Дублінці

Хмаринка

Вісім років тому він провів друга з пристані Норт-Вол та побажав йому успіхів. І Ґаллагер таки вибився в люди. Про це свідчив його вигляд бувалого мандрівника, добротно скроєний твідовий костюм та впевнена вимова. Небагато приятелів володіли такими талантами, ще менше не зіпсувалися від такого успіху. В Ґаллагера серце було на місці, він заслужив на перемогу. Мати такого друга — це вже щось та й значить.

Думки Малюка Чендлера від самого обіду снували навколо зустрічі з Ґаллагером, Ґаллагерового запрошення, великого міста Лондона, де жив Ґаллагер. Його називали Малюком, і хоч він був лише трохи нижчим від чоловіка середнього зросту, та всім видавався маленьким. Його руки були білі й невеличкі, статура тендітна, голос тихий, а манери витончені. Він ретельно доглядав своє світле шовкове волосся й вуса, злегка парфумив носовичок. Півмісяці його нігтів були ідеальні, а коли посміхався, виднілися по-дитячому білі зуби.

Сидячи за письмовим столом у Кінґ-іннз[56], він розмірковував, які зміни принесли ці вісім років. Друг, раніше пошарпаний і нужденний, став значною фігурою у світі лондонської журналістики. Він часто відвертався від своєї втомливої писанини, аби виглянути у вікно кабінету. Заграва пізнього осіннього заходу сонця встеляла газони й доріжки. Вона кидала зливу золотого пороху на неохайних няньок та немічних дідуганів, що куняли на лавках. Майнула по всіх рухомих фігурах — дітях, які з вереском бігали гравієвими доріжками, людях, які прогулювалися садами. Він споглядав цю сцену й думав про життя; і (як завше траплялося, коли так замислювався) йому стало тужно. Його охопила легка меланхолія. Відчував, як безглуздо боротися з долею, цим тягарем мудрості, залишеним віками у спадок.

Він згадав про книги поезій на полицях удома. Придбав їх ще у парубоцькі дні і протягом багатьох вечорів, коли сидів у маленькій кімнатці біля коридору, йому кортіло взяти одну з полиці й зачитати щось дружині. Та сором’язливість завжди його стримувала; тож книги так і лишалися на своїх полицях. Він деколи повторював собі якісь рядки, і це втішало його.

Коли робочий день добіг кінця, він одразу ж підвівся з-за столу й попрощався зі співробітниками. Його ошатна скромна постать виринула з середньовічної арки Кінґ-іннз, і хутко рушила униз по Генрієтта-стрит. Золотавий захід сонця тьмянів, а вітер ставав пронизливішим. Орда замурзаних дітлахів заполонила вулицю. Вони стояли або неслися дорогою, дерлися східцями до прочинених дверей чи обсідали пороги, ніби ті миші. Малюк Чендлер не зважав на них. Він спритно прокладав собі шлях крізь це кишіння життя в тіні довгих похмурих маєтків, у яких раніше розкошувала дублінська знать[57]. Жодні спогади минулого не торкали його, адже розум сповнювала радість теперішнього.

Він ніколи не був у Корлесса, та знав вагу того імені. Йому було відомо, що люди ходили туди після театру, аби поїсти устриць і випити лікеру; а ще він чув, ніби офіціанти там розмовляли французькою і німецькою. Хутко прошмигуючи там вечорами, він бачив екіпажі, що під’їжджали до входу, й розкішно вбраних жінок, які в супроводі кавалерів підіймалися і швидко заходили досередини. У шурхотливих сукнях вони куталися в накидки. Їхні обличчя були напудрені, а коли сукні торкалися землі, вони підсмикували їх, ніби сполохані Аталанти[58]. Він завжди проходив, не озираючись. Ходити швидко навіть удень було його звичкою, і коли йому траплялося бути у місті пізнього вечора, він боязко та схвильовано пробігав увесь шлях додому. Щоправда, іноді сам був причиною власного страху. Обирав найтемніші й найвужчі вулиці; коли сміливо простував ними, тиша, що стелилася довкола кроків, тривожила його, мовчазні фігури перехожих бентежили, а звук короткого смішку змушував його тріпотіти, як той лист.

