Розділ 17 Залицяльники Емілі

Того літа Мурреї мали серйозні клопоти, адже надходив двадцять другий день народження Емілі. Ні Тедді, ані Ільза не приїхали на канікули. Ільза помандрувала на Захід, а Тедді подався вглиб Півночі на святкування якогось договору з індіанцями, щоб зробити багато ілюстрацій до серії оповідань. Однак Емілі й без того мала стількох залицяльників, що в Чорноводді не знали, про кого й почати пліткувати, як сороканіжка, що заплуталася, згадуючи, з якої ноги вона розпочинає йти. Тож, ціла юрба залицяльників і жодного схваленого родичами.

Серед них був моторний красень Джек Беністер, місцевий донжуан, «колоритний негідник», як охрестив його лікар Барнлі. Звісно, Джек відкидав будь-який тягар моральності. Однак хтозна, який вплив на темпераментну Емілі матимуть його гарна зовнішність і красномовство. Це питання висіло в повітрі протягом трьох тижнів і зрештою призвело до того, що Емілі таки щось до нього відчула.

— Емілі не повинна з ним навіть говорити, — обурено заявив дядько Олівер. — Кажуть, він веде щоденник, у який занотовує всі свої освідчення і відповідь кожної дівчини.

— Не турбуйтесь, він нізащо не занотує те, що відповіла йому я, — мовила Емілі, коли тітка Лаура стривожено глянула на неї.

Іншою проблемою був Гарольд Конвей. Це був чоловік зі Шрусбері приблизно тридцяти років, який видавався поетом, що відійшов від справ. Він мав копу хвилястого темно-каштанового волосся та неймовірні карі очі. Він «все життя грав на скрипці».

Емілі ходила на його концерти, й тітоньки з Місячного Серпа пережили не одну безсонну ніч. Однак коли замість цього Чорноводдям розповсюдився стиль ведення розмови Рода Данбера, стало ще гірше. У питанні релігії Данбери були «ніким». Якщо точніше, то мати Рода була пресвітеріанкою, але його батько був методистом, брат — баптистом, а одна сестра взагалі християнським вченим. Інша ж сестра була теософісткою, що було гірше за віросповідання всіх інших його родичів, разом узятих. Просто у Чорноводді ніхто й гадки не мав, що ото таке той теософізм. Серед усієї цієї мішанини вже неважливим був сам Род. А особливо для правовірної небоги, що жила у Місячному Серпі.

— Його двоюрідний дід був релігійним фанатиком, — похмуро повідомив дядько Воллес. — Він прикував самого себе до ліжка на шістнадцять років. Що не так із цим дівчам? Вона дурепа чи демонеса?

Зараз Данбери вже вважалися пристойною родиною. Однак, як казав Ларрі Дікс — один із «нотаріусів Діксів із Попового Ставу» — невже може бути гарною людиною той, чий батько колись випасав корів на цвинтарі, а дядько, як підозрюють, кинув у сусіда мертвим котом? Для переконливості було додано, що сам Ларрі працює стоматологом і є абсолютно серйозним і щирим леґенем, якого ніхто і ні в чому не міг звинуватити, за винятком приналежності до Діксів. Тим не менш, тітка Елізабет відчула значну полегкість, коли Емілі йому відмовила.

— Яка самовпевненість, — протягла тітка Лаура, маючи на увазі прагнення Дікса поєднатися з Мурреївною.

— Я дала йому гарбуза не через його самовпевненість, — відказала Емілі, — а через його уявлення про любов. Він зробив дещо жахливе, вважаючи це шляхетним.

— Сподіваюся, ти відмовила йому не через те, що його освідченню бракувало романтики, — презирливо зауважила тітка Елізабет.

— Ні. Гадаю, справжньою причиною було те, що я відчула, що він з тих чоловіків, які на Різдво дарують своїм жінкам пилососи, — зізналась Емілі.

— Вона нічого не сприймає всерйоз, — з відчаєм мовила тітка Елізабет.

— А я вважаю, що її зачарували, — відповів дядько Воллес.

— В неї за все літо не було жодного гідного залицяльника. Вона настільки темпераментна, що все прийнятне парубоцтво її просто боїться.

— У всьому, що стосується флірту, вона має жахливу репутацію, — скорботним тоном повідомила тітка Рут. — Не дивно, що нема жодного гідного парубка, який коли-небудь забажав би мати з нею бодай якісь стосунки.

— Завжди очікує від чоловіків якогось фантастичного кохання, — відрізав дядько Воллес. Усі родичі відчули, що цього разу дядько Воллес на диво влучно добрав слова. Любовні сподівання Емілі завжди відрізнялися від звичайних порядних очікувань інших Мурреїв. Вони дійсно були фантастичними.

