Другий чоловік

Нерозлучники

Слова й жести, якими вони обмінюються, щоб скріпити свій союз, якісь розмиті. Все відбувається швидко. У Самюеля голова йде обертом, та він напускає на себе вдавану байдужість, хоча серце у нього калатає так, що здатне викрити його будь-якої миті.

Тільки-но оголосили, що шлюб укладено, гості поспішають до напоїв і наїдків. Розмови й сміх поступаються місцем шерехові жування і смоктання. Все було з’їдено й випито за кілька хвилин. Мадам робить знак своєму новому чоловікові слідувати за нею. Після поспішного прощання із сім’єю Самюель опиняється надворі. Стоянка зовсім поряд, там на молоду пару чекає велике авто. За кермом — жінка в уніформі. Самюель вражений: Мадам досить заможна, щоб мати у себе на службі таку працівницю.

Сидячи на задньому сидінні біля незнайомки, Самюель роздивляється міські вулиці так, наче ті назавжди зникають з його життя. Світло цієї післяобід­ньої пори, ще досить яскраве, різьбить тіні на фасадах будинків і ятках торговців. Коли авто об’їжджає велику площу, Самюель обертається, щоб кинути останній погляд на район, у якому минуло його дитинство, дахи найвищих будинків якого видніються за евкаліптовою алеєю. Потім авто повертає на південь, у тому напрямку місто почало рости кілька років тому. Незабаром старі, часто сторічні особняки, які краще витримують землетруси, поступаються місцем новобудовам з бетону. Було засипано ділянки боліт, які кишіли комарами, щоб можна було звести нові житлові комплекси, але жодне дерево не мало часу розпуститись у цій негостинній місцині. Самюель здивований і нишком дещо розчарований. Він був переконаний, що багата жінка живе у північній частині міста, де величні особняки демонстрували власну зарозумілість. Його уява вже висадила на задньому дворі будинку зелений сад, у якому з фонтана били струмені води. Він бачив, як сидить на лавці з тесаного каменю, годуючи численних пташок, приваблених красою цього щедрого місця.

За всю дорогу Мадам не вимовляє жодного слова. Вона сидить прямо, в руках стискає маленьку чорну велюрову сумочку, яку все ж відкриває, щоб дістати помаду й дзеркальце. Вона поправляє макіяж, не звертаючи на нього жодної уваги. Саме тоді Самюель може вперше роздивитися її. Вона явно десь віку його матері. А можливо, й старша. Не те, щоб зморшки, які прокладає час довкола очей і губ, були такими вже й помітними, але складки на шиї, почасти приховані під важким кольє, брехати не можуть. Юність залишила на її обличчі риси жвавості й упевненості. Від неї віє вишуканістю. У неї дуже довгі руки. Йому не зрозумілий материн вибір. Якби він випадково зустрів її на вулиці, то подумав би: ось жінка, яка була колись дуже гарною. Він — її чоловік. Він не зможе дати їй дітей.

Авто проїжджає жвавим районом; колишнє село, захоплене містом. Бараки з іншої епохи, майже руїни, сусідять із будівлями, на яких іще не просохло вапно. Біля торжища, на якому селяни продають плоди свого врожаю, Мадам показує водійці на вуличку, що сховалася між рекламними щитами, які вихваляли неабияку якість зубної пасти. Машина зупиняється в кінці провулка. Мадам платить жінці в уніформі. Самюель називає себе дурнем, коли розуміє, що автомобіль просто було орендовано з такої нагоди. Він спостерігає, як той зникає в клубах куряви. Вуличка не вимощена, й у повітрі плаває дух коров’ячого посліду. Він розглядається, наче висадився у чужій країні, заполонений враженням, ніби дістався кінця світу. Хоча від дому, який нещодавно покинув назавжди, його відділяє всього кілька кілометрів.

— Сюди.

Вона показує на мур, що зливається з кінцем провулка. Огорожа місцями заросла плющем, під яким видніються двері, зроблені зі старих дощок. Мадам відчиняє її ударом ноги, що як влита сидить у черевикові. Причеп­лений до перекладини дзвоник видає проіржавлений звук.

— Заходь.

