Дублінці

Копії

Дзвінок несамовито дзеленчав, і, коли міс Паркер підійшла до слухової труби[65], розлючений голос із пронизливим північноірландським акцентом прокричав:

— Пришліть сюди Фаррінґтона!

Міс Паркер повернулася до своєї машинки й мовила до чоловіка, який писав за столом:

— Містер Еллейн чекає вас нагорі.

Чоловік пробурмотів собі під ніс: «Побий його грім!» — і відставив стільця, аби встати. Коли звівся на ноги, то виявився високим та огрядним. У нього було обвисле обличчя кольору темного вина, зі світлими бровами та вусами, трохи вибалушені очі з брудними білками. Він підняв ляду і, минаючи клієнтів, важкою ходою вийшов з кабінету.

Важко піднявся сходами на другий поверх, де на дверях було прикріплено мідну табличку з написом «Містер Еллейн». Тут він зупинився, хекаючи від напруження й досади, і постукав. Пронизливий голос заволав:

— Заходьте!

Чоловік увійшов до кабінету містера Еллейна. У той же час містер Еллейн, маленький чоловічок в окулярах у золотій оправі на гладко виголеному обличчі, вистромив голову зі стосу документів. Сама голова була такою рожевою та безволосою, що нагадувала велике яйце, вмощене на паперах. Містер Еллейн не гаяв часу:

— Фаррінґтон? Що це все означає? Чому я постійно маю на вас скаржитися? Дозвольте спитати, чому ви не зробили копії того договору між Бодлі та Кірваном? Я ж казав, що вона має бути готова до четвертої.

— Але містер Шеллі сказав, сер...

— Містер Шеллі сказав, сер... Будь ласка робіть те, що кажу вам я, а не те, що каже містер Шеллі, сер. Вічно ви знаходите якісь виправдання, аби тільки не виконувати роботу. Я вам так скажу — якщо копії договору не буде до вечора, я доповім про вас містерові Кросбі... Ви мене почули?

— Так, сер.

— Ви почули мене?.. А, і ще дещо! Говорити з вами, це як балакати до стіни. Затямте собі раз і назавжди, на обід у вас є півгодини, а не півтори. Скільки страв ви замовляєте, хотілося б знати... Я зрозуміло висловився?

— Так, сер.

Містер Еллейн знову схилив голову над своїм стосом паперів. Чоловік не зводив очей з блискучого черепа, який керував справами «Кросбі та Еллейн», оцінюючи його крихкість. На кілька хвилин його горлянку зсудомило люттю, та потім минулося, залишилося тільки гостре відчуття спраги. Чоловік упізнав це відчуття і зрозумів, що увечері має добряче випити. Минула середина місяця, і якби він встиг закінчити копію вчасно, містер Еллейн міг би видати йому офіційний дозвіл на аванс. Він стояв на місці, не зводячи очей з голови над стосом паперів. Раптом містер Еллейн почав перекидати всі папери, щось шукаючи. Потім, так ніби і не знав про присутність чоловіка до цього моменту, ще раз вистромив голову зі словами:

— Га? Ви там будете весь день стовбичити? Чесне слово, Фаррінґтон, ви не надто напружуєтесь.

— Я чекав, аби дізнатись...

— Чудово, вам не треба чекати, аби дізнатись. Спускайтесь та беріться до роботи.

Чоловік вайлувато рушив до дверей і, вийшовши з кабінету, почув, як містер Еллейн кричить услід: «Якщо договір не буде скопійовано до вечора, про все дізнається містер Кросбі!»

Він повернувся за свій стіл у нижньому кабінеті і порахував сторінки, які ще залишилося скопіювати. Узяв свою ручку, вмочив у чорнило, але продовжував витріщатися на останні написані слова: «У жодному разі не може вищезгаданий Бернард Бодлі бути...» Починало вечоріти, і за кілька хвилин мали запалити ліхтарі — тоді він і зможе писати. Він відчув, що має промочити горло. Встав з-за столу і, піднявши ляду, як і попереднього разу, вийшов з кабінету. Коли він проходив повз керівника відділу, той запитливо глянув.

