Емілі в пошуках веселки

Розділ 12 Незначні, але приємні примітки

4 травня 19…

Перша година ночі — неземний час для того, щоб написати у щоденнику. Сьогодні в мене біла ніч. Я не можу заснути і втомилася лежати в темряві, уявляючи собі всілякі речі — неприємні речі… тому я запалила свою свічу і відшукала старого щоденника, щоб «виписати» все.

Я жодного разу тут не писала, відколи спалила свою книгу і впала зі сходів… і померла. А зараз я вертаюся до життя і розумію, що все змінилося, що все вже стало інакшим. І нерідним. І страхітливим. Здається, життя лишилося позаду. Коли я гортаю сторінки й дивлюся на ті веселі світлі записи, я приголомшено запитую себе, чи справді їх робила я, Емілія Берд Стар.

Ніч прекрасна, коли ти щасливий, задовільна, коли тобі боляче, і невимовно жахлива, коли ти самотній і нещасний. Нещастя затьмарює мені розум. Либонь, я ніколи не навчуся відчувати щось наполовину. Коли мене охоплює відчуття самотності, воно забирає у своє володіння мою душу й тіло і стискає мене усією своєю порожнечею та болем, допоки не видушить з мене всю силу і мужність. Цієї ночі я сама. Сама. Кохання не прийде до мене; дружба для мене втрачена; найімовірніше, як я й сама відчуваю, я не можу писати. Я знову намагалась, і в мене не вийшло. Колишній вогонь творчості, здається, догорів до кінця й перетворився на попіл, і я не можу запалити його знову. Я весь вечір намагалася написати оповідання — дерев’яне оповідання, в якому дерев’яні ляльки рухалися, коли я смикала за мотузки. Врешті-решт я розірвала його на тисячу шматочків, почуваючись так, неначе виконала роботу Бога.

Ці останні тижні були найгіршими. Дін поїхав, і я навіть не знаю куди. Він відтоді не писав і, гадаю, не писатиме. Якимось дивним і неприродним здається те, що Дін далеко, а я не отримую від нього листів.

Зараз почуватися вільною занадто солодко.

Ільза пише, що буде вдома весь липень і серпень. Тедді теж буде вдома в цей самий час. Можливо, цей останній факт пояснює мою білу ніч. Мені хочеться втекти перед його приїздом.

Я так і не відповіла на його лист, якого він мені написав потому як потонув «Флавіан». Я не могла. Я не могла писати про це. А якщо, приїхавши, він заговорить про це, я цього не витримаю. Чи здогадається він, що я кохаю його й тому готова відкинути обмеження часу і простору, щоб урятувати його? Я готова вмерти з сорому на одну думку про це. А ще на думку про те, що я сказала пані Кент. Тим не менш, я ще жодного разу не мала бажання, щоб це залишилося невисловленим. У різкій відвертості в цьому питанні я віднайшла деякий спокій. Я не боюся, що вона коли-небудь розповість йому про сказане мною. Вона ніколи не дозволить йому дізнатися, що я про нього турбувалась, якщо тільки в її силах буде запобігти цьому.

Але хотіла б я знати, як я перенесу це літо.

Трапляються часи, коли я ненавиджу життя. А тоді я знов люблю його — нестримно, з конаючим усвідомленням того, яке воно прекрасне… або яким прекрасним могло б бути… якби…

Перед від’їздом Дін заколотив усі вікна Розчарованої Оселі. Тепер я не ходжу туди, звідки можу це побачити. Але я все одно бачу її. Вона чекає на тому пагорбі… чекає… німа… сліпа… Я так і не забрала звідти своїх речей. Тітка Елізабет вважає це беззаперечним показником божевілля. І не думаю, що Дін вчинив інакше. Усе лишилося неторканим. Мона Ліза досі глузує в мороці, а Елізабет Бас терпляче-презирливо дивиться на темпераментних дурнів, а Леді Джованна розуміє геть усе. Милий мій будиночку! І він ніколи не стане домівкою. Я почуваюся зараз так само як і багато років тому, коли йшла за веселкою, а вона раптово зникла. «Будуть і інші веселки», — так я потім сказала. Але чи будуть?

15 травня 19…

Це був сповнений ліризму весняний день, у який трапилось диво. Це сталося на світанку, коли я виглядала зі свого вікна, прислухаючись до лукавого тихого шепотіння вранішнього вітерцю, який дмухав з гайка Високого Джона. Раптово прийшов промінчик — знову, після стількох місяців, коли його не було… мій давній непередаваний проблиск вічності. Після цього я зрозуміла, що знову можу писати. Я кинулася до свого письмового столу й відшукала перо. Увесь ранок я писала, й лише почувши кроки кузена Джиммі, який спускався сходами, я відклала перо і схилила голову перед своїм столом у німій вдячності за те, що знову можу працювати.

