Дублінці

Мати

Містер Голо ген, помічник секретаря в товаристві «Звитяжна Ірландія», майже місяць гасав по Дубліну туди-сюди з повними брудних папірців руками та кишенями, організовуючи серію концертів. Одна нога в нього була скалічена, і друзі прозвали його Кульгавим Гологеном. Він без упину ходив там і сям, міг годину простояти на розі, переконуючи і щось занотовуючи; та, врешті, все організувала місіс Кірні.

Міс Делвін стала місіс Кірні всім на зло. Вона здобула освіту в престижній школі при монастирі, де вивчала французьку та музику. Бліда від природи і стримана, вона мала у школі небагато подруг. Коли досягла віку заміжжя, її почали відправляти на прийоми до багатьох домів, де захоплювалися її грою на фортепіано та вишуканими манерами. Вона сиділа, оточена холодною стіною своїх чеснот, і чекала, коли якийсь кавалер наважиться запропонувати їй блискуче життя. Але всі молоді чоловіки, яких вона зустрічала, були посередніми, тож вона ніяк їх не заохочувала, а свої романтичні пориви тамувала, нишком з’їдаючи чимало рахат-лукуму. Так чи так, а коли вона майже дійшла до межі, й подруги почали плескати про неї язиками, вона всім затулила рота, вийшовши заміж за містера Кірні, шевця з Ормонд Квей.

Він був набагато старшим за неї. Його слова, завжди глибокодумні, застрягали у пишній коричневій бороді. За рік подружнього життя місіс Кірні усвідомила, що такий чоловік набагато вигідніший за будь-якого романтика, та все ж ніколи не полишала своїх романтичних ідей. Він не пив, був ощадливим і набожним; ходив причащатися кожної першої п’ятниці місяця, іноді з нею, та частіше сам. Її віра теж не слабшала, і вона була йому хорошою дружиною. На прийомі в чужому домі, тільки-но вона ледь помітно вела бровою, як він одразу ж підводився і прощався, а коли його турбував кашель, вона вкривала йому ноги стьобаною ковдрою і готувала міцний ромовий пунш. Він, зі свого боку, був взірцевим батьком. Вносячи щотижня невелику суму в банк, він міг бути певен, що в обох доньок буде по сотні фунтів приданого, коли їм виповниться двадцять чотири роки. Старшу доньку Кетлін відправив до хорошої монастирської школи, де вона вивчала французьку та музику, після чого оплатив її навчання в Академії[103]. Кожного року в червні місіс Кірні мала нагоду похвалитися комусь із друзів:

— Мій любий чоловік відправляє нас на кілька тижнів у Скерріс.

А як не в Скерріс, то у Говт чи у Ґрейстоунз[104].

Коли почало набирати обертів ірландське Відродження, місіс Кірні вирішила скористатися іменем своєї доньки[105] і найняла додому вчителя ірландської. Кетлін із сестрою слали друзям листівки з ірландською тематикою, а ті надсилали листівки з ірландською тематикою у відповідь. В особливі неділі, коли містер Кірні відвідував із сім’єю кафедральну церкву, на розі Кетедрал-стрит збиралася невеличка група людей. Усі вони були друзями сімейства Кірні — друзі-музиканти чи друзі-націоналісти; перебравши всі плітки, до найдрібніших, вони разом тиснули одне одному руки, сміючись з такої кількості схрещених рук, і прощалися одне з одним ірландською. Невдовзі ім’я міс Кетлін Кірні все частіше зринало у людей на вустах. Казали, що вона має хист до музики, що вона дуже гарна дівчина і до того ж прихильниця руху за відродження мови. Місіс Кірні це неабияк тішило. Тому вона не здивувалася, коли одного дня містер Гологен прийшов і запропонував її дочці виступити акомпаніатором на серії чотирьох великих концертів, які його товариство збиралося влаштувати в філармонії «Ентьєнт»[106].

