Дублінці

День плюща у залі зборів

Старий Джек згріб шматком картону попіл докупи і розважливо посипав ним побіліле вугілля. Коли вугілля вкрилося тоненьким шаром, його обличчя зникло в темряві; він знову заходився віяти на вогонь, і його скулена тінь виросла на протилежній стіні, а лице поволі виринуло у світлі. Це було обличчя старого чоловіка, дуже кістляве й заросле. Вологі сині очі кліпали на вогонь, вологий рот раз у раз відкривався й закривався, механічно поплямкуючи. Коли недогарки зайнялися, він спер шмат картону об стіну, зітхнув і мовив:

— Отак краще, містере О’Коннор.

Містер О’Коннор, сивочолий молодий чоловік із поцяткованим вугрями й прищами лицем, саме вкладав тютюн для сигарети у скрутку, та коли до нього заговорили, спроквола урвав своє заняття. Потім узявся знову повільно скручувати цигарку, а після короткої задуми вирішив лизнути папірець.

— Чи містер Тірні сказав, коли повернеться? — запитав він хрипким фальцетом.

— Він не казав.

Містер О’Коннор поклав сигарету до рота і став обшукувати кишені. Видобув пачку карток.

— Я дам вам сірник,— мовив старий.

— Не переймайтеся, і так згодиться,— відказав містер О’Коннор.

Він обрав картку і прочитав, що було надруковано на ній:

МУНІЦИПАЛЬНІ ВИБОРИ

ОКРУГ КОРОЛІВСЬКОЇ БІРЖІ

Містер Ричард Дж. Тірні, З.З.Б.[88],

милостиво просить прихильності вашого голосу

на прийдешніх виборах

в окрузі Королівської біржі.

Містера О’Коннора найняв агент Тірні збирати голоси в одній із частин округу, та оскільки погода була нещадною, а його черевики пропустили вологу, він провів більшу частину дня біля вогню в залі зборів на Віклоу-стрит із Джеком, старим доглядачем. Ось так вони й сиділи, аж короткий день перейшов у сутінки. Надворі було шосте жовтня, похмуро й холодно.

Містер О’Коннор відірвав від картки смужку і, підпаливши її, прикурив свою сигарету. Коли він робив це, пломінець підсвітив листочок темного блискучого плюща на лацкані його пальта. Старий уважно спостерігав за ним, а потім знову взявши шматок картону, почав повільно роздмухувати вогонь, поки той курив.

— А, так,— сказав він, продовжуючи,— важко збагнути, як правильно виховувати дітей. Хто б міг подумати, що він стане таким! Я відправив його до християнських братів[89], робив для нього все, що тільки міг, а він узявся пиячити. Я намагався зробити його порядним.

Він стомлено відклав картон.

— Якби я не був таким старим, то змінив би це. Дав би палок його спині й бив би, поки стане сил — як я робив раніше. Мати, знаєте, і сяк і так йому підтакує...

— Саме це й псує дітей,— сказав містер О’Коннор.

— Та певно, що так,— погодився старий.— А єдина подяка — саме лиш нахабство. Він починає виказувати мені, тільки-но побачить, що я трішки хильнув. Куди котиться світ, якщо сини так ставляться до свого батька?

— Скільки йому? — спитав О’Коннор.

— Дев’ятнадцять,— сказав старий.

— Чому ви не прилаштуєте його кудись?

— Ага, хіба я не намагався, відколи той гультіпака закінчив школу? «Я не буду утримувати тебе,— кажу я.— Ти мусиш знайти собі роботу». Але як він знаходить роботу, то ще гірше: усе пропиває.

Містер О’Коннор співчутливо похитав головою, а старий, поринувши у тишу, вдивлявся у вогонь. Хтось відчинив двері кімнати й гукнув:

— Агов! Тут що, масонські збори?

— Хто там? — спитав старий.

— Що ви робите в темряві? — провадив голос.

— Це ти, Гайнсе? — поцікавився містер О’Коннор.

— Так. Що ви робите у темряві? — запитав містер Гайне, підходячи до світла від вогню.

Він був високим, струнким молодиком з русявими вусами. Важкі краплі дощу звисали з крисів його капелюха, а комір куртки був піднятий.

— То що, Мете,— звернувся він до містера О’Коннора.— Як воно?

