Дублінці

Мертві

Лілі, донька сторожа, буквально збилася з ніг. Ледве встигала вона провести одного джентльмена до маленької комірчини позаду кабінету на першому поверсі й допомогти йому скинути пальто, як вхідний дзвінок знову хрипко дзенькав, і їй доводилося мчати через увесь коридор, аби впустити наступного гостя. Добре, що їй не треба обслуговувати ще й дам. Міс Кейт та міс Джулія подбали про це і перетворили ванну кімнату нагорі в дамську гардеробну. Міс Кейт і міс Джулія пліткували там, сміялися й метушилися, підходячи одна за одною до верхнього майданчика сходів, виглядаючи над поруччям і гукаючи до Лілі, аби спитати у неї, хто прийшов.

Це завжди була велика подія — щорічний танцювальний вечір у сестер Моркан. Туди приходили всі, хто їх знав: члени родини, давні друзі, учасники хору Джулії, учні Кейт, які вже достатньо підросли, і навіть деякі учні Мері Джейн. Ще не траплялося провалу. Протягом багатьох років вечір залишався неперевершеним, наскільки всі пам’ятали. Кейт і Джулія після смерті свого брата Пета покинули будинок на Стоуні Беттер і взяли з собою Мері Джейн, єдину племінницю, щоби вона жила з ними в темному, похмурому будинку на Ашерс Айленд, горішню частину якого вони винаймали у містера Фулгема, торговця зерном із першого поверху. Це сталося якраз добрих тридцять років тому. Мері Джейн, тоді маленька дівчинка в короткій сукенці, стала тепер головною опорою господарства, була органісткою на Геддінґтон-роуд. Вона закінчила Академію і щороку давала учнівські концерти в горішньому відділенні філармонії «Ентьєнт». Багато її учнів належало до сімей вищого класу з Кінґзтауна і Долкі-лайн. Хоч і старі, її тітки також робили свій внесок. Джулія, уже доволі сива, все ще була провідним сопрано в Адама з Євою[119], а Кейт, надто квола, аби кудись виходити, давала уроки музики для початківців на старому квадратному роялі у задній кімнаті. Лілі, донька сторожа, виконувала в них роботу покоївки. Нехай їхнє життя й було скромним, та вони дбали про добре харчування; усе найкраще: шматки філе, чай за три шилінги і добірний пляшковий міцний портер. Лілі рідко хибила з дорученнями, тож добре ладнала зі своїми трьома покровительками. Вони були трохи метушливі, та й по всьому. Єдине, чого не терпіли,— хамства.

Звісно, цього вечора вони мали вагому причину метушитися. Уже було далеко по десятій — і жодних ознак Ґебріела з дружиною. До того ж вони страшенно боялися, що Фредді Малінс заявиться під мухою. Їм би нізащо в світі не хотілося, аби якийсь із учнів Мері Джейн побачив його напідпитку; а коли він бував таким, то ставав некерованим. Фредді Малінс завжди запізнювався, та вони не здогадувалися, що могло затримати Ґебріела: і саме це штовхало їх щодві хвилини до поруччя, аби спитати в Лілі, чи не прийшов, була, Ґебріел або Фредді.

— О, містере Конрой,— сказала Лілі Ґебріелові, відчинивши йому двері,— а міс Кейт із міс Джулією вже думали, ви ніколи не прийдете. Доброго вечора, місіс Конрой.

— Можу ручатися, що так і було,— сказав Ґебріел,— але вони забувають, що моїй дружині треба цілі три вбивчі години, аби вдягнутися.

Він став на килимок, зчищаючи сніг із калош, а тим часом Лілі повела його дружину до підніжжя сходів і погукала:

— Міс Кейт, тут місіс Конрой.

Кейт та Джулія відразу ж зашкандибали сходами донизу. Вони обидві поцілували дружину Ґебріела, сказали, що вона, певно, промерзла до кісток, і запитали, чи Ґебріел із нею.

— Ось тут я, вчасно, як та пошта, тітонько Кейт! Ідіть нагору. Я наздожену,— гукнув Ґебріел із темряви.

Він продовжив завзято відчищати свої ноги, поки три жінки, сміючись, пішли нагору до дамської гардеробної. Легкий сніг накидкою вкривав його пальто й утворював «шкарпетки» поверх його калош; а коли ґудзики зі скрипом ковзнули крізь збитий снігом ворс, зі складок пальта заструмувало холодне, свіже повітря.

— Знову сніжить, містере Конроу? — спитала Лілі.

Вона першою зайшла до комірчини, щоб допомогти йому скинути пальто. Ґебріел усміхнувся, коли вона вимовила у його прізвищі три склади, й кинув погляд на неї. Вона була стрункою дівчиною, все ще продовжувала рости, мала бліде лице й волосся кольору соломи. Газова лампа в коморі робила її ще блідішою. Ґебріел пам’ятав, як дитиною вона сиділа на нижній сходинці й няньчилась із ганчір’яною лялькою.

— Так, Лілі,— відповів,— гадаю, це на всю ніч.

Він поглянув на стелю комори, яка трусилася від тупотіння і шаркання ніг поверхом вище, хвильку послухав фортепіано, а тоді зиркнув на дівчину, яка обережно прилаштовувала його пальто на край полиці.

— А скажи-но мені, Лілі,— сказав він дружнім тоном,— ти все ще ходиш до школи?

— О ні, сер,— відказала вона.— Я закінчила школу десь рік із гаком тому.

— О, тоді,— провадив Ґебріел весело,— гадаю, якоїсь гарної днини ми прийдемо на весілля до тебе і твого молодого чоловіка, га?

Дівчина у відповідь глипнула на нього через плече і сказала з великою гіркотою:

— Чоловіки зараз такі, що їм аби помедословити та отримати щось від тебе.

Ґебріел зашарівся, ніби відчув, що припустився помилки, і, не дивлячись на неї, почав обстукувати свої калоші й завзято обмахувати рукавицею лаковані шкіряні туфлі.

Він був міцним, високим молодим чоловіком. Рум’янець на його щоках сягав аж ген до лоба, де розсіювався на кілька безформних блідо-червоних плям; на його безволосому обличчі мерехтіли поліровані лінзи та яскрава позолочена оправа окулярів, що заступали його делікатні, жваві очі. Лискуче чорне волосся було розділене посередині й зачесане за вуха довгою дугою, воно злегка кучерявилось у виїмці, залишеній капелюхом.

Напунцувавши черевики до блиску, він встав і обсмикнув жилет, аби той щільніше сидів на пухкому тілі. Тоді рвучко дістав з кишені монету.

— О, Лілі,— сказав він, впихаючи її дівчині до рук,— зараз же Різдвяна пора, еге ж? Просто... це тобі маленький...

Він притьмом заспішив до дверей.

— О ні, сер! — скрикнула дівчина, йдучи за ним.— Справді, сер, я не можу її прийняти.

— Різдвяна пора! Різдвяна пора! — сказав Ґебріел, біжучи до сходів мало не риссю і заперечно махаючи їй рукою.

Дівчина, побачивши, що він вже досягнув сходів, гукнула:

— Ну що ж, дякую, сер.

Він зачекав біля вітальні, поки скінчиться вальс, дослухаючись до шурхоту спідниць і шаркання ніг. Його збентежила несподівана й гірка відповідь дівчини. Вона нагнала на нього смуток, і він спробував розвіяти його, поправивши манжети і вузол краватки. Тоді дістав із кишені жилетки невеличкий папірець і проглянув тези для своєї промови. Він ще не вирішив стосовно рядків Роберта Браунінга[120], боявся, чи належно сприймуть їх слухачі. Краще взяти якісь упізнавані цитати з Шекспіра або з «Мелодій»[121]. Безтактне пристукування чоловічих каблуків і шаркання підошв нагадали йому, що рівень їхньої культури відрізняється від його. Він лише виставить себе на посміховисько, процитувавши їм поезію, якої вони не зрозуміють. Ще подумають, ніби хизується ліпшою освітою. Він зганьбиться із ними, як зганьбився із дівчиною в комірчині. Тоді він обрав недоречний тон. Уся та розмова була помилкою від самого початку й до кінця, цілковитим провалом.

Саме тоді з дамської гардеробної вийшли його тітки з дружиною. Його тітки були двома маленькими, скромно вбраними старенькими пані. Тітка Джулія на дюйм із чимось вищою. Мала попелясте волосся, зачесане на вуха, і таке саме попелясте, з темнішими тінями, велике мляве обличчя. Попри міцну статуру й пряму поставу, через повільний погляд і напіврозтулені губи створювала враження жінки, яка не знала, де вона і куди йде. Тітка Кейт була жвавішою. Її лице мало більш здоровий вигляд, ніж у сестри, та складалося з самих зморщок і складок, ніби зів’яле червоне яблуко, а її волосся, заплетене також по-старосвітськи, ще не втратило кольору стиглого горіха.

Вони обидві щиро поцілували Ґебріела. Він був їхнім улюбленим племінником, сином покійної старшої сестри Еллен, яка вийшла за Т. Дж. Конроя з Портів та доків[122].

— Ґрета каже, ви сьогодні не будете брати кеб до Монкс-тауна, Ґебріеле,— сказала тітка Кейт.

— Ні,— мовив Ґебріел, повертаючись до дружини,— нам вже досить і минулого року, правда ж? Хіба ви забули, тітонько Кейт, яку застуду схопила тоді Ґрета? Вікна кебу гриміли всю дорогу, а як ми проминули Мерріон, піднявся східний вітер. Веселенько було. Ґрета жахливо застудилася.

Тітка Кейт строго хмурилася і кивала головою після кожного слова.

— І то правда, Ґебріеле, і то правда,— сказала вона.— Ліпше перестрахуватися.

— Але Ґрета,— провадив Ґебріел,— пішла би додому пішки і в заметіль, тільки б їй дозволили.

Місіс Конрой засміялася.

— Не зважайте на нього, тітонько Кейт,— сказала вона.— Він надто усім переймається, каже Томові одягати ввечері оті зелені окуляри, змушує його вправлятися з гирями, силує Єву їсти вівсянку. Бідолашне дитя! А вона ж і дивитися на неї не може!.. О, та ви ніколи не вгадаєте, що він змушує мене вдягати тепер!

Вона дзвінко розсміялася й глипнула на чоловіка, чий піднесений і щасливий погляд блукав її сукнею, обличчям й волоссям. Дві тітоньки також сердечно засміялися, бо ж часто жартували з Ґебріелової надмірної турботи.

— Калоші! — сказала місіс Конрой.— Це з останнього. Тільки-но під ногами мокро, як я маю взувати калоші. Він навіть хотів, щоби я взула їх сьогодні, але я не стала. Наступним, що він мені купить, буде водолазний костюм.

Ґебріел знервовано розсміявся і заспокійливо погладив свою краватку, а тітка Кейт аж зігнулася від сміху, так їй сподобався той жарт. Посмішка скоро зійшла з обличчя тітки Джулії, і вона спрямувала безрадісний погляд на обличчя племінника. Після паузи спитала:

— А що таке калоші, Ґебріеле?

— Калоші, Джуліє! — вигукнула її сестра.— Боже ж ти мій, невже ти не знаєш, що таке калоші? Їх одягають на... на черевики, Ґрето, адже так?

— Так,— мовила місіс Конрой.— Такі штуки з ґуми. У нас обох по парі. Ґебріел каже, що на континенті їх носять геть усі.

— О, на континенті,— промимрила тітка Джулія, спроквола киваючи головою.

