Дублінці

Пансіон

Місіс Муні була дочкою м’ясника. Це була жінка, здатна постояти за себе — жінка рішуча. Вона вийшла заміж за батькового помічника й відкрила м’ясну крамницю неподалік Спрінґ Ґарденс. Та одразу ж після смерті свекра містер Муні зійшов на пси. Він пив, брав з каси гроші, бездумно влазив у борги. Намагатись вмовити його кинути пити було марно: вже за кілька днів він не витримував і знову брався за пляшку. Через те, що він бив дружину просто на очах у покупців, а також закуповував неякісне м’ясо, бізнес було зруйновано. Однієї ночі він прийшов до дружини з тесаком і вона мусила ночувати в сусідів.

З того дня вони жили окремо. Вона сходила до священика й отримала право розлучитися, залишивши за собою опіку над дітьми. Відмовила йому в грошах, в їжі та в житлі, тож він змушений був завербуватися до шерифа вибивати борги. Пошарпаний, сутулий, дрібний п’яничка з блідим обличчям, світлими вусами та світлими бровами, які хтось наче олівцем понамальовував над його маленькими, хворобливо червоними очима, він весь божий день сидів у кабінеті судового пристава, чекаючи, поки дадуть роботу. Місіс Муні, велика імпозантна жінка, взяла все, що лишилось від її грошей з крамниці, і відкрила на Хардвік-стрит пансіон. Серед непостійних мешканців найчастіше траплялися туристи з Ліверпуля та з острова Мен, а також час від часу артисти мюзик-холів. Постійно ж у пансіоні проживали місцеві конторські працівники. Вона керувала спритно й рішуче, добре розуміючи, коли давати кредит, коли ліпше бути строгою, а на що можна й закрити очі. Всі молоді хлопці-мешканці пансіону називали її Мадам.

Молодь платила місіс Муні за їжу та кімнату п’ятнадцять шилінгів (без урахування пива чи міцного портеру за обідом). Усі вони мали спільні смаки та заняття, і тому були добрими приятелями. Вони обговорювали одне з одним шанси фаворитів та аутсайдерів кінних перегонів. Джек Муні, син Мадам, який працював клерком у комісіонера на Фліт-стрит, мав не найкращу репутацію, любив лаятися по-солдатськи, часто приходив додому вже під ранок. Коли він зустрічався з друзями, то завжди знаходив для них гарний жарт і завжди знав, на кого ставити — бачив, і де гарна конячка, і де гарна артисточка. Крім того, він добре махав кулаками і співав жартівливих пісень. У неділю ввечері в головній вітальні місіс Муні часто бували вечірки. Свої таланти показували артисти мюзик-холу, а Шерідан грав вальси та польки, нашвидкуруч підбирав акомпанемент. Поллі Муні, донька Мадам, також любила поспівати. Вона виводила:

Поллі було дев’ятнадцять — струнка дівчина зі світлим м’яким волоссям та маленькими повними губами. Її очі, сірі із зеленим відтінком, мали звичку зиркати вгору, коли вона до когось зверталася, це надавало їй вигляду маленької порочної мадонни. Місіс Муні спершу відправила дочку працювати друкаркою в конторі торговця зерном, та оскільки пошарпаний помічник шерифа кожного дня заходив туди з проханням обмовитися хоч словом з власною донькою, забрала її додому поратися по господарству. Поллі була дівчиною жвавою, тож їй доручили піклуватися про молодих чоловіків. До того ж хлопцям завжди подобається, коли десь неподалік є молода дівчина. Поллі, ясна річ, фліртувала з ними, та місіс Муні, прониклива жінка, все прекрасно розуміла — хлопці лиш гаяли час: жоден з них не мав серйозних намірів. Так тривало досить довго, і місіс Муні почала задумуватись, чи не відіслати Поллі назад друкувати, та саме зауважила, що між Поллі та одним із молодиків щось відбувається. Вона спостерігала за парою та тримала свої здогади при собі.

Поллі знала, що за нею стежать, та все ж завзяту мовчанку її матері зрозуміти було не важко. Між матір’ю та дочкою не було жодної відкритої змови, жодної відкритої співучасті, однак люди в пансіоні заговорили про роман, а місіс Муні й досі не втручалася. Поллі почала якось дивно поводитись, а молодий чоловік — хвилюватися. Нарешті, дочекавшись слушної миті, місіс Муні втрутилась. Вона вправлялася з проблемами моралі, як ніж м’ясника з м’ясом, — і цього разу прийняла рішення.

