Дублінці

Божа милість

Двоє джентльменів, які щойно вийшли зі вбиральні, спробували його підняти, та він був зовсім безпорадний. Лежав, скрутившись біля підніжжя сходів, з яких упав. Їм вдалося його перевернути. Капелюх відкотився на кілька ярдів, а одяг був вимащений багном і брудом з підлоги, на якій простягнувся, обличчям донизу. Його очі були заплющені, він хропів у ніс. Тонка цівка крові стікала з кутика його рота.

Ці двоє джентльменів і один з офіціантів винесли його сходами нагору і поклали на підлозі бару. За дві хвилини його колом обступили чоловіки. Бармен спитав усіх, хто він такий і з ким прийшов. Ніхто не знав, та офіціант сказав, що налив цьому джентльменові маленьку порцію рому.

— Він був сам? — запитав бармен.

— Ні, сер. З ним були двоє джентльменів.

— І де ж вони?

Ніхто не знав, почулося:

— Дайте йому повітря. Він зімлів.

Коло роззяв розступилося і знову щільно зімкнулося. Темна калюжа крові розплилася на кахляній підлозі біля чоловікової голови. Бармен, стривожений сірим кольором його обличчя, послав за полісменом.

Йому розстебнули комір і послабили вузол краватки. Він на хвильку розплющив очі, зітхнув і знову заплющив їх. Один із джентльменів, які винесли його нагору, тримав у руці прим’ятий циліндр. Бармен іще раз запитав, чи хтось знає цього потерпілого і куди поділися його друзі. Двері бару відчинилися — увійшов кремезний констебль. Натовп, який сунув за ним провулком, скупчився за дверима, силкуючись зазирнути крізь скло.

Бармен відразу заходився оповідати, що знав. Констебль, молодий чоловік з грубими рисами на застиглому обличчі, слухав. Він повільно переводив погляд зліва направо, від бармена до чоловіка на підлозі, так, ніби боявся стати жертвою якогось обману. Він стягнув одну рукавицю, видобув маленький нотатник з-за пояса, лизнув кінчик олівця і приготувався записувати. Недовірливо запитав із провінційним акцентом:

— Хто цей чоловік? Його ім’я, адреса?

Молодик у велосипедному костюмі проштовхався крізь коло роззяв. Він рвучко опустився на коліна біля потерпілого і попросив води. Констебль також став навколішки, щоб допомогти. Молодий чоловік змив кров із рота потерпілого, а тоді попросив трохи бренді. Констебль владним тоном повторював наказ, аж поки офіціант не прибіг зі склянкою. Бренді залили чоловікові в горло. За кілька секунд він розплющив очі й роззирнувся. Поглянув на лиця довкола, а потім, зрозумівши, спробував звестися на ноги.

— З вами все гаразд? — запитав молодий чоловік у велосипедному костюмі.

— Ага, ’ічо ст’ашно’о,— сказав потерпілий, намагаючись устати.

Йому допомогли звестися. Бармен говорив щось про лікарню, збоку лунали поради. Потовчений циліндр нап’яли чоловікові на голову. Констебль запитав:

— Де ви живете?

Чоловік, не відповідаючи, підкручував кінчики своїх вусів. Він не сприймав серйозно цей нещасний випадок. «Нічого страшного, — сказав він, — усього лиш маленьке непорозуміння». Говорив дуже нерозбірливо.

— Де ви живете? — повторив констебль.

Чоловік попросив викликати йому кеб. Поки вони обговорювали це, із дальнього кінця бару підійшов високий, жвавий джентльмен зі світлим обличчям, вбраний у довге жовте вільне пальто. Побачивши це видовище, він гукнув:

— Агов, Томе, старий! Що трапилось?

— ’ічо ст’ашно’о,— сказав чоловік.

Новоприбулий огледів жалюгідну фігуру перед собою, а тоді розвернувся до констебля і мовив:

— Усе гаразд, констеблю. Я проведу його додому.

Констебль торкнувся свого шолома і відповів:

— Так, містере Пауер!

— Ходімо, Томе,— сказав містер Пауер, беручи приятеля за плече.— Кістки не зламані. Га? Можеш іти?

Молодик у велосипедному костюмі підхопив чоловіка попід другу руку, і натовп розступився.

— Як ти вскочив у таку халепу? — спитав містер Пауер.

— Джентльмен упав зі сходів,— пояснив молодий чоловік.

— Я ’уже в’ячни’ вам, се’, — сказав потерпілий.

— Нема за що.

— Мо’е по кел’шку?..

— Не зараз. Не зараз.

Троє чоловіків вийшли з бару, і натовп висипав крізь двері у провулок. Бармен повів констебля до сходів, щоб той міг проінспектувати місце нещасного випадку. Вони зійшлися на тому, що джентльмен, найімовірніше, втратив рівновагу. Клієнти повернулися до прилавка, а одному з офіціантів доручили прибрати сліди крові з підлоги.

Коли вони вийшли на Крафтон-стрит, містер Пауер свиснув екіпажу. Поранений чоловік знову сказав, як міг:

— Я в бо’гу пе’ед вами, се’. Спо’іваюся ми ще зуст’інемось. Мене звуть Ке’нан.

Шок і біль, що почав відчуватися, вже частково протверезили його.

— Пусте,— відказав молодик.

Вони потисли руки. Містера Кернана підняли в екіпаж, і, поки містер Пауер давав настанови візникові, він висловив свою подяку молодому чоловіку й пошкодував, що вони не можуть випити по чарці.

— Іншого разу,— запевнив молодик.