Ґебріел насупив брови і сказав, ніби сердячись:

— Нічого надзвичайного, та Ґрета думає, що це смішно, бо каже, що це слово нагадує їй про «Менестрелів Крісті»[123].

— Але скажи, Ґебріеле,— тактовно змінила тему тітка Кейт.— Ти ж подбав про кімнату в готелі. Ґрета казала...

— О, з кімнатою все гаразд,— відповів Ґебріел.— Я взяв у «Ґрешемі».

— Звісно,— мовила тітка Кейт,— це найліпше, що можна було зробити. А діти, Ґрето, — ти за них не хвилюєшся?

— О, це ж на один вечір,— сказала місіс Конрой.— До того ж за ними нагляне Бессі.

— Звісно,— знову проказала тітка Кейт.— Як же зручно мати дівчину, на яку можна покластися! А от Лілі, я не знаю, що то на неї найшло останнім часом. Вона вже геть не та дівчинка, якою колись була.

Ґебріел саме збирався поставити тітці кілька питань з цього приводу, та вона раптово урвала бесіду і глянула услід сестрі, яка спускалася сходами, витягуючи шию понад поруччям.

— Хотіла б я знати,— сказала вона майже роздратовано,— куди це пішла Джулія? Джуліє! Джуліє! Ти куди зібралася?

Джулія наполовину спустилася сходами, повернулася і м’яко мовила:

— Фредді прийшов.

У той самий момент плескання рук і фінальні акорди піаніста промовисто засвідчили, що вальс скінчився. Двері вітальні відчинилися зсередини, і звідти вийшли пари. Тітка Кейт поспіхом відтягнула Ґебріела вбік і прошепотіла йому на вухо:

— Біжи донизу, Ґебріеле, зроби ласку, і поглянь, чи він у порядку, і не пускай його нагору, якщо він під мухою. А я певна, що так і є.

Ґебріел підійшов до сходів і прислухався. Він почув, як у комірчині розмовляло двоє людей. Тоді впізнав сміх Фредді Маліна. Він гучно спустився сходами.

— Таке полегшення,— сказала тітка Кейт до місіс Конрой,— що тут є Ґебріел. Мені завжди якось на душі легше, коли він тут... Джуліє, міс Делі та міс Пауер хочуть випити чогось освіжаючого. Дякую вам за прекрасний вальс, міс Делі. Ви зробили нам велику приємність.

Високий чоловік зі зморшкуватим обличчям, сивиною у жорстких вусах і смаглявою шкірою, який саме виходив зі своєю партнеркою, спитав:

— А можна і нам чогось випити, міс Моркан?

— Джуліє,— сказала тітка Кейт, довго не роздумуючи,— тут ще містер Браун та міс Фарлонґ. Візьміть і їх, Джуліє, з міс Делі та міс Пауер.

— Я дамський догідник,— мовив містер Браун, склавши губи трубочкою, аж вуса наїжачились, і усміхаючись усіма своїми зморшками.— Знаєте, міс Моркан, чому дами так мене люблять...

Він не закінчив речення, але, по бачивши, що тітка Кейт була вже далеко, відразу ж повів трьох молодих дам до задньої кімнати. Посеред кімнати були два зіставлені квадратні столи, на яких тітка Джулія зі сторожем розправляли й розгладжували велику скатертину. На серванті стояли вишикувані блюда, тарілки, бокали та купки ножів, виделок і ложок. Кришка зачиненого квадратного роялю теж слугувала буфетом для наїдків і солодощів. Біля меншого буфету в кутку стояло двоє молодих чоловіків, попиваючи прохолодні напої.

Містер Браун привів своїх супутниць на той бік і запросив їх жартома спробувати дамського пуншу, гарячого, міцного й солодкого. Вони сказали, що не п’ють нічого міцного, і він відкрив для них три пляшки лимонаду. Тоді попросив одного з молодих чоловіків відійти вбік і, узявшись за графин, налив собі добрячу порцію віскі. Молоді чоловіки оглядали його з повагою, поки він робив пробний ковток.

— Боже, поможи,— сказав він, усміхаючись,— це лікар приписав.

Його зморщене обличчя розплилося у широкій посмішці, а три молоді дами засміялися мелодійною луною на його дотеп, похитуючись туди-сюди і нервово посмикуючи плечима. Найхоробріша сказала:

— Але ж, містере Браун, я впевнена, лікар не міг такого приписати.

Містер Браун зробив іще один ковток віскі і мовив, скорчивши міну:

— Я, бачите, як та славетна місіс Кессіді; вона, подейкують, казала: «А зараз, Мері Ґраймз, якщо я цього не вип’ю, то змусьте мене, бо мені дуже хочеться».

Його розпашіле обличчя нахилилося надто близько, і він вимовив фразу такою грубою дублінською говіркою, що молоді дами, не змовляючись, відреагували на його дотеп мовчанкою. Міс Фарлонґ, одна з учениць Мері Джейн, запитала міс Делі, як називався той милий вальс, що вона грала; а містер Браун, побачивши, що його ігнорують, швиденько повернувся до двох молодиків — більш вдячних слухачів.

Червонолиця молода жінка у фіалковій сукні увійшла до кімнати, захоплено плескаючи в долоні й вигукуючи:

— Кадриль! Кадриль!

Відразу за нею з’явилася тітка Кейт і мовила:

— Двоє джентльменів і три дами, Мері Джейн!

— О, ось тут містер Берджин та містер Керріґан,— сказала Мері Джейн.— Містере Керріґан, станете з міс Пауер? Міс Фарлонґ, ви станцюєте з містером Берджином? О, так буде якраз добре.

— Три дами, Мері Джейн,— нагадала тітка Кейт.

Двоє молодих джентльменів спитали в дам, чи ті будуть такі люб’язні, а Мері Джейн повернулася до міс Делі.

— О, міс Делі, ви так чудово грали для нас останні два танці, але сьогодні нам справді бракує дам.

— Я зовсім не проти, міс Моркан.

— Маю для вас гарного партнера, містера Бартела Д’Арсі, тенора. Попрошу його заспівати пізніше. Увесь Дублін гуде про нього.

— Прекрасний голос, прекрасний! — мовила тітка Кейт.

Фортепіано уже двічі програло прелюдію до першої фігури, і Мері Джейн швидко вивела своїх новобранців. Не встигли вони вийти, як до кімнати поволі забрела тітка Джулія, озираючись на щось позаду себе.

— У чому річ, Джуліє? — стривожено запитала тітка Кейт.— Хто там?

Джулія, несучи стос серветок, повернулася до сестри і сказала просто, так, ніби те питання здивувало її:

— Це всього лише Фредді, Кейт, і з ним Ґебріел.

І справді, відразу за нею виднівся Ґебріел, який вів Фредді Малінса уздовж сходового майданчика. Останній, молодий, приблизно сорокарічний чоловік був Ґебріелового росту і статури, з дуже округлими плечима. Мав м’ясисте і бліде обличчя, поцятковане червоним лише на товстих звислих вухах і широких крилах носа. У нього були грубі риси обличчя, приплюснутий ніс, похиле чоло, розпухлі й випуклі губи. Важкі повіки очей і рідке розпатлане волосся надавали йому сонного вигляду. Він щиро сміявся, аж підвискуючи, з історії, яку розповідав Ґебріелові на сходах, одночасно потираючи ліве око кісточками лівого кулака.

— Доброго вечора, Фредді,— привіталася тітка Джулія.

Фредді Малінс побажав доброго вечора обом міс Моркан ніби поспіхом через своє звичне заїкання, а тоді, побачивши, що містер Браун шкіриться до нього від буфету, перетнув кімнату на дещо нетвердих ногах і заходився упівголоса повторювати історію, яку щойно розповів Ґебріелові.

— Усе не так і погано, еге ж? — спитала тітка Кейт Ґебріела.

Ґебріел швидко розправив насуплені брови й відповів:

— О ні, майже непомітно.

— Який же він нестерпний! — сказала вона.— Бідолашна мати змусила його дати обітницю утримання в новорічну ніч. Але ходімо, Ґебріеле, до вітальні.

Перед тим, як піти із Ґебріелом, вона подала сигнал містерові Брауну, насупившись і застережливо помахавши туди-сюди вказівним пальцем. Містер Браун кивнув у відповідь і, коли вона пішла, сказав Фредді Малінсу:

— Що ж, Тедді, я наллю тобі добрячу склянку лимонаду, щоб ти просто освіжився.

Фредді Малінс, який саме наближався до кульмінації своєї оповіді, нетерпляче відмахнувся, але містер Браун, звернувши увагу чоловіка на його розхристаний одяг, налив і дав йому повну склянку лимонаду. Ліва рука Фредді Малінса механічно прийняла склянку, його права рука була зайнята поправлянням одягу. Містер Браун, чиє обличчя знову морщилося від веселощів, налив собі віскі, а Фредді Малінс вибухнув пронизливим спазматичним реготом і, ставлячи свою так і не відпиту, повну по вінця склянку, заходився терти ліве око кісточками лівого кулака, повторюючи свою останню фразу, наскільки йому дозволяв напад сміху.

Ґебріел не міг слухати, як Мері Джейн грала для принишклої вітальні свій академічний твір, з безліччю рулад і складних пасажів. Він любив музику, але в цьому творі, на його думку, геть не було мелодії, і він сумнівався, чи хтось з інших слухачів, які припрошували Мері Джейн зіграти, цю мелодію вчуває. Четверо молодиків, які прийшли з буфету постояти у дверях під звуки фортепіано, тихенько розбрелися парами за кілька хвилин. Єдиними, хто, здавалося, стежить за музикою, були сама Мері Джейн — її руки носилися уздовж клавіш або здіймалися над ними під час пауз, ніби у жриці в мить накладення прокляття — і тітка Кейт, яка стояла біля її ліктя, щоб перегортати ноти.

Ґебріел перевів погляд з підлоги, що мерехтіла від воску під світлом важкої люстри, до стіни над фортепіано. Там висіла картина зі сценою на балконі з «Ромео і Джульєтти», а біля неї інша з двома принцами, убитими в Тауері, яку тітка Джулія ще дівчиною вишила червоними, синіми й коричневими нитками. Ймовірно, у школі, до якої вони ходили в дитинстві, протягом року викладали таке рукоділля. Його мати на подарунок до дня народження пошила йому жилет із пурпурового попліну, оздоблений лисячими голівками, з коричневою атласною підкладкою і круглими ґудзиками кольору шовковиці. Дивно, що його мати не мала хисту до музики, дарма що тітка Кейт називала її мозком родини Морканів. Вони з Джулією завжди пишалися своєю серйозною і поважною сестрою. Її фотографія стояла перед великим дзеркалом. Вона тримала на колінах відкриту книгу і щось із неї показувала Костянтину, який, одягнений у костюм морячка, лежав біля її ніг. Розсудливо дбаючи, аби в сім’ї все було гідно, вона сама обрала імена синам. Завдяки їй Костянтин тепер старший вікарій у Балбріґені, а Ґебріел має ступінь у Королівському університеті. На його обличчя впала тінь, коли пригадав її затятий опір його одруженню. Деякі презирливі слова, які вона кидала, терзали його пам’ять дотепер; якось вона сказала про Ґрету, ніби та сільська кралечка, а це зовсім не так. Саме Ґрета гляділа її протягом останньої затяжної недуги у їхньому будинку в Монкстауні.