Яскравий недільний ранок на початку літа обіцяв спеку, але зі свіжим вітерцем. Усі вікна в пансіоні були відчинені, і мереживні фіранки легенько видувалися на вулицю з піднятих рам. Із дзвіниці церкви Святого Георга безперервно лунав дзвін, і прихожани, поодинці чи групами, проходили через малу круглу площу перед церквою; про їхні наміри свідчили стримана поведінка та книжки у вбраних в рукавички руках. У пансіоні закінчили снідати, і стіл в їдальні був вкритий тарілками з жовтими плямами від яєць зі шматочками жиру і шкірочками бекону. Місіс Муні сиділа в солом’яному кріслі та спостерігала, як служниця Мері прибирає після сніданку. Вона наказала зібрати скоринки та надломлені шматки хліба, щоб спекти з них у вівторок хлібний пудинг. Коли зі столу прибрали, хліб позбирали, цукор та масло сховали під замок, вона почала відновлювати в пам’яті розмову з Поллі, що сталася минулої ночі. Все було саме так, як місіс Муні й очікувала: вона була відвертою у своїх питаннях, а Поллі відвертою у своїх відповідях. Обидві почувалися ніяково, ясна річ. Місіс Муні було ніяково, бо не хотіла видатись надто невимушеною чи причетною, а Поллі було ніяково не лише через натяки, які завжди викликали у неї зніяковіння, а й тому, що не хотіла, аби подумали, ніби у своїй мудрій невинності вона вгадала намір, який мати приховувала за своєю толерантністю.

Місіс Муні інстинктивно поглянула на маленький позолочений годинник на каміні, як тільки до неї дійшло крізь власну замріяність, що дзвони в церкві Святого Георга перестали дзвонити. Було сімнадцять хвилин на дванадцяту: в неї ще вдосталь часу, аби обговорити справу з містером Дораном і встигнути на месу о дванадцятій на Мальборо-стрит. Вона була впевнена, що доб’ється свого. Для початку, на її боці була вся вага суспільної думки: ображена мати. Вона дозволила йому жити під своїм дахом, вважала порядним чоловіком, а він зловживав її гостинністю. Йому було тридцять чотири чи тридцять п’ять років, тож виправдати такий вчинок юністю не вийде; як і наївністю, бо цей чоловік вже багацько бачив у світі. Він просто скористався молодістю Поллі та відсутністю в неї досвіду — це було очевидно. Питання стояло ось у чому: як він заплатить за скоєне?

У таких випадках треба платити. Для чоловіка все це дуже зручно: він може жити собі далі, ніби нічого й не трапилось, удосталь насолодившись, а дівчина має нести весь тягар. Деяким матерям, щоб залагодити таку справу, достатньо заплатити певну суму грошей; вона не раз чула про таке. Але сама так не вчинить. Для неї рівноцінною втраченій честі доньки буде лише одна плата — шлюб.

Вона ще раз перелічила усі свої виграшні карти, перш ніж відіслати Мері до кімнати Дорана, переказати, що вона бажає з ним поговорити. Була впевнена, що доб’ється свого. Він був серйозним молодим чоловіком, не таким непутящим чи верескливим, як решта. Якби це був містер Шерідан чи містер Мід, чи Бентам Ліоне, завдання було б куди важчим. Вона гадала, що він не захоче розголосу. Всі мешканці пансіону знали щось про цей роман; деякі додали трохи власних деталей. До того ж він вже тринадцять років працював у великій компанії з продажу католицького вина, і якби справа вийшла на загал, це б, напевно, означало для нього втрату роботи. А погодиться — все буде гаразд. Вона знала, що на роботі він точно отримує немало, і сподівалася, що має заощадження.

Вже майже половина! Вона стояла і роздивлялась себе у трюмо. Рішучий вираз великого рум’яного лиця її задовольняв, вона подумала про декількох знайомих матерів, які не могли збути з рук своїх доньок.

Цього недільного ранку містер Доран, звичайно ж, дуже хвилювався. Він двічі спробував поголитися, та рука його зовсім не слухалась, тож гоління довелося відкласти. Триденна рудувата щетина облямовувала його щелепу, і кожні дві чи три хвилини пітніли окуляри, йому доводилося знімати їх і протирати хустинкою. Спогади про сповідь минулого вечора завдавали йому гострого болю; священик вивідав усе до найменших дрібниць цієї справи і врешті настільки перебільшив його гріх, що він був ледь не вдячний за мінімальний шанс спокутати вину. Було завдано шкоду. Що йому тепер залишалось, окрім як одружитися або втекти? Він не міг нахабно все заперечувати. Про це б точно заговорили, і його роботодавець напевно про все б дізнався. Дублін — таке маленьке місто: всі про всіх усе знають. Його серце підскочило до горла, коли у своїй розбурханій уяві він почув скрипучий голос старого містера Леонарда: «Пришліть, будь ласка, містера Дорана».

Усі ці роки сумлінної праці в нікуди! Вся його старанність та працьовитість обернулися нанівець! У свої молоді роки він, звісно ж, добряче нагулявся; він вихвалявся своїм вільнодумством і заперечував існування Бога перед товаришами в пабах. Та з цим усім було покінчено... майже. Він досі щотижня купував свіжий випуск газети «Рейнольдз».[54] але не забував про свої релігійні обов’язки і дев’ять десятих року провадив звичайне життя. У нього вистачало грошей, аби осісти й створити сім’ю; але річ полягала не в цьому. Його сім’я гордувала б нею. По-перше, цей її ганебний батько, та й материн пансіон починав здобувати лиху славу. Він розумів, що попався. Міг уявити, як його друзі говорять про цей роман та сміються. Вона була трохи простуватою, іноді казала «тю», іноді «га». Та до чого тут граматика, коли він справді її кохає? Він не міг вирішити, любити її чи зневажати за те, що вона вчинила. Звісно, він теж до цього причетний. Його інстинкт підказував залишатися вільним, не одружуватись. Як-то кажуть, одружуєшся раз і назавжди.