Містер О’Коннор похитав головою. Старий облишив вогнище і, прошпортавши залою, повернувся з двома свічниками, один за одним штрикнув їх у вогонь і підніс до столу. Стало видно голу кімнату, а вогонь втратив усю яскравість барв. На стінах, крім копії передвиборчого звернення, нічого не було. Посередині кімнати стояв маленький стіл, на якому громадилися папери.

Містер Гайне сперся на полицю каміна й запитав:

— Він тобі вже заплатив?

— Ще ні,— сказав містер О’Коннор.— Дасть Бог, не полишить нас сьогодні у скруті.

Містер Гайне засміявся.

— О, він тобі заплатить. Не бійся,— запевнив він.

— Сподіваюся, він розуміє, що інакше діла не буде.— сказав містер О’Коннор.

— А ви як гадаєте, Джеку? — іронічно спитав старого містер Гайне.

Старий повернувся до свого місця біля вогню, приказуючи:

— У нього все є, інакше й бути не може. Не як у того голодранця.

— У якого голодранця? — поцікавився містер Гайне.

— Колґана,— зневажливо кинув старий.

— Ви кажете так, тому що Колґан робітник? Яка різниця між хорошим, чесним муляром і шинкарем, га? Хіба ж не має робоча людина такого самого права бути в Раді, як і будь-хто інший,— а то й більшого права, ніж оті шуніни[90], в яких капелюх уже в руці, тільки-но завбачать якогось жевжика із приставкою до імені? Хіба не так, Мете? — спитав містер Гайне, звертаючись до містера О’Коннора.

— Думаю, ви маєте рацію,— відповів містер О’Коннор.

— Той чоловік є простим і чесним, без усяких там ковзань сракою. Він балотується, щоб представляти робітничі класи. А цей хлопець, на якого ви працюєте, хоче лиш отримати добре місце.

— Атож, робітничі класи мають бути представлені,— погодився старий.

— Роботягам,— сказав Гайне,— тільки на горіхи перепадає і жодного півпенні. Але саме на їхній праці все тримається. Робітник не шукає ласих робіт для своїх синів, племінників та кузенів. Робочий чоловік не втопче в болото честь Дубліна на догоду німецькому монархові[91].

— Як це? — спитав старий.

— А ви хіба не знаєте, що вже готують вітальну промову Едуардові Рексу, якщо він приїде сюди наступного року? То ми хочемо низенько вклонитися заморському королю?

— Наш чоловік не голосуватиме за промову,— запевнив О’Коннор.— Він за націоналістичний квиток[92].

— Справді? — здивувався містер Гайне.— Зажди-но, а там побачиш, так чи ні. Я його знаю. Це ж Хитрун Тірні!

— Їй-бо! Може, ти й маєш рацію, Джо,— сказав містер О’Коннор.— Зрештою, аби він тільки з’явився тут з грошвою.

Троє чоловіків затихли. Старий знову заходився згрібати жар. Містер Гайне зняв капелюха, струсив його і опустив комір пальта, виставляючи напоказ листок плюща у себе на лацкані.

— Якби цей чоловік був живий,— вказав він на листок,— ми б зараз не балакали про вітальну промову.

— Правда,— потвердив містер О’Коннор.

— Точно, добрі були часи! — сказав старий.— Тоді хоч було якесь життя.

Кімната знову поринула в тишу. Згодом двері штовхнув метушливий маленький чоловічок, його вуха дуже змерзли, і він шморгав носом. Швидко підійшов до вогню, потираючи руки так, ніби намагався видобути з них іскру.

— Грошей нема, хлопці,— сказав він.

— Сідайте тут, містере Генчі,— запропонував йому старий свій стілець.

— О, не турбуйтеся, Джеку, не треба,— мовив містер Генчі.

Він уривчасто кивнув містеру Гайнсу і сів на стілець, звільнений старим.

— Ти обійшов Онджер-стрит? — запитав він у містера О’Коннора.

— Так,— ствердив містер О’Коннор і почав шукати по кишенях записи.

— Заходив до Ґраймза?

— Так.

— Ну? Що він каже?

— Не може нічого обіцяти. Сказав: «Я нікому не розповім, як голосуватиму». Та я думаю, він зробить усе правильно.

— Тож чого?

— Він спитав у мене, хто кандидати; я йому сказав. Згадав ім’я отця Берка. Думаю, він зробить усе правильно.

