Емілі в пошуках веселки

Розділ 1 Емілі подорослішала

«Більше ніяких ромашкових відварів!» — так після повернення зі Шрусбері до Місячного Серпа писала у своєму щоденнику Емілія Берд Стар, маючи за плечима бурхливі дні навчання та сміливо дивлячись у нескінченність попереду.

Це було знаково. Того самого дня, коли тітка Елізабет дозволила Емілі пити справжній чай — щоразу, а не часом — вона фактично виявила свою мовчазну згоду з тим, що дівчина виросла. Сторонні люди також потроху визнавали, що Емілі подорослішала, особливо чітко це виявили кузен Ендрю Муррей та Перрі Міллер, кожен з яких просив її руки й дістав відмову. Після цього тітка Елізабет усвідомила, що марно відтепер намагатися змушувати Емілі пити ромашковий відвар. Щоправда, навіть після цього Емілі й не сподівалася на дозвіл носити шовкові панчохи. Шовкова нижня спідниця була дозволена, оскільки, хоч її спокусливий шелест і чути, проте її не видно. Однак шовкові панчохи все одно вважались аморальними.

Таким чином Емілі, про яку її знайомі багатозначно шепотіли своїм знайомим: «Вона пише…», стала однією з панн Місячного Серпа, в якому все перестало змінюватись ще за сім років до її появи, включно з різьбленим орнаментом на буфеті, який досі відкидав ту саму тінь, подібну до ефіопського силуету, на те саме місце, на якому її помітила Емілі свого першого вечора в Місячному Серпі. Це був старий будинок, який прожив довге життя й через це зараз був спокійним і мудрим, і трішечки загадковим. Також він був трохи суворим, але надзвичайно добрим. Дехто у Чорноводді та Шрусбері вважав це місце непідходящим для юної дівчини; казали, що було дуже нерозважливо відхиляти пропозицію панни Роял перебратися до Нью-Йорка. Кидати на вітер такий неймовірний шанс влаштуватися в житті! Втім, Емілі, яка мала досить чіткі уявлення про своє майбутнє, не вважала, ніби життя у Місячному Серпі їй не підходить або що шанс зійти на вершину Альп втрачено, бо вона вирішила залишитися тут.

Вона належала до божественного, античного почесного Ордену письменників. Якби жила тисячі років тому, то сиділа б вечорами коло вогнища, оточена своїм плем’ям, яке б зачаровано її слухало. Живучи зараз, мусила навчитися шукати своїх читачів. Хоча полотно історій прядеться однаково в різні часи та в будь-якому куточку Всесвіту. Чиєсь народження або смерть, весілля чи скандал — от і все цікаве, що насправді існує на світі. Тож вона рішуче і з задоволенням вирушала до своєї мети — слави й успіху і ще до чогось несхожого на них. Емілія Берд Стар не писала лише задля слави і лаврів. Вона мусила писати. Геть усе, що було по-справжньому красивим або потворним, не давало їй спокою, аж доки не «випише» цього. Життєві комедії і трагедії захоплювали її, обдаровану гумором і драматизмом, і виливалися назовні через перо. Світ втрачених, але безсмертних мрій, який простягається просто на межі нашого світу, вабив її своєю невагомою і прекрасною безтілесністю, кликав її голосом, якому вона не могла, не здатна була чинити опір.

Вона була по вінця сповнена молодою радістю простого існування. Життя нескінченно вабило її вперед. Вона знала, що попереду на неї чекала нелегка борня. Знала, що муситиме постійно кривдити сусідів, які жадатимуть від неї некрологів і які вважатимуть її зарозумілою, коли вона просто намагатиметься бути чемною. Вона знала, що попереду в неї безліч відмов. Знала: буде не один день, коли з відчаєм казатиме собі, що вона не здатна написати щось вартісне, і не слід навіть намагатися. Бачила наперед ті дні, коли фраза з листа редакції «з цікавістю прочитали, але не маємо змоги опублікувати» так сильно подіє їй на нерви, що вона відчує себе Марією Башкірцевою[1] і просто викине з вікна нескінченно цокаючий годинник. Будуть іще дні, коли все, що вона робитиме чи намагатиметься робити, зазнає поразки і здаватиметься жалюгідним і нікчемним. Не за горами дні, коли вона вповні відчує спокусу гіркого розчарування у власному переконанні, що в поезії правди життя не менше ніж у прозі. Дні, коли лише здаватиметься, ніби відлуння того самого «випадкового слова» богів, яких вона так жадібно слухала, засмучує її, ваблячи шансом знайти ту недосяжну досконалість і чарівність, недоступну відчуттю чи перу смертних.

