Емілі в пошуках веселки

Розділ 3 Смерть пана Карпентера

Спершу ніхто не думав, що недуга пана Карпентера серйозна. Він нормально переносив напади ревматизму в попередні роки, відлежуючись по декілька днів. Після цього він повертався на роботу, як завжди похмурий і саркастичний, з новими колючками, готовими зірватись з язика. Пан Карпентер завжди казав, що вчителювання у Чорноводді насправді не таке, яким здається. У нашій школі нема нічого й нікого, крім зневажливої та бездушної молоді, говорив він. І в усій школі нікого, хто міг би бодай правильно вимовити слова «лютий» чи «середа».

— Я втомився намагатися зварити суп у ситі, — шорстко казав він.

Тедді, Ільза, Перрі та Емілі — чотири учні, які відвідували школу з невичерпним натхненням — завершили навчання. А пан Карпентер мабуть втомився… від усього. Він не був старим, проте спалив своє життя в молодості. Наклали свій відбиток на нього також і тихі, боязкі кроки жінки, яка була його дружиною. Жінки, яка так несподівано померла минулої осені. Ніхто ніколи не вважав, буцім вона багато значить для пана Карпентера, та після її похорону він стрімко «пішов на дно». Школярів почали лякати його гострий язик і дедалі частіші сплески люті. Батьки хитали головами та збиралися після закінчення навчального року шукати нового вчителя.

Хвороба пана Карпентера почалася зі звичного вже нападу ревматизму. Потім стався інфаркт. Лікар Барнлі, який пішов відвідати пана Карпентера, незважаючи на його палке небажання мати лікаря, після повернення дуже серйозно і поважно заявив про брак «жаги до життя». Викликали тітку Луїзу Драммонд з Гусячого Ставу, щоб вона його доглядала. Пан Карпентер смиренно підкорився цьому. Це було поганим знаком — найгіршим з усіх можливих.

— Це ваше рішення. Нехай хоч на голові стоїть, якщо це полегшить ваше сумління. Мене не обходять її дії, щойно вона залишає мене наодинці з моїми думками. Мене не потрібно годувати, ловити й міняти підгузки. Хоча її волосся я на дух не переношу: надто вже пряме та лискуче. Скажіть, щоб вона зробила щось із цим. І чому її ніс на вигляд завжди такий холодний?

Емілі відвідувала його щовечора. Вона була єдиною, кого старий справді бажав бачити. Він не надто охоче розмовляв, однак любив що кілька хвилин широко розплющувати очі й обмінюватися з Емілі хитрими розуміючими поглядами, так, ніби вони разом сміялися з якогось влучного дотепу, про який знали тільки вони удвох. Тітка Луїза не розуміла цих обмінів усмішками, тому не схвалювала їх. Вона мала добре серце і справжній мудрий досвід материнства, попри недорозвинуті, досі дівочі груди, проте вона геть не могла зрозуміти тих веселих пустотливих усмішок того, хто лежав на смертному одрі. Вона була переконана, що було б значно краще, якби він подумав про свою безсмертну душу. Він же навіть не ходив до церкви, хіба не так? Навіть не дозволяв панотцеві увійти до кімнати! Зате Емілі Стар він завжди був радий, коли б вона не прийшла. Тітка Луїза мала власні таємні підозри стосовно Емілі Стар. Хто стане заперечувати, що вона пише? Хто стане заперечувати, що вона вставила кузину власної матінки, її душу й тіло в одну зі своїх оповідок? Певно, вона шукала, що можна «скопіювати» з цього старого помираючого язичника. Це, безсумнівно, пояснювало її зацікавленість у подальших відвідинах старого. Тітка Луїза звернула свій стурбований погляд на це хитре юне створіння. Вона сподівалася, що Емілі не вставить в оповідку її.