Вона провела його до вітальні, всадовила, принесла графин і срібну вазу з печивом. Жваво поринула в обговорення деталей справи, радила та відмовляла, і, врешті-решт, контракт було укладено: Кетлін мала отримати вісім гіней за свої акомпаніаторські послуги на чотирьох великих концертах.

Позаяк містер Гологен був новачком у таких делікатних справах, як формування афіш та упорядкування програми, місіс Кірні допомогла йому. Вона на цьому розумілася. Вона знала, яких музикантів треба виділяти великими літерами, а яких друкувати меншим шрифтом. Вона знала, що перший тенор не погодиться виходити після комічної сценки містера Міда. А щоб глядачам не набридала одноманітність, вона розставила непевні номери між популярною класикою. Містер Гологен щодня просив про зустріч, аби спитати її поради з того чи того питання. Вона була незмінно привітною та готовою допомогти — він почувався дуже затишно. Підсувала до нього графин зі словами:

— Пригощайтесь, містере Галоген!

І поки він пригощався, казала:

— Не хвилюйтесь! Не треба хвилюватися!

Усе йшло як по маслу. Місіс Кірні придбала трохи тонкого рожевого атласу в Брауна Томаса, аби прикрасити спереду сукню Кетлін. Це влетіло їй у копієчку, та бувають випадки, коли такі витрати виправдані. Вона взяла з десяток квитків на фінальний концерт по два шилінги та розіслала тим із друзів, хто інакше міг не прийти. Вона ні про що не забула і, завдяки їй, все, що слід було зробити, було зроблено.

Концерти мали відбутися в середу, четвер, п’ятницю та суботу. Коли місіс Кірні у середу ввечері прибула з дочкою до філармонії «Ентьєнт», побачене їй не сподобалось. Кілька молодиків із синіми значками на піджаках били байдики у вестибюлі; жоден з них не вдягнув вечірнього костюма. Вони з донькою пройшли повз, і швидкий погляд крізь відчинені двері концертної зали розкрив їй причину байдикування. Спочатку вона подумала, що прийшла надто рано. Ні, було за двадцять восьма.

У гардеробній за сценою її відрекомендували секретарю товариства, містерові Фіцпатрику. Вона посміхнулася та потиснула йому руку. Це був невисокий чоловік з білим невиразним обличчям. Вона помітила, що його легкий коричневий капелюх недбало зсунутий набакир, і що говорив він теж невиразно. У руці тримав програмку, і під час бесіди зжував один її кінець, перетворивши його на вологий м’якуш. Здавалось, він не дуже переймається невдачами. Містер Галоген заходив до гардеробної кожні кілька хвилин, сповіщаючи останні новини з каси. Музиканти нервово перемовлялися, раз у раз кидаючи погляд у дзеркало і скручуючи та розкручуючи папери з нотами. Коли на годиннику було вже майже о пів на дев’яту, групка глядачів у залі почала вимагати розваг. Вийшов містер Фіцпатрик, байдуже всміхнувся аудиторії і сказав:

— Що ж, леді та джентльмени, гадаю, час розпочинати бал.

Місіс Кірні нагородила його за останнє зібгане слово швидким презирливим поглядом, після чого підбадьорливо спитала в доньки:

— Готова, люба?

Дочекавшись слушної нагоди, вона підкликала містера Гологена та попросила пояснити, що це все означає. Містер Галоген не знав, що це все означало. Він сказав, що комітет помилився, призначивши аж чотири концерти: чотирьох було забагато.

— А артисти! — промовила місіс Кірні.— Звісно, вони стараються, та, насправді, вони просто бездарні.

