Жовте коло

Розділ шостий

Ранкова пошта принесла Факу пакет від Мірбаха. Він розірвав його і знайшов там газету «Норддойтчрундшау», коротенького листа і вирізку із швейцарської газети «Ді тат». Мірбах писав: «Прошу тебе з'їздити на Грюнзее і вияснити все, що тільки можливо в цій справі. В Бадль Креуце розпитай господаря дорожнього ресторану Ремагена». Фак відклав листа і пробіг очима вирізку з газети «Ді тат».

«Схоже, що ті, хто розсилав погрозливі анонімні листи людям, які намагались проникнути в таємницю Грюнзее, не жартували. Ще один труп знайдено в цьому диявольському озері. Молодий, але вже відомий водолаз Кемпка, учень професора Кеслера — фахівця по глибинних зануреннях, — приїхав кілька днів тому із Цюріха на Грюнзее. Сьогодні його труп привезли на рідну землю в цинковій труні. Офіційна версія цієї смерті така ж сама, як і з інженерами Краузе і Фліком: нещасний випадок. Чи не забагато нещасних випадків за такий короткий час на одному місці?» — запитував кореспондент газети «Ді тат».

У «Норддойтчрундшау» Максиміліан знайшов кореспонденцію Мірбаха під заголовком «Коричневий дім перебирається до Бонна».

«Нещодавно в гранд-отелі «Петерсберг», що розташований у мальовничому куточку біля Кенігсвінтера, лідер націонал-демократичної партії фон Тадден заявив кореспондентам на прес-конференції: «Ми збираємося штаб-квартиру партії перенести із Ганновера до Бонна. Це необхідно для того, щоб тримати руку на пульсі політичного життя країни, за майбутнє якої з кожним днем ми відчуваємо все більшу відповідальність».

Яке ж майбутнє готує нашій країні пан фон Тадден?

Недавно в Альсхаймі (земля Рейланд-Пфальц) після виступу депутатів НДП розгорілись гарячі суперечки. Щоб переконати своїх супротивників, прихильники НДП дали волю кулакам, галасуючи: «Бий їх до смерті! Жени їх геть! Ми примусимо їх танцювати на вістрі ножа, як це робили свого часу з євреями…»

Можливо, це просто епізод, безглуздий випадок?

У штутгартському ландтагу депутат від НДП в полеміці з прем'єр-міністром землі Баден-Вюртемберг Гансом Фільбінгером заявив: «Наші вимоги до уряду лишаються попередніми: Німеччина повинна бути об'єднана. Як і яким чином — це вже не так важливо». Зате інший депутат Кессельмайєр відверто заявив: «Ми — нація солдат, а почали боятися пострілу. Це ганьба! Невже нам так шкода розлучитися з дитячою іграшкою, яку ми називаємо демократією, і повести країну вперед твердим курсом?»

І коли Фільбінгер йому сказав: «Цей стиль нам добре відомий ще з тої пори, коли нам жилося не зовсім добре», — депутат НДП перебив його: «І все ж настане день, і ми змінимо вас».

Таку ж думку висловив днями глава окружної організації НДП Котціас: «Ми зачекаємо. Наш час настане!»

«Так, Мірбах розійшовся, — подумав Максиміліан. — Це відкрита війна».

Він сховав у папку рукопис оповідання «Кохання в березні», яке ніяк не міг закінчити. Це було безсюжетне оповідання, оповідь настрою, а належного настрою цього ранку не було. Писати йому не хотілося. Раптом у нього майнула думка, що його рішення поїхати на Грюнзее — це просто втеча від роботи. Так бувало зчаста, коли йому не писалось, він під будь-яким приводом залишав рукопис.

О цій порі вулиці Відня були майже вільні. Затримували лише світлофори на перехрестях. Виїхавши на Рінг[11], Фак наддав швидкості.

З Рінга Фак повернув на Маріахільферштрассе і помчав у напрямку до Західного вокзалу. Промайнули останні приміські садиби, і Максиміліан вибрався на автобан.

Із задоволенням слухав він, як вітер за шибками кабіни висвистує все пронизливіше й тонкіше, а обабіч вже не біжать, а миготять дерева — суцільне миготіння, наче смуги на екрані зіпсованого телевізора.

За чотири години він доїхав до Смундена.

За містечком Бадаусзее починався важкодоступний район Зальцкамергута. Дорога серпантином пішла вгору.

