Емілі в пошуках веселки

Розділ 6 «Торговець мріями»

На літні канікули Тедді Кент та Ільза Барнлі повернулися додому. Тедді виборов Мистецьку стипендію, що означало дворічне проживання у Парижі. Відпливати до Європи він мав за два тижні. Він нашвидкуруч написав про це Емілі, й вона його привітала по-дружньому, навіть по-сестринськи. У його листі не було згадки про веселку а чи про Вегу з сузір’я Ліри. Емілі чекала його приїзду з мудрою сором’язливою надією не бути відкинутою. А раптом — чи наважувалась вона сподіватись на це? — коли вони знову стрінуться у своїх старих і любих серцю місцях, ця холоднеча, що так незбагненно постала поміж ними, зникне, як зникає туман на морі, коли сонце здіймається над затокою. Без сумніву, в Тедді також були ті «сердечні справи», як і в неї. Але коли він повернеться, коли вони поглянуть одне одному в вічі, коли вона почує його свист із гайка Високого Джона…

Але вона більше не чула його. Надвечір того дня, коли, як вона знала, Тедді повернувся додому, вона прогулювалася садом, минаючи парчевих метеликів, убрана в нову сукню з «пудрово-синього» шифону, та наслухала. Кожна вільшанка викликала рум’янець на її щічках і змушувала її серце калатати. Трохи пізніше крізь росу та сутінки до неї продерлася тітка Лаура.

— Тедді та Ільза прийшли, — мовила вона.

Емілі увійшла до похмурої статечної й ніби змертвілої зали Місячного Серпа, увійшла зблідла та відсторонена, однак тримала себе в руках немов королева. Ільза відразу кинулася до неї, радісно, як у старі добрі часи, але Тедді потиснув їй руку з холодною відчуженістю, майже такою ж, яка опосіла Емілі. Тедді? О, вже ні. Фредерик Кент, майбутній митець. Чи залишилося взагалі бодай щось від Тедді у цьому стрункому елегантному юнакові з усією його витонченістю, холодним відчуженим поглядом та загальним запереченням усього дитячого, включно з колишніми наївними думками та іграми з двома звичайними сільськими дівчатами?

У своїх висновках Емілі була до Тедді несправедливою та безжальною. Втім, вона взагалі не могла зараз бути справедливою ні до кого. Ніхто не сміє робити з неї дурепу. А Емілі відчувала, що саме це з нею і сталося незадовго до цієї зустрічі. Знову. Вона мріяла про кохання в саду, залитому місячним сяйвом, одягнувшись у пудрово-синю сукню, чекаючи на знак від коханого, який забув її — або ж пам’ятав лише як колишню однокласницю, якій він зробив велику ласку, навідавши її. На щастя, Тедді не міг прочитати її думок. Вона докладе всіх зусиль, щоб він про них і не здогадувався. Хто може бути гостиннішим і холоднішим за Мурреїв з Місячного Серпа? Емілі була такою врівноваженою й шанобливою, як тільки могла. Поводилася доброзичливо й відчужено, як із утомленим мандрівником, який попросив притулку на ніч. Знову привітала його із вражаючим успіхом, прикликаючи на допомогу всі свої сили, аби зобразити справжню цікавість. Ретельно добирала слова, розпитуючи, як йому мається, та відповідаючи на ті самі запитання про себе. Вона бачила деякі його малюнки у журналах. Він читав деякі її оповідання. В ході цієї розмови прірва між ними ставала дедалі ширшою. Емілі ніколи ще не почувалася такою чужою для Тедді.

