Жовте коло

Розділ восьмий

«Мерседес» Клінгена, як і було домовлено, чекав на нього в Гаврі. Від Гавра до Парижа дорога майже весь час вела вздовж Сени.

Клінгену доводилось і раніше їздити на «мерседесах». Ця марка автомобіля зовні мало змінилась із часів війни. Щоправда, його обриси були трохи старомодні і вирізнялися од сучасних американських та французьких машин, що дедалі більше набували сигароподібної форми, форми ракетних літаків, ракет, здавалось, їхня обтічність досягла вже межі, а «мерседес» зберіг тупий ніс і майже перпендикулярне до капота розташування вітрового скла.

Мотор на «мерседесі» працював безшумно і був потужним.

Клаус легко обганяв «ситроени» і «рено», маленькі, але прудкі «фіати», і тільки масивний та присадкуватій «кадилак» оминув їх, зблиснувши на сонці схожим на дюзи ракети оперенням.

Дорога повністю захопила Клауса. Маргарет, що сиділа поруч, з цікавістю роздивлялась навсібіч.

Починалось передмістя Парижа. Біля берегів Сени стояли старі баржі. Ці баржі, що вже мали йти на злам, раптом стали модними і коштували скажені гроші. Зовні вони залишалися такими ж непримітними, але зсередини їх повністю переобладнали. В трюмах влаштовували танцювальний салон або бар, у каютах — спальні кімнати. Підлога і стіни кают були обладнані найновішими дорогими матеріалами — пластиком, кольоровим лінолеумом, червоним деревом. Ці своєрідні дачі купували люди, що досягли успіху в мистецтві: кінозірки, видавці, видатні режисери, журналісти. Промисловці ж віддавали перевагу заміським будинкам, зарослим тінистими садками.

У Парижі Клінген мав зустрітися з відомим книговидавцем — Клодом Бременом. Клаусу було відомо, що більшу частину свого часу влітку він проводить на Сені, на своєрідній дачі.

Бремон випускав не лише політичну, але й художню літературу.

Рекламний відділ його видавництва був добре поставлений, і вся книжкова продукція — чи то бойовик, чи політичний трактат — розходилась повністю і досить швидко.

Клінген мав намір докладно дізнатися про роботу саме цього відділу. Головним же було, звичайно, доручення Зейдліца. Клод Бремон був тісно зв'язаний з ватажками ОАС і тому давно цікавив Зейдліца.

Під час війни в Алжірі Бремон організував випуск книжок на захист генерала Салана. Коли ОАС провела кілька терористичних актів і змовницька діяльність цієї організації була розкрита, Кремона ледь не притягли до судової відповідальності у справі Мішеля Гріє — відомого журналіста, якого вбили оасівці. Але якось усе обійшлося. Чи то не була доведена провина Бремона, чи гроші врятували його від тюрми — різні ходили чутки.

Перш ніж їхати до Бремона, треба було влаштуватися в готелі, і Клінген вирішив одразу ж піти в готель «Байярд», де він уже зупинявся двічі. Цей невеличкий скромний готель містився майже в самому центрі, а в тихих вуличках, що прилягали до нього, можна було поставити машину, не ризикуючи бути оштрафованим.

Знайти стоянку в Парижі стало дуже важко, і вибір готелю часто залежав від тою, чи можна десь поблизу залишити машину.

Тіснява на вулицях Парижа була неймовірна. Доводилось просто-таки продиратися крізь стадо ревучих автомобілів.

Клаус ніколи раніше не приїжджав у Париж на машині, і він тепер почувався кепсько: місто було велике, розташування вулиць як слід не знав, а залізний потік автомобілів, дорожня поліція, світлофори були невблаганними. Всі вони диктували водіям тільки одне: швидше, вперед!.. Тому Клінгену двічі довелось виїжджати на Великі Бульвари і лише за другим разом пощастило вибратись до повороту направо, до Фолі-Бержер, звідки було рукою подати до «Байярда».