Однак Емілі завжди леліяла свої мрії, і жоден родич, опріч тітки Елізабет, навіть не підозрював про найфантастичніші з них. А якби б лиш дізнались, то з іще більшою люттю почали б називати її темпераментною.

Усе це випливло через дурну дрібницю. Редактор «Арґуса», щоденної шарлоттетаунської газети, що трошки претендувала на звання літературної, отримав від старенької американської газетки новелу «Королівські заручини» маловідомого автора Марка Ґрейвза. Ця новела точно не була плагіатом і складалася з кількох розділів. Це мало послужити додатковою рекламою для острова Принца Едварда як літнього курорту. Редакторський колектив газети був невеликий, і друкарі вже підготували до видання майже всю новелу, за винятком заключного розділу. Він просто зник, і ніхто не міг його знайти. Редактор лютував, та це ніяк не могло допомогти справі. Останньої миті він уже не міг знайти інше оповідання, яким можна було б заповнити сторінки. Та навіть якби він і знайшов, то надрукувати його вже не стало б часу. Спеціальний випуск із цією новелою має вийти вже за годину. Що ж тепер робити?

Саме цієї миті до будівлі редакції зайшла Емілі. Вони з паном Вільсоном були добрими друзями, і він завжди запрошував Емілі, коли вона була в місті.

— Тебе послав сам Господь, — мовив пан Вільсон. — Зробиш мені послугу?

Він підштовхнув до неї брудний і подертий рукопис «Королівських заручин».

— Заради небес, напиши заключну частину цієї історії. В тебе є півгодини. Ще півгодини знадобиться, щоб її додрукувати. І тоді все буде зроблено вчасно.

Емілі поквапом проглянула новелу. Чим довше вона читала, тим менш зрозуміло було, яку розв’язку планував Марк Ґрейвз.

— Маєте припущення, яким був кінець? — запитала вона.

— Ні, я навіть не читав, — простогнав пан Вільсон. — Лише схвалив новелу через те, що вона довга.

— Гаразд, ви будете задоволені, хоч я й не звикла так нешанобливо писати про легковажність королів і королев, — погодилась Емілі. — Цей Марк Ґрейвз, ким би він не був, вочевидь дуже наближений до монархів.

— Закладаюся, що він їх ніколи навіть не бачив, — пирхнув пан Вільсон.

За відведені їй півгодини Емілі написала по-справжньому гарне завершення з геніальним розкриттям таємниці. Пан Вільсон вихопив написане з її рук і, видихнувши з полегкістю, віддав усе друкареві, а сам осипав Емілі подяками.

— Сумніваюся, що читачі взагалі помітять різницю в стилі написання, — радісно відказала Емілі. — І ще цікаво, чи побачить це сам Марк Ґрейвз і якщо так, то що він подумає.

Хоча не було схоже, що її це справді цікавило. Зрештою, вона викинула це все з голови. Тож, коли одного дня два тижні потому кузен Джиммі побачив у вітальні, де Емілі саме ставила троянди у вазу з гірського кришталю з рубіновим денцем — це була дорогоцінна сімейна реліквія, що належала тітці Елізабет — незнайомця, Емілі геть не пов’язала його присутність із «Королівськими заручинами». Хоча вона відчувала, що відвідувач був надзвичайно роздратований.

Кузен Джиммі обережно відступив. Тітка Лаура, яка увійшла була до вітальні зі скляним полумиском консервованої полуниці, щоб поставити її на стіл, теж відступила, міркуючи, ким би міг бути таємничий гість Емілі. Емілі й самій це було цікаво. Вона так і стояла біля столу — струнка, граційна у блідо-зеленій сукні, подібна до яскравої зірки у темній старомодній кімнаті.

— Може, присядете? — запропонувала вона з усією відчуженою люб’язністю Місячного Серпа, на яку лиш була спроможна. Але відвідувач не ворухнувся. Він просто стояв перед нею, втупившись у неї поглядом. Емілі відчула, що, незважаючи на те, яким він був розлюченим, щойно увійшовши, зараз він також був не на останній стадії злості.

Звісно, він мав колись народитися — він же стояв зараз тут — але неймовірно, подумала вона, що він колись був немовлям. Він був у зухвалому вбранні і з моноклем в одному оці. А його очі здавалися по-дурному схожими на маленькі ягоди чорної смородини, чорні ж брови утворювали з ними два прямокутні трикутники. Він мав цілу гриву чорного волосся, що сягало його плечей, занадто довге підборіддя та мармурово-біле обличчя. Якби він був намальований, подумала Емілі, він був би вродливим і романтичним. Однак тут, у вітальні Місячного Серпа він мав просто дивний вигляд.

