Дублінці

Зустріч

Саме Джо Діллон познайомив нас із Диким Заходом. Він мав невеличку бібліотеку зі старих випусків «Британського прапора», «Відваги» та «Дива за півпенні»[8]. Щовечора після школи ми збиралися у нього на задвірку та влаштовували індіанські баталії. Він і його гладкий молодший брат-ледацюга Лео тримали оборону на горищі хліва, а ми намагалися взяти його штурмом; або ж усі влаштовували запеклий бій на траві. Та хоч би як добре ми билися, нам ніколи не вдавалося виграти облогу чи битву, усі наші зіткнення закінчувалися переможним танцем Джо Діллона. Його батьки щоранку о восьмій йшли на месу на Ґардинер-стрит, і мирний дух місіс Діллон заповнював усю залу будинку. Та він грався з нами, молодшими й кволішими, надто завзято. Скидався на справдешнього індіанця, коли стрибав по саду зі старим чохлом для чайника на голові, вистукуючи кулаком по бляшанці й волаючи:

— Яа! Яка, яка, яка!

Ми повірити не могли, коли оголосили, що його покликання — священство. Проте це була правда.

Дух непокори ширився поміж нами, і під його впливом усі культурні та фізичні відмінності були відкинуті. Ми збиралися у ватаги, дехто сміливо, хтось заради сміху, а хтось зі самого лише страху: серед цих останніх, вимушених індіанців, які боялися, аби їх часом не сприйняли за хирлявих заучок, був і я. Пригоди, оспівані в літературі Дикого Заходу, не були мені близькими, та все ж прочиняли двері для втечі від реальності. Я більше полюбляв американські детективні історії, де час від часу траплялися нестримні, розхристані й вродливі дівчата. Хоча в цих оповіданнях не було нічого поганого й вони мали претензію на літературу, в школі їх передавали між собою потайки. Одного дня, коли отець Батлер саме заслуховував чотири сторінки з історії Риму[9], незграбний Лео Діллон попався з примірником «Дива за півпенні».

— Ця сторінка чи ота? Ось ця. Так, Діллоне, встаньте! «Тільки-но день...» Продовжуйте! Який день? «Тільки-но день зайнявся...» Ви це вчили? А що то у вашій кишені?

Серця в усіх забилися сильніше, коли Лео Діллон віддав листки, кожен зобразив невинність на обличчі. Отець Батлер, насупившись, гортав сторінки.

— Що то за непотріб? — спитав він.— «Вождь апачів»! І це ви читаєте замість учити римську історію? Не дай Боже мені знайти це паскудство ще десь у коледжі. Таке, як на мене, міг написати тільки ниций чолов’яга заради чарки. Я не можу повірити, що хлопці, як ви, освічені, читають подібні речі. Я б іще зрозумів, якби ви були... учнями національної школи[10]. Що ж, Діллоне, я наполегливо раджу вам узятися до роботи або ж...

Через цю припарку під час шкільних годин я оговтався, і левова частка слави Дикого Заходу для мене зблідла, а спантеличене пухке обличчя Лео Діллона розбурхало моє сумління. Та коли стримувальний вплив школи зменшувався, я знову починав відчувати голод за дикими враженнями, за втечею від реальності, яку давали лише ті історії безладу. Вдавані вечірні баталії зрештою стали такими ж втомливими, як і шкільна вранішня рутина, адже мені хотілося справжніх пригод. Та справжні пригоди, думав я, не трапляються з тими, хто зостається вдома: їх треба шукати за межами.

Літні канікули були близько, коли я вирішив вирватися з нудьги шкільного життя бодай на день. Ми запланували прогуляти уроки з Лео Діллоном та хлопчиною на ім’я Матоні. Кожен із нас зберіг по шестипенсовику. Домовилися зустрітися о десятій ранку на мості через канал. Старша сестра Магоні мала написати пояснювальну записку, а старший брат Лео Діллона переказати, ніби той хворіє. Ми збиралися пройти дорогою до причалу аж до кораблів, потім переправитися на поромі, а далі пішки дійти до Піджн-гаузу[11]. Лео Діллон боявся, що можемо зустріти отця Батлера чи ще когось із коледжу, та Магоні дуже розсудливо зауважив, що отцю Батлеру біля Піджн-гаузу робити нічого. Це додало нам упевненості, і я довів першу частину плану до кінця: зібрав у всіх по шість пенсів, одночасно показавши їм свою монету. Під час останніх приготувань напередодні усі відчували незрозуміле хвилювання. Ми потисли руки, сміючись, а Магоні кинув:

— До завтра, друзяки!

