Другий чоловік

Найкращий день у його житті

За місяць до визначеної дати свого одруження Самюель іще нічого не знає про жінку, з якою з’єднається на все життя. Мати вперто не бажає нічого розкривати або ж ухиляється від відповіді загальними фразами: «Тобі годі бажати кращого, сину».

Скоро він залишить дім, у якому виріс. Він уже не спатиме в ліжку, матрац якого після стількох років набув обрисів його тіла. Більше не дивитиметься на міські дахи крізь вікно, яке відкриває щоранку, щоб провітрити кімнату. Не вдихатиме літніми вечорами запахи довколишніх тамаринів, що їх розносить вітер. І не чутиме, як барабанить дощ по кам’яній лавці на маленькому задньому дворику, під якою він дитиною знаходив прихисток від мусону.

Він мав би переповнитися радістю. Йому стільки разів повторювали, що день одруження стане найкращим днем у його житті. Але, навпаки, він нервується і в нього поганий настрій. Йому все набридло, тож він постійно бурчить, дратується через дрібниці, не відповідає на запитання матері, яку непокоїть його поведінка. Йому хочеться, щоб з ним говорили про його майбутню дружину. Він напосідає на сестру: а вона гарна? Чи прикрашає вона своє волосся квітами? Для нього немає нічого кращого, як ота звичка деяких молодих дівчат квітчати зачіску білим ясмином. Він наполягає: в якому районі міста вони житимуть? Чи є у неї машина? А вона працює? Ким і де? Якого кольору в неї очі? А волосся? Його б заспокоїла будь-яка дрібничка щодо неї. Від сест­ри ж у відповідь отримує лише легенькі посмішки й поплескування по плечу, що має означати: «Потерпи ще кілька днів, і про все дізнаєшся, потерпи!»

За три дні до церемонії Самюель зачиняється у своїй кімнаті. Він не хоче більше нічого чути про підготовку до одруження. Мати сердиться. Вона ніколи раніше не була такою агресивною. Вона звинувачує його в саботажі. У гніві вона шматує його зовсім нові сорочки, вишиті золотою ниткою, й кидає їх йому в обличчя. Йому хочеться, щоб вона його обійняла, а не кричала на нього. Йому здається, що його молоде серце не витримає, так воно калатає в грудях. Він дрижить усім тілом, тремтить і клацає зубами, хоча вікно зачинене. Під його гарними очима з’явилися чорні кола. У відчаї мати викликає лікарку.

Залишившись наодинці з Самюелем, лікарка знімає пальто, й погляду відкривається округлий живіт. Вона на восьмому місяці вагітності, у неї поривчасте дихання і вигляд такий, наче вона терміново має йти. Від неї пахне пересмаженою олією, ніби вона щойно вийшла з погано провітрюваного ресторану. Вона ставить свою шкіряну валізу з інструментами на стілець.

— Роздягайся. Кальсони теж знімай.

Вона міряє пульс, слухає Самюеля стетоскопом. Його серце й легені. Заглядає йому в горло, у вуха, перевіряє рефлекси за допомогою маленького залізного молоточка, бере в руки його член і зацікавлено вивчає його.

— Чи ти іноді торкаєшся себе?

— Торкаюся себе?

— Не можна. Ти іноді бачиш сни?

— Часто.

— А як ти прокидаєшся?

Самюель робить вигляд, що не розуміє.

— У тебе буває ерекція вранці?

Мовчання.

— Не витрачай сили на марні сни. Мати хвилюється за тебе і за твоє майбутнє. Хвилювати матір погано. Чуєш, що я кажу?

Самюель погоджується, спантеличений її жорстким тоном. Вона кладе обидві руки на плечі хлопця й нагинається до нього. Він зітхає.

— Не переживай, усе буде добре.

— Мені здається, що я помру.

— У тебе нормальний пульс, температури немає.

— Я весь палаю.

— Ти поводишся, як балувана дитина, у тебе нічого немає.

Самюель стуляє очі, крізь повіки проступають сльози й котяться по щоках. Вона дивиться на його тремтяче тіло, потім відкриває валізку й дістає з неї голку і маленьку пляшечку.