Екіпаж рушив у напрямку Вестморленд-стрит. Коли він проїжджав повз «Баласт-офіс», годинник показував пів на десяту. Пронизливий східний вітер нагнав їх, дуючи з гирла річки. Містер Кернан зіщулився від холоду. Його друг попросив розповісти, що трапилося.

— Не мо’у,— відповів той,— я’ик бо’ить.

— Покажи.

Він нахилився, щоб заглянути в рот містерові Кернану, проте не зміг нічого розгледіти. Чиркнув сірником, прикрив його зігнутими долонями, знову заглянув у покірно відкритий містером Кернаном рот. Хиткий хід екіпажу носив вогник сірника туди-сюди. Нижні зуби і ясна були вкриті згуслою кров’ю, а дрібний шматок язика, здається, відкушено. Сірник загас.

— Гидота,— скривився містер Пауер.

— А, ’іго ст’ашно’о,— сказав містер Кернан, закриваючи рот і натягуючи на шию комір свого брудного пальта.

Містер Кернан був комівояжером старої школи, вірив у почесність свого покликання. Він ніколи не бував у місті, не маючи на собі більш-менш пристойного циліндра і пари гетрів. Завдяки цим двом елементам одягу, казав він, завжди долаєш випробування. Він продовжував традицію свого Наполеона, великого Блеквайта, про якого часто розповідав байки і якого наслідував. За сучасних методів ведення справ він міг собі дозволити лишень невеличкий кабінет на Кроу-стрит, на вікні якого була виведена назва його фірми й адреса — Лондон, східно-центральний район. На камінній полиці його маленького кабінету вишикувався батальйон сірих банок чаю, а на столі перед вікном стояло чотири-п’ять порцелянових чашок, які зазвичай були наполовину заповнені чорною рідиною. З цих чашок містер Кернан пробував чай. Він набирав повний рот, полоскав його, промочував піднебіння, а тоді спльовував на камінну решітку. Потім робив паузу та виносив вердикт.

Містер Пауер, набагато молодший чоловік, працював у Королівській ірландській поліції в Дублінському замку. Крива його соціального підйому перетиналася із кривою падіння його приятеля, та падіння містера Кернана пом’якшувалося тим, що дехто з друзів, пам’ятаючи його на вершині успіху, все ще шанували його як особистість. Містер Пауер був одним із таких друзів. Через непевні борги про нього ходили легенди у його колах; він був люб’язним молодим чоловіком.

Машина зупинилася перед невеликим будинком на Ґласневін-роуд, і містерові Кернану допомогли зайти в дім. Дружина вклала його в ліжко, поки містер Пауер сидів унизу на кухні, розпитуючи дітей, до якої школи вони ходять і що саме вивчають. Діти — двоє дівчаток і хлопчик — зрозумівши, що батько безпорадний, а матері немає поруч, почали бешкетувати. Він нахмурив чоло, вражений їхніми манерами та мовою. Згодом до кухні увійшла місіс Кернан, вигукуючи: — Яка ганьба! Рано чи пізно він себе занапастить. Із самої п’ятниці пиячить.

Містер Пауер обережно пояснив їй, що він до цього не причетний, зовсім випадково натрапив на ту сцену. Місіс Кернан, пам’ятаючи всі випадки посередництва містера Пауера під час їхніх домашніх сварок, а ще багато маленьких, але своєчасних позик, мовила:

— О, вам не треба мені нічого пояснювати, містере Пауер. Я ж знаю, що ви його друг, не такий, як ті, з якими він вештається. Поки в нього є гроші у кишені, вони тільки й раді потримати його подалі від дружини і сім’ї. Гарні ж друзі! Хотіла б я знати, з ким він був сьогодні?

Містер Пауер похитав головою, та нічого не сказав.

— Мені дуже прикро,— продовжила вона,— що не маю чим пригостити вас. Але якщо заждете трохи, я пошлю до Фоґарті за рогом.

Містер Пауер підвівся.

— Ми чекали, що він прийде додому з грошима. Здається, він взагалі ніколи не думає, що в нього є дім.

— О, але тепер, місіс Кернан,— сказав містер Пауер,— ми змусимо його почати все наново. Я побалакаю з Мартіном. Він саме та людина. Ми заскочимо до вас днями і все обговоримо.

Вона провела його до дверей. Візник походжав туди-сюди тротуаром, розмахуючи руками, щоби зігрітися.

— Дуже мило з вашого боку привезти його додому,— сказала вона.

— Та пусте,— відказав містер Пауер.

Він піднявся в екіпаж. Від’їжджаючи, злегка і весело підняв капелюх.

— Ми зробимо з нього нову людину,— сказав він.— Добраніч, місіс Кернан.

Місіс Кернан спантеличено дивилася на екіпаж, аж поки той не зник із виду. Тоді вона відвела погляд, зайшла у будинок і витрусила чоловікові кишені.

Вона була жвавою, практичною жінкою середнього віку. Не так давно відсвяткувала своє срібне весілля і відновила близькість із чоловіком — провальсувала з ним під акомпанемент містера Пауера. Сватаючись до неї, містер Кернан видався їй галантним кавалером; вона й досі мчала до дверей каплиці, коли оголошували весілля, і, дивлячись на молодят, з насолодою пригадувала, як сама колись виходила із церкви Морської Зорі у Сендімаунті, спираючись на руку веселого, вгодованого чоловіка, вишукано вбраного у сюртук і штани лавандового кольору, який граційно тримав циліндр. За три тижні подружнє життя здалося їй нудним, а пізніше, коли починало видаватися нестерпним, вона стала матір’ю. Роль матері не становила для неї непереборних труднощів, і протягом двадцяти п’яти років вона спритно утримувала будинок на догоду своєму чоловікові. Двоє її старших синів вибилися в люди. Один служив підмайстром у драпірувальника в Ґлазґо, а інший — клерком у торговця чаєм в Белфасті. Вони були гарними синами, регулярно писали, а іноді навіть надсилали додому гроші. Решта дітей все ще навчалась у школі.

