Жовте коло

Розділ п'ятий

Клаус поволі пробуджувався від сну і в першу мить не міг збагнути: чи теплохід рухається, чи вони вже причалили. У Північному морі їх сильно хитало, а тепер теплохід ішов по рівній, мов стіл, поверхні. Потужні машини, сховані в череві корабля, злагоджено працювали, два гребних вали, даючи сотні обертів за хвилину, злегка вібрували, і ця вібрація передавалась корпусу, перегородкам, усьому судну.

Клаус встав, підійшов до вікна і відхилив шторку. Так, безперечно, це була Темза. Сіра передсвітанкова імла висіла над рікою. Вдалині вузенькою смужкою виднівся лівий берег. Тут Темза була широкою і нагадувала швидше морську затоку, аніж річку. По її сіруватій хвилястій поверхні снували кораблі, один танкер середнього тоннажу з широкою трубою, нахиленою до корми, пройшов зовсім недалеко: на його флагштоці і на кормі можна було розрізнити шведський прапор. Не встиг Клінген простежити за ним, як по лівому борту насунулось якесь велетенське судно. Воно було білосніжне і нагадувало величезний айсберг. Майже хвилину судно йшло стрічним курсом і затуляло від пасажирів «Кіквіка» протилежний берег.

Могутня водна артерія, що з'єднувала Лондон із найбільшими портами світу, пульсувала вдень і вночі. Клаус вперше під'їжджав до Лондона по Темзі. Він багато чув про Лондонський порт, його велич, а тепер побачив це на власні очі. До міста ще лишалося добрих сорок миль, а обидва береги річки вже густо заставлені портовими кранами і причалами, здатними водночас прийняти і розвантажити сотні суден.

З кожною милею відчувалось наближення великого міста. Невеличкі селища індустріального типу, труби маленьких заводів і фабрик, розташованих на околиці, змінювались багатоповерховими сірими будинками і високими трубами потужних промислових підприємств. Тепер уже не сотні, а тисячі машин, схожих на темних жучків з червоними очицями, пересувались по шосе на правому березі.

Коли Клінген вийшов на палубу, вже світало. За двома димучими грубими заводськими трубами в червонястому серпанку вставало сонце. Цей перехід від ночі до дня був швидкий і малопомітний: контури будов на березі виразніше вимальовувались, погасли жовті ліхтарі вздовж прибережного шосе, вода за бортом світлішала і робилась зеленуватою.

По радіо оголосили, що «Кіквік» за чверть години прибуває до Тільбері. Клінген хотів було вже піти і розбудити Маргарет, коли раптом побачив її на верхній палубі. Вона була в білому жакеті з коричневим оздобленням, у вузькій, як завжди, білій спідничці і легеньких ажурних туфлях.

— Хелло!

— Хелло! Ви чудово виглядаєте, Маргарет, хитавиця на вас зовсім не вплинула.

— Дякую, шеф. Я ковтнула одразу дві таблетки і спала, як після маківки.

Вона набрала повні груди свіжого річкового повітря, і, здавалося, воно влило в неї нові сили, наскільки це було можливо: вона завжди мала гарний колір обличчя, і в кожному поруху вловлювався надлишок здоров'я і молодості.

— Сьогодні, Маргарет, у вас вільний день. Ви тільки скажіть мені, де ви хочете зупинитись?

— Хіба у вас не буде ділових зустрічей і я вам не знадоблюся?

— Ні. Сьогодні я хочу відпочити і провідати старого приятеля.

— Я завжди зупиняюся в Хілтона[7]: там простіше, не треба дотримуватись церемоній, заведених в англійських готелях, — відповіла Еллінг.

— У нас дивовижно співпадають смаки, уявіть, я теж віддаю перевагу Хілтону. Отже, поїдемо разом.

Причал, до якого пристав «Кіквік», виявився безлюдним. Це був старий причал, призначений для таких же старих теплоходів, як «Кіквік». Звідси до Лондона було ще двадцять шість миль.

Двоє сонних чиновників стояли на виході з критого переходу, що з'єднував причал із станцією лондонської електрички, і робили відмітки про в'їзд у паспортах пасажирів, що прибули.

Безлюдно було і на пероні. Електричка вже чекала пасажирів на третій колії. Двері вільних купе були розчинені, і в кожне купе можна було ввійти прямо з перону. Ніде — ні станційних служителів, ні кондукторів. Пасажири «Кіквіка» зайняли місця в електропоїзді, і вокзал знову обезлюднів.

Без найменшого сигналу електричка рушила з місця.

Клаус і Маргарет сиділи в купе вдвох. Електричка була старенька, з потертими шкіряними сидіннями і збляклою фарбою на стінах, але йшла м'яко та швидко.