Відчуваючи, як це ятрить їй душу, вона визнала, що Тедді докорінно змінився за ці два роки, що вони не бачились. Це стало жахливим відкриттям для неї, але вочевидь не для Ільзи, яка базікала як і колись, з усіма своїми божевільними безглуздям і кпинами. Ільза будувала плани на ті два тижні, які буде вдома, ставила сотні запитань. Вона так і залишилася тією ж милою шибайголовою, сповненою жартів і смішків, вдягненою у власному чудовому стилі, що заперечував усі прийняті канони моди. Сьогодні на ній була екстравагантна жовто-зелена сукня. Вона приколола велику рожеву півонію собі на талію, та ще одну — на плече. На голові в неї був яскравий зелений капелюшок з вінком рожевих квітів. У її вухах похитувались важкі кульчики з перлами. Це було дивне вбрання, й ніхто б не зважився його носити, крім Ільзи. А вона в ньому була неначе втіленням тисяч тропічних весен — екзотична, провокуюча і прекрасна. Яка ж прекрасна! Емілі не заздрила свіжій вроді своєї подруги, проте почувалася трохи приниженою. На тлі золотавого відблиску Ільзиного волосся, сяйва її бурштинових очей та ніжного рум’янця на її щічках Емілі певно видається тьмяною, бляклою й зовсім негарною. Звісно, Тедді кохає Ільзу. Спершу він подався до неї і був із нею, поки Емілі чекала його в саду. Що ж, це не має значення, та й хіба повинно мати? Вона лишень має бути приязною як ніколи. І вона була приязною. Мстиво приязною. Проте коли Тедді з Ільзою пішли — разом, сміючись і глузуючи одне з одного — старезною Завтрашньою Стежкою, Емілі піднялася до себе й зачинилась у своїй кімнаті. Ніхто її не бачив аж до ранку.

Усі веселощі, які на ці два тижні запланувала Ільза, відбулися. Пікніки, танці, численні святкування. Спільнота Шрусбері вирішила, що молодого художника, який незабаром має відплисти, варто взяти на замітку, і так і зробила. Це була неймовірно весела й захоплива веремія, й Емілі віддалась їй разом з усіма. У танцях їй не було рівних, а коли товариство жадало жартів, її голос лунав найчастіше. Й увесь цей час вона почувалася як герой прочитаного колись містичного оповідання про людину, яка мала у грудях тліюче вугілля замість серця. І весь час вона відчувала глибоко в душі, під товстими шарами показової гордості та приховуваного болю, що єдиним, що її на все це штовхало, було бажання бути коло Тедді. Але, незважаючи на свої палкі мрії, вона дбала про те, щоб не залишатися з ним наодинці, та й самого Тедді не можна було звинуватити у спробах побути з нею удвох. Його ім’я завжди вимовлялося разом з Ільзиним, а при зустрічі вони обов’язково обмінювалися складними до розуміння дотепами, тож усі присутні казали про цю парочку, що «вони розуміють одне одного з півслова». Емілі була впевнена, що Ільза неодмінно розповість їй, якщо між нею й Тедді щось буде. Але Ільза хоч би скільки базікала про страждання своїх залицяльників, які були лише плодом її уяви, ніколи не згадувала у присутності Емілі імені Тедді. Імені, яке нескінченно мучило Емілі. Натомість Ільза розпитувала її про Перрі Міллера, жадаючи знати, чи він так і залишився телепнем, і довго сміялася з того, як обурено Емілі його захищала.

— Еге ж, він безсумнівно стане колись прем’єр-міністром, — зневажливо пирхнула Ільза. — Він гаруватиме як диявол і ніколи ні про що не шкодуватиме. Але чи не буде від тебе постійно тхнути бочками з рибою з Пічного містечка?

Перрі все-таки приїхав побачитися з Ільзою, але вихвалявся перед нею своїми успіхами трохи довше, ніж варто було, через що поїхав осміяний і присоромлений і більше не вертався. Для Емілі ці два тижні стали справжнісіньким жахіттям, і вона була навіть рада, коли Тедді настав час їхати.

Він збирався вирушити спершу до Галіфаксу, аби зробити декілька замальовок на морську тематику для одного з журналів. За годину до зняття «Міри Лі» з якоря у Пічному містечку він прийшов попрощатися. Ільзи з ним не було. «Безсумнівно, — вирішила Емілі, — Ільзу він навідав у Шарлоттетауні». Однак поряд був Дін Пріст, тож Емілі не турбувала та жахлива самотність, що приходила, коли вони з Тедді були наодинці. Дін нарешті став собою після негласного двотижневого табу на кпини. Дін не брав участі в танцях і збіговиськах, однак він завжди був десь неподалік, і всі це відчували. Зараз він стояв поруч із Емілі у саду і саме повітря навколо них було просотане його тріумфом, адже відтепер Емілі вже більше не належала Тедді, а тільки йому одному. Дін, якого неможливо було обдурити і який чудово знав, що веселощі та щастя — не одне й те саме, знав більше за інших про маленьку драму, що розігралась у ці два тижні у Чорноводді, і розсування лаштунків залишило його задоволеним. Давнє таємне дитяче захоплення Тедді Кентом з Пижмової Ділянки зрештою сконало. Чи було це чимось значущим, а чи лиш видавалося таким, а Дін все ж викреслив Тедді зі списку своїх можливих суперників.