Вона знала, що тітка Елізабет поступалась, але ніколи не схвалювала її письменницької манії. В останні два роки у Шрусбері, на цілковитий подив тітки Елізабет, Емілі навіть заробила трохи грошей власними віршами й оповіданнями. Звідси й поступки. Але жоден з Мурреїв ніколи не робив нічого подібного. Через це в Елізабет Муррей постійно виникало відчуття, якого вона не любила — відчуття, що її потісняють. Тітка Елізабет була обурена тим фактом, що Емілі мала власний світ, відокремлений від Місячного Серпа і Чорноводдя — безмежне зоряне королівство, у яке вона могла зануритися щомиті, й жоден з Мурреїв не міг туди за нею послідувати. Насправді, якби Емілі так часто не заглядалася на щось мрійливо й таємничо, тітка Елізабет мала б більше співчуття до її амбіцій. Ніхто не любить, коли від нього відгороджуються, цим страждають не лише самодостатні Мурреї.

Ті з вас, хто стежив за пригодами Емілі в Місячному Серпі та у Шрусбері[2], знають, яка вона з себе. Тим же, хто з нею ще не знайомий, я намалюю її словесний портрет. Зараз вона постане перед вами такою, якою бачило її стороннє око у чарівному сімнадцятирічному віці, коли вона прогулювалася повз золотаві хризантеми, які маленькими сонцями освітлювали старий осінній сад кузена Джиммі. Той сад у Місячному Серпі був затишною і спокійною місциною. Це був зачарований куточок, сповнений багатих чуттєвих кольорів і таємничих тіней. Вже на самому початку саду яскраво відчувались пахощі троянд і соснової живиці. Увійшовши в цю царину квітів, випестуваних кузеном Джиммі, ви чули гудіння працьовитих бджіл і кожен найменший подув вітру, шум блакитної Атлантичної затоки і м’яке зітхання ялиць у гайку Високого Джона на північ від Місячного Серпа. Емілі любила тут кожну квітку, кожну тінь, кожен звук, кожне прекрасне дерево в саду і навколо нього. З особливою прихильністю ставилася до своїх власних, вилюблених дерев — юрми диких вишень у південно-західному кутку, Трьох Принцес, подібної до дівчини дикої сливи, що росла побіля стрімкої доріжки, великої ялини в центрі саду, сріблястого клена і сосни, що росла трохи віддалік, осики в протилежному куточку, яка ще жодного разу не згаяла нагоди позагравати до безтурботних вітерців, і цілого ряду величних білих беріз у гайку Високого Джона.

Емілі завжди відчувала радість і вдячність за те, що жила в місці, де було стільки дерев — старих дерев, посаджених і випестуваних руками її давно померлих пращурів, дерев, які досі пам’ятали всі радості й нещастя, які траплялися з тими, хто відпочивав у їхній тіні.

Емілі була юною стрункою дівчиною, чиє волосся було подібне до чорного шовку. Мала сірі очі, під якими часто з’являлися темні кола після кожного разу, як, всупереч бажанню тітки Елізабет, проводила часинку за написанням оповідання чи компонуванням сюжету новели. На кутиках червоних губ в Емілі були Мурреївські складочки, а на вухах — пустотливі, трохи загострені кінчики. Власне, через губи й вуха Емілі часто здавалася людям не такою, якою була насправді. Підборіддя та шия дівчини мали вишукані контури. Усмішка була особливою, ніби повільно розквітала на її обличчі, а тоді раптово вибухала магічним сяйвом. Та ще могла пишатися ніжками, які досить відверто похвалила навіть ласа до скандалів двоюрідна бабця Ненсі Пріст з Попового Ставу. На круглих щічках Емілі був ніжно-рожевий рум’янець, який часом поглиблював свою барву аж до малинової. Інколи цю зміну могла спричинити найнезначніша річ: подув вітру з моря, випадковий погляд на блакитну височину або яскраво-червоний мак, незаймано-біле вітрило, що напиналось від бризу в гавані, срібляста місячна доріжка на воді в затоці, блакитна як у Веджвуда[3] квітка орлика у старому саду… або несподіваний посвист у гайку Високого Джона.

Не сказати, щоб Емілі була вродливою. Її ніколи не згадували, перелічуючи красунь Чорноводдя. Але ще жодна людина, побачивши її раз, не забувала її. Ніхто, зустрівши Емілі вдруге, навіть не думав сказати щось на кшталт: «О, твоє обличчя видається мені знайомим, але…» За плечима мала покоління витончених жінок, кожна з яких додала щось своє до її характеру і зовнішності. Була схожа на життєдайний веселий струмок, мала від нього і якусь частку блиску та прозорості. Думки хвилювали й бентежили її подібно до сильного вітру. Сильні переживання шарпали її, як буря шарпає троянду. Вона була однією з тих живих істот, після смерті яких ми приголомшено кажемо, що вони не могли померти. На противагу всім своїм прагматичним і приземленим родичам, вона сяяла, наче полум’я, відбите гранями діаманта. Ви могли любити її або не любити, але байдужими ви б не залишились.