Він звернув праворуч до Кепел-стрит. Іґнатіус Ґаллагер у світі лондонської журналістики! Хто б міг подумати вісім років тому? Та все ж, переглянувши минуле, Малюк Чендлер пригадав багато знаків майбутньої величі свого друга. Люди казали, що Іґнатіус дикий. Звісно, свого часу він водився з ватагою безпутних гультіпак, щедро випиваючи й позичаючи гроші у всіх, кого бачив. Урешті-решт він таки вплутався в якусь темну справу, якусь грошову оборудку; принаймні це було однією з версій його втечі. Але ж ніхто не заперечував його таланту. Завжди було дещо... Щось в Іґнатіусові Ґаллагерові вражало, хоч би як до нього ставилися. Навіть із порваними ліктями, без копійки за душею він завжди мав бадьорий вираз обличчя. Малюк Чендлер згадав (і цей спогад злегка зарум’янив його щоки) одну з Іґнатіусових приказок, коли той бував у скруті:

«А зараз свисток на перерву, хлопці,— казав він безтурботно,— Де моя шапка для думання?»

Таким був Іґнатіус Ґаллагер; і, хай йому грець, ним не можна було не захоплюватись.

Малюк Чендлер прискорив крок. Уперше в житті він відчував свою перевагу над людьми, яких минав. Уперше в житті його душа збунтувалася проти нудної неелегантності Кепел-стрит. Жодного сумніву: якщо хочеш домогтися чогось — потрібно забиратися звідси. У Дубліні нема чого робити. Перетинаючи міст Ґреттен, він глянув уздовж річки в бік нижніх причалів і пошкодував бідні, хирляві халупи. Вони нагадували йому зграю волоцюг, які скупчилися уздовж берегів, у старих пальтах, вкритих пилюкою й кіптявою, очманілі від вигляду заходу сонця, що чекають від першого вечірнього холоду наказу звестися, обтруситись і забиратися геть. Йому стало цікаво, чи спроможеться написати вірш, аби висловити ці відчуття. Можливо, Ґаллагеру вдасться просунути його в якусь лондонську газету. Чи зможе він створити щось оригінальне? Він не був певен щодо ідеї, яку хотів передати, та думка, що його зачепив той поетичний момент, сповнила його дитячою надією. Він хоробро ступив уперед.

Кожен крок наближав його до Лондона і віддаляв від власного поміркованого й прозаїчного життя. На горизонті йому засяяло світло. Не такий він уже й старий — всього тридцять два. Його хист, так би мовити, саме на вершині зрілості. Стільки настроїв і вражень бажав висловити в поезії. Відчував їх у собі. Він спробував оцінити свою душу, щоб переконатися, чи справді це душа поета. Меланхолія домінувала у його характері, як гадав він, та це була меланхолія, врівноважена спалахами віри, зреченням та простою радістю. Якби ж виразити це у збірці поезій, може, люди б почули. Він ніколи не стане популярним: він це розумів. Не зможе збурити маси, зате звернеться до маленького кола споріднених умів. А може, англійські критики визнають у меланхолійному тоні його віршів Кельтську школу, до того ж він додасть алюзій. Він почав вигадувати речення і фрази відгуків, які отримає його книга. «Містер Чендлер має дар до легкого і витонченого вірша»... «задумлива печаль пронизує цю поезію»... «Кельтська нотка». Шкода, його прізвище не настільки ірландське. Може, вставити прізвище матері перед своїм: Томас Малоун Чендлер або ж просто Т. Малоун Чендлер. Треба буде поговорити про це з Ґаллагером.

Він так пристрасно захопився мріями, що пропустив потрібну вулицю і довелося повертатися. Коли проходив повз Корлесса, знову поринув у первинне сум’яття і зупинився нерішуче перед входом. Зрештою, відчинив двері й увійшов.

Світло і шум бару затримали його біля дверей на якусь мить. Він роззирнувся, та його збентежило сяйво червоних і зелених бокалів. Здалося, зал повен люду, і всі з цікавістю його розглядають. Він швидко глипнув ліворуч і праворуч (дещо насупившись, аби мати серйозніший вигляд), та коли його погляд трохи прояснів, він побачив, що ніхто на нього не зважає; а там, жодних сумнівів, сидів Іґнатіус Ґаллагер, відкинувшись на стійку й широко розставивши ноги.

