Емілі в пошуках веселки

Розділ 21 Жахлива звістка

У липні Ільза і Тедді приїхали додому на коротких десять днів. Як так траплялося, дивувалась Емілі, що вони завжди приїздять разом? Це не може бути простим збігом. Її лякав їхній приїзд, і вона палко бажала, щоб усе це якнайшвидше скінчилося. Було б добре побачитися з Ільзою: з нею Емілі ніколи не почувалася незнайомкою. Неважливо, скільки часу її не було; коли вона верталася, вона виявлялася старою доброю Ільзою. Але Емілі не бажала бачити Тедді. Тедді, який забув її. Який після свого від’їзду не написав їй жодного листа. Тедді, який став уже відомим завдяки своїм портретам гарних жінок. Таким відомим та успішним, що, як писала Ільза, вже мав намір покинути роботу ілюстратора журналів. Дізнавшись про це, Емілі відчула певну полегкість. Вона більше не боятиметься побачити в котромусь журналі власне обличчя і власну душу, що дивитимуться на неї з ілюстрації, в кутку якої буде написано «Фредерик Кент» — ніби оголошення: «знайте всі чоловіки, що ця дівчина належить мені». Причому портрети з її обличчям обурювали Емілі менше за ті, які мали лише її очі. Щоб намалювати так її очі, Тедді мусив знати все, що було в неї на душі. Ця думка завжди сповнювала її гніву та сорому… і відчуття повної безпомічності. Вона не могла, не насмілювалася сказати Тедді, щоб він припинив використовувати її як модель. Вона ніколи не давала йому зрозуміти, що помітила бодай якусь схожість між собою та його ілюстраціями. Вона ніколи йому цього не покаже.

А тепер він приїздив додому — мав прибути з дня на день. Якби б лиш Емілі могла поїхати на декілька тижнів, під будь-яким приводом. Панна Роял уже давно чекала її в гості у Нью-Йорку. Але вона не могла поїхати, коли поверталась Ільза.

Годі — Емілі взяла себе в руки. Яка ж вона дурепа! Тедді як люблячий син вертався додому, аби побачитися з матір’ю. І, без сумніву, він буде радий зустріти старих друзів, щоб разом насолодитися спогадами. І чому щось має її непокоїти? Вона вже мала би позбутися цієї смішної зацикленості на собі. І позбудеться.

Вона сиділа коло свого прочиненого вікна. Ніч ззовні нагадувала пишну темну запашну квітку. Це була ніч очікування, ніч, у яку щось має статися. Тиша… Чути лише найпрекрасніші з приглушених звуків: найлегший шепіт дерев, найтихіше зітхання вітру, ледве чутні стогони моря.

— О, яка краса! — пристрасно прошепотіла Емілі, простягаючи руки до зірок. — Що б я без вас робила всі ці роки?

Краса ночі, її пахощі і загадковість. Її душа наповнилась усім цим по самі вінця. Крім неї й цієї ночі, нічого більш не існувало. Вона випросталася, підіймаючи обличчя до немовби всіяного коштовностями неба у раптовому екстазі.

А потім вона почула. М’який сріблястий свист у гайку Високого Джона — дві високі ноти й одна довга низька. Це був старий, старий поклик, який одного разу вже змусив її летіти в тінь попід ялинами.

Емілі різко сіла й немов закам’яніла, її бліде обличчя опинилось якраз у рамці з виноградної лози, що обплітала її вікно. Він тут, Тедді тут, у гайку Високого Джона, і він чекає на неї, кличе її, як раніше. Він чекає на неї!

Вона майже звелася на рівні ноги, майже збігла сходами до тіней знадвору — прегарних запашних тіней, де він чекав її. Але…

Може, він лише хоче знати, чи досі має над нею владу?

Два роки тому він поїхав, навіть не написавши їй жодного слова на прощання. Чи пробачить це Мурреївна? Чи побіжить Мурреївна зустрічати чоловіка, для якого так мало значить? Ні, Мурреївна не стане цього робити. У тьмяному світлі місяця можна було побачити, як на молодому обличчі Емілі з’явилися затяті зморшки. Вона не піде. Нехай кличе, скільки забажає. Безсмертне «Лиш свисни, й я прийду до тебе, любий мій»! Але це не для Емілії Берд Стар. Нехай Тедді Кент не уявляє собі, що може просто піти як два роки тому, а тоді повернутись і побачити, як вона покірно чекає його хазяйського поклику.