У «Байярді» Клауса зустріли як свого. Йому було приємно, що господар готелю і портьє добре пам'ятали його не тільки в обличчя, а знали ім'я та прізвище.

Господар одразу ж поцікавився, чи треба пану Клінгену подвійний номер, чи два одинарних, і кинув оком на Маргарет. Як справжній француз, він не стримався, щоб не подарувати їй комплімент… Вона таки заслуговувала на це.

Хоча вони проробили тривалий шлях в автомобілі, Еллінг виглядала так, ніби щойно відійшла від туалетного столика. Її світле волосся було красиво причесане. Дорожній костюм — світло-синя спідниця і біла блуза з блакитним комірцем — ніби щойно випрасувані.

Клаус і Маргарет узяли ключі й розійшлись по своїх номерах, домовившись зустрітись за годину.

Всі ці дні Клінген уважно придивлявся до своєї секретарки. Розмови, які він тепер заводив з нею, все частіше виходили за межі службових справ.

У призначений час Клаус спустився в хол і вздрів Маргарет. Вона стояла біля вікна і роздивлялась когось на вулиці. Потім підійшла до дзеркальних дверей і, коли побачила в них відображення Клінгена, обернулася.

— Ви готові, Маргарет?

— Невже першого ж вечора в Парижі ви будете працювати? — запитала вона Клауса.

— В Лондоні, здається, у вас був інший настрій.

— Але ж це Париж! — Вона зробила наголос на останньому слові.

— Я бачу, ви любите Париж.

— А ви зустрічали людину, котра б не любила цього міста?

— Мабуть, ні.

— Париж — це свято. «Свято, яке завжди з тобою», — здається, так сказав Хемінгуей.

— Нам подобається Хемінгуей?

І тут Клінген подумав, що його запитання якісь надто одноманітні: «Ви любите?..», «Вам подобається?..»

— Не все… Французи ближчі моєму серцю… Франс, Моріак… навіть Мопассан.

— Ви читали «Життя Мопассана» Лану?

— Звичайно…

Клаус посміхнувся.

— Ви здивовані?

— Я трохи здивований тим, що ви погодились працювати в мене за таку скромну оплату. Ви знаєте мови, розумієтесь у літературі і могли б знайти пристойніше місце в якійсь солідній фірмі.

— Я збираюся це зробити, шеф. Але мені потрібні пристойні рекомендації і досвід секретарської роботи, — майже скоромовкою випалила Еллінг, ніби давно підготувала цю відповідь.

— Мені не вистачатиме вас, Маргарет, коли ви підете.

— І все-таки це колись станеться, — Помовчавши, вона додала: — Я хочу подорожувати, побачити світ, хочу пожити в різних країнах.

— Але для цього потрібні гроші, і немалі.

— Я сподіваюсь, що матиму їх.

— Чи не підкажете ви мені: як можна швидше розбагатіти?..

— Не іронізуйте, шеф. Недобре сміятись над бідною дівчиною.

— Я і не думав…

— Якою я вам здаюся, шеф? — раптом спитала Маргарет і з цікавістю глянула на Клауса.

— Ви чарівні, Маргарет.

— Чому ж ви не допускаєте думки, що я можу щасливо вийти заміж?

— Маргарет, але ж одруження не планують! — емоційно, аж ніби трохи навмисне, промовив Клаус.

— Шлюб — це насамперед союз двох людей, які потрібні одне одному. Хіба не так?

— Так, але… кохання хоча б напочатку мусить бути між ними?

— А хто вам сказав, що я збираюсь виходити заміж без кохання?.. Все залежить від обставин. Можливо, я і буду кохати свого чоловіка… Ну, а якщо ні, то хіба кохання ми зустрічаємо лише в шлюбі?

— Так, Маргарет, що не кажіть, а наші покоління розділяє прірва.

— Не перебільшуйте, шеф. За століття людська природа майже не змінилась. Але люди часто забувають про те, що було з ними в молоді роки.

— По-вашому, я вже такий старий, що й не пам'ятаю своєї молодості?