День стояв сонячний, і все було пронизано світлом. Тіні лежали короткі і різкі, вони здавалися майже чорними поряд із смарагдовою зеленню хвойних дерев.

Нижче розкинулися світло-зелені луки, а ще нижче, в долині, виднілося маленьке курортне містечко. А ось і озеро: Клопайнерзее чи Фельдзее? Тут їх стільки, що Фак, хоча й часто бував у Альпах, плутав їхні назви. Дуже вже вони схожі між собою.

Самотній білий трикутник вітрила посередині озера, здавалось, стояв на місці. Біля маленького причалу скупчились яхточки. Тут же, недалеко від озера, розташувався великий готель дещо химерної архітектури з куполоподібним дахом і чотирма наріжними фіолетовими вежами.

Місточки, що вели з берега до води, шезлонги під жовтогарячими тентами — все було порожнім, ніде ані душі.

Дорога понад лісом знову пішла вниз. Нагріта на сонці хвоя сильно пахла, а її голки блищали, як поліровані.

А ось нарешті і містечко Бадль Креуц — невеличке і затишне.

Проминувши місто, Фак зупинив машину біля дорожнього ресторану. Коли він виліз із машини, відчув, як немилосердно пече сонце. Взагалі тут, у горах, такої жари не буває, і тепер зрозуміло, чому довкола пусто, — всі поховались від спеки.

Ресторанчик був чистенький, але бідний — плетені дешеві крісла і прості дерев'яні столи, на столах де-не-де квіти з альпійських луків. Господар, кругловидий і рожевий, здавався прямою протилежністю своїй скромній обителі. Його ласкавий і запобігливий тон, яким він промовив перші слова, свідчили про те, що справи його йдуть не так уже й добре.

Максиміліан хотів випити холодного оранжу, але одразу ж подумав, що треба заохотити господаря до розмови, і замовив пляшку сухого вина.

Господар обслуговував його сам, хоча на відкритій терасі промайнула дівчина в білому фартусі, ще підліток, але вже така ж опецькувата, як батько, і дуже схожа на нього.

— Вас зацікавила ця історія? — вислухавши Фака, запитав господар ресторану. — Тут уже були й із поліції, та й ще дехто… Я мало що знаю про це. Адже до Грюнзее звідси добрих п'ятнадцять кілометрів. Я був на цьому озері лише один раз за все життя. Малоприємне місце, та й слава про нього погана ходить. Завжди там щось трапляється.

— А що ж там трапилось ще? — запитав Максиміліан і запропонував: — Прошу нас, пане, сядьте…

— Ремаген, — відрекомендувався господар.

— Пане Ремаген, я гадаю, що ви не відмовитесь трошки випити зі мною.

— Луїзо! — гукнув Ремаген дочці. — Принеси келих.

— І ще пляшечку, — додав Максиміліан.

Коли вони випили, Ремаген почав:

— Ви запитуєте, що тут трапилось? Я живу тут із сорок п'ятого року. До цього я жив у Зальцбурзі. У мене там теж був невеличкий ресторан. Я продав його і з сім'єю переїхав сюди, в цей тихий куточок, так мені здавалось. Але я помилився. Ці місця, виявляється, полюбляли есесівці. Тихі лісові дороги невдовзі були забиті грузовиками. Вже після війни я дізнався, що в Грюнзее були затоплені якісь ящики, а також обладнана станція, на якій велась робота з підводними ракетами. Одним словом, я шукав тихого місця, а потрапив туди, де могло бути багато шуму. Але, хвалити бога, все обійшлось. Боїв тут не було — есесівці пішли геть звідси перед самим приходом американців.

— Чому ж все-таки Грюнзее має погану славу? — знову запитав Фак.

— У сорок п'ятому тут за таємних обставин загинуло два інженери. Чи були вони інженерами насправді, я не знаю. Чутки ходили різні, але за документами вони були інженери. Їх знайшли на березі з перерізаними горлянками. Той, хто заподіяв це, домігся свого; з тої пори до озера із місцевих жителів ніхто більше не підходив — не купаються, не ловлять рибу. Пізніше тут були ще нещасні випадки. Років зо три тому на Грюнзее приїхало двоє молодих аквалангістів і зникли.

— Як — зникли?

— Зникли — і все. Вони хотіли обстежити дно озера. Що вони там шукали? Одні гадали, що гроші, другі — що якісь документи. Останнім їх бачив лісник Еберхард Шрот. Першого дня він сам провів їх до озера. Ввечері вони повернулися. Переночували в Шрота, а вранці знову пішли на озеро, і більше їх ніхто не бачив.