Містер Генчі почав шморгати носом і потирати руки над вогнем з неймовірною швидкістю. Потім озвався:

— Заради Бога, Джеку, принесіть трохи вугілля. Там ще мало щось лишитися.

Старий вийшов із кімнати.

— Це не діло,— похитав головою містер Генчі.— Я спитав того малого пройдисвіта, та він сказав: «О, тепер, містере Генчі, коли я бачу, що робота йде, як треба, я вас не забуду, можете бути певні». Малий хитрий паскудник! І справді, як він може бути іншим?

— А я тобі що казав, Мете? — нагадав містер Гайне.— Хитрун Тірні.

— О, хитрун із хитрунів,— погодився містер Генчі. — Не просто ж так у нього ті маленькі свинячі оченята. Хай йому грець! Хіба не міг він заплатити, як чоловік, замість отого: «О, а тепер, містере Генчі, я маю поговорити з містером Феннінґом... я й так витратив уже багато грошей»? Жадібне чортеня! Гадаю, він уже забув ті часи, коли його старенький батечко тримав крамницю з дрантям на Мері Лейн.

— Хіба то правда? — запитав містер О’Коннор.

— Боже, авжеж,— відповів містер Генчі.— А ви що, ніколи не чули? І люди ходили в неділю зранку, ще до того, як відкривалися паби, купити сюртук чи штани... еге ж! А ще старенький батечко Хитруна Тірні завше мав уміло заникану плящинку в кутку[93]. Тепер втямили? Так отож. От звідки він вийшов у світ.

Повернувся старий з кількома шматками вугілля, які порозкладав у вогонь тут і там.

— От тобі й на,— сказав містер О’Коннор.— І як він собі думає, ми на нього працюватимемо, якщо не розщедриться?

— Нічого не вдію,— зітхнув містер Генчі.— Я й сам очікую на появу бейліфів[94] у коридорі, коли якось ітиму додому.

Містер Гайне засміявся і відштовхнувся плечима від камінної дошки, готовий рушати.

— Все буде добре, як король Едді приїде,— сказав він.— Ну що ж, хлопці, буду я йти. Ще побачимось. Бувайте.

Він повільно вийшов із кімнати. Ні містер Генчі, ні старий нічого не сказали, лише коли двері вже зачинялися, містер О’Коннор, який похмуро вдивлявся у вогонь, раптом вигукнув:

— Бувай, Джо.

Містер Генчі почекав ще кілька хвилин, а тоді кивнув у напрямку дверей.

— Скажи-но мені,— мовив він понад вогнем,— що приводить сюди нашого друга? Чого він хоче?

— Ох, бідолашний Джо! — сказав містер О’Коннор, кидаючи у вогонь недопалок від своєї сигарети,— він на мілині, як і всі ми.

Містер Генчі завзято шмаркнув і плюнув настільки рясно, що мало не загасив вогонь, а той, своєю чергою, зашипів, протестуючи.

— Повідаю тобі власне і неупереджене судження,— мовив він,— я думаю, що він людина з іншого табору. Він Колґанів шпигун, як на мене. Просто зайди якось і попитай, як у них справи. Вони тебе не запідозрять. Допетрав?

— Ой, та бідний Джо — хороший хлопчина,— сказав містер О’Коннор.

— Його батько був хорошою, шанованою людиною,— визнав містер Генчі.— Бідолашний старий Ларрі Гайне! Не одне добре діло зробив він свого часу! Та я дуже боюся, що наш друг аж ніяк не з чистого золота. Хай йому, я ще розумію, коли хлопчина на мілині, але чого я не розумію — то це коли він стає нахабним. Чи в ньому не лишилося бодай іскри мужності?

— Коли він приходить, то від мене не отримує гостинного прийому,— сказав старий.— Нехай собі працює на свому боці і не потикається шпигувати тут.

— Не знаю,— мовив містер О’Коннор із сумнівом, дістаючи сигаретний папір і тютюн.— Я думаю, Джо Гайне чесна людина. А ще він розумний парубок, вправний з пером. Пам’ятаєте ту річ, яку він написав?..

— Дехто з тих горян і фенійців[95] аж надто вже розумний, я так вважаю,— сказав містер Генчі.— Хочете знати мою особисту і щиру думку про тих малих дотепників? Гадаю, що половина з них на платні від Замку[96].

— Не можна знати напевне,— сказав старий.

