Жовте коло

Розділ четвертий

До Цель-ам-Зее Фак прибув у другій половині дня. В цьому маленькому затишному містечку він колись провів кілька днів. Тоді в озері добре ловилась риба, а у фрау Герди, власниці невеличкого готелю, були чудові шніцелі та гострі салати, що наганяли апетит. Ось, мабуть, і все, що залишилось у пам'яті Фака від короткого перебування в цих місцях.

Брауерштрассе, на якій жив Розенкранц, привела Максиміліана до самого озера. Невеликий особняк у сучасному стилі з номером «14» стояв неподалік від дороги. Дві вузенькі асфальтові доріжки вели: одна — до невеликого гаража, друга — до під'їзду будинку. У розчинених воротах гаража стояв «мерседес» моделі минулого року. Біля нього порядкував уже не молодий, худорлявий чоловік у комбінезоні і береті. Фак під'їхав до нього.

— Добрий день, — сказав він, вибираючись із кабіни.

— День добрий.

— Чи не скажете, бува, вдома пан Розенкранц?

На це запитання він не одержав ніякої відповіді і вже подумав, чи не глухий цей шофер Розенкранца. Але чоловік у комбінезоні випростався, витер ганчіркою руки і з гідністю відрекомендувався:

— Еріх Розенкранц.

— Пробачте, — сказав Фак, трохи зніяковівши, — я — журналіст Максиміліан Фак.

Розенкранц уважно подивився на нього і запросив:

— Ходімо в дім.

Вони пройшли через невеликий садок і почали підніматись сходами.

— Від якої газети ви прибули? — запитав Розенкранц, повернувшись до Фака.

— Я працюю в журналі «Вечірні читання», але прибув зараз від самого себе, якщо так можна висловитись.

— Пробачте, ви назвались Факом. Чи не ваша це книжка оповідань «Бузковий степ»?

— Так, це моя книжка.

— В оповіданнях про полон я знайшов багато співзвучного тому, що довелось пережити й мені.

— Ви були в полоні?

— І в полоні, і в тюрмі… Прошу вас, проходьте, сідайте. Я залишу вас на хвилинку, тільки переодягнусь.

Фак опустився в глибоке старомодне крісло, що так не пасувало до легких сучасних меблів вітальні.

Розенкранц вийшов у світлому костюмі з пляшкою коньяку і двома чарками.

— Не знаю, з чим ви прийшли до мене, — сказав він, — але чомусь я відчуваю до вас довіру. Сигари, сигарети?.. — запитав.

— Дякую. Я палю тільки «Астор». Максиміліан дістав із кишені пачку сигарет. Розенкранц наповнив чарки:

— На здоров'я.

— Ще два дні тому назад я і не думав про цю зустріч, — признався Максиміліан.

— І що ж трапилось за ці два дні?

— Нічого особливого. Я прочитав репортажі Мірбаха в «Штерні» і загорівся бажанням побачитися з вами.

— Пробачте, до якої партії ви належите?

— Я не належу ні до якої партії і інтерес до вас маю суто літературний, письменницький. Я зараз працюю над одним твором. У центрі його — тридцяті роки, наш злет…

— Це документальна річ?

— Ні, це річ художня, але я хочу надати бодай зовні їй документального характеру.

— Чим я можу бути вам корисний? — поцікавився колишній гауляйтер.

— Гауляйтера Розенкранца знають усі, Розенкранца-людину знають лише близькі, мені хотілося б пізнати вас із цього боку.

— Ви з ким-небудь уже говорили про мене?

— Ні. Я вирішив, що ви краще за інших зможете розповісти про своє життя.

— І ви потім напишете про це?

— Сподіваюсь. — Фак витяг сигарету, понюхав її.

— Бачу, розмова у нас буде довга, тому я скажу, щоб економка приготувала каву, — сказав Розенкранц.

За кілька хвилин він повернувся і попросив Фака:

— Чи не будете ви такі ласкаві помінятися зі мною місцями? Я так звик до цього крісла, що в іншому почуваю себе, як кажуть, не в своїй тарілці.

— З цим кріслом у вас пов'язані якісь спогади?