— Здоров, Томмі, старий герою, ось ти де! Як життя? Що будеш? Я п’ю віскі: краще, ніж те, що там, за водою[59]. Содової? Літієвої? Нічого? Як і мені. Псує смак... Так, гарсоне, принеси нам дві по половині солодового віскі, зроби ласку... Тож, як воно склалося в тебе, відколи ми востаннє бачилися? Господи, як же ми старіємо! А бачиш на мені ознаки старіння — еге ж, так? Трохи сивуватий і лисуватий — правда?

Іґнатіус Ґаллаґер зняв свого капелюха і показав велику коротко підстрижену голову. Його обличчя було масивним, блідим і чисто виголеним. Синюваті очі сланцевого кольору згладжували нездорову блідість і сяяли над яскраво-помаранчевою краваткою. Поміж цими контрастними рисами його губи здавалися аж надто видовженими, безформними і безбарвними. Він нахилив голову і скрушно пригладив двома пальцями рідке волосся на маківці. Малюк Чендлер похитав головою на знак незгоди. Іґнатіус Ґаллагер знову насадив капелюха.

— Це виснажує,— повів він.— Життя журналіста. Завжди поспіх і метушня, шукаєш історію, часом не знаходиш, завжди мусиш мати щось нове про запас. Тож до дідька гранки й друкарів, сказав я, бодай на кілька днів. Я збіса радий, щоб ти знав, повернутися до старого краю. Побачити приятелів, трохи відпочити. Почуваюся набагато ліпше, відколи знову потрапив у любий задрипаний Дублін... А тут і ти, Томмі. Води? Скажи, коли досить.

Малюк Чендлер дозволив добряче розвести своє віскі.

— Ти ще не знаєш, що для тебе добре, хлопче,— сказав Іґнатіус Ґаллагер.— Я п’ю чисте.

— Я зазвичай п’ю дуже мало,— скромно відповів Малюк Чендлер.— Коли-не-коли якусь чарчину, як зустріну когось зі старої компанії, та й по всьому.

— Що ж,— бадьоро мовив Іґнатіус Ґаллагер,— за нас, за старі часи і давніх знайомих.

Вони цокнулися і випили.

— Я тут сьогодні зустрів одного з нашої старої банди,— сказав Іґнатіус Ґаллагер.— О’Гара кепсько виглядає. Що він робить?

— Нічого,— відповів Малюк Чендлер.— Зійшов на пси.

— Зате у Гоґана гарне місце, чи не так?

— Так, він у Земельній комісії.

— Якось зустрів його в Лондоні, й у нього ніби все було добре... Бідолашний О’Гара! Випивка, я гадаю?

— Та й інші речі,— коротко відрізав Малюк Чендлер.

Іґнатіус Ґаллагер засміявся.

— Томмі,— мовив він,— бачу, ти анітрохи не змінився. Такий самий серйозний, як і тоді, коли читав мені нотації кожного недільного ранку, а в мене була хвора голова і наліт на язику. Ти хотів повештатися світом. Їздив кудись, бодай ненадовго?

— Я був на острові Мен,— відповів Малюк Чендлер.

Іґнатіус Ґаллагер засміявся.

— Острів Мен! — промовив він.— Їдь до Лондона чи Парижа: я би радив Париж. Це тебе розважило б.

— А ти бачив Париж?

— Певно, що так! Я там добряче погуляв.

— І він справді такий гарний, як кажуть? — запитав Малюк Чендлер.

Він трохи сьорбнув свого напою, а Іґнатіус Ґаллагер сміливо прикінчив свій.

— Гарний? — протяг Іґнатіус Ґаллагер, смакуючи напій.— Знаєш, не те, щоб гарний. Звісно, гарний... Але саме життя Парижа. Ех, жодне місто не зрівняється з Парижем за веселощами, жвавістю й завзяттям...

Малюк Чендлер допив своє віскі й, впоравшись із певними труднощами, піймав погляд бармена. Замовив іще.