Свист почувся знову, потім ще раз. Він тут, так близько до неї… Наступної ж миті, якби б вона лиш захотіла, вона могла б уже бути поряд з ним… її долоні у його руках… його очі дивляться у її… та зненацька…

Він пішов, навіть не попрощавшись!

Емілі рішуче встала й засвітила лампу. Вона сіла за свій письмовий стіл коло вікна й занурилась у письменство — або щось подібне до нього. Вона вперто писала (а наступного дня всі аркуші були списані рядками старих віршів, вивчених ще у школі) і наслухала. Чи покличе він знову? Ще раз? Не покликав. Коли вона вже була впевнена, що більше його не почує, то вимкнула світло й кинулась у ліжко, ткнувшись обличчям у подушку. Мурреївська гордість була задоволена. Вона ясно дала йому зрозуміти, що він більше не зможе змусити її вибігти самим лише свистом. О, як же вона була рада своїй непохитності. І, безсумнівно, саме через це її подушка була зрошена несамовитими слізьми.

Наступного вечора він приїхав разом з Ільзою на своїй новій машині. І були рукостискання, і веселощі, і сміх — багато-багато сміху. Ільза мала блискучий вигляд у великому жовтому капелюсі, оздобленому малиновими трояндами. Це був один з тих екстравагантних капелюхів, що їх могла вдягти лиш Ільза. Як несхоже це було на бідно вдягнену Ільзу, майже обірванку, якою вона колись була. О, тепер вона, звісно ж, доглянута. Ільзу любили всі, й ніхто не міг з цим нічого вдіяти. Тедді теж був милим, але кожен його жест і погляд виражав зацікавленість і відчуженість людини, яка повернулася до своєї дитячої домівки. Зацікавленість усім і всіма. О так, зацікавленість велика і щира! Ільза каже, ти видала книгу. Неймовірно. Про що вона? Маю дістати примірник. Чорноводдя геть не змінилося. Прекрасно повернутись у місце, де час зупинився.

Емілі була вже майже певна, що той свист у гайку Високого Джона їй примарився.

Однак вона прокотилася разом з ним та Ільзою до Попового Ставу, чим усі троє здійняли бучу, адже машини досі залишалися рідкістю. Вони самі провели час весело і з задоволенням, як і в наступні декілька днів, у які Ільза з Тедді були вдома. Ільза хотіла залишитися на три тижні, та виявилося, що зможе лише на п’ять днів. А Тедді, чий час, схоже, належав тільки йому, не виявив бажання бути в Чорноводді без Ільзи. І вони удвох прийшли попрощатися з Емілі та запросити її прокотитись у світлі місяця. Вони багато сміялись, а Ільза, обійнявши обох, виснувала, що ці декілька днів були такими як у старі часи. Тедді з нею погодився.

— Аби б іще поряд був Перрі, — додав він. — Дуже шкода, що ми не побачилися зі старим добрим Перрі. Мені розповідали, що він досягає все більших і більших висот, просто як вогонь у дерев’яному будинку.

Перрі вирушив на узбережжя й зараз має там власний бізнес. Емілі зовсім трохи повихвалялася ним і його успіхами. Нехай Тедді Кент не уявляє, буцім він єдиний з них чотирьох, хто високо здійнявся.

— Сподіваюся, його манери вже кращі ніж колись? — поцікавилась Ільза.

— Його манери відповідні до нас як до мешканців острова Принца Едварда, — зухвало відказала Емілі.

— О, гаразд, визнаю, що я ніколи не бачила, щоб він колупався в зубах на людях, — погодилась Ільза. — А знаєш, — вона кинула швидкий лукавий погляд на Тедді, який миттєво кинувся в очі Емілі, — колись я гадала, що ледве не закохана у Перрі Міллера.

— Щасливчик цей Перрі! — вигукнув Тедді з інтонацією, яку можна було б зарахувати як усмішку розуміння.