— Це крісло стояло в моєму робочому кабінеті, спочатку в Кенігсберзі, потім у Зальцбурзі.

— Он як! Виходить, це крісло гауляйтера.

— Можна сказати і так, але все залежить від того, яку суть ви вкладаєте в це поняття — «гауляйтер». Ліві журналісти вживають його як лайливе слово.

— Я ніколи не був лівим, — відповів Фак.

— Отож я не помилився в вас.

Жінка років під сорок, ще досить приваблива, з модною зачіскою і легенько підведеними очима, вкотила невеличкий столик на коліщатках.

— Гутен таг, — привіталася вона.

— Це моя економка, фрау Елізабет, — відрекомендував її Розенкранц.

«Вона зовсім не схожа на нашу Бет, хоча вони, мабуть, одного віку», — промайнуло у Фака.

— До речі, з чого ми почнемо? — запитав Еріх Розенкранц.

— Почнемо спочатку, — сказав Максиміліан, беручи чашку з кавою.

— Як давно було це спочатку і водночас здається, що це було зовсім недавно. У вас не буває такого, коли ви думаєте про минуле життя?

— Щось схоже буває. Інколи я думаю: невже все це було — і фронт, і полон, і моя юність?.. А іноді все минуле наближається на таку відстань, що до нього можна доторкнутись рукою.

— Власне, так — «доторкнутися рукою». Це ви гарно сказали. Ще чашечку кави?

— Ні, дякую, розповідайте.

— Я народився в родині робітника. У батьків нас було троє — і всі хлопчики. Жили ми на околиці міста. Батько працював по десять-дванадцять годин, а одержував копійки. Моїй матері доводилось обшивати нас, а батько лагодив нам черевики, бо не вистачало грошей на взуття.

Ми, діти, навчалися в школі, а коли приходили зі школи, допомагали батькам: працювали на невеличкому клаптику землі і вирощували капусту, картоплю. Мати моя була дуже набожна і виховала мене у вірі в бога, творця всього сущого. Батько прищепив любов до близьких, нації, батьківщини, до людей і до всього живого.

Злидні змусили мене залишити школу. Я вступив на роботу на залізницю чорноробом. Так ми жили, поки не почалась війна. В 1915 році я попав на фронт. Ви не знаєте, що це була за війна: ми місяцями лежали в окопах, ходили в безглузді атаки і знову поверталися в свої смердючі окопи, де чвакотіла під ногами багнюка. Ви, мабуть, не повірите, але атака для нас була навіть так би мовити, розвагою. Хоча під час атаки ми втрачали своїх товаришів, але вона вносила якусь різноманітність у наше солдатське остогидле життя. Головне, ми не знали, навіщо ведеться ця війна, не розуміли, чому ми сидимо в окопах, кому це треба і коли все це зрештою закінчиться. Звичайно, ми говорили про це. Серед нас були і соціал-демократи. На все життя мені запам'ятався старий Шульц, як ми його називали. Це була політично освічена людина, хоча й з робітників. Він роз'яснював нам, кому потрібна війна. Вперше від нього я почув такі слова, як «Інтернаціонал», «соціалізм», «класова боротьба»…

Спочатку мені було страшно: адже ці слова руйнували все, на чому я був вихований. Я запитував Шульца: «Хіба ти не віриш у бога, хіба ти не визнаєш батьківщини? Як же так може бути, що батьківщина — це робітники всього світу?» — «Молодий ти і дурний, ще багато чого не розумієш. Але поміркуй добре над моїми словами…» — казав він. І я думав, і чим більше думав, тим більше переконувався в Шульцовій правоті. Справді, що дала батьківщина мені і моєму батькові? Ми працюємо не розгинаючись, а живемо як жебраки. Кому потрібна ця війна? Тим, у кого багато грошей, потрібні нові ринки збуту. І для чого? Щоб ще й ще набивати свої кишені. І тоді я сказав собі: годі! Я хочу по-справжньому розібратися у всьому цьому, я хочу займатися політикою. З такими думками застав мене кінець війни.

Та розібратися було не так-то просто. Соціал-демократи, незалежні соціалісти, спартаківці… І в кожного своя програма.