— Пробачте, шеф, я мала на увазі зовсім не вас… Просто ви належите до іншої категорії людей, ніж я. Ви, по-моєму, ідеаліст…

— Це погано?

— Ні, що ви! Без ідеалістів просто було б нудно на землі. Уявіть, що якби весь світ мав тільки одну фарбу — зелену, чорну або оранжеву, — як би було нудно.

— Ви мене втішили, Маргарет…

— Пробачте, шеф, за нескромне запитання: а чому ви й досі не одружені?

— Питання не так нескромне, як непросте…

— У вас була яка-небудь романтична історія?

— Чому ви так вирішили?

— Так… Не знаю…

— Я справді кохав одну дівчину, Маргарет… Але це було давно, дуже давно. І її вже немає живої.

— І з того часу ви нікого не кохали?

— Можна сказати, що ні!.. Це, по-вашому, смішно? — запитав він.

— Ні, чому ж? Це зовсім не смішно…

Помовчавши, вона додала:

— Ви відчуваєте, як виливає на людей повітря Парижа? І ми з вами заговорили на вічну тему — про кохання.

— На службі нам просто ніколи говорити про це, а коли б ми займались там подібними розмовами, то моє видавництво пішло б з димом.

— І все-таки, відверто кажучи, шеф, я часто сердилась, коли ви не помічали мене.

— Ви помиляєтесь, Маргарет. Мені завжди приємно бачити вас, і я все помічаю: сьогодні Маргарет — уся в синьому… Або: Маргарет — така біленька і така ніжна…

Еллінг, задоволена, розсміялась.

Розмовляючи, вони непомітно вийшли на набережну. Плавно і тихо, мов розплавлене срібло, несла свої води Сена. Спека почала спадати. На набережній відчинились букіністичні лотки, в яких обідня перерва через спеку трохи затягнулась.

— Куди ми тепер прямуємо, шеф?

— Біли Палацу правосуддя ми сядемо на катер і поїдемо до Бремона.

Поряд з будинком, що стояв уже відбілений піскоструменем, Палац правосуддя виглядав якоюсь темною спорудою.

— Ви бачите, Маргарет, його залишили чорним, напевне, щоб своєю похмурістю він викликав страх у злочинців, — пожартував Клаус.

— Ай справді, навіщо його залишили таким?

— Я ж вам сказав, — не відступав Клінген.

Незабаром підійшов катер. Пасажирські салони катера були зручними, і з будь-якого. місця проглядалося все доокруж: стіни і більша частина даху були з плексигласу. Але Клаус та Маргарет піднялися нагору — на широку палубу, на повітря.

Вони минули острів Сіте, пройшли під Королівським мостом. Спереду маячив міст Олександра Третього.

— Чудово! — сказала Маргарет і розкинула руки, немовби ловила вітер. — І все-таки Париж треба «дивитись ногами». В Парижі я рідко користувалась транспортом, хіба тільки інколи, ввечері, коли запізнювалась у Сорбонну.

— Ви навчались у Сорбонні?

— Ні. Я просто відвідувала деякі лекції.

— А чому ви не залишились у Франції, Маргарет? Адже ця країна вам подобається?

— Так, дуже… Але жити тут… Як би вам пояснити? Ви б стали, наприклад, жити в театрі? Ви ходите туди, щоб повеселитись або пережити сильні почуття, насолодитися видовиськом, але жити?.. Париж, як свято, у великих дозах він стомлює, хоча я дуже люблю свята і завжди чекаю їх.

— Німеччина вам не подобається, Англія, наскільки я зрозумів, — теж, Франція… Про Францію ви щойно сказали. В якій же країні ви хотіли б жити?

— В Америці.

— А ви були в Америці?

— Ще ні, але обов'язково буду.

— Чим же вас так приваблює Америка?

