Жовте коло

Розділ тринадцятий

— Як справи, Мак?

Таким запитанням Інгрід тепер завжди зустрічала Фака. І йому це було приємно.

— Я був у комісара Клуте, — почав він. — Але він уже не працює в Бадль Креуце…

— Його звільнили?

— Гірше!.. Комісара Клуте перевели з підвищенням у Зальцбург. Розумієш? Маленькому комісару вирішили заткнути рота… А кращий спосіб для цього — підвищити і посадити в управління на посаду, де він позбавлений будь-якої самостійності.

— А хто ж тепер працює в Бадль Креуце замість Клуте? — поцікавилась Інгрід.

— Якийсь Шліхте. Ти б тільки глянула на нього! О! Я пам'ятаю ці обличчя, тупі й зарозумілі… Мені навіть здалося, що на лацкані його піджака я бачу кружальце із свастикою…

— Але ж ти сказав, що їздив до Клуте.

— Після того, як пан Шліхте відмовився зі мною розмовляти, я довідався, що Клуте нині працює в Зальцбурзі, і поїхав туди.

— І що? — зацікавилась Інгрід.

— Розмова в нас з ним теж не вийшла. Він, певне, боїться… Коли ми опинились на вулиці, Клуте лише сказав мені: стежте за будинком Розенкранца і… забудьте, що ви почули це від мене…

— Мак! Я боюся за тебе… — занепокоїлась Інгрід.

— Дурниці! Нічого вони мені не зроблять!

— І все-таки я боюсь, Мак.

Фак підійшов і погладив її по голові:

— Тобі пора збиратися, в «Парамоні» чекають на тебе.

— Ти підождеш мене? Я тільки забіжу в душ і переодягнуся.

— Звичайно.

Інгрід довго хлюпалась. Вона любила купатись. Потім Фак побачив її силует крізь матове скло дверей, що вели в ванну, і чекав, поки вона прийде до нього.

Їхній медовий місяць тривав уже рік. Власне, формально його не можна було назвати медовим місяцем — адже вони не були у шлюбі.

Хоча вони народились і прожили більшу частину свого життя у Відні, та познайомились у Дубровнику, в Югославії.

Фак тоді проводив свою відпустку на березі Адріатичного моря. Він був уже відомим журналістом і міг дозволити собі подорожувати по Європі.

У готелі «Ексельсіор» Максиміліан займав номер з краєвидом на море.

Багатоповерховий, у стилі модерн, готель виходив на схил гори, біля підніжжя якої в сонячному промінні виблискувала Адріатика. Два великих ліфти готові були в будь-яку хвилину доставити мешканців готелю вниз, до моря, або ж підняти нагору, в номер. Ліфти ці рухались по кам'яних колодязях, вирубаних прямо в скелі. В «Ексельсіорі» були всі вигоди для туристів, але пляж біля готелю — це вузенька берегова смужка, одягнута в камінь. До води вели металеві східці. А Максиміліанові хотілось поніжитися десь на піску. І тому, що він мав свою машину, то щоранку вирушав кудись за місто на пошуки гарного природного пляжу.

Одного разу він знайшов маленьку бухточку, берег якої був укритий золотим піском. Максиміліан зібрався вже йти за машиною, яку залишив на дорозі, щоб пригнати її сюди, коли помітив, що бухточка зайнята. За великим каменем лежала дівчина. Незабаром вона встала і побрела до води.

Дівчина пірнула, пропливла уздовж берега до скелі, потім повернулась і розпласталась у морському прибої. Біла піна води накривала її з головою. Мабуть, вона зовсім не боялася води, і дозволяла хвилі ці веселі пустощі. Хвиля то легенько перевертала її, то відкидала на мокрий пісок.

Фак поводився як хлопчик-підліток, що підглядає в замкову щілину, щоб побачити недозволене. Йому хотілось побачити і того, з ким приїхала сюди ця дівчина. Не може ж вона бути тут сама? Але минав час, і ніхто так і не з'явився. «Чудовий початок для роману», — подумав Максиміліан. І все-таки він ще не вірив, що вона тут одна.

