Дублінці

Два галантні кавалери

Теплий сірий серпневий вечір опустився на місто, й м’який, ніжний вітерець, спогад про літо, ширився вулицями. На вулицях, перекритих задля недільного відпочинку, юрмився строкатий люд. Ліхтарі, мов осяйні перли, світили з вершин своїх стовпів на живу тканину внизу, яка постійно змінювала форму й забарвлення, наповнювала сіре вечірнє повітря безперервним, нескінченним галасом.

Двоє молодих чоловіків крокували схилом площі Рутленд. Один із них саме закінчував свій довгий монолог. Інший, якому доводилося йти по самому бордюру й іноді сходити на дорогу через недбалість компаньйона, мав вдоволений, зацікавлений вираз обличчя. Він був приземкуватим і червонощоким. Його капітанський кашкет зсунувся з чола далеко назад, а оповідь, до якої він дослухався, змушувала кутики його ніздрів, рота й очей постійно рухатися. Гиготіння зі свистом виривалося з його тіла, зведеного сміхом. Очі щоразу зиркали на обличчя партнера й мерехтіли лукавим задоволенням. Раз по раз він поправляв легкий плащ, який закинув на плече, як тореадор. Його бриджі, білі гумові черевики й недбало звішений плащ — усе випромінювало молодість. Однак фігура дещо повніла в талії, волосся було рідким і сивуватим, а обличчя, коли хвилі радості зникали, мало спустошений вигляд.

Переконавшись, що оповідь скінчилася, він беззвучно просміявся цілих півхвилини. Згодом повів:

— Оце так!.. Просто вищий пілотаж!

З його голосу ніби вивітрилася бадьорість, і щоб посилити свої слова, він жартома додав:

— Це блискучий, першорядний і, якщо можна так сказати, добірний пілотаж!

Промовивши це, він замовк і посерйознішав. Його язик стомився, він цілий день балакав у пивній на Дорсет-стрит. Більшість вважала Ленегана причепою, та, незважаючи на таку репутацію, йому вдавалося завдяки спритності й красномовству не налаштовувати друзів проти себе. Мав сміливу манеру вливатися у їхню компанію в барі: він жваво терся на задвірках і зрештою опинявся в загальному колі. Це був завзятий волоцюга з великим запасом історій, лімериків[45]та загадок. Не чутливий до будь-яких грубощів. Ніхто точно не знав, чим він заробляв собі на життя, але його ім’я часом пов’язували з кінними перегонами.

— І де ж ти її підчепив, Корлі? — запитав він.

Корлі швидко ковзнув язиком по верхній губі.

— Якось увечері, старий,— відказав він,— я вертався з Дейм-стрит і надибав ласий шматочок біля Вотерхаузького годинника; привітався. Ну, ми пішли гуляти вздовж каналу, і вона сказала, що працює служницею в одному будинку на Беґґот-стрит[46] Того вечора я обняв її й трохи облапав. А наступної неділі, старий, у нас було побачення. Ми поїхали в Доннібрук[47], і я завів її в поле. Вона сказала, що раніше ходила з молочником... Було добре, старий. Цигарки вона мені приносить щовечора і платить за трамвай туди й назад. А якось вона принесла мені дві збіса добрі сигари — те що треба, знаєш, ті, які стариган курить... Я навіть було злякався, аби не вплутатися у ці штучки з дітьми через неї. Та вона вміє дати собі раду.

— Може, вона сподівається, що ти з нею одружишся,— мовив Ленеган.

— Я сказав їй, що не маю роботи,— відповів Корлі.— Що раніше був у Піма[48]. Вона не знає мого прізвища. Не такий я, щоб його розкривати. Вона думає, я не з простих.

Ленеган знову беззвучно розсміявся.

— З усіх історій, що я колись чув,— мовив він,— ця, безперечно, найвищий пілотаж.

