Другий чоловік

Букет троянд

Самюель не має жодного уявлення про чоловіка, на якого вона накинула оком. Вона не відповідає на жодне з його питань і дратується, коли він наполягає. Це її справа, не його. Але ж він проводитиме з тим незнайомцем більше часу, ніж вона.

Не може бути й мови, щоб він спав у маленькій кімнатці, в якій помер Мосьє. Він спатиме в кімнаті Самюеля. Мадам купує гарної якості матрац. Самюель заздрить. Його власний — продавлений і у плямах — має жалюгідний вигляд. Він вважає правильним, щоб новий матрац належав йому, а новий чоловік може користуватися старим. Вона й чути не хоче. Роки, проведені з нею, не дають йому жодної переваги.

Весілля святкують у селі чоловіка. На відстані двох годин поїздом, у найбіднішому районі острова. Самюеля вона не запросила. Він відчуває полегкість: перебування там стало б для нього публічним приниженням. Вона вибрала чоловіка, молодшого за нього, він упевнений. Він наділяє того всіма тими якостями, яких, він переконаний, йому бракує в очах Мадам.

Вранці того дня, коли має відбутися церемонія, її поїзд відбуває дуже рано. Він дивується, коли бачить, як вона йде з дому вдягнена, ніби на роботу. Ніщо в її вбранні не вказує, що вона йде на весілля, тим паче на своє. Вона підвелася в поганому настрої, шкодує, що погодилась на проведення церемонії у такому віддаленому місці. Називає себе ідіоткою, бо пристала на те, що називає «примхою» з боку батьків молодого. Вона їде виконати просту формальність, тож усе решту вважає непотрібним і виснажливим.

Частину дня Самюель працює в саду. Коли підрізує троянди, у нього виникає думка зробити букет для нового чоловіка. Зрізає з десяток троянд, тих, що найбільше відкрилися, ставить їх у вазі на столі, по центру вітальні, щоб їх було гарно видно. За якийсь час незадоволено переставляє вазу до вікна, на підлогу. Ще менше впевнений, яке враження справляє букет там, куди він його переніс, він іде на кухню і сідає на табурет перед кліткою з папугою, тримаючи вазу на колінах. З очей ллються сльози, наче сумний сміх. Такий великий букет видається йому смішним, його міцний запах викликає нудоту. Він долонями стискає троянди, аж поки шпички не впиваються йому в шкіру. Він спостерігає за червоними краплинами, що стікають по пальцях, утворюючи тонюсінькі ниточки. Він не відчуває болю, думає лише про те, який він нещасний. І викидає букет у смітник.

Повернення Мадам та її нового чоловіка очікується під вечір. Він приготував свинячі котлети й абрикосовий десерт. Вони не приїхали й із настанням ночі. Самюель лягає спати не поївши, бо шматок до горла не лізе. А потім почалася гроза. Від ударів вітру вібрують стіни спальні. Незвичної сили блискавки освітлюють вікна. Водяні потоки з усієї люті б’ють по даху. Він чує, як унизу перелякано кричить папуга. За кілька хвилин гроза минає, залишивши по собі тільки шум води, що стікає по стінах. У тиші, що поволі повертається, він уявляє, що Мадам померла. У тому далекому селі сталося щось жахливе. А на ранок у двері постукає незнайомець. Щоб повідомити йому жахливу звістку. З Самюелевого рота не вирветься ні звука, а на обличчі не проступить жодного почуття. Він марно намагатиметься відреагувати.

Він різко підскакує. Мадам щойно увійшла до своєї кімнати. Мабуть, він на хвильку заснув, бо не чув, як вона відчинила двері будинку.

— Займися ним. Він там, на кухні. Приготуй щось. Він голодний.

— Що сталося?

— Поїзд зупинився через грозу. Я йду спати, бо вмираю від утоми.

Йому хочеться затримати її, розпитати подробиці, та вона зачиняється в кімнаті без жодних додаткових пояснень. Самюель сходить униз на кухню. Він ніколи не забуде мить, коли побачив його. Маленький папуга вмостився на його руці. Хлопчина, здавалося, зачарований поривчастими рухами пташиної голови.

— Посади його знову в клітку.

Хлопчина підскакує з переляку, різко повертається. На кухні темно. Самюель вмикає світло. І в цю мить він упізнає того, хто приїжджає за Мадам щоранку, щоб відвезти її на фабрику.

— Ти що тут робиш?

Хлопчина мовчить, наче Самюель застав його за підготовкою чогось поганого.

— Ти їздив на вокзал. Тепер іди додому.

Самюель прямує у вітальню. Там нікого. Повертається на кухню.

— Де він?

— Хто?

— Та він, її чоловік, її новий чоловік.

Хлопчина дивиться на Самюеля, наче той говорить іноземною мовою. А тоді садить папугу в клітку й ретельно її зачиняє. І тут Самюель помічає, яка на хлопчині сорочка.

— То це... ти?

Він підходить до хлопчини, проводить долонею по шовку сорочки. Комірець вишито золотою ниткою.

— Її новий чоловік — ти!

У Самюеля виникає непоборне бажання сміятися, а за мить — плакати.

— Ти ж іще дитина!

— Вона сказала, що ти погодуєш мене.

— А на весіллі нічого було їсти?

Він кидає на тарілку дві вихололі котлети. Хлопчина їсть, наче маленьке звірятко. Він ледве вміє послуговуватися виделкою.

— Ходи за мною, я покажу, де ти спатимеш.

Хлопець засинає, навіть не знявши своє вбрання молодого, мабуть, найдорожче, яке в нього коли-небудь було. Самюель усю ніч не змикає очей.