Жовте коло

Розділ перший

Максиміліан Фак сидів у барі і не кваплячись попивав коньяк. Постійні відвідувачі «Парамона» ще не зібралися, столики були порожні, лише за одним, у куточку, сиділи туристи, обвішані фотоапаратами. Вони, видно, довго бігали вулицями вечірнього Відня і тепер для повноти вражень заскочили до «Парамона», щоб випити пляшку мозельвайну.

Шанні, старий кельнер, обслуговував їх, як завжди, швидко, ввічливо і незворушно, і тільки Максиміліан, який добре знав його, зміг спостерегти, що відвідувачі йому не до душі. Максиміліана вони теж дратували своїми гучними розмовами — зараз він прагнув тиші. Це відразу зрозуміли і залишили його в спокої барменші — лепетушка Стелла і тонесенька блондиночка Інгрід.

Максиміліан випив другу порцію коньяку, і алкоголь почав діяти — приємне тепло розлилося по його тілу.

Стаття, яку він здав до набору, вже не хвилювала його більше, і нервова напруга спала.

Він кивнув пальцем Інгрід і замовив коктейль.

Інгрід була неперевершеною майстринею своєї справи, і коктейль вийшов чудовий. Максиміліан угадував це навіть по кольору, тільки глянувши на склянку. Він повагом розірвав пакетик, дістав соломинку, один кінець якої занурив у червонясту рідину, і з насолодою цідив свій диво-коктейль.

Бар наповнювало легке звучання музики, розсіяне м'яке світло падало крізь маленькі дірочки металевих плафонів, вмонтованих у стелю. Коло для танців, вимощене кольоровим склом, підсвічене знизу електричними лампами, теж випромінювало світло — оранжеве, світло-синє, зелене, фіолетове.

Туристи нарешті пішли, і тепер уже ніщо більше не дратувало Фака, навпаки, і музика, і розсіяне світло заспокоювали його.

Несподівано до нього підійшла молода офіціантка.

— Пане Фак, вас просять до телефону.

Ця офіціантка працювала в «Парамоні» недавно і тому звернулася до нього так офіційно — всі ж інші називали його просто Мак. Це пішло з легкої руки Інгрід, яка переробила на свій лад не тільки ім'я Максиміліана, але й своє, зробивши його таким же коротким і енергійним — Ін.

Фак зліз із високого круглого сидіння біля стойки і попрямував до телефонної будки.

«Хто б це міг бути? Шеф? Невже щось негаразд із статтею?» — подумав він і сказав у трубку:

— Фак слухає.

— Здрастуй, Мак!

— Хай йому грець! Йоганн? Здоров був, друзяко! Ти звідки?

— Із Зальцбурга. Мак, мені конче треба побачитись із тобою.

— Коли ти їдеш?

— Я вилітаю завтра, в шість сорок.

— Що в тебе — пожежа?

— Щось на зразок цього. Ти мені дуже потрібен, Мак.

— Де тебе знайти?

— Я зупинився в отелі «Хаусзальцбург».

— О'кей! — Фак повісив трубку і знову спустився в бар.

— Де Інгрід? — запитав Максиміліан у Стелли.

— Вона в себе, готується до виступу.

У Інгрід був слабенький, але мікрофонно-приємний голосок. Вона робила тільки перші кроки на естраді і ставилась до цього дуже серйозно.

Фак зайшов до кімнати для переодягання. Інгрід стояла перед дзеркалом у коротенькій нейлоновій сорочечці і довгих білих панчохах.

— Ін, я мушу поїхати в Зальцбург.

— Сьогодні?

— Ні, завтра на світанку.

— Коли повернешся? — запитала Інгрід.

— Біс його знає, але затримуватись я там не збираюсь, будь спокійна. — Фак підійшов до дівчини, і вона підставила йому на прощання щічку для поцілунку.

Фак вирішив трохи прогулятись, подихати свіжим повітрям.

Він вийшов на Штефанплац. Вулиці вже порожніли, і машин поменшало. Вони мчали з величезною швидкістю, обдаючи пішоходів вітром і запахом бензину, і тільки на перехресті, під світлофором, на якусь мить застигали, виблискуючи лаком у світлі яскравих вітрин.

Фак ніяк не міг збагнути: навіщо він так негайно потрібен Йоганну? Йоганн Мірбах, як і Фак, був журналістом, і їхня дружба, що почалася ще в полоні, тривала й досі. Щоправда, останніми роками вони бачились рідко. Од Відня до Гамбурга, де жив Мірбах, не така вже й мала відстань, щоб часто їздити один до одного, та й час минав, а все це не зближує людей, якщо вони живуть у різних країнах. І все-таки він повинен з'їздити.

Фак хотів передзвонити шефу, але годинник показував пів на першу, і він вирішив, що той уже, напевне, спить. «Доведеться подзвонити йому вранці із Зальцбурга, до речі, може, Мірбах запропонує якийсь матеріал», — вирішив Фак.