— Усе гаразд, містере Шеллі,— сказав чоловік, показуючи, що далеко він не збирається.

Керівник відділу зиркнув на вішак для капелюхів, та, побачивши, що всі вони на місці, утримався від зауваження. Вийшовши на сходи, чоловік одразу ж дістав із кишені картату кепку, одягнув на голову та швидко побіг розхитаними сходами вниз. Від головного входу він крадькома пішов попід будинками до рогу вулиці й одразу ж пірнув у двері. Тепер він був у безпеці, в темній відгородженій кімнатці крамниці О’Нілла і, заповнюючи маленьке віконце, що виходило у бар, своїм почервонілим обличчям кольору темного вина чи темного м’яса, гукнув:

— Гей, Пете, налий-но склянку портеру, зроби ласку.

Власник пабу приніс склянку портеру. Чоловік одним духом осушив її і замовив насіння кмину. Він поклав пенні на стійку і, залишивши власника шукати монету навпомацки у пітьмі, пішов із кімнатки так само крадькома, як і заходив до неї.

Темрява й густий туман здобрили лютневі сутінки, і на Юстейс-стрит уже запалили ліхтарі. Чоловік простував попри будинки, поки не дійшов до дверей контори, роздумуючи над тим, чи встигне закінчити копію вчасно. На сходах його ніс вловив вологий, різкий запах парфумів: вочевидь, поки він був в О’Нілла, приходила міс Делакур. Він запхав кепку назад до кишені та увійшов до контори, напускаючи на себе розгубленого вигляду.

— Вас викликав містер Еллейн,— промовив суворо керівник відділу.— Де ви були?

Чоловік поглянув на двох клієнтів, що стояли біля конторки, ніби натякаючи, що не може відповісти через їхню присутність. Оскільки обидва клієнти були чоловіками, керівник відділу криво посміхнувся.

— Знаю я ці ігри — сказав він.— П’ять разів на день — то задуже... Що ж, краще покваптесь і зробіть для містера Еллейна копію нашої кореспонденції у справі Делакур.

Такий тон у присутності клієнтів, біганина сходами та портер, який він квапливо випив, спантеличили чоловіка, і, сідаючи за стіл, аби зробити те, що від нього вимагали, він усвідомив, наскільки безнадійним було завдання завершити копію договору до п’ятої тридцять. Насувався темний вогкий вечір, і він палко жадав провести його в пабах, п’ючи з друзями посеред блиску газових ліхтарів та дзенькоту склянок. Він дістав кореспонденцію Делакур і вийшов з кабінету. Сподівався, що містер Еллейн не помітить нестачі двох останніх листів.

Різкий шлейф парфумів тягнувся вгору, просто до кабінету містера Еллейна. Міс Делакур була жінкою середнього віку єврейської зовнішності. Казали, що містер Еллейн приязно ставився до неї або ж до її грошей. Вона часто приходила до контори, і коли вже приходила, то залишалася надовго. Тепер вона сиділа біля його столу у хмарині парфумів, погладжуючи ручку своєї парасольки і киваючи великим чорним пером капелюха. Містер Еллейн повернув свій стілець у її бік і франтувато поклав праву ногу на ліве коліно. Чоловік залишив кореспонденцію на столі і шанобливо вклонився, та ані містер Еллейн, ані міс Делакур не звернули на уклін жодної уваги. Містер Еллейн поклав палець на кореспонденцію, потім тицьнув на нього, ніби кажучи: «Добре, можете йти».