— Мені здається, що в цій країні є все: і частка Франції, і частинка Англії, і часточка Німеччини. Америка — це країна емігрантів, і кожна національність продовжує зберігати свої звичаї, смаки, нарешті, характери, плюс до цього ще й те, що ми і називаємо Америкою: перша в світі промисловість, чудові автомобілі, високий рівень життя…

— Я бував в Америці. Звичайно, все це там є, що ви говорите, але в житті воно виглядає не так романтично. Я все-таки віддаю перевагу не Америці, а старим європейським державам.

Катер обігнув острів. Зустрічний вітер дихав прохолодою і сповіщав про наближення вечора. Легені Парижа за день видихнули багато газів, і туманець, мов серпанок, вкутував Ейфелеву вежу.

— Колись самогубці кидались з Ейфелевої вежі, — сказала Маргарет. — Тепер вони обрали Тріумфальну арку.

— Угу, мені казали про це.

— Дурість, чи не так?

— Що дурість?

— Кінчати життя самогубством.

— А хіба ви не припускаєте, що бувають такі ситуації, коли життя стає нестерпним?

— Припускаю, але не для себе.

— Коли б вам загрожувало довічне ув'язнення, що б ви вибрали: в'язницю чи смерть?

— Все, що завгодно, але не смерть. Із в'язниці я б вибралась, із могили ще ніхто не вставав.

— Але коли б вам загрожували рабством, постійним приниженням, непосильною фізичною працею?..

— У рабів є господарі, і я б стала господарем.

— Та ви енергійна жінка, Маргарет.

— Це великий недолік?

— Ні. Чому ж? У всякому разі, ви цільна натура і мислите оригінально; мені буде дуже цікаво знати вашу думку про Бремона. Наскільки мені відомо, в оригінальності йому не відмовиш.

— Клод Бремон? Це — книговидавець?

— Ви чули про нього?

— Так, шеф. Адже ж я — ваш секретар. А гарний секретар мусить мати відомості про можливих конкурентів свого господаря.

— Який я йому конкурент! Я можу бути лише учнем. У нього ж за плечима тридцять років видавничої діяльності і величезні гроші.

— Саме так… Тридцять років… У вас усе попереду.

Бремон зустрів їх біля трапа своєї баржі. Це був чоловік років сімдесяти, з круглою, як куля, голеною головою і м'ясистим носом.

На баржі, крім Бремона, нікого не було видно. Він провів Клауса і Маргарет до каюти, що слугувала йому за кабінет.

Меблі тут були досить скромні: письмовий стіл, дві книжкові шафи, маленький тапчан, на тумбочці радіотелефон, а на білій стіні велике жовте коло, що нагадувало сонце.

— Я чекаю гостей і радий буду познайомити вас з ними, але, поки їх немає, ми зможемо погомоніти, — запропонував Бремон.

Клаус познайомив його з Маргарет, і по очах старого було видно, що вона йому сподобалась. Сьогодні Маргарет була особливо привабливою в цій коротенькій зеленій сукні, застебнутій до шиї.

— Мені рекомендували вас найповажніші люди, і тому ви можете розраховувати на мене. Я теж хотів би розраховувати на вашу відвертість, — почав без передмов француз.

— Мосьє Бремон, я багато чув про чудову постановку роботи відділу реклами у вашому видавництві, — сказав Клаус по-німецьки, а Маргарет одразу ж зробила французький переклад.

— Якщо це питання вас так зацікавило, то завтра я пришлю свого директора, що очолює рекламне бюро, і він розкриє вам усі наші секрети, бо в мене таке правило: секрети існують для того, щоб зберігати їх від ворогів, а ви — мої друзі, — Бремон перейшов на англійську, даючи зрозуміти Клінгену, що хотів би обійтись без перекладачки.

— Дякую, мосьє Бремон, я неодмінно скористаюсь вашою люб'язністю, — відповів Клінген по-англійськи.

— Як вам Париж, мадемуазель? — звернувся Бремон до Маргарет по-німецьки.

— Париж ще більше помолодшав.

— Прекрасна відповідь. — І запитав Клінгена: — Як поживає мій друг Зейдліц?