Я багато читав про міжнародне братерство робітників. Але як це виглядало на ділі? Французькі соціалісти стали справжніми шовіністами. Ніхто з них не прийшов на допомогу німецьким робітникам. Інтереси їхніх капіталістів були для них вище, аніж інтереси німецьких робітників. Вони не проводили межі між імператором, буржуазією і робітниками. Після війни в Берліні був обраний парламент народних представників. Але чим займались ці «обранці»? Безкінечними балачками, а трудовому народу жилося все гірше і гірше… Країна голодувала, безробіття стало справжнім лихом у нашому житті.

Одного разу на дискусійний вечір хтось приніс листівку. Вгорі на ній було написано: «Націонал-соціалістська німецька робітнича партія». Листівка оповіщала: «Що це за партія? Анархістська? Ні. Антикапіталістична? Так! Ми вимагаємо участі у капіталі, надбаному працею робітників, ми вимагаємо участі в управлінні. Ми вимагаємо аграрної реформи, націоналізації найбільших заводі» та фабрик. Ми хочемо здійснити німецький соціалізм на нашій батьківщині, при якому кожному трудящому німцю буде забезпечена робота, участь в управлінні виробництвом, вільний вибір професії, добрий заробіток, гарна квартира».

Програма була ясна, вона мені імпонувала. Я став націонал-соціалістом. Тоді нас були одиниці. Це була гаряча пора. Вдень я працював за шматок хліба, а ввечері виступав перед трудящими.

Говорив він як по писаному. Видно, все це не раз розказував спочатку слідчому, а потім журналістам.

— Так тривало три роки, — продовжував Розенкранц. — Моя дружина в цей час ділила зі мною всі злигодні нашого життя. Вона була дочкою заможних буржуа, але порвала з батьками, настроєними проти мене. Ми здавали кімнату, щоб платити партійні внески, і ніщо не могло нас зупинити.

У 1926 році я вперше почув Гітлера. Він умів говорити, запалювати людей. А за рік до цього я познайомився з Грегором Штрассером. Це був переконаний соціаліст нового гарту. Я став його близьким другом, а пізніше він познайомив мене з Гітлером…

У 1928 році партія послала мене в Східну Пруссію. Я мав створити там націонал-соціалістську організацію. Це була дуже нелегка робота. Мені довелось починати все спочатку. Ми друкували листівки і плакати в борг, тому що грошей у нас не було. Через шість місяців я вирішив публічно виступити і, взявши гроші із партійної каси, найняв найбільший зал у Кенігсберзі. Це коштувало тисячу марок. Мої друзі і помічники по партії переконували мене, що це божевілля і наш захід провалиться. Але я вірив у свої прогнози, і вони виправдались: народу набилося стільки, що декому довелося стояти на підвіконні. З тої пори справи пішли краще. Ми набули авторитет, і наша казна не була вже такого злиденною, як раніше.

У 1928 році в Ганновері відбувся з'їзд німецьких партійних керівників з північних областей країни. Там було покладено початок розколу між Гітлером і Штрассером. На цьому з'їзді Геббельс, який раніше виступав як соціаліст, зрадив Штрассера і перейшов у центр. Штрассера зрадив також і Гіммлер, який заздрив йому, бо розумів, що Штрассер вагоміший політичний діяч, аніж він.

Я продовжував працювати в Східній Пруссії. В 1930 році на виборах там перемогли націонал-соціалісти. Наша справа перемогла.

В 1932 році стосунки між Гітлером і Штрассером ще більше погіршали. Це сталося через постійне під'юджування Гітлера Розенбергом, Геббельсом і Гіммлером. Вони, звичайно, хотіли усунути Штрассера, який був рівня самому Гітлеру або принаймні був другим, не маючи собі рівних. Кожен із цих людей мріяв зайняти його місце. І це тривало всі останні роки. Штрассер не міг працювати в таких умовах, він заявив, що йде у відставку, і виїхав до Мерана в Австрію. Батьки моєї дружини родом із Австрії і на той час жили там. Під виглядом, що я виїжджаю до них, ми з дружиною переїхали до Австрії, де я, звичайно, і зустрівся з Штрассером. Я ніколи не забуду цієї останньої з ним зустрічі. «Ти мусиш залишитись у партії і боротися за соціалізм, — сказав він мені, — якщо ми всі підемо, то що станеться з партією? Ти подумай про це. Мене вони не залишать у спокої. Але в той же час я не можу створити нової партії проти Гітлера, в історичну місію якого вірю. Тому я відходжу від вас. Ти ж дай мені слово честі, що залишишся в партії і будеш продовжувати боротьбу». Я пообіцяв йому, що виконаю його наказ, хоч би там що.