Емілі й Тедді розпрощалися сердечним рукостисканням і взаємними побажаннями, які висловлюють одне одному колишні однокласники, щиро бажаючи одне одному добра, однак будучи при цьому насправді байдужими.

«Процвітай і залишайся таким як ти є», як сказав колись давно один із Мурреїв.

Тедді пішов досить вишукано. У нього був дар артистично йти геть. Він жодного разу не озирнувся. Емілі одразу ж повернулася до Діна й поновила розмову, що її перервав своєю появою Тедді. Її вії надійно приховали очі, тож Дін, із його незбагненним умінням читати її думки, не повинен був… не міг здогадатися… про що? Про що тут можна було здогадатися? Ні про що — абсолютно ні про що. Втім, вії Емілі все ж були опущені.

Коли Дін, який того вечора переслідував зовсім іншу мету, за півгодини пішов, вона стрімголов піднялась і спустилась доріжкою, що звивалася навколо золота первоцвітів, ловлячи коротку мить, промінчик, який знову розбурхав її нестримну дівочу уяву.

«Безсумнівно, вигадує сюжет, — з гордістю подумав кузен Джиммі, зиркнувши на неї з кухонного вікна. — Приголомшує, як вона це робить».

Можливо, Емілі справді вигадувала сюжет. Однак щойно тіні стали густішими, вона вислизнула з саду, проскочила повз старий замріяний фруктовий сад, промчала Вчорашньою Стежкою, проминула зелене пасовище і Чорноводдя, злетіла на вершину пагорба, залишивши позаду Розчаровану Оселю, і вбігла до темного ялицевого гаю. Тут, у скупченні сріблястих берізок розташувалася місцина, з якої видно було гавань, що зараз палала в бузковій та рожевій барвах заходу сонця. Емілі зачаїлася, відхекуючись: майже весь шлях вона бігла. Невже вона спізнилася? О, що як вона спізнилася?

«Міра Лі» — замріяне судно, осипане останнім промінням заходу сонця — вже відчалювала. Вона проминула пурпурові буї та поволі віддалялася, схожа на казку, що полишає загадковий берег. Емілі стояла й дивилась, як вона обминала останні перешкоди на шляху з затоки. Стояла й дивилась на неї, доки «Міра Лі» не зникла з-перед очей у синій темряві близької ночі. У свідомості блимало лиш одне нестерпне бажання ще раз побачити Тедді — ще один останній раз. Попрощатися так, як належало.

Тедді пішов. Тепер вони житимуть у різних світах. Веселки не було. Та й чим була Вега з сузір’я Ліри, як не дражливим палаючим і неможливо далеким сонцем?

Вона сповзла у траву під ногами й лежала в ній, ридаючи у холоді місячного світла, який несподівано зайняв у її душі місце дружнього посвисту.

У своїй агонії вона втратила віру. Цього не мало статися. Тедді не міг піти після того бездушного холодно ввічливого прощання. Після стількох років їхнього товаришування, якщо не чогось більшого. О, як вона могла дозволити собі сьогодні впасти у настрій третьої години ночі?

— Я безнадійна дурепа, — прошепотіла вона. — Він забув мене. Я для нього ніхто. І я на це заслуговую. Хіба я не забула його так само у ті божевільні кілька тижнів, коли уявляла, буцім я закохана в Елмера Вінсента? Авжеж, якийсь добродій розповів йому про все. Я втратила свій шанс на справжнє щастя через ту безглузду інтрижку. Де ж моя гордість? Так побиватися через хлопця, який забув мене. Але… але… це ж таке полегшення — плакати після тих страхітливих двох тижнів, у які я мусила удавано сміятись.

Після того як Тедді пішов, Емілі з головою занурилась у роботу. Довгими літніми днями і ночами вона писала, доки під її очима не з’явилися пурпурові кола, а ніжно-рожевий рум’янець не зник з її щічок. Тітка Елізабет вважала, що вона вбиває себе, і навіть уперше змирилася з її близькістю з огидним Прістом, відколи він став єдиним, хто міг відірвати Емілі від письмового столу хоча б задля вечірніх прогулянок і спілкування на свіжому повітрі. Того літа Емілі «своєю писаниною» виплатила останній борг дядькові Воллесу та тітці Рут.