Йому доводиться пригнутися, щоб переступити поріг. Доріжка з маленьких пласких камінців, обсаджена погано доглянутими кущиками, веде до будинку, зануреного в тінь трьох прекрасних чорних шовковиць, які дряпають його своїм розпростертим віттям. Біля дверей на них чекає аж надто товстий чоловік із сивиною в бороді. Він мимрить кілька слів, коли Самюель вітається з ним сором’язливим кивком голови, думаючи, що то слуга. Самюель трохи тремтить, коли проходить у будинок, який віднині буде його домом.

Мадам знімає черевики. Не кажучи й слова, піднімається нагору, лишаючи Самюеля віч-на-віч із чоловіком, який поспішає запропонувати йому чаю. Самюель намагається притамувати незручність, що охопила його. Йому не подобається ні мовчання, в якому він п’є маленькими ковтками свій засолодкий чай, ані те, як незнайомець, сидячи навпроти в обтягнутому тканиною кріслі, з якого стирчать нитки, безцеремонно його розглядає. Раптом тишу розтинає різкий крик, від якого Самюель підскакує і перекидає чашку з чаєм. Чоловік підводиться, виходить з кімнати і повертається за кілька хвилин із кухонним рушником. Він важко опускається на карачки. Старанно тре маленькі вологі плямки, які залишив чай на килимі. Він важко дихає, наче така проста дія вимагає від нього непомірних зусиль. Самюель врешті набирається сміливості сказати кілька слів.

— Що то було?

— Де?

— Крик.

— А, це!

Чоловік із зусиллям підводиться й робить Самюелеві знак іти за ним. Вони входять на кухню. Біля вікна висить овальна металева клітка, в якій дві маленькі пташки сидять на жердинці. Їхні яскраві жовтогарячі голівки контрастують з ошатним зеленим пір’ям. Чоловік приставляє губи до клітки. Він видихає повітря у бік цих двох пташок, і вони відразу починають махати крилами, стрибають по клітці й пронизливо кричать, аж поки не завмирають на своїй жердинці. Чоловік повертається до Самюеля, його кругле обличчя розпливається в широкій усмішці.

— Це нерозлучники. Той, у якого на дзьобі жовта цятка, — самець. А інший, як не дивно, — самка. Від них багато шуму, але за ними так приємно спостерігати.

— Нерозлучники?

— Так, папуги, які зазвичай живуть парою. Вони не можуть жити одне без одного.

— Чому?

Чоловік, замість того, щоб відповісти, коротко гигикає. А потім бере його за руку. Вони піднімаються на другий поверх. Чоловік відчиняє якісь двері і заштовхує Самюеля у велику ванну кімнату. Половину її займає душ, плитка облупилася. Стіни просякли стійким запахом вологості. Плями цвілі вкривають стелю.

— Маєш приготуватися. Вона чекає на тебе у своїй кімнаті.

Чоловік починає знімати із Самюеля куртку.

— Ти що робиш? Не чіпай мене!

— Хутчій, вона не любить чекати.

— Облиш мене!

— Роздягайся.

— Навіщо?

Чоловік знову засміявся, наче Самюелеве питання було дурнуватим.

— Після душу вдягнеш ось це.

Він показує нічну сорочку на вішаку.

— Мій вітальний подарунок. Її кімната в кінці коридору праворуч.

Самюель залишається сам. Він ніколи не думав, що його перша ніч із жінкою пройде ось так. Він роздягається, приймає душ, виконуючи вказівки того чоловіка, наче в нього немає вибору. Він довго стоїть під гарячими струменями води. Густо намилюється й пестить себе, але нічого не відбувається.

На довгому дзеркалі, що висить на дверях, зібралася пара. Він натягає на себе нічну сорочку. Його відображення починає з’являтися у дзеркалі. Якийсь привид. Сорочка, пошита з надзвичайно тонкої бавовни, майже прозорої, завелика на нього. Через тканину вгадуються контури тіла. З волосся й бороди ще стікає вода. Він трохи розставляє ноги, щоб вивільнити член. Маленька штучка, яка від ковтка крові набуває властивості розпрямитися.