Ми повернулися до Східної Пруссії, але побачення в Штрассером і розмова з ним не виходили у мене з голови. Я вирішив поїхати до Гітлера.

Гітлер спочатку прийняв мене привітно. Він похвалив мене за ту велику роботу, яку ми провели в Східній Пруссії. Я вирішив, що саме зараз можна почати розмову про Штрассера. Гітлер одразу ж змінився. Він переконував мене, що розбіжність між ним і Штрассером не має політичного характеру, але Штрассер не виправдав його надій, тому він змушений був дати йому відставку. Мені ж радив повертатися до Східної Пруссії і виконувати свою справу якомога краще, що принесе користь народу і партії. Під час цієї розмови був присутній Рудольф Гесс.

Ця розмова якось заспокоїла мене, і я повернувся сповнений надій і зі свіжими силами взявся за роботу.

Передусім треба було забезпечити роботою кожного робітника. Щоб розв'язати цю проблему, я висунув простий принцип — спершу дати кожному трудящому місце праці і забезпечити його шматком хліба, а потім по можливості надати йому краще робоче місце.

У Східній Пруссії завжди був надлишок сільськогосподарських продуктів. Перевиробництво сільгосппродуктів призводило до кризи у сільському господарстві. Тоді я вирішив заснувати в Пруссії сотні нових підприємств і залучити до роботи десятки тисяч нових робітників із центральних районів Німеччини, до не вистачало продуктів харчування. Звичайно, у мене були супротивники і перший із них — Шахт, але я все таки здійснив цю реформу. Мої вороги кричали: «Куди приведе нас Розенкранц, адже це більшовизація!»

До Східної Пруссії наскочило декілька високих комісій, але все обійшлося гаразд.

Тоді мої супротивники повели проти мене атаки в іншому напрямку: вони говорили Гітлеру, що, коли якась провінція захоче відокремитись, — ми не повинні допустити до цього. А тому потрібно мати сильні загони поліції, підпорядковані центральній владі. Особливо вони робили натиск на Пруссію, яка з'єднувалась із Німеччиною лише польським коридором.

Гітлер піддався на ці хитрощі, і незабаром Східну Пруссію заполонили загони СС, що підкорялись особисто Гіммлеру. З того часу мій антагонізм з Гітлером не припинявся аж до останніх днів.

Невдовзі наступив новий удар: Грегора Штрассера спочатку заарештували, а під час так званого путчу Рема вбили агенти Гейдріха в берлінській в'язниці. Я гірко визнавав своє безсилля, я нічого не міг зробити для нього.

Скоро в мене відбулася чергова сутичка з Бах-Зелевським, начальником військ СС у Східній Пруссії. Він образив мене в своєму службовому кабінеті, і я дав йому ляпаса. За це я ледь не поплатився життям. Герінг звільнив мене від посади міністра-президента, і я виїхав до Берліна. Гесс радив мені залишитись в імперській канцелярії, але я обрав інший шлях і поїхав до знайомого епіскопа, бо імперська канцелярія вже кишіла есесівцями. Гіммлер же поїхав до Східної Пруссії.

Через вісім днів він повернувся, провівши там ревізію. Йому нічого не вдалося виявити такого, що скомпрометувало б мене в очах фюрера, і Гітлер так прямо і сказав йому: «Тьху, Гіммлер, і вам не соромно виступати тут з отаким не вартим доброго слова сміттям? Що ви тільки не говорили мені раніше! Від ваших сміховинних звинувачень нічого не лишилося. Повірте мені, якщо ви хочете звалити Розенкранца, то цього не можна зробити за допомогою бруду. Таку людину, як Розенкранц, революціонера, не скидають непристойними засобами. Боротися треба інакше».