Цей комплімент вплинув на ходу Корлі. Похитування його огрядного тіла змусило приятеля кілька разів легко скочити з хідника на дорогу й назад. Корлі був сином інспектора поліції, від батька він успадкував статуру й ходу. Він ішов випроставшись, з руками по швах, хитаючи головою з боку на бік. Його голова була велика, куляста й лискуча, вона завжди пітніла за будь-якої погоди, а його великий круглий капелюх, насаджений набакир, виглядав, ніби цибулина, що проросла з іншої. Він завше дивився поперед себе, мов на параді, а коли треба було поглянути на когось на вулиці, то повертався усім тілом від стегон. Зараз він тинявся містом. Тільки-но підверталася робота, відразу знаходився друг, щоби його відвадити. Часто бачили, як він прогулювався з поліцейськими у цивільному, ведучи серйозні розмови. Він знав усі справи зсередини й дуже любив виносити остаточні судження. Він говорив, не слухаючи співрозмовників. Його розповіді буди здебільшого про себе: що він сказав тому-то й тому-то, а що той-то чи той-то відповів, і як він потім усе владнав. Переповідаючи ці діалоги, він вимовляв першу літеру свого імені на флорентійський лад[49].

Ленеган запропонував приятелеві цигарку. Поки двоє молодиків простували крізь натовп, Корлі час від часу повертався, аби усміхнутися зустрічним дівчатам, натомість Ленеганів погляд був прикутий до великого блідого місяця, оточеного подвійним ореолом. Він пильно дивився на сіру павутину сутінок, що пропливала по ньому. Нарешті мовив:

— А... а скажи-но, Корлі, ти ж упораєшся з цим, га?

Корлі виразно примружив одне око замість відповіді.

— А чи варта цього вся гра? — запитав Ленеган із сумнівом.— З жінками ніколи не знаєш напевно.

— Та з нею порядок,— сказав Корлі.— Я знаю, як обійти її, старий. Вона втріскалася в мене.

— Ти з тих, кого я називаю донжуанами,— мовив Ленеган.— І той ще донжуан!

Відтінок насмішки пом’якшив його улесливу манеру. Аби зовсім не втратити лиця, він мав звичку лестити з натяком на кепкування. Та розум Корлі не був таким проникливим.

— Нема нічого легшого, аніж підчепити служницю,— підтвердив він.— Затям собі це як пораду.

— Від того, хто всіх їх перепробував,— докинув Ленеган.

— Знаєш, колись я гуляв з дівчатами,— звірився Корлі,— з дівчатами Південного кільця[50]. Я виходив з ними в місто, старий, і ми їздили кудись трамваєм, за який я платив, або ж водив їх послухати оркестр чи подивитися виставу в театрі, а бувало, купував їм шоколад і цукерки чи ще там щось. Я колись на них багато витрачав,— додав він переконливим тоном, ніби розумів, що йому не вірять.

Та Ленеган цілком міг повірити: він поважно кивав.

— Знаю я такі ігри,— сказав він,— це для дурнів.

— І хай йому чорт, я завжди виходив із них сухим,— додав Корлі.

— Те ж саме й тут,— ствердив Ленеган.

— За винятком одної,— мовив Корлі.

Він зволожив верхню губу, провівши по ній язиком. Спогад прояснив його очі. Він теж поглянув на блідий диск місяця, вже майже схований, і, здавалося, замислився.

— Вона була... доволі непоганою,— сказав він із жалем.

Замовк, потім додав:

— Зараз вона на панелі. Я бачив, як одного вечора їхала по Ерл-стрит з двома типами.

— Думаю, то через тебе,— сказав Ленеган.

— У неї були й інші до мене,— по-філософськи мовив Корлі.

Цього разу Ленеган був не схильний вірити. Він похитав головою і посміхнувся.

— Ти ж знаєш, що не надуриш мене, Корлі,— заявив він.

— Їй-богу! — відповів Корлі.— Вона сама мені казала!

Ленеган зробив трагічний жест.

— Невиправний зрадник! — промовив він.

Проходячи повз огорожу Триніті коледжу, Ленеган зіскочив на дорогу й зиркнув на годинник.

— Двадцять по[51],— сказав він.

— Часу вдосталь,— відповів Корлі.— Все з нею буде добре. Завжди дозволяю їй трохи почекати.

Ленеган стиха гигикнув.

— Трясця! Корлі, ти знаєш, як їх треба брати,— кинув він.

— Я знаю всі їхні штучки,— зізнався Корлі.

— Але скажи,— знову озвався Ленеган,— ти певен, що все пройде добре? Знаєш, це доволі делікатна справа. Га?.. Що?

Його яскраві маленькі очі шукали запевнення на обличчі приятеля. Корлі хитнув головою, ніби відганяючи набридливу комаху, і зсунув брови.

— Я все владнаю,— мовив він.— Довірся мені, гаразд?