Наступного дня містер Кернан надіслав листа у свою контору і залишився в ліжку. Вона зробила йому міцний бульйон і добряче вилаяла. Звикла до його частих загулів, покірно лікувала його, коли він хворів, і завжди намагалася нагодувати сніданком. Бували й гірші чоловіки. Відколи хлопці виросли, він ніколи не лютував, і вона знала, що ладен дійти до кінця Томас-стрит і назад навіть заради невеликого замовлення.

Через два дні його прийшли навідати друзі. Вона завела їх до кімнати, де повітря було просякнуте його духом, і поставила їм стільці біля вогню. Язик містера Кернана, час від часу пронизував гострий біль, що робило його дратівливим удень, та зараз він був більш ввічливим. Він сів у ліжку, спершись на подушки, а рум’янець на його пухких щоках надав їм схожості з розігрітими жаринами. Він перепросив у гостей за гармидер, але заразом дивився на них дещо з погордою, зухвалим поглядом ветерана.

Він ще не усвідомлював, що став жертвою змови, у яку його друзі, містер Каннінгем, містер Маккой та містер Пауер, втаємничили місіс Кернан у вітальні. Ідея належала містерові Пауеру, та її вдосконалення довірили містерові Каннінгему. Містер Кернан походив із протестантського роду, та, хоча його й перехрестили у католицьку віру при одруженні, він не заглядав до церкви вже двадцять років. Ба більше, полюбляв пускати непрямі шпильки у бік католицизму.

Містер Каннінгем найліпше для цього підходив. Старший колега містера Пауера. Його сімейне життя було не надто щасливим. Люди дуже йому співчували, бо він одружився із непоказною жінкою, невиправною п’яницею. Він облаштовував їй будинок шість разів; і щоразу вона здавала меблі під заставу на його ім’я.

Усі поважали бідолашного Мартіна Каннінгема. Він був надзвичайно розсудливою людиною, впливовою і розумною. Його гостре розуміння людської натури, природна проникливість, вироблені тривалою роботою в поліційних судах, урівноважувалися короткочасними зануреннями у води загальної філософії. Він був ерудований. Його друзі цінували його судження і вважали, що його обличчя нагадувало Шекспірове.

Коли їй розкрили змову, місіс Кернан сказала:

— Покладаюся на вас, містере Каннінгем.

Після чверті сторіччя подружнього життя у неї залишилося дуже мало ілюзій. Релігія перетворилася для неї на звичку, до того ж вона підозрювала, що з такого віку, як у її чоловіка, не змінюються аж до самої смерті. У неї була спокуса вгледіти знак у тому нещасному випадку; якби вона не боялася видатися кровожерливою, то зауважила би джентльменам, що містер Кернан не надто би постраждав, коли б йому трохи вкоротило язика. Та зрештою, містер Каннінгем — тямуща людина; а релігія — то релігія. Це може спрацювати, принаймні не зашкодить. Її віра не була надмірною. Вона твердо вірила у Святе Серце як найкориснішу з усіх католицьких святинь і схвалювала причастя[109]. Її віра обмежувалася кухнею, але за потреби вона могла повірити у банші[110] так само щиро, як і в Святого Духа.

Джентльмени завели розмову про інцидент. Містер Каннінгем розповів, що йому відомий подібний випадок. Чоловік сімдесяти років відкусив шматок язика під час епілептичного нападу, але язик потім знову відріс, та так, що не було видно й сліду від укусу.

— Ну, мені не сімдесят,— озвався постраждалий.

— Хай Бог милує,— сказав містер Каннінгем.

— Вам більше не болить? — запитав містер Маккой.

Містер Маккой колись був доволі відомим тенором. Його дружина, сопрано, усе ще навчала дітей гри на фортепіано за невелику платню. Його лінія життя була не найкоротшою відстанню між двома точками, і у певні періоди йому доводилось крутитися. Він встиг побувати клерком на Мідлендській залізниці, рекламним агентом в «Айріш Таймс» і «Фріменз Джорнал»[111], посильним за дорученнями вугільної фірми, приватним детективом, клерком у конторі заступника шерифа, а нещодавно став секретарем міського коронера. Ця нова посада викликала в нього професійний інтерес до випадку з містером Кернаном.

— Болить? Не дуже,— відповів містер Кернан.— Але так нудить. Тягне блювати.

— Це через випивку,— твердо сказав містер Каннінгем.

— Ні,— заперечив містер Кернан.— Гадаю, то я застудився в диліжансі. Щось постійно збирається у горлі, мокротиння чи то...

— Слиз, — підказав містер Маккой.

— Воно все збирається ніби десь із низу горла, і нудить.

— Так, так,— сказав містер Маккой,— у грудній клітці.

Він поглянув дещо виклично на містера Каннінгема та містера Пауера. Містер Каннінгем рвучко кивнув головою, а містер Пауер мовив:

— Ну, добре те, що добре закінчується.

— Я в боргу перед тобою, старий,— сказав постраждалий.

Містер Пауер махнув рукою.

— А ті двоє жевжиків, з якими я був...

— А з ким ти був? — запитав містер Каннінгем.

— Та якийсь хлопчина. Не знаю його імені. Хай йому трясця, як же його звали? Такий низенький хлопчина із волоссям пісочного кольору...

— І хто ще?

— Гарфорд.

— Гм,— мовив містер Каннінгем.