Він знав, що Мері Джейн мала б уже наближатися до закінчення свого твору, бо знову грала вступну мелодію з руладами після кожного такту, і поки він чекав завершення, обурення в його серці вщухло. Твір скінчився треллю високих октав і глибокою басовою октавою наприкінці. Бурхливі аплодисменти привітали Мері Джейн, поки вона, шаріючись і нервово згортаючи ноти, тікала з кімнати. Найенергійніші оплески линули від дверей, від тих чотирьох молодиків, що втекли до буфету на початку твору та повернулися, коли фортепіано змовкло.

Оголосили лансьє. Ґебріел виявився у парі з міс Айворс. Вона була щиросердою, говіркою молодою леді з веснянкуватим обличчям і виразними карими очима. Вона не носила суконь з глибоким декольте, навпавки, велика брошка з символом і девізом Ірландії скріплювала її комір.

Коли вони стали на свої місця, вона раптово сказала:

— Маємо дещо з вами прояснити.

— Зі мною? — спитав Ґебріел.

Вона серйозно кивнула головою.

— І що ж? — запитав Ґебріел, посміюючись із її серйозної манери.

— Хто такий Ґ.К.? — запитала міс Айворс, втупившись у нього.

Ґебріел залився рум’янцем і вже збирався насупити брови, ніби не розуміє, коли вона різко промовила:

— О, не вдавайте невинне ягня! Я тут дізналася, що ви пишете для «Дейлі Експрес». Невже вам не соромно?

— Чому це мені має бути соромно? — запитав Ґебріел, кліпаючи очима і намагаючись посміхнутися.

— Ну, мені за вас соромно,— щиро сказала міс Айворс.— Казати, що ви пишете для такої газети. Я й подумати не могла, що ви із західних бритів[124].

Ґебріел розгубився. Це правда, він щосереди писав літературний огляд у «Дейлі Експрес», за що йому платили п’ятнадцять шилінгів. Але це не робило із нього західного брита, ніскілечки. Книжки, які він отримував для огляду, були жаданими ледь не більше, ніж той мізерний чек. Йому подобалося торкатися обкладинок і перегортати сторінки щойно надрукованих книжок. Ледь не кожного дня, коли він закінчував викладати у коледжі, брів уздовж причалів до букіністів, до Гікі на Бачелорс-вок, до Веба чи Массі на Астон-квей, чи до О’Клогіссі у провулку. Він не знав, як реагувати на її закид. Хотів сказати, що література понад політикою. Вони були друзями вже багато років, і їхні кар’єри розвивалися паралельно: спершу в університеті, а тоді вже як викладачів; з нею він не міг наважитися на пишні фрази. Продовжував кліпати очима, намагався посміхнутися і недоладно промимрив, що не бачить нічого політичного у написанні оглядів книжок.

Коли настав час розійтися, він був усе ще приголомшений і неуважний. Міс Айворс тепло стиснула його руку і мовила м’яким, дружнім тоном:

— Звісно, я жартую. Нумо, розходимося.

Коли вони знову зійшлися, вона заговорила про «університетське питання»[125], і Ґербріелу стало вільніше. Її подруга показала його огляд віршів Браунінга. Саме так вона й розкрила цей секрет, але їй надзвичайно сподобався огляд. Тоді вона раптово мовила:

— О, містере Конрой, а ви цього літа поїдете на екскурсію на Аранські острови? Ми збираємося зупинитися там на цілий місяць. Там, в Атлантичному океані, буде просто дивовижно. Вам слід поїхати. Їдуть містер Кленсі, містер Кілкеллі та Кетлін Кірні. Також було б дивовижно, якби й Ґрета приїхала. Вона ж з Коннахта, так?

— Її рідня,— коротко сказав Ґебріел.

— Але ж ви приїдете, еге ж? — спитала міс Айворс, палко торкаючись його руки.

— Річ у тім,— мовив Ґебріел,— що я вже влаштував поїздку до...

— Поїдку куди? — поцікавилася міс Айворс.

— Ну, знаєте, я кожного року їжджу у велосипедний тур із приятелями, тож...

— Але куди ж? — запитала міс Айворс.

— Ну, ми зазвичай їздимо у Францію або Бельгію, чи, може, в Німеччину,— ніяково відповів Ґебріел.

— А чому ви їздите у Францію і Бельгію,— допитувалася міс Айворс,— а не відвідуєте свій край?

— Ну,— сказав Ґебріел,— частково, аби контактувати з мовами, а частково заради різноманітності.

— То ви хіба не маєте власної мови, щоб із нею контактувати — ірландської? — вела своє міс Айворс.

— Ну,— відказав Ґебріел,— якщо на те пішло, то, знаєте, ірландська — мені не рідна мова.

Їхні сусіди озирнулися послухати цей перехресний допит. Ґебріел нервово зиркав ліворуч і праворуч, намагаючись бути в доброму гуморі, попри це випробування, яке змушувало його чоло вкриватися червоними плямами.

— І хіба ви не маєте своєї землі, щоб її навідати,— правила міс Айворс,— землі, про яку ви нічого не знаєте, власного народу і власної країни?

— О, правду кажучи,— раптово відрубав Ґебріел,— мене нудить від моєї країни, нудить!

— Чому? — здивувалася міс Айворс.

Ґебріел не відповів, бо розпалився від власної репліки.

— Чому? — повторила міс Айворс.

Настав час розійтися у танці, і, позаяк він мовчав, міс Айворс тепло мовила:

— Атож, ви не маєте відповіді.

Ґебріел спробував приховати своє сум’яття, завзято танцюючи. Він уникав її погляду, бо ж побачив на її обличчі кислий вираз. Але коли вони зустрілися у довгому ланцюжку, то здивувався, відчувши, що його руку міцно стиснули. Вона на хвильку запитально глянула на нього з-під брів, аж поки він не усміхнувся. Тоді, тільки-но ланцюжок мав знову рушити, стала навшпиньки і прошепотіла йому на вухо:

— Західний брит!

Коли лансьє скінчився, Ґебріел відійшов у далекий куток кімнати, де сиділа мати Фредді Малінса. Це була велика бліда стара із сивим волоссям. Як і син, вона говорила затинаючись. Їй вже сказали, що Фредді прийшов і з ним майже все гаразд. Ґебріел запитав, чи вдалою була переправа з Шотландії. Вона жила у Ґлазґо із заміжньою дочкою і раз на рік приїздила погостювати в Дублін. Вона спокійно відповіла, що мала прехорошу переправу і що капітан був дуже уважним до неї. А ще вона говорила про прекрасний будинок, який тримала її дочка у Ґлазґо, і про всіх друзів, яких вони там мали. Поки її язик продовжував торохтіти, Ґебріел спробував стерти із пам’яті усі спогади про неприємний інцидент із міс Айворс. Звісно, ця дівчина чи жінка, чи ким там вона була, мала запал, але ж на все свій час. Може, не треба було так відповідати. Але ж вона не мала права називати його західним бритом прилюдно, навіть жартома. Вона спробувала виставити його на посміховисько перед усіма, сиплячи питаннями і витріщаючись кролячими очима.

Він побачив свою дружину, яка пробиралася до нього крізь пари у вальсі. Підійшовши, вона прошепотіла на вухо:

— Ґебріеле, тітка Кейт хоче знати, чи ти поріжеш гуску, як зазвичай. Міс Делі поріже шинку, а я — пудинг.

— Гаразд,— погодився Ґебріел.

— Тільки-но завершиться вальс, вона відпустить молодь вечеряти, і ми будемо поміж своїх.

— Ти танцювала? — Спитав Ґебріел.

— Ну звісно, що так. Хіба ти мене не бачив? Через що ви посварилися із Моллі Айворс?

— Ми не сварилися. Чому ж це? Вона так сказала?

— Щось таке. Я намагаюся переконати того містера Д’Арсі заспівати. Як на мене, він великий чванько.

— Ми не сварилися,— набурмосився Ґебріел,— вона просто хотіла, щоби я поїхав на захід Ірландії, а я сказав, що не поїду.

Його дружина захоплено сплеснула руками й злегка підстрибнула.

— О, поїхали, Ґебріеле,— вигукнула вона.— Я б із радістю ще раз побачила Ґолвей.

— Ти можеш їхати, якщо хочеш,— холодно сказав Ґебріел.

Вона хвильку дивилася на нього, тоді повернулася до місіс Малінс і мовила:

— Дуже добрий чоловік, чи не так?

Поки вона прокладала собі шлях назад через кімнату, місіс Малінс, незважаючи на те втручання, продовжила говорити Ґебріелу про те, які ж гарні місця і прекрасний краєвид у Шотландії. Її зять щороку возить їх на озера, і вони ходять на рибалку. Її зять неперевершений рибалка. Одного дня він упіймав прекрасну велику рибину, і чоловік з готелю приготував її на вечерю.

Ґебріел майже не чув, про що вона говорила. Зараз, коли наближалася вечеря, він знову почав думати про свою промову й цитату. Побачивши Фредді Малінса, який ішов через кімнату, щоби навідати матір, Ґебріел звільнив для нього крісло й відступив до вікна. Зал уже спорожнів, із задньої кімнати долинав дзенькіт тарілок і ножів. Ті, хто ще лишався у вітальні, виглядали змореними танцями і тихенько спілкувалися, розбившись на маленькі групки. Теплі тремтливі пальці Ґебріела стукотіли по холодній шибці вікна. Як же холодно має бути назовні! Як приємно було би пройтися на самоті, спершу вздовж річки, а тоді через парк! Сніг лежатиме на гіллі дерев і формуватиме яскраву шапку на вершині обеліска Веллінгтона. Наскільки ж приємніше буде там, аніж за столом!

Він прокрутив у пам’яті пункти своєї промови: ірландська гостинність, сумні спогади, Три Грації, Паріс, цитата з Браунінга. Подумки повторив фразу, яку написав у своєму огляді: «Почуваєшся, ніби слухаєш музику, вистраждану в роздумах». Міс Айворс похвалила той огляд. Чи була вона щирою? Чи справді було у неї якесь особисте життя поза усім цим пропагуванням? Між ними ще ніколи не виникало неприязні, аж до цього вечора. Його нервувала думка про те, що вона сидітиме за столом і дивитиметься своїм критичним, запитальним поглядом, коли він говоритиме. Їй, мабуть, не буде прикро бачити провал його промови. У розум йому закралася одна ідея і надала йому мужності. Він скаже, натякаючи на тітку Кейт і тітку Джулію: «Леді та джентльмени, може, у покоління, яке іде на спад у наш час, і є свої недоліки, але зі свого боку я гадаю, що воно має певні риси гостинності, гумору, гуманності, яких, як мені здається, бракує новому, дуже серйозному і гіперосвіченому поколінню, що зростає серед нас». Дуже добре: це для міс Айворс. Яке йому діло до того, що його тітки — всього лише дві неотесані старі?

Його увагу привернуло гудіння в кімнаті. Від дверей прямував містер Браун, галантно ведучи тітку Джулію, яка сперлася йому на руку, усміхаючись і звісивши голову. Нерівний шквал аплодисментів супроводив її до фортепіано, після чого, тільки-но Мері Джейн всілася на стільчик, а тітка Джулія, більше не всміхаючись, стала впівоберта, щоб рівномірно розподілити голос по кімнаті, поступово вщух. Ґебріел впізнав прелюдію. Вона була зі старої пісні тітки Джулії — «Вбрання нареченої»[126] Її голос, сильний і чистий у звучанні, з великим завзяттям атакував рулади, що прикрашали мотив, і хоча вона співала дуже швидко, не пропускала навіть найдрібніших форшлагів. Якщо слухати той голос, не дивлячись на обличчя співачки, можна було відчувати і поділяти захоплення від стрімкого і впевненого польоту. Ґебріел гучно аплодував разом з усіма після завершення пісні, бурхливі оплески долетіли й з-за невидимого столу, де вечеряли. Вони звучали настільки непідробно, що обличчя тітки Джулії трошки зашарілося, коли вона схилилася змінити на пюпітрі стару, переплетену шкірою книгу, на обкладинці якої були її ініціали. Усі затихли, а Фредді Малінс, який слухав, повернувши голову, щоб краще чути, все ще аплодував і жваво говорив до матері, яка серйозно і поволі кивала головою на знак згоди. Нарешті, втомившись плескати, він зненацька встав і кинувся через усю кімнату до тітки Джулії, схопив її руку у свої долоні і тряс, коли бракувало слів чи надто сильно затинався.