— Можливо, вони просто непомітно виїхали?

— Ні! Потім була поліція. До неї звернулися батьки цих нещасних. Шукали, розпитували — нічого не знайшли, ніяких слідів.

— Куди ж вони могли подітися?

— Хто його знає! Мабуть, вони там. — Ремаген зробив невиразний рух рукою і продовжив: — Якби їх закопали, собаки-шукачі знайшли б. Вони тут усе довкола облазили.

— А де ж — там? В озері, чи що?

— Звичайно. Тягар прив'язали до шиї, і будуть лежати на дні, поки риби з'їдять, а кістки випливуть.

— Ну, а про останній випадок ви чули?

— Читав маленьку замітку в газеті «Ді тат». Водолаз Кемпка — це ви маєте на увазі?

— Що з ним сталося?

— Хто його знає! Кажуть, шланг у нього заплутався, і він задихнувся, а там хто зна, — повторив Ремаген.

— Скажіть, це єдина дорога до Грюнзее?

— Так, автомобільна — єдина. Є ще стежки, але їх треба знати. Мало хто їх знає.

— А лісник цей, як ви його назвали?

— Шрот. Еберхард Шрот.

— Він знає?

— Кому ж уже знати, як не йому… Він тут майже все життя прожив.

— Я хотів би поїхати до нього.

— Це можна. Ось ця дорога приведе вас до самісінької його хати. Тільки хочу вас попередити: людина він небалакуча. І щоб розв'язати йому язика, треба його добре почастувати брандвайном.

— А ви з ним знайомі?

— Так. Він частенько заходить до мене. Як тільки у нього кінчаються запаси спиртного, то він і йде до мене.

— Тоді, будьте ласкаві, нехай мені покладуть у багажник дві пляшки брандвайну.

Коли Фак, прощаючись, дав щедрі чайові Ремагену, той нахилився до кабіни і змовницьки запитав:

— А ви знаєте, хто недавно приїжджав до Шрота? І теж узяв у мене дві пляшки?

— Хто?

— Пан Розенкранц.

— Розенкранц? Колишній гауляйтер Зальцбурга? Він що, відпочивав тут?

— Не думаю, мені здається, він їздив до Шрота.

— До Шрота?

— Авжеж. Ця дорога веде тільки до хати лісника.

— І ви запропонували йому теж узяти…

— Ні. Я ж не знав, куди він їхатиме далі. Він узяв дві пляшки — і все. Правду кажучи, не він, а пан, що їхав з ним разом. А Розенкранц навіть із машини не виходив.

— Можливо, ви не впізнали його?

— Ні. Я його добре знаю. Я вже казав, що жив у Зальцбурзі і багато разів бачив Розенкранца. Правда, він дуже постарів. Але ж я його добре знаю.

— А він вас знає?

— Ні. Тоді у Зальцбурзі я був для нього задрібним.

— А коли точно тут був Розенкранц?

— Та ось якраз перед цією страшною подією.

— З Кемпкою?

— Так. Саме тоді.

— Розенкранц був тут, коли загинув водолаз?

— Ні. Кемпка загинув на другий день після його від'їзду.

— Розенкранц зупинявся в вашому містечку?

— Ні. На зворотному шляху він не зупинявся..

— А може, ви все-таки не впізнали його?

— Я його дуже добре бачив. Він сидів за кермом, а звідси, як бачите, дорогу досконало видно, роздивитись можна.

— Ви кому-небудь казали про це?

— Так. Комісару Клуте із Бадаусзее.

— Він приїжджав спеціально в цій справі?

— Напевне.

— Ну, спасибі, пане Ремаген. Радий був познайомитись із вами.

— До побачення.

«Максиміліан натис на стартер і вже за кілька секунд мчав до Грюнзее.

Справді, за спідометром до місця, де мешкав Шрот, було п'ятнадцять кілометрів.

На схилі, біля озера, на невеликому пагорбі стояв двоповерховий будинок. З обох боків до нього підступав ліс. У дворі серед зелені стояли господарські будови: хлів, літня кухня, гараж. Усе виглядало добротним і вміло доглянутим.

Фак під'їхав до будинку і зупинився.

Вибравшись із машини, він гукнув:

— Агов, господарю!

Ніхто не обізвався.