— Я був у «Мулен Руж»,— продовжив Іґнатіус Ґаллагер, коли бармен забрав їхні склянки,— а ще був у всіх богемних кафе. Гарячі місця! Не для такого набожного хлопця, як ти, Томмі.

Малюк Чендлер нічого не казав, аж поки бармен не повернувся з напоями: він злегка торкнувся склянки свого друга, відповідаючи на попередній тост. Почувався дещо розчаровано. Ґаллагерова вимова й манера триматися не подобалися йому. У його другові було щось вульгарне, чого він раніше не помічав. Та це, мабуть, вплив лондонського життя поміж метушні й конкуренції журналістів. Давній шарм досі проступав крізь цю розв’язну поведінку. Та й, зрештою, Ґаллагер пожив, побачив світ. Малюк Чендлер заздрісно глянув на друга.

— У Парижі всюди геї,— сказав Іґнатіус Ґаллагер.— Вони вірять у насолоду від життя — гадаєш, не мають рації? Якщо хочеш добряче розважитись — прямуй до Парижа. А ще вони там мають до ірландців сильні почуття. Коли почули, що я з Ірландії, то мало мене не з’їли, друже.

Малюк Чендлер зробив чотири-п’ять ковтків зі своєї склянки.

— А скажи,— мовив він,— чи правда, буцімто Париж такий... розпусний, як кажуть?

Іґнатіус Ґаллагер зробив правою рукою широкий жест.

— У будь-якому місці є розпуста,— відповів він.— Звісно ж, у Парижі можна знайти гаряченькі місцини. Сходи лишень на студентські танці, до прикладу. Там бадьоро, коли кокотки дають собі волю. Сподіваюся, ти знаєш, хто це такі?

— Чув про них,— відповів Малюк Чендлер.

Іґнатіус Ґаллагер хильнув свого віскі й похитав головою.

— Ай,— мовив він,— можеш казати все, що хочеш. Та нема іншої такої жінки, як парижанка — за стилем, манерою.

— Тоді це розпусне місто,— проказав Малюк Чендлер із соромливою наполегливістю.— Маю на увазі, порівняно з Лондоном чи Дубліном.

— Лондон! — відповів Іґнатіус Ґаллагер.— Один чорт. Спитай у Гоґана, хлопче. Я показав йому трохи Лондона, поки він там був. Він би відкрив тобі очі... Слухай, Томмі, не перетворюй віскі на пунш: пий махом.

— Ні, справді...

— Ай, та ну, ще одне не зробить жодної шкоди. Що будеш? Гадаю, те ж саме?

— Ну... добре.

— François[60], повтори, будь ласка... палиш, Томмі?

Іґнатіус Ґаллагер видобув свій портсигар. Двоє друзів розкурили сигари і мовчки пахкали ними, поки їм не подали напої.

— Скажу тобі, що я думаю,— мовив Іґнатіус Ґаллатер, виринувши з-за хмар диму, в яких знайшов був притулок,— дивний цей світ. Розмови про розпусту! Я чув про випадки — що я мелю? — я знаю їх... випадки розпусти...

Іґнатіус Ґаллагер замислено затягнувся сигарою, а потім спокійним тоном історика продовжив змальовувати другові картини розбещеності, поширеної за кордоном. Він підсумував пороки багатьох столиць і навіть, здавалося, вже збирався віддати пальму першості Берліну. За деякі речі він не міг поручитися (йому розповідав друг), але, зрештою, мав і особистий досвід. Він не жалував ні рангів, ні каст. Відкрив багато таємниць релігійних установ континенту й описав деякі наймодніші практики вищого світу, закінчивши докладною розповіддю про англійську герцогиню — історією, у правдивості якої не сумнівався. Малюк Чендлер був вражений.

— Та що ж,— сказав Іґнатіус Ґаллагер,— ми зараз у старому прогулянковому Дубліні, де про такі речі нічого не відомо.

— Яким же нудним він має тобі видатися,— зауважив Малюк Чендлер,— після усіх тих місць, які ти бачив!

— Ну,— сказав Іґнатіус Ґаллагер,— знаєш, приїхати сюди — це відпочинок. І зрештою, це ж моя мала батьківщина, як то кажуть, еге ж? Ніяк не можна позбутися сентиментів до неї. Це людська натура... Та розкажи щось про себе. Гоґан казав, ніби ти... спізнав радощі подружнього життя. Два роки тому, так?