За вікном пролітали будинки і фабричні будови, потім почались порослі рудою травою пустирища, і це здивувало Клауса. Англійці дорожили кожним клаптиком землі, невже вони не могли якось використати ці землі?

Але ось знову пішли будови, маленькі дворики — це були вже передмістя Лондона.

Наблизившись до вокзалу, вони, як і раніше, бачили безлюдні вулиці, лише зрідка, то в одному місці, то в іншому проносилась автомашина.

— А де ж люди? — здивовано перепитував Клінген.

— Сьогодні неділя, містер Клінген, — пояснила Маргарет. — Більшість лондонців виїхала за місто, найзаможніші проводять ці дні в Парижі, а решта сидить удома… в халатах… Хіба ви не знаєте, що англієць дозволяє собі таку розкіш — посидіти в халаті — лише в суботу та неділю?

— Я чув про це як про анекдот.

— Це зовсім не анекдот. Вам не доводилося ніколи жити в англійській сім'ї?

— Ні, не доводилось.

— Я жила в Англії рік, коли вивчала мову, і знаю, що це зовсім не анекдот. До речі, в суботу і неділю англійці не ходять один до одного в гості. Ви, здається, хотіли відвідати приятеля — врахуйте це.

— Я впевнений, що Мітчел зовсім не такий і йому не притаманні всі ці звички.

— Це не звички, це традиції. А традиції в Англії вище законів.

Електричка зупинилась. Вони вийшли на перон.

— Ну, а таксі ми знайдемо цього суботнього ранку? — поцікавився Клінген, оглядаючи привокзальну площу.

— В суботу це важко, власники таксі в ці дні теж відпочивають: адже пасажирів нема. Ми без валіз і швидше доберемося до центру на метро, — запропонувала Маргарет.

Проїхавши кілька станцій у метро, вони вийшли на Оксфорд-стріт — одну з найширших вулиць Лондона з розкішними універсальними магазинами. Тут їм пощастило взяти таксі, яке довезло їх до готелю Хілтона.

Минулого разу, — взимку, Лондон після Парижа видався Клаусу містом, у якому мало світла. Наперекір старій уяві про Англію як про туманний Альбіон, сьогодні небо було ясним, і світило сонце. Але старовинні закурені будинки поглинали сонячне проміння, і широкі красиві вулиці були темними та холодними. І все-таки цього літнього дня місто виглядало якось зовсім інакше. Сонце, як на півночі, було спокійне, лагідне, а зелень численних парків і скверів надавала вулицям святкового забарвлення.

Формальності в готелі відняли лише декілька хвилин. Йому і Маргарет відвели два сусідніх зручних номери, і вони домовились, що зустрінуться в холі завтра о десятій ранку.

Із номера Клінген подзвонив Мітчелу, і жіночий молодші голос відповів йому, що Мітчел удома, але зараз відпочиває. Не гаючи часу Клінген викликав по телефону таксі і спустився униз.

Виїхавши за місто, машина проминула старе англійське село. Ще здалеку Клінген побачив Біндзорський замок, що височів на взгір'ї. Невдовзі можна було розрізнити серед високих дерев дво-триповерхові будинки Віндзора.

Як не дивно, але вулиці цього маленького містечка були багатолюдніші, ніж вулиці Лондона. Мабуть, його мешканці і так почували себе наче на дачі і нікуди не виїжджали на вихідні дні. Справді, тут усе було чудове: і ставок, і красиві околиці…

Вони проминули школу Ітона, школу майбутніх прем'єр-міністрів, як її називали. Тут навчалися діти родовитих аристократів, принци і принцеси із тих країн, де монархія ще збереглася в тій чи іншій формі, ну, і, звичайно, нащадки місцевих багатіїв. Одразу ж за школою Ітона стояв будинок Мітчела Ескіна. Клаус розрахувався з водієм, вийшов із машини.

Він натиснув на дзвінок біля хвіртки. За низенькою загорожею виднівся великий квітник навколо будинку. Під вікнами росли яскраво-червоні троянди. У всьому тут відчувалась жіноча рука та гарний смак, і Клінген радів за друга, що він живе в такому місці і що його дружина — чудова господиня.

До хвіртки поспішала чорношкіра дівчина в барвистій блузі і чорній міні-спідничці, яка здавалася ще коротшою від того, що ноги у дівчини були затовсті. Раніше в Ескіна не було служниці. «Чи в його будинок я потрапив?» — подумав Клінген і запитав:

— Тут живе містер Ескін?

— Так, сер, — відповіла дівчина.

— Я можу його бачити?

— Як мені доповісти про вас, сер?

— Я — Клаус Клінген. Скажіть йому — Клаус Клінген, — повторив він, щоб вона запам'ятала його ім'я.

— Так, сер. — Вона зробила щось схоже на кніксен і подріботіла своїми товстенькими ніжками, взутими в легенькі полотняні туфлі на товстій підошві із спресованої пробки.