Ленеган більше нічого не казав. Він не хотів дратувати товариша, аби той послав його до біса, і сказав, що не потребує його порад. Треба було виявити більше такту. Та згодом брови Корлі знову випрямилися. Його думки вже текли в іншому руслі.

— Вона ласий шматочок,— схвально мовив,— саме так.

Вони пройшлися по Нассау-стрит і звернули на Кілдер-стрит. Недалеко від входу в клуб стояв на дорозі арфіст, граючи для маленького кола слухачів. Він недбало смикав струни, час від часу стомлено поглядаючи то на обличчя новоприбулих, то на небо. Його арфа[52], байдужа до того, що її чохол зсунувся, теж здавалася втомленою і від очей незнайомців, і від рук свого господаря. Одна рука грала басову мелодію «Тихо, О Мойле»[53], а інша перебирала високі ноти після кожної музичної фрази. Мелодія звучала глибоко й повно.

Двоє молодих чоловіків мовчки пройшли вулицею під скорботну музику. Дійшовши до «Стівенс Ґрін», вони перетнули дорогу. Тут шум трамваїв, світло і натовп розбудили їх від тиші.

— Он вона! — вигукнув Корлі.

Молода жінка стояла на розі Г’юм-стрит. На ній була блакитна сукня і маленький моряцький капелюшок. Вона стояла на кам’яному бордюрі, хитаючи в руці парасольку від сонця. Ленеган пожвавився.

— Давай-но глянемо на неї, Корлі,— сказав він.

Корлі глипнув на свого друга, і неприємна усмішка з’явилася на його обличчі.

— Хочеш мене замінити? — запитав він.

— Чорт забирай! — сміливо озвався Ленеган.— Я не хочу, щоб ти нас знайомив. Просто хочу глянути на неї. Я ж її не з’їм.

— А... Глянути на неї? — пом’якшав Корлі.— Ну... от що я тобі скажу. Я підійду до неї й заговорю, а ти пройдеш поряд.

— Добре! — зрадів Ленеган.

Корлі вже встиг перекинути одну ногу через ланцюг, коли Ленеган гукнув:

— А далі що? Де зустрінемось?

— О пів на одинадцяту,— відповів Корлі, перекидаючи другу ногу.

Де?

— Ріг Мерріон-стрит. Ми будемо там проходити.

— Добре тобі впоратися,— кинув Ленеган на прощання.

Корлі не відповів. Він пішов через дорогу, похитуючи головою з боку на бік. У його поставі, неквапливому кроці й гучному відлунні черевиків було щось завойовницьке. Він підійшов до молодої жінки і без привітання відразу ж завів із нею розмову. Вона швидше захитала своєю парасолькою й зробила кілька півобертів на каблуках. Раз чи двічі, коли він нахилявся і щось казав їй, вона сміялася й опускала голову.

Ленеган спостерігав за ними кілька хвилин. Потім, тримаючись на відстані, хутко пройшов уздовж ланцюгів і перейшов дорогу навскоси. Наближаючись до рогу Г’юм-стрит, він відчув у повітрі стійкий аромат, і його очі швидко обстежили зовнішність молодої жінки. Вона була вбрана у свою недільну одіж. Блакитну саржеву спідницю перехоплював пасок із чорної шкіри. Велика срібна пряжка ніби стискала середину її талії, прищемивши легку тканину білої блузи. На ній була коротка чорна куртка з перламутровими ґудзиками і скуйовджене чорне боа. Краї тюлевого мережаного комірця ретельно розпрямлені, а до грудей пришпилений пучок червоних квітів, стеблинками догори. Ленеганові очі схвально оглянули її низькоросле, м’язисте тіло. Щире здоров’я пашіло на її обличчі, на червоних товстих щоках і в зухвалих очах. Риси її обличчя були грубуватими. Вона мала широкі ніздрі, безформний рот, що розкривався у масній посмішці, з нього стирчали два передні зуби. Ленеган припідняв капелюх на ходу, а приблизно через десять секунд Корні відповів на вітання. Він зробив це, невиразно піднявши руку і задумливо змінивши положення свого капелюха.

Ленеган дійшов аж до готелю «Шелбурн», де зупинився і став чекати. За якийсь час побачив, як вони прямують у його бік, коли звернули праворуч, то пішов слідом вниз до площі Мерріон, легко ступаючи своїми білими туфлями. Повільно йдучи позаду, підлаштовуючись під їхній крок, він дивився, як голова Корлі раз у раз поверталася до обличчя жінки, ніби велика куля на осі. Він тримав пару в полі зору, аж поки вона не зникла з виду на сходинках доннібруцького трамвая; тоді розвернувся й пішов назад тією ж дорогою.

