Дублінці

Нещадний випадок

Містер Джеймс Даффі жив у Чейпелізоді[80], бо волів жити якомога далі від міста, громадянином якого він був, а також тому, що всі інші передмістя Дубліна вважав жалюгідними, сучасними та претензійними. Він жив у похмурому будинку, і з його вікна було видно занедбану гуральню, а трохи далі — мілководну річку, на якій зведено Дублін. У його кімнаті з високими стінами не було ні килима, ні картин. Він сам придбав кожен предмет умеблювання: чорне залізне ліжко, залізну мийку, чотири плетені стільці, вішак для одягу, відро для вугілля, камінну решітку та коцюби, а також квадратний стіл, на якому лежала подвійна підставка. Книжкові полиці з білої деревини були вмонтовані в нішу. Ліжко застелене білим покривалом, в ногах чорно-червоний плед. Над мийкою висіло маленьке дзеркальце, і вдень лампа з білим абажуром стояла на каміні як єдина прикраса. Книжки на білих дерев’яних полицях були впорядковані знизу вгору за розміром. Повне зібрання Вордсворта стояло з одного боку на найнижчій полиці, а копія Мейнутського Катехизису, загорнута в сукняну обкладинку для записника, з іншого боку на найвищій. На столі завжди було письмове приладдя. Всередині столу зберігався рукописний переклад Гауптманівського «Міхаеля Крамера», в якому сценічні ремарки були виведені багряним чорнилом, а також маленький стос паперів, скріплених мідною защіпкою. На тих паперах час від часу записувалися речення, і в момент іронічного настрою на перший листок було прикріплено заголовок рекламного оголошення «Байл Бінз»[81]. Коли відсували кришку, виривався невиразний аромат — нових кедрових олівців, чи пляшечки з клеєм, чи переспілого яблука, яке могли там залишити й забути.

Містер Даффі гидував усім, що віщувало фізичний чи психічний розлад. Середньовічний лікар сказав би, що він народився під знаком Сатурна. Його обличчя з відбитком всієї історії прожитих ним років мало коричневий відтінок дублінських вулиць. На доволі великій продовгуватій голові росло сухе чорне волосся, а темно-руді вуса майже прикривали непривітний рот. Вилиці теж надавали обличчю суворого вигляду; та не було суворості в його очах, вони дивились на світ з-під рудих брів, створюючи враження людини, яка завжди готова побачити в інших здатність до спокути, але часто розчаровується. Він жив ніби трохи на відстані від свого тіла і ставився до власних дій з подвійною підозрою. У нього була дивна автобіографічна звичка: час від часу він подумки створював речення про себе, яке містило б підмет в третій особі та присудок у минулому часі. Він ніколи не подавав жебракам і ходив рішучим кроком, опираючись на горіховий ціпок.

Він довгі роки працював касиром у приватному банку на Беґґот-стрит. Щоранку приїздив з Чейпелізода трамваєм. Опівдні ходив до Дена Берка на ланч — пляшка лагеру і маленька таця аррорутових крекерів[82]. О четвертій він уже був вільний. Обідав у їдальні на Джорджс-стрит, де почувався в безпеці від товариства золотої молоді Дубліна і міг розраховувати на порядність. Вечори проводив або ж за піаніно своєї домовласниці, або ж блукаючи околицями міста. Через любов до музики Моцарта він іноді ходив до опери чи на концерт — це була єдина розвага у його житті.

У нього не було ні друзів, ні приятелів, ні церкви, ні віри. Своє духовне життя він провадив без будь-якої дотичності до інших, відвідував родичів на Різдво і супроводжував їх до кладовища, коли вони помирали. Ці два обов’язки він гідно виконував як данину традиції, та не поступався далі умовностей, які регулювали суспільне життя. Думав, що за певних обставин він пограбував би свій банк, та оскільки обставини ніколи не складалися, його життя котилося рівно — історія без пригод.

Одного вечора він сидів поруч із двома жінками в Ротонді[83]. Майже порожній і тихий концертний зал навіював прикре відчуття невідворотного провалу. Жінка, яка сиділа біля нього, раз чи два оглянула безлюдне приміщення, після чого сказала:

— Як шкода, що сьогодні так мало відвідувачів! Дуже важко співати перед порожніми лавками.

