався ще від мого гостинця; стояла над труною бліда Надія Романівна, закутана в чорну мантію, така сумна й гарна, така чиста.

Потім, як уві сні, запам'ятав я похоронну процесію. Я вів під руку Яновську і бачив, як на тлі сірого осіннього неба йшли люди без шапок, як скарлючені берізки кидали їм під ноги жовте, мертве листя. Обличчя вбитого, вродливе й сумне, пливло над людськими плечима.

Жінки, чоловіки, мокроносі діти, діди йшли за труною, і тихе ридання лунало в повітрі. Ригор попереду ніс на плечі великий дубовий хрест.

І все голосніше й голосніше пливло над людськими головами, над мокрою глиною голосіння жінок-плакальниць.

— А й на кого ж ти нас покинув?! І чого ж ти заснув, рідний? А чого ж твої очі яснії закрилися, рученьки білії згорнулися? А хто ж нас захистить від суддів неправедних?! А пани ж кругом немилостиві, а хрестика ж на їхній шиї нема! А голубчику ти наш, а куди ж ти від нас полетів, а чому ж покинув бідних діток? А хіба ж довкола дівчат нема, що з земелькою ти обвінчався, соколику? А яку ти хатинку обрав? Ані вікон же в ній, ні дверей! І не небочко ж привільне над вінчиком — сира земля!!! І не жіночка під боком — дошка холодная! Ані подружки там, ані коханочки! А хто ж тебе у вуста поцілує?! А й хто ж тобі голівоньку почеше? А й чого ж це померкли вогники?! А й чого ж це ялини зажурилися?! То не жінка твоя плаче кохана! Не вона ж це плаче перед весіллячком! А то ж плачуть над тобою люди добрії! То не зіронька в небі засвітилася! То зотліла в рученьках свічечка восковая!

Труна пливла над щирими людськими риданнями, яких не купиш навіть у професійних плакальниць.

І ось глибока могила. Коли прощалися, Яновська впала на коліна й поцілувала руку людини, яка загинула за неї. Я ледве відірвав її, коли труну почали опускати в яму. Саме в цей час десятків зо три селян підтягнули на полозках величезний сірий камінь і почали витягати його на горб, де була викопана самотня могила. Хрест був вибитий на камені та ще ім'я і прізвище — кострубатими, невмілими літерами.

Загрюкали об віко труни грудки землі, ховаючи від мене дорогу людину. Потім на розрівняне місце поставили величезний сірий камінь. Ригор і ще п'ятеро селян узяли старі рушниці й раз у раз почали стріляти в байдуже, низьке небо. Останній із Світиловичів-Яновських відпливав у незнану дорогу.

— Незабаром і зі мною так, — шепнула мені Яновська. — Хоч би скоріше.

Лунали постріли. Закам'янілість лежала на обличчях людей.

Потім, за стародавнім шляхетським звичаєм, молотом розбили об надгробний камінь родовий герб. Рід залишився без нащадка. Вимер.