Тепер, коли він залишився на самоті, його обличчя виглядало старшим. Веселість ніби покинула його, а проходячи повз огорожу Дюкс Лон, він провів по ній рукою. Заданий арфістом мотив заволодів його рухами. М’яко підбиті підошви вигравали мелодію, а пальці ліниво перебирали цілісіньку шкалу варіацій на огорожі після кожної музичної фрази.

Він апатично обійшов навколо «Стівенс Ґрін» і попрямував до Ґрафтон-стрит. Його очі вихоплювали з натовпу, крізь який він ішов, багато різних деталей, та робили це похмуро. Він вбачав тривіальність у тому, що мало б зачаровувати, й не відповідав на погляди, які заохочували його до рішучості. Він знав, що йому доведеться багато розмовляти, вигадувати й смішити, а його мозок і горлянка геть висохли. Трохи бентежило, як згаяти години до зустрічі з Корлі. Не надумавши нічого ліпшого, він продовжив прогулянку. На розі площі Рутленд повернув ліворуч і відчув полегшення у тихій темній вулиці; її похмурий вигляд підходив до його настрою. Зрештою спинився біля вітрини ззовні вбогої крамниці, на якій білими літерами було виведено «Закуски і напої». На склі вітрини були два написи: «Імбирне пиво» та «Імбирний ель». Нарізану шинку виставили на великій синій тарелі, а поруч у мисці — шмат світлого сливового пудингу. Деякий час він пильно розглядав цю їжу, а потім, боязко роззирнувшись, швидко увійшов досередини.

Він був голодний бо, крім кількох коржиків, які просив принести двох невдоволених кельнерів, нічого зранку не їв. Сів за незастелений дерев’яний стіл навпроти двох робітниць і механіка. До нього підійшла нечупарна дівчина.

— Скільки коштує тарілка гороху? — запитав.

— Півтора пенні, сер,— відповіла дівчина.

— Тоді принесіть тарілку гороху,— сказав він,— і пляшку імбирного пива.

Він говорив грубо, аби приховати свою світськість, бо коли увійшов, розмова стихла. Його обличчя пашіло. Щоб виглядати природно, зсунув кашкет назад і виклав лікті на стіл. Механік і робітниці оглянули його згори донизу, після чого продовжили свою розмову притишеними голосами. Дівчина принесла йому тарілку дешевого гарячого гороху, приправленого перцем та оцтом, виделку й імбирне пиво. Він пожадливо їв, і страва здалася йому такою смачною, що він подумки відзначив собі цей заклад. Доївши горох, сидів, потягуючи імбирне пиво й думаючи про пригоду Корлі. Уява малювала йому пару коханців, які йдуть уздовж темної дороги; він чув голос Корлі, який енергійно залицявся, й бачив, як уста дівчини вигинаються в посмішці. Ця картина змусила його гостро відчути вбогість власного гаманця і духу. Йому набридло тинятися, битися як риба об лід, вивертатися й інтригувати. В листопаді йому буде тридцять один. Невже він ніколи не отримає гарної роботи? Невже ніколи не матиме власного дому? Він подумав, як приємно було б сісти біля теплого каміна за хорошим обідом. Він вже достатньо находився вулицями з друзями й дівчатами. Він знав, чого були варті ті друзі і дівки теж. Цей досвід озлобив його серце, налаштував проти всього світу. Та не вся ще надія полишила його. Поївши, почувався ліпше, ніж до того, в ньому стало менше втоми від життя, менше занепаду духу Він навіть міг би осісти в якомусь затишному куточку й зажити щасливим життям, якби ж іще вдалося зустріти якусь простеньку дівчину з грішми.

Він заплатив два пенси й півпенні нечупарці й вибрався назовні, аби продовжити свої блукання. Вийшов на Кепел-стрит і подався до мерії. Потім звернув на Дейм-стрит. На розі Джорджс-стрит він зустрів двох приятелів і зупинився потеревенити. Був радий відпочити від того ходіння. Друзі запитали, чи він, бува, не бачив Корлі, й поцікавилися останніми новинами. Він відказав, що провів увесь день із Корлі. Товариші говорили дуже мало. Вони байдуже розглядали фігури у натовпі й деколи відпускали дошкульні зауваження. Один сказав, ніби бачив Мака годину тому на Вестморленд-стрит. На це Ленетан відповів, що був із Маком попереднього вечора в Іґана. Молодий чоловік, який бачив Мака на Вестморленд-стрит, поцікавився, чи правда той виграв гру в більярд. Ленеган цього не знав, сказав, що Гологан виставив їм напої в Іґана.