Ільза не поцілувала Емілі на прощання, та сердечно потисла їй руку подібно до Тедді. Емілі цілком серйозно дякувала цієї миті своїй щасливій зірці за те, що не пішла до Тедді, коли він свистів — якщо він свистів. Вони весело з’їхали провулком. Та коли хвильку потому Емілі увійшла на подвір’я Місячного Серпа, позаду неї почулися легкі кроки і її огорнули шовкові обійми.

— Емілі, дорогенька, бувай. Я люблю тебе не менше ніж раніше… але все так жахливо змінилося… і ми більше не можемо віднайти Острівців Зачарування. Я б воліла взагалі не приїздити цього разу… але прошу, скажи, що ти любиш мене і завжди любитимеш. Я просто не витримаю, якщо ти цього не скажеш.

— Звісно, я завжди любитиму тебе, Ільзо.

Вони цьомкнули одна одну — повільно, майже сумно — серед легких зимних солодких пахощів ночі. Після цього Ільза спустилася до провулка, де муркотів, чекаючи на неї, сяйливий Тедді — а може, муркотів і сяяв лише його автомобіль… а Емілі пішла до Місячного Серпа, де на неї чекали дві літні тітки та кузен Джиммі.

— Цікаво, чи поберуться Ільза з Тедді, — мовила тітка Лаура.

– Ільза щойно сіла, — прокоментувала тітка Елізабет.

— Бідолашна Ільза, — незбагненним тоном сказав кузен Джиммі.

Одного прекрасного пізнього осіннього листопадового дня Емілі верталася додому з чорноводської пошти, тримаючи в руках листа від Ільзи та посилку. Вона сп’яніла від вина захоплення, яке досить швидко поступалося місцем чистому щастю. Увесь той день був дивовижно, незбагненно прекрасним, сповненим стиглих сонячних променів, що лежали на прадавніх пагорбах, майже непомітним, подібним до грон винограду цвітом на деревах у далекому лісі та м’яким блакитним небом із невеличкими серпанками сірих хмаринок, схожих на скинуті вуалі. Вранці Емілі прокинулася від сну, в якому бачила Тедді — вірного друга її дитинства, яким він був колись. І після цього весь день їй не давало спокою дивне відчуття його присутності. Їй видавалося, буцім вона чує звуки його кроків неподалік від себе або що може натрапити на нього, коли обійде бахрому гілок ялини, що росте на закруті червонястої дороги. Або зараз вона спуститься до сонячного видолинка, де росте густа золотава папороть, і знайде його, усміхненого до неї, і між ними все буде без змін, будуть забуті роки заслання й самотності. Насправді вона дуже довго майже не згадувала його. Мала влітку та восени багато роботи: саме працювала над новим твором, та й листи від Ільзи були сповнені відчаю, тож треба було її втішати. Звідки ж тоді це несподіване і нелогічне відчуття його присутності? Отримавши товстого листа від Ільзи, вона була впевнена, що всередині були також і новини про Тедді.

Але захват у неї викликала невеличка посилка. На ній був штамп видавництва Ворхам, й Емілі заздалегідь знала, що всередині. Її книга — її «Трояндова мораль».

Вона поспішала додому перехресною дорогою — старою доріжкою, якою прямували кудись бродяги, квапилися до своїх дам закохані, бавилися діти, верталися додому втомлені чоловіки. Ця дорога наприкінці приводила до пасовища неподалік від Чорноводдя та Вчорашньої Стежки. Десь посеред сірих хвиль усамітненості Вчорашньої Стежки Емілі вмостилась у ніші поміж брунатної папороті й відкрила свою посилку.

Всередині лежала її книга. Її книга, щойно з типографії. Це була чудова, захоплива, горда мить. Невже вершина альпійської стежини? Емілі здійняла свої сяйливі очі на глибоке синє листопадове небо й побачила інші вершини далі й далі, які вигравали одна поперед одною на тлі бразолійних хмар, освітлені сонячними променями. Коли досягаєш висоти́, якої прагнув, з неї завжди краще видно інші висо́ти. І насправді неможливо дістатися найвищої верхівки. Але яка ж це розкішна мить — коли сягаєш плато й бачиш з нього сотні інших піків! Такий підсумок довгих років прагнень, зусиль, розчарувань і смутку.

