Емілі в пошуках веселки

Розділ 18 Загублений діамант і «Трояндова мораль»

В останній тиждень жовтня був день, коли трапилося багато всього. Кузен Джиммі тоді почав орати поле на пагорбі, Емілі знайшла легендарний загублений діамант Мурреїв[28], а тітка Елізабет впала зі сходів у льоху і зламала ногу.

Емілі стояла на парадних сходах Місячного Серпа з піщанику, огорнута бурштиновим теплом осіннього дня, і дивилася навколо, жадібно ловлячи очима м’яку красу затухаючого року. Більшість дерев уже стояли голі, але одна берізка, досі в золотому строї, щулилася поміж молодих ялинок. Цю берізку Емілі називала Данаєю[29], вона стояла в самій тіні. Та ще осокори в провулку були подібні до рядку розкішних золотих свіч. Трохи далі простягалося сухе вже поле на пагорбі, обвите трьома яскравими червоними стрічками. Це були «хребти», які саме орав кузен Джиммі. Емілі писала весь день і зараз почувалася втомленою. Вона пройшла садом до невеличкої заплетеної виноградом альтанки і мрійливо торкнулась її, водночас міркуючи, де посадити нові цибулини тюльпанів. Певно, тут, у вологому багатому ґрунті, де відбилися кроки кузена Джиммі. Навесні це місце вже нагадуватиме бенкетний стіл із яскравими філіжанками. Несподівано черевичок Емілі глибоко занурився в сиру землю, а після цього відчутно поважчав. Вона поволі пройшла до кам’яної лавки і, присівши, хутенько зчистила гілочкою землю з підбора. Щось упало разом із багнюкою на траву і заблищало в ній, подібно до крапельки роси. Емілі тихо скрикнула й підняла річ. У її руці лежав Загублений діамант, який було втрачено ще шістдесят років тому, коли її двоюрідна бабуся Міріам Муррей пішла до альтанки.

Це була одна з її дитячих мрій — знайти Загублений діамант. Вони з Ільзою й Тедді роками шукали його. А останнім часом вона про нього й не згадувала. І ось він — такий же яскравий і гарний як колись. Він певно впав до якоїсь тріщини у старих східцях, а коли їх прибирали, то витрусили його на землю. У Місячному Серпі здійнялася справжня буча. За кілька днів Мурреї зібралися на нараду біля ліжка тітки Елізабет, аби вирішити, що тепер робити з діамантом. Кузен Джиммі твердо сказав, що до приїзду останнього члена родини діамант зберігатиметься в сейфі. Тож, Едвард і Міріам Мурреї давно померли. Дітей по собі вони не лишили. Діамант відтепер по праву належав Емілі.

— Всі ми їхні спадкоємці, — тоном правника зауважив дядько Воллес. — Я чув, шістдесят років тому він коштував тисячу доларів. Гарний камінчик. Найкраще було би продати його й віддати Емілі частку її матері.

— Ніхто не продасть фамільного діаманта, — безапеляційно відповіла тітка Елізабет.

Схоже, такої ж думки дотримувалися й інші. Навіть дядько Воллес підкорився шляхетному зобов’язанню. З часом усі дійшли згоди, що діамант має належати Емілі.

— Вона могла б носити його на шиї як підвіску, — сказала тітка Лаура.

— Він був зроблений для каблучки, — заперечила тітка Рут, просто щоб не погодитись. — І, авжеж, вона не повинна його носити, доки не вийде заміж. Діамант-бо великий, і було б несмаком, якби його носила незаміжня дівчина.

— О, заміж! — з боку тітки Едді почувся неприємний смішок. Це видало її думку про те, що якщо Емілі чекатиме на одруження, щоб вдягти діамант, то найімовірніше просто ніколи його не вдягне. Тітка Едді ніяк не могла пробачити Емілі те, що та знехтувала її Ендрю. А тепер їй уже двадцять три, а поруч жодного гідного жениха.

— Загублений діамант буде твоїм талісманом, Емілі, — мовив до неї кузен Джиммі. — Я радий, що його лишили тобі. Він-бо по праву твій. Але ж ти даватимеш мені його іноді, правда, Емілі? Щоб я просто міг потримати його в руках і зазирнути в нього. Коли я дивлюся на щось подібне, я… я… знаходжу себе. Тоді я вже не просто Джиммі Муррей… я стаю тим, ким міг би бути, якби мене не штовхнули до колодязя. Не кажи нічого Елізабет, Емілі, просто давай мені його часом потримати й подивитись.

