Жовте коло

Розділ дев'ятий

Невеличкий жвавий комісар Клуте чудово пасував до мініатюрного поліцейського «фіата». Коли б на посаду районного комісара підбирали в залежності від того, хто зможе вміститися в «фіаті», то Клуте, мабуть, не мав би жодного конкурента.

Поліцейський «фіат» непоказний на вигляд, але в нього потужний мотор, що дуже важливо, коли тобі треба за кимось гнатися.

Поки що гнатися ні за ким Клуте не доводилось. Гонки часто показували по телебаченню в так званих детективних фільмах. Якщо вірити цим фільмам, то поліція тільки й робить, що ганяється на автомобілях за злочинцями. Недавно Клаус дивився такий фільм. Яких тільки гонок там не було: і на конях, і на вертольотах, і на глісерах, і, звичайно ж, на автомобілях. І хоча життя та робота поліцейського комісара були зовсім не схожими на те, що показували в кіно, Клуте любив дивитися такі фільми. Вони давали йому якийсь душевний заряд, і на свою службу він дивився тоді ніби збоку й оцінював її по-новому.

До того ж Клуте був честолюбний і наполегливий. Тому навіть тоді, коли його начальник, радник юстиції Фрайбергер, порадив залишити справу Кемпки, підкресливши, що це просто нещасний випадок, комісар нишком продовжував ткати павутину. Він встановив, що Шрот, який заперечував знайомство з Розенкранцом, двічі дзвонив колишньому гауляйтеру: перший раз за три дні до загибелі Кемпки, другий — через день після історії з Мірбахом і Факом.

Сумніву не було, Розенкранц і Шрот знали один одного, але приховували це. У всякому разі, приховував Шрот.

На березі озера Клуте знайшов порожню гільзу від патрона. Вона закотилась під оголений корінь старої сосни. Отже, треба було думати, що вночі той, хто збирав гільзи, щоб не залишити слідів, міг її не побачити. Комісар дізнався, що рушниця такого калібру є у Шрота.

Необхідно було також встановити, хто приїжджав до лісника на машині, маслянисті сліди від якої він тоді помітив на асфальтовій стежці біля гаража.

Схоже, що Розенкранц був не останнім гвинтиком у цій справі. Настає час зустрітися з ним.

На перевалі Клуте зупинив свій обдряпаний з правого боку «фіат» і зайшов до маленького ресторанчика з відкритою верандою.

При виконанні службових обов'язків він не дозволяв собі випити навіть пива, хоча дуже любив гіркувате «королівське», дортмундське пиво. Клуте замовив омлет і пляшку кока-коли.

Наближався полудень. Нестерпно припікало сонце. До самого ресторанчика підступав луг, густа соковита трава якого вабила свіжою прохолодою. Клуте не стримався, йому хотілося хоча б чверть годинки покачатися ось на цій траві і заодно ще раз продумати свою розмову з Розенкранцом.

Батьки комісара були селянами, і тому, мабуть, його так хвилювали запахи землі. Він жадібно вдихав солодкі пахощі гнилого торішнього листя, ледве вловимий аромат великих червоних маків і запах землі, яка чомусь пахла сиром і тютюном.

Старі часто писали йому, кликали знову в село, але він завжди відповідав їм відмовою. Тепер, коли він отримав самостійну цікаву роботу в поліції, не могло бути й мови про повернення до селянської праці.

В поліції була не лише робота, а й влада над людьми. Клуте завжди цього не вистачало. В школі через малий зріст він був одним із тих, ким, як правило, попихають сильніші хлопці. З дівчатами теж не таланило. Йому подобались високі. А варто було разок-другий пройтись із такою дівчиною, як вона спочатку взувала туфлі без підборів, а потім і зовсім не приходила на побачення. Все це породжувало в ньому почуття неповноцінності, і він дуже мучився. Йому завжди здавалося, що, як тільки він здобуде владу над іншими людьми, — позбудеться цього відчуття.

Якоюсь мірою це збулося. Варто було йому одягнутися в поліцейську форму, і до нього почали ставитись зовсім інакше: з повагою, несміливо, з острахом — як завгодно, тільки не так, як раніше. Ну ось хоча б цей Шрот… Нечуваний нахаба! А коли він побачив гільзу від патрона в комісарових руках, всю його пиху як рукою зняло. Що ж, коли справа піде так і далі, він примусить поважати себе, а може, і боятися навіть таких, як Фрайбергер. Був тут, звичайно, риск зламати шию, але був і шанс відзначитись, зробити кар'єру. Якщо в нього будуть незаперечні докази, то і Фрайбергер нічого з ним не зробить.

Те, що на його боці були Мірбах і Фак, відомі журналісти, додавало йому сили.

Візит до Розенкранца мусив би прояснити, чи справді колишній гауляйтер зв'язаний з Фрайбергером?

Фрайбергер ніби не служив у гестапо в часи третього рейху, а був у карній поліції. Але між гауляйтером Зальцбурга і обер-комісаром карної поліції могли бути різні зв'язки. А коли це так, то Фрайбергеру, всемогутньому Фрайбергеру, який ще рік тому, мабуть, нічого і не чув про Клуте, доведеться поступитись…

Від землі все ж таки тягло вологою, і довго лежати на ній не слід було. Клуте піднявся і попрямував до «фіата», що приткнувся радіатором до рекламного щитка фірми ЕССО. На щиті був зображений тигр, і внизу напис: «Заправте машину нашим бензином — і вам здаватиметься, що в ваш бензобак посадили тигра…»

Відпустивши гальма, Клуте зачекав, поки «фіат», скочуючись по схилу, не розженеться, і тільки тоді ввімкнув швидкість, щоб завести мотор.