Це зауваження він сприйняв як запрошення до розмови. Його здивувало, наскільки невимушено вона трималася. Поки вони говорили, він спробував закарбувати її в своїй пам’яті. Коли він дізнався, що дівчина поруч з нею — її донька, то зробив висновок, що жінка молодша за нього на рік чи десь так. Її обличчя, колись, певно, вродливе, мало розумний вигляд. Овальне лице з виразними рисами. Темно-сині спокійні очі. Спочатку у їхньому погляді читалась нота зухвалості, та раптом її зіниці розширилися, відкриваючи на мить неймовірно чутливу натуру. Зіниці швидко звузилися, і привідкрите єство знову сховалося за розсудливістю, а її каракулевий жакет, обтискаючи повні груди, ще більше підкреслював ту ноту зухвалості.

Він зустрів її ще раз, кілька тижнів потому, на концерті в «Ерлсфорт Террес», і ловив моменти, коли її дочка відволікалась, аби познайомитися ближче. Вона раз чи два згадала про свого чоловіка, та її тон не був застережним. Звали її місіс Сініко. Прапрадід її чоловіка походив з Ліворно. Її чоловік служив капітаном торгового судна, що курсувало між Дубліном та Нідерландами, і в них була одна дитина.

Випадково зустрівши її втрете, він насмілився призначити зустріч. Вона прийшла. Це було перше побачення з багатьох; вони завжди зустрічалися ввечері та обирали для своїх спільних прогулянок найтихіші квартали. Містер Даффі мав відразу до закулісних ігор, а збагнувши, що вони зустрічатимуться крадькома, змусив запросити себе до її дому. Капітан Сініко заохочував його візити, вирішивши, що справа стосується руки його доньки. Він давно виключив дружину з галереї власних задоволень, тож і не підозрював, що хтось інший може нею цікавитись. Оскільки чоловік рідко бував удома, а дочка їздила давати уроки музики, у містера Даффі вистачало часу, аби насолоджуватися компанією леді. З ними таке відбувалося вперше, та вони не вбачали у цьому чогось недоречного. Потроху він зв’язував свої думки з її думками. Давав їй читати книжки, розказував про свої ідеї, ділився своїм внутрішнім життям. Вона була готова слухати все.

Іноді у відповідь на його теорії вона розповідала про події з власного життя. Майже з материнською турботою спонукала його відкритися сповна, стала його сповідником. Він звірився, що колись ходив на зібрання Ірландської соціалістичної партії, де почувався незатишно посеред десятків серйозних роботяг на ледь освіченому масляною лампою горищі. Коли партія розкололася на три частини, кожна з власним лідером та власним горищем, він припинив свої походи. Дискусії робітників, казав він, були надто боязкими, а їхній інтерес до питання заробітної платні — надмірним. Для нього вони були грубими реалістами, не здатними на точність думки — продукт надлишку вільного часу, якого в них ніколи не було. Ще кілька століть, казав він їй, у Дубліні соціальної революції не трапиться.

Вона спитала, чому він не записує своїх думок? «Для чого, — спитав він дещо зневажливо. — Щоб змагатися з демагогами, які не можуть послідовно мислити протягом шістдесяти секунд? Щоб віддати себе на поталу критики обмеженого середнього класу, який доручив основи моралі поліцейським, а образотворче мистецтво — імпресаріо?»

Він часто відвідував її маленький котедж за Дубліном; часто вони проводили вечори наодинці. Помалу, обмінюючись думками, вони починали говорити про більш земні теми. Її товариство діяло, мов теплий ґрунт на екзотичну рослину. Багато разів вона давала темряві оповити їх, подовгу не запалюючи лампи. Темна затишна кімната, їхня ізоляція, музика, яка все ще вібрувала у вухах, об’єднували. Цей союз захоплював його, стирав жорсткі краї його характеру, наділяв його внутрішній світ живими емоціями. Іноді він ловив себе на тому, що слухає звук власного голосу. Йому здавалося, що в її очах він, мабуть, підноситься до ангельських висот, і, все більше прив’язуючи палку натуру своєї компаньйонки до себе, він чув дивний безликий голос, в якому впізнавав свій власний, який твердив про невиліковну самотність душ. «Не можна себе віддавати, — промовляв він, — ми належимо собі». Кінець цим бесідам настав того вечора, коли вона виказала всі можливі ознаки надзвичайного хвилювання — місіс Сініко пристрасно вхопила його руку та притисла до своєї щоки.