Однак це була не просто писанина. Вперше, коли, лежачи без сну о третій годині ночі, вона страждала від самотності, Емілі пригадала далеку страшну зимову ніч, коли їх з Ільзою, Перрі і Тедді замело в будинку старого Джона неподалік від дороги на Гусячий Став[10], пригадала скандал і його наслідки, пригадала також саму ту ніч, сповнену несподіваної насолоди роздумів над історією, яка назавжди залишилась у її голові, розказана весело і водночас урочисто, в манері Тедді. Принаймні, згодом вона вважала це урочистим. Гаразд, це було урочистим. Та чи ніде нема в неї тієї історії? Вона наступного ж дня занотувала у «книзі Джиммі» нарис того файного химерного оповідання. Емілі скочила з ліжка, освітлена літнім сяйвом місяця, запалила одну з легендарних свічок Місячного Серпа і почала ритись у стопках старих «книг Джиммі». Так, вона була тут. «Торговець мріями». Емілі присіла навпочіпки та пробігла оповідання очима. Воно було гарним. Воно знову утримувало її уяву й прикликало всю її творчу силу. Вона мусить написати це. Мусить розпочати негайно. Накинувши на свої молочно-білі плечі пеньюар, аби захиститися від холодного вітру з затоки, вона сіла біля відчиненого вікна й почала писати. Все було забуто — принаймні, на якийсь час — у витонченому всеохоплюючому шалі творчості.

Тедді став лише туманним спогадом: кохання згасло, неначе задмухнута свічка. Ніщо не мало значення, крім її оповідання. Персонажі оживали під її рукою і юрмились у її голові — яскраві, привабливі, чарівні. Кпини, сльози і сміх рікою лилися з її пера. Вона жила і дихала в іншому світі й повернулася до Місячного Серпа лише на світанку, побачивши догорілу свічу та стіл, завалений десятками списаних аркушів — першими чотирма розділами її книги. Її книги! Ці слова на смак такі чарівні й радісні, і страшні… і неймовірні.

Не один тиждень здавалося, що Емілі живе по-справжньому лиш тоді, коли пише свою книгу. Дін відзначив, що вона різко стала віддаленою й ніби чужою, її думки були десь-інде, та й сама вона не була вже колишньою Емілі. Все, що він казав, було незграбним як ніколи, а коли тіло Емілі сиділо чи йшло поряд з ним, її душа була… де? У якомусь загадковому місці, куди йому доступу не було. Там йому не було місця.

Емілі дописала свою книгу за шість тижнів — вранці, на світанку. Вона поклала перо й підійшла до вікна, підіймаючи своє бліде, втомлене, проте сповнене тріумфу личко до вранішнього неба.

Крізь тишу листя кущиків у гайку Високого Джона просипалася музика. Трохи далі простяглися світанково-рожеві луки та сад Місячного Серпа, зачаровано спокійний, ще сплячий. Танок вітерцю навколо пагорбів засвідчував існування і красу музики листя. Пагорби, море, тіні — усе озивалося до неї тисячами ельфійських голосів розуміння та визнання. Стара затока співала. На очах Емілі зблискували сльози гордості. Вона написала книгу — о, яка ж вона щаслива! Ця мить була варта всього.

Дописала — закінчила! Ось він лежить — «Торговець мріями» — її перша книга. Не значуща книга — о, ні! Але її, її власна. Щось, чому вона подарувала життя, те, що існуватиме завдяки їй. І ця книга була гарною. Вона знала це, відчувала. Запальна й лагідна водночас казка, в якій було місце і романтиці, й пафосові, й гумору. Раптовість створення досі ніби освітлювала книгу зсередини. Емілі погортала сторінки, почитала трохи тут, трохи там, питаючи себе, чи справді могла вона написати це. Вона перебувала просто під кінцем веселки. Чи могла вона не торкнутися магії, такої мінливої і привабливої?.. Її пальці вже стискали горщик із золотом…

Тітка Елізабет увійшла, з її звичайним спокоєм, цілковито ігноруючи всі дріб’язкові формальності на кшталт стуку в двері.