Максиміліан піднявся сходами і легенько штовхнув двері — вони тихо прочинились.

— Чи є тут хто-небудь? — знову запитав він. Жодної відповіді. Йому нічого не залишалось як увійти в дім.

У першій великій кімнаті нікого не було, в другій — теж, і тільки в третій він побачив бабусю. Вона в'язала, її поморщені, з синіми прожилками руки спритно снували блискучими спицями. Одне око у старої було затягнуте більмом, друге — підвернуте кудись вгору. Вона не звернула ніякої уваги на прибульця, але спиці в її руках завмерли.

— Здрастуйте, бабусю! Де я можу знайти господаря? — запитав Фак.

Стара притулила долоню до вуха, даючи зрозуміти, що вона погано чує.

— Я кажу: здрастуйте! Мені потрібний господар! — прокричав Максиміліан.

— Хазяїн… на… обході… — прошамкотіла стара беззубим ротом і махнула тремтячою рукою вбік, ніби вказувала напрям, де шукати Шрота.

— Коли він повернеться?

— Не знаю…

Стара знову почала в'язати, і Фак зрозумів, що нічого більше вона йому не скаже.

Максиміліан вирішив поки що сходити до озера й оглянути його. Західний спуск до води був крутий. Фак сковзався по м'якій злежаній сухій глиці і, щоб не впасти, чіплявся за велетенські стовбури сосон, порослі мохом.

Біля самісінької води він побачив прив'язаний до дерева пліт, змайстрований із свіжих колод, які ще не встигли обрости водоростями і вкритися слизотою.

Неподалік від берега в блакитній прозорій воді сяйнула здоровенна рибина. Трохи далі він побачив цілий косяк мальків, схожих на форель. Риби тут таки багато.

Вода була просто на диво прозорою. Срібляста вгорі, трохи нижче — світло-блакитна, а туди глибше вона темнішала, ставала майже чорною. І ось там, десь на межі видимості, він розрізнив білу ледь розпливчасту продовгувату смугу. «Утопленик!» — пройняло холодом Фака. Він не злякався. Ні. Просто він давно не бачив мерців.

На березі біля плоту валялась довга жердина. Максиміліан відв'язав плота, відштовхнув його від берега і скерував туди, де біліло те невідоме тіло. Тепер дзеркальна поверхня озера забрижила, і біла пляма втратила свої попередні виразні контури: вона то розпливалась ушир, то знову витягувалась. Щоб швидше покінчити з цією загадковою таємницею, Фак нахилився і жердиною, мов списом, спритно пронизав товщу води, але промахнувся. Лише за другим разом він відчув поштовх і глухий удар — жердина зісковзнула. «Так, це затонула деревина!» Фак ще раз нирнув тичкою — сумніву не було: це затонуле дерево. Воно хитнулось від удару, ліниво перевернулось, ніби спинаючись на ноги, і знову лягло навскіс.

Коли Максиміліан зійшов нагору, побачив Шрота. Не встиг він сказати йому ще й слова, як навперейми Факу кинувся величезний рудий сенбернар. Фак відстрибнув убік, за дерево. Сенбернар ледь не збив його з ніг, проскочивши повз нього.

— Заберіть собаку! — крикнув Фак.

Але Шрот не квапився відкликати пса.

— Заберіть собаку! — ледь стримуючись, щоб не вилаятись, знову гукнув Максиміліан.

— Цезар! На місце! — наказав Шрот.

Тепер сенбернар пробіг повз Фака, навіть і не зиркнувши в його бік.

Максиміліан підійшов до лісника. Він із задоволенням сказав би йому зараз кілька слів про все, що сталося, але можна було зіпсувати справу.

— Добрий день! Отак-то ви зустрічаєте гостей? — звернувся Фак до лісника.

— Які там гості? — бовкнув Шрот на привітання. Тепер Максиміліан міг добре роздивитись лісника.

Його лукаві очі дивилися з-під кущавих сивих брів невдоволено, навіть вороже. Обличчя заросло рудою сивуватою щетиною. На чолі запали глибокі зморшки. Він був у картатій сорочці з засуканими рукавами. В його правиці виблискувала сокира.

— Якщо полювати приїхали, то даремно. Яке зараз полювання, — сказав Шрот і пішов до хліва, де займався своїм майструванням.

— Полюванням я не цікавлюсь, — Фак поспішив за ним. — Я хочу купити у вас пліт.