Тієї ночі я спав погано. Зранку першим прийшов до мосту, позаяк жив найближче. Я заховав свої книжки у високій траві в садку, біля вигрібної ями, куди ніхто ніколи не потикався, і помчав уздовж каналу. Був теплий, сонячний ранок першого тижня червня. Я всівся на парапеті мосту, оглядаючи свої легкі парусинові туфлі, котрі ретельно натер звечора білою глиною, й водночас спостерігаючи, як покірні коні тягнуть угору трамвай з діловими людьми. На гілках високих дерев, насаджених уздовж алеї, весело тріпотіли листочки, крізь які на воду падали косі промені світла. Граніт мосту починав прогріватися, і я плескав по ньому руками в такт мелодії у моїй голові. Я був дуже щасливий.

Просидівши там десь із п’ять-десять хвилин, я помітив сірий костюм Магоні. Він піднявся схилом, усміхаючись, і видерся на міст поруч зі мною. Поки ми чекали, він дістав рогатку, що стриміла з його внутрішньої кишені, й показав, як її вдосконалив. Я запитав, навіщо він її приніс, а він відповів, мовляв, прихопив її, аби дати жару пташкам. Магоні умів вставити слівце, він називав отця Батлера старим Бутлем. Ми прочекали ще із чверть години, та Лео Діллона не було й сліду. Зрештою, Магоні зіскочив і кинув:

— Гайда. Я так і знав, що Жирдяй усе запоре.

— А його шестипенсовик?..— спитав я.

— Буде йому штраф,— відповів Магоні.— Нам же краще — боб із таннером, замість одного боба[12].

Ми пішли вздовж Норт Стренд роуд до заводу «Вітріол»[13], потім звернули праворуч і рушили по причалу. Щойно ми покинули людні місця, Магоні заходився вдавати індіанця. Він погнався за зграйкою обідраних дівчаток, розмахуючи своєю незарядженою рогаткою, а коли двоє таких самих лахмітників з лицарських міркувань почали жбурляти в нас каменюками, він запропонував зарядити її. Я запротестував, що вони занадто малі, тож ми рушили далі, а обдерте військо гукало нам услід: «Сводлери! Сводлери!»[14],— маючи нас за протестантів, через те що смаглявий Магоні носив срібний значок крикетного клубу на своєму картузі[15] Коли ми дісталися Смуззін Айрон[16], то влаштували засідку; та затія провалилася, адже для неї потребувалося щонайменше троє. Ми мстиво зловтішалися з Лео Діллона, обговорюючи, як він напудив зі страху, й гадали, скільки ж йому всипле містер Раян о третій годині.

Потім ми вийшли до річки. Згаяли багато часу, тиняючись шумними вулицями, оточеними високими кам’яними стінами, дивилися на роботу кранів та інших машин, а візники навантажених підвод частенько лаяли нас за неповороткість. Опівдні ми дісталися причалу, позаяк усі робітники саме обідали, купили й собі по смородиновій булці й вмостилися ласувати ними на металевих трубах біля річки. Ми тішилися, споглядаючи дублінське торгове життя: баржі, які сигналили здалеку, викидаючи клуби кошлатого диму, коричневу рибальську флотилію з-за Рінгзенда, великий білий вітрильник, який саме розвантажували біля протилежного причалу. Магоні зауважив, що втеча в море на одному з тих великих кораблів стала б справжньою пригодою, і навіть я, дивлячись на високі щогли, бачив, а радше уявляв, як географія, котру скупо, шматками видавали мені у школі, почала оживати в мене на очах. Школа й дім, здавалося, відступали від нас, їхній вплив слабшав.

Ми переправилися через Ліффі на поромі, заплативши збір, разом із двома робітниками і куцим євреєм з торбою. Були серйозні, майже урочисті, але коли наші очі зустрілися під час цієї короткої мандрівки, ми засміялися. Зійшовши на берег, дивилися на розвантаження граційного трищогловика, який помітили ще з іншого причалу. Хтось поряд сказав, що то норвезьке судно. Я підійшов до корми і спробував розшифрувати напис на ній, та, зневірившись, повернувся назад і став вдивлятися в очі чужоземних моряків, чи вони, бува, не зеленого кольору, як мало бути за моїми туманними уявленнями... Очі моряків були сині, сірі й навіть чорні. Єдиним моряком, чиї очі можна було назвати зеленими, був здоровань, який розважав натовп на набережній, бадьоро вигукуючи: «Все гаразд! Все гаразд!» — щоразу, як падали дошки.