Чоловік повернувся до нижнього кабінету та знову сів за свій стіл. Він пильно вдивлявся в незакінчене речення: «У жодному разі не може вищезгаданий Бернард Бодлі бути...» — і подумав, як дивно, що останні три слова починаються з однакової літери. Керівник відділу почав квапити міс Паркер, кажучи, що вона ніяк не зможе надрукувати листи для пошти вчасно. Чоловік кілька хвилин слухав стукіт машинки, після чого взявся закінчувати свою копію. Та в голові у нього не було ясності, його думки втікали до блиску та гамору пабу. Цей вечір був ніби створений для гарячого пуншу. Він продовжував пихтіти над своєю копією, та коли годинник пробив п’яту, йому все ще лишалось чотирнадцять сторінок. Дідько! Він не встигав. Йому кортіло вилаятися вголос, сильно тріснути що-небудь своїм кулаком. Він так розлютився, що написав Бернард Бернард замість Бернард Бодлі, через що довелось починати сторінку спочатку.

Здавалося, він здатен рознести всю контору самотужки. Його тіло нило від бажання щось зробити, вискочити надвір та насолодитись жорстокістю. Його розлютили всі приниження, які він терпів за життя... Може, особисто попросити касира про аванс? Ні, з касиром не вийде, дідько, не вийде: не дасть авансу... Він знав, де має зустріти хлопців: Леонарда, О’Геллорана та Носатого Флінна. Барометр його емоційного стану вказував на період бунтарства.

Він так занурився у фантазії, що ім’я його двічі назвали, перш ніж він відповів. Містер Еллейн та міс Делакур стояли по той бік ляди, і всі працівники розвернулися в очікуванні чогось цікавого. Чоловік встав з-за столу. Містер Еллейн почав образливу тираду, вказуючи на нестачу двох листів. Чоловік відповів, що нічого про них не знає, що він зробив достовірну копію. Тирада продовжувалась: вона була настільки різкою та злісною, що чоловік ледь стримував свій кулак, аби не підняти його над головою карлика, що стояв перед ним:

— Я нічого не знаю про ще якісь два листи,— тупо відповів він.

— Ви-нічого-не-знаєте. Звісно ж, ви нічого не знаєте,— промовив містер Еллейн.— Скажіть мені,— додав він, поглянувши спершу на жінку позаду себе в очікуванні схвалення,— по-вашому, я ідіот? Ви вважаєте мене справжнім ідіотом?

Чоловік перевів погляд з обличчя жінки на яйцеподібну голову й назад; і не встиг зрозуміти, що відбувається, як його язик сам знайшов влучний момент:

— Сер, не думаю,— сказав він,— що про це треба питати саме мене.

Працівники контори затамували подих. Усі були вражені (автор дотепу не менше, ніж його сусіди), і міс Делакур, огрядна доброзичлива пані, широко заусміхалася. Містер Еллейн зашарівся до кольору дикої рожі, і його рот гнома засіпався. Він затрусив своїм кулаком перед обличчям чоловіка так, що здавалося, ніби вібрує набалдашник якоїсь електричної машини:

— Зухвалий негідник! Зухвалий негідник! Я швидко з вами розправлюся! Ось почекайте! Ви вибачитесь переді мною за свою зухвалість або одразу ж вилетите з контори! Ви вилетите звідси, повірте, або ж вибачитесь!

Він стояв у проході навпроти контори, виглядаючи, чи вийде касир сам. Усі працівники вже пішли, і нарешті з’явився касир разом із керівником відділу. Не варто було навіть намагатися говорити з ним, коли поруч керівник відділу. Чоловік відчував, що його ситуація вкрай складна. Він змушений був принизливо вибачитися перед містером Еллейном за свою зухвалість, та розумів, що контора стане для нього справжнісіньким осиним гніздом. Пам’ятав, як містер Еллейн витруїв малого Піка з контори, аби звільнити кабінет для свого небожа. Він відчував лють, спрагу та бажання помсти, роздратований собою та всіма навколо. Містер Еллейн не дасть йому спуску, його життя перетвориться на пекло. Цього разу він добряче сам себе надурив. Невже так важко було втримати язика за зубами? У них не склалося із самого початку, в нього та містера Еллейна, ще з того дня, коли містер Еллейн розчув, як він перекривляє його північноірландський акцент, розважаючи Хіґґінса і міс Паркер: з цього все й почалось. Можна було спробувати позичити гроші у Хіґґінса, та в нього, звісно ж, нічого нема і для самого себе. У чоловіка, який мусить тримати на плаву дві сім’ї, звісно ж, нема...