— Емілі, — суворо проказала вона, — ти знову сиділа отак цілу ніч?

Емілі повернулася з небес на землю з цим мерзенним моральним поштовхом, який може бути правдиво описаний лише як копняк — бридкий копняк… Дуже бридкий. Вона стояла, неначе висварена школярка. А «Торговець мріями» перетворився на звичайну купу списаного паперу.

— Я… я не помітила, як пролетів час, тітко Елізабет, — промурмотіла вона.

— Ти вже достатньо доросла, щоб усвідомлювати все, що робиш, — відказала тітка Елізабет. — Я не вважаю твоє писання аж таким важливим на даний момент. Ти переконала мене, що, залишаючись гідною панянкою, можеш заробляти собі на прожиття своїми творами. Однак, якщо продовжуватимеш у тому ж дусі, ти геть занедбаєш своє здоров’я. Чи ти забула, що твоя мати померла від сухот? В будь-якому разі не забудь сьогодні полущити боби. Стільки днів ти їх ще ніколи не лущила.

Емілі зібрала всі аркуші рукопису, відчуваючи, як раптово благоговіння до цієї праці здиміло. Процес творіння завершений, тепер залишилася тільки огидна робота домагання видання її книги. Емілі передрукувала свій твір на маленькій друкарській машинці, яку вже використовували щонайменше двоє власників. Перрі купив їй цю машинку на аукціоні. Від неї можна було домогтися лише половини всіх великих літер, а буква «М» на ній не працювала взагалі. Вона дописала великі літери та всі «М» пізніше пером і відіслала свій твір у видавництво. Видавництво ж повернуло його з довгим і нудним друкованим приписом про те, що їхні редактори «знайшли у цій повісті деякі родзинки, проте їх недостатньо для прийняття до друку».

Ця «похмура слабка похвала» вибила Емілі з колії, гірше їй не було навіть тоді, коли її твори публікували з помилками. Що й казати про третю годину тієї ночі! Ні, милосердніше буде не говорити про неї, як і про багато-багато наступних.

«Амбітність! — почерком з макове зерно мережила свій щоденник Емілі. — Це ж просто смішно! Де тепер мої амбіції? Що взагалі значить бути амбітним? Відчувати, що все життя попереду є чисто-білим несписаним аркушем, на якому ти можеш вписати своє ім’я літерами успіху? Відчувати, що ти маєш як бажання, так і сили домогтися корони першості? Чи відчувати, як прийдешні роки з’юрмлюються навколо тебе і своєю величчю встеляють дорогу в тебе під ногами? Колись я знала, як це».

Усі подібні записи лише показували, що Емілі ще досі залишалася дитиною. Однак це не означає, що її відчай не був сильним, хоч за багато років ми й приходимо до розуміння того, що все в житті скороминуще, і питаємо самих себе, над чим ми могли тоді так побиватись. Вона перебувала в безодні розпуки довгих три тижні. Після цього вона наважилася знову відіслати свою повість. Цього разу видавець відповів їй, що прийме книгу до друку в тому разі, якщо вона внесе туди деякі зміни. Книга виявилася «занадто спокійною». Варто «зробити її більш динамічною». А останній розділ має бути змінений кардинально. Ніколи!

Емілі розлючено порвала цього листа на дрібні клаптики й пожбурила у кошик для сміття. Перекрутити, скалічити свою повість? Нізащо! Ця пропозиція була справжнісінькою образою.

Коли вже третій видавець повернув рукопис із друкованою відмовою, віра Емілі у власну книгу вмерла. Вона сховала свого рукописа і понуро взялася за перо.

«Що ж, я принаймні вмію писати невеликі оповідання. Мушу продовжити цю справу».

Проте книга не полишила її. За декілька тижнів Емілі дістала її та перечитала — холоднокровно, критично, без оманливого захвату першого прочитання і такого ж оманливого смутку внаслідок відмов. І знову книга здалася їй гарною. Не такою чарівною казкою, якою Емілі її задумала, однак усе-таки це була гарна робота. То й що? Їй казали, що жоден письменник не може об’єктивно оцінювати власні твори. Якби б лиш пан Карпентер був живий! Він би сказав їй усю правду. Раптово Емілі ухвалила рішення, яке жахнуло її саму. Вона покаже книгу Дінові. Вона попросить, щоб він спокійно висловив свою неупереджену думку, й надалі спиратиметься на неї.