Але ж і шкода її так і не народженого «Торговця мріями»!

Захват мешканців Місячного Серпа того дня ледь не перевершив власних почуттів Емілі. Кузен Джиммі щиро поділився своїм наміром якнайшвидше закінчити орати поле на пагорбі, щоб надалі сидіти вдома і розглядати книгу. Тітка Лаура як завжди плакала. А тітка Елізабет з незвичним виглядом зауважувала побудованим тоном, що це схоже на справжню книгу. Вочевидь, тітка Елізабет сподівалася паперової палітурки. Однак того дня вона припустилася декількох зовсім смішних помилок, шиючи свою клаптикову ковдру, і жодного разу не спитала Джиммі, чому він не оре. А коли трохи пізніше у двері постукали якісь відвідувачі, «Трояндова мораль» загадковим чином з’явилась у вітальні, хоча, коли тітка Елізабет побачила автомобіль, що заїжджав на їхнє подвір’я, книга була ще на письмовому столі в кімнаті Емілі. Тітка Елізабет і словом не згадала про радісну подію, гості також не помітили книгу. Та коли вони пішли, тітка Елізабет нищівно мовила, що Джон Ангус був нечуйним як ніколи і що вона на місці кузини Маргарет не вдягла б одяг, призначений для жінки, на двадцять років молодшої за неї.

— Стара вівця, що намагається бути подібною до ягняти, — презирливо кинула тітка Елізабет.

Якби вони повелися по відношенню до «Трояндової моралі» так, як від них очікували, тітка Елізабет либонь сказала б, що Джон Ангус завжди був добрим і веселим чоловіком, а кузина Маргарет прекрасно про себе дбає.

Емілі була, звісно, не в такому захваті, щоб забути про лист від Ільзи, та хотіла трохи зачекати, щоб емоції вщухли перед його прочитанням. Вже були сутінки, коли вона увійшла до своєї кімнати й сіла у плямі світла. Вітер змінився на заході сонця, й вечір був зимним і гострим. На засохлий негарний сад і на весь світ зненацька впало, вибілюючи їх, те, що кузен Джиммі називав «яликом снігу». Але темна хмара вже відійшла, і небо на білими пагорбами й темними ялицями було тепер чистим і жовтуватим від останніх сонячних променів. Щойно Емілі розпечатала конверт, їй в обличчя вибухнули незвичні пахощі парфумів, якими завжди користувалась Ільза. Емілі вони не подобалися через щось для неї самої незбагненне. Хоча її уподобання відрізнялися від Ільзиних не лише коли йшлося про парфуми. Ільзі подобалися провокаційні, екзотичні, здебільшого східні аромати. Емілі ж до самої смерті не зможе вловити котрийсь із тих запахів і не здригнутися.

«Я рівно тисячу разів збиралася тобі написати, — повідомляла Ільза, — та коли крутишся як білка в колесі, то не маєш жодної можливості зробити те, чого насправді хочеш. Усі ці місяці я все кудись квапилася, врешті-решт почала почуватися котом, який лише на один стрибок випереджає собаку, що женеться за ним. Якщо я спинюся, щоб відхекатись, він мене наздожене.

Але цієї ночі мені хочеться просто вити. Я мушу щось тобі розповісти. А сьогодні саме прийшов твій лист. Тож я відпишу вночі, і нехай пес жере мене, якщо він цього забажає.

Я рада, що в тебе все гаразд і ти в доброму гуморі. Бувають хвилини, коли я тобі люто заздрю, Емілі. Заздрю тиші і спокою твого Місячного Серпа, твоєму дозвіллю… твоєму зануренню в роботу і задоволенню з неї… навіть твоїй самотності в досягненні мети. „Коли твої очі самотні, то весь ти сповнений світла“. Я не пам’ятаю, де це було — в Біблії чи у Шекспіра, та головне, що це істина. Пам’ятаю, колись ти казала, що заздриш моїй можливості подорожувати. Моя дорогенька Емілі, біганина прожогом з одного місця в інше — це не подорож. Якби б ти була як твоя дурненька Ільза й так само ганялася за всілякими проектами й задоволенням своїх амбіцій, ти не була б такою щасливою як ти є. Ти завжди нагадуєш мені — й завжди нагадувала, навіть у нашому компанійському дитинстві — рядок з чийогось вірша: „Її душа була немов живою зіркою у далечі“.