Емілі довго не могла змусити себе прийняти те, що пан Карпентер справді лежав на смертному одрі. Він не міг так сильно занедужати. Він не страждав — принаймні, не скаржився. Йому мало покращати, щойно на вулиці потеплішає. Вона так часто повторювала це собі, що навіть сама повірила. Вона не могла навіть уявити собі життя в Чорноводді без пана Карпентера.

Одного травневого вечора пан Карпентер, здавалося, пішов на поправку. Його очі загорілися тим самим саркастичним вогником, його голос зазвучав із колишньою силою, він почав кепкувати з бідолашної тітки Луїзи, яка ніколи не розуміла його дотепів, однак зносила їх з незмінним християнським терпінням. Хворі обов’язково повинні мати почуття гумору. Він розповідав Емілі кумедні історії і разом з нею сміявся, доки від їхнього сміху маленька нудна кімната сама не починала бриніти. Тітка Луїза такої миті завжди хитала головою. Були деякі речі, яких вона не могла зрозуміти, бідолашна, проте вона добре зналася на власному скромному промислі непрофесійної, але дбайливої доглядальниці. А ще вона знала, що це несподіване покращення не було добрим знаком. Як сказав би будь-який шотландець, він був приречений. Емілі, зі своїм небагатим життєвим досвідом, не могла здогадуватися про це. Вона приходила додому, тішачись, що панові Карпентеру поліпшало. Незабаром він зовсім одужає, повернеться до школи, глузуватиме з учнів, крокуватиме вулицями, гортаючи старі замаслені збірки класичних творів, гостро критикуватиме її рукописи… Емілі була щаслива. Пан Карпентер був для неї близьким другом. Вона не могла його втратити.

Тітка Елізабет розбудила її о другій. Пан Карпентер хотів її бачити.

— Йому… погіршало? — спитала Емілі, зісковзуючи зі свого високого ліжка з різьбленими візерунками.

— Помирає, — коротко відказала тітка Елізабет. — Лікар Барнлі каже, він не доживе до ранку.

Щось у виразі обличчя Емілі вразило тітку Елізабет.

— Подумай, Емілі… Так йому буде краще, — мовила вона з незвичною лагідністю. — Він старий і виснажений. Його жінка померла. Йому не дозволять пропрацювати у школі навіть іще один-однісінький рік. Його старість була б самотньою і невтішною. Смерть стане для нього порятунком.

— Я думала про себе, — здушено відповіла Емілі.

Вона пішла до дому пана Карпентера крізь прегарну темну весняну ніч. Тітка Луїза ридала, проте Емілі не проронила жодної сльозинки. Пан Карпентер розплющив очі та усміхнувся їй тією самою старою хитрою усмішкою.

— Ніяких сліз, — промурмотів він. — Я забороняю плач побіля мого смертного ложа. Скажи Луїзі Драммонд, щоб вона йшла плакати в кухню. Таким чином вона заробить значно більше грошей. Вона більше нічого не зможе зробити для мене.

— Чи можу я щось зробити? — спитала Емілі.

— Просто сиди там, де я можу тебе бачити, доки я… не відійду. Це все. Ніхто не бажає відходити в самотності. Завжди ненавидів думку, що доведеться помирати самотнім. Скільки там, у кухні вже сидить старих проноз, чекаючи на мою смерть?

— Там лише тітка Луїза та тітка Елізабет, — видушила з себе Емілі, марно силкуючись спромогтися на усмішку.

— Не зважай на те, що я… небагато говорю… я говорив… протягом усього мого життя… Аж до сьогодні… Бракує… повітря… Але якщо я про щось і думаю… то лиш про те, що ти прийшла..