Малюк Чендлер зашарівся й усміхнувся.

— Так, — відповів він.— У травні минув рік, як я одружився.

— Сподіваюся, ще не запізно переказати мої найщиріші побажання,— сказав Іґнатіус Ґаллагер.— Я не знав твоєї адреси, інакше зробив би це вчасно.

Він простягнув руку, і Малюк Чендлер потиснув її.

— Що ж, Томмі,— продовжив він,— бажаю тобі та твоїй половинці усіх радощів життя, старий друзяко, а ще купу грошей, і щоб ти не смів умирати, аж поки я тебе сам не застрелю. Це побажання від щирого друга, давнього друга. Ти ж знаєш?

— Знаю,— відказав Малюк Чендлер.

— Дітлахи? — спитав Іґнатіус Ґаллагер.

Малюк Чендлер знову зашарівся.

— У нас одна дитина,— відповів він.

— Син чи донька?

— Хлопчик.

Іґнатіус Ґаллагер звучно ляснув друга по спині.

— Браво,— сказав він,— я в тобі не сумнівався, Томмі.

Малюк Чендлер усміхнувся, ніяково глипнув на свою склянку і закусив нижню губу трьома по-дитячому білими передніми зубами.

— Сподіваюся, ти проведеш із нами вечір,— сказав він,— перед тим, як повернешся назад. Дружина буде рада з тобою познайомитись. Послухаємо трохи музики і...

— Безмежно дякую тобі, старий,— відповів Іґнатіус Ґаллагер,— шкода, що не зустрілися раніше. Та мені треба їхати завтра ввечері.

— То, може, сьогодні?..

— Мені страшенно шкода, старий. Бачиш, я тут ще з одним приятелем, розумним молодим хлопакою, і ми домовилися сходити на гру в карти. Тільки через те...

— А, в такому разі...

— Але хто знає? — завбачливо мовив Іґнатіус Ґаллагер.— Раз я вже проламав кригу, то, може, заскочу сюди й наступного року. Щоби розтягнути задоволення.

— Дуже добре,— сказав Малюк Чендлер,— як приїдеш наступного разу, ми точно маємо провести вечір разом. Домовились, правда ж?

— Так, домовились,— відповів Іґнатіус Ґаллагер.— Як приїду наступного року, parole d’honneur[61].

— А щоб закріпити угоду,— запропонував Малюк Чендлер,— вип’ємо ще по одній.

Іґнатіус Ґаллагер дістав великого золотого годинника й глянув на нього.

— Це остання? — запитав він.— Бо, знаєш, у мене ще зустріч.

— О, звісно, так,— відповів Малюк Чендлер.

— Тоді добре,— промовив Іґнатіус Ґаллагер,— давай ще по одній deoc ап doruis[62] — гарна балачка для посиденьок за віскі, як на мене.

Малюк Чендлер замовив напої. Рум’янець, який виступив раніше на його щоках, тепер розцвів на всьому обличчі. Будь-яка дрібниця і так завжди змушувала його шарітися, а зараз він розігрівся і захопився. Три маленькі віскі вдарили в голову, а Ґаллагерова міцна сигара скаламутила розум, а він же був завше делікатним і стриманим. Оця пригода із зустріччю з Ґаллагером після восьми років, перебування з ним у Корлесса посеред світла й шуму, Ґаллагерові розповіді й коротке залучення до мандрівного й блискучого життя вибили його чутливу натуру з рівноваги. Він гостро відчув контраст між своїм і Ґаллагеровим життям, і це задавалося йому несправедливим. Ґаллагер був біднішим за походженням та освітою. Він був певен, що спроможний на більше, ніж його друг був чи буде спроможним, на щось вище за оту крикливу журналістику, аби ж тільки шанс. Що йому заважає? Його прикра сором’язливість! Він захотів відстояти себе, утвердити свою мужність. Бачив, що стояло за Ґаллагеровою відмовою на його запрошення. Ґаллагер усього лиш зглянувся на нього, так само, як він зглянувся на Ірландію, навідавши її. Бармен приніс напої. Малюк Чендлер підштовхнув склянку товаришеві й сміливо взяв свою.