— Я саме казав матері,— мовив він,— що ще ніколи не чув, аби ви так гарно співали, ніколи. Ні, я ще ніколи не чув, аби ваш голос був таким гарним, як сьогодні. Саме тепер! Можете у це повірити? Це правда. Даю слово честі, це правда. Я ще ніколи не чув, аби ваш голос звучав так свіжо і так... чисто і свіжо, ніколи.

Вивільняючи свою руку з чіпких пальців чоловіка, тітка Джулія широко усміхнулася і пробурмотіла щось про компліменти. Містер Браун вказав на неї широким жестом і, мов імпресаріо, що представляє аудиторії якесь диво, виголосив:

— Міс Джулія Моркан, моє останнє відкриття!

Він щиро засміявся зі свого жарту, коли Фредді Малінс повернувся до нього і сказав:

— Що ж, Брауне, якщо ви серйозно, то могли б зробити і гірше відкриття. Все, що я можу сказати, це те, що відколи я сюди приходжу, ще не чув, аби вона співала бодай наполовину так добре. І це чиста правда.

— І я також, — погодився містер Браун. — Гадаю, її голос значно покращився.

Тітка Джулія знизала плечима і сказала зі смиренною гордістю:

— Тридцять років тому я мала доволі таки пристойний голос.

— Я часто казала Джулії,— наполегливо мовила тітка Кейт,— що в тому хорі вона просто даремно витрачала час. Та хто б мене слухав.

Вона повернулася, ніби апелюючи до здорового глузду решти проти упертої дитини, поки тітка Джулія дивилася поперед себе, а на обличчі у неї грала туманна посмішка спогадів.

— Ні,— продовжила тітка Кейт,— вона нікому не дозволяла вказувати собі чи радити, гарувала в тому хорі день і ніч, день і ніч. О шостій годині ранку на Різдво! І все заради чого?

— Ну, хіба ж то не заради Божої слави? — спитала Мері Джейн, повертаючись на стільчику і усміхаючись.

Тітка Кейт люто повернулася до небоги і сказала:

— Я знаю все про Божу славу, Мері Джейн, але й думаю, що для Папи не дуже шляхетно витурити із хору жінок, які гарували там усе своє життя, і поставити замість них якихось хлопчаків-молокососів. Я вважаю, що раз Папа так чинить, це піде на благо церкви. Але ж це несправедливо, Мері Джейн, і це неправильно[127].

Вона розпалилася і, напевно, продовжила би захищати свою сестру, адже для неї це була болісна тема, та Мері Джейн, побачивши, що всі танцюристи вже повернулися, мирно втрутилася:

— Що ж, тітко Кейт, ви під’юджуєте містера Брауна, який дотримується інших переконань.

Тітка Кейт повернулася до містера Брауна, який шкірився від цього натяку на його релігію, і поспіхом мовила:

— О, навіть не ставте під сумнів правоту Папи. Я всього лише нерозумна стара жінка, і не наважуюся судити про такі речі. Але ж є ще поняття звичайної щоденної ввічливості і вдячності. І якби я була на місці Джулії, то висловила б це отцю Гілі прямісінько в обличчя...

— До того ж тітко Кейт,— сказала Мері Джейн,— ми всі вже зголодніли, а коли ми голодні, то стаємо дуже сварливими.

— А ще ми сварливі, коли спраглі,— додав містер Браун.

— Тож давайте краще підемо до вечері,— запропонувала Мері Джейн,— і завершимо цю дискусію потому.

На сходах біля вітальні Ґебріел зустрів свою дружину і Мері Джейн, коли вони саме намагалися переконати міс Айворс зостатися на вечерю. Але міс Айворс уже вдягнула шапку і якраз застібала пальто, вона не хотіла залишатися. Їй аніскілечки не хотілося їсти, до того ж, вона вже й так затрималась.

— Всього лише на десять хвилин, Моллі, — вмовляла місіс Конрой.— Вас це не затримає надовго.

— Поїжте хоч щось,— просила Мері Джейн,— ви ж танцювали.

— Я справді не можу,— відказала міс Айворс.

— Боюся, ви взагалі не розважилися,— безнадійно зітхнула Мері Джейн.

— Я ще ніколи так не веселилася, запевняю вас,— мовила міс Айворс,— але ви справді маєте дозволити мені бігти.

— Як же ви дістанетесь додому? — спитала місіс Конрой.

— О, тут якихось два кроки набережною.

Ґебріел хвильку повагався, а тоді запропонував:

— Якщо ви дозволите мені, міс Айворс, я проведу вас додому, раз ви справді мусите йти.

Та міс Айворс вирвалася від них.

— Я не хочу цього слухати,— вигукнула вона.— Заради всього святого, йдіть до вечері й не зважайте на мене. Я можу сама дати собі раду.

— Але ж кумедна ви дівчина, Моллі,— відверто сказала місіс Конрой.

— Beannacht libh[128] — зі сміхом вигукнула місіс Айворс, збігаючи сходами.

Мері Джейн подивилася їй услід, на її обличчі був похмурий, спантеличений вираз, а місіс Конрой схилилася на поруччя, дослухаючись до вхідних дверей. Ґебріел запитав себе, чи не він, власне, був причиною такої несподіваної втечі. Хоча вона, здається, мала хороший настрій: пішла сміючись. Він байдуже глянув униз на сходи.

У ту ж мить з’явилася тітка Кейт, шкандибаючи із залу для вечері, мало не заламуючи рук у відчаї.

— Де Ґебріел? — вигукнула вона.— Куди, на Бога, подівся Ґебріел? Усі чекають, все готове, а нікому розрізати гуску!

— Я тут, тітко Кейт! — озвався Ґебріел з раптовим пожвавленням,— готовий, якщо треба, порізати цілу зграю гусей.

Жирна, рум’яна гуска була на одному кінці столу, а на іншому, на підстилці з гофрованого паперу — присипаний петрушкою великий окіст зі знятою шкіркою, приправлений сухариками, з охайною паперовою оборкою навколо кістки, і поруч із ним — кільце нарізаної яловичини. Між цими конкурентними стравами на столі паралельними смугами були розставлені гарніри: дві невеликі вежі желе, червона й жовта; мілка тарілка, повна шматочків бланманже і червоного джему, великий таріль у формі листка з ручкою-стеблиною, на якому лежали пригорщі пурпурових родзинок і очищеного мигдалю, а йому до пари — таця з інжиром, що лежав суцільною плиткою, тарілка із заварним кремом, прикрашеним тертим мускатним горіхом, маленька мисочка шоколадок і цукерок, загорнутих у золоті й срібні обгортки, і скляна ваза, у якій стояли високі стебельця селери. У центрі столу, наче вартові, стриміли підставки для фруктів, а на них громадилася піраміда з апельсинів та американських яблук; два приземкуваті старомодні графини з кришталю: один із портвейном, а інший — з темним хересом. На зачиненому квадратному роялі у величезній жовтій мисці очікував пудинг, а позаду нього три ряди пляшок міцного портеру, елю й мінеральної води, розставлені відповідно до кольору їхнього скла: перші два — чорні з червоними етикетками, третій і найменший ряд — білі з поперечними зеленими стрічками.

Ґебріел сміливо сів на своєму чільному місці і, поглянувши на лезо ножа, міцно занурив виделку в гуску. Зараз він почувався легко й невимушено, адже був знавцем у розрізанні гуски й дуже любив сидіти в чолі багато обставленого столу.

— Міс Фарлонґ, що вам дати? — запитав він.— Крильце чи шматочок філе?

— Маленький шматочок філе.

— Міс Гіґґінс, що вам?

— О, зовсім нічого, містере Конрой.

Поки Ґебріел і міс Делі роздавали тарілки з гускою, шинкою та нарізаною яловичиною, Лілі ходила від гостя до гостя з загорнутою у білу серветку мискою гарячої вареної картоплі. Це була ідея Мері Джейн, а ще вона запропонувала яблучний соус до гуски, та тітка Кейт сказала, що печена гуска завжди смакувала їй і просто так, без усякого яблучного соусу, і вона сподівається, що й далі буде не гірше. Мері Джейн обслуговувала своїх учнів і пересвідчилася, що вони взяли найкращі шматки, а тітка Кейт і тітка Джулія відкоркували і принесли від роялю пляшки портеру й елю для джентльменів та мінеральну воду для леді. Було повно метушні, сміху і шуму, лунали звуки прохань і прохань у відповідь, ножів і виделок, корків і скляних кришечок. Ґебріел почав нарізати другу порцію, щойно впоравшись із першим колом, так і не взявши собі шматочка. Всі гучно запротестували, тож він пішов на компроміс, зробивши великий ковток портеру, адже нарізання виявилося гарячою роботою. Мері Джейн тихо сіла до своєї вечері, та тітка Кейт і тітка Джулія все ще дибали довкола столу, наступаючи одна одній на п’яти, заступаючи одна одній шлях і даючи непомітні вказівки. Містер Браун, як і Ґебріел, благав їх сісти і повечеряти, та вони сказали, що мають ще вдосталь часу, тож, зрештою, Фредді Малінс звівся і, схопивши тітку Кейт, посеред загального сміху всадовив її на стілець.

Коли всі отримали свої порції, Ґебріел сказав, усміхаючись:

— А зараз, якщо хтось хоче ще трохи того, що вульгарні люди називають «добавкою», нехай скаже.

Хор голосів припросив його почати вже і власну вечерю, а Лілі підійшла з трьома картоплинами, які відклала для нього.

— Що ж, добре,— люб’язно сказав Ґебріел, роблячи іще один великий ковток,— будь ласка, леді та джентльмени, забудьте про моє існування на кілька хвилин.

Він взявся до вечері та не брав жодної участі в бесіді, яка точилася за столом, поки Лілі прибирала тарілки. Темою розмови стала оперна трупа, яка на той час виступала у Королівському театрі. Містер Бартел Д’Арсі, тенор, темнолиций молодий чоловік із елегантними вусами, розхвалював першу контральтистку тієї трупи, проте міс Фарлонґ вважала, що в тієї був досить вульгарний стиль подачі. Фредді Малінс сказав, що у другій частині пантоміми Ґейті співав негритянський вождь, і це був один із найкращих тенорів, яких він коли-небудь слухав.

— Ви його чули? — запитав він у містера Бартела Д’Арсі через стіл.

— Ні,— байдуже відповів містер Бартел Д’Арсі.

— Мені було б цікаво почути вашу думку про нього,— пояснив Фредді Мадінс. — Я вважаю, що у нього грандіозний голос.

— Тедді любить знаходити такі «перли»,— фамільярно сказав містер Браун, звертаючись до усіх за столом.

— А чому й він не може мати голосу? — скинувся Фредді Малінс.— Це лише тому, що він чорний?