Сонце вже піднялося високо. Це було спекотне сонце Адріатики. Страшенно хотілось у воду. І Фак вирішив знайти щось схоже до цієї бухточки. Але поблизу нічого підходящого не було, і йому довелось проїхати кілометрів п'ятнадцять, щоб побачити піщаний берег.

Так приємно пірнути в прохолодну воду, поплавати і, вибравшись із води, лягти на гарячий пісок.

Легкий вітерець ласкаво пестив його. Небо було прозоре, глибоке. Його сферична поверхня, дивовижно правильна, навівала думки про гармонійність всесвіту. Але про що б Фак не думав, світлий образ дівчини, що залишилась там, у маленькій безлюдній бухті, не покидав його. Максиміліан зрозумів, що мусить поїхати і познайомитись із цією дівчиною. Він пірнув ще раз, одягся і за кілька хвилин уже під'їжджав до знайомого місця.

Дівчина сиділа на розстеленому пледі. Тут же перед нею була розкладена їжа: сир, сік у целофановому пакеті, хліб.

— Бонжур, мадемуазель. — Він заговорив з нею чомусь по-французьки, мовою, якої майже не знав. Йому тоді і на думку не спало, що перед ним землячка.

— Бонжур, — відповіла дівчина, але глянула на нього недоброзичливо.

На його запитання: «Чи тепла вода?» — вона відповіла по-німецьки: «Не розумію».

— То ви німкеня? — здивувався Максиміліан.

— Ні, австрійка.

— Дивно, — сказав Фак.

І він справді був здивований.

— Виходить, ми — земляки?

Фак потім не раз згадував цей місяць, який вони провели на березі Адріатики. Її юність, щирість і чистота безмірно вражали його. Прокидаючись уночі, він щоразу зачудовувався її красою, її округлими ніжними плечима, до яких хотілось торкнутися. Потім він відходив до вікна, закурював і з насолодою дивився на пічний Дубровник. Із вікна відкривався краєвид на лагуну, де стояло безліч невеликих яхт, катерів. Вони тулилися до пірса, над яким височів старовинний фортечний мур.

З правого боку видно було ворота в місто, бані собору, на майдані перед яким вдень завжди зліталося безліч голубів. Там, за воротами, розкинулось старе місто, оточене трояндами і кріпосною стіною. Підйомні мости з'єднували його з новою частиною. У старому Дубровнику були неймовірно вузенькі вулички, тут ледь могли розминутись двоє перехожих. Вражала своєю красою і площа, вимощена великим плоским камінням, яке за сотні літ було відшліфоване підошвами до блиску. Лабіринт вузьких вуличок, кам'яних сходинок, терас, що підступали до самого моря, надавав цьому маленькому містечку надзвичайної своєрідності. Зараз, згадуючи про той час, він міг сказати: так, це був чудовий місяць…

— Мак! Принеси мені, будь ласка, гребінця, — гукнула Інгрід із ванної.

…Фак підвіз Інгрід до «Парамона», а потім поїхав у редакцію. По дорозі він відчув — щось негаразд із карбюратором. На щастя, майстерня по ремонту «фольксвагенів» була недалеко.

Факову машину ремонтував уже немолодий балакучий німець. Його баварська вимова дратувала Максиміліана. Раніше він якось не звертав уваги на те, що в його країні стільки німців. Правда, вони поки що не носили військову форму. «Ти старієш і стаєш нестерпним», — подумав він. Поки баварець займався машиною, Фак присів на лавочці біля конторки, де були розкладені рекламні проспекти фірми «Фольксваген». Він розгорнув рекламний проспект, упорядники якого сповіщали, що кожний може легко навчитися водити «фольксваген».

«Новий «фольксваген» має місткий багажник, його трансмісія надійна і не потребує ніякого догляду…»

Фак закрив проспект. «Усе найкраще — це в нас! Якщо ви не знаєте, чого хочете, заходьте, у нас це є», — чомусь згадав він цей рекламний заклик на «Дрюксторі» — американському магазині.

«Найкраща націонал-демократична партія — це в нас».

Він трохи не сказав про це німцю, хоча чудово розумів, що цей роботяга не має, напевно, ніякого відношення до тих німців, які в тридцять сьомому захопили його країну.