Репортажі Мірбаха з Грюнзее[2] друкувались не лише в журналі «Штерн», але й на окремих аркушах-додатках, якими були обліплені всі тумби. То були сенсаційні матеріали, в них називались величезні суми фальшивих грошей, сфабрикованих у гітлерівському рейху і затоплених в озері 1945 року. Але ця сенсація відгонила політикою, а «листок Фака» як він називав свій журнал, політикою не займався, і тому вони й досі не зацікавилися цією справою. Фак теж поділяв думки свого шефа — людям набридла політика. Але у Мірбаха могли бути й інші, нейтральні матеріали.

Треба з'їздити. Але їхати поїздом не хотілося. Спального вагона можна було й не дістати, а провести цілу ніч сидячи — це вже не для нього. Максиміліан звик до комфорту і не мав аніякісінького бажання бодай на хвилину розлучатися з ним. «Поїду машиною, — вирішив він. — Години чотири посплю та й поїду».

Недалеко від площі Героїв містилося велике літнє кафе. Червоні світлові трубки замість ламп заманливо проглядали крізь густе листя кущів на бульварі. Максиміліан зайшов сюди ненадовго, випив лише чашку кави та й подався додому.

Кава трохи підбадьорила його, але вдома він освіжився ще й під душем. Приємно було лягти на прохолодні накрохмалені простирадла. Спати йому не хотілось, хоча була вже друга година ночі. Він заплющив очі, і в свідомості прорізалося видіння, яке вже стільки років переслідувало його: він бачив Мірбаха в кожусі, в шапці-вушанці, і пару… пару, що застилала обличчя тих, хто працював на морозі, і сині ялини, котрі, як і люди, чекають свого часу… І падають, падають під ударом сокири, під вищання пилки…

Як швидко вони засинали тоді, аби тільки випала вільна хвилина, — на голій землі, на снігу, просто притулившись до дерева… А тепер ось будь-яка дрібниця, навіть така, як поїздка до Зальцбурга, викликає безсоння. Що це — старість? Виглядає він непогано: обличчя випещене, біле, зморщок майже немає, легка сивина на скронях додає йому що більшої звабливості, так принаймні каже Інгрід. Але йому буває важко розмовляти з людьми, які не пройшли через війну, навіть з Інгрід. Вона народилась уже після війни, а війна — бар'єр, що розділяє житія поколінь.

Коли він прокинувся, вся кімната була залита сонячним світлом. Він глянув на годинник. Звичайно, проспав: шоста ранку. Максиміліан швидко одягнувся і вийшов на вулицю.

Перехожих на тротуарах майже не було, зате машини, мов скажені, суцільним потоком мчали одна за одною. Його «фольксваген» стояв за рогом.

Стовпчик бензометра показував три чверті бака: можна було спокійно їхати, не заправляючись у Відні. Фак запустив мотор, вибрався на Грабен і прилаштувався до колони машин, що нетерпляче почмихували.

Виїхавши за місто, Фак збільшив швидкість. Прохолодний вітер, що проривався крізь відкрите скло, бадьорив його.

Ці літні ранки за містом були й справді казковими. Омита росою трава була свіжа, і дерева зеленіли листям. Небо — ясне, жодної хмаринки. Альпи, що мріли вдалині, ще не повиті туманом. Сліпучий сніг, який випав уночі, іскрився на вершинах гір.

Коли у Максиміліана з'явилась машина, він збирався майже щодня виїжджати на природу. Та все не випадало: робота, робота, а потім уже просто ліньки.

Останніми роками Фак очолював відділ мистецтва і рідко коли залишав Відень, хіба що доводилось часом бувати в Зальцбурзі, де відбувалися міжнародні музичні фестивалі.

У Лінце Фак під'їхав до бензоколонки, заправився, потім зупинився біля кафе. В низькому прохолодному приміщенні його зустріла молоденька офіціантка, ще зовсім дівча. Вона миттю принесла Максиміліанові каву. Личко в неї було дуже гарненьке. Він легко взяв її за підборіддя, м'яке, мов пух курчатка.

— Ось тобі на шпильки, — сказав він і опустив у кишеньку її білого фартушка сто шилінгів. Якби в нього зараз був вільний час, він затримався б отут, повіз її до крамниці, де вона могла вибрати собі будь-яку річ, і відчув би себе принцом, що ощасливив Попелюшку. Але треба було поспішати.

Погода раптом зіпсувалася. Почалася злива. Важкі струмені дощу, мов мотуззя, шмагали по кабіні. І «двірники» не встигали скидати воду з вітрового скла. Довелося збавити швидкість і ввімкнути жовті фари.

Коли Фак увійшов до Мірбаха в номер, той уже складав речі:

— О, нарешті. Гадав, що ти вже й не приїдеш.

— Підвела погода, — відповів Максиміліан.

Вони обнялися.

— Сідай. Я зараз звільнюсь.