— Ліричне створіння, — проказав він, усе ще вдивляючись у неї.

Емілі подумала, що він, можливо, лише утеклий божевільний.

— Ти не вчинила злочину потворності, — палко продовжив він. — Це чудова мить, дивовижно чудова. Шкода, що мусимо зіпсувати її розмовою. Пурпурово-сірі очі з вкрапленням золота. Очі, які я шукав усе своє життя. Прекрасні очі, в яких я потонув сотні років тому.

— Хто ви? — чітко вимовила Емілі, вже остаточно переконана в тому, що він навіжений. Він поклав руку на серце і вклонився.

— Марк Ґрейвз. Марк Д. Ґрейвз. Марк Делаж Ґрейвз.

Марк Ґрейвз… В Емілі було неясне відчуття, що це ім’я має бути їй знайоме. Воно звучало так, ніби вона вже десь його чула.

— Цілком можливо, що ти не впізнаєш мого імені! Така вона — слава. Навіть у цьому віддаленому куточку світу мушу…

— О, — скрикнула Емілі, раптово осяяна спогадом. — Я… я згадала. Ви написали «Королівські заручини».

— Новелу, яку ти через свою невправність убила. Так.

— О, мені так шкода, — затинаючись, мовила Емілі. — Звісно, ви вважаєте це непростимим. Просто так сталося… розумієте…

Він спинив її рухом дуже довгої й дуже блідої руки.

— Не має значення. Жодного значення. Зараз мене це геть не цікавить. Визнаю, що був розлюченим, прийшовши сюди. Я зупинився у Готелі Дюн у Гусячому Ставі… о, яка ж назва… поетична… загадкова… романтична… А цього ранку побачив спеціальний випуск «Арґуса». Я був злим, та й хіба не мав на це права? А тепер відчуваю радше сум, аніж злість. Мою новелу по-варварськи зруйнували. Щасливий кінець. Огидна річ. Мій кінець був сповнений жалю та артистизму. А щасливий кінець не може бути артистичним. Я поквапився до кубла того «Арґуса». Я приховав свою лють і довідався, хто це зробив. І прийшов сюди, щоб висловити докір, щоб звинуватити. Однак тепер я боготворю.

Емілі не знала, що й сказати. Традиції Місячного Серпа не передбачали подібних випадків.

— Ти не розумієш мене. Ти спантеличена, і твій подив прикрашає тебе. І знову я маю відзначити цю чудову мить. Прийти розгніваним — і зустріти божество. Побачити тебе й миттєво зрозуміти, як багато ти важиш для мене і яким самотнім я був без тебе.

Емілі палко бажала, щоб хтось увійшов. Це вже було схоже на нічне жахіття.

— Ви не можете так казати, — коротко відповіла вона. — Ми незнайомці…

— Ми не незнайомці, — перебив він. — Ми певно кохали одне одного в минулому житті. І наша любов була величною та несамовитою. Це вічна любов. Я впізнав тебе, щойно увійшовши. І ти мене теж упізнаєш, коли трохи оговтаєшся від свого солодкого подиву. Коли ти вийдеш за мене?

Коли в тебе просить руки й серця чоловік, якого ти вперше побачила п’ять хвилин тому, це радше цікавий досвід аніж приємний. Емілі це роздратувало.

— Будь ласка, не кажіть дурниць, — коротко сказала вона. — Я не збираюся виходити за вас заміж.

— Ні? Але ти мусиш! Я ще в жодної жінки не просив руки й серця. Я відомий Марк Ґрейвз. Я заможний. Я успадкував від матері-француженки чар і романтизм, а від батька-шотландця — здоровий глузд. Французька сторона мене відчуває та визнає твою вроду і загадковість. Шотландська ж сторона схиляється перед тобою, віддаючи честь твоїй незайманості й гідності. Ти досконала, божественна. Скільки жінок закохувалось у мене, але я не кохав їх. Я увійшов до цієї кімнати вільним чоловіком. Вийду ж я звідси бранцем. Чарівний полон! Божественна полонителька! Мій дух схиляє перед тобою коліна.

Емілі до чортиків перелякалася, що зараз іще й його тіло стане перед нею на коліна. Він був цілком до цього готовий. А вона розпачливо сподівалася, що зараз увійде тітка Елізабет.