— О, та я знаю точно,— запевнив містер Генчі.— Вони найманці Замку... Я не маю на увазі Гайнса... Ні, бодай йому, я думаю, він вищий за таке... Але є один косоокий панок — знаєте «патріота», про якого я оце веду?

Містер О’Коннор кивнув.

— Прямий нащадок коменданта Серра[97] якщо вам так більше подобається! О, такий патріот, яких ще світ не бачив! Він продав би країну свою за копійку, ай, і поповз би на колінах дякувати Всемогутньому Христу за оборудку.

Почувся стукіт у двері.

— Заходьте! — сказав містер Генчі.

У дверях з’явився чоловік, схожий на бідного священика або на бідного актора. Чорний одяг, щільно запнутий на короткому тілі, не давав змоги розгледіти, чи на ньому був священицький комірець, чи звичайний, бо комір його заношеного сюртука, ґудзики якого відбивали вогники свічок, був піднятий до підборіддя. Він носив круглий капелюх із твердого чорного фетру. Його обличчя, блискуче від дощових краплин, нагадувало вогкий жовтий сир, де дві рожеві цятки позначали вилиці. Він різко відкрив свій задовгий рот, аби виразити розчарування, і водночас широко розплющив напрочуд яскраво-блакитні очі, аби виразити задоволення і несподіванку.

— Отче Кіон! — сказав містер Генчі, зриваючись зі стільця.— Це ви? Заходьте!

— О, ні, ні, ні! — швидко відказав отець Кіон, складаючи губи так, ніби звертається до дитини.

— Хіба не зайдете і не присядете?

— Ні, ні, ні! — сказав отець Кіон стриманим, поблажливим, оксамитовим тоном.— Не хочу турбувати вас! Я просто шукаю містера Феннінґа...

— Він неподалік, у «Чорному орлі»,— підказав містер Генчі.— То хіба ви не зайдете й не присядете на хвильку?

— Ні, ні, дякую. Я прийшов у невеличкій справі до нього,— вів своє отець Кіон.— Але дякую вам.

Він відступив від входу, а містер Генчі, тримаючи один зі свічників, підійшов до дверей, щоби підсвітити йому сходи.

— О, благаю, не обтяжуйте себе!

— Ні, але ж на сходах так темно.

— Ні, ні, я бачу... Справді, дякую вам.

— З вами все гаразд?

— Усе добре, дякую... Дякую.

Містер Генчі повернувся зі свічником і поставив його на столі. Знову сів біля вогню. На кілька хвилин запала тиша.

— Скажи, Джоне,— озвався містер О’Коннор, запалюючи сигарету ще однією картонною карткою.

— Гм?

— Що воно таке?

— Спитай щось легше,— сказав містер Генчі.

— Вони з Феннінґом, здається, нерозлийвода. Часто бувають разом у Каванаґа. Він взагалі священик?

— Гммм, так, гадаю, що так... Думаю, він з тих, кого називають чорною овечкою. У нас таких небагато, хвала Богу! Але є кілька... Він по-своєму нещасна людина...

— А чим же він перебивається? — поцікавився містер О’Коннор.

— Це ще одна таємниця.

— Він при якійсь каплиці, церкві, інституції, чи?..

— Ні,— сказав містер Генчі,— гадаю, він сам собою... Прости господи,— додав він,— я думав, що то нам міцного портеру принесли.

— А взагалі є якийсь шанс випити? — запитав О’Коннор.

— Мене також сушить,— докинув старий.

— Я тричі спитав того малого пройдисвіта,— сказав містер Генчі,— чи не відправить він нам дюжину портерів. Я все питав і питав його, та він сперся на прилавок у самій лише сорочці й завзято патякав із радником Коулі.

— Чому ж ти йому не нагадав? — поцікавився містер О’Коннор.

— Ну, я не міг підійти, поки він говорив з радником Коулі. Я просто чекав, поки не перехопив його погляд і сказав: «Щодо тієї невеликої справи, про яку ми говорили...» «Все буде гаразд, Містере Генчі», — обіцяв він. Ага, напевне, той пуцвіріньок забув про все.

— Вони про щось там змовилися,— сказав містер О’Коннор замислено.— Я бачив їх вчора утрьох на розі Сафолк-стрит.

— Знаю я їхню маленьку гру,— мовив містер Генчі.— Зараз треба заборгувати отцям міста грошей, якщо хочеш стати лорд-мером. Тоді вони зроблять тебе лорд-мером. Їй-богу! Я сам серйозно думаю стати отцем міста. Як гадаєте? Я впораюся?

