Дублінці

Після перегонів

Машини мчали у бік Лондона, гнали рівно, наче кулі, по Наас-роуд. На вершині пагорба в Інчікорі[35] зібралися купки людей подивитися, як автомобілі повертаються назад, і цим каналом бідності й бездіяльності континент ніс своє багатство та індустрію. Раз по раз ці купки здіймали галас — привітання від вдячних пригноблених. Симпатії, проте, були на боці синіх авто — авто їхніх друзів, французів.

До того ж, французи були, по суті, переможцями. Їхня команда фінішувала: вони посіли друге та третє місця, а водій переможної німецької машини, як виявилося, був бельгійцем. Тому кожне синє авто, підіймаючись на пагорб, отримувало подвійну порцію аплодисментів, і на кожне вітання ті, хто був у машині, вдячно посміхалися й кивали. В одній із тих на совість зроблених автівок сиділа компанія молодих людей, чий дух, здавалось, був на висоті, і не лише від тріумфу галлів — четверо юнаків мали справді веселий настрій. Це були — Шарль Сеґуен, власник авто; Андре Рів’єр, молодий електрик з Канади; здоровань-угорець Віллона й молодик-франт на прізвище Дойл. Сеґуен був у доброму гуморі, бо несподівано отримав кілька замовлень наперед (він збирався відкрити в Парижі контору з продажу двигунів), а гарний настрій Рів’єра пояснювався тим, що його мали призначити керівником цієї контори; двоє юнаків (які були кузенами) мали чудовий настрій ще й через успіх французьких авто. Віллона був у доброму гуморі, бо дуже смачно поснідав, та й, взагалі, він був оптимістом від природи. Четвертий у компанії був надто збуджений, аби щиро радіти.

Це був хлопець років двадцяти шести, з м’якими світло-коричневими вусами й невинними сірими очима. Його батько починав як переконаний націоналіст, та рано змінив свої погляди. Він заробив статок, працюючи м’ясником у Кінґс-тауні, а відкривши крамниці в Дубліні та на його околицях, заробив ще більше. Також йому пощастило укласти кілька поліцейських контрактів[36] тож врешті він так розбагатів, що дублінські газети охрестили його торговим магнатом. Він відіслав свого сина до Англії вчитися у великому католицькому коледжі[37], а потім до Дублінського університету[38] вивчати право. Джиммі не надто серйозно ставився до навчання і якось навіть збився зі шляху. В нього були гроші та популярність; він розділив свій час між двома інтересами — музикою та автомобільними перегонами. Потім на один семестр його відіслали до Кембриджу[39] трохи повчитись життю. Його батько, невдоволений, але гордий в душі з надмірних витрат сина, сплатив усі його борги та привіз додому. Саме в Кембриджі він зустрів Сеґуена. На той час вони були лише знайомими, та Джиммі дуже тішився компанією того, хто стільки всього на світі перебачив, а також, як казали, володів одним із найбільших готелів у Франції. З такою людиною (і з цим його батько погоджувався) варто було тримати зв’язок, незважаючи на те, що співрозмовник з нього був не найкращий. Віллона також був цікавий — блискучий піаніст — та, на жаль, дуже бідний.

Автівка жваво везла свій вантаж — веселу молодь. Двоє кузенів сиділи на передніх сидіннях, Джиммі з угорським приятелем — ззаду. Віллона почувався пречудово, у цьому не було сумніву, глибоким басом він без упину наспівував мелодію, милю за милею; французи, сміючись, кидали через плече жарти, і Джиммі часто доводилось нахилятися вперед, аби вловити короткі фрази. Задоволення від цього всього було мало, він ледь не щоразу мусив спритно додумувати значення сказаного і кричати проти сильного вітру щось дотепне у відповідь. Крім того, мугикання Віллони могло кого хочеш збити з пантелику, як і шум автомобіля.