Мені ж Гітлер сказав: «Ви давно користуєтесь моєю довірою, повертайтесь до Східної Пруссії і працюйте так добре, як і досі».

— Отже, у вас відбулося примирення з Гіммлером, незважаючи на трагічну загибель Штрассера? — перебив Фак.

— Штрассер — це була моя незагойна рана, але Штрассера вже не було серед живих. Я знав, що Гітлера обплутали Гіммлер і Геббельс, він надто довірився їм. Я вірив тоді Гітлеру, тільки сліпий не бачив, що в ті роки фатерлянду він приносив усе нові й нові перемоги. Крім того, я добре пам'ятав слова самого Штрассера: «І коли б тобі довелося ще скрутніше, і коли б тобі довелося жерти багнюку, ти мусиш залишитись у партії і боротися за соціалізм. Подумай про свою провінцію. Невже вона повинна потрапити до рук інших, до рук свиней?! Вони тільки того й чекають!»

Моя провінція на початку війни розквітла. Ми побудували за короткий час 307 підприємств, які, по суті, стали державними підприємствами і забезпечили сотні тисяч робітників шматком хліба і масла. Справи йшли добре, і з кожним днем ставало все краще. Ми вітали возз'єднання німців у єдину державу, що відбулося 1937 і 1938 років. Залишився один апендикс, який треба було вирізати: польський коридор. Східна Пруссія повинна була мати міцні артерії з фатерляндом, і те, що сталося в 1939 році, я вважаю трагічним непорозумінням. Якби оточення фюрера, найближче оточення, було іншим у ті роки, світову війну можна було б відвернути. Легкі перемоги, які ми одержували на воєнному і політичному полі, запаморочили багатьом голови. Найближчі політичні і військові кола Гітлера піддалися цим настроям за невеликим винятком, це не могло не позначитись на рішеннях самого фюрера. Внаслідок — світова війна.

Війна завжди породжує жорстокість. Візьміть такий елементарний приклад. Двоє б'ються — з чого починається: хтось когось образив, другий дав йому ляпаса, перший відповів, але все це ще поки що ведеться по-джентльменськи. Та в міру того, як бійка триває і кожний хоче її виграти, пускаються в хід ноги, б'ють головою і, нарешті, хапають важкі предмети, якими завдають каліцтва, можуть навіть убити один одного… Звичайно, кожне порівняння хистке, як кажуть, але згадайте початок війни. Хіба не джентльменським кроком було з боку Німеччини те, що вона дозволила евакуюватися розбитій англійській армії із Дюнкерка в 1940 році? А коли були зосереджені величезні воєнні сили вторгнення на побережжя Франції, хіба фюрер не скасував його. Хіба це було не по-сусідськи, не по-джентельменськи? Але англійський прем'єр на той час уже уподібнився тому забіяці, що отримав ляпаса. Засліплений образою і ненавистю, він не міг приборкати своїх почуттів і наперекір здоровому глузду кинувся в бійку. А за ударом у відповідь настає удар. І вже друга сторона теж озлоблюється, і починається бойня…

Треба сказати, що Гітлер ніколи не інформував партійних керівників на місцях про прийняті важливі політичні рішення. Він не проводив засідань кабінету міністрів. Він видав указ про збереження державної таємниці, і кожний, хто брав участь у будь-яких важливих парадах в імперській канцелярії, давав присягу про збереження таємниці. Таким чином, про важливі події ми дізнавались по радіо. Так, по радіо ми дізнались про початок війни з Польщею.

Під час війни я, як і раніше, займався господарськими і партійними справами. Влада поліції і СС в ці роки, певна річ, зміцніла, і з цим я вже нічого не міг вдіяти. Єдине, чого я добився, щоб у моїй провінції не було концентраційного табору.

— Даруйте, що перебиваю вас, — вставив Фак. — Ви були проти концентраційних таборів?

— Концентраційні табори були необхідні. Але особисто мені було неприємно займатися цією справою, я знав, що знайдеться немало людей, які охоче виконуватимуть таку роботу.

— Отже, ви не проти концтаборів, ви тільки цю роботу передоручили іншим?