— Пліт?

— Авжеж. Той, що внизу на схилі.

Лісник був вельми здивований таким поворотом справи. Він зняв фартуха, врубав сокиру в тесану колоду. А Максиміліан у цей час дістав із багажника пляшку брандвайну і склянки.

— Ну, якщо про пліт… — протяжно почав Шрот, жадібно глипнувши на пляшку. — Але навіщо він вам?

— Хочу зробити маленьку подорож по озеру.

— І що це ви надумали? Яку ще там подорож? Либонь, гроші знову шукати будете?

— Та гроші, мабуть, уже всі вивудили, — засумнівався Фак.

— А що ж тоді? Тут лише погибель знайти можна…

Максиміліан відкоркував пляшку, налив у склянки.

Брандвайн був дуже пахучий, і за звичкою Фак спочатку понюхав його, а потім почав цідити маленькими ковтками. Лісник же одразу вихилив склянку і обтер долонею губи.

— Чому погибель? — запитав Максиміліан.

— А тому, що заклятим це місце стало.

— І давно його закляли?

— Та десь отак з кінця війни. Американець тут першим накрився.

— Американець? — здивувався Максиміліан, підливаючи старому. — Як же це сталося?

— Звичайнісінько. Як тільки есесівці пішли звідси, через декілька годин прибувають ами[12], передовий загін. Кептен їхній по-німецьки добре балакав: «Де тут, мовляв, озеро Грюнзее?» — «Тут, — відповідаю, — поряд».

Поїхали вони на озеро, мене з собою не взяли. Понадували човни, одягли водолазні костюми, спустилися під воду… Доповідають: озеро, мовляв, з подвійним дном, десь посеред глибини затонулі деревини плавають. Таке враження, ніби в джунглі потрапляєш. Воно-таки й правда, затонулих колод тут до біса.

А кептен їхній наказує їм спускатися! От один водолаз і заплутався там поміж деревинами, повітря йому забракло, казали, що шланг причавило. Ну, а поки витягли його — пізно вже було. Тоді кептен вилаявся, хай, мовляв, моряки цією справою займаються, в них справжнє водолазне спорядження і всяке інше, а він, мовляв, своїх хлопців в останні дні війни губити не буде…

Потім були тут англійці. Порпались, порпались, але теж нічого не знайшли, тільки заразу якусь підчепили і до госпіталю потрапили…

— Але ж з журналістами із «Штерна», які нещодавно тут працювали, нічого не трапилось?

— Та як вам сказати? Стріляли по них…

— Стріляли?

— Авжеж…

— А що з Кемпкою трапилось?

— Це з котрим?

— Швейцарцем, що недавно потонув.

Шрот зітхнув:

— Шкода хлопця. Дужий був. Атлет… Якби в озеро не поліз — зносу йому б не було.

— З ким він працював?

— Сам. Узяв у мене пліт, поскладав свою апаратуру, балони якісь та й відчалив. Я ще сказав йому: «Чого ж це ви без помічників?» А він мені: «Обійдусь, у мене обладнання таке…»

— І що ж далі?

— Він збирався повернутись увечері, але не вернувся. Минула ціла доба — нема. Тоді я сів на веломашину і поїхав…

— Куди ж ви поїхали? Адже озеро — ось, поряд.

— Це не озеро, це затока. Озеро ген за тим горбком. Під'їхав я до берега, бачу — на плоті нікого. Може, думаю, він саме під водою працює. Поїхав в об'їзд по ділянці. Повернувся — знову нікого. Тут у мене підозра й запала… І повідомив я у поліцію… Потім неприємності почались: розпити, допити… Хвалити бога, нарешті мені дали спокій.

— А хто вів допит?

— Комісар Клуте із Бадаусзее.

Максиміліан розлив рештки брандвайну по склянках.

— А Розенкранца не було тут недавно? — несподівано запитав він.

— Який це Розенкранц? — Лісник люто глянув спідлоба.

— Колишній гауляйтер Зальцбурга.

— Ви мене не ловіть! Я вам як людині все розказав, а ви мені — Розенкранц. Клуте, той одразу сказав, що із поліції, а ви комедію строїте. Не знаю я ніякого Розецкранца.

— Як же ви не знаєте? Його всі тутешні знають.

— А я не знаю.

— А ви нікого не бачили на озері в ті дні, коли з Кемпкою трапилось нещастя?