Містер Галоген погодився, що артисти нездібні, але комітет, сказав він, вирішив провести перші три концерти з тим, що є, а найкращі номери припасти на суботній вечір. Місіс Кірні нічого на це не відповіла, але, споглядаючи, як посередні виконавці змінюють одне одного на сцені, а людей в залі все меншає й меншає, вона почала жалкувати, що стільки вклала в такий концерт. Їй багато чого не подобалося в самій організації, а байдужа посмішка містера Фіцпатрика невимовно дратувала. Все ж, вона змовчала і чекала, як усе закінчиться. Концерт завершився майже о десятій, і всі швидко розійшлись по домівках.

Концерт в четвер увечері зібрав трохи більше слухачів, та місіс Кірні одразу ж зрозуміла, що зала наповнена глядачами з безкоштовними запрошеннями. Публіка поводила себе нахабно, так, ніби це був не концерт, а звичайна репетиція. Містера Фіцпатрика, здавалося, усе влаштовувало, він навряд чи розумів, що його поведінка бісила місіс Кірні. Він стояв біля куліс, час від часу вистромлюючи голову і пересміюючись з двома своїми друзями, які сиділи в кутку на балконі. Того вечора місіс Кірні дізналася, що концерт у п’ятницю скасували і що комітет готовий гори звернути, аби лиш зібрати в суботу повний зал. Почувши таке, вона розшукала містера Гологена. Знайшла його, коли той поспіхом шкутильгав зі склянкою лимонаду для однієї юної леді, і спитала, чи це правда. Так, це була правда.

— Але, звичайно ж, це не змінює умов контракту,— сказала вона.— У контракті зазначено чотири концерти.

Було видно, що містер Гологен дуже поспішає; він порадив обговорити деталі з містером Фіцпатриком. Місіс Кірні стривожилась. Вона відкликала містера Фіцпатрика від його куліс і зауважила, що її дочка підписала контракт на чотири концерти і що, звісно ж, за умовами контракту вона має отримати повну суму, незалежно від того, дасть товариство чотири концерти чи ні. Містер Фіцпатрик, який не одразу докумекав, про що йдеться, здавалося, не міг вирішити цього питання і сказав, що винесе його на розгляд комітету. Злість місіс Кірні вилилась рум’янцем на щоках, і вона ледве втрималася, щоб не спитати: «І хто цей „комітет“, скажіть-но?»

Але вона розуміла, що жінці так не личить, тож змовчала.

У п’ятницю рано-вранці хлопчаків розіслали головними вулицями Дубліна з пачками рекламних листівок. У всіх вечірніх газетах з’явилися спеціальні оголошення, які нагадували шанувальникам музики про свято, що чекало на них наступного вечора. Місіс Кірні трохи заспокоїлась, та все ж вирішила поділитися з чоловіком частиною своїх підозр. Він уважно її вислухав і сказав, що, мабуть-таки, буде ліпше, якщо в суботу ввечері він піде з нею. Вона погодилась. Поважала свого чоловіка так само, як поважала Головне поштове відділення — як щось велике, безпечне та незмінне, і хоч розуміла, що талантами він дещо обділений, та цінувала його за абстрактну цінність чоловічих чеснот. Вона зраділа його пропозиції приєднатись. Прокручувала в голові свої плани.

Настав вечір головного концерту. Місіс Кірні з чоловіком та донькою прибули до філармонії «Ентьєнт» за сорок п’ять хвилин до початку виступу. Того вечора, як на зло, дощило. Місіс Кірні довірила доньчине вбрання й ноти чоловікові, а сама пішла шукати містера Гологена та містера Фіцпатрика по всіх закутках. Знайти нікого не вдалося. Вона спитала розпорядників, чи є в залі хтось із членів комітету; добряче намучившись, розпорядник таки привів маленьку пані на ймення Міс Бейрн, якій місіс Кірні пояснила, що бажає бачити когось із секретарів. Міс Бейрн чекала на них з хвилини на хвилину і спитала, чи може сама чимось допомогти. Місіс Керні уважно подивилася на вираз наївного ентузіазму на підстаркуватому обличчі й відповіла:

— Ні, дякую.