Після ремарки містера Каннінгема запала тиша. Було відомо, що він має таємні джерела інформації. Зараз це гмикання мало моралізаторське підґрунтя. Містер Гарфорд деколи формував невеликий загін недільного пообіддя і вирушав із ним до передмістя, аби якнайшвидше дістатися якоїсь таверни на околиці й назватися чесним мандрівником[112]. Проте супутники часом косо дивилися на його походження. Він починав як скромний фінансист, позичаючи робітникам невеликі суми грошей під здирницькі відсотки. Згодом став партнером дуже товстого, приземкуватого джентльмена, містера Ґолдберга у «Банку позичок на Ліфі». Хоча з єврейства він перейняв лише моральний кодекс, друзі-католики, коли прямо чи опосередковано опинялися жертвами його поборів, злобливо казали, що він ірландський жид та невіглас, і що його син-ідіот — це Божа кара за лихварство. За інших обставин вони згадували його хороші риси.

— Цікаво, куди він пішов,— сказав містер Кернан.

Він волів не прояснювати деталей інциденту. Хотів, аби друзі вважали, ніби сталася якась помилка, що вони з містером Гарфордом загубили один одного. Його друзі, добре знаючи манери містера Гарфорда, коли той випивав, промовчали. Містер Пауер сказав іще раз:

— Добре те, що добре закінчується.

Містер Кернан відразу ж змінив тему.

— Це був достойний молодий хлопчина, медик,— почав він.— Завдяки йому...

— О, завдяки йому, — сказав містер Пауер,— ти зараз не в буцигарні.

— Так, так,— погодився містер Кернан, силкуючись згадати.— Тепер пригадую, що там був ще й полісмен. А він здавався таким достойним молодиком. Як це взагалі сталося?

— Сталося так, що ти перебрав, Томе,— серйозно мовив містер Каннінгем.

— Справедливо,— сказав містер Кернан так само серйозно.

— Гадаю, ти підкупив констебля, Джеку,— припустив містер Маккой.

Містерові Пауеру не сподобалося, що його назвали на ім’я, яке він отримав при хрещенні. Він не був пуританином, та не міг забути, як містер Маккой нещодавно вирушив у хрестовий похід у пошуках валіз і дорожніх сумок для уявної мандрівки на батьківщину місіс Маккой. Його обурювало не стільки те, що він став жертвою афери, а скільки брудні методи гри. Тож він відповів так, ніби питання поставив містер Кернан.

Його розповідь обурила містера Кернана. Він був надзвичайно свідомий своїх громадянських обов’язків, бажав жити зі своїм містом на умовах обопільно шанобливих і не терпів образливих закидів від тих, кого називав сільськими мужланами.

— За це ми платимо податки? — спитав він.— Щоби годувати й одягати неотесаних паскудників... бо ж хто вони ще.

Містер Каннінгем засміявся. Він був замковим чиновником лише в робочі години.

— А ким їм бути ще, Томе? — сказав він.

Він зімітував грубий, провінційний акцент і промовив командним тоном:

— Шістдесят п’ятий, лови капусту!

Усі засміялися. Містер Маккой, якому будь-що кортіло долучитися до розмови, удав, ніби раніше не чув тієї історії. Містер Каннінгем сказав:

— Кажуть, що в тій частині, куди беруть грізних сільських хлопаків, тих бовдурів, знаєте, муштрують. Сержант наказує їм вишикуватися в ряд навпроти стіни і взяти тарілки.

Він ілюстрував свою історію гротескними жестами.

— Обід, значить, у них. Тоді він ставить на стіл перед собою достобіса здоровенну миску капусти і достобіса здорову, таку, як лопата, ложку. Нагрібає в ту ложку купу капусти і шпурляє через кімнату, а ті бідолашні чортяки мають спробувати впіймати її тарілкою: шістдесят п’ятий, лови капусту.

Всі знову засміялися, та містер Кернан був усе ще обурений. Він завів про те, щоб написати листа в газети.

— Ці селюки їдуть сюди,— сказав він,— і думають, ніби можуть всіма заправляти. Не мені вам розповідати, Мартіне, що то за люди.

Містер Каннінгем як компетентний висловив згоду.

— Як усе в цім світі,— сказав він.— Є хороші і є погані.

— О так, у вас є хороші, визнаю,— погодився вдоволено містер Кернан.

— Ліпше з ними не мати справ,— сказав містер Маккой.— Така моя думка!

До кімнати зайшла місіс Кернан і, ставлячи тацю на стіл, мовила:

— Пригощайтеся, джентльмени.

Містер Пауер, дотримуючись етикету, чемно підвівся, пропонуючи їй свій стілець. Вона відмовилась, кажучи, що прасує внизу, і, обмінявшись кивком із містером Каннінгемом за спиною в містера Пауера, уже готова була залишити кімнату. Її чоловік озвався до неї:

— А для мене нічого немає, люба?

— О, для тебе! Маю для тебе хіба ляпаса! — уїдливо відказала місіс Кернан.

Чоловік гукнув їй услід:

— Нічого для бідолашного чоловіченька!

Він мав такий комічний вираз обличчя та голос, що пляшки міцного портеру розійшлися по руках під веселий сміх.

Джентльмени відпили зі своїх склянок, поставили їх на стіл і помовчали. Тоді містер Каннінгем повернувся до містера Пауера і недбало кинув:

— Ти казав, увечері в четвер, Джеку.

— Четвер, так,— підтвердив містер Пауер.

— Добре! — швидко відреагував містер Каннінгем.

— Можемо зустрітися в Маколіа,— сказав містер Маккой.— Це буде найзручніше.

— Тільки не спізнюватися,— попередив містер Пауер серйозно,— бо далі дверей не зайдемо.

— Можемо зустрітися о пів на сьому,— сказав містер Маккой.