Фак пішов випити кока-коли. Молоденька блондинка в білосніжному фартушку подала йому запітнілу холодну пляшку і рекламний проспект нової моделі «фольксвагена». Максиміліан насипав їй цілу жменю шилінгів. «Моє ластовеня, які в тебе ніжні ручки».

— Шен данк, — проспівала блондинка у відповідь.

«Ця теж німкеня», — відзначив Максиміліан і мимоволі посміхнувся.

У редакції секретарка Елізабет сказала, що шефа не буде, він хворий.

— Які новини, Бет?

— Ніяких. Де це ви стільки пропадаєте, Мак? Нове захоплення?

— Майже так. Бет! Скажіть редактору, що я приїду за кілька днів. А до вас у мене є одне прохання.

Це рішення спало йому на думку тільки ось тепер. Чомусь згадались слова Інгрід: «Я дуже боюсь за тебе!» А зараз, коли він побачив Бет, подумав, що саме їй можна залишити другий примірник свого рукопису. Так… На всякий випадок.

Він знав, що Бет ще зовсім дівчиною потрапила в Маутхаузен разом із матір'ю і що мати загинула там. Але він не знав, що вони переховували російського льотчика і саме за це потрапили в табір, що в таборі, в жіночих бараках, маленька Елізабет надивилась такого, що вплинуло на її психіку. Коли стала дорослою, вона тікала від чоловіків. А коли все-таки закохалась — перед самим весіллям дізналась, що її наречений колишній есесівець… Так вона і залишилась старою дівою.

Бет була саме тією людиною, котрій можна було довіритись, якщо йшлося про боротьбу з фашизмом.

І він сказав їй про це.

— Можете бути спокійні, Максиміліане. Я все зроблю, — пообіцяла Елізабет і глянула так на нього, наче він подарував їй перед цим букет квітів. — Рукопис я заховаю надійно, але насамперед передрукую хоча б у трьох примірниках на машинці і знайду для них кілька надійних схованок…

— Спасибі, Бет… — Фак уже взявся за ручку дверей, але потім повернувся і сказав: — Слухайте, Бет… Якщо так станеться… Ну, мало чого… Одне слово, коли щось трапиться зі мною, вчиніть із цим рукописом так, як вважатимете за потрібне. Але пам'ятайте, що я дуже хочу, щоб він побачив світ.

— Гаразд, Максиміліане. Я все зроблю. Але ви не думайте про це. Зараз вони не такі сильні, як тоді… Повертайтесь швидше.

— Я повернусь, Бет.

— До побачення.

Максиміліан поселився в Цель-ам-Зее, в маленькому пансіонаті фрау Герди.

Дерев'яний будинок з великою верандою, який вона здавала заїжджим, височів на пригорку. Звідси добре було видно озеро і будинок Розенкранца. Не боячись бути поміченим, Максиміліан міг годинами сидіти тут і спостерігати за цим будинком.

Колишній гауляйтер вів відлюдькувате життя: ніхто до нього не приїжджав, і сам він рідко виходив із дому.

Якось Фак зіткнувся з Розенкранцом віч-на-віч у ресторанчику на березі озера. Гауляйтер, звичайно, помітив Максиміліана, але вдав, ніби не впізнав його. Він побалакав про щось із барменом і пішов.

Фак любив посидіти там увечері. Звичка бувати в «Парамоні», звичка не лишатися вечорами наодинці гнала його на люди.

Ресторанчик був зовсім не схожий на розкішний «Парамон»: півтора десятка столиків на відкритому майданчику, який ввечері освітлювався старовинними ліхтарями на тоненьких стовпцях. Декілька таких ліхтарів із кольоровими скельцями були закріплені прямо на парапеті.

Фак обрав собі столик біля самої води.

Він мав задоволення з того, що спостерігав за відвідувачами і вгадував: що це за пара? А куди поспішає ця молода особа, що приїхала на новенькому «опелі»? І що сталося в того чоловіка, який п'є чарку за чаркою, п'є невміло, видно, старається заглушити якесь горе…

Так минуло декілька днів. Час тягнувся поволі, і Максиміліан почав нудьгувати. Він дав телеграму Інгрід: «Приїжджай хоча б на неділю». І вона негайно примчалась. Зустрічаючи її, він зрозумів, що дуже скучив, і подумав: «Одружуйся, Інгрід буде прекрасною дружиною».