Маленька пані сподівалася, що зал буде повний. Вона вдивлялася в дощ, аж доки смуток вологої вулиці не стер усю наївність та ентузіазм з її підстаркуватого лиця. Тоді вона тихо зітхнула і мовила:

— Що ж, гаразд! Ми зробили все, що було нам під силу, Бог свідок.

Місіс Кірні довелося повернутися до гардеробної.

З’їжджались артисти. Бас та другий тенор уже прибули. Бас, містер Даґґен, був струнким молодим чоловіком з ріденькими чорними вусами. Він був сином швейцара з місцевої контори і в дитинстві затягував довгі басові ноти в лункому коридорі. Почавши з таких скромних досягнень, він розвивався, аж доки не став першокласним артистом. Виступав навіть у великій опері. Одного вечора, коли оперний співак захворів, він виконав роль короля в опері «Марітана» в Королівському театрі. Він співав дуже пристрасно й голосно, і гальорка тепло нагородила його оплесками; та, на жаль, він зіпсував гарне враження, раз чи два нерозсудливо витерши носа рукою в рукавичці. Він був невибагливим і малослівним. Казав «се», а не «це» так тихо, що ніхто й не помічав, і він ніколи не пив нічого міцнішого за молоко, так беріг голос. Містер Белл, другий тенор, був маленьким світловолосим чоловічком, який щороку змагався за нагороду на «Фестивалі Музики»[107]. З четвертої спроби таки отримав бронзову медаль. Він надто багато нервувався і надто багато заздрив іншим тенорам, і свою нервову заздрість ховав за надмірною дружелюбністю. Він вважав дотепним бідкатися усім, яке це тяжке випробування — виступати на концерті. Тому, помітивши містера Даґґена, він підійшов і спитав:

— Теж виступатимете?

— Так,— відповів містер Даґґен.

Містер Белл посміявся зі свого товариша у нещасті, простягнув руку й сказав:

— Тисну руку!

Місіс Кірні минула цих двох молодих чоловіків і пішла до куліс поглянути на публіку. Зал швидко заповнювався, ширився приємний гомін. Вона повернулася і поговорила з чоловіком наодинці. Можна було зрозуміти, що бесіда стосується Кетлін, бо вони часто на неї зиркали, поки та розмовляла зі своєю подругою-націоналісткою міс Гілі, контральто. Самотня незнайомка з блідим обличчям перетнула кімнату. За нею простежили напружені жіночі погляди, зосереджені на вицвілій синій сукні, напнутій на худорляве тіло. Хтось сказав, що це мадам Ґлінн, сопрано.

— Цікаво, де вони її відкопали,— буркнула місіс Кінлі.— Впевнена, що ніколи про неї не чула.

Міс Гілі вимушено всміхнулася. Цієї миті до гардеробної зашкутильгав містер Гологен, і дві молоді леді спитали в нього, що то за жінка. Містер Гологен відповів, що це мадам Ґлінн з Лондона. Мадам Ґлінн стала в кутку кімнати, міцно тримаючи перед собою ноти і час від часу перелякано озираючись. Тінь приховала недоліки вицвілої сукні, та при цьому мстиво підкреслила впадинку над її ключицею. Шум із залу став гучнішим. Перший тенор та баритон приїхали разом. Обоє добре вбрані, гладкі й самовдоволені, вони внесли в компанію дух достатку.

Місіс Кінлі підвела до них свою доньку і мило заговорила. Вона хотіла скласти приємне враження, та, намагаючись бути люб’язною, не зводила очей з містера Гологена і його кульгавих обхідних маршрутів. За першої нагоди вона вибачилась і поспішила за ним.

— Містере Гологен, мені потрібно з вами хвилинку поговорити.