Служниця одразу ж повернулась, а за нею, боже, дійсно, в халаті, з люлькою в руках вискочив Мітчел.

— Клаус!

— Радий тебе бачити, Мітчел.

— Ну, заходь же, заходь…

На ганок вийшла Кет, дружина Мітчела.

— Добрий день, містер Клінген.

— Добрий день, місіс.

Дружину Ескіна Клаус бачив лише раз. Мітчел рідко розповідав про неї, навіть коли вони подовгу бували в морі, і це дивувало Клауса. Про першу дружину Мітчела Клінген зі слів Ескіна знав так багато, що йому здавалося, ніби він був знайомий з нею давним-давно… А Кет… Він майже нічого не знав про неї і тому почував себе в її товаристві якось ніяково.

— Мітчел, що скажуть сусіди, в якому ти вигляді?.. Ви пробачте йому, містер Клінген, але він так зрадів, коли почув, що ви приїхали. — Кет було незручно від того, що Мітчел вискочив у халаті.

— Ах, Кет, облиш. Сусіди мене мало цікавлять, — з ледь помітною роздратованістю відповів Ескін.

— Не турбуйтесь, місіс, все гаразд, це так природно… Якби Мітчел приїхав до мене, то я поводився, напевно, так само.

— Прошу вас, заходьте, — запросила Кет.

Кет із чемності трошки побула з чоловіками, а потім, вибачившись, пішла на кухню до Барбари, яка готувала сандвічі.

— Я тебе недавно згадував, — посмоктуючи люльку, сказав наче ненароком Мітчел. — Я часто згадую тебе, — продовжував він. — Знаєш, коли ти демобілізувався, мені тебе дуже не вистачало. Все-таки ми з тобою люди одного покоління, а це вельми важливо.

— Мені теж увесь час тебе бракує. Та й за морем я сумую, — сказав Клаус.

— Ну, другого я ще не відчуваю, я ситий морем. Але, мабуть, на той рік теж подам у відставку. Досить. Буду допомагати Кет вирощувати троянди, займуся сином…

— До речі, де Том?

— Він гостює в бабусі.

— Тобі буде важко піти, Мітчел.

Ескін відповів не зразу. Люлька його майже погасла, і він зробив кілька глибоких затяжок, перш ніж вона знову задиміла.

— Настає час, коли звідусіль тобі кажуть: пора.

— Ти маєш на увазі… Уайтхолл[8]?

— Уайтхолл також. — Ескін знову налив чарки і продовжував: — Перед відпусткою я бачився з цим старим кендюхом — Старром[9], і він мені натякнув…

— Він і досі начальник оперативного управління?

— Так.

— Відверто кажучи, йти не хочеться, — помовчавши, продовжував Ескін. — Багато цікавого з'явилось у підводному флоті.

— З того часу, як я пішов, щось суттєво змінилося?

— Ще б пак. Ти нічого не чув про човен Хазелтона?

— Я навіть не знаю, хто такий Хазелтон. Це вчений?

— Він капітан третього рангу, але, напевно, має інженерну освіту.

— То що ж придумав цей Хазелтон?

— Він спроектував підводний човен з тандемною рухомою системою. Вважається, що цей човен не буде поступатися за швидкістю кращим зразкам сучасних атомних підводних човнів, зате за маневреністю перевершить будь-які підводні рухомі засоби. Він зможе рухатися з однаковою швидкістю не тільки вперед і назад, а й пересуватися боком, словом, рухатись у всіх напрямках з великою швидкістю.

— Так, це цікаво. Але все ж це, мабуть, лише проекти?

— Ні, чому ж? Уже збудована і випробувана модель такого човна.

— Випробування дали хороші наслідки?

— Приблизно так.

До кабінету ввійшла Кет.

— Сподіваюсь, ви залишитесь у нас, містер Клінген? — запитала вона.

— Я б з задоволенням: пароплав відпливає завтра о дванадцятій, але вранці у мене деякі побачення в Лондоні.

Коли Кет залишила їх, Мітчел несподівано запитав Клауса:

— Ти знаєш, що тобою цікавиться Сі-Ай-Сі?

— Сі-Ай-Сі?

— Так. Вчора до мене заходив якийсь Пітер Гарвей. Він розпитував про тебе. Як давно я тебе знаю, звідки ти родом, що мені відомо про твоє минуле…

— Дивно, чим я міг привернути до себе таку увагу. Дивно, — повторив Клінген. — Але все-таки дякую, що ти сказав мені про це. Я шаную твою довіру до мене.