— На здоров'я не скаржиться, енергійний, як завжди…

— Ви прямо з Німеччини?

— Ми були в Англії.

— Бачились там з Мослі?

— Ні, він був у від'їзді. Я зустрічався з Баркетом і Сміглі. Вони високо цінять вашу книгу «Європа під егідою об'єднаного прапора».

— Вам вона подобається?

— Ідея дуже цікава.

— Ви гадаєте — вона реальна?

— Звичайно. Нам потрібна, і якомога швидше, об'єднана Європа, сильна в воєнному відношенні, незалежна від Америки. Бо в Америки свої завдання, а в Європи — свої. До трьох реально існуючих сил — Америка, Росія і Китай — має долучитись четверта — Європа, — сказав Клінген, намагаючись викликати Бремонову прихильність.

— Гітлер свого часу переоцінив роль німецького націонал-соціалізму, а гасла «Новий порядок», «Нова Європа» не були конкретизовані й уточнені. Поступове перетворення ідеї великого рейху в концепції об'єднаної Європи відбувалося надто повільно. А ми мусимо почати з об'єднання Європи.

— Але об'єднання повинно відбуватися на новій основі. Адже в вашій книзі йдеться саме про це.

— Я дуже радий був познайомитись з вами, — сказав Бремон, вкладаючи в ці слова значно більше, ніж могло здатися з першого погляду.

У цей час долинуло гудіння автомобіля.

— Здається, гості починають з'їжджатися, — зауважив Бремон. — Ви побачите сьогодні строкату компанію. Сподіваюсь, що нудьгувати не будете. А нашу розмову ми продовжимо пізніше.

Бремон вибачився і пішов зустрічати гостей — вони весь час прибували. Клауса і Маргарет знайомили з ними. Тут були журналісти, актори, похмурий лисий продюсер, що приїхав з молоденькою кінозіркою. Всі вони зібрались у салоні.

Незабаром вся ця строката компанія поділилась на групи, і загальна розмова теж розтеклась мов по кількох струмочках.

На Клауса ніхто не звертав уваги: він не був знаменитістю, до того ж погано володів французькою мовою. Пив небагато, тому міг з тверезою головою спостерігати за всіма, хто тут був.

Біля Маргарет увесь час роїлися чоловіки. Як тільки молоденька кіноактриса, що приїхала з продюсером, запропонувала влаштувати щось подібне до американського нічного клубу «Гепард», Маргарет енергійно заходилась їй допомагати. Правда, не вистачало музики і відповідного освітлення. В «Гепарді» грало близько шести естрадних оркестрів, а колір світла мінявся щосекунди, потім світло згасало і спалахувало знову.

У Кремона знайшовся стереофонічний магнітофон. А коли вони виключили верхнє світло, а нижнє заставили пляшками, в приміщенні запанувала зелена напівтемрява.

Потім дістали записи сучасної танцювальної музики. Бажаючі почали танцювати, а Клінген пішов шукати Кремона і знайшов його на палубі в шезлонзі.

— А, це ви?.. Сідайте… Захотілося на повітря. Все-таки роки, знаєте…

Клінген вмостився у шезлонзі поряд. Було дуже тихо, і голос Бремона, хоча він і розмовляв майже пошепки, звучав виразно:

— Ми тут у Франції, та й не лише у Франції, покладаємо на «Спілку колишніх офіцерів» великі надії. Ви, німці, новинці починати, як і в тридцяті роки.

— Але ж у нас мало сил, — заперечив Клінген.

— Не так уже й мало, — не погодився Бремон. — За моїми відомостями, в Федеративній Республіці проживає майже чотириста тисяч колишніх есесівців і є такі організації, як «Німецький соціальний рух», «Німецький блок», земляцтва; нарешті, націонал-демократична партія… Ви тільки почніть, а ми допоможемо. В Італії є «Італійський соціальний рух», у Франції — ОАС, у Англії — «Британський союз», у Голландії — «Нідерландські архіви консервативної революції», в Норвегії — «Північне єднання». Коли ми об'єднаємо свої сили, то зможемо розраховувати на успіх.