— Будь ласка, йдіть, — мовила вона, відчуваючи, як наростає всередині неї паніка. — Я… в мене немає часу, і я не можу далі з вами говорити. Перепрошую за новелу… якщо дозволите мені пояснити…

— Я вже сказав, що новела нічого не значить. Хоча тобі варто було б навчитися мистецтву ніколи не писати щасливих кінцівок — ніколи. Я тебе навчу. Я навчу тебе красі та артистизму горя і незавершеності. О, якою ж ти будеш ученицею! Яке блаженство бути наставником для такої учениці! Цілую твої руки.

Він зробив крок, немов бажаючи захопити її всю. Емілі з жахом сахнулася.

— Ви певно божевільний, — вигукнула вона.

— Я схожий на божевільного? — вимогливим тоном перепитав пан Ґрейвз.

— Так, — прямо і жорстко підтвердила Емілі.

— Мабуть, так і є… ну певно, що так і є. Божевільний — отруєний вином троянд. Усі закохані навіжені. Яка божественна навіженість! О прекрасні, ніким не ціловані досі вуста!

Емілі зробила глибокий вдих. Ця абсурдна розмова має скінчитися. Вона була вже неймовірно зла.

— Пане Ґрейвз, — погляд, із яким вона це казала, був по-справжньому Мурреївським, тож пан Ґрейвз зрозумів, що вона має на увазі саме те, що каже, — я не маю наміру далі слухати ці нісенітниці. Оскільки ви так і не дали мені пояснити, що сталося з вашою новелою, мені залишається тільки побажати вам гарного дня.

Пан Ґрейвз обдарував її тяжким поглядом. Потім він урочисто промовив:

— Що подаруєш мені — поцілунок чи удар?

Це була метафора? Але так чи інакше…

— Удар, — зневажливо відказала Емілі.

Пан Ґрейвз несподівано наблизився до кришталевої вази і несамовито пожбурив її у піч.

Від Емілі донісся слабкий крик: почасти від його варварських дій, а почасти від справжнього жаху. Дорогоцінна ваза тітки Елізабет…

— Це була лише відповідна реакція, — пояснив пан Ґрейвз, глянувши на неї. — Я мусив зробити це, або убив би тебе. Снігова королева! Весталка[27] з крижаним серцем! Холодна як північні сніги! Прощавай.

Вийшовши, він не хряснув дверима. Він зачинив їх за собою м’яко і безповоротно, так, щоб Емілі усвідомила, що вона втратила. Побачивши, що він уже вийшов із саду й обурено крокує провулком — так, немов хотів щось затоптати, вона врешті-решт дозволила собі довгий видих полегкості. Тепер вона знову могла дихати вільно — вперше, відколи він увійшов.

— Мабуть, — майже істерично мовила вона, — я маю бути вдячна, що він не кинув натомість полумисок із консервованими полуницями в мене.

Цієї миті увійшла тітка Елізабет.

— Емілі, ваза з гірського кришталю! Ваза твоєї бабусі! І ти її розбила!

— Насправді ні. Тітонько, люба, я цього не робила. Пан Ґрейвз, це пан Марк Делаж Ґрейвз. Він жбурнув її в пічку.

— Жбурнув її в пічку! — тітка Елізабет похитнулася. — Чому він жбурнув її в пічку?

— Тому що я не захотіла вийти за нього заміж, — сказала Емілі.

— Вийти за нього заміж! Ви вже зустрічалися раніше?

— Ні.

Тітка Елізабет зібрала скалки кришталевої вази і вийшла з кімнати, неспроможна вимовити жодного слова. Щось має бути не так із дівчиною, руку і серце якої чоловік просить при першій же зустрічі. А потім шпурляє безцінні реліквії у безневинні печі.

Однак найгірше Мурреям було після випадку з японським принцом.

Троюрідна сестра Емілі Луїза Муррей, яка двадцять років провела в Японії, приїхала додому в Гусячий Став, щоб навідати рідню. Разом із нею приїхав молодий японський принц. Він був сином друга її чоловіка. Власними зусиллями вона навернула його у християнство, а він, довідавшись, куди вона їде, зажадав побачити Канаду. Його приїзд здійняв страшенну метушню не лише в родині Мурреїв, а й серед усіх мешканців Гусячого Ставу. Однак це ще були квіточки в порівнянні з їхнім станом, коли вони дізналися, що принц вочевидь безнадійно закохався в Емілію Берд Стар з Місячного Серпа.