— Чого ви до мене присікались? Якщо хочете допитувати — викликайте в поліцію, тільки нового я нічого не додам.

— Ви помилились: я — не з поліції, я — журналіст і допиту вам чинити не збираюся.

— Ну, тоді всього вам кращого, прощавайте…

— Не хочете більше розмовляти?

— Погомоніли — й годі! Про що більше говорити? — Шрот перехилив склянку і витер губи. Помовчавши, додав: — У кого язик довгий — у того життя коротке. — З цими словами він повернувся спиною до Фака.

— Ну, а пліт ви мені продасте?

— Не продам, — рішуче відповів лісник. — Трапиться щось, а мене потім знову поліція тягатиме. Дзуськи.

— Ну, тоді до побачення!

— Прощавайте! — повторив Шрот, висмикнув сокиру із колоди і заходився біля своєї роботи.

Комісар поліції Клуте, сповнений службового пориву, цього суботнього вечора був ще в своєму кабінеті. «Зовсім хлопчисько», — подумав про нього Фак, знайомлячись.

Як виявилось, Клуте вже виповнилось тридцять років, але на вигляд йому можна було дати хіба що двадцять три — двадцять чотири. Це було вразливим місцем комісара, і він при кожній нагоді підкреслював, що йому вже за тридцять.

«Десять років тому, коли я приїхав у Бадль Йшль після закінчення поліцейської школи…» — казав він. Або: «Чотирнадцять років тому, коли мені було шістнадцять…».

Клуте після закінчення поліцейської школи працював постовим полісменом, але ця робота не задовольняла його. Він мріяв перейти в карну поліцію і нарешті домігся свого: його почали брати спочатку на облави, а потім доручали дрібні справи. Повільно, але вперто просувався Клуте по службі. А після закінчення дворічної школи молодших інспекторів одержав призначення на посаду комісара в Бадаусзее. Тут на самостійній роботі в нього була змога проявити себе.

На жаль, спочатку в районі, який він опікав, нічого суттєвого не відбувалося, поки Грюнзее знову не потрапило на сторінки преси.

Обставини загибелі Кемпки здалися Клуте загадковими, і він вирішив докопатися до істини. Розпитав десятки людей, обнишпорив усі закутки Грюнзее. Дещо йому вдалося виявити, але раптом надійшов виклик до окружного комісаріату в Зальцбург, і радник юстиції першого рангу Фрайбергер наказав йому кінчати «цю тяганину, це шерлокхолмство». «Від вашої версії на сто кілометрів тхне дилетантством. Ви ставите нашу поліцію в ідіотське становище, Клуте. Ми офіційно вже повідомили в Швейцарію, що це нещасний випадок. А ви верзете чортзна-що, компрометуєте нас».

Клуте не міг збагнути, чому спроба встановити істину може компрометувати поліцію, але дізнання мусив припинити, бо боявся втратити місце. Проте зараз, коли до нього приїхав журналіст, та ще й такий відомий, як Фак, Клуте знову вирішив зайнятися цією справою. З перших же слів комісар відчув, що Фак теж схиляється до версії про вимушену смерть Кемпки…

Фак висловив свої міркування з цього приводу і запропонував:

— Спробуймо разом простежити послідовність подій… Кемпка зупинився в Бадль Креуце в готелі, побував на Грюнзее і на другий день увечері отримав записку.

— Коли саме він отримав записку, я напевно не знаю. Але показував її господареві вранці наступного дня.

— Тобто другого?

— Так.

Клуте відчинив сейф і дістав шматок паперу. Навіть не обізнаному з кримінальними хитрощами Факу було зрозуміло, що почерк змінений. «Хто шукає золото — ризикує життям», — було написано досить чітко.

— Цю записку ви знайшли в номері Кемпки?

— Ні, мені передав її господар готелю.

— Як вона в нього опинилась?

— Кемпка сам віддав її хазяїну, сказавши: «Це у вас так заведено жартувати?» І пішов до машини, щоб їхати на Грюнзее. Господар спочатку хотів викинути цю записку, але потім передумав: надто вже багато галасу останнім часом навколо Грюнзее, і при нагоді передав мені. Тоді йому й на думку не спало, що це — реальна загроза…

— Кемпка теж, мабуть, не надавав значення цій погрозі?

— Мабуть, інакше він мусив би вжити якісь запобіжні заходи, — погодився комісар.