— Хто знає? — сказав він, коли підняли склянки.— Може, коли ти приїдеш наступного року, я матиму радість бажати многая літа містеру і місіс Ґаллагерам.

Іґнатуіс Ґаллагер, випиваючи, виразно підморгнув понад краєчком своєї чарчини. Випивши, він рішуче прицмокнув губами, поставив склянку і мовив:

— За мене не хвилюйся, мій хлопче. Я хочу спершу нагулятися, побачити життя і світ, перш ніж дам себе захомутати — якщо колись дам.

— Колись даси,— відповів Малюк Чендлер спокійно.

Іґнатіус Ґаллагер розвернувся до свого друга так, що помаранчева краватка й сланцево-блакитні очі опинилися прямо перед тим.

— Ти так думаєш? — запитав він.

— Даси себе захомутати,— рішуче повторив Малюк Чендлер,— як і всі, якщо зустрінеш саме ту дівчину.

Він вимовив це дещо зміненим тоном і вже подумав, що виказав себе; та, хоча рум’янцю на щоках побільшало, він не ухилився від погляду друга. Іґнатіус Ґаллагер дивився на нього якийсь час, а потім сказав:

— Якщо це колись і трапиться, можеш поставити свою останню копійку, що там не буде жодних сліз і шмарклів. Я збираюся одружитися на грошах. Або ж у неї буде товстенький рахунок у банку, або ж вона мені не підходить.

Малюк Чендлер похитав головою.

— Та що, чоловіче,— гарячково продовжив Іґнатіус Ґаллагер,— ти знаєш? Мені варто лиш сказати слово і завтра я вже матиму жінку і гроші. Не віриш? А я цього певен. Є сотні — та що я таке верзу? — тисячі багатих німкень та єврейок, напхом напхані грошима, які тільки зрадіють... Зажди-но ще трохи, хлопче. Тоді й побачиш, чи я витягнув ту карту, чи ні. Коли я вже за щось беруся, то підходжу до цього, як до комерції, мушу сказати. Просто зажди.

Він махом підніс чарку до рота, прикінчив напій і голосно засміявся. Потім задумано глянув перед собою і сказав спокійнішим тоном:

— Але я не спішуся. Вони можуть і почекати. Не можу уявити себе прив’язаним до однієї жінки, знаєш.

Він вдав, що смакує напій і скривився.

— Гадаю, трошки видихлося,— сказав він.

Малюк Чендлер сидів у кімнаті біля коридору з дитиною на руках. Задля економії вони не утримували служниці, натомість молодша сестра Енні — Моніка — приходила допомогти щоранку і щовечора десь на годинку. Та Моніка вже давно пішла додому. Була за чверть дев’ята. Малюк Чендлер повернувся запізно для чаю, до того ж забув принести Енні каву з «Б’юлей»[63]. Зрозуміло, що вона була не в гуморі й давала короткі відповіді на його питання. Вона сказала, що обійдеться без чаю, та коли крамниця на розі мала от-от зачинятися, вирішила піти туди сама і взяти чверть фунту чаю й два фунти цукру. Вона спритно поклала малого йому на руки і промовила:

— Тримай. Тільки не розбуди його.

Маленька лампа з білим порцеляновим абажуром стояла на столі й освітлювала фото в рамі з крученого рога. Це була світлина Енні. Малюк Чендлер поглянув на неї, затримався на тонких, пружних губах. На ній була світло-синя літня блуза, яку він однієї суботи приніс їй як подарунок. Вона обійшлася йому в десять шилінгів й одинадцять пенсів; та скільки ж мук і нервів насправді коштувала! Як же він страждав того дня, чекаючи біля дверей магазину, поки вийдуть усі відвідувачі, стоячи біля прилавка й намагаючись триматися невимушено, поки дівчина складала перед ним жіночі блузи, оплативши й забувши забрати решту, коли його погукала касирка і, нарешті, вийшовши з магазину і намагаючись приховати своє збентеження, оглядаючи пакунок, аби переконатися, що той ретельно загорнутий. Коли він приніс ту блузу додому, Енні поцілувала його і мовила, що та дуже гарна і стильна; але почувши вартість, пожбурила її на стіл, сказавши, що правити за неї десять шилінгів і одинадцять пенсів — це просто шахрайство. Спершу вона хотіла віднести її назад, але, примірявши, заспокоїлась, особливо їй припала до вподоби форма рукавів, тож вона поцілувала його і сказала, як мило, що він думає про неї.