— І все-таки цього не досить, — задумливо промовив Клінген.

— Ви забуваєте про те, що в кожній країні в нас є могутній спільник — армія. Коли ви будете в Італії, поговоріть з полковником Кане… Тільки випадковість перешкодила військам захопити владу в цій країні, проте вона перешкодила сьогодні, а завтра…

— Але ж військові можуть вимагати великої оплати за участь у перевороті…

— Вони її матимуть.

— Владу?

— Чого ж? Одержать велику армію, необмежені капітали на озброєння…

— Але ж армія підпорядкована уряду, а домогтися нині більшості в керівництві!.. Це, по-моєму, нереально.

— Ну що ж, перейдемо до реальності, — сказав Бремон. — Якщо ми не можемо добитися більшості в уряді, то в нашій владі змінити його склад. Ви пам'ятаєте, звичайно, історію короля Олександра і міністра Барту[13]! Сьогодні Америка подає нам гідний приклад…

— Ви маєте на увазі Кеннеді?

Бремон не відповів на це запитання. І звернувся до Клінгена:

— А як ви гадаєте? Для чого у нас спортивні клуби або ваші «Групи порядку»? Звичайно ж, не для того, щоб і справді молоді люди займалися спортом?..

Поява Маргарет перервала їхню розмову.

— Шеф! Це ви? Я вас скрізь шукаю. Я дуже винувата перед вами… Я зовсім забула про свої обов'язки перекладачки…

Еллінг злегка хитнулась.

— Страшенно паморочиться голова, — сказала вона.

— Ви тут, здається, без машини? Візьміть мого «ягуара», — запропонував Бремон. — Машину залишите біля готелю, завтра шофер забере її.

— Дякую, мосьє Бремон…

За кілька хвилин Клаус і Маргарет були вже в дорозі до Парижа, який, мов Чумацький Шлях, світився попереду міріадами точок.

— Я погано поводилася? — перемагаючи дрімоту і сп'яніння, запитала Маргарет.

— Не мучте себе, засніть, — запропонував він.

Але цих слів вона, мабуть, уже не почула…

Біля «Байярда» він розбудив її, відчинив дверцята, допоміг вийти. У портьє Клаус узяв ключі, і вони ліфтом піднялися нагору. Коли він підвів її до номера, вона взяла його за руку. Він відімкнув двері і, пропустивши її, зайшов слідом.

— Клаусе, я була б у відчаї, коли б ви зараз залишили мене на самоті, — сказала вона і пішла в ванну кімнату.

Номери Клінгена і Еллінг з'єднувались внутрішніми дверима. Він намагався заснути, але розмова з Бремоном не виходила з голови. Організації, котрі назвав книговидавець, були відомими Клінтону, але про справжнє призначення спортивних клубів він почув уперше. Отже, знову терор, як у тридцяті роки!.. Не випадково ж Бремон згадав про Америку…

Майже безшумно відчинились двері. Клаус прикинувся, ніби спить. Очі його були заплющені, але він чув усе виразно. Він чув, як Маргарет підійшла до нього, зупинилась, і рука з легким запахом жасмину ніжно торкнулась його обличчя. Дотик був настільки м'який, що не міг його розбудити, коли б він міцно спав. Здається, йому вдалося її обдурити.

Маргарет осміліла, підійшла до столу, затрималась біля нього. Що їй там треба? Коли Маргарет почала перекидати його речі, ритися в шафі, він трохи розплющив очі і крізь вії побачив її. Вікно було незашторене, і місячне сяйво освітлювало кімнату. Еллінг нахилилась над валізою і обережно перебирала його сорочки, обшукувала дно… Десь на одну мить пробудилося в Клінгена бажання встати і вигнати її геть. «Налякати!» Але він одразу ж відкинув цю думку: «Ні, краще мовчки стежити».

Нарешті Маргарет пішла до виходу і дуже обережно, як це могла б зробити зовсім твереза людина, причинила за собою двері. Все стихло.