— Нема за що дякувати. Ти знаєш моє ставлення до них…

Так, Клаус знав. Він знав про Ескіна багато. Мітчел був потомственим моряком і побував до війни в багатьох країнах світу. Під час війни його суховантаж у складі каравану суден проходив далекий шлях від Сполучених Штатів до Мурманська тричі і жодного разу не мав навіть пробоїни. Це було ще більше неймовірним, бо з трьох караванів, до яких входило сто двадцять одне судно, вісімдесят два потопили німецькі підводні човни і авіація. Щасливчик Мітчел — так його називали моряки, поки дружина Ескіна і п'ятирічна донька не загинули в водах Атлантики на пароплаві «Георг», торпедованому гітлерівцями. Після цього Мітчел зголосився піти добровольцем у «Міджет сабмарінс»[10]. Ці підрозділи завдали німецькому флоту серйозних втрат, найбільшим їхнім здобутком був лінкор «Тірпіц» — гордість військово-морського флоту. Служба в «Міджет сабмарінс» була службою смертників. Але й тут бойове щастя не зрадило Ескіну. Він навіть не був поранений.

Ескін добре пам'ятав усі три візити до Мурманська. При першій зустрічі росіяни були стримані. Пізніше він зрозумів, що ця стриманість адресувалась, власне, не до англійських і американських моряків, а до урядів їхніх країн, до тієї політики, яку вони проводили на початку війни щодо Росії. Але після другого, а особливо після третього прибуття лід, як кажуть, розтанув. Стільки доброти, уваги, бажання поділитися останнім, скільки він побачив, відчув до себе з боку росіян, він не бачив навіть серед співвітчизників, повернувшись до Англії…

У війну все було ясно, де ворог, де друг… Промова Черчілля в Фултоні викликала в Ескіна огиду до політики, до політиканів, як він їх називав. Черчілль у цій промові закликав збирати трофейну німецьку зброю для того, щоб свого часу дати її в руки німцям і повернути проти росіян… Те, що Ескін був критично настроєний до існуючого в Англії правопорядку і симпатизував росіянам, Клаус знав уже давно. Під час кожної нової зустрічі він поступово готував свою головну розмову з Мітчелом, розмову, після якої життя цієї людини могло змінитися докорінно.

І така розмова відбулася б сьогодні, якби Мітчел не згадав про Сі-Ай-Сі…

Ця, вже друга, пересторога спантеличила Клінгена, але якоюсь мірою і заспокоїла. Небагато ж Гарвей знає про нього, якщо розпитував Ескіна. Звичайно, Мітчел не повинен був казати йому про це, але Гарвей, знаючи про їхні дружні стосунки, міг передбачити, що Ескін все-таки попередить його. А коли це так, то що в даному випадку виграє Гарвей?

До готелю Клінген приїхав десь у годину ночі. Ключ від кімнати Маргарет висів на щитку. Отже, вона ще не повернулась…

Перед сном Клаус зайшов у душ. З заплющеними очима він довго стояв, підставивши голову під сильні прохолодні струмені води. Потім розтер рушником тіло і ліг.

Приїхавши до Лондона, Гарвей перш за все подався в Бедфортшір. Під час війни, перед своїм останнім «відрядженням», він провів там два чудесних тижні у Мері. Хоча Бедфортшір тоді називався сортувальним табором, ця назва щонайменше пасувала до цього прекрасного заміського маєтку біля Лондона, оточеного тінистими парками і соковитими луками. В таборі часто влаштовувалися ігри, спортивні змагання, в яких брали участь і дівчата з корпусу медичних сестер. Багато з них стали дружинами розвідників. Він сам тоді трохи не одружився на Мері. Заручини було призначено на суботу, а в четвер його викликали в розвідуправління і наказали летіти… З цього «відрядження» йому не судилося повернутися до кінця війни, а коли у червні сорок п'ятого року він прибув до Лондона, дізнався, що Мері вийшла заміж.

Але не сентиментальні спогади про минуле привели його в Бедфортшір. Тут він зустрівся із своїм давнім знайомим з Інтеллідженс Сервіс підполковником Теддером, розповів про Клінгена і попросив установити нагляд за Ескіним. Усі люди, з якими тепер зустрічався Клінген у Англії, потрапляли під збільшувальне скло Інтеллідженс Сервіс.

Того ж вечора агенти Теддера доставили плівку, на якій була записана вся розмова між Клінгеном і Ескіним.

Про те, що Клінген збирається зустрітися з Ескіним, Гарвею повідомила Еллінг. Все інше при сучасній техніці підслуховування не становило труднощів.

Зараз Теддер і Гарвей зручно сиділи в старовинних затишних кріслах у кабінеті підполковника і, посмоктуючи бренді, вдруге прослухали запис. Ескін двічі порушив обов'язок: сказав Клінгену про візит Гарвея і, напевне, щоб виказати свою довіру, завів розмову про човен Хазелтона. До цієї розмови, щоправда, його вміло підвів Клінген…

Нічого суттєвого поки що встановити не вдалося. Гарвей був не дуже задоволений поїздкою до Лондона.