Гм!..

Він холодно поглянув в очі на світлині, і ті відповіли холодністю. Звісно ж, вони були гарні, й обличчя було гарним. Та він угледів щось вульгарне. Чому воно було таке несвідоме й манірне? Спокій очей дратував його. Вони відштовхували й кидали виклик: у них не було ні пристрасті, ні захоплення. Він згадав, що казав Галлагер про багатих єврейок. Ці темні східні очі, подумав він, скільки у них пристрасті, чуттєвого бажання!.. Чому він одружився з очима на фото?

Він спіймав себе на питанні й нервово роззирнувся кімнатою. Угледів щось міщанське й у цих гарненьких меблях, які придбав для свого будинку на виплату. Енні сама їх обирала, тож вони нагадували йому про неї. Занадто охайні та милі. Тупа образа на власне життя прокинулася в ньому. Хіба він не міг утекти з цього малого будинку? Хіба вже пізно спробувати жити яскраво, так як Галлагер? Чи може він поїхати до Лондона? Меблі усе ще не повністю оплачені. Якби ж йому вдалося написати й видати книгу, це відчинило б для нього двері.

На столі перед ним лежав том поезії Байрона. Він обережно розгорнув його лівою рукою, щоб не розбудити малого, і почав читати перший вірш:

Він спинився. Відчув ритм вірша у кімнаті навколо себе. Який же меланхолійний! Чи міг би й він написати щось схоже, виразити меланхолію своєї душі в поезії? Було так багато речей, які б він хотів описати, як-от його відчуття кілька годин тому, на мості Ґреттен. Якби ж він знову міг повернути той настрій...

Малий прокинувся і заплакав. Він відірвався від сторінки і спробував заспокоїти його, та це не вдалося. Він гойдав його вперед-назад на руках, та плач усе посилювався. Почав гойдати швидше, пробігаючи очима другий рядок:

Даремно. Він не може читати. Він не може робити нічого. Крик малого розтинав йому барабанні перетинки. Все дарма, дарма! Він заручник життя. Його руки затремтіли від люті й, раптово нахилившись до обличчя малого, він крикнув:

— Припини!

Дитина спинилася на хвильку від спазму переляку, а потім заходилася верещати. Він зірвався з крісла і поспіхом крокував кімнатою з дитиною на руках. Малий почав жалісливо схлипувати, затинаючись на чотири-п’ять секунд, а далі вибухаючи новим плачем. Тонкі стіни відлунювали звук. Він спробував його втішити, та той лиш зарюмсав іще судомніше. Він поглянув на скривлене, перекошене обличчя дитини і розхвилювався. Нарахував сім схлипувань без жодної перерви між ними і, перелякавшись, притулив малого до грудей. А що як він помре?..

Двері розчинилися, і молода жінка вбігла, захекавшись.

— Що сталося? Що сталось? — крикнула вона.

Хлопчик, зачувши голос матері, зайшовся риданням.

— Все добре, Енні... нічого страшного... він почав плакати...

Вона кинула пакунки на підлогу й вихопила дитину в нього з рук.

— Що ти з ним зробив? — закричала вона, люто дивлячись у його обличчя.

Малюк Чендлер якусь мить витримував погляд її очей, і його серце стиснулося, як тільки він угледів у них ненависть. Він почав затинатися:

— Нічого страшного... Він... він почав плакати... я не міг... я нічого не робив... Що?

Не звертаючи на нього жодної уваги, вона заходила по кімнаті, міцно обійнявши дитину й примовляючи:

— Мій маленький чоловік! Маленький чоловічок! Ти злякався, серденько?.. Ось так, любий! Ось так!.. Ягняточко! Мамине найліпше в світі ягнятко!.. Ось так!

Малюк Чендлер відчув, як щоки залило соромом, він відступив від світла лампи. Слухав, як схлипування малого усе слабшали і слабшали; сльози каяття накотилися йому на очі.