Містер О’Коннор засміявся:

— Ну, якщо треба тільки заборгувати грошей...

— Виїжджаю собі з Меншн-гауз[98],— сказав містер Генчі,— увесь в паразитах, з Джеком за спиною в напудреній перуці — е?

— І зробиш мене своїм особистим секретарем, Джоне.

— Так. А отця Кіона зроблю своїм особистим духівником. Матимемо сімейну справу.

— Я певен, містере Генчі,— сказав старий,— ви би ліпше тримали марку, ніж дехто з них. Якось говорив я з Кіґаном, портьє. «І як тобі твій новий господар, Пете? — питаюся. — Ви тепер не так веселитеся?» «Веселимося! — хмикнув він.— Та він може одним святим духом жити». І знаєте, що він мені повів? Богом клянуся, я йому не повірив.

— Що? — спитали містер Генчі та містер О’Коннор.

— Він мені: «Що б ти сказав, якби почув, що лорд-мер Дубліна посилає за фунтом обрізків собі на обід? І як воно для вищого світу?» «Ага! Ага!» — кажу. «Фунт обрізків,— сказав він,— у Меншн-гауз». «Ого! — кажу я,— які ж бо тепер люди пішли!»

У цю мить почувся стукіт у двері, вигулькнула голова хлопця.

— Що там? — спитав старий.

— З «Чорного орла»,— відповів хлопець, проходячи боком і ставлячи на підлогу кошик, у якому задзвеніли пляшки.

Старий допоміг хлопцеві перенести пляшки з кошика до столу і порахував їх. Після передачі хлопець вдягнув кошик на руку і спитав:

— Є пляшки?

— Які пляшки? — перепитав старий.

— Не даси нам спершу випити їх? — поцікавився містер Генчі.

— Мені сказали спитати за пляшки.

— Повертайся завтра,— сказав старий.

— Слухай, хлопче! — повів містер Генчі,— збігай-но до О’Фаррелла і попроси його позичити нам коркотяг — скажи, для містера Генчі. Скажи йому, що ми його не затримаємо надовго. Залиш кошик тут.

Хлопець вийшов, а містер Генчі заходився радісно потирати руки, приказуючи:

— Ай, та зрештою, не такий він уже й поганий. Вірний своєму слову, хай там як.

— Склянок нема,— повідомив старий.

— О, нехай то вас не турбує, Джеку,— сказав містер Генчі.— Не один славний чоловік і до того пив прямо з пляшки.

— Хай там як, це краще, ніж нічого,— погодився містер О’Коннор.

— Він непоганий хлопака,— додав містер Генчі,— просто Феннінґ має на нього задуже впливу. А так, знаєте, він по-своєму хороший.

Повернувся хлопець із коркотягом. Старий відкрив три пляшки і саме повернув коркотяг, коли містер Генчі спитав хлопця:

— Хочеш випити, юначе?

— Якщо ваша ласка, сер,— відповів той.

Старий неохоче відкрив іще одну пляшку й подав її хлопцеві.

— Скільки тобі років? — запитав він.

— Сімнадцять, — сказав хлопець.

Старий змовчав, тож хлопець узяв пляшку, мовив містерові Генчі: «Моє шанування, сер», — випив її, поставив пляшку на стіл і витер рота рукавом. Потім узяв коркотяг і вийшов боком з кімнати, бурмочучи якесь прощання.

— Так усе й починається,— сказав старий.

— Мало-помалу слизькою стежиною, — додав містер Генчі.

Старий роздав три відкорковані пляшки, і чоловіки одночасно припали до них. Відпивши, кожен поставив свою пляшку на камінну полицю на відстань витягнутої руки від себе, і протяжно, вдоволено зітхнули.

— Що ж, я сьогодні гарно попрацював,— похвалився містер Генчі після паузи.

— Правда, Джоне?

— Так. Я здобув для нього один-два певні голоси на Доусон-стрит, я з Крофтоном. Між нами кажучи, знаєте, Крофтон — порядний, звісно, чолов’яга, та він ні чорта не вартий як агітатор. Слова не витягнеш. Стоїть собі й витріщається на людей, поки я веду всю розмову.