Коли комісар під'їхав до будинку колишнього гауляйтера, побачив у дворі «опеля». У Розенкранца був «мерседес». Отже, до нього хтось приїхав.

Клуте зупинив свою машину, виліз із кабіни і вже подався до будинку, коли раптом побачив під машиною гостя маслянисту пляму. Комісар обійшов навколо «опеля» і виявив, що масло витікає із запасного бака, вмонтованого поряд з бензиновим. Та ось і власник машини. Він був у чорному піджаку і чорному капелюсі. Хода його була швидкою і рішучою.

Клуте уважно подивився на нього.

— Скажіть, пан Розенкранц вдома? — запитав комісар.

— Здасться, вдома, але напевно не можу знати.

Клуте витягнув пачку сигарет. Вона була порожня.

Комісар зім'яв її і, шукаючи очима місця, куди б можна було викинути, звернувся до чоловіка в чорному піджаку:

— Чи не знайдеться у вас сигарети?

Чоловік мовчки дістав пачку «Бельведера» і простягнув Клуте.

— Дякую вам, — сказав комісар, витяг одну сигарету і попрямував до будинку гауляйтера.

Двері йому відчинила економка.

— Я хотів би бачити пана Розенкранца.

— Як мені доповісти про вас? — запитала Елізабет і злегка почервоніла.

— Комісар поліції Клуте!

— Одну хвилинку, пане комісар. — Економка причинила двері, але не минуло й півхвилини, як вона знову стала на порозі і запросила: — Прошу вас, проходьте.

Розенкранц сидів у кріслі-гойдалці у вітальні. Відклавши газети на столик, він не кваплячись, з гідністю підвівся, даючи цим самим зрозуміти комісару, що він не той, хто схоплюється при першій появі молодшого офіцера.

— Здається, ми вже зустрічалися? — запитав колишній гауляйтер.

— У вас чудова пам'ять, пане Розенкранц.

— Дякую за комплімент, пане…

— Клуте, з вашого дозволу, комісар Клуте, — підкреслив прибулець.

— Що ж цього разу привело вас до мене, пане комісар?

— Те ж саме, пане Розенкранц.

— Те саме? — Розенкранц здивовано підняв білясті брови.

— Є нові факти, які я хотів би уточнити.

— Наприклад?

— Чи знаєте ви лісника Еберхарда Шрота?

— Лісника?

— Так.

— Трохи знаю.

— Пробачте, що значить «трохи»?

— Коли я був гауляйтером, декілька разів полював у тих місцях.

— А зараз ви підтримуєте з ним зв'язок?

— Ну, що значить «зв'язок»?.. Якось заїжджав… Розмовляв по телефону.

— По телефону?

— А що тут дивного?

— Ну… ви — і Шрот…

— Я ж пояснив вам, що хотів відпочити в тих місцях, а Шрот прекрасно знає район Грюнзее, Бадльзее, та й взагалі всю околицю…

— А чи не могли б ви мені пояснити, чому Шрот заперечує знайомство з вами?

— Про це, мабуть, вам треба запитати в нього. Можливо, він не захотів сказати, що знає колишнього гауляйтера, адже так заведено: відмовлятися від людей, які по велінню долі опинились не при владі. А можливо, алкоголь уже висушив йому мозок.

— А ви не могли б пригадати, скільки разів останнім часом ви розмовляли з ним по телефону?

— Це так важливо?

— Так…

— Разів два, по-моєму, а може, три…

— А точніше?

— Ви не вельми делікатні, Клуте, і грубо працюєте. Доведеться на вас поскаржитись…

— І все-таки я хотів би отримати від вас точну відповідь: два чи три?

— Мені не двадцять років, пане комісар… Я теж можу щось забути. Здається, все-таки два…

— Ви дзвонили йому?

— А чому це вас так зацікавило?

— Тому що після вашої розмови з ним на третій день був убитий Кемпка, а друга розмова відбулася через день після нападу на журналістів Мірбаха і Фака на Грюнзее.

Розенкранц посміхнувся:

— Який же зв'язок ви тут знаходите? Кажіть відверто: хто по-вашому вбив Кемпку: я чи Шрот?! Ви просто ображаєте мене, і цього вашого візиту я так не залишу.

— Це ваше право, пане Розенкранц. Іще одне запитання: хто цей пан у чорному піджаку і капелюсі, який щойно від'їхав від вас?

— На жаль, на це запитання я не можу відповісти. Цей пан приїжджав до моєї економки. Не в моїх правилах цікавитись, з ким зустрічається моя служниця.

— А де я можу знайти вашу економку?

— Можливо, вона на кухні.

— З вашого дозволу, я пройду туди, — сказав Клуте, підводячись.

Розенкранц знизав плечима, немовби говорячи: що з вами поробиш, ідіть.

Елізабет була на кухні. Вона, виявляється, мала надзвичайну здатність червоніти. Але густий рум'янець на щоках не заважав їй досить грубо заявити, що вона ні перед ким не звітує про своє особисте життя.

Клуте довелось тільки вибачитись.

Уже в машині, їдучи додому, комісар підсумував наслідки поїздки. Можливо, йому повезло. Не може бути, щоб усе так співпало: і сигарети «Бельведер», а головне — масляниста пляма від машини. Здається, він натрапив на незнайомого, який приїжджав на Грюнзее. Мабуть, він же приїжджав і до Шрота перед нападом на журналістів. Клуте ще не знав, як зветься цей чоловік, але добре запам'ятав номер його машини. А по ньому неважко буде встановити і її власника. Єдине, щоправда, номер може бути фальшивий. Тоді доведеться допитати Елізабет, і вже цього разу вона нікуди не дінеться і відповість, чому її коханець їздить на машині з фальшивими номерами і хто він.