Він виходить у коридор, стукає у двері останньої кімнати. За якусь мить переступає поріг. Мадам стоїть біля широкого вікна з двома стулками, навпроти ліжка з балдахіном. Самюель іще не бачив таких меблів, імовірно, куплених давно й за кордоном. Москітна сітка, яка спадає згори, огортає його і робить схожим на корабель, що якимось дивом опинився посеред кімнати. На Мадам — та сама сукня з атласного крепу, в якій вона була на церемонії. Свою кашемірову шаль вона поклала на спинку крісла червоної шкіри. У неї голі ступні, тож Самюель зосереджується на її ногах, струнких і дов­гих. Навіть не наважується поворухнутись. Чекає від неї сигналу.

— Ти любиш дивитися на захід сонця?

Він підходить. Вона відсуває завісу з тюлі й прочиняє вікно, що виходить на зарослий якимись густими кущами та високою папороттю сад. Удалині видніються покриті зеленню горби; промені західного сонця запалюють їх золотом. Повітря, насичене запахами, що підіймаються від землі, проникає в кімнату.

— Якщо нахилишся вліво, побачиш сонце над Абрикосовою долиною. Не знаю, чого та долина так зветься. Ніколи не бачила жодного абрикоса в її околицях. Може, колись люди їх там садили, хтозна?

Її чіткий, на диво глибокий як для жінки голос йому подобається. Самюель зауважує для себе, що це, мабуть, тому, що вона палить. Він примітив іще в машині, що кінчики її пальців злегка пожовтілі.

Вони якийсь час дивляться разом, як зникає сонце за пагорбом, заливаючи кімнату червонястим теплим світлом. Мадам знімає сережки, кольє, розпускає зачіску. Її волосся, звільнене від шиньйону, спадає на плечі. Вона видається молодшою. Сидячи на краю ліжка, вона не поспішаючи вивчає тіло Самюеля, який стоїть перед нею.

— Підніми поли твоєї нічної сорочки.

Батько дав йому зрозуміти, що чоловік насамперед має бути слухняним. Й особливо повинен таким бути першої ночі. Насолода, яку він приносить своїй дружині, є твердою основою його шлюбу.

— Вище.

Схвильований, він уперше показує свою чоловічу гордість жінці.

— Розстав ноги.

Вона підводиться, стає позаду нього. Знімає з нього нічну сорочку. Пригорнувшись до його спини, вона вдихає запах його волосся, пестить його бороду, її рука ковзає торсом до низу живота, куйовдить пух на лобку.

— Йди на ліжко. Швидко.

Він дивиться, як вона роздягається за пологом ліжка. Вона дозволяє сукні ковзнути вздовж тіла, знімає бюстгальтер, трусики, кидає все просто на підлогу. Відсуває полог, наближається до нього.

— Лягай.

Він тремтить, але кориться. Твердою рукою вона бере його член. Самюель мимоволі відхиляється.

— Не рухайся!

Вона йому мастурбує.

— Хочу бачити твої очі. Скажи, що ти це любиш.

Самюель не може говорити. Вона схиляється над ним і пильно дивиться. Проводить пальцем по губах свого молодого чоловіка.

— Ти гарний. І гарно пахнеш.

Її довге волосся спадає на Самюелеве чоло. Його дивує, яка груба в неї шкіра на стегнах і на животі.

— Приголуб мене.

Він торкається її в’ялих грудей. Вона цілує його. Він не приймає цього першого поцілунку, зніяковілий запахом її видиху. І отримує сухого ляпаса.

— Не опирайся!

Вона цілує вдруге й ворушить своїм язиком у Самюелевому роті. Він відштовхує її і підводиться з ліжка.

— Що сталося?

— Я не можу.

Вона коротко гиготнула. Він не наважується глянути на неї. Швидко вдягає нічну сорочку. І тут помічає, що двері спальні напівпрочинені. У шпарину видно, що за ними боком стоїть чоловік. Можливо, він усе бачив, а Самюель навіть не зауважив цього.

— Забери його.

Чоловік бере його за руку й веде до іншої кімнати в кінці коридору, набагато меншої від спальні Мадам.

— Спатимеш тут, разом зі мною. Я підготував для тебе ліжко.

Він вказав на матрац, кинутий просто на підлогу.

— Чому я маю спати у кімнаті слуги?

— Тут немає слуг, у цьому домі.

— Не розумію.

— Тобі не сказали?

— Що?

— Ти — її другий чоловік. Я — перший. І якщо ти слухатимешся мене, все буде добре.