— Добре! — погодився містер Каннінгем.

— Тоді о пів на сьому в Маколі!

На якусь мить запала тиша. Містер Кернан чекав, коли друзі посвятять його в таємницю. Тоді спитав:

— А що намічається?

— О, та нічого такого,— відказав містер Каннінгем.— Усього лиш невеличка справа, яку ми запланували на четвер.

— Опера, так? — поцікавився містер Кернан.

— Ні, ні,— ухилився від відповіді містер Каннінгем,— просто невеличка... духовна справа.

— О,— сказав містер Кернан.

Знову запала тиша. Тоді містер Пауер рішуче мовив:

— Правду кажучи, Томе, ми плануємо говіти.

— Так, саме так, — сказав містер Каннінгем,— Джек, я і Маккой — ми всі зібралися очистити душі.

Він висловив цю метафору енергійно й простодушно і, підбадьорений власним голосом, провадив:

— Розумієте, цілком можна визнати, що ми всі — добряча купка мерзотників, усі до одного. Наголошую, усі до одного,— додав він із грубою поблажливістю, повертаючись до містера Пауера.— Визнайте!

— Визнаю,— підтвердив містер Пауер.

— І я визнаю,— сказав містер Маккой.

— Тож ми плануємо всі разом очистити душі,— мовив містер Каннінгем.

Його ніби о сяяла думка. Він раптово повернувся до постраждалого і сказав:

— А знаєш, Томе? Ти міг би приєднатися, і ми би станцювали ріл учотирьох.

— Гарна ідея,— підтримав містер Пауер.— Ми всі вчотирьох.

Містер Кернан мовчав. Він не дуже тямив, про що йдеться, але, розуміючи, що певні духовні інстанції хочуть взятися за нього, вирішив заради власної гідності виявити впертість. Він доволі довго не брав жодної участі в розмові, натомість слухав із виразом тихої ворожості, як друзі балакали про єзуїтів.

— А я не такої поганої думки про єзуїтів,— зрештою втрутився він.— Це культурний орден. І я вважаю, що в них добрі наміри.

— Вони є найбільшим орденом у Церкві, Томе,— сказав містер Каннінгем з ентузіазмом.— Генерал єзуїтів стоїть поряд із Папою.

— Усе правильно,— додав містер Маккой,— якщо хочете влаштувати все як слід, вам до єзуїтів. Ці хлопці мають вплив. Розкажу вам про один випадок...

— Єзуїти — хороші люди,— сказав містер Пауер.

— Цікава річ,— провадив містер Каннінгем,— про орден єзуїтів. Мало не кожен орден Церкви довелося свого часу реформувати, та орден єзуїтів не реформували жоднісінького разу. Вони ніколи не відступалися.

— Це правда? — спитав містер Маккой.

— Це факт,— підтвердив містер Каннінгем.— Це історія.

— А ще гляньте лишень на їхню Церкву,— докинув містер Пауер.— Тільки подивіться на їхніх прочан.

— Серед єзуїтів багато людей з вищого класу,— сказав містер Маккой.

— Атож,— погодився містер Пауер.

— Так,— підтвердив містер Кернан.— Саме тому вони мені й близькі. То все ті мирські священики, неуки, нахаби...

— Усі вони хороші люди,— сказав містер Каннінгем,— кожен по-своєму. Ірландське духовенство шанують у всьому світі.

— О так,— кивнув містер Пауер.

— Не те що духовенство на континенті,— додав містер Маккой,— не гідне свого імені.

— Може, ви й маєте рацію,— зм’як містер Кернан.

— Звісно, я маю рацію,— сказав містер Каннінгем.— Я вже трохи побачив світу і знаюсь на людях.

Джентльмени знову випили один за одним. Містер Кернан, здавалося, зважував щось подумки. Він був вражений. Високо цінував вміння містера Каннінгема «читати» людей. Попросив подробиць.

— О, це звичайні реколекції, знаєте,— запевнив містер Каннінгем.— Від отця Пурдона. Для ділових людей.

— Він не буде надто суворим із нами, Томе,— сказав містер Пауер переконливо.

— Отець Пурдон? Отець Пурдон? Гм... — пригадував постраждалий.

— О, ти маєш його знати, Томе,— завзято мовив містер Каннінгем.— Хороший, веселий дядько! Він світська людина, як і ми.

— А... так. Гадаю, я знаю його. Таке червоне обличчя, високий.

— Саме він.

— А скажи-но мені, Мартіне... З нього справді гарний проповідник?

— Нууу... знаєте, це не те, щоб проповідь. Така собі дружня розмова, знаєте, в межах здорового глузду.

Містер Кернан замислився. Містер Маккой сказав:

— Отець Том Берк, ото був чоловік!

— Отець Том Берк,— погодився містер Каннінгем,— був природженим оратором. Ти колись чув його, Томе?

— Чи я колись чув його! — вигукнув ображено постраждалий.— Ще б пак! Я чув його...

— Хоча й кажуть, ніби він був таким собі богословом, — докинув містер Каннінгем.

— Що, правда? — здивувався містер Маккой.

— О, ну, звісно, нічого поганого, знаєте. Тільки кажуть, що іноді він проповідував не дуже правовірні речі.

— А!.. Він був чудовою людиною,— сказав містер Маккой.

— Я якось чув його,— провадив містер Кернан.— Зараз уже не згадаю теми його проповіді. Ми з Крофтоном були ззаду... партеру, знаєте...

— Притвору,— підказав містер Каннінгем.

— Так, ззаду, біля дверей. Зараз не згадаю про що... А, так, про Папу, про покійного Папу. Добре пам’ятаю. Чесне слово, його стиль — це було чудово. А його голос! Боже! Він мав голос! В’язень Ватикану, так він його називав. Пам’ятаю, як Крофтон сказав мені, коли ми вийшли...