Якось, коли Емілі була ще малою й жила зі своїм батьком у старому малому будиночку в Травневому Гаю, де він і помер згодом, вона побачила веселку й забажала знайти місце, де та бере свій початок. Вона бігла зрошеними полями та пагорбами в радісному очікуванні, але поки вона переслідувала чарівну арку, та поволі потьмяніла, зів’яла і — зникла. Емілі залишилася сама у безлюдній долині, не будучи певною, коли саме домівка зникла з-перед її очей. На якусь мить її вуста затремтіли, а світ довкола розплився через сльози. Та за хвильку вона підняла обличчя до порожнього неба і усміхнулась йому.

— Будуть ще інші веселки, — мовила собі.

Після цього Емілі стала мисливицею за веселками.

Плин життя в Місячному Серпі змінився, й Емілі мусила з цим змиритися. Настали дні незмінної самотності. Ільза Барнлі, люба серцю шибайголова, з якою Емілі пов’язували сім років вірної дружби, поїхала до Школи літераторів і декламаторів у Монреалі. Прощаючись, дівчата пролили море сліз і дали одна одній обітницю ніколи не зустрічатися знову на тому самому місці: адже, коли навіть найближчі друзі зустрічаються після розлуки, їхні стосунки завжди стають помітно прохолоднішими, може навіть саме через цю близькість. Після свого повернення ніхто ніколи не зустрічає людей чи певне місце цілком таким самим, яке воно було раніше. Це природно, й цього не уникнути. Людська природа полягає у просуванні вперед або ж у русі назад, але ніхто й ніколи не стоїть на місці. Втім, незважаючи на всю нашу філософію, хто з нас не відчує гіркого розчарування, коли усвідомить, що його друг ніколи не буде таким як раніше, навіть якщо зміни відбулись у кращий бік? Емілі, якій неймовірно тонка інтуїція заміняла досвід, відчувала це, на відміну від Ільзи, як відчувала й те, що в ці хвилини фактично назавжди прощалася з Ільзою, яку вона знала у Місячному Серпі та у Шрусбері.

Поїхав також і Перрі Міллер — наймит у Місячному Серпі, а трохи згодом — медаліст Шрусбері, відкинутий, але не зовсім безнадійний залицяльник Емілі та об’єкт постійних Ільзиних кпинів. Перрі, зі своїми амбіціями у правовій сфері, подався вивчати юриспруденцію в одному з офісів Шарлоттетауна. Для Перрі не існувало початку веселки та міфічного горщика з золотом, захованого під ним. Він знав, чого хоче від життя, і він досягав своїх цілей. Довколишні вже переконувались у його цілеспрямованості й у тому, що він досягне того, чого хоче. Як би то не було, а затока між офісом правника пана Ейбла та Верховним судом Канади була не вужчою за затоку між тим самим офісом і притулком для босоногих сиріт Пічного містечка коло гавані.

Значно більше романтизму мисливця за веселками було в особі Тедді Кента. Він також їхав з Чорноводдя. Мав навчатись у Школі дизайну в Монреалі. Тедді були добре відомі радість і сподівання, страждання й відчай, що їх відчувають шукачі веселок.

— Навіть якщо ми ніколи не знайдемо її, — мовив до Емілі, коли вони затрималися під ліловим небом довгих загадкових північних сутінків у саду Місячного Серпа останнього вечора перед його від’їздом, — у пошуку веселки все одно є щось краще, ніж якби її все-таки знайшли.

— Але ми знайдемо її, — відказала Емілі, підводячи очі до зірки, що сяяла над верхівкою однієї з Трьох Принцес. Щось хвилює її, коли Тедді каже оте своє «ми». Емілі завжди була з собою чесною і ніколи не закривала очі на те, що Тедді Кент важить для неї більше, ніж будь-хто інший в цілому світі. І її нескінченно мучило питання: що вона значить для нього? Багато чи ні? Або й нічого?

Емілі була без капелюшка і вплела у волосся подібний до зірочки пучечок жовтих хризантем. Вона подбала також про своє вбрання і прикріпила до своєї шовкової сукні первоцвіт. Вона відзначила, що має дуже гарний вигляд, однак яка з того користь, якщо Тедді не помітить цього? «Він завжди сприймав мене як належне», — трохи обурено подумала вона. Дін Пріст зауважив би її привабливість і відповів би на це якимось витонченим компліментом.