«Після того, що всі казали й робили, моєю улюбленою коштовністю стали діаманти, — так написала Емілі до Ільзи того вечора. — Хоча мені подобаються всі коштовності, за винятком хіба що бірюзи. Її я терпіти не можу: вона така поверхнева, прісна і бездушна. Глянець перлів, світло рубінів, мінливість сапфірів, ніжний фіолет аметистів, місячне мерехтіння аквамарину, вогонь і молочна білизна опалів — усе це мені подобається».

«А смарагди?» — відписала Ільза. На думку Емілі, ця відповідь була холодною. Просто вона не знала, що один з Ільзиних друзів за листуванням, який жив у Шрусбері, повідомив їй чутки про відвідини Перрі Міллером Місячного Серпа. Перрі справді інколи приїздив до Місячного Серпа. Однак він уже полишив спроби домогтись одруження з Емілі й на вигляд був занурений у роботу. Він уже дорослішав, а зухвалі політики казали, що дочекаються того часу, коли він уже стане застарим, аби балотуватися на голову навіть провінційного містечка.

«Хтозна, — писала Ільза, — колись ти станеш „моя пані“, а Перрі одного дня стане паном Перрі».

Це, на думку Емілі, було ще не приємніше за ту кривульку про смарагди.

Спершу видавалося, що Загублений діамант не став талісманом, здатним принести щастя бодай комусь у Місячному Серпі. Того ж таки вечора тітка Елізабет зламала ногу. Її покликав до себе хворий сусід. Тітка Елізабет вбралась у шаль і чепчик (чепчики давно вже були не в моді навіть у колі старших пані, та тітка Елізабет досі їх носила) і пішла до льоху, щоб узяти там дзбанок джему з чорної смородини для недужого. На сходах вона об щось перечепилась і впала, а спробувавши підвестись, зрозуміла, що зламала ногу. Тітка Елізабет вперше у своєму житті мусила провести вихідні в ліжку.

Місячний Серп, звісно, надалі жив без неї, хоча вона вірила, що це неможливо. Однак не біганина Місячним Серпом турбувала її найдужче. Тітка Елізабет з усіма сперечалась і скаржилась на свою таку небажану недугу. Вона не могла зрозуміти саму себе і сердилась, коли її намагався зрозуміти хтось інший. Вона була певна, що все йде коту під хвіст і що на все життя залишиться скаліченою і безпомічною. Вона вважала, що лікар Барнлі — старий дурень, а Лаура не зможе правильно упакувати жодного яблука. А ще переконувала себе й інших, що малий наймит обов’язково обдурить кузена Джиммі.

— Хочеш послухати оповідання, яке я сьогодні написала, тітко Елізабет? — одного вечора звернулася до неї Емілі. — Воно тобі сподобається.

— Воно певно про дурнувате кохання? — різко перепитала тітка Елізабет.

— Ні, в ньому про кохання нема жодного слова. Це лише комедія.

— Що ж, тоді прочитай мені його. Це має допомогти вбити час.

Емілі прочитала їй своє оповідання. Тітка Елізабет нічого про нього не сказала. Та наступного дня вона нерішуче запитала:

— А ти… не писала продовження… того оповідання, яке читала вчора ввечері?

— Ні.

— Ну, якби написала, то, гадаю, я була б не проти його послухати. Герої здавалися мені… такими… справжніми. Мабуть, через це так хочеться дізнатися, що з ними трапилося далі, — немов виправдовуючись за свою слабкість, сказала тітка Елізабет.

— Я напишу тобі про них інше оповідання, — пообіцяла Емілі.

Коли Емілі виконала свою обіцянку й прочитала своє друге оповідання, тітка Елізабет сказала, що непогано було б послухати й третє.

— Ті Еплґати просто смішні, — прокоментувала вона. — Знаю я таких людей як вони. А той хлопчик, Джеррі Стов… Ким же він виросте, бідолашне дитя?

Емілі осінило, коли одного вечора вона ліниво сиділа коло свого вікна, мрійливо споглядаючи зимні луки й сірі пагорби, понад якими дув самотній і непривітний вітер. Вона чула, як він дмухає на мокре листя в саду. Додолу впало декілька величних білих пластівців.

Того дня вона отримала від Ільзи листа. Картину Тедді «Усміхнена дівчина», яка спричинила бучу на виставці в Монреалі, прийняли до паризького Салону.