Швидкий рух крізь простір п’янить, як і слава, як і гроші. Це були три причини, через які Джиммі відчував хвилювання. Того дня в компанії хлопців із континенту його бачило багато друзів. Під час контрольного пробігу Сеґуен відрекомендував його одному з французьких гонщиків, і у відповідь на знічене бурмотіння компліменту смагляве обличчя водія засяяло рядом білосніжних зубів. Після такої честі було приємно повернутись у світ непосвячених глядачів, поміж легенькі поштовхи ліктями й багатозначні погляди. А щодо грошей — у його розпорядженні справді була кругленька сума. Сеґуен, напевно, не назвав би таку суму великою, але Джиммі, який, попри свої тимчасові помилки, успадкував батькові інстинкти, добре знав, наскільки важко було зібрати ці гроші. Таке знання раніше допомагало не давати його боргам виходити за межі розумного, і якщо він так добре усвідомлював ціну грошей, коли йшлося лише про примхи молодого інтелігента, що й казати зараз, коли ставкою була більша частина його статку. Для нього це було вкрай серйозно.

Звісно ж, це була вдала інвестиція, і Сеґуенові вдалося створити враження, ніби це дружня послуга — дати змогу внести дрібку ірландських грошей у капітал фірми. Джиммі поважав батькову проникливість у ділових питаннях, і цього разу саме його батько першим запропонував інвестицію; в автомобільному бізнесі можна було заробити гроші, купу грошей. До того ж Сеґуена супроводжував ореол багатства. Джиммі взявся переводити вартість розкішного авто, в якому сидів, у щоденний зарібок. Як же плавно воно їхало. Як вишукано промчали вони сільськими дорогами! Подорож поклала магічного пальця на справжній пульс життя, і механізм людської нервової системи з готовністю поривався відповідати рівному ходу швидкого синього звіра.

Вони проїхали вниз по Дейм-стрит. На вулиці був незвично жвавий рух, лунали гудки автомобілістів та дзвінки нетерплячих водіїв трамваїв. Біля банку Сеґуен зупинився, Джиммі з друзями вийшли з машини. Групка людей зібралася на узбіччі, аби засвідчити свою повагу двигуну, що фуркотів. Того вечора компанія збиралася пообідати разом в Сеґуеновому готелі, а тим часом Джиммі зі своїм другом, який у нього гостював, мали йти додому перевдягнутися. Машина повільно попрямувала до Ґрефтон-стрит, а двоє молодиків пробивали собі шлях крізь натовп роззяв. Вони йшли на північ, відчуваючи дивне розчарування від пішої прогулянки, поки місто розвішувало бліді кулі світла над ними в серпанку літнього вечора.

У Джиммі вдома цей обід був справжньою подією. Певна гордість і завзяття змішувались у його батьків із хвилюванням, адже назви великих іноземних міст мають властивість спонукати діяти нерозважливо. Джиммі мав чудовий вигляд у своєму вбранні; поки він стояв у залі, поправляючи наостанок краватку, батько відчував майже комерційне задоволення, що закріпив у сина якості, які часто не купиш за гроші. Отже, його батько на диво приязно ставився до Віллони, виказуючи своєю поведінкою справжню повагу до іноземних досягнень; та угорець навряд чи помітив ці тонкощі гостинності, позаяк гостро почав жадати обіду.

Обід був неймовірний, вишуканий. Джиммі вирішив, що в Сеґуена дуже витончений смак. Компанію поповнив молодий англієць на ім’я Рут, якого Джиммі бачив із Сеґуеном у Кембриджі. Молодь вечеряла в затишній кімнаті, освіченій електричними лампами у формі свічок[40] Вони без упину розмовляли. У розпаленій уяві Джиммі елегантно поєдналася жвава молодість французів з міцним кістяком англійських манер. «Елегантний образ,— подумав він, — і дуже вдалий». Він захоплювався спритністю, з якою господар вів бесіду. У п’ятьох молодих чоловіків були різні смаки, тож у них порозв’язувалися язики. Віллона з величезною повагою почав відкривати дещо здивованому англійцеві красу англійського мадригалу, шкодуючи про втрату старих інструментів. Рів’єр, не без причини, взявся пояснювати Джиммі тріумф французьких механіків. Гучний голос угорця вже висміював техніку художників романтизму, коли Сеґуен перевів розмову в бік політики. Ця тема була близькою для кожного. Джиммі, добряче випивши, відчув захований глибоко всередині батьків запал: йому таки вдалося розбурхати млявого Раута. Напруга в кімнаті зросла вдвічі, і з кожною миттю завдання Сеґуена ставало важчим: з’явилась навіть небезпека особистих образ. Кмітливий господар за першої ж нагоди підняв свій келих за Людство і, коли всі випили за це, показово відчинив вікно.