Пан Карпентер заплющив очі і знову занурився в тишу. Емілі сиділа, не дихаючи. Її волосся було подібне до шматочка м’якої розмитої темряви, що сочилася з вікна, за яким щойно почав займатися світанок. Невагомі долоні пустотливого вітерцю грали з її волоссям. Кімната всотувала з вікна пахощі червневих лілей — неймовірно досконалий аромат, солодший за музику, схожий на всі разом узяті втрачені аромати давніх, незбагненно любих днів. Віддалік дві прегарні стрункі чорні ялини майже однакової висоти вимальовувалися на тлі сріблястого світанкового неба, немов два шпилі котрогось із готичних соборів, які вивищуються на березі над морем срібного туману. Просто між ними був підвішений тьмяний старий місяць, такий же гарний як і вечірній молодик. Їхня краса допомагала Емілі бодай трохи полегшити тиск цього дивного несподіваного чатування. Щось минає, щось надходить, однак краса подібних миттєвостей незмінна.

Часом тітка Луїза заходила, щоб глянути на старого. Під час цих короткочасних візитів пан Карпентер удавав, ніби лежить без свідомості, однак, щойно тітка Луїза виходила, він миттєво розплющував очі й підморгував Емілі. Емілі ловила себе на тому, що теж, на власний жах, підморгує йому; вона мала у своїх жилах достатньо Мурреївської крові, щоб усвідомлювати можливі майже скандальні наслідки підморгувань до помираючого. Цікаво, що б на це сказала тітка Елізабет.

— Це могло б вважатися спортом… — пробурмотів пан Карпентер після другого обміну підморгуваннями. — Радий… що ти досі тут…

О третій годині він став неспокійним. Тітка Луїза знов увійшла до кімнати.

— Знай, що він не може померти, доки черговий напад не мине, — значущо прошепотіла вона Емілі.

— Геть звідси зі своїми забобонами, — голосно й чітко мовив пан Карпентер. — Я помру тоді, коли буду готовий до бісової смерті, незалежно від усіляких нападів.

Вражена тітка Луїза перепросила в Емілі за нього, пояснивши, що часом він блукає нетрями своєї свідомості та не зважає на навколишній світ.

— Ти ж пробачиш мені мій просторічний вираз, правда? — звернувся пан Карпентер до Емілі. — Я зміг її вразити. Не міг дозволити тій старій особі жіночої статі… дивитись на те, як я помираю… Подарував їй… непогану тему для пліток… це ж бо її… улюблене заняття… Огидні… забобони… Хоча насправді вона… має добру душу… Настільки добру… що я вже знудився… Ні краплі злостивості… Чомусь… деякі люди потребують… бодай дрібки тієї приправи… з норовливості… в кожному… Це та… щіпка солі… яка дарує… смак життя…

Знову залягла тиша. Тоді він поважно додав:

— Біда в тім… що Кухар часом… робить цю щіпку… завеликою… у більшості випадків… Недосвідчений Кухар… звісно, стане мудрішим… за кілька вічностей…

Емілі подумала була, що й зараз він теж «блукає свідомістю», однак він усміхався, дивлячись на неї.

— Радий, що ти все ще тут… моя юна подружко… не думала, що… будеш тут… чи не так?

— Так, — відповіла Емілі.

— Коли Мурреївна… каже «так»… це вона й має на увазі…

Знову тиша. І знову пан Карпентер говорить — цього разу імовірніше до себе, ніж до когось іншого.

— Я піду… на світанку… Після вранішньої зорі… Гадав, що буде лячно… А насправді — ні… Кумедно… Подумай лишень, скільки всього я дізнаюсь… усього за декілька хвилин, Емілі… Стану мудрішим за будь-якого з живих… Завжди мріяв знати… знати… Ненавиджу здогадки… Завжди жив… із цікавістю… Лиш цікавість і зараз… перед смертю… Я знатиму всю правду, Емілі… усього декілька хвилин… і я знатиму правду… Більше жодних здогадок… І якщо все… буде так, як я думаю… я знову буду молодим… Ти не можеш знати… як це… Ти є молода… і не маєш жодного уявлення… як це — бути молодим… знову…

Його голос на якийсь час потонув у бурмотінні, потім знову зазвучав чіткіше.

— Емілі, пообіцяй мені… що ніколи не писатимеш… щоб догодити комусь… лише для себе…

Емілі на мить завагалася. Що б могло означати таке дивне прохання?