Що ж, коли справді чогось дуже хочеш, то тебе не задовольнить гонитва за тим, що могло бстати гідною заміною об’єкту твоїх бажань. Знаю, ти завжди мене вважала дурною віслючкою через мої почуття до Перрі Міллера. І я знала, що ти так ніколи повністю мене і не зрозумієш. Ти просто не змогла б зрозуміти. Ти ж ніколи по-справжньому ні за кого не переймалася, хіба ні, Емілі? Тож, ти вважала мене дурепою. Наважуся визнати, що нею я й була. Але в подальшому я маю намір порозумнішати. Я виходжу заміж за Тедді Кента.

В принципі, це все».

Емілі на мить відклала листа — а може, впустила. Вона не відчувала ні болю, ані подиву — цих відчуттів немає, коли твоє серце прошиває куля. Їй здавалося, що вона завжди знала, що це станеться — завжди. Принаймні, після вечорниць у пані Чідлоу. А тепер, коли все насправді сталося, їй видавалося, що вона страждала від страху смерті, і от нарешті їй милосердно дозволили вмерти. У затуманеному, ледве видному свічаді навпроти вона побачила власне обличчя. Хіба раніше Емілі-у-Свічаді була такою? Але кімната лишалася тією самою. Її незмінність здавалася вже неприйнятною. За декілька секунд — чи років — Емілі підняла листа і змусила себе читати далі.

«Я, звісно, не кохаю Тедді. Але я до нього звикла. Я вже не можу без нього, але мушу вирішити: або жити без нього, або побратися з ним. І він більше не терпітиме моїх вагань. Крім того, він має намір стати відомим. Я буду дружиною знаменитості. І ми будемо заможними. Не думай, що я продажна, Емілі. Минулого тижня я відмовила мільйонерові. Він теж був непоганим хлопцем, але якщо існують у світі праведні блудниці, то в нього обличчя однієї з них. А коли я сказала, що не вийду за нього, він розплакався. О, це було бридке видовище.

Так, я визнаю, що більшою мірою я керуюсь амбіціями. А ще, певне, трохи дивним нетерпінням і втомою від життя, немов усе воно було таким як в останні кілька років. Усе здається вичавленим досуха. Але я справді дуже люблю Тедді, завжди любила. Він милий і товариський, а ще в нас із ним майже однакове почуття гумору. І я ніколи не нудьгую в його присутності. Звісно, він занадто переймається своєю зовнішністю, як на чоловіка, й завжди буде на прицілі в охочих вискочити заміж. Але, оскільки я незакохана в нього, мене не мучитимуть ревнощі. На світанку життя, коли мій дух був іще надто юним і недосвідченим, я готова була підсмажити в киплячій олії будь-кого (крім тебе), на кого Перрі Міллер хоч оком скине.

Я роками думала й багато тижнів знала напевне, що ця мить колись настане. Та я щоразу зупиняла Тедді, не даючи йому вимовити ті слова, які зв’яжуть нас на все життя. Не знаю, чи то я набралася мужності й дозволила йому сказати це, а чи сама доля взяла все у свої руки. Одного вечора два тижні тому ми каталися, і тут геть несподівано розпочалася люта злива. Шлях назад був жахливий, на тій самотній голій гірській стежці не було де зупинитися. Дощ тік струмками, грім був страхітливим, спалахувала блискавиця. Це було нестерпно, і ми вже не витримували. Ми просто продиралися крізь грозу, проклинаючи її. А потім вона припинилася так само несподівано як і почалася. У мене здали нерви — уяви собі! Зараз я спокійна, а тоді я почала плакати як перепуджена мала дитина. Я відчула, як навколо мене обвилися руки Тедді. Він казав, що я мушупобратися з ним і дозволити йому дбати про мене. Певно, я погодилася, це пояснює той факт, що він вважає нас зарученими. Він подарував мені цуценя чау-чау із синім язиком і перстеник з сапфіром. Перстеника він привіз із самої Європи. Він має свою історію: через нього колись сталося вбивство. Я вірю в це.