Це буде важко. Завжди важко показувати будь-кому власні творіння, а особливо Діну, який так багато знав і прочитав мабуть геть усе у своєму житті. Але вона мусить знати. І вона була впевнена, що Дін скаже їй правду, приємною вона буде чи гіркою. Він вважав її оповідання нікчемними. Однак ця повість була іншою. Що ж як він так і не побачить у ній нічого вартісного? Якщо так, то…

— Діне, я хочу почути твою відверту думку про цей твір. Пообіцяй мені, що прочитаєш його уважно і вдумливо і чесно скажеш мені все, що про нього думаєш. Я не бажаю лестощів і фальшивого підбадьорювання. Мені потрібна правда, чиста правда.

— Впевнена, що хочеш цього? — сухо спитав Дін. — Дуже мало людей можуть прийняти чисту правду. Для цього потрібен носовичок, або навіть два.

— Я хочу правди, — вперто повторила Емілі. — Цю книгу… — вона задихнулася, збираючись продовжити свою сповідь, — відхили тричі. Якщо ти в ній знайдеш бодай щось добре, я обов’язково знайду для неї видавця. Якщо ти забракуєш її, я її спалю.

Дін кинув непроникний погляд на маленький пакунок, якого вона йому простягала. Тож саме це відвернуло її від нього на все літо, поглинуло її, заволоділо нею. Єдина чорна крапля в його жилах — типово Прістівське прагнення бути першим у всьому — раптово дала знати про свою отруйну сутність.

Він поглянув у її миле холодне обличчя та зоряні сіро-пурпурові очі, подібні до озера, що в ньому відбиваються світанкові промені, і зненавидів вміст пакунка, чим би він не був. Проте він забрав рукописа додому й за три дні повернув. Емілі, бліда і схвильована, чекала на нього в саду.

— Що ж… — мовила вона.

Дін винувато глянув на неї. У цій вечірній свіжості вона була такою витонченою і білою, подібно до слонової кістки.

— «Щирі несхвалення від друга…»[11] Я перестану бути твоїм другом, якщо я збрешу тобі про це, Емілі.

— Тож… вона погана.

— Це премила оповідка, Емілі. Премила, нетривка і непереконлива, як рожева хмаринка. Павутиння, лише павутиння. Уся конструкція занадто неприродна. Казки вже давно не в моді. А ця твоя потребує читачів занадто довірливих. А твої персонажі — усього лише ляльки. Загалом, як ти можеш написати справжню повість? Ти ж ніколи не жила.

Емілі стиснула руки й затулила ними вуста. Вона не довіряла своєму голосу, щоб сказати бодай слово. Вона не почувалася так від тієї ночі, коли Елен Грін сказала їй, що її батько незабаром помре. Її серденько, яке з такою надією билося ще декілька хвилин тому, стало тепер неначе свинцевим — важким і холодним. Вона розвернулась і пішла геть. Він тихо пошкутильгав за нею й торкнувся її плеча.

— Пробач мені, Зіронько. Хіба не краще знати правду? Годі слідувати за місяцем. Ти ніколи не досягнеш його. Зрештою, навіщо намагатися писати? Все вже написано до тебе.

— Колись, — сказала Емілі, примушуючи себе говорити спокійно, — я подякую тобі за це. Але зараз я ненавиджу тебе.

— Хіба це справедливо? — тихо запитав Дін.

— Ні, авжеж, це несправедливо, — зі злістю відповіла Емілі. — Невже ти чекаєш від мене справедливості, щойно убивши мене? О так, пам’ятаю, я сама попросила, це ж добре для мене. Певно, жахливі речі для нас завжди добрі. Потому як тебе було вбито декілька разів, ти цього ще не усвідомлюєш. Однак цього разу ти міг би збрехати. Забирайся, Діне. Не вертайся бодай із тиждень. Тоді траур вже скінчиться.

— Ти не віриш, що я розумію, що це значить для тебе, Зіронько? — жалісно спитав Дін.

— Ти не можеш розуміти, взагалі! А, так, ти ж співчутливий. Але мені не потрібне співчуття. Мені потрібен лише час, аби спалити себе як слід.