«Я щойно повернулася з узбережжя — і саме вчасно, щоб побачити її в останній день виставки, — писала Ільза. — І це ти, Емілі, це ти. Той самий старенький ескіз твого портрету, який забрала собі твоя тітка Ненсі, практично довівши тебе до сказу, пам’ятаєш? Це той самий портретик, тільки завершений і прославлений. І ти усміхаєшся з усіх полотен Тедді. Більшість критиків захоплюється його барвами, його технікою, „відчуттям“ та іншими своїми термінами. Але один з них сказав: „Усмішка на цьому дівочому обличчі стане такою ж відомою як Мона Ліза“. Ту саму усмішку я бачила на твоєму обличчі сотні разів, Емілі, особливо коли ти бачиш щось, чого не може бачити більше ніхто, щось, що ти прикликаєш до себе силою своєї уяви. Тедді вловив саму душу твоєї усмішки — не несмішливої та мінливої як у Мони Лізи, а ту, яка, здається, вказує на якусь вишукану прекрасну таємницю, яку ти могла б усім розкрити, якби захотіла. У ній вічне шепотіння. Це та таємниця, яка б зробила щасливим кожного, якби лиш він зміг зробити так, щоб ти про неї розповіла. Гадаю, це лише так здається, і ти про цю таємницю знаєш не більше за всіх нас. Однак твоя усмішка каже, що таки більше… і це дивовижно. О так, твій Тедді таки геніальний, і та усмішка цьому підтвердження. На що це схоже, Емілі, знати, що ти надихаєш генія? Заради такого компліменту я б віддала не один рік свого життя».

Емілі не могла точно сказати, на що це схоже. Та вона почувалася трохи сердитою на Тедді, хоч і знала, що це її відчуття ні на що не вплине. Яке право мав він, хто знехтував її коханням і зрадив її дружбу, малювати її обличчя, її душу, її таємне бачення і виставляти це напоказ усьому світові? Хоча колись у дитинстві він сказав їй, що має такий намір, і тоді вона погодилась. Але ж з того часу все змінилося. Все.

Однак повернемося до її оповідань, які тітка Елізабет розцінювала так само як роман про Олівера Твіста. Коли Емілі збиралася писати щось інше, її раптово осявало. Вона вже навіть думала про те, щоб об’єднати всі ці оповідання у книгу. Звісно, не в таку як «Торговець мріями». Ця стара добра книга до неї вже більше не повернеться. Але Емілі незадовго після двох перших оповідань уже знала, якою буде її нова книга в цілому — дотепним мерехтливим рилем[30] комедії людського життя. Вона збігла до тітки Елізабет.

— Тітонько, як ти дивишся на те, щоб я написала для тебе книгу про всіх тих людей з мого оповідання? Лише для тебе — щодня по розділу.

Тітка Елізабет старанно приховала свою зацікавленість.

— Гм, ну якщо ти хочеш… Я була б не проти знову почути про них. Але вимагаю, щоб ти не вставляла туди нікого з наших сусідів.

Емілі не вставляла сусідів у свою книгу — просто не потребувала цього. Натовпи персонажів юрмились у її голові і жадали від неї лиш імен і місць проживання. Вони сміялись і хмурніли, плакали і танцювали, і навіть трішечки кохали. Тітка Елізабет пробачала їм це, розуміючи, що важко написати цікавий твір навіть без згадки любові. Емілі щовечора зачитувала їй по розділу, й тітка Елізабет дозволила тітці Лаурі з кузеном Джиммі слухати книгу Емілі разом з нею. Кузен Джиммі був у захваті. Він був переконаний, що це найпрекрасніший твір з усіх будь-коли написаних.

— Я знову почуваюся юним, слухаючи тебе, — якось сказав він.

— Мені хочеться то плакати, то сміятись, — зізналася тітка Лаура. — Я навіть не можу ночами заснути, міркуючи, що станеться з Еплґатами в наступному розділі.

— Без цієї деталі книга безсумнівно погіршає, — визнала тітка Елізабет, — та я хотіла б, аби ти прибрала рядок про жирні ганчірки для миття посуду, якими користується Глорія Еплґат. Пані Чарлі Фрост із Гусячого Ставу подумає, що ти писала про неї. У неї завжди жирні ганчірки.

— Скіпка створена для того, щоб щось освітити, — мовив кузен Джиммі. — Глорія у книзі кумедна, однак жити з нею було б жахливо. Надто вже зайнята порятунком світу. Хтось мусить їй сказати, щоб вона почитала Біблію.

— А мені все ж таки не подобається Кіссі Еплґат, — немов просячи пробачення, сказала тітка Лаура. — Так презирливо з усіма говорить…

— Поверхневе створіння, — погодилася тітка Елізабет.

— А я не зношу старого Джеса Еплґата, — лютував кузен Джиммі. — Чоловік, який б’є кота просто для того, щоб дати волю почуттям! Я пройшов би без перепочинку зо двадцять миль, аби дати ляпаса тому дияволові. Хоча, — з надією, — може, він незабаром помре.