Ніхто не відповів на його запитання, а Мері Джейн повернула бесіду назад до прийнятної теми опери. Один з її учнів якось дав їй квиток на «Міньйона»[129]. Звісно ж, опера була дуже хороша, сказала вона, але змусила її задуматись про бідолашну Ґеорґіну Бернс. Містер Браун занурився ще далі у минуле — до давніх італійських виконавців, що приїздили колись у Дублін: Тьєтьєнс, Ільма ді Мурска, Кампаніні, великий Требеллі, Джульїні, Равеллі, Арамбуро. То були дні, говорив він, коли у Дубліні можна було почути щось схоже на спів. А ще він розповів про те, як верхній балкон старого Королівського театру заповнювався вечір за вечором, і якось один італійський тенор п’ять разів заспівав на біс «Нехай впаду я, як солдат», щоразу витягуючи високе до, і як іноді хлопці з балкона в пориві ентузіазму розпрягали коней з екіпажу якоїсь великої примадонни і самотужки тягли його через вулиці аж до самого готелю. Чому ж зараз не ставлять великих старих опер, запитував він, як-от «Дінору», «Лукрецію Борджіа»? Та тому, що нема голосів, аби їх проспівати, ось чому.

— Ну що ж,— сказав містер Бартел Д’Арсі,— я припускаю, що й сьогодні є гарні співаки, як і тоді.

— То де ж вони? — зухвало запитав містер Браун.

— У Лондоні, Парижі, Мілані,— тепло відповів містер Бартел Д’Арсі.— Як на мене, Карузо, наприклад, такий же добрий, якщо не ліпший за будь-кого з тих людей, яких ви назвали.

— Може, й так, — мовив містер Браун.— Але, правду кажучи, сильно в тому сумніваюся.

— А я б віддала все, аби лише почути, як співає Карузо,— зітхнула Мері Джейн.

— Для мене, — мовила тітка Кейт, колупаючи кістку, — існував лише один тенор. Маю на увазі той, який мені подобався. Та гадаю, що ніхто з вас про нього ніколи не чув.

— Хто це, міс Моркан? — ввічливо запитав Бартел Д’Арсі.

— Його звали,— сказала тітка Кейт,— Паркінсон. Я чула його, коли він був у самому розквіті, думаю, що тоді у нього був найчистіший тенор, який лише виходив із людського горла.

— Дивно,— сказав містер Бартел Д’Арсі.— Я навіть ніколи й не чув про нього.

— Так, так, міс Моркан має рацію, — погодився містер Браун.— Пам’ятаю, чув якось старого Паркінсона, але він аж надто далекий для мене.

— Прекрасний, чистий, милий, насичений англійський тенор,— сказала тітка Кейт з ентузіазмом.

Ґебріел закінчив вечеряти, і на стіл поставили величезний пудинг. Знову здійнявся дзенькіт виделок і ложок. Ґебріелова дружина накладала повні черпаки пудингу і передавала тарілки далі по столу. Посередині переймала Мері Джейн, додаючи малинове чи апельсинове желе, або бланманже і джем. Пудинг приготувала тітка Джулія і тепер слухала похвали з усіх кінців. Сама вона сказала, що він недостатньо брунатний.

— Ну, сподіваюся, міс Моркан, що я для вас достатньо брунатний,— пожартував містер Браун, натякаючи на значення свого прізвища, — бо ж, знаєте, я геть увесь брунатний.

Усі джентльмени, за винятком Ґебріела, їли пудинг, щоб справити приємність тітці Джулії. Позаяк Ґебріел не їв солодкого, йому залишили селеру. Фредді Малінс також узяв стеблинку селери і з’їв її разом зі своїм шматком пудингу. Йому хтось сказав, що селера дуже помічна для крові, а він саме був під наглядом лікаря. Місіс Малінс, яка мовчала протягом усієї вечері, повідомила, що її син збирається до Маунт Меллері десь через тиждень. Тоді стіл загомонів про Маунт Меллері, про те, яке свіже там повітря, які гостинні монахи і як вони ніколи не просять ані копійки у своїх гостей.

— Тобто ви хочете сказати,— недовірливо спитав містер Браун,— що отак можна поїхати туди, поселитися там, ніби у готелі, порозкошувати собі, а тоді повернутися, нічого не заплативши?

— О, більшість людей залишають якісь пожертви монастирю, коли їдуть,— сказала Мері Джейн.

— От якби ж то у нашій церкві був подібний заклад,— замріявся містер Браун.

Він був вражений, почувши, що монахи там ніколи не розмовляють, встають о другій ночі і сплять у домовинах. Спитав, для чого вони це роблять.

— Такий там розпорядок, — твердо відповіла тітка Кейт.

— Так, але для чого? — запитав містер Браун.

Тітка Кейт повторила, що це таке правило, і все тут. Здавалося, містер Браун усе ще не розумів. Фредді Малінс пояснив йому, як тільки міг, що монахи намагаються покаятися в гріхах, учинених усіма грішниками в зовнішньому світі. Це тлумаченя було не достатньо ясним, бо містер Браун вишкірився і сказав:

— Мені подобається така ідея, але ж хіба зручне ліжко з пружинами не підійде їм замість труни?

— Труна,— відказала Мері Джейн,— для того, щоби нагадати їм про їхній останній спочинок.

Позаяк ця тема стала сумною, її поховали у тиші столу, під час якої було чутно, як місіс Малінс притишено казала своїй сусідці:

— Вони дуже хороші люди, ті монахи, дуже набожні. Довкруж столу пустили родзинки, мигдаль, інжир, яблука, апельсини, шоколад і цукерки, тітка Джулія запросила всіх пригоститися портвейном чи хересом. Спершу містер Бартел Д’Арсі відмовлявся від одного й від іншого, але сусід штурхнув його і прошепотів щось, після чого він дозволив наповнити свій бокал. Поступово, поки заповнювалися останні бокали, розмова припинилася. Настала пауза, яку вривало лише булькання вина і совання стільців. Усі троє міс Моркан втупили погляди в скатертину. Хтось кахикнув раз чи двічі, а тоді кілька джентльменів злегка постукали по столу, аби всі вгамувалися. Запала тиша, і Ґебріел відсунув свій стілець.

Постукування стало гучнішим, заохочуючи промовця, а тоді повністю вщухло. Ґебріел поставив свої десять тремтливих пальців на скатертину і нервово усміхнувся компанії. Зустрівши ряд повернутих облич, він звів очі до люстри. Фортепіано грало вальс, і він чув, як шелестять сукні об двері вітальні. Може, надворі, на набережній, у снігу стояли люди, вдивляючись в осяяні вікна і слухаючи вальс. Повітря там було чисте. На деякій відстані розкинувся парк, у якому сніг обтяжував дерева. На обеліску Веллінґтона була мерехтлива шапка снігу, який нісся далі на захід, понад білим полем П’ятнадцяти акрів[130].

Він почав:

— Леді та джентльмени, цього вечора на мою долю випало, як і в минулі роки, виконати дуже приємне доручення, для якого, боюся, моїх мізерних здібностей оратора буде недостатньо.

— Ні, ні! — озвався містер Браун.

— Але, хай там як, я можу лише попросити вас бути ласкавими і приділити мені трохи вашої уваги, поки я намагатимуся виразити словами те, що відчуваю цього вечора.

— Леді та джентльмени, ми вже не вперше зібралися разом під цим гостинним дахом, за цим гостинним столом. Вже не вперше нас вшановують або, можливо, краще сказати приносять в жертву гостинності деяких хороших дам.

Він зробив рукою коло у повітрі і спинився. Усі посміхнулися тітці Кейт, тітці Джулії та Мері Джейн, а ті зашарілися від задоволення. Ґебріел провадив уже сміливіше:

— З кожним роком я все більше відчуваю, що наша країна не має іншої такої традиції, якою може так пишатися й яку вона має оберігати так ревно, як традиція гостинності. Серед сучасних країн це є традиція настільки унікальна, наскільки я можу судити з власного досвіду (а я відвідав немало місць за кордоном). Хтось скаже, можливо, що для нас це радше недолік, а не те, чим можна пишатися. Хай так, та я гадаю, це дорогоцінний недолік, який, я вірю, ще довго культивуватиметься серед нас. Принаймні я впевнений в одному. Допоки цей дах даватиме прихисток вищезгаданим дамам — і я від щирого серця бажаю, щоб так тривало ще багато-багато довгих років — традиція щирої, сердечної, люб’язної ірландської гостинності, яку наші праотці передали нам, і яку ми, своєю чергою, мусимо передати своїм нащадкам, усе ще живе серед нас.

Усі схвально забубоніли. Ґебріел раптово пригадав, що міс Айворс серед гостей уже немає — вона нечемно пішла, тому впевнено мовив:

— Леді та джентльмени, серед нас підростає нове покоління, покоління з новими ідеями й новими принципами. Вони серйозно і з ентузіазмом ставляться до нових ідей, і їхній ентузіазм, навіть якщо і спрямований хибно, є, я сподіваюсь, в основному щирим. Проте ми живемо у скептичному і, якщо я можу скористатися такою фразою, жорстоко вистражданому віці; тож інколи я боюся, що цьому новому поколінню, освіченому, чи то пак гіперосвіченому, яким воно і є, бракуватиме тих якостей гуманності, гостинності, доброго гумору, які належать минулим дням. Дослухаючись сьогодні до імен усіх великих співаків минулого, мені здалося, мушу визнати, що ми живемо у менш розкішну добу. Ті дні, без перебільшення, можна назвати розкішними: і якщо вони й минули безповоротно, давайте сподіватися, що принаймні на зборах таких, як ці, ми все ще будемо говорити про них із гордістю й захопленням, ми все ще плекатимемо у серцях пам’ять про тих померлих і минулих великих, славі яких світ не дасть так просто померти.

— Добре каже, слухайте! — вигукнув містер Браун.

— Та все ж,— провадив Ґебріел м’якшим тоном,— у таких зібрань, як ці, завжди виникають й сумніші думки, що вже навідували наші уми: думки про минуле, юність, зміни, обличчя, яких немає сьогодні з нами. Наш шлях крізь життя устелений багатьма такими спогадами: і якби ми завжди їх плекали, у нас не стало б мужності хоробро продовжувати свою роботу серед живих. У всіх нас є життєві обов’язки і життєві прагнення, які вимагають від нас, і вимагають справедливо, напружених зусиль.

— Саме тому я більше не буду затримуватися на минулому. Я не дозволю сьогодні втручатися своєму похмурому моралізаторству. Ми всі вибралися сюди на короткий момент із метушні та поспіху щоденної рутини. Ми зустрілися тут як друзі, об’єднані духом братерства, як колеги, якоюсь мірою також об’єднані духом товариства, і як гості — як би їх так назвати? — Трьох Грацій музичного світу Дубліна.

Від цієї алюзії стіл вибухнув оплесками й сміхом. Тітка Джулія марно просила по черзі у всіх своїх сусідів переповісти їй, що сказав Ґебріел.

— Він каже, що ми — Три Грації, тьотю Джуліє,— пояснила Мері Джейн.

Тітка Джулія не зрозуміла, але поглянула, усміхаючись, на Ґебріела, який продовжив так і далі:

— Леді та джентльмени, сьогодні я не намагатимусь зіграти роль, яку Паріс грав за іншого випадку. Я не намагатимусь обирати серед них. Це завдання було би для мене образливим і поза межами моїх жалюгідних повноважень. Бо ж коли я дивлюся на них по черзі — чи це наша головна господиня, чиє добре серце, чиє аж надто добре серце стало вже символом серед тих, хто знає її; чи її сестра, ніби обдарована вічною юністю, чий спів став сьогодні сюрпризом і одкровенням для всіх нас; чи коли я думаю, наостанок, але не як про останню, про нашу наймолодшу господиню, талановиту, радісну, працьовиту і найкращу з племінниць, — я зізнаюся, леді та джентльмени, що навіть не знаю, котрій із них маю віддати той приз.