Вони пройшли в безлюдну частину коридору. Місіс Кірні спитала, коли її доньці заплатять. Містер Гологен відповів, що цим відає містер Фіцпатрик. Місіс Кірні сказала, що нічого не знає ні про якого містера Фіцпатрика. Її донька підписала контракт на вісім гіней, і ці гроші їй мають заплатити. Містер Гологен відповів, що це його не стосується.

— Як це, не стосується? — спитала місіс Кірні.— Хіба не ви принесли їй контракт? У будь-якому разі, якщо це вас не стосується, це стосується мене, і я маю намір отримати ці гроші.

— Краще вам поговорити з містером Фіцпатриком,— сухо відказав містер Гологен.

— Я нічого не знаю ні про якого містера Фіцпатрика,— повторила місіс Кірні.— У мене є контракт, і я потурбуюся про те, щоб його умови було виконано.

Коли вона повернулася до гардеробної, її щоки злегка залилися рум’янцем. У кімнаті кипіло життя. Двоє чоловіків у верхньому одязі захопили камін і фамільярно балакали з міс Гілі та баритоном. Це були репортер із «Фріменз Джорнал» та містер О’Медден Бьорк. Журналіст прийшов повідомити, що не зможе дочекатися концерту, оскільки має написати про лекцію, яку читатиме американський священик в «Меншн-гаузі».

Він сказав, що йому залишать звіт у конторі «Фріменз Джорнал», і він подбає, аби його надрукували. Це був сивий чоловік з приємними манерами та голосом, який викликав довіру. В руці він тримав згаслу сигару, й аромат сигарного диму висів біля нього в повітрі. Він не збирався затримуватися ні на секунду, бо концерти й артисти викликали в нього нудьгу, та все стовбичив, спершись об стіну каміна. Міс Гілі стояла перед ним, говорила й сміялася. Він був надто старим, щоб запідозрити в її люб’язності той самий мотив, але надто молодий духом, щоби не скористатися цим приємним моментом. Тепло, аромат, колір її тіла вабили його відчуття. Він насолоджувався усвідомленням того, що груди, які повільно підіймалися й спадали на його очах, в ту мить підіймалися й спадали для нього, що її сміх, її аромат і її норовливі погляди призначалися йому. Коли часу залишатись уже не було, він засмучено з нею попрощався.

— О’Медден Бьорк напише звіт,— пояснив він містерові Галогену,— і я подбаю, щоби його надрукували.

— Дуже вам дякую, містере Гендрик,— сказав містер Гологен, — упевнений, ви про все подбаєте. Що ж, може, вип’єте чогось, перш ніж йти?

— Я не проти,— відповів містер Гендрик.

Двоє чоловіків пройшли звивистими коридорами та піднялися темними сходами до віддаленої кімнати, де один із розпорядників відкорковував пляшки для кількох джентльменів. Одним із цих джентльменів був містер О’Медден Бьорк, який знайшов цю кімнату інстинктивно. Він був чемним літнім чоловіком, який, коли не йшов, то спирав своє імпозантне тіло на шовкову парасолю. Його пишномовне західне ім’я слугувало моральною парасолею, на яку він спирав свої неабиякі фінансові проблеми. Його дуже шанували.

Поки містер Гологен розважав репортера з «Фріменз Джорнал», місіс Кірні розмовляла з чоловіком настільки жваво, що йому довелося попросити її говорити тихіше. Діалоги решти людей в гардеробній стали напруженими. Містер Белл, перший у програмі, стояв напоготові з нотами в руках, але акомпаніаторка не з’являлась. Щось точно було не так. Містер Кірні дивився просто перед собою, погладжуючи бороду, поки місіс Кірні щось шепотіла Кетлін на вухо з приглушеною виразністю. Із залу почулись підбадьорливі звуки, оплески та тупання ногами. Перший тенор і баритон стояли разом з міс Гілі, спокійно чекаючи, але містер Белл не знаходив собі місця від нервування, адже боявся, що публіка вирішить, ніби він просто спізнився.