Стомившись від цього видовища, ми почвалали вглиб Рінгзенда. День ставав спекотним, у вітринах бакалійних крамниць вицвітало старе печиво. Ми купили трохи коржиків і шоколаду й старанно жували їх, чимчикуючи злиденними вулицями, де жили рибальські родини. Нам не вдалося знайти нічого молочного, тож ми придбали в перекупника по пляшці малинового лимонаду. Освіжившись ним, Магоні погнався за кішкою провулком донизу, але та втекла в широке поле. Ми обоє добряче стомилися, тому, діставшись поля, відразу рушили на похилий берег, з гребеня якого виднівся Доддер[17].

Було вже запізно, та й ми були надто виснажені, аби втілити намір — відвідати Піджн-гауз. Ми мали повернутися додому до четвертої, щоб наші пригоди ніхто не викрив. Магоні з жалем дивився на свою рогатку, і я мусив запропонувати повернутися додому поїздом, аби він збадьорився. Сонце сховалося за хмари, полишивши нас із вимученими думками і крихтами провізії.

У полі не було нікого, крім нас. Коли ми пролежали якийсь час мовчки на березі, я побачив чоловіка, який наближався із дальнього краю поля. Я ліниво стежив за ним, пожовуючи одну з тих зелених билинок, на яких ворожать дівчата. Він повільно йшов уздовж берега. Одна його рука лежала на стегні, а в іншій тримав палицю і злегка постукував нею по дерну. Він був вбраний у вбогий зеленувато-чорний костюм і носив те, що ми називали джері[18] — капелюх з високою тулією. Через попелясто-сірі вуса здавався старезним. Проходячи біля самих наших ніг, він глипнув на нас і продовжив іти далі. Ми провели його поглядом і побачили, що, зробивши десь із п’ятдесят кроків, він розвернувся і пішов назад по своїх слідах. Наближався до нас дуже повільно, постійно стукаючи по землі палицею, настільки повільно, що я подумав, ніби він шукає щось у траві.

Зрівнявшись із нами, зупинився і привітався. Ми відповіли, й він неквапно, обережно присів біля нас на схилі. Почав розмову про погоду, про те, що нас чекає вкрай спекотне літо, додав, що сезони дуже змінилися, відколи він сам був хлопчиком — багато років тому. Сказав, що найщасливіша пора у житті — це, безсумнівно, шкільні дні, й він ладен усе віддати, аби тільки знову стати молодим. Поки він розводив сантименти, які нам вже трохи обридли, ми мовчали. Потім він заговорив про школу й книжки. Запитав, чи не читали ми, бува, поезії То маса Мура або праці сера Вальтера Скотта і лорда Літтона. Я вдав, ніби читав кожну згадану книжку, тож зрештою він мовив:

— О, то я бачу, ти такий самий книжковий хробак, як і я. Що ж,— додав він, вказуючи на Магоні, який стежив за нами з широко розплющеними очима,— а він не такий; він більше до забав.

Ще він сказав, ніби має вдома всі праці сера Вальтера Скотта і всі праці лорда Літтона й ніколи не стомлюється перечитувати їх.

— Звісно,— продовжував він,— у лорда Літтона є й такі твори, що не призначені для хлопчиків.

Магоні поцікавився, чому вони не призначені для хлопчиків — запитання знітило й образило мене, я побоювався, що чоловік думатиме, ніби я такий самий дурень, як Магоні. Та чоловік тільки всміхнувся. Я побачив великі щілини між його жовтих зубів. Потім він запитав, у кого з нас було більше любок. Магоні безтурботно кинув, що мав трьох дівок. Чоловік поцікавився, скількох мав я. Я відповів — жодної. Він мені не повірив і висловив упевненість, що в мене точно є бодай одна. Я промовчав.

— Скажіть,— зухвало озвався Магоні до чоловіка,— а у вас самого скільки було?

Чоловік усміхнувся так само, як раніше, й сказав, що коли був нашого віку, то мав безліч любок.

— У кожного хлопчика,— мовив він,— є своя любасочка.