Тут до кімнати увійшли двоє чоловіків. Один із них був дуже товстим, здавалося, його саржевий блакитний костюм репне на опасистій фігурі. Він мав широке обличчя, яке нагадувало своїм виразом морду молодого бугая, вирячені блакитні очі й сивуваті вуса. Інший чоловік, набагато молодший і тендітніший, з тонким, чисто виголеним обличчям у капелюсі-казанку з широкими крисами, дуже високо підняв подвійний комір.

— Привіт, Крофтоне! — сказав містер Генчі товстому чоловікові. — Про вовка промовка...

— А звідки пійло? — спитав молодик.— Що, корова отелилася?

— О, ще б пак, Лайонс помічає пиво передовсім! — засміявся містер О’Коннор.

— То це так ви, хлопці, агітуєте,— мовив містер Лайонс,— поки ми з Крофтоном на холоді шукаємо голосів?

— Ай, хай вам трясця,— відказав містер Генчі,— та я за п’ять хвилин зберу більше голосів, ніж ви за тиждень.

— Відкоркуйте дві пляшки портеру, Джеку,— попросив О’Коннор.

— Як? — здивувався старий,— коли немає коркотяга?

— Заждіть-но, заждіть! — схопився містер Генчі.— Ви колись бачили такий фокус?

Він узяв дві пляшки зі столу і, піднісши їх до каміна, поклав на підставку над вогнем. Потім сів біля вогню і відпив зі своєї пляшки. Містер Лайонс присів на край столу, збив капелюх на потилицю і заходився бовтати ногами.

— Котра з тих пляшок моя? — запитав він.

— Ось ця, друже,— відповів містер Генчі.

Містер Крофтон сів на ящик і втупив погляд на іншу пляшку над вогнем. Він мовчав із двох причин. Першою причиною, уже й так достатньою, було те, що він не мав чого сказати; другою причиною було те, що він вважав інших нижчими за себе. Раніше він агітував за Вілкінса, консерватора, та коли консерватори зняли свою людину і, обираючи між шилом і швайкою, підтримали кандидата від націоналістів, його відправили працювати на містера Тірні.

За кілька хвилин почулося примирливе «пок!» — корок вилетів із пляшки містера Лайонса. Містер Лайонс зіскочив з місця, підійшов до вогню, взяв свою пляшку і поніс її назад до столу.

— Я саме розповідав їм, Крофтоне,— сказав містер Генчі,— що ми сьогодні здобули кілька гарних голосів.

— Від кого? — запитав містер Лайонс.

— Ну, Парке — це раз, Аткінсон — це два, і ще начальник охорони Доусон-стрит. Хороший він старий — ще з тих колишніх джентльменів, старий консерватор! «Але ж хіба ваш кандидат не націоналіст?» — спитав він. «Він шанована людина», — відповів я. «Він підтримує все, що піде на користь цій країні. Добрий господарник», — правив далі. «У нього є значна нерухомість у місті й три ділові установи, тож хіба це не в його інтересах знизити податки? Він видатний і поважний громадянин, — казав я,— а ще захисник „Закону про бідних“, до того ж не належить до жодної партії, хорошої, поганої чи нейтральної». От як треба з ними говорити.

— А як щодо привітання для короля? — спитав містер Лайнос, відпивши і прицмокнувши.

— Послухай,— мовив містер Генчі.— Чого нам треба у цій країні, як сказав я старому начальнику, то це капіталу. Приїзд короля означатиме вливання грошей у країну Громадяни Дубліна від цього тільки виграють. Лише поглянь на всі ті фабрики уздовж набережної — стоять же! Подумай, які гроші були б у державі, якби ми запустили стару промисловість, фабрики, суднобудівні заводи і підприємства. Нам треба капітал.

— Але ж послухай, Джоне,— почав містер О’Коннор.— Чому ми маємо вітати короля Англії? Хіба ж Парнелл[99] сам не...

— Парнелл,— сказав містер Генчі,— помер. Зараз я бачу це так. Ось цей чолов’яга сідає на трон після того, як мати його не підпускала туди, аж поки він не посивів[100] Він розумна людина і бажає нам добра. Він веселий, добрий, порядний чоловік, як хочете знати мою думку, і жодних нісенітниць про нього. Він просто каже собі: «Стара ніколи не їздила побачити тих дикунів ірландців. Їй-богу, поїду туди сам і гляну, які вони». То хіба ми образимо чоловіка, як він приїде сюди із дружнім візитом? Га? Хіба не так, Крофтоне?

Містер Крофтон кивнув головою.