Дін пішов, зрозумівши, що так справді буде краще. Емілі дивилася на нього, доки він не зник з поля зору. Тоді вона підібрала з кам’яної лавочки, куди він його поклав, пом’ятий і розкритикований вщент рукопис і пішла до своєї кімнати.

Ідучи, вона дивилась у своє вікно, з якого лилося тепле світло. Речення за реченням стрибали навколо неї — дотепні, гострі, гарні. Ні, це була лише її нерозумна, любляча материнська мана. У цій книзі не було нічого подібного. Так сказав Дін. А люди з її книги? Як вона їх любить, якими справжніми вони їй здаються… Жахлива сама думка про те, щоб знищити їх. Але вони несправжні. Вони «усього лише ляльки». Лялькам не болітиме, що їх палять. Вона підняла погляд на всіяне зірками осіннє нічне небо. Вега з сузір’я Ліри блакитно сяяла просто над нею. О, якою ж потворною, жорстокою, виснажливою річчю виявилося життя!

Емілі підійшла до свого невеликого коминчика і просунула «Торговця мріями» крізь решітку. Проковтнувши комок у горлі, вона стала на коліна і без трему в руках поклала рукопис у куточок комину. Полум’я охоче, вбивчо почало лизати назавжди втрачені аркуші. Емілі схопилась обома руками за серце і споглядала це видовище широко розплющеними очима, згадуючи, як колись вона вкинула у вогонь свого старого жовтого зошита, щоб тітка Елізабет не могла прочитати його. За мить рукопис уже став миготливим скупченням вогників, ще за декілька секунд він перетворився на купку попелу, в якій де-не-де видніли примарно-білі слова на тлі почорнілих папірців, ніби докоряючи їй.

Її охопив жаль. Нащо вона зробила це? Нащо спалила свою книгу? Либонь, це не було добрим учинком. Зрештою, це була її книга. Це ж гріх — палити її. Вона знищила щойно щось неймовірно дорогоцінне для неї. Що у старі часи відчували матері, принесені в жертву діти яких проходили крізь вогонь до Молоха[12], коли минали хвилювання і релігійний трем? Емілі відчувала, що тепер вона їх розуміє.

Від її книги, її милої книжечки, яка була для неї такою чудовою, не лишилося тепер нічого, окрім попелу — маленької жалісної купки чорного попелу. Невже так могло статися? Куди поділися всі дотепи, весь сміх, увесь чар, що, здавалось, аж мерехтіли на сторінках? А всі милі серцю мешканці книги? А та таємна втіха, яку вона вплітала у кожного з них, як місяць вплітає своє світло у темні сосни? Залишився один тільки попіл. Емілі стрімко здійнялася на ноги, відчуваючи відчай незворотної втрати. Вона мусить забратися звідси — куди завгодно, аби лиш не бути тут. Її маленька кімнатка, така мила і затишна, така люба, зараз перетворилася на в’язницю. Геть, куди завгодно, у свіжу холодну осінню ніч із її сірими примарами — подалі від стін та обмежень, від тієї маленької купки темних пластівців у комині, від докірливих привидів героїв її вбитої книги… Вона кинулася геть з кімнати й блискавично вибігла до сходів.

Тітка Лаура до кінця своїх днів не пробачила собі, що того дня залишила свого кошика для рукоділля на верхній сходинці. Вона ніколи ще такого не робила. Вона саме несла злощасного кошика до своєї кімнати, коли тітка Елізабет голосом, що не терпів заперечень, покликала її в кухню, бо не могла щось знайти. Тітка Лаура поставила кошик на верхню сходинку й поквапилася допомогти тітці Елізабет у пошуках. Вона відлучилася лише на хвильку. Однак цієї хвильки виявилось достатньо для рокової появи Емілі. Заплакана дівчина перечепилася через кошик і почала падати вниз по довгих крутих сходах Місячного Серпа. На мить вона злякалася, на мить зчудувалася; спершу відчула смертельний холод, потім її кинуло у пекельний жар; вона здіймалася високо над цілим світом — і падала у небачені глибини. Потім був нестерпний різкий біль у нозі — і більше нічого. Коли Лаура та Елізабет вбігли до кімнати, біля підніжжя сходів лежала тільки зім’ята купа шовку з клубками та панчохами, розкиданими навколо, та нахилені під дивним кутом ножиці тітки Лаури, що так жорстоко простромили дівчині ногу.