Емілі він сподобався, вона ним зацікавилась і навіть пожаліла його, коли він зізнався, що приголомшений таким сильним впливом релігії на всіх мешканців Гусячого Ставу і Чорноводдя. У такій обстановці жоден японський принц, навіть навернений у християнство, не зможе почуватись як удома. Тож, вона говорила з ним дуже м’яко — як виявилось, він прекрасно володів англійською — і гуляла з ним у саду, коли місяць був уповні. І майже щовечора у вітальні Місячного Серпа можна було побачити його незбагненне обличчя з вузькими очима та зачесаним назад чорним волоссям, гладеньким немов сатин.

І все було добре, доки він не подарував Емілі прегарну маленьку статуетку жабки, вирізану з агату. Тоді Мурреї забили тривогу. Кузина Луїза заговорила про це першою. Вона була вся в сльозах. Вона знала, що означала та жабка. Агатові жабки були реліквіями в родині принца. Їх завжди дарували на весілля або на заручини. Невже Емілі заручиться… з ним? Тітка Рут, яка мала такий вигляд як завжди — ніби всі навколо подуріли — приїхала до Місячного Серпа і влаштувала сцену. Це настільки роздратувало Емілі, що вона відмовилася відповідати на будь-які питання. Вона вже починала злитися через те, що всі її родичі протягом усього літа ховали її від залицяльників, які були геть не в її смаку і не мали жодного шансу отримати її руку і серце.

– Існують деякі речі, які тобі знати необов’якзово, — нешанобливо сказала вона тітці Рут.

Натомість спантеличені Мурреї розпачливо вирішили, що вона має намір стати японською принцесою. А якщо вона так вирішила… що ж, вони знали, що трапляється, коли Емілі візьме собі щось у голову. Це було щось неминуче — як похід до церкви, але значно, значно страшніше. Той факт, що він був принцом, ніяк не звеличував його в очах Мурреїв. Вони мріяли видати її за когось менш японистого. Однак вона, звісно ж, була темпераментною.

– Її завжди на щось підбиває істота всередині неї, якій репутація просто байдужа, — сказала тітка Рут. — Але це перевищує всі мої страхи. Язичник… пог…

— О, він не такий, Рут, — траурним тоном заперечила тітка Лаура. — Він же навернений… кузина Луїза каже, що певна в його щирості, просто…

— Кажу тобі, він поганин! — повторила тітка Рут. — Кузина Луїза ніколи й нікого не змогла б навернути. А чому — бо вона й сама не схожа на надто переконану. А її чоловік модерніст, якщо він взагалі кимось є. Не кажи нічого! Жовтошкірий язичник! Він і ті його агатові жаби!

— Здається, їй подобаються незвичайні чоловіки, — озвалася тітка Елізабет, згадуючи вазу з гірського кришталю.

Дядько Воллес сказав, що це нерозумно. Ендрю сказав, що вона мала б обрати бодай білошкірого. Кузина Луїза, відчуваючи, що рідня вважає в усьому винною її, слізно присягалася, що він має чудові манери, особливо якщо ближче з ним познайомитися.

– І всі ще думали, що вона побереться з превелебним Джеймсом Воллесом, — сказала тітка Елізабет.

Вони пережили п’ять тижнів колотнечі, і принц зрештою повернувся до Японії. Як пояснила кузина Луїза, його покликала родина: вони влаштовували йому весілля з принцесою з самурайського роду. Він, звісно, мав підкоритись. Але агатова жабка залишилася в Емілі, й ніхто так і не довідався, що він їй сказав однієї місячної ночі в саду. Увійшовши після цього в дім, Емілі була трохи заблідою, дивною і відчуженою, та ще якось непоштиво усміхнулася своїм тіткам і кузині Луїзі.

— Тож, я не стану японською принцесою, — сказала вона, витираючи уявні сльози.

— Емілі, боюся, ти лише загравала з сердешним хлопчиною, — присоромила її кузина Луїза. — Він через тебе дуже нещасний.

— Я з ним не загравала. Ми розмовляли здебільшого про літературу й історію. Він ніколи мене й не згадає.

Я знаю, як змінилось його обличчя, коли він прочитав того листа, — парирувала кузина Луїза. — І я знаю, що означають агатові жабки.

Місячний Серп видихнув з полегкістю та вдячністю й повернувся до повсякденної рутини. Старі лагідні очі тітки Лаури більше не дивилися так стурбовано, та тітка Елізабет з жалем згадувала превелебного Джеймса Воллеса. Це було нервове літо. Чорноводдя шепотілося про те, що Емілі Стар була «розчарована», однак передбачали, що в подальшому вона буде вдячна долі за це. Не можна довіряти тим іноземцям. Особливо якщо вони принци.

Загрузка...