— Але ж він оранжист[113], той Крофтон, хіба ні? — спитав містер Пауер.

— Звісно,— ствердив містер Кернан,— і збіса славний оранжист. Ми зайшли до Батлера на Мур-стрит — я був щиро зворушений, бігме, правду кажу, — і я добре пам’ятаю його слова. «Кернане,— казав він,— ми поклоняємося різним вівтарям, — казав,— але в нас одна віра». Це вразило мене.

— У цьому щось є,— сказав містер Пауер.— У церкві, де проповідував отець Том, завжди збирався натовп протестантів.

— Між нами не така вже й велика різниця,— зауважив містер Маккой.

— І вони, і ми віримо у... — він на хвильку завагався,—...у Спасителя. Вони тільки не вірять у Папу і в Божу Матір.

— Але, звісно,— тихо ствердив містер Каннінгем,— наша релігія є головною релігією, древньою, справжньою вірою.

— Жодних сумнівів щодо цього,— палко погодився містер Кернан.

Місіс Кернан підійшла до дверей спальні й оголосила:

— До тебе гість!

— Хто там?

— Містер Фоґарті.

— О, нехай заходить! Прошу!

На світло виринуло бліде овальне обличчя. Вигин його світлих вусів повторював контури світлих брів над очима з виразом приємного здивування. Містер Фоґарті був скромним бакалійником. Його справа із шинком у місті провалилася через те, що фінансове становище змусило його звертатися до сумнівних гуралень та броварень. Він відкрив маленьку крамницю на Ґласневін-роуд, де, як він собі лестив, завдяки своїм манерам здобуде прихильність домогосподарок району. Він тримався з певною грацією, хвалив дітлахів і чітко вимовляв слова. Був цілком культурною людиною.

Містер Фоґарті приніс із собою подарунок, півпінти особливого віскі. Він ввічливо поцікавився у містера Кернана про стан його здоров’я, поставив подарунок на стіл і приєднався до компанії. Містер Кернан оцінив подарунок, тим більше знаючи про невеликий борг перед містером Фоґарті за бакалію. Він сказав:

— Я не сумнівався в тобі, старий. Відкриєш, Джеку, гаразд?

Містер Пауер знову заопікувався ними. Склянки сполоснули і розлили п’ять маленьких порцій віскі. Це пожвавило розмову. Містер Фоґарті, сидячи на краєчку стільця, особливо зацікавився.

— Папа Лев ХІІІ,— сказав містер Каннінгем,— був одним зі світил епохи. Його великим задумом, знаєте, було об’єднати латинську та грецьку Церкви. Це була мета його життя.

— Я частенько чув, що він був одним із найбільших інтелектуалів Європи,— додав містер Пауер.— Крім того, звісно, що був Папою.

— Саме так, — погодився містер Каннінгем,— якщо не найбільшим інтелектуалом. Його девізом, ну знаєте, як Папи, було «Lux upon Lux» — «Світло на світлі».

— Ні, ні,— сказав містер Фоґарті завзято.— Тут ви помиляєтесь. Гадаю, то було «Lux in Tenebris» — «Світло у темряві».

— А, так,— сказав містер Маккой,— «Tenebrae».

— Але ж дозвольте,— ввічливо озвався містер Каннінгем,— там було «Lux upon Lux». А в Пія ІХ, його попередника, був девіз «Crux upon Crux» — тобто «Хрест на хресті» — щоби показати різницю між їхніми понтифікатами.

Зауваження прийняли. Містер Каннінгем продовжив.

— Папа Лев, знаєте, був великим дослідником і поетом.

— Він мав вольове обличчя,— сказав містер Кернан.

— Так,— погодився містер Каннінгем.— Він писав поезію латиною.

— Це правда? — спитав містер Фоґарті.

Містер Маккой вдоволено відпив своє віскі й багатозначно похитав головою, сказавши:

— Жодних жартів, можу заприсягтися.

— А ми такого не вчили, Томе,— мовив містер Пауер, п’ючи услід за містером Маккоєм, — коли ходили до дешевої школи за пенні на день.

— Не одна хороша людина ходила до такої школи з брикетом торфу під пахвою[114],— сказав повчально містер Кернан.— Стара система була найкращою: проста і чесна освіта. Без цих ваших сучасних витребеньок...

— І то правда,— погодився містер Пауер.

— Жодних надмірностей,— додав містер Фоґарті.

Він проголосив це й урочисто випив.

— Пам’ятаю, читав якось,— сказав містер Каннінгем,— що один із віршів Папи Лева був про винайдення фотографії — звісно ж, латиною.

— Про винайдення фотографії! — вигукнув містер Кернан.

— Так,— підтвердив містер Каннінгем.

Він також відпив зі своєї склянки.

— Ну, знаєте,— сказав містер Маккой,— хіба фотографія — це не чудово, якщо так подумати?

— Так,— мовив містер Пауер,— великі уми вміють бачити.

— Як сказано у поета: великі уми найближчі до безумства,— додав містер Фоґарті.

Містер Кернан, здавалося, чимось стривожився. Намагався пригадати, що каже протестантське богослів’я про суперечливі питання, і зрештою звернувся до містера Каннінгема.

— А скажи-но, Мартіне,— мовив він.— Хіба дехто з пап — звісно, не наш теперішній чи його попередник, а дехто зі старих пап — був не дуже... ну знаєте... достойним?

Запала тиша. Містер Каннінгем сказав:

— О, звісно, були й погані люди... Але найдивовижніше ось що. Жоден із них, навіть найбільший п’яниця чи... затятий негідник, жоден із них не зачитував ех cath edra[115] бодай слова єретичного вчення. Ну хіба це не вражає?