— От ви знову рветесь у відчинені двері: проти — не проти? Можна сказати: я проти поліції, проти тюрем… але ж це самі слова. Поки існують злочинці — потрібні в'язниці.

— Але ж у концтаборах у Німеччині в ті роки сиділи не лише злочинці, але й люди, ні в чому не винні, люди, які не вчинили ніяких злочинів, наприклад, більшість євреїв.

— Я ніколи не був антисемітом і шовіністом. Одного разу я приїхав оглянути державне сільськогосподарське підприємство в Красне і побачив, що оселі євреїв порожні. Виявляється, їх виселили до Варшави. Я негайно зв'язався з міністерством закордонних справ, де мені відповіли, що цю акцію здійснюють зондеркоманди СС, які підпорядковані особисто Гіммлеру. Це трапилося вже в розпалі війни, і було пролито стільки крові, в тому числі німецької, що їхати до фюрера з цією справою я не міг, тим паче, знаючи ставлення фюрера до єврейського питання з його ж праць.

— І що ж було далі?

— Далі була війна, жахлива, нищівна. В ході цієї війни були допущені трагічні помилки.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви знаєте це, пане Фак, не гірше од мене. Для чого ми знову будемо з вами перебирати брудну білизну? Кому це потрібно?

— А як ви опинились у Зальцбурзі?

— У 1944 році мій молодший брат — полковник вермахту — був переданий до суду у справі «20 липня» і страчений. Між нами кажучи, я не впевнений і зараз, що Фрідріх пішов проти фюрера, але, хто його знає, тоді внаслідок трагічних поразок на фронті багато військових були гостро настроєні проти Гітлера. Але, найімовірніше, смерть мого брата на совісті Гіммлера. Адже цим він завдав мені найдошкульнішого удару, після якого я вже не міг користатися попередньою довірою. Мене понизили, перевели в Зальцбург.

— Але ж, зрештою, це відіграло в вашому житті позитивну роль: ви майже уникнули покарання, якого зазнала більшість визначних партійних діячів націонал-соціалістської партії?

— Так, я просидів у тюрмі лише рік. Але за цей рік н втратив свого вірного друга — дружину. Вона краще від інших знала мене, мої прагнення, вона дуже переживала весь цей процес, куди приплутали й мене. І якщо до цього додати, що я втратив брата, то все це мені дуже дорого коштувало.

— Хіба у вас ще був брат?

— Так, він загинув на фронті в сорок третьому році.

— Те, що ви розповіли мені, дуже цікаво. Це зовсім не схоже на ті офіційні біографії, які мені доводилося читати під час третього рейху. Я бачу, що дуже втомив вас, але дозвольте запитати ще одне: що ви можете сказати з приводу всієї цієї історії в Грюнзее?

— Ах, молодий чоловіче… Я розумію, ви журналіст, І вас теж захоплює сенсація. Про цю справу я майже нічого не знаю і гадаю, що 99 відсотків із опублікованих на цю тему матеріалів — це здогадки ваших колег-журналістів. Я цілком допускаю, що в Грюнзее були затоплені якісь ящики. Впевнений, що в багатьох альпійських озерах ви знайдете щось подібне. Адже тоді був такий час: кінець війни, наближався ворог, і люди все ховали…

— Але ж пишуть, що це були не зовсім звичайні ящики, що в них зберігались важливі секретні документи.

— Писати й казати можна що завгодно… Потрібні докази. А їх же нема… Хто бачив ці документи?

— Але журналіст Мірбах заявляє, що бачив їх…

— Я читав це. Наївнішої історії придумати було неможливо… Мабуть, хлопці просто випили добряче звечора…

— Але це пояснення не можна вважати серйозним.

Розенкранц знизав плечима, ніби кажучи: «А що я можу сказати інше?»

— А взагалі, мене це мало цікавить, — даючи зрозуміти, що розмова закінчена, сказав він, підводячись.

Встав і Фак.

— Я сподіваюсь, що ви не скористаєтесь моєю довірою і не нашкодите мені? — запитав Розенкранц.

— На довіру я відповідаю довірою… До побачення, пане Розенкранц…