Він знову відчув, як його огрядне тіло прагне комфорту в пабі. Від мряки ставало прохолодно, і він роздумував, чи не звернутись до Пета в О’Нілла. Він міг попрохати у нього хіба що шилінг — а від шилінга користі мало. Та все ж десь він мав узяти гроші: витратив останній пенні на портер, і скоро вже взагалі ні на що буде сподіватись. Раптом, обмацуючи пальцями ланцюжок від свого годинника, він подумав про ломбард Террі Келлі на Фліт-стрит. Точно! Чому ж він раніше не здогадався?

Він мчав вузькою алеєю Темпл Бар, бурмочучи собі під носа, що всі можуть йти під три чорти, адже у нього попереду чудовий вечір. Працівник ломбарду Террі Келлі сказав: «Крона!»[66] — але комітент наполягав на шести шилінгах; і зрештою, йому було виплачено рівно шість шилінгів. Він радісно покинув ломбард, затиснувши поскладані циліндром монети між великим та іншими пальцями. На Вестморленд-стрит тротуари були переповнені молодими чоловіками й жінками, які поверталися з роботи, а голодрані вуличні хлопчаки бігали туди-сюди, викрикуючи назви вечірніх газет. Чоловік пройшов крізь натовп, з погордою озираючи цей спектакль й самовпевнено поглядаючи на конторських працівниць. В голові шуміли звуки трамвая: дзвінки та гуркіт вагонеток, а ніс його вже зачув пари пуншу. На ходу він обдумував слова, якими буде розповідати хлопцям про інцидент:

— Тож я просто глянув на нього — так, знаєте, холоднокровно, потім глянув на неї. Потім знову на нього — я взяв паузу, розумієте? «Не думаю, що про це треба питати саме мене»,— сказав я.

Носач Флінн сидів у звичному для себе кутку в Дейві Бьорна і, зачувши цю історію, поставив Фаррінґтону півпінти, зауваживши, що кмітливішої відповіді він не чув за все своє життя. Фаррінґтон поставив півпінти у відповідь. Незабаром прийшли О’Геллоран та Педді Леонард, і для них історію повторили ще раз. О’Геллоран пригостив усіх гарячим віскі і розповів, як дотепно виказав керівникові контори, коли працював у Каллана на Фаунз-стрит; та оскільки його відповідь була в дусі вільнодумних персонажів пасторалі, він змушений був визнати, що тут бракувало Фаррінґтонової дотепності. Після цього Фаррінґтон запропонував хлопцям осушити склянки і взяти ще.

Саме коли вони замовляли трунок, хто б ще міг зайти, як не Гіґґінз! Звісно, він мав приєднатись до гурту. Його попросили розказати власну версію подій, що він і вчинив вельми жваво, адже вигляд п’яти чарок гарячого віскі неабияк підбадьорював. Всі ледь не покотилися від сміху, коли він показав, як містер Еллейн трусив кулаком перед Фаррінґтоновим обличчям. Потім він зімітував Фаррінґтона зі словами: «І тут наш друг, геть спокійно так...», — а Фаррінґтон тим часом дивився на компанію своїми важкими мутними очима, всміхаючись та час від часу виловлюючи нижньою губою заблукалі краплини віскі зі своїх вусів.