Ґебріел зиркнув на своїх тіток і, побачивши велику посмішку на обличчі тітки Джулії і сльози, які зібралися на очах тітки Кейт, поспішив завершити. Він галантно підняв свій бокал портвейну, поки кожен член товариства в очікуванні тримав бокал у руках, і гучно промовив:

— Тост за всіх трьох. Вип’ємо за їхнє здоров’я, достаток, многая літа, щастя і процвітання, нехай ще довго вони утримують цю величну, заслужену позицію, яку здобули у своїй професії, і цю позицію пошани й захоплення, яку посіли в наших серцях.

Всі гості підвелися з бокалами в руках і, повернувшись до трьох дам, що сиділи, заспівали в унісон, з містером Брауном, який вів хор:

Тітка Кейт неприховано сякалася у свій носовичок, і навіть тітка Джулія видавалася зворушеною. Фредді Малінс відбивав ритм виделкою для пудингу, а співаки виразно виводили, повернувшись одне до одного, ніби на музичній нараді:

Тоді, знову повернувшись до своїх господинь, вони проспівали:

Бурхливі оплески підхопили інші гості за дверима кімнати, в якій відбувалася вечеря; час від часу аплодисменти знову вибухали, а Фредді Малінс зі своєю високо піднятою виделкою вдавав командира.

Колюче ранкове повітря увірвалося до зали, у якій вони стояли, тож тітка Кейт сказала:

— Зачиніть хтось двері, будь ласка. Місіс Малінс смертельно застудиться.

— Там Браун, тітонько Кейт,— зауважила Мері Джейн.

— Той Браун скрізь,— мовила тітка Кейт, стишуючи голос.

Мері Джейн насмішив її тон.

— Справді,— грайливо сказала вона,— він дуже уважний.

— Він усепроникний, як газ,— зауважила тітка Кейт тим самим тоном,— і так усе Різдво.

Вона посміялася з себе, цього разу по-доброму, а тоді швидко додала:

— Але скажи йому, нехай заходить, Мері Джейн, і зачинить двері. Боже милий, аби ж він мене не почув.

У той самий момент двері зали відчинилися, і містер Браун переступив поріг, сміючись так, ніби його серце от-от розірветься. Він був одягнений у довге зелене пальто з манжетами і коміром зі штучного каракуля, на голові мав овальну хутряну шапку. Показав на засніжену набережну, звідки долинав пронизливий довгий свист.

— Тедді виведе на вулиці всі кеби Дубліна,— мовив він.

Ґебріел виступив з маленької комірчини позаду кабінету, кутаючись у пальто, оглянув залу і спитав:

— Ґрета ще не спустилася?

— Вона вдягається, Ґебріеле,— відповіла тітка Кейт.

— А хто це там грає? — поцікавився Ґебріел.

— Ніхто. Всі порозходились.

— О, ні, тітонько Кейт,— сказала Мері Джейн.— Бартел Д’Арсі та міс О’Каллаґан ще не пішли.

— Хай там як, а хтось бавиться з фортепіано,— зауважив Ґебріел.

Мері Джейн зиркнула на містера Брауна і здригнулася.

— У мене мурашки по тілу бігають, коли дивлюся на вас, на двох отак закутаних джентльменів. Не хотіла б я собі вашої поїздки додому в цій порі — мовила вона.

— У цю мить мені нічого так не хочеться,— сказав містер Браун завзято,— як хорошої прогулянки десь у селі чи швидкої їзди з гарним стрімким скакуном між оглоблями.

— У нас вдома колись був дуже хороший кінь і бричка,— сумно мовила тітка Джулія.

— Джонні, якого-ніколи-не-забути,— промовила Мері Джейн, сміючись.

Тітка Кейт і Ґебріел теж засміялися.

— То що було такого чудесного у Джонні? — спитав містер Браун.

— Покійний бідолаха Патрік Моркан, тобто наш дідусь,— пояснив Ґебріел,— широковідомий у свої пізні роки як старий джентльмен, був клеєваром.

— О, та ні ж бо, Ґебріеле,— засміялася тітка Кейт,— у нього була крохмальна фабрика.

— Ну, клей або крохмаль,— сказав Ґебріел.— Той старий джентльмен мав коня на ім’я Джонні. І Джонні працював на фабриці у старого джентльмена, все ходячи і ходячи по колу, аби крутилися жорна. Усе було дуже добре, але тут починається трагічна частина про Джонні. Одного дня старий джентльмен подумав, чом би йому вигідно не з’їздити на військовий парад у парк.

— Хай Господь змилостивиться над його душею,— сказала тітка Кейт співчутливо.

— Амінь,— продовжив Ґебріел.— Тож старий джентльмен, як я вже й казав, запряг Джонні, вдягнув свій найкращий циліндр і найкращу краватку й з великою помпою виїхав зі свого родинного маєтку, десь поблизу Бек-лейн, здається.

Усі, навіть місіс Малінс, засміялися з Ґебріелової манери, а тітка Кейт сказала:

— О, ні, Ґебріеле, він насправді жив не на Бек-лейн. Там була тільки фабрика.

— З маєтку своїх праотців,— провадив Ґебріел,— виїхав він із Джонні. І все було просто прекрасно, аж поки на очі Джонні не натрапив пам’ятник королю Біллі; і чи то він закохався у скакуна, на якому сидить король Біллі, чи то подумав, ніби знову опинився на фабриці, хай там як, кінь заходився кружляти довкола пам’ятника.

Ґебріел у своїх калошах обійшов залу по колу поки решта заходилася сміхом.

— Ось так він все ходив і ходив по колу,— сказав Ґебріел,— а старий джентльмен, який був дуже бундючним старим джентльменом, надзвичайно обурився. «Вперед, сер! Що ви собі надумали, сер? Джонні! Джонні! Яка нечувана поведінка! Ніяк не збагну того коня!»

Шквал реготу після Ґебріелової імітації того інциденту перервав лункий стук у вхідні двері. Мері Джейн побігла, аби відчинити, і впустила Фредді Малінса. Фредді Малінс, у шапці, збитій на потилицю, зі згорбленими від холоду плечима, хекав і сопів від напруження.

— Мені вдалося дістати лише один кеб,— сказав він.

— О, то ми знайдемо собі ще один на набережній,— озвався Ґебріел.

— Так,— сказала тітка Кейт.— Краще не змушувати місіс Малінс сидіти на протязі.

Син місіс Малінс і містер Браун допомогли їй спуститися сходами на вулицю та, після багатьох маневрів, підняли в кеб. Фредді Малінс заліз за нею і витратив багато часу, вмощуючи її на сидінні, а містер Браун допомагав йому порадами. Нарешті її комфортно розмістили, і Фредді Малінс запросив до кеба містера Брауна. Довго і плутано щось вирішувалось, а тоді містер Браун заліз у кеб. Кебмен розстелив у себе на колінах килимок і схилився запитати адресу. Плутанина зросла ще більше, бо ж Фредді Малінс та містер Браун обидва давали вказівки візникові, кожен вистромивши голову з вікна кеба. Складно було вирішити, де дорогою висадити містера Брауна, а тітка Кейт, тітка Джулія та Мері Джейн з порогу допомагали цій дискусії перехресними напрямками, протиріччями і нестримним сміхом. Щодо Фредді Малінса, то він просто втратив мову від реготу. Щоразу вистромлював і запихав голову через вікно, наражаючи свій капелюх на небезпеку, і розповідав матері, як просувалося обговорення, аж поки, зрештою, містер Браун не крикнув спантеличеному візникові поверх гамору загального сміху:

— Знаєте, де Триніті коледж?

— Так, сер,— відповів кебмен.

— Ну, то їдьте, аж поки не натрапите на ворота Триніті коледжу,— велів містер Браун,— а вже звідти ми скажемо, куди їхати далі. Вам зрозуміло?

— Так, сер,— відповів кебмен.

— Мчіть до Триніті коледжу, немов птах.

— Ясно, сер,— сказав кебмен.

Коня хляснули, і кеб погуркотів уздовж набережної посеред хору, сміху і прощань.

Ґебріел не пішов до дверей разом із рештою. Він залишився у темній частині зали, вдивляючись у сходи. Нагорі стояла жінка, також у тіні. Обличчя не було видно, але він бачив теракотові й оранжево-рожеві вставки на її спідниці, які здавалися чорно-білими через темряву. Це була його дружина. Вона схилилася на поруччя, дослухаючись до чогось. Ґебріела здивувала її нерухомість, і він теж напружено прислухався. Та чув лише притишений сміх і суперечки на сходах ґанку, кілька акордів фортепіано і кілька нот, які проспівав чоловічий голос.

Він нерухомо стояв у мороці зали, намагаючись вловити мелодію, і дивився на свою дружину. У її поставі крилися грація і загадковість, так, ніби вона була символом чогось. Він запитав себе, символом чого є жінка, яка стоїть у тіні на сходах і дослухається до віддаленої музики. Якби він був художником, то намалював би її у цій позі. Блакитний фетровий капелюшок підкреслив би бронзу її волосся супроти темряви, а темні вставки на її спідниці відтінили би світлі. «Віддалена музика» — так би він назвав ту картину, якби був художником.

Вхідні двері зачинили, до зали увійшли тітка Кейт, тітка Джулія та Мері Джейн, усе ще сміючись.

— Той Фредді просто нестерпний! — сказала Мері Джейн.— Просто нестерпний.

Ґебріел мовчки показав вгору на сходи, де стояла його дружина. Зараз, коли зачинили двері у коридор, голос і звуки фортепіано можна було почути чіткіше. Ґебріел підняв руку, просячи тиші. Здавалося, пісня була на старий ірландський мотив, а співак наче не був певний як слів, так і свого голосу. Голос, який через відстань і хрипкість звучав тужливо, ледь-ледь передавав нюанси мелодії словами печалі:

— О,— вигукнула Мері Джейн.— Та це ж музичить Бартлі Д’Арсі, хоч за весь вечір і не мугикнув. Я вмовлю його заспівати пісню, поки він не пішов.

— О, будь ласка, Мері Джейн,— сказала тітка Кейт.

Мері Джейн пронеслася повз решту й побігла до сходів, але, перш ніж досягла їх, спів припинився, а фортепіано раптово зачинили.

— О, як шкода! — вигукнула вона.— Він спускається, Ґрето?

Ґебріел почув, як його дружина відповіла «так» і побачив, що вона йде до нього. За кілька сходинок за нею слідували містер Бартел Д’Арсі та міс О’Каллаґан.

— О, містере Д’Арсі,— вигукнула Мері Джейн,— це просто-таки нечесно з вашого боку ось так перериватися тоді, коли ми саме захоплено вас слухали.

— Я провела біля нього весь вечір,— озвалася міс О’Каллаґан,— разом із місіс Конрой, і він сказав нам, що жахливо застудився і не може співати.

— Оце ви, містере Д’Арсі, вигадали, — мовила тітка Кейт.

— Хіба ви не чуєте, що я каркаю, ніби та ворона? — грубо відрубав містер Д’Арсі.

Він поспіхом увійшов до комірчини й одягнув своє пальто. Решта, приголомшені його грубістю, не знали, що й казати. Тітка Кейт наморщила чоло і подала знаки решті облишити цю тему. Містер Д’Арсі стояв, обережно закутуючи собі шию, і супився.