Отже, за ним стежили? Тепер було зрозуміло, що це не просто перевірка, якій він не раз підлягав… Коли ж почалось це стеження і що могло стати приводом до нього? А головне, як близько вони підійшли до нього?.. Треба було приймати рішення.

Зейдліц першим назвав йому ім'я Пітера Гарвея і прямо вказав на його можливий зв'язок з Маргарет. Але чи знає він більше, аніж сказав?.. Не в правилах Зейдліца викладати все, що знає, і, швидше за все, цей хитрий лис щось та втаїв. Але що?

Маргарет Еллінг працювала у видавництві з першого дня його заснування. Клаус не раз помічав, як вона намагалась привернути його увагу: не те, щоб спокушала, але в її поведінці були тисячі дрібничок, що свідчили про її інтерес до нього. Можливо, він цікавить її як багатий жених, а можливо, це вже було завдання Пітера Гарвея?

Клінген теж не міг не помітити зміни, що сталася з Маргарет останнім часом. Це почалося з того весняного дня, коли він, прийшовши до видавництва, застав Маргарет у пригніченому стані. Навіть косметика не годна була приховати, що вона плакала. Це було так не схоже на Еллінг. Того ж дня Маргарет, можливо помилково, подала на підпис Клінгену не той папірець.

— Що з вами, ви захворіли? — співчутливо запитав він.

— Так, так! Я почуваю себе дуже погано. Відпустіть, будьте ласкаві, мене сьогодні…

Це була п'ятниця. А в понеділок вона з'явилась на службу такою ж впевненою, як завжди. І все-таки Маргарет стала якоюсь іншою…

Що змусило її піти на службу до Гарвея? Вражене честолюбство? Гроші? Примус? Для враженого честолюбства у неї, мабуть, не було підстави. Найпростішою відповіддю було б гроші. Вона знала їм ціну. Але тоді чому — сльози?.. Можливо, її змусили. Примус плюс гроші? Але щоб примусити, треба «зачепити» людину. Що могла зробити Маргарет такого, щоб потрапити під владу Сі-Ай-Сі? На це запитання Клінген не міг відповісти.

Коли б він це знав, коли б міг схилити її на свій бік, то, певно, й добрався б до істини: чи цікавиться ним Сі-Ай-Сі як людиною Зейдліца і тими документами, які він отримає в Австрії, чи вони підозрюють, що він — радянський розвідник? Але намір схилити Еллінг на свій бік може одразу ж обернутися проти нього.

Якщо Сі-Ай-Сі цікавиться ним як людиною Зейдліца, то чому тоді Пітер Гарвей розпитував про нього Мітчела Ескіна?

Його повідомлення про таємні плани фашистських партій і спілок були дуже важливі. Але, як правило, вони не вимагали негайної відправки, як це було зі зведеннями в роки війни, бо зволікання, наприклад, з повідомленнями про день наступу могло призвести до непоправних втрат. Тепер відомості, які він добував, лишались свіжими досить довго.

Відомості Клаус завжди залишав у схованці. Схованку він вибирав за містом і користався нею лише раз. У рекламному інформаційному бюлетені видавництва Клінген, користуючись шифром, повідомляв місце, де знаходилась схованка: віддаль до неї, орієнтири. Читачі знаходили в бюлетені лише довідки про нові книги. В такий спосіб Клінген інколи передавав і самі відомості, але дуже короткі.

Про те, що відомості із схованки потрапили за призначенням, Клаус дізнавався з передач однієї відкритої радіостанції. Він слухав цю радіостанцію по середах по приймачу «Телефункен», якими були забиті всі магазини Кельна. Нічого не значущі фрази: «Краще пізно, ніж ніколи», «Хто посіє вітер — пожне бурю» або щось у такому дусі означали: «Все гаразд! Матеріали взяті. Дякуємо!».

Перебираючи в пам'яті всі можливі шляхи, які могли привести до нього Гарвея, Клінген поки що нічого не знаходив.