— Не бійся, це лише легке заспокійливе. Перевернися на живіт.

— Що в мене?

— Легка нервозність і тільки.

Самюель перевертається на живіт. Він покладається на долю. Відчуває холодні руки лікарки на своїх стегнах.

— В цілому ти покірний хлопець.

Голка робить йому боляче. М’язи швидко розслабляються. Йому стає трішки млосно, хоча він іще чує, як лікарка кладе голку назад до валізки. У кімнаті довго нічого не відбувається. Самюелю здається, що він заснув і вагітна жінка вже давно пішла. Коли він приходить до тями, то бачить, що вона стоїть у пальті біля дверей його кімнати зі шкіряною валізкою в руці. Самюель чує, як вона говорить за дверима з батьком, але не може розібрати слів. Через кілька хвилин входить батько. Відчуваючи незручність від вигляду оголеного синового тіла, він піднімає простирадло, що валяється на підлозі, й накриває його.

— Лікарка сказала, що ти не хворий. Ти колись накличеш на нас лихо. Ти не розумієш, як нам усім шкодиш.

— Лікарка помиляється.

— Тобі не совісно? Уяви, якби люди дізналися про твої витівки.

— Це не витівки.

— Будь розважливішим. Твоя мати, вона вже місяцями думає про це одруження. Більше відтягувати не можемо.

— Я вже не хочу одружуватися.

— Але чому?

— Мені ніхто нічого не говорить.

— Ти одружишся за три дні, хочеться тобі чи ні.

— З ким?

— Скоро дізнаєшся.

— Я хочу знати тепер.

— Це багата жінка, розумієш?

— Ні, не розумію.

— У нас немає вибору.

— Що це значить?

— Без цього одруження ми всі опинимося на вулиці.

— Ти кажеш казна-що.

— Ти нічого не помічаєш, сину мій. Ти занадто зайнятий собою. Як гадаєш, чим нам заплатити за цього лікаря? А всі твої примхи? Тобі ніколи нічого не бракувало.

— Але у матері гарна робота.

— Її платні не вистачає.

— Навіщо ти мені брешеш?

— Послухай: у нас є борги. Якщо ми їх не повернемо, ми втратимо будинок. Мати не хотіла, щоб ти це знав. Ти ж знаєш, як вона тебе оберігає. Чи хотів би ти, щоб твоя мати і твоя сестра жили в бідності?

— Звичайно, ні.

— Тоді ти знаєш, що мусиш робити. Ось, це тобі.

— Що там?

Він не помітив, що батько, поки говорив, тримав у руках маленький шовковий футлярчик, зав’язаний шнурком.

— Подарунок. Я одержав його від свого батька.

Він цілує сина в чоло і виходить, не кажучи більше ні слова.

Самюель виймає з футлярчика годинник жовтого золота з ланцюжком. Відкриває кришку, скло подряпане, та стрілки точно показують час. Він здивований, батько ніколи не згадував про існування цього годинника. Хоча мав добре про нього дбати, якщо через стільки років він іще ходить. Самюель думає, що колись розіграє таку саму сцену зі своїм сином. Він підводиться, натягає на себе одяг. А тоді йде на кухню, де плаче мати. Він кидається до її ніг.

— Вибач мені, вибач!

— Сину, ти мені вибач. Я була злою до тебе. Підведись. Дай подивитися на тебе. Ти красень. Ну чому діти мають виростати? Чому матері мають розлучатися зі своїми синами? Це так несправедливо, хіба ні? Але нічого не можна вдіяти, все є так, як є. Ні ти, ні я, ми не змінимо світ, у якому живемо. Прошу, не май до мене ненависті.

— Я ніколи не відчуватиму ненависті до тебе.

— О, ти ще побачиш!

— Ні!

— Мені б цього дуже не хотілося.

— Батько сказав, що...

— Так, я знаю, він розповів мені. Послухай: одруження — дуже серйозна річ. Іноді у мене виникає враження, що я тебе погано готувала до того, що чекає на тебе за три дні. Ти маєш коритися своїй дружині.

— Так.

— Дай собі час покохати її.

— Так.

— Ти будеш щасливим, сину, не бійся.

— Так, я буду щасливим.