— Саме так,— підтвердив містер Кернан.

— Так, а все тому, що коли Папа говорить ех cathedra,— пояснив містер Фоґарті,— він непогрішний.

— Так,— сказав містер Каннінгем.

— О, мені відомо про непогрішність Папи. Пам’ятаю тоді я був молодим... Чи це було?..

Містер Фоґарті перебив. Він узяв пляшку і почастував усіх ще трошки. Містер Маккой, побачивши, що на повне коло не вистачить, заявив, що ще не закінчив першої. Інші запротестували для годиться й погодилися. Легка музика переливання віскі у склянки створювала приємну інтерлюдію.

— Що ти казав, Томе? — запитав містер Маккой.

— Папська непогрішність,— вів далі містер Каннінгем,— це була найкраща сторінка в історії Церкви.

— І як це було, Мартіне? — спитав містер Пауер.

Містер Каннінгем звів два товсті пальці.

— У священній колегії, ну знаєте, кардиналів і архиєпископів, було двоє людей, які виступали проти неї, тоді як решта була за. Увесь конклав, окрім цих двох, був одностайним. Ні! Їй бути!

— Ха! — вигукнув містер Маккой.

— І був там ще один німецький кардинал на ім’я Долінг... чи Довлінг... чи...

— Довлінг не був німцем, це точно,— засміявся містер Пауер.

— Тож був оцей великий німецький кардинал, хай як там його звуть, це один; а іншим був Джон Макгейл.

— Що? — вигукнув містер Кернан.— Це часом не Джон Туамський?

— Ти в цьому впевнений? — засумнівався містер Фоґарті.— Я думав, це був якийсь італієць чи американець.

— Джон Туамський,— повторив містер Каннінгем,— це був він.

Він випив, і решта джентльменів за ним. Потому він продовжив:

— Тож ось вони всі зібралися там, кардинали й архиєпископи з усіх кінців світу, і ті двоє — бійцівський пес із чортом — аж поки нарешті Папа не встав сам і не проголосив догму непогрішності Церкви з кафедри. У той самий момент Джон Макгейл, який все виступав проти неї, підвівся і вигукнув голосом лева: «Credo!»[116]

— Вірую! — сказав містер Фоґарті.

— Credo! — сказав містер Каннінгем.— Це засвідчило його віру. Він скорився, коли заговорив Папа.

— А що Довлінг? — спитав містер Маккой.

— Німецький кардинал не скорився. Пішов із церкви.

Слова містера Каннінгема створили в уяві слухачів величний образ Церкви. Його глибокий, хрипкий голос захопив їх, і те, як він проказував слова віри й покори. Місіс Кернан увійшла до кімнати, витираючи руки, і приєдналася до урочистої компанії. Вона не порушила тиші, тільки сперлася на бильце ліжка.

— Я якось бачив Джона Макгейла,— сказав містер Кернан,— і поки живу, ніколи цього не забуду.

Він повернувся до дружини, щоб вона підтвердила.

— Я ж часто тобі про це розповідав?

Місіс Кернан кивнула.

— Це було на відкритті статуї сера Джона Ґрея. Едмунд Дваєр Ґрей говорив щось, розпинаючись, а той старий стояв там, насуплений стариган, і дивився на нього з-під своїх кошлатих брів.

Містер Кернан насупив брови і, схиляючи голову, ніби розлючений бик, глянув на дружину.

— Боже! — вигукнув він, повертаючись до свого природного виразу обличчя,— я ніколи не бачив такого погляду в людини. Він ніби казав: «Я бачу тебе наскрізь». Мав око, як у того яструба.

— Жоден з Ґреїв ні на що не годився,— сказав містер Пауер.

Знову запала тиша. Містер Пауер повернувся до місіс Кернан і мовив із раптовою веселістю:

— Що ж, місіс Кернан, ми зробимо з вашого чоловіка гарного, святого, набожного і богобоязливого римського католика.

Він обвів рукою компанію.

— Ми всі разом будемо говіти і сповідатися у гріхах — Бог свідок, ми хочемо цього.

— Я не проти,— нервово усміхнувся містер Кернан.

Місіс Кернан зметикувала, що розумно буде приховати своє задоволення. Тож мовила:

— Шкода тільки того бідолашного священика, якому доведеться слухати твої байки.

Вираз містера Кернана змінився.

— Якщо йому не сподобається,— сказав він різко,— то хай... робить, що хоче. Я просто розповім йому історію своїх поневірянь. Я не такий уже й поганий...

Містер Каннінгем хутко втрутився.

— Ми всі зречемося нечистого,— запевнив він,— не забудемо його діянь і викрутасів.

— Іди геть, сатано![117] — вигукнув містер Фоґарті, сміючись і дивлячись на інших.

Містер Пауер нічого не сказав. Він відчув цілковиту втрату верховенства. Та на його обличчі сяйнув радісний вираз.

— Все, що нам треба зробити,— сказав містер Каннінгем,— це стати із запаленими свічками в руках і відновити свої клятви, дані при хрещенні.

— О, не забудь свічку, Томе,— нагадав містер Маккой,— хоч би там що.

— Що? — спитав містер Кернан.— Я мушу мати свічку?

— О так,— підтвердив містер Каннінгем.

— Ні, трясця його матері,— голосно мовив містер Кернан,— тут я проведу межу. Я зроблю все, як слід. Я готовий прийти і сповідатися, і... все інше. Але... жодних свічок! Ні, хай йому трясця, я не потерплю свічок!

Він саркастично похитав головою.

— Тільки послухайте це! — вигукнула його дружина.