Містер Гологен та містер О’Медден Бьорк зайшли до гардеробної. За мить містер Гологен зрозумів, що нічого не відбувається. Він підійшов до місіс Кірні і серйозно з нею заговорив. Поки вони розмовляли, шум із залу ставав усе гучнішим. Містер Гологен весь почервонів та розхвилювався. Він говорив багато, а місіс Кірні почасти коротко відповідала:

— Вона не вийде. Їй мають заплатити її вісім гіней.

Містер Гологен безнадійно вказав на зал, де гупала й плескала публіка. Він звернувся до містера Кірні та Кетлін. Але містер Кінлі продовжував погладжувати бороду, а Кетлін дивилась під ноги, рухаючи кінчиком свого черевика: це була не її вина. Місіс Кірні повторювала:

— Вона не вийде, якщо не отримає своїх грошей.

Після короткої суперечки містер Гологен спішно викульгав за двері. В кімнаті запала тиша. І коли напруження від мовчанки стало майже нестерпним, міс Гілі звернулась до баритона:

— Ви бачили цього тижня виступ місіс Пет Кембелл?

Баритон виступу не бачив, але чув, що все пройшло чудово. На цьому розмова закінчилась. Перший тенор похилив голову та почав рахувати ланки на золотому ланцюжку, який висів у нього на поясі, всміхаючись і мугикаючи різні мелодії, спостерігаючи, який ефект це матиме на лобові пазухи. Час від часу всі кидали короткий погляд на місіс Кірні.

І тільки-но шум публіки переріс в обурення, як в гардеробну заскочив містер Фіцпатрик, а слідом за ним і містер Гологен, геть захеканий. Оплески й гупання ногами в залі супроводжувалися свистом. Містер Фіцпатрик тримав у руці кілька банкнот. Він відрахував місіс Кірні чотири і запевнив, що решту вона отримає під час антракту. Місіс Кірні сказала:

— Тут на чотири шилінги менше.

Але Кетлін підібрала спідницю і звернулася до першого артиста, який тремтів, мов тополя на вітрі: «Виходьте, містере Белл». Співак та акомпаніаторка вийшли на сцену разом. Шум у залі поступово стих. Декілька секунд паузи, і линули звуки фортепіано.

Перша частина концерту пройшла вкрай успішно, за винятком виступу мадам Ґлінн. Бідна жінка проспівала «Кілларні»[108] безтілесим надсадним голосом, з усіма старомодними особливостями інтонації та вимови, які, на її думку, надавали співу витонченості. Вона мала такий вигляд, наче воскресла зі старої костюмерної, і бідніші прошарки публіки потішалися з її високих плаксивих нот. Але перший тенор і контральто заспокоїли зал. Кетлін зіграла підбірку ірландських мелодій і отримала щедру порцію аплодисментів. Перша частина завершилася натхненною патріотичною декламацією від молодої леді, яка влаштовувала аматорські театральні постановки. Залунали заслужені оплески; після закінчення люди пішли на перерву задоволені.

Увесь цей час гардеробна нагадувала повний хвилювання вулик. В одному кутку стояли містер Гологен, містер Фіцпатрик, міс Бейрн, два розпорядники, баритон, бас та містер О’Медден Бьорк. Містер О’Медден Бьорк сказав, що це була найганебніша сцена, яку він коли-небудь бачив. Після цього музичній кар’єрі міс Кетлін Кірні в Дубліні кінець, сказав він. Баритона спитали, як він ставиться до поведінки місіс Кірні. Він вирішив не втручатися. Йому заплатили його гроші, і він ні з ким не хотів лаятися. З іншого боку, сказав він, місіс Кірні могла би подумати і про решту артистів. Розпорядники та секретарі гаряче обговорювали, що ж робити, коли настане антракт.

— Я погоджуюся з міс Бейрн,— сказав О’Медден Бьорк.— Нічого їй не платіть.