— Обіцяй, — наполегливо повторив пан Карпентер.

Емілі так і зробила.

— Добре, — зітхнув з полегшенням пан Карпентер. — дотримуйся… цієї обіцянки… і будеш щаслива… Ніколи не пиши, щоб хтось схвалив… Не чекай схвалення… лише критики… Живи власним розумом… Ніколи… не керуйся… ниттям про реалізм… Пам’ятай… чарівні соснові ліси… такі ж реальні як і свині на подвір’ї… і краще побувати у штормі, ніж дивитись на нього… І колись… ти там побуваєш… маєш для того достатню силу духу… Ось у чому… сенс… нашої літератури… У збереженні… загадкових чарів… коли їх нема навколо… Хотів іще щось тобі сказати… застерегти… але… я забув… Здається, пригадую…

— Не варто, — м’яко сказала Емілі. — Не виснажуйте себе.

— Я не виснажуюсь… Відчуваєш спокій і мир… коли втомлений… Я помираю… падаю в чорне провалля… немов той щур… Однак… маю сказати, Емілі… я прожив цікаве, сповнене постійної інтриги життя…

Пан Карпентер заплющив очі, при цьому став на вигляд наче мрець, тому Емілі мимоволі відсахнулася й зібралася кликати на допомогу. Він підняв мертвотно бліду руку.

— Ні… не клич її… Не клич, вона ж плаче… Хочу, щоб тут була лише ти… маленька Емілі з Місячного Серпа… Кмітлива маленька дівчинка Емілі… Що ж я хотів… їй сказати?

За мить він розплющив очі і голосно, чітко сказав:

— Відчини двері… відчини двері. Смерть уже не за горами.

Емілі підбігла до невеличких дверцят і широко прочинила їх. До кімнати увірвався сильний вітер з сірого штормового моря. Тітка Луїза прибігла з кухні, аби глянути, що сталося.

— Напад почався! Він помре після нього… він помер.

Втім, передбачення виявилось неточним. Щойно Емілі нахилилася над обличчям пана Карпентера, його гострозорі наїжачені карі очі вмить розплющилися востаннє. Пан Карпентер спробував підморгнути, та в нього не вийшло.

— Я… згадав… — прошепотів він. — Уникай… курсиву…

Чи було наприкінці його слів ледь помітне пустотливе пирхання? Тітка Луїза завжди після цього стверджувала, що було. Суворий старий пан Карпентер помер сміючись — сказавши щось про італійців[5]. Звісно, він завжди був трохи несповна розуму. Однак при смерті він перевершив самого себе. Тітка Луїза була вдячна, що він подарував їй такий досвід.

Емілі дійшла додому немов сліпа. Вона піднялася до своєї кімнати й уже там оплакувала свого давнього друга. Він мав шляхетну душу, та не гребував сміхом і дотепами. Куди потрапить його душа — до раю чи до пекла? Попри всі його недоліки, ніхто не міг назвати старого пана Карпентера легкодухим. Вона знала, що її світ після його смерті ніколи не стане таким як раніше. Здавалося, минуло вже багато років, відколи вона в темряві залишила Місячний Серп, поспішаючи до нього. Внутрішній голос казав їй, що вона підійшла до наступного роздоріжжя на стежині життя. Не стільки смерть пана Карпентера, скільки це роздоріжжя бентежило її. Смерть учителя стала лише вказівником, на який вона через довгі роки могла озирнутись і сказати: «Після того як я пройшла те місце, для мене змінилося все».

Здавалось, усе її життя аж до цієї миті складалося винятково з зупинок і ривків. Воно могло плинути спокійно і незмінно протягом місяців, ба навіть років, а потім раптово ставалося щось, після чого вона відчувала, ніби полишила позаду якесь «низьке склепіння» і потрапила до нового «храму» своєї душі, який був уже значно просторішим за всі попередні. Хоча завжди попервах було зимне відчуття змін і втрат.