— Ну, а якщо і надавав значення… Мужчині, а особливо молодому, важко признатися в тому, що він чогось боїться. Якщо він зовсім не надавав значення цій записці, то, певна річ, нікому б її не показував, а викинув би на смітник.

— Може, й ваша правда.

— Але водночас він не міг уже зупинитися, він мусив довести розпочату справу до кінця. Це логічно. Я б теж так вчинив, — продовжував розмірковувати вголос Фак і запитав: — А що стосовно цієї записки сказав вам Фрайбергер?

— Він сказав, що у нього повний сейф таких записок. Один автор, наприклад, сповіщав йому, що в суботу чотирнадцятого серпня в тринадцять нуль-нуль почнеться атомна війна. І приписка: «Раджу вам виїхати на Маркізькі острови, тільки там ви знайдете порятунок».

— Але ж це зовсім інше. Тут ми справді маємо справу з жартівником, а може, з шизофреніком, — посміхнувшись, сказав Фак.

— Приблизно те ж саме сказав йому я, але… не хочу повторювати, що почув у відповідь.

— З цим ясно. Тепер ви, здається, казали щось про сигаретні недопалки. Хіба це так суттєво? Адже недопалків можна знайти скрізь скільки завгодно.

— Це так. Але на Грюнзее ніхто не бував. Адже ці місця стали ніби зачумленими. Принаймні це були єдині два недопалки, які я знайшов біля озера. Кемпка, як з'ясувалось, не курив. Шрот теж не курить. Крім Розенкранца і людини, яка їхала разом з ним, піхто в ці дні не з'являвся в тих краях.

— До речі, про Розенкранца. Ви, звичайно, розмовляли з ним?

— Так.

— І що ж?

— Він не викликав у мене підозри. Він поводив себе дуже впевнено і навіть, я б сказав, зарозуміло.

— Але ж Розенкранц, судячи з усього, — людина, яка вміє володіти своїми почуттями.

— Все це так. Однак я не думаю, що це зробив він.

— З ним, здається, був ще хтось?

— Так, цього він не заперечує. І все-таки, і оком не моргнувши, запевняє, що нічого спільного з цим чоловіком не має, що той попросився по дорозі підвезти його.

— А сам Розенкранц шукав пристойного місця для літнього відпочинку?

— Так принаймні пояснив він мету свого приїзду.

— Але Цаль-ам-Зее, де він живе, — курортне містечко.

— На те ж саме звернув його увагу і я, але він відповів: «Так уже влаштована людина: з Ніцци їде відпочивати в Африку або Грецію, а з Греції в Ніццу…»

— В логіці йому не відмовиш.

— Я встановив також, що Розенкранц курить тільки сигари…

— А з яких країв той, що їхав разом з Розенкрапцом?

— Ось саме цього мені не пощастило розвідати.

— Ви кажете, що знайшли два недопалки сигарет «Бельведер»? Скажіть, а на недопалках сигарет ви не знайшли відбитків пальців?

— Ні, не знайшов. Хоча недопалки, як підтвердила криміналістична експертиза, були досить свіжими.

— Це вже цікаво, — сказав Максиміліан.

— Отож-бо.

— А скільки часу зберігаються відбитки пальців на папері?

— Це залежить від багатьох чинників: на якому папері, при якій температурі. В прохолодну погоду вони зберігаються довше. Якраз така погода була того дня, коли був вчинений злочин, і в наступні дні також.

— Отже, той, що палив «Бельведер», або був у рукавичці, або руки його були змащені якоюсь рідиною, що не залишає слідів. А навіщо це було потрібно йому?

— Я думав над цим. Але відомо, що після миття рук (після купання) десь приблизно півгодини не виявляється будь-яких помітних жирових виділень, які залишають сліди.

— Я не знав цього. Що ж, пане Клуте, мені пора. Я хочу подякувати вам за бесіду. Вона була дуже корисною.

— Я тільки нагадаю вам, що наша бесіда мала приватний характер. Не посилайтесь на мене до того часу, поки я не дам на це своєї згоди. Я наважусь виступити лише в тому випадку, коли зберу достатню кількість фактів.

— Добре, пане Клуте, я обіцяю вам це. До побачення.

— До побачення. Я все ж таки сподіваюсь розплутати цю справу.

Клуте, худенький, невеличкий на зріст, стояв на порозі районного комісаріату. У виразі його обличчя з'явилося щось нове: куточки вуст якось вигнулися, і твердо були стиснуті маленькі кулаки.