В іншому кутку кімнати стояли місіс Кірні з чоловіком, містер Белл, міс Гілі та молода леді, яка мала продекламувати патріотичний твір. Місіс Кірні сказала, що комітет вчинив ганебно. Вона не пожалкувала ні грошей, ні нервів, і ось так вони їй віддячили.

Вони гадали, що матимуть справу із самою лиш дівчиною, тому можна буде обійтися з нею, як заманеться. Та вона доведе їм, що вони помилились. Вони б не ставилися до неї так принизливо, якби вона була чоловіком. Та вона переконається, що права її доньки не порушені: її не надуриш. Якщо їй не заплатять усе до останнього фартинга, вона весь Дублін на вуха поставить. Звісно ж, їй було шкода, що так вийшло з артистами. Та що вона мала робити? Вона звернулася до другого тенора, який погоджувався, що з нею повелися негарно. Потім звернулася до міс Гілі. Міс Гілі хотіла приєднатися до іншої групи, але це було б не чемно, бо вона товаришувала з Кетлін і сімейство Кірні часто запрошувало її до себе в гості.

Як тільки закінчилася перша частина, містер Фіцпатрик і містер Гологен підійшли до місіс Кірні і повідомили, що решту грошей, чотири гінеї, вона отримає після наради комітету наступного четверга, і, якщо її дочка не відіграє другої частини концерту, комітет розцінить це як порушення контракту і взагалі нічого не виплатить.

— Я не домовлялася ні з яким комітетом,— гнівно мовила місіс Кірні.— У моєї дочки є договір. Вона отримає чотири фунти вісім шилінгів на руки, або ж ноги її не буде на тій сцені.

— Ви мене розчаровуєте, місіс Кірні,— сказав містер Гологен.— Ніколи не думав, що ви здатні так із нами вчинити.

— А як ви вчинили зі мною? — запитала місіс Кірні.

Її обличчя залилося кольором гніву, і здавалося, вона готова накинутись на когось з кулаками.

— Я лиш прагну, щоб мої права не порушували,— сказала вона.

— Треба ж мати хоч якесь почуття пристойності,— обурився містер Гологен.

— Та що ви кажете!.. Я питаю, коли моїй доньці заплатять, але точної відповіді не отримую.

Вона презирливо підняла голову та чванливо мовила:

— «Поговоріть із секретарем. Це не моя справа. Я такий-сякий, ні чорта не роблю, нічого не знаю».

— Я вважав вас за леді,— відрубав містер Гологен, різко її полишивши.

Після такої поведінки місіс Кірні проклинали з усіх боків: кожен розхвалював те, що зробив комітет. Вона стояла біля дверей, ошаліла від люті, сперечалася з чоловіком та донькою, жваво жестикулюючи. Вона чекала, доки почнеться друга частина концерту, сподіваючись, що до неї підійде хтось із секретарів. Але міс Гілі чемно погодилась підіграти для кількох артистів. Місіс Кірні довелося відійти, щоб на сцену вийшли баритон та його акомпаніаторка. Якусь мить вона стояла, не рухаючись, немов розлючена кам’яна баба і, зачувши перші ноти пісні, схопила пальто своєї доньки та гукнула чоловікові:

— Впіймай нам кеб!

Він одразу ж вийшов. Місіс Кірні допомогла доньці одягнути пальто й пішла услід за чоловіком. Проходячи повз двері, вона зупинилася і поглянула містеру Гологену в очі.

— Я з вами ще не закінчила,— сказала вона.

— Зате я з вами закінчив,— відказав містер Гологен.

Кетлін смиренно пройшла за матір’ю. Містер Гологен почав ходити по кімнаті, намагаючись заспокоїтись, бо геть розчервонівся.

— А ніби мила пані,— казав він.— Це ж треба таке, ніби мила пані!

— Ти правильно вчинив, Гологене,— схвально відреагував містер О’Медден Бьорк, спершись на свою парасолю.