Ці рядки належать перу Елізабет Баррет Браунінг, і вони правдиві. Важко зрозуміти, як роботу можна порівняти з прокляттям, доки не збагнеш, якою гіркою і несправедливою може бути праця. Але робота, для якої ми створені, для якої ми послані у цей світ, така благословенна і сповнена радощів. Сьогодні я це відчуваю завдяки старій лихоманці, яка пече кінчики моїх пальців, і завдяки перу, яке знову видається мені близьким другом.

«Не полишай роботи» — дехто міг би подумати, що кожен це розуміє. Та часом страждання і біль розбитого серця не дають нам продовжувати. Тоді ми усвідомлюємо, що ми втратили, й розуміємо, що краще бути проклятими Богом, аніж забутими Ним. Якби Він покарав Адама і Єву бездіяльністю, то вони були б по-справжньому вигнані та прокляті. Не кожна мрія, що може прийти в Едемі, «звідки потоки витікають»[24], зрівняється із солодкими мріями, які навідали мене цієї ночі завдяки тому, що до мене повернулася можливість писати.

О Боже, скільки б я не жила, даруй мені наснагу «не полишати роботи». Лише про це я молю. Про наснагу та завзяття.

25 травня 19…

Любі мої сонячні промені, які ж ви сильні ліки! Я цілий день насолоджувалася чарівливістю прекрасного весільно-білого світу. А вночі я змила зі своєї душі порох у повітряній ванні з весняних сутінків. Я обрала для цього старовинну доріжку, що йде Чарівною Горою, через її усамітненість. Я щасливо крокувала нею, періодично зупиняючись, аби гарненько обміркувати якусь думку чи образ, які приходили до мене, немов крилаті духи. Потім я прокралася до просторих темних полів, де вивчала у свого бінокля зірки. Прийшовши туди, я почувалася так, неначе перенеслася на мільйони миль звідси, у блакитний ефір, і все знайоме мені оточення миттєво здалося мені далеким і чужим.

Але на небі була одна зоря, на яку я не дивилась. Це була Вега з сузір’я Ліри.

30 травня 19…

Цього вечора, коли я була саме на середині оповідання, тітка Елізабет сказала мені, аби я прополола грядку з цибулею. Тож я мусила відкласти своє перо і йти на город. Але щасливі ті люди, які можуть полоти цибулю і водночас міркувати про прекрасне. Це одна з благословенних здібностей — не завжди душею бути там, де працюють руки. Дякувати богам, що ми так уміємо — хто як не вони подарували нам цю можливість? Тож я полола цибулю, а в своїй уяві блукала Чумацьким Шляхом.

10 червня 19…

Минулої ночі ми з кузеном Джиммі почувалися катами. Ми й були ними. Вбивцями дітей!

Це була одна з тих весен, коли проростає рясно кленів. Здається, кожна насінина, потрапивши в землю, починає рости. Крихітні клени сотнями росли по всьому газону, садку та старому фруктовому саду. І, звісно ж, усі вони мали бути вирвані з корінням. Це ніколи не дозволить їм рости далі. Тож учора ми весь день виривали їх і почувалися перед ними такими винними й підлими… Милі крихітні дітки. Вони мали право рости — право вирости великими і величними крислатими деревами. Хто ми такі, щоб заперечувати це їхнє право? Я побачила в очах кузена Джиммі сльози через цю жорстоку необхідність.

«Я часом думаю, — прошепотів він, — що не можна забороняти будь-кому і будь-чому рости. Я так і не виріс — розумово».

А вночі мені наснився страшний сон, у якому мене переслідували тисячі обурених привидів молодих кленів. Вони юрмилися навкруг мене, смикали мене, били мене своїми гілками, душили мене своїм листям. Я прокинулася, задихаючись, ледве жива від страху, але з розкішним сюжетом для нового оповідання «Помста дерева».

15 червня 19…

Сьогодні я збирала полуницю поміж травами, що так солодко пахнуть, на вітряному узбережжі Чорноводдя. Люблю збирати полуницю. Це заняття має в собі якийсь присмак вічної юності. Боги певно збирали полуницю на далекому Олімпі, аж ніяк не принижуючи цим власної гідності. Королева а чи поет могли б схилитися до неї, хоча бідняк робить це значно гарніше, вправніше.

А ввечері я сиділа тут, у своїй милій старенькій кімнатці з моїми милими книгами, милими картинами та милим віконцем з рамою з гарненьких панелей. Я мріяла серед запашних м’яких літніх сутінків, наслухаючи, як у гайку Високого Джона перегукуються між собою вільшанки, а тополі боязко розмовляють про старі, давно забуті події.

Зрештою, світ, у якому ми живемо, непоганий, і люди в ньому теж непогані. Навіть Емілія Берд Стар буває місцями досить милою. Не такою фальшивою, легковажною й невдячною збоченкою, якою вона себе вважає у хвилини відчаю. Не такою самотньою й усіма забутою божевільною, якою вона себе уявляє в білі ночі. Не такою невдахою, якою з гіркотою себе бачить, коли три її рукописи поспіль успішно відхиляють. І не такою боягузкою, якою почувається, думаючи про те, що у липні Фредерик Кент приїде до Чорноводдя.