Випили ще, і настала пауза. В О’Геллорана були гроші, а в інших двох, вочевидь, ні; тож весь кагал, дещо засмутившись, полишив паб. На розі Дюк-стрит Гіґґінз та Носач Флінн звернули ліворуч, а решта троє повернули назад, до центру міста. Холодними вулицями дріботів дощ, і, коли вони дістались до Управління порту, Фаррінґтон запропонував піти у скотч-гауз. У барі було повно народу й галасно від балачок та склянок. Трійця проштовхалась повз торговців сірниками біля дверей і сформувала маленький гурт скраю барної стійки. Почався обмін історіями. Леонард представив їх молодому хлопцеві на ймення Візерс, який виступав у «Тіволі» акробатом і грав у буфонадах. Фаррінґтон поставив усім випивку. Візерс попросив маленьку склянку ірландського з аполінарісом[67]. Фаррінґтон, який добре знав, що до чого, спитав у хлопців, чи не бажають і вони аполінарісу; та хлопці попросили Тіма просто налити їм гарячого віскі. Почали говорити про театр. Замовив О’Геллоран, а потім ще раз Фаррінґтон; Візерс протестував, казав, що такий вияв гостинності — це надто вже по-ірландськи[68] Він обіцяв провести їх за куліси і познайомити з гарненькими дівчатами. О’Геллоран сказав, що вони з Леонардом підуть, а Фаррінґтон ні, бо він одружений;

і важкі мутні очі Фаррінґтона скоса поглядали на компанію, натякаючи, що він в курсі — з нього кепкують. Візерс замовив усім лише по маленькій чарці настоянки за власний кошт і пообіцяв зустріти їх пізніше в Малліґана на Пулберґ-стрит.

Коли скотч-гауз зачинили, вони рушили до Малліґана. Зайшли в кімнатку позаду, О’Геллоран замовив усім по склянці гарячого[69]. Всі починали трохи п’яніти. Фаррінґтон саме замовляв ще по одній, коли з’явився Візерс. На полегшення Фаррінґтона, цього разу він сам замовив склянку біттеру[70]. Гроші закінчувались, та поки що на гулянку вистачало. Незабаром дві жінки у великих капелюхах та молодий чоловік у картатому костюмі увійшли та сіли за столиком поруч. Візерс привітався з ними і повідомив компанії, що вони з театру «Тіволі». Щомиті Фаррінґтон зиркав на одну з дівчат. Щось дивовижне було в її зовнішності. Величезний шарф із блискучого синього мусліну обвивав її капелюх і був зав’язаний великим бантом на підборідді; вона носила яскраво-жовті рукавички до ліктів. Фаррінґтон захоплено розглядав її пухкеньку руку, якою вона рухала дуже часто і вкрай граційно; і коли, трохи згодом, вона відповіла на його погляд, був вражений її великими карими очима. Його зачаровувала ця манера дивитися скоса. Вона глянула на нього раз чи два, а коли компанія виходила, м’яко торкнула його стілець і з лондонським акцентом мовила: «О, пардон!» Він дивився, як вона виходить із кімнати, сподіваючись, що вона погляне у відповідь, та розчарувався. Він проклинав свою нестачу грошей і проклинав всі ті рази, коли купував випивку для всіх, особливо ті склянки віскі з аполінарісом, якими пригощав Візерса. Якщо він щось і ненавидів, то це нахлібників. Він так розлютився, що втратив нитку бесіди друзів.

Коли до нього озвався Педді Леонард, виявилося, що говорили вони про силу й спритність. Візерс показував компанії свої біцепси і так вже вихвалявся, що решта двоє попросили Фаррінґтона підтримати національну гідність. Отже, Фаррінґтон закотив рукав і показав компанії свій біцепс. Дві руки оглянули та порівняли, і зрештою, було вирішено помірятися силами. Стіл очистили, і два чоловіки поставили на нього свої лікті, схопившись за руки. Коли Педді Леонард гукнув: «Поїхали!», — кожен мав спробувати притиснути руку іншого до столу. Фаррінґтон виглядав вкрай зосередженим та рішучим.

Змагання розпочалося. Десь через тридцять секунд Візерс повільно поклав руку свого опонента на стіл. Темне обличчя Фаррінґтона кольору вина вкрилося ще темнішим рум’янцем від злості та приниження через поразку від такого юнака.

— Не можна навалюватись вагою тіла. Грай чесно,— сказав він.

— А хто нечесно грає? — запитав той.

— Давай ще раз. Два з трьох.