— Це все через погоду,— мовила тітка Джулія після паузи.

— Так, усі застуджуються,— підтримала тітка Кейт,— геть усі.

— Кажуть,— вела далі Мері Джейн,— що стільки снігу, як зараз, не було вже тридцять років; а ще я читала сьогодні зранку в газетах, ніби сніг випав по всій Ірландії.

— Мені подобається вигляд снігу,— сумно мовила тітка Джулія.

— Мені теж,— сказала міс О’Каллаґан.— Я гадаю, що Різдво без снігу на землі — то не Різдво.

— Але ж бідолашний містер Д’Арсі не любить снігу,— усміхнулася тітка Кейт.

Містер Д’Арсі надійшов від комірчини, повністю закутаний і застебнутий; покаянним тоном він розповів історію своєї застуди. Усі надавали йому безліч порад, сказали, що їм дуже шкода, і наказали бути надзвичайно обережним зі своїм горлом на нічному повітрі. Ґебріел стежив за своєю дружиною, яка не брала участі в бесіді. Вона стояла прямісінько під запиленою фрамугою, і полум’я газової лампи підсвічувало насичену бронзу її волосся; він бачив, як вона днями сушила його біля вогню. Вона була у тій самій позі і, здавалося, ніби не чує розмови навколо себе. Нарешті повернулася до них, і Ґебріел побачив, що на її щоках пломенів рум’янець, а очі блищали. Потік радості раптово хлинув з його серця.

— Містере Д’Арсі,— сказала вона,— як називається та пісня, яку ви співали?

— Вона називається «Дівчина з Ауґріма»,— відповів містер Д’Арсі,— але я не пам’ятаю її, як слід. А що? Ви її знаєте?

— «Дівчина з Ауґріма»,— повторила вона.— Я не могла пригадати назви.

— Дуже гарна мелодія,— мовила Мері Джейн.— Шкода, що ви сьогодні без голосу.

— А зараз, Мері Джейн, — сказала тітка Кейт, — не дратуй містера Д’Арсі. Я не дозволю дратувати його.

Побачивши, що всі вже готові вирушати, вона провела їх до дверей, де були висловлені побажання доброї ночі:

— Що ж, на добраніч, тітонько Кейт, і дякую за приємний вечір.

— На добраніч, Ґебріеле. На добраніч, Ґрето!

— Добраніч, тітонько Кейт, дуже вам дякую. Добраніч, тітонько Джуліє.

— О, на добраніч, Ґрето, я тебе не побачила.

— На добраніч, містере Д’Арсі. Добраніч, міс О’Калаґан.

— Добраніч, міс Моркан.

— Ще раз добраніч.

— Усім на добраніч. Гарно дістатися додому.

— Добраніч. Добраніч.

Ніч була все ще темна. Тьмяне жовте світло нависало над будинками і річкою; здавалося, ніби небо опускається. Під ногами було ковзко; і лише смужки і шапки снігу лежали на дахах, на поруччі набережної й огорожах навколо. Ліхтарі червонясто світили в туманному повітрі, а на іншому березі річки на тлі похмурого неба загрозливо бовванів Палац чотирьох палат.

Вона йшла з містером Бартелом Д’Арсі, попереду нього; її черевички у коричневому згортку під пахвою, а руки підсмикують спідницю від сльоти. У ній більше не було граційності постави, але Ґебріелові очі все ще сяяли від щастя. Кров стугоніла в його венах; а крізь його мозок неслись, баламутячись, думки — горді, радісні, ніжні, героїчні.

Вона йшла попереду нього так легко і трималася так прямо, що йому зажадалося безшумно підбігти до неї, схопити за плечі й сказати на вухо щось нерозважливе й ніжне. Вона видавалася йому такою тендітною, що він прагнув захистити її від чогось, а тоді залишитися з нею наодинці. Моменти їхнього спільного потаємного життя розсипалися по його пам’яті, ніби зорі. Біля його горня лежить фіалковий конверт, і він погладжує його рукою. У плющі щебечуть пташки, а вздовж підлоги мерехтить сонячна павутинка від завіси: від щастя він не може їсти. Вони стоять на переповненій платформі, й він кладе квиток у теплу долоню її рукавички. Він стоїть із нею на холоді, дивлячись крізь заґратоване вікно на чоловіка, що видуває пляшки в гуркотливому горнилі. Дуже холодно. Її обличчя, духмяне у холодному повітрі, наблизилось до його; він раптово гукає до чоловіка біля горнила:

— А вогонь гарячий, сер?

Але чоловік не почув його за шумом горнила. Це теж було добре. Він міг відповісти грубо.

Хвиля ще ніжнішої радості вилилася з його серця і потекла теплим потоком по венах. Ніби мерехтливе світло зірок, моменти їхнього спільного життя, про які ніхто не знав і ніколи не дізнається, осяювали його пам’ять. Він прагнув нагадати їй ті моменти, змусити її забути роки їхнього тупого існування разом і нагадати лише моменти екстазу. Бо ж роки, здавалося йому, ще не згасили його чи її душі. Їхні діти, його писанина, її побутові клопоти не загасили всього ніжного полум’я їхніх душ. В одному з листів він їй писав: «Чому ці слова здаються мені такими тупими й холодними? Може, тому, що немає слова, достатньо ніжного, щоби бути твоїм іменем?»

Ніби віддалена музика, ці слова, написані багато років тому, хлинули на нього з минулого. Він жадав лишитися з нею на самоті. Коли інші підуть, коли він і вона будуть у кімнаті свого готелю, вони залишаться на самоті. Він м’яко покличе її: «Ґрето!»

Може, вона й не почує відразу: вона буде роздягатися. Та її вразить щось у його голосі. Вона озирнеться і погляне на нього...

На розі Вайнтаверн-стрит вони знайшли кеб. Він зрадів його гуркоту, бо ж той врятував від розмови. Вона виглядала у вікно і здавалася стомленою. Решта промовили всього кілька слів, показуючи на якісь будинки чи вулиці. Кінь змучено скакав під похмурим ранковим небом, тягнучи за собою стару торохкотливу коробку, а Ґебріел знову був із нею в кебі, вони мчали на корабель, мчали до свого медового місяця.

Коли кеб проїжджав через міст О’Коннелла, міс О’Каллаґан сказала:

— Кажуть, що міст О’Коннелла не перетнеш, не побачивши білого коня.

— Цього разу я бачу білого чоловіка,— озвався Ґебріел.

— Де? — спитав містер Бартел Д’Арсі.

Ґебріел показав на пам’ятник, на якому лежали шапки снігу. Тоді він по-дружньому кивнув йому і помахав рукою.

— На добраніч, Дене,— весело мовив він.

Коли кеб спинився біля готелю, Ґебріел вистрибнув і, незважаючи на протест містера Бартела Д’Арсі, заплатив візникові. Він дав чоловікові шилінг поверх плати за проїзд. Чоловік відсалютував і гукнув:

— Вдалого Нового року вам, сер.

— Навзаєм,— щиро побажав Ґебріел.

Вона сперлася на його руку, коли вибиралася з кеба, стояла на кам’яному бордюрі й бажала всім на добраніч. Вона так само легко спиралася на його руку, коли танцювала з ним кілька годин тому. Тоді він був гордий і щасливий; щасливий, бо вона була його, гордий, бо вона була граційною та жіночною. Але тепер, знову розбурхавши стільки спогадів, перший дотик її тіла, музичного, дивного і запашного, пронизав його гострим нападом хіті. Під покровом мовчання він щільно притисну її руку до свого боку і, стоячи біля готельних дверей, відчув, що вони втекли від свого життя й обов’язків, втекли від дому і друзів, втекли разом, із дикими й променистими серцями назустріч новій пригоді.

У холі у величезному кріслі-куполі куняв старий. Він запалив свічку в комірчині й рушив сходами попред них. Вони мовчки йшли услід, їхні ноги глухо ступали на сходи, вкриті товстим килимом. Вона підіймалася сходами позаду портьє, її голова нахилилася, тендітні плечі зігнулися, ніби під тягарем, спідниця щільно оперізувала талію. Він міг би обхопити руками її стегна й міцно стиснути, бо ж його руки тремтіли від цього бажання, і лише нігті, що впивалися в долоні, втримували дикий імпульс під контролем. Портьє спинився на сходах, щоб дати лад своїй свічці, яка плавилася. Вони теж зупинилися на сходинках нижче. У тиші Ґебріел чув, як віск скрапує на підставку і як його серце гупає в грудях.

Портьє провів їх коридором і відчинив двері. Тоді поставив свою зрадливу свічку на туалетний столик і запитав, о котрій годині розбудити їх зранку.

— О восьмій,— відповів Ґебріел.

Портьє вказав на вмикач електричного світла і забурмотів вибачення, та Ґебріел урвав його.

— Нам не потрібне світло. Досить світла з вулиці. І, якщо вже на те пішло,— додав він, вказуючи на свічку,— можете забрати і цю чудову річ, коли ваша ласка.

Портьє знову підняв свою свічку, але повільно, бо ж він здивувався такій чудернацькій ідеї. Тоді промимрив «на добраніч» і вийшов. Ґебріел клацнув замком.

Примарне світло від вуличного ліхтаря тяглося довгим променем від вікна до дверей. Ґебріел скинув пальто й капелюх на диван і пройшов до вікна, перетнувши кімнату. Він виглянув на вулицю, щоб трохи заспокоїти свої почуття. Тоді розвернувся і сперся на комод, спиною до світла. Вона вже зняла свій капелюшок і манто, тепер стояла перед великим дзеркалом у рухомій рамі, розстібаючи корсет. Ґебріел мовчав кілька хвилин, дивлячись на неї, а тоді сказав:

— Ґрето!

Вона повільно відвернулася від дзеркала і пройшлася смугою світла до нього. Її обличчя виглядало таким серйозним і стомленим, що слова завмерли на Ґебріелових устах. Ні, момент ще не настав.

— Ти виглядаєш змученою,— сказав він.

— Я трохи втомилася,— погодилася вона.

— Ти не захворіла, не відчуваєш слабкості?

— Ні, стомилася, от і все.

Вона повернулася до дзеркала і стала там, дивлячись у нього. Ґебріел знову почекав, боячись, що сором’язливість от-от здолає його, а тоді сказав різко:

— До речі, Ґрето!

— Що таке?

— Ти ж знаєш того бідолаху Малінса? — швидко мовив він.

— Так. А що з ним?

— Ну, цей бідолаха, він порядний малий, зрештою,— провадив Ґебріел фальшивим голосом.— Він повернув мені соверен, який я йому позичив, а я, насправді, навіть не сподівався. Шкода, що він не тримається якнайдалі від того Брауна, бо він непоганий малий.

Його трусило від роздратування. Чому вона видається такою віддаленою? Він не знав, як почати. Чи вона також через щось дратується? Якби ж вона повернулася до нього чи підійшла з власної волі! Взяти її такою, як зараз, було би насиллям. Ні, він спершу мусить побачити пристрасть в її очах. Він прагнув здолати її дивний настрій.

— А коли це ти позичав йому фунт? — спитала вона після паузи.

Гебріел намагався стримуватися і не вдаватися до брутальних слів про того п’яницю Малінса та його фунт. Відчайдушно прагнув закричати до неї, притиснути її тіло до свого, оволодіти нею. Але відповів:

— О, на Різдво, коли він відкрив ту крамничку з різдвяними листівками на Генрі-стрит.