— Я не потерплю свічок,— сказав містер Кернан, свідомий того, що справив враження на свою аудиторію, і продовжив хитати головою з боку в бік.— Я не потерплю цих штучок із магічними ліхтариками.

Усі щиро засміялися.

— Ось вам гарний католик! — сказала його дружина.

— Жодних свічок! — повторив містер Кернан непохитно.— І на цьому все!

Нава єзуїтської церкви на Ґардинер-стрит була майже заповненою; та щохвилини крізь бічні двері заходили джентльмени і, за вказівкою прислужника, навшпиньки ішли проходами, поки не знаходили, де сісти. Усі джентльмени були гарно вбрані й охайні. Світло з церковних ламп падало на зібрання чорних костюмів та білих комірців, там і тут розбавлених твідами, на темні поцятковані колони із мармуру та похмурі полотна. Джентльмени сиділи на лавах, підсмикнувши штани й обачно відклавши свої капелюхи. Вони сиділи далеко позаду й покірно вдивлялись у віддалену цятку червоного світла, підвішену перед головним вівтарем.

На одній із лав біля кафедри примостилися містер Каннінгем та містер Кернан. На лаві позаду самотою сидів містер Маккой, а за ним — містер Пауер та містер Фоґарті. Містер Маккой безуспішно спробував знайти місце на лаві разом з іншими, а коли товариство розсілося у шаховому порядку, намагався відпускати комічні ремарки. Позаяк це було сприйнято не дуже добре, швидко вгамувався. І навіть він відчув благочестиву атмосферу та знайшов у собі відгук на релігійні понукання. Містер Каннінгем пошепки звернув увагу містера Кернана на містера Гарфорда, лихваря, який сидів неподалік, і на містера Феннінґа, секретаря виборчої комісії, який сидів під самою кафедрою поряд з новообраним членом ради. Праворуч сиділи старий Майкл Ґраймс, власник трьох ломбардів, і племінник Дена Гоґана, що мав от-от отримати роботу в секретаріаті міської ради. Далі попереду виднілися містер Гендрік, головний кореспондент «Фріменз Джорнал», і бідний О’Керол, давній друг містера Кернана, який колись був значною фігурою в торгівлі. Поступово, упізнаючи знайомі обличчя, містер Кернан став почуватися затишніше. Його капелюх, який підлатала дружина, спочивав у нього на колінах. Раз чи двічі він підсмикнув манжети однією рукою, делікатно, але міцно притримуючи іншою криси свого капелюха.

Кремезна фігура, верхня частина якої була задрапована стихарем, натужно сходила на кафедру. Водночас парафіяни звелися, видобули хустинки й обережно стали на них коліньми. Містер Кернан вчинив, як усі. Постать священика вже виднілася за кафедрою, дві-треті її об’єму, увінчані масивним червоним обличчям, виступали над поручнем.

Отець Пурдон став на коліна, повернувся до цятки червоного світла і, затуливши обличчя руками, помолився. Згодом відкрив своє обличчя і звівся. Віряни також звелися і знову сіли на лави. Містер Кернан поклав свій капелюх на його початкове місце на коліні й звернув уважне обличчя до проповідника. Проповідник продуманим жестом розвів кожен із широких рукавів свого стихаря й повільно огледів масу облич. Тоді мовив:

— Бо ж сини цього світу є мудрішими у своєму поколінні за синів світла. От тому й набуваєте друзів собі від багатства неправедного, щоб, коли ви помрете, воно прийняло вас до вічних осель [118].

Отець Пурдон упевнено виголошував текст. Це був один із найскладніших для правильної інтерпретації текстів у всьому Святому Письмі, як сказав він. Це був текст, який звичайному слухачеві міг би видатися не відповідним до величної моральності, яку проповідував Ісус Христос. Але, сказав він слухачам, текст видавався йому спеціально адаптованим для напучування тих, хто мав вести світське життя і хто хотів вести це життя не як звичайний обиватель. Це був текст для ділових людей і професіоналів. Ісус Христос, з його Божественним розумінням кожного закутку людської душі, знав, що не всі люди покликані до релігійного життя, що абсолютна більшість змушена жити у світі і до певної міри для світу: і тоді Він задумав дати їм напутнє слово, ставлячи перед ними як взірець релігійного життя тих самих поклонників Мамони, що з-поміж усіх людей були найменш старанними у справах релігійних.

Він сказав своїм слухачам, що не має на меті сьогодні страхати чи наполягати; він тут як світська людина, яка говорить із побратимами. Він прийшов поговорити з діловими людьми і розмовлятиме з ними у діловій манері. Якщо йому дозволять використати таку метафору, він є їхнім духовним бухгалтером; і він бажає, щоб усі і кожен з його слухачів відкрили свої книги, книги духовного життя, і подивилися, чи все в них сходиться із совістю.

Ісус Христос не був суворим бригадиром. Він розумів наші маленькі слабкості, розумів слабкість нашої бідної, ницої сутності, розумів спокуси цього життя. Усіх нас можуть долати і всіх нас час від часу долають спокуси; всі ми можемо мати і всі ми маємо свої слабкості. Але, сказав він, попросить своїх слухачів лише про одну річ. І це — бути щирими і мужніми з Богом. І якщо їхні рахунки в кожній графі сходяться, нехай скажуть: «Що ж, я перевірив свої рахунки. З ними все гаразд».

Але якщо у них трапляться якісь розбіжності, це також може статися, нехай визнають цю правду, хай будуть чесними і скажуть, як і личить чоловікові: «Що ж, я проглянув свої рахунки. Отут і тут вони не сходяться. Але, з Божою милістю, я виправлю все ось тут і тут. Я доведу свої рахунки до пуття».