Містер Даффі був неабияк здивований. Його розчарувало таке тлумачення власних слів. Він не відвідував її протягом тижня, потім написав листа з проханням зустрітися. Позаяк не хотілося вести останню бесіду у їхній зруйнованій сповідальні, вони зустрілися в маленькій кондитерській поруч із Парковими ворітьми[84]. Попри холодну осінню погоду, майже три години блукали туди-сюди стежками парку. Згодилися розірвати стосунки. «Будь-яке зобов’язання, — сказав він, — це зобов’язання на муки». Вийшовши з парку, без слів наблизилися до зупинки трамваю; тут вона раптом так шалено затремтіла, що, остерігаючись її чергового зриву, він швидко попрощався і покинув її. За кілька днів отримав пакунок зі своїми книжками та нотами.

Минуло чотири роки. Містер Даффі знову зажив своїм розміреним життям. Його кімната все ще свідчила про впорядкованість його розуму. Нові ноти знайшли притулок на пюпітрі в кімнаті на першому поверсі, а на полицях стояли два томи Ніцше: «Так говорив Заратустра» та «Весела наука». Він майже не писав на паперах, що стосом лежали в його столі. В одному з речень, написаних через два місяці після останньої бесіди з місіс Сініко, стверджувалось: «Любов між чоловіком та чоловіком неможлива, бо в таких стосунках нема місця сексуальному зв’язку, а дружба між чоловіком та жінкою неможлива, бо в таких стосунках сексуальний зв’язок — неминучий». Він уникав концертів, аби не бачитися з нею. Помер його батько; молодший партнер у банку відійшов від справ. І все ж, кожного ранку він діставався міста трамваєм, і кожного ранку повертався пішки з міста додому, помірковано пообідавши на Джорджс-стрит і прочитавши на десерт вечірню газету.

Одного вечора, якраз коли він збирався покласти шматочок солонини з капустою до рота, його рука зупинилась. Очі вп’ялися в повідомлення у вечірній газеті, яку він підпер графином з водою. Він поклав назад до тарілки шматочок їжі й уважно прочитав рядки. Після чого випив склянку води, відставив тарілку на край столу, розклав газету між ліктями перед собою і раз по раз перечитував. Капуста почала вкриватися холодним білим жиром. До нього підійшла дівчина й запитала, чи все гаразд з його обідом. Він відповів, що все дуже смачно, і через силу трохи поїв. Потім заплатив і вийшов.

Він швидко крокував крізь листопадові сутінки, його горіховий ціпок рівномірно вистукував по землі, жовтий куточок «Мейл» виглядав із бічної кишені вузького короткого пальта. Йдучи безлюдною дорогою, що тягнеться від Паркових воріт до Чейпелізода, він сповільнив ходу. Його ціпок уже не так рішуче вистукував по землі, і його уривчасте дихання, наближене до зітхань, перетворювалося на конденсат в прохолодному повітрі. Дійшовши додому, він одразу піднявся в спальню і, діставши з кишені газету, під приглушеним світлом з вікна ще раз прочитав повідомлення. Він читав не вголос, але ворушив губами, немов священик, який читає молитву подумки. Ось ця стаття.

Містер Даффі відірвав очі від газети та поглянув у вікно на похмурий вечірній пейзаж. Річка стиха звивалась біля порожньої гуральні, час від часу в якомусь з будинків на Лукан-роуд загорялося світло. Який кінець! Уся ця історія про її смерть викликала в нього відразу, викликала відразу сама думка про те, що він колись розповідав їй усе, що вважав найсвятішим. Затерті фрази, безглузді слова співчуття, обережний текст репортера, написаний з метою приховати деталі тривіальної банальної смерті, викликали у нього нудоту. Вона не тільки себе принизила, вона принизила і його. Він бачив її жалюгідне гріхопадіння, відразливе та мерзенне. Його душевна подруга! Він подумав про тих нікчем, які шкутильгають до бармена з бляшанками й пляшками, аби він їх наповнив. Боже-світе, який кінець! Очевидно, що вона не була пристосована до життя, людина без мети, легка здобич для шкідливих звичок; ще одна невдаха, на яких будується цивілізація. Але як же могла вона впасти так низько! Чи міг він настільки в ній помилятися? Він пам’ятав її вибрик того вечора й тлумачив його собі так суворо, як ніколи. Тепер йому вже не важко було схвалити рішення, яке він тоді прийняв.