Змагання почалося знову. На лобі Фаррінґтона виступили жили, а лице Візерса з блідого зробилось піоновим. Їхні долоні та руки дрижали від напруги. Після тривалої боротьби Візерс знову повільно вклав руку опонента на стіл. Почувся шум аплодисментів від глядачів. Власник закладу, який стояв поруч зі столом, кивнув своєю рудою головою в бік переможця і фамільярно сказав:

— Ех, оце так вправний!

— Та що ти в біса в цьому тямиш? — спитав жорстко Фаррінґтон, заводячи чоловіка. — Що ти тут мелеш?

— Цить, годі! — заспокоював О’Геллоран, помічаючи лютий вираз обличчя Фаррінґтона.— Ще по одній, хлопці. На коня та й підемо.

Чоловік з вельми похмурим обличчям стояв на розі мосту О’Коннелла й чекав, коли маленький сендімаунтський[71] трамвай відвезе його додому. У ньому жевріла лють і бажання помсти. Почувався приниженим та сердитим, навіть не п’яним; і в кишені у нього залишилося всього два пенси. Він проклинав усе на світі. Нажив собі проблем у конторі, заклав свій годинник, витратив усі гроші і навіть не напився. Він знову почав відчувати спрагу, тягнуло назад, в гарячий та затхлий паб. Він втратив свою репутацію силача, двічі зазнавши поразки від зеленого хлопчака. Серце його розбухло від гніву; коли він згадав про жінку у великому капелюсі, яка торкнулась його і сказала: «Пардон!» — то ледь не вдушився зі злості.

Трамвай відвіз його вниз до Шелбурн-роуд, і він скерував своє огрядне тіло в тінь казармової стіни. Йому страшенно не хотілося повертатися додому. Зайшовши через бічні двері, він виявив, що кухня порожня, а вогонь на плиті майже згас. Крикнув нагору:

— Адо! Адо!

Його дружина була маленькою жінкою з гострими рисами обличчя, яка знущалася зі свого чоловіка, коли він був тверезий, і терпіла його знущання, коли він був п’яний. У них було п’ятеро дітей. Маленький хлопчик спустився сходами.

— Хто тут? — спитав чоловік, вдивляючись у темряву.

— Я, тату.

— Хто ти? Чарлі?

— Ні, тату. Том.

— Де ваша мати?

— Пішла до церкви.

— Точно... Вона додумалася лишити мені вечерю?

— Так, тату. Я...

— Запали лампу. Що в цій темряві видно? Решта дітей вже в ліжках?

Чоловік незграбно сів на один зі стільців, поки хлопчик запалював світильник. Він почав передражнювати свого сина, промовляючи: «В церкві. В церкві, прошу пана!» Коли лампа розгорілася, гупнув кулаком по столу і крикнув:

— Що в мене на вечерю?

— Я... приготую, тату,— сказав хлопчик.

Чоловік гнівно підскочив і вказав пальцем на плиту.

— На цій плиті! Та вона вже догоріла! Бог свідок, я тобі покажу, як забувати про піч!

Він зробив крок до дверей і схопив тростину, яка стояла за ними.

— Я тобі покажу, як забувати про піч! — сказав він, закочуючи рукав, щоб достатньо вивільнити руку.

Хлопчик крикнув: «О, тату!» — і побіг, скиглячи, за інший бік столу, та чоловік ринув за ним і упіймав за кофтину. Хлопчик дико озирався, та збагнувши, що тікати нікуди, впав на коліна.

— Тепер тільки спробуй ще раз забути про піч! — гаркнув чоловік, енергійно луплячи його палицею.— Ось тобі, щеня мале!

Хлопець зойкнув від болю, коли палиця врізалась йому в стегно. Він склав долоні разом у повітрі, і його голос перелякано задрижав.

— О, тату,— кричав він.— Не бийте мене, тату! І я... Я за вас помолюся Богородиці Діві... Я помолюся Богородиці Діві за вас, якщо не битимете мене... Я помолюся Богородиці Діві...