Гадаю, дуже приємно, коли про тебе дбають. Дуже. Про мене ніколи не дбали, ти ж знаєш. Татові я була байдужа, доки ти не показала всім правду про мою маму — ох і відьма ж ти! Після цього він почав мене обожнювати і врешті-решт зіпсував. Але насправді дбав про мене не більше ніж раніше.

Ми хочемо побратись у червні. Гадаю, татові буде приємно. Тедді завжди був шанобливий із ним. А ще мені здається, він почав уже побоюватись, що я ніколи не вийду заміж. Тато пишається своїм радикалізмом, та у глибині душі він зовсім не вікторіанець.

І, звісно ж, ти маєш бути моєю дружкою. О, Емілі, дорогенька, як би я хотіла бути зараз із тобою, розмовляти як колись, поблукати з тобою Чарівною Горою і зимним порослим папороттю гаєм, повештатися тим старим садом неподалік від моря, де квітнуть червоні маки — побувати в усіх наших місцях… Хочу — мені здається, я справді хочу цього — знову бути обірваною босоногою дикою Ільзою Барнлі. Життя й зараз прекрасне, я й не заперечую. Дуже прекрасне — місцями — як безсмертне „священикове яйце“. Але перший гострий нерозважливий спалах — пташка може його повернути, ми — ніколи. Емілі, люба подруго, чи повернула б ти стрілки годинника назад, якби могла?»

Емілі тричі перечитала листа. Тоді вона дуже довго сиділа коло вікна й дивилася невидющим поглядом на блідий, туманний світ, що простягався довкола під зоряним небом, яке ніби знущалося з неї. Вітер, який гуляв піддашшям, був сповнений примарних голосів. Уривки з Ільзиного листа з’являлися тут і там у її свідомості, крутилися, дражнячись, і щезали, схожі на кобр зі смертоносними жалами.

«Твоїй самотності в досягненні мети»… «Ніколи по-справжньому ні за кого не переймалась»… «Звісно ж, ти маєш бути моєю дружкою»… «Я справді дуже люблю Тедді»… «Моїх вагань».

Чи могла котрась дівчина «вагатися», чи приймати їй пропозицію Тедді Кента? Емілі почула гіркий сміх. Чи сміялася вона сама, чи то був привид Тедді, що переслідував її весь день? А може, давня затята здушена надія востаннє засміялася перед тим як померти?

А тієї самої миті Ільза з Тедді либонь були разом.

«Якби я прийшла… тієї ночі… влітку… коли він мене кликав… чи змінило б це щось?» — це питання безглуздо повторювалось у її голові знову і знову.

«Я б хотіла ненавидіти Ільзу. Так було б легше, — з сумом думала вона. — Якби вона кохала Тедді, мабуть я б змогла її зненавидіти. З іншого боку, якби вона його кохала, було б іще жахливіше. Дивно, я цілком можу витримати думку про те, що він її кохає, а думка про те, що вона могла б його кохати, для мене нестерпна».

Її несподівано опосіла страшна втома. Смерть уперше здалася їй другом. Була вже пізня ніч, коли вона зрештою лягла до свого ліжка. Трохи поспала до ранку, та з першими променями сонця прокинулась. Що вона чула?

Вона пам’ятала.

Вона встала й одяглася — машинально, ніби цілу вічність мала отак вставати й одягатись.

— Що ж, — проказала вона до Емілі-у-Свічаді, — я пролила вино життя зі свого келиха на землю. Більше я не зможу відпити з нього ані ковтка. Тож, житиму спраглою. Усе справді сталося б інакше, якби я пішла тієї ночі на його поклик. Якби б я тільки знала!

Їй здалося, що вона побачила перед собою іронічні співчутливі очі Діна. Раптово вона засміялась.

— Звичайною англійською, як сказала б Ільза, як я все драматизую!