— Але ж,— засперечався містер Лайонс,— життя короля Едуарда, ну, знаєте, було не дуже...

— Що було, те загуло,— відрубав містер Генчі.— Особисто я захоплююся тим чоловіком. Він такий самий роботяга, як і ми з вами. Ну, любить випити келішок ґроґу і трохи гульвіса, нехай, а ще він хороший спортсмен. Дідько бери, хіба ми, ірландці, не можемо поставитися до нього справедливо?

— Все це дуже добре,— озвався містер Лайонс.— Але ж поглянь на випадок із Парнеллом.

— Та заради Бога,— сказав містер Генчі,— що спільного між їхніми випадками?

— Я веду до того,— продовжив містер Лайонс,— що у нас є свої ідеали. Навіщо нам вітати таку людину? Думаєш, після того, що зробив Парнелл, він був би лідером для нас?[101] Тоді нащо нам старатися для Едуарда VII?

— Це річниця Парнелла,— мовив містер О’Коннор,— не роз’ятрюймо старі рани. Тепер, коли його вже давно нема з нами, ми всі його поважаємо — навіть консерватори,— додав він, звертаючись до містера Крофтона.

Пок! Запізнілий корок вилетів із пляшки містера Крофтона. Містер Крофтон встав зі свого ящика і підійшов до вогню. Повернувшись зі своїм трофеєм, він сказав глибоким голосом:

— Наші поважають його, оскільки він був справжнім джентльменом.

— Ти маєш рацію, Крофтоне! — гаряче погодився містер Генчі.— Він був єдиним, хто міг утримати ту зграю під контролем. «Ану цить, собаки! Лежати, шавки!» — ось так він з ними розмовляв. Заходь, Джо! Заходь! — вигукнув він, помітивши у дверях містера Гайнса.

Містер Гайне повільно увійшов.

— Відкрийте-но ще пляшку портеру, Джеку,— сказав містер Генчі.— О, а я й забув, що немає коркотяга! Дайте-но мені, я покладу її до вогню.

Старий подав йому ще одну пляшку, і він поклав її на підставку.

— Сідай, Джо,— запропонував містер О’Коннор,— ми тут саме говоримо про нашого Главу.

— Так, так! — ствердив містер Генчі.

Містер Гайне присів на край столу біля містера Лайонса, та нічого не сказав.

— Хай там як, серед нас є той,— мовив містер Генчі,— хто не зрадив його. Їй-богу, це я кажу про тебе, Джо! Ні, їй-богу, ти був йому вірний по-справжньому!

— О, Джо! — раптово сказав містер О’Коннор.— Прочитай нам ту річ, що ти написав — пам’ятаєш? Ти ж не забув її?

— О, так! — вигукнув містер Генчі.— Давай-но її сюди. Ти колись чув її, Крофтоне? Тільки послухай: чудова річ.

— Нумо,— заохочував містер О’Коннор.— Вперед, Джо. Містер Гайне ніби й не згадав відразу, про що вони казали, але, трохи поміркувавши, мовив:

— О, ота річ... Але вона вже стара.

— Та починай же, друже! — підбадьорив містер О’Коннор.

— Чшш, чшш,— сказав містер Генчі.— Ну ж бо, Джо! Містер Гайне повагався ще трохи. Тоді, серед тиші, він зняв свого капелюха, поклав його на стіл і встав. Здавалося, ніби він повторює уривок в голові. Після доволі довгої паузи проголосив:

НА СМЕРТЬ ПАРНЕЛЛА

б жовтня, 1891 року

Він прочистив горло раз чи двічі, а тоді почав декламувати:

Містер Гайне знову сів на стіл. Коли він скінчив декламувати, запала тиша, а потім вибухнули оплески: навіть містер Лайонс аплодував. Аплодисменти тривали якийсь час. Коли вони вщухли, усі слухачі мовчки відпили зі своїх пляшок.

Пок! Корок вилетів із пляшки містера Гайнса, але містер Гайне залишився сидіти, зашарілий і простоволосий, на столі. Здавалося, він не чув підбадьорень.

— Хороший хлопець, Джо! — сказав містер О’Коннор, дістаючи свої сигаретні папірці й кисет, аби краще приховати емоції.

— Що думаєш, Крофтоне? — вигукнув містер Генчі.— Хіба не гарно? Га?

Містер Крофтон погодився, що це дуже гарний твір.