— Або зміниться, — милосердно припустила тітка Лаура.

— Ні, ні, не дозволь йому змінитися, — роздратовано заперечив кузен Джиммі. — Убий його, якщо треба, та не змінюй. Натомість я хотів би, щоб ти змінила колір очей Пеґ Еплґат. Не люблю зелені очі, ніколи їх не любив.

— Але я не можу їх змінити, — заперечила Емілі. — Вони зелені.

— Ну тоді хоча б вуса Абрахама Еплґата, — благав кузен Джиммі. — Мені подобається Абрахам. Він веселий хлопчина. Чи не міг би він зголити свої вуса, Емілі?

— Ні, — твердо, — не міг би.

Чому вони не розуміють? Абрахам має вуса, хоче мати вуса, мусить мати вуса. Вона не може його змінити.

— А зараз усі ми маємо згадати, що жоден з цих людей не існує насправді, — зауважила тітка Елізабет.

Проте одного разу — Емілі вважала це своїм найбільшим досягненням — тітка Елізабет засміялась. Щоправда, їй стало так соромно, що протягом решти читання вона навіть не усміхнулася.

— Елізабет вважає, що Богові не подобається чути людський сміх, — прикриваючись долонею, прошепотів Лаурі кузен Джиммі. Якби Елізабет не лежала зі зламаною ногою, Лаура на це навіть всміхнулась би. Але всміхатися за таких обставин для неї було рівнозначно визнанню власної переваги, що було б несправедливо.

Кузен Джиммі спускався тоді, хитаючи головою та бурмочучи собі під ніс: «Як вона це робить? Як вона це робить! Я можу писати вірші, але таке… Усі ті персонажі живі!»

Один з них, на думку тітки Елізабет, був занадто живим.

— Той Ніколас Еплґат надто вже схожий на старого Дугласа Корсі зі Шрусбері, — сказала вона. — Я ж просила не вставляти жодних наших знайомих.

— Але ж я ніколи навіть не бачила Дугласа Корсі.

— У житті цей персонаж — він. Це помітив навіть Джиммі. Маєш його викреслити, Емілі.

Однак Емілі вперто відмовилась «його викреслити». Старий Ніколас був одним з найкращих героїв її книги. А вона цією книгою була поглинута. Її написання не було для Емілі захопливим обрядом, яким було створення «Торговця мріями», але це також її зачаровувало. Вона забувала про все, що її дратувало й не давало їй спокою, пишучи свою книгу. Останній розділ був завершений того самого дня, коли з ноги тітки Елізабет зняли шини і її віднесли у зручне крісло в кухні.

— Що ж, твої оповідання допомогли мені, — визнала вона. — Але я невимовно рада знову бути там, де можу контролювати всі найважливіші події. Що ти робитимеш зі своєю книгою? Як хочеш її назвати?

— «Трояндова мораль».

— Не думаю, що це гарна назва. Не знаю, що це означає, та й ніхто не знатиме.

— Це не має значення. Це назва книги.

Тітка Елізабет зітхнула.

— Не знаю, в кого ти така вперта, Емілі. Певна лише, що не в мене. Ти ніколи не приймаєш порад. І жоден з родини Корсі після видання книги з нами більш не заговорить.

– Її не видадуть за жодних обставин, — похмуро озвалась Емілі. — Її повернули, «проклявши слабкою похвалою».

Тітка Елізабет ніколи раніше не чула цього виразу й вирішила, що це Емілі його вигадала через свою нечестивість.

— Емілі, — суворо мовила вона, — Я не бажаю більше чути подібних слів з твоїх вуст. Я більш ніж упевнена, що це слово ти підчепила в Ільзи — та бідолашна дівчина так і не змогла перевиховатися від часів дитинства — і її не можна звинувачувати в тому, що вона не підлягає нашим звичаям. Але Мурреївна з Місячного Серпа не повинна лаятись.

— Це лише цитата, тітко Елізабет, — слабко відказала Емілі.

Вона втомилася — втомилася потроху від усього. Було Різдво, і перед нею простягалася довга похмура зима — порожня зима, безцільна зима. Ніщо не здавалося вартим уваги та зусиль. Навіть пошуки видавця для «Трояндової моралі».

Та що б там не було, вона дбайливо переписала її та відіслала. Її повернули. Вона знову відсилала свою книгу — тричі. Її повернули. Тоді Емілі її надрукувала — рукопис був уже дуже пошарпаним — і знову надіслала. Всю ту зиму і все літо вона терпляче викреслювала прізвища зі списку можливих видавців. Важко й згадати, скільки разів вона передруковувала свою книгу. Це вже здавалося якимось злим жартом.