Світло тьмянішало, він поринув у спогади і згадав, як вона торкнулась його руки. Потрясіння, яке спершу зсудомило його шлунок, тепер перекинулося на його нерви. Він поспіхом одягнув пальто та капелюха й вийшов. На порозі його зустріло холодне повітря, заповзло в рукави пальта. Підійшовши до пабу біля Чейпелізодського мосту, він переступив поріг та замовив гарячий пунш.

Власник старанно його обслужив, та заговорити не наважився. Усередині сиділо ще п’ять чи шість робітників, які обговорювали вартість одного джентльменського маєтку в графстві Кілдер. Вони раз по раз відпивали з велетенських пінтових кухлів та курили, часто спльовуючи на підлогу і подекуди перетягуючи на свої плювки тирсу масивними чоботями. Містер Даффі сів на свій стілець та втупився у них, не бачачи й не чуючи. Згодом вони пішли, і він замовив іще один пунш. Довго над ним просидів. У пабі було дуже тихо. Власник розвалився на стійці, читаючи «Геральд»[87] та позіхаючи. Час від часу було чути, як на вулиці по безлюдній дорозі гуркотить трамвай.

Він сидів там, прокручував у пам’яті свої дні з нею, сприймаючи їх тепер крізь призму двох різних образів, і раптом усвідомив, що вона мертва, перестала існувати, перетворилася на спогад. Йому стало трохи зле. Він питав у себе, що мав ще вдіяти? Він не зміг би і далі продовжувати той обман; він не зміг би жити з нею відкрито. Він вчинив так, як вважав за краще. Хіба можна було його винуватити? Тепер, коли її не стало, він усвідомив, наскільки одиноким було її життя щовечора сидіти на самоті в тій кімнаті. Його життя також буде самотнім, аж поки він також не помре, не перестане існувати, не перетвориться на спогад — якщо буде кому пам’ятати.

Він вийшов із пабу по дев’ятій. Вечір був холодним та похмурим. Потрапив у парк через найближчі ворота та пройшовся під сухорлявими деревами. Ходив алеями, якими вони гуляли чотири роки тому. Здавалося, вона йде поруч у темряві. Подекуди він майже відчував, як її голос пестить його слух, її рука торкається його руки. Він зупинився і прислухався. Навіщо він забрав її життя? Навіщо прирік на смерть? Відчував, як його моральні принципи розлітаються на друзки.

Діставшись вершини пагорбу Меґезин, він зупинився та поглянув на річку в бік Дубліна, ліхтарі якого червоно й привітно палали в холодну ніч. Подивився униз зі схилу і біля підніжжя у тіні від паркової стіни побачив людські фігури, які лежали. Ця потайна любов за гроші наповнила його серце відчаєм. Його гризли принципи власного життя; він відчував, що його вигнали зі свята життя. Здавалось, лиш єдина людина його покохала, а він відмовив їй у житті та в щасті, прирік її на безчестя, на ганебну смерть. Він знав, що розпростерті внизу біля стіни фігури спостерігають за ним і чекають, поки він піде. Він був нікому не потрібен; його вигнали зі свята життя. Він перевів погляд на сіру освітлену річку, що звивалась у напрямку Дубліна. За річкою він бачив, як зі станції Кінґзбридж петляє товарний поїзд, неначе черв’як з вогняною головою повзе крізь темряву, старанно та завзято. Він неквапно зник із поля зору, та у вухах все ще напружено гудів локомотив, знову і знову повторюючи по складах її ім’я.

Він повернувся тим самим шляхом, яким прийшов, ритм локомотива гупав у вухах. Почав сумніватися в реальності того, що підказувала йому пам’ять. Зупинився під деревом і почекав, поки ритм стихне. Більше не відчував її в темряві поруч, її голос вже не пестив його слух. Він кілька хвилин постояв прислухаючись. Нічого не чув: ніч була тиха-тихісінька. Прислухався ще раз: тихо-тихісінько. Він був зовсім сам.