Другий чоловік

Море

Відродження саду знаменує нову еру. В рутині повсякдення вони діляться митями ніжності, які дивують їх самих. Ніжні порухи народжуються з їхнього крихкого порозуміння. Якось увечері Мадам повертається з роботи з єдиною квіткою, прекрасною райською птахою, загорнутою в шовковистий папір. Вона незграбно дарує її Самюелеві, наче грає роль, яку не мала змоги відшліфувати на репетиціях. Він дякує їй поцілунком, вона ж поквапливо йде, ховаючи збентежену посмішку. А він іще довго зберігатиме той шовковистий папір, розгладжений і складений, ніби напарфумлений носовичок для кишені, навіть після того, як квітка зів’яла.

Самюель боїться розчарувати її, тому іноді симулює задоволення, якого не відчуває, надає своїм рухам рвучкості. Коли входить у неї, змушує себе перебільшено тремтіти, переривчасто стогне, чим стимулює її тіло й призводить до оргазму. Що фальшивіше поводиться тіло, тим кращим коханцем він видається. Саме в цей період вони їдуть на море святкувати його тридцятиріччя. Вона часто обіцяла йому повезти його туди, та ніколи не дотримувала слова. Щоразу знаходила причину анулювати таку жадану подорож. Тож у день від’їзду, коли вони нарешті вийшли з будинку, щоб добратися до вокзалу, у Самюеля палали щастям очі.

В усі дні, що передували від’їзду, він поводив себе так, наче збирався дістатися кінця світу, а не проїхати лише кілька годин поїздом. Мадам, яку розважав такий його запальний і грайливий настрій, зарезервувала кімнату в готелі, що виходила на пляж і дорого їй коштуватиме. «Я намагаюся дати тобі все найкраще», — любила повторювати вона протягом тижня, сповненого нетерпінням і хвилюванням.

Самюель бачив море лише раз, та ніяких спогадів у нього не збереглося. Якби не фото, на якому він іще малюком грається в піску, з мініатюрною пластмасовою лопаткою в руці, в обіймах старшої сестри, він не повірив би батькам, які розповідали йому про той один-єдиний раз, коли вони всі, втікаючи від убивчої міської спеки, поїхали подихати просоленим повітрям у рибацьке селище. Хоча вони постійно жили на острові і з будь-якої його точки могли дістатися до моря за кілька годин.

Після їхнього приїзду в другій половині дня Самюель невтомно роздивлявся довкола. Море у своїй неосяжності викликає в нього таке відчуття свободи, в яке він не міг повірити. Його зачаровує цей безконечний простір, в якому вода й небо сходяться десь на горизонті в сяйві вогнів. Йдучи босоніж по пекучому піску, він задихався у своєму великому вбранні іржавого кольору. Йому дуже хотілося освіжитись у такій близькій, проте такій недосяжній воді. Страшно навіть подумати, щоб те вбрання зняти.

Він жадає жінок, яких бачить у купальниках на пляжі. Дехто з них плаває настільки зухвало, що викликає захоплення. Він дивиться, як вони зникають у мерехтінні моря, настільки далеко відпливають від берега. Більшість годинами гріється на сонці, лежачи на широких рушниках. Вони намащуються сонцезахисним кремом і п’ють свіже пиво, яке їм приносять молоді офіціанти. Йому ще ніколи не доводилося бачити стількох збудливих юних дівчат, так скупо вдягнених. Йому не вдається контролювати думки. Більшість одружених чоловіків, яких він помічає довкола, напевне, відчувають таку саму, як і він, постійну напругу, яку жалюгідно намагаються сховати у тіні складок свого одягу. Щоб потамувати свій такий несвоєчасний запал, Самюель занурюється у споглядання невпинного руху хвиль.

Мадам надає перевагу тіні, яку пропонує простенький ресторанчик на пляжі, точніше, його складений з пальмового листя дах. Вона поступово напивається, палить, нервово гасить недопалки в піску, дрімає. Самюель самотньо гуляє пляжем, як може насолоджується бризом. Збирає мушлі, спостерігає за крабами, що втікають, варто йому наблизитися, мріє про таке життя, як у людей з іншого боку океану. Бачиться воно йому інакшим, не таким, як у нього. Океанська неосяжність розбурхує в ньому бажання злетіти, наче мартини, яких він бачить удалині. Заповнюючи легені насиченим йодом повітрям, він сподівається на нове життя, вільне й незалежне. Він не дурник, щастя — як блискучий швидкоплинний міраж, та напевне ж існує на землі місце, де життя не зводиться до тягаря, який вимушено волочиш на собі до кінця. Місце, де жінки не мають невиправданої й несправедливої влади над чоловіками. Купаючись у власному поту, він повертається до Мадам, яка дурнувато дивиться на нього з-під обважнілих від спеки й алкоголю повік. Вони йдуть з пляжу тільки після заходу сонця, вона найбільше любить саме цей час. Вона виходить із ступору, щоб заходитися в екстазі від останніх судомних променів, які, зникаючи, дроблять море тисячами сполохів. Вечоріє, вони тримаються за руки в очікуванні, доки море проковтне сонце.

— Ось і все, ми його більше не побачимо. Я йду в душ.

— Я б зняв його.

— Що зняв би?

Самюель показує на просякнутий потом одяг.

— Що з тобою сьогодні? Ти не радий, що ти тут?

— Якби ти лише дозволила. Є жінки, які...

— То їхні проблеми. Вони не розуміють, яку шкоду вони заподіюють своїм чоловікам.

— Знаю.

— Так, знаєш, а ще знаєш, щó з тобою станеться, якщо продовжуватимеш плекати небезпечні думки, особливо зараз. Тепер ходімо в готель.