Найгіршим виявилося те, що всі мешканці Місячного Серпа про відмови знали, і досить важко було витримати їхні підбадьорювання й обурення. Кузен Джиммі так злився через кожну наступну відмову, що цілий день після того не їв, і вона ніяк не могла його розвеселити. Якось вона навіть подумала про те, щоб надіслати книгу панні Роял і попросити її як особу впливову про допомогу. Але Мурреївська гордість переважила. Зрештою, восени, коли книгу повернув останній видавець із її списку, Емілі навіть не розпечатала посилку. Вона лиш із презирством поклала її до ящика свого письмового столу.

— Це кінець — і книги, і всіх моїх мрій. Використаю цей папір для своїх карлючок. А поки що спиню свій вибір на спокійному існуванні, як у каструлі.

Принаймні, редактори журналів були люб’язнішими за книжних видавців; як обурено заявив кузен Джиммі, вони мали клепку в голові. Доки її книга марно чекала свого часу, кількість журналів, що хотіли друкувати її оповідання, щоденно зростала. Довгі години вона просиджувала за своїм письмовим столом, насолоджуючись не лише роботою, а й популярністю. Однак у всьому цьому відчувався легкий присмак невдачі. Вона ніколи не зможе здійнятися вище омріяною альпійською стежиною. Славне місто, яке, власне, й було шляхом до вершини, не для неї. Існування каструлі! Ось і все, чого вона досягла. Займалася тим, що тітка Елізабет вважала ганебно простим.

Панна Роял відверто написала їй про її занепад.

«Ти занурюєшся в рутину, — Емілі, — застерегла вона, — це рутина самовдоволеності. Повага тітки Лаури та кузена Джиммі погано впливає на тебе. Ти маєш бути тут, де тобі забезпечать необхідні подряпини та укуси».

Якби вона могла повернутись у минуле, то мабуть поїхала б із панною Роял до Нью-Йорка шість років тому. Може, саме через це вона не могла домогтися видання своєї книги? Хіба ж це не був роковий штамп приреченості острова Принца Едварда — крихітної провінції на краю світу, яка не може запропонувати нічого прекрасного?

Можливо! Можливо, панна Роял мала рацію. Але що це тепер змінювало?

Того літа до Чорноводдя ніхто не приїхав. Себто Тедді Кент не приїхав. Ільза знову була в Європі. Дін Пріст, схоже, назавжди осів на Тихоокеанському узбережжі. Кожен день у Місячному Серпі був схожий на попередній. За винятком того, що тітка Елізабет трохи занедужала, а волосся кузена Джиммі якось різко, немов за одну ніч, посивіло. Тоді Емілі зрозуміла, що кузен Джиммі старіє. Всі вони старіють. Тітці Елізабет було вже під сімдесят. Коли вона помре, Місячний Серп перейде до Ендрю. Ендрю вже якийсь час навідував їх із виглядом власника. Він, звісно, не мав наміру там оселитись. Однак він хотів тримати дім у гарному стані, доки не з’явиться нагода продати його.

— Час би вже зрубати ті старезні осокори, — одного дня сказав Ендрю дядькові Оліверу. — Їхні верхівки вже страшно подерті на вигляд. Та й осокори давно вийшли з моди. І ще те поле, яке поросло молодими ялинами… варто б його осушити і проорати.

— Той старий фруктовий сад треба вирубати, — додав дядько Олівер. — Він уже більше нагадує джунглі, аніж сад. Та й дерева вже застарі, щоб приносити гарний врожай. Їх усі варто спиляти. Джиммі й Елізабет надто старомодні. Вони не отримали зі свого господарства й половини того прибутку, який могли б мати.

Почувши це, Емілі стисла кулаки. Вона уявила спаплюжений Місячний Серп, її старенькі викохані дерева, що їх збиралися рубати… ялинник, оздоблений суницею, що росла попід деревами… замріяна краса старого фруктового саду, який хотіли знищити… видолинки та схили, які досі берегли всі примарні радощі минулого, що мусили незворотно змінитися. Це було нестерпно.

— Якби б ти побралася з Ендрю, Місячний Серп залишився б твоїм, — з гіркотою в голосі сказала тітка Елізабет, побачивши Емілі, яка ридала через почуте.

— Але зміни, про які вони казали, все одно відбулися б, — відповіла Емілі. — Ендрю не послухав би мене. Він вірить у те, що чоловік має все вирішувати за жінку.

— Наступного року тобі вже буде двадцять чотири, — зітхнула тітка Елізабет. Що вона мала на увазі?