Поки він безпорадно сидів на краю ліжка в сорочці й штанах, вона стиха постукала в двері й увійшла. Усе йому розповіла — що зізналася своїй матері і що цього ранку в матері буде з ним розмова. Вона плакала й закидала йому руки на шию зі словами:

— О, Бобе! Бобе! Що ж мені робити? Що ж мені тепер робити?

Вона сказала, що покінчить із собою.

Він немічно її утішав, просив не плакати, казав, що все буде гаразд, не треба боятися. Крізь свою сорочку відчував, як колишуться її груди.

У тому, що сталося, була не лише його провина. Він добре пам’ятав чіпкою пам’яттю холостяка перші випадкові доторки її сукні, її подиху, її пальців. Потім, якось пізньої ночі, коли він роздягався, вона постукала в двері, боязко. Вона хотіла запалити від його свічки свою, що згасла від пориву вітру. В той день вона приймала ванну. На ній був фланелевий вільний пеньюар. Її біла ступня сяяла з відкритих хутряних капців, і гаряча кров пульсувала під ароматною шкірою. Поки вона запалювала свою свічку та давала їй розгорітись, від рук і зап’ясть її теж слабо линув аромат.

Ночами, коли він повертався дуже пізно, саме вона підігрівала йому вечерю. Він ледве розумів, що їсть, відчуваючи її за своєю спиною, саму, вночі, в будинку, що міцно спить. А її дбайливість! Коли ніч видавалася холодною, мокрою чи вітряною, на нього обов’язково чекала скляночка пуншу. Можливо, їм було би добре разом...

Вони навшпиньки прямували нагору, кожен зі свічкою, і на третьому сходовому майданчику з таким небажанням обмінювались вимушеними «на добраніч». Цілувалися. Він добре пам’ятав її очі, дотик її руки та власний шал...

Але шал минає. Він повторив її слова, звертаючись до себе:

— Що ж мені робити?

Інстинкт холостяка попереджав, що треба відступитись. Та це був гріх; навіть його почуття гідності говорило йому, що за такий гріх мусить платити.

Поки він сидів із нею на краю ліжка, до дверей підійшла Мері й повідомила, що господиня хоче бачити його у вітальні. Він встав, одягнув свій піджак та жакет, безпорадний, як ніколи. Одягнувшись, підійшов до неї заспокоїти. Все буде гаразд, не треба боятися. Вона залишилася на ліжку плакати і стиха зойкати: «О, Господи!»

Дорогою вниз його окуляри так запітніли, що довелося зняти їх і протерти. Він жадав піднятися на дах і полетіти до іншої країни, де б ніколи вже не почув про свою проблему, та якась сила крок за кроком штовхала його донизу. Невблаганні обличчя роботодавця й Мадам пильно стежили за його поразкою. На останньому сходовому майданчику він минув Джека Муні, який підіймався з комори, притискаючи до грудей дві пляшки Бассу[55]. Вони холодно привіталися; очі коханця секунду чи дві затрималися на товстому обличчі бульдога з парою товстих коротких рук. Діставшись останньої сходинки, він поглянув нагору й побачив, що Джек розглядає його з дверей передпокою.

Раптом йому згадався вечір, коли один з артистів мюзик-холу, маленький білявий лондонець, зробив непевний натяк на Поллі. Вечірку було майже зіпсуто через Джекову злість. Усі намагалися його заспокоїти. Артист з мюзик-холу, блідіший, ніж звичайно, все посміхався й казав, що він нічого такого не мав на увазі, але Джек кричав, що хай хтось лиш спробує погратися в ці ігри з його сестрою, він запхає йому кляті зуби в горлянку, ось так.

Поллі якийсь час посиділа на краю ліжка, поплакала. Потім витерла очі й підійшла до дзеркала. Вона занурила кінчик рушника в глечик та освіжила очі прохолодною водою. Подивилась на себе у профіль і поправила шпильку над вухом. Відтак повернулась до ліжка і сіла в ногах. Довго розглядала подушки, і вони пробудили в ній таємні, приємні спогади. Притулилась шиєю до залізних поручнів і поринула в мрії. На її обличчі не видно було ані тіні сум’яття.

Вона чекала терпляче, навіть трохи радісно, без тривоги, її спогади помалу поступались місцем надіям та сподіванням на майбутнє. Надії та сподівання були такими заплутаними, що вона вже й не бачила білих подушок, на яких застиг її погляд, і не пам’ятала, чи взагалі чекала на щось.

Нарешті вона почула голос матері. Схопилася на ноги й підбігла до перил на сходах.

— Поллі! Поллі!

— Так, мамо?

— Спускайся, люба моя, містер Доран хоче з тобою побалакати.

Тоді вона згадала, на що чекала.