Мене вразило його на диво ліберальне ставлення, як для людини такого віку. В глибині душі я відчував, що його розповіді про хлопчиків та любок були цілком розсудливими. Проте мені не подобалися слова, що лунали з його рота, а ще дивувало, чому він кілька разів зіщулювався, ніби лякався чогось або відчував раптовий холод. Поки він говорив, я зауважив його гарну вимову. Вів далі про дівчаток: яке у них чудове м’яке волосся, які м’які руки і що насправді всі дівчатка не такі хороші, якими здаються, хто б то лиш знав. Не було нічого, за його словами, що б він любив більше, ніж дивитися на милу молоду дівчину, на її гарні білі руки й красиве м’яке волосся. У мене склалося враження, що він повторював завчене напам’ять або деякі слова ставали магнітом, притягували його думки і змушували кружляти тією самою орбітою. Іноді він говорив так, ніби покликався на загальновідомі факти, а деколи стишував голос і промовляв загадково, мовби звіряючи нам таємницю не для чужих вух. Він повторював ті самі фрази знову і знову, варіюючи їх, огортаючи своїм монотонним голосом. Я вдивлявся у підніжжя схилу і слухав його.

За якийсь час монолог припинився. Він поволі підвівся, сказав, що має полишити нас на хвильку, і я, не відриваючи свого погляду, побачив, як він повільно рухається від нас до ближчого краю поля. Коли він пішов, ми все ще не розмовляли. Після кількох хвилин тиші, я почув крик Магоні:

— Кажу тобі! Дивися, що він робить!

Позаяк я не відповів, ані не звів очей, Магоні гунув знову:

— Кажу тобі... притрушений старий хрін!

— Якщо спитає, як нас звуть,— сказав я,— то ти Мерфі, а я Сміт.

Більше ми нічого одне одному не сказали. Я все ще розмірковував — піти геть чи ні, коли той чоловік повернувся і знову сів біля нас. Тільки-но він опустився, як Магоні побачив кішку, що утекла від нього, схопився й погнався за нею через поле. Ми з чоловіком дивилися на переслідування. Кішка знову втекла, й Магоні заходився жбурляти камінці у стіну, на яку вона видерлася. Потім безцільно тинявся туди-сюди віддалік краєм поля.

Після паузи чоловік заговорив до мене. Він сказав, що мій друг дуже грубий хлопчисько, і запитав, чи його часто шмагають у школі. Я збирався обуритися, що ми не хлопчики, як він висловився, для шмагання з національної школи, та змовчав. Він повів про покарання хлопчиків. Його думки знову, ніби намагнічені словами, кружляли довкола нового центра. Він казав: якщо хлопчики так себе поводять, то мусять бути биті, добряче биті. Коли хлопчик грубий і некерований, то нема нічого кращого й дієвішого за хороший прочухан лозиною. Хляснути по руках чи дати пеналом по вуху — то не вихід; хороша, завзята прочуханка — оце діло. Мене здивувало таке ставлення, і я мимоволі зиркнув на його обличчя. І тут же зустрівся поглядом з парою пляшково-зелених очей, які вдивлялися в мене з-під лоба, що сіпався. Я знову відвів погляд.

Чоловік провадив свій монолог. Здавалося, він вже забув про нещодавній лібералізм. Казав: якби побачив, що хлопчик говорить із дівчинкою чи має котрусь за любаску, він би шмагав і шмагав його; це б навчило того не базікати з дівчатами. А якби у хлопчика була подружка, а він брехав про це, то дав би такого прочухана, якого не отримував ще жоден хлопчик у світі. За його словами, нічого йому так не хотілося, як цього. Він описував мені, як би лупцював такого хлопчика, ніби розкривав якусь докладно обдуману таємницю. Йому хотілося б цього, казав, понад усе на світі; і голос його, поки він вів мене крізь свою таємницю, ставав усе ласкавішим, ніби благав вирозуміння.

Я дочекався, поки він знову спинить свій монолог. Тоді зірвався на ноги. Аби не видати хвилювання, я затримався трохи, вдаючи, ніби зав’язую шнурівки, а потім, кинувши, що мушу вже йти, попрощався. Я спокійно йшов угору схилом, та серце моє несамовито гупало від страху, що він може схопити мене за щиколотки. Дійшовши вершини, я розвернувся і, не дивлячись на нього, голосно гукнув через усе поле:

— Мерфі!

У моєму голосі вчувалася вдавана хоробрість, тож мені було соромно за цей жалюгідний маневр. Я мусив крикнути ім’я ще раз, аж поки Магоні врешті побачив мене і гукнув у відповідь. Як же билося моє серце, поки він біг до мене через поле! Він мчав так, ніби поспішав на допомогу. Я ж-бо каявся, адже в глибині душі завжди трохи його зневажав.