Тієї ночі місто одягнуло маску столиці[41]. П’ятеро молодиків неквапливо прогулювалися алеями «Стівенс Ґрін»[42] у тьмяній хмарі ароматного диму. Розмовляли гучно й весело, а їхні плащі гойдалися на плечах. Люди розступались у них на шляху. На розі Ґрефтон-стрит невисокий огрядний чолов’яга допомагав сісти двом вродливим жінкам у машину, де за кермом був інший товстун. Автомобіль від’їхав, і огрядний коротун помітив компанію хлопців.

— Андре!

— Це Фарлі!

Далі стрімко потекла розмова. Фарлі виявився американцем. Ніхто не розумів, про що взагалі йдеться. Від Віллони і Рів’єра шуму було найбільше, та у захваті були абсолютно всі. Вони впіймали авто й запхались усередину, без упину сміючись. Машина рушила повз натовп, забарвлений тепер у м’які кольори, під веселий передзвін. Вони сіли на потяг на Вестленд-роу і вже за кілька секунд, як здалося Джиммі, виходили на станції Кінґстаун. Контролер салютував Джиммі; це був старий дід:

— Гарного вечора, сер!

Був тихий літній вечір; гавань темним дзеркалом лягла біля їхніх ніг. Вони йшли їй назустріч, тримаючи один одного попід руки, співаючи хором «Кадет Руссель», тупаючи ногами кожного разу під Но! Но! Hohe, vraiment![43]

На пристані сіли у шлюпку й рушили до яхти американця. Там на них чекали вечеря, музика, карти. Віллона з певністю мовив:

— Пречудово!

У каюті яхти стояло фортепіано. Віллона заграв вальс для Фарлі та Рів’єра, Фарлі вдавав кавалера, а Рів’єр — леді. Далі — кадриль експромтом, чоловіки придумували оригінальні рухи. Як весело! Джиммі охоче приєднався, зрештою, це й було справжнє життя. Потім Фарлі задихався й вигукнув: «Досить!» Подали легку вечерю, й молоді люди для годиться сіли за стіл. Проте вони пили: це було богемно. Пили за Ірландію, Англію, Францію, Угорщину та Сполучені Штати Америки. Джиммі виступив з промовою, затяжною промовою, а Віллона, як тільки з’являлася пауза, вигукував: «Правду каже! Правду!» Сідав Джиммі під гучні оплески. Промова видалась на славу. Фарлі ляскав його по спині й голосно сміявся. Які веселі хлопці! Яка хороша компанія!

Карти! Карти! Зі столу прибрали. Віллона спокійно повернувся до свого фортепіано й заграв їм імпровізацію. Решта продовжувала гру за грою, повністю занурюючись у пригоду. Пили за здоров’я Чирвової Королеви, пили за здоров’я Бубнової Королеви. Джиммі шкодував, що немає слухачів: їхній дотепності не було меж. Гра кипіла, в хід пішли гроші. Джиммі не знав, кому саме щастить, та розумів, що він програє. Сам був винен, бо постійно плутав карти, і хлопці мусили вираховувати боргову розписку за нього. Справжні чортяки, та він не хотів грати: година була вже пізня. Хтось виголосив тост за яхту «Красуня з Ньюпорта»[44], а хтось запропонував останню велику партію на прощання.

Фортепіано змовкло; Віллона, напевне, піднявся на палубу. Гра була просто неймовірна. Вони зупинились перед самим кінцем — випити на щастя. Джиммі розумів, що боротьба ведеться між Раутом та Сеґуеном. Як захопливо! Джиммі теж захопився; звісно ж, він програє. Скільки він поставив? Чоловіки підхопилися, на черзі була остання роздача, хлопці жваво розмовляли й жестикулювали. Раут переміг. Каюта затряслася від оплесків, карти склали в колоду. Потім почалися підрахунки, хто скільки виграв. Фарлі та Джиммі програли найбільше.

Він знав, що зранку жалкуватиме, та в той момент радів відпочинку, радів темному заціпенінню, яке приховає його нерозсудливість. Він сперся ліктями на стіл, обійняв руками голову і слухав, як гупає у скронях. Двері каюти відчинились, і в промені сірого світла він побачив угорця:

— Світанок, джентльмени!