Його так лихоманило від гніву й бажання, що не почув, як вона підійшла від вікна. Стала прямо перед ним, дивно на нього поглядаючи. Тоді раптом, звівшись на кінчики пальців і поклавши руки йому на плечі, поцілувала його.

— Ти дуже щедра людина, Гебріеле,— сказала вона.

Гебріел, тремтячи від задоволення через раптовий поцілунок і несподівану фразу, почав гладити її волосся, ледь торкаючи пальцями. Через миття напередодні воно було м’яким і сяяло. Його серце переповнювалося щастям. Саме тоді, коли він того жадав, вона підійшла до нього з власної волі. Можливо, її думки пливли у тому ж руслі. Можливо, вона відчула його бурхливе бажання і має поступливий настрій. А зараз, коли вона пригорнулася до нього так легко, дивувався своїй нерішучості.

Він стояв, тримаючи її голову у своїх руках. Тоді, хутко ковзнувши рукою по її тілу і притягнувши до себе, він м’яко сказав:

— Грето, люба, про що ти думаєш?

Вона не відповіла, і не віддалася повністю його обіймам. Він знову м’яко сказав:

— Скажи мені, в чому річ, Ґрето. Гадаю, я знаю, в чому річ. Я ж знаю?

Вона не відповіла відразу. Тоді вибухнула слізьми:

— О, я думаю про ту пісню, «Дівчина з Ауґріма».

Вона відсторонилася від нього, побігла до ліжка і, розкинувши руки на бильці, сховала обличчя. Ґебріел з хвилину стояв як вкопаний, дивуючись, а тоді пішов за нею. Минаючи велике дзеркало, він побачив у ньому себе у повний зріст: широкі груди, які напинали сорочку, обличчя, вираз якого завжди спантеличував його, коли він дивився у дзеркало, блискучі окуляри у золотій оправі. Він зупинився за кілька кроків від неї і сказав:

— А що з піснею? Чому ти плачеш через неї?

Вона підняла голову і витерла очі тильним боком долоні, ніби дитина.

— Чому, Ґрето? — спитав він м’якше, ніж навіть хотів.

— Я думаю про людину, яка колись давно співала цю пісню.

— І хто ж ця людина з минулого? — спитав Ґебріел, усміхаючись.

— Це людина, яку я знала у Ґолвеї, коли жила там з бабусею,— сказала вона.

З обличчя Ґебріела зійшла усмішка. Тупа злість почала закрадатися в його розум, а пристрасть — розпалюватися в його жилах.

— Це хтось, у кого ти була закохана? — іронічно спитав він.

— Це був молодий хлопчина, на ім’я Майкл Ф’юрі,— відповіла вона,— якого я знала. Він співав цю пісню, «Дівчина з Ауґріма». Був дуже тендітним.

Ґебріел мовчав. Він не хотів, щоби здалося, ніби його цікавить цей тендітний хлопчина.

— Я так виразно бачу його,— сказала вона за якусь хвилю.— Очі, які він мав: великі, темні очі! А який вираз у них — вираз!

— О, то ти у нього закохана? — спитав Ґебріел.

— Ми ходили з ним на прогулянки,— мовила вона,— коли я була у Ґолвеї.

Ґебріелові сяйнула думка.

— То, може, саме тому ти хотіла поїхати у Ґолвей з тією Айворс? — поцікавився він холодно.

Вона подивилася на нього і спитала з подивом:

— Для чого?

Її погляд змусив Ґебріела почуватися незручно. Він знизав плечима і сказав:

— Звідки мені знати? Може, щоб побачити його.

Вона відвернулася від нього, мовчки повела очима до вікна уздовж смуги світла.

— Він помер,— врешті мовила.— Він помер, коли йому було лише сімнадцять. Хіба не жахливо померти отак рано?

— Ким він був? — спитав Ґебріел, все ще іронічно.

— Він працював на газовому заводі,— сказала вона.

Ґебріел почувався приниженим через свою недоречну іронію, через те, що вона воскресила у пам’яті цього хлопця з газового заводу. Поки його переповнювали спогади їхнього спільного таємного життя, ніжність, радість і бажання, вона подумки порівнювала його з іншим. Його обсіли ганебні думки про себе. Сміховинна персона, хлопчик на побігеньках у своїх тіток, сентиментальний неврастенік з добрими намірами, який ораторствує для хамів та ідеалізує власні клоунські бажання, жалюгідний дурник — таким він побачив себе у дзеркалі. Інстинктивно відвернувся спиною до світла, щоби вона не бачила сорому, який запалав у нього на чолі.

Спробував підтримати тон холодного допиту, але, коли заговорив, голос його був смиренний і байдужий.

— Гадаю, Ґрето, ти була закохана у того Майкла Ф’юрі,— сказав він.

— Мені тоді було чудово з ним,— промовила вона.

Говорила приглушено й сумно. Ґебріел, відчувши, наскільки марно було намагатися привести її туди, куди він намітив, погладив її руку і сказав, також сумно:

— І від чого ж він помер так рано, Ґрето? Сухоти, так?

— Думаю, він помер через мене,— відповіла вона.

Від цієї відповіді Ґебріелові стало моторошно, ніби в мить очікуваного тріумфу на нього напала невловима та мстива істота, збираючи проти нього сили у своєму туманному світі. Він стрепенувся, вольовим зусиллям відігнав страхіття й продовжив гладити її руку. Більше не розпитував, відчував, що вона й так розповість йому про себе. Її рука була тепла та волога, вона не відповідала на його дотик, але він все продовжував гладити її так само, як гладив її перший лист того весняного ранку.

— Це сталося взимку,— сказала вона,— десь на початку зими, коли я саме збиралася поїхати від бабусі, щоб прибути сюди, в монастирську школу. А він захворів у себе в Ґолвеї, і його не випускали, як написали його рідні в Оутерарді. Він зліг, так мені сказали, чи щось таке. Я ніколи не знала напевне.

Вона спинилася на хвильку й зітхнула.

— Бідолашний,— сказала вона.— Він дуже любив мене, був таким чуйним хлопцем. Ми ходили гуляти разом, ну знаєш, Ґебріеле, на прогулянку, як це роблять у селі. Він хотів вчитися співати, якби ж не його здоров’я. У нього був дуже гарний голос, бідний Майкл Ф’юрі.

— Так, а тоді? — спитав Ґебріел.

— А тоді, коли настав час мені їхати з Ґолвея і йти до школи, йому стало набагато гірше, мені не дозволяли бачитися з ним, тож я написала йому листа, розповіла, що їду в Дублін, повернуся влітку і сподіваюся, що тоді йому буде краще.

Вона спинилася на хвильку, опанувала свій голос і повела далі:

— Увечері перед своїм від’їздом я була в будинку бабусі на острові Монахинь, пакувала речі й почула, як у вікно хтось кинув камінчик. Вікно було таке мокре, що я не могла нічого розгледіти, тож побігла донизу в чому була та вислизнула крізь задні двері у сад, де стояв той бідолаха на задвірках, тремтячи.

— І ти не звеліла йому повертатися? — спитав Ґебріел.

— Я молила його негайно піти додому і сказала, що він помре через той дощ. Але він сказав, що не хоче жити. Я бачу його очі так виразно, так виразно! Він стояв у кінці стіни, де було дерево.

— І він пішов додому? — спитав Ґебріел.

— Так, він пішов додому. І коли я провела у школі всього лише тиждень, він помер; його поховали в Оутерарді, звідки походив його рід. О, в день, коли я почула про те, він був уже мертвий!

Вона спинилася, задихаючись від ридань, і, здолана емоціями, впала долілиць на ліжко, схлипуючи в ковдру. Ґебріел нерішуче потримав її руку ще хвилину, а тоді, присоромлений втручанням у її горе, легенько відпустив і тихо пішов до вікна.

Вона міцно заснула.

Ґебріел, спершись на лікоть, декілька хвилин без образи дивився на її сплутане волосся і напіввідкритий рот, дослухався до глибокого дихання. Тож в її житті була романтика: заради неї помер чоловік. Йому вже мало боліло від того, яку жалюгідну роль він, її чоловік, зіграв у її житті. Він дивився на неї, поки вона спала, так, ніби він і вона ніколи й не жили разом, як чоловік із дружиною. Його допитливий погляд надовго затримався на її обличчі й волоссі, і коли він подумав про те, якою вона була тоді, у часи своєї першої дитячої краси, дивний, дружній жаль до неї пройняв його душу. Він не зізнався би навіть самому собі, що її обличчя більше не красиве, проте знав, що це вже не те лице, заради якого Майкл Ф’юрі кинув виклик смерті.

Можливо, вона й не розповіла йому всієї правди. Його погляд ковзнув на стілець, куди вона скинула свій одяг. Шнурок від нижньої спідниці звисав на підлогу. Один чобіток стояв, його халява опала, інший лежав збоку. Він здивувався своєму виру емоцій годину тому. Звідки він узявся? Від вечері у тітки, від власної дурної промови, від вина й танців, веселого прощання у залі, задоволення від прогулянки по снігу вздовж річки. Бідолашна тітка Джулія! Вона також скоро перетвориться на тінь, як тінь Патріка Моркана і його коня. Коли вона співала «Вбрання Нареченої», він на хвильку упіймав цей змучений вираз на її обличчі. Можливо, вже скоро він сидітиме у тій самій вітальні, вбраний у чорне, з циліндром на колінах. Жалюзі опустять, а поряд тітка Кейт буде плакати, сякатися й розповідати йому, як померла Джулія. Він пошукає у себе в голові якісь слова розради, та знайде лише невдалі й слабкі. Так, так, це станеться дуже швидко.

Його плечі змерзли, в кімнаті було холодно. Він обережно простягнувся під ковдрою біля своєї дружини. Один за одним, усі вони перетворяться на тіні. Краще вже хоробро відійти в інший світ у повній славі якоїсь пристрасті, аніж сумно зів’янути й змарніти з віком. Він подумав про те, як та, що лежить біля нього, стільки років тримала замкненим у серці образ очей свого коханого, коли той сказав їй, що не бажає жити.

Рясні сльози наповнили очі Ґебріела. Жодна жінка ніколи не будила у ньому таких почуттів, але він знав, що це, мабуть, і є кохання. Сльози збиралися ще швидше у нього в очах, і в напівтемряві він уявив, що бачить подобу молодого чоловіка, який стоїть під мокрим деревом. Інші обриси були поруч. Його душа наблизилася до того краю, де мешкають сонми мертвих. Він усвідомлював, але не міг осягнути їхнього мінливого й мерехтливого існування. Його сутність поступово відходила в сірий, невловимий світ, а справжній світ, який колись збудували і в якому колись жили ці мертві, розчинявся і марнів.

Кілька постуків у шибку змусили його повернутися до вікна. Знову пішов сніг. Він сонно дивився, як сніжинки, срібні й темні, косо падали у світлі ліхтаря. Настав його час вирушати в подорож на захід. Так, у газетах казали правду: сніг випав по всій Ірландії. Він падав у всіх частинах центральної рівнини, на безлісі пагорби, м’яко падав на болото Аллен і, далі на захід, легко падав у темні буйні хвилі Шеннону Він також падав на кожен клаптик самотнього цвинтаря на горі, де лежав похований Майкл Ф’юрі. Він густо лягав, встеляв похилі хрести і надгробки, штирі маленьких воріт, голі терни. Його душа повільно зомлівала, поки він слухав, як сніг легко падає крізь всесвіт і встеляє, немов останній вирок, усіх живих і мертвих.

ВИДАННЯ ВИЙШЛО ДРУКОМ ЗА ПІДТРИМКИ

Івана Букрєєва