Він попрощався з друзями о чверть на десяту й пішов далі по Джорджс-стрит. Біля ринків звернув ліворуч і рушив по Ґрафтон-стрит. Натовп хлопців та дівчат порідів, йдучи вулицею, він тільки й чув, як компанії та пари бажали одне одному добраніч. Дійшов аж до годинника на Хірургічному коледжі, той якраз вибивав десяту. Припустив уздовж північного боку Ґрін, боячись, що Корлі може прийти раніше. Діставшись до рогу Мерріон-стрит, він зайняв позицію в тіні, дістав одну зі збережених цигарок і закурив. Сперся на ліхтарний стовп і вп’явся поглядом у ту частину, звідки очікував повернення Корлі з дівчиною.

Його голова знову активно запрацювала. Цікаво було, чи Корлі все вдалося. Чи попросив її перед тим, чи залишив усе насамкінець. Він переживав труднощі й муки ситуації приятеля, ніби власні. Та спогад про те, як Корлі повільно повернув голову, дещо його заспокоїв: він був певен, що Корлі все владнає. Раптово його пронизав здогад — а що, як Корлі повів її додому іншою дорогою і втік від нього? Його очі обшукали вулицю: їх ані сліду. Вже, напевно, минуло з півгодини, відколи він глянув на годинник Хірургічного коледжу. Чи може Корлі так вчинити? Він запалив останню цигарку й нервово затягнувся. Напружував погляд, коли на розі площі спинялися трамваї. Певно, вони пішли додому іншим шляхом. Його цигарка зламалася, й він із прокляттям пожбурив її на дорогу.

Раптом він побачив, як вони наближаються. Вдоволено стрепенувся і, тримаючись свого стовпа, спробував про щось здогадатися по їхній ході. Вони йшли поспіхом, жінка робила швидкі, короткі кроки, а Корлі простував у своєму розміреному темпі. Здавалося, не розмовляли. Це натякало на невдачу і вкололо його, наче кінчик гострого інструмента. Він так і знав, що Корлі все провалить; він був упевнений, що нічого не вийде.

Вони звернули на Беґґот-стрит, і він одразу рушив за ними протилежним боком. Коли спинилися, він також став. Вони ще трохи поговорили, й жінка спустилася сходами до підвальних дверей. Корлі все ще стояв на краю хідника, дещо на відстані від сходів ґанку. Минуло кілька хвилин. Потім вхідні двері повільно й обережно прочинилися. На сходи вибігла жінка й кашлянула. Корлі повернувся й підійшов до неї. Його широка фігура на кілька секунд затулила її, а потім вона знову побігла сходами. Двері зачинилися, й Корлі швидко покрокував до Стівенс Ґрін.

Ленеган поспішив у тому ж напрямку. Впало кілька крапель дощу. Він сприйняв це за попередження і, поглянувши на будинок, у який увійшла молода жінка, аби переконатися, що за ним не стежать, завзято перебіг дорогу. Через хвилювання й швидкий біг захекався. Крикнув:

— Агов, Корлі!

Корлі повернув голову, щоб побачити, хто його кличе, й продовжив іти, як і до цього. Ленеган біг за ним, притримуючи плащ однією рукою.

— Агов, Корлі! — знову гукнув він.

Коли зрівнявся з другом, проникливо зазирнув йому в обличчя. Та нічого не розгледів.

— Ну? — спитав він.— Усе вдалося?

Вони дійшли до рогу Елі Плейс. Усе ще не відповідаючи, Корлі звернув ліворуч і пішов бічною вулицею. Його обличчя застигло в суворому спокої. Ленеган не відставав від свого друга, важко дихаючи. Він був спантеличений, у його голосі вчулася нотка погрози.

— Не можеш сказати? — спитав він.— Ти хоча б спробував?

Корлі спинився біля першого ж ліхтаря й похмуро глянув перед собою. Потім повагом простягнув руку до світла і, посміхаючись, повільно розтулив її перед очима свого приятеля. На долоні сяяла маленька золота монета.