— Хтозна, — відказав Тедді, похмуро дивлячись на топазоокого кота Емілі, Даффі, який вочевидь уявляв себе диким тигром у заростях спіреї. — Хтозна. Зараз, коли я їду, я почуваюся гідним художником. Пізніше почуватимусь так, ніби ніколи не зможу створити нічого цікавого. Чого вартує одне лиш уміння малювати? Особливо коли лежиш без сну о третій годині ночі.

— О, мені знайомі ці відчуття, — погодилась Емілі. — Минулої ночі я декілька годин міркувала над оповіданням і дійшла висновку, що зовсім не вмію писати, і не було сенсу навіть намагатися. Я просто не можу створити нічого, вартого уваги. На цій сумній ноті я пішла спати, а перед сном залила свою подушку слізьми. Прокинулась о третій і зрозуміла, що навіть не можу плакати: сльози здавалися такими ж безглуздими як сміх та амбіції. Мені так бракувало надії і віри в себе!.. А на світанку я прокинулась, і мене надихнули холод і сірість. Я почала нове оповідання. Не дозволяй третій годині ночі бентежити собі душу.

— На жаль, щоночі є третя година, — відповів Тедді. — Тієї години Бога не існує, і я щоразу переконуюсь, що як бажаєш чогось занадто сильно, то ніколи не досягнеш цього. І є дві речі, яких я жадаю нестримно. Перша — звісно, стати великим митцем. Я ніколи не вважав себе боягузом, Емілі, але зараз мені лячно. Якщо тільки я не досягну успіху… якщо не досягну успіху, всі насміхатимуться з мене! Мама скаже, що вона знала, що так буде. Ти ж знаєш, вона божеволіє на саму думку, що я їду. Поїхати і зазнати невдачі… це буде навіть гірше, ніж не поїхати.

— Не буде, — палко заперечила Емілі, у глибині душі замислюючись, що ж було другою річчю, якої Тедді жадав так нестримно. — Ти маєш побороти свій страх. Тато казав, що мене не лякало в ніч його смерті ніщо з того, чого я боялась раніше. І хіба Емерсон[4] не казав «Завжди роби те, чого боїшся»?

— Б’юся об заклад, що Емерсон сказав це, коли все, чого він боявся, залишилося позаду. Легко бути сміливим, знімаючи обладунки.

— Знай, що я вірю в тебе, Тедді, — м’яко сказала Емілі.

— Знаю, що віриш. Ти і пан Карпентер. Ви єдині, хто вірить у мене. Навіть Ільза переконана, що Перрі в майбутньому матиме більше шансів приносити додому хліб і до хліба.

— Але ти не їдеш за хлібом. Ти їдеш за золотом під іншим кінцем веселки.

– І якщо я не зможу його знайти, то розчарую тебе. Це гірше за все.

— Ти зможеш. Поглянь на ту зірку, Тедді — он на ту, просто над наймолодшою з Принцес. Це Вега з сузір’я Ліри. Завжди любила її. Серед усіх зірок вона найдорожча для мене. Пам’ятаєш, як багато років ми з тобою і з Ільзою сиділи в саду вечорами, коли кузен Джиммі варив свиням картоплю? Ти тоді розповідав нам про ту зірку і про те, як жив на ній перед приходом у наш світ. На тій зірці ніколи не було третьої години ночі.

— Якими щасливими й безтурботними малими шибениками ми були в ті часи… — мовив Тедді голосом мудрого літнього чоловіка з купою клопотів, який згадує власну юнацьку безвідповідальність.

— Я хочу, щоб ти пообіцяв мені, — раптово сказала Емілі, — що, де б ти не був, дивлячись на цю зірку, згадуватимеш, що я вірю в тебе. Сильно і щиро.

— Пообіцяєш ти мені, що, дивлячись на цю зірку, думатимеш про мене? — спитав Тедді. — Або ліпше нехай кожне з нас пообіцяє, що, дивлячись на цю зірку, буде думати про іншого — завжди. Де б не був і протягом усього життя.

— Обіцяю, — захоплено мовила Емілі. Обожнювала, коли Тедді дивився на неї так, як тієї миті.

Романтична угода. Що все це означає? Емілі не знала. Вона знала лишень, що Тедді їхав з Чорноводдя, і життя без нього здавалося їй несподівано порожнім і холодним. Вітер з затоки, який дмухнув між деревами у гайку Високого Джона, був дуже сумним: літо полишало Чорноводдя, а на зміну йому надходила осінь. А горщик із золотом під кінцем веселки чомусь виявився далі, ніж здавалося.

Нащо вона почала розмову про ту зірку? Чому ялицеві пахощі в сутінках та останні відблиски променів на заході сонця восени змушують людей говорити абсурдні речі?