Фак оглянув кімнату. Все в ній було дуже чисте, свіже: м'який сірий пластик під ногами, стіни, пофарбовані під колір південного сонця (Фак не знайшов іншого порівняння), умивальник, сліпучо-білий модерний торшер біля ліжка, а на столі квіти. «Затишно. Відразу видно, що володіє «Хаусзальцбургом» жінка. Квіти, звичайно, їй обходяться недорого: квітник у дворі. Тут я і заночую», — вирішив Максиміліан.

— Ну, от і все, — сказав Йоганн, виставляючи за двері валізу. — Ти підвезеш мене до аеропорту?

— Звичайно. ІЦо там у тебе скоїлось?

— Шеф відкликає мене, а мої репортажі більше не друкуються.

— Але ж вони мали колосальний успіх.

— У тому-то й річ…

— То що ж трапилось?

— Саме це я й хотів би знати. Правда, у мене є деякі міркування щодо цього. Ти читав мої останні матеріали?

— Взагалі… так, але що ти маєш на увазі конкретно?

— Отже, не читав. Не буду тобі переказувати всього, скажу лише, що я декого зачепив і, видно, за живе. Справа не тільки в фальшивих грошах. Грюнзее зберігає таємниці ще й не такі. Ти знаєш історію концерну «Дегусса»?

— Чув дещо. Я тільки не розумію, що ти від мене хочеш?

— Щоб ти допоміг. В Австрії живе багато потрібних людей, з якими треба зустрітися, поговорити…

— Слухай, Йоганне, — це авантюра. У тебе є якісь матеріали? Наскільки я зрозумів — ніяких. Окремі факти, сумнівні документи, домисли, здогадки… Якщо «Дегусса» подасть до суду, то ця справа, в кращому випадку, закінчиться для тебе великим штрафом.

— Звичайно, у мене ще замало пороху, щоб дати добрячий постріл. Але ми це зробимо, якщо ти допоможеш мені.

— Це все не під силу для мене.

— Я знаю. Але знаю й те, що ти не хочеш, щоб усе повторилося знову.

— Що все?

— І війна, і полон…

— Що я маю зробити, Йоганне?

— В Цель-ам-Зее живе такий собі Розенкранц, колишній гауляйтер Верхньої Австрії. У мене є відомості, що в сорок п'ятому році ящики в Грюнзее були затоплені за його наказом. Звичайно, я не сподіваюсь, що він тобі признається в цьому, але мені важливо знати, що він буде говорити про Грюнзее. Розмову, певна річ, починай не з цього. Постарайся ввійти до нього в довіру, наскільки це можливо, а потім запитай… Було б вельми добре, якби вашу розмову вдалося записати на плівку… Дуже прошу тебе, зроби це. На жаль, сам я не можу до нього поїхати. Після матеріалів, опублікованих у «Штерні», він і говорити зі мною не схоче.

Фак зітхнув:

— Гаразд, я з'їжджу. Але май на увазі, це тільки заради нашої дружби. Політика мене не цікавить.

— Спасибі, Мак.

Вони зійшли вниз, і Йоганн підійшов до дівчини, що сиділа за конторкою в нижньому холі:

— До побачення, Лотто. Це тобі…

Мірбах простяг їй свою книгу нарисів з автографом.

— Дякую, пане Мірбах, до побачення, щасливої дороги…

Дівчина була дуже мила і приваблива в своїй простенькій, але доброго крою сукні з глибоким вирізом на грудях, у якому виглядав різьблений хрестик на ланцюжку. В неї було гарне волосся — важке, рудувате.

— Я не бачив її раніше, — сказав Фак, коли вони вийшли на вулицю.

— Старий баламут. Їй тільки шістнадцять…

Раптом Мірбах побачив нового Факового «фольксвагена»:

— О! У тебе нова коляска.

— Нам з Інгрід набридла стара, — відповів Максиміліан. Йому було приємно, що Мірбах звернув увагу на його новеньке авто.

Вони сіли в машину.

— Ну, розповідай…

— Розповідати особливо нічого. Точніше, всього відразу не розкажеш. Сподіваюся незабаром повернутись до Австрії, тоді й поговоримо.

— Як ти? Не одружився? — запитав Мірбах.

— Ні.

— Що пишеш?

— Щойно закінчив статтю про мистецтво… Про мистецтво фотографії.

— Про мистецтво фотографії?

— Так. Це, звичайно, не посібник для початківців-фотографів. Просто у мене виникли певні думки, і я спробував співставити образотворче мистецтво з мистецтвом фотографії і як усе це буде розвиватись у майбутньому. Певна річ, у найближчому майбутньому.

— Це цікаво.

— Недавно я занедужав і пролежав тиждень у ліжку. Не працював, лежав, читав, думав… І ось подумав…

— І все-таки мене турбує виклик. Не можу збагнути, що за ним криється, — трохи згодом промовив Мірбах.

— За годину будеш у Гамбурзі і про все дізнаєшся, — Фак зупинив машину біля входу до аеровокзалу.

Мірбах витяг із портфеля рукопис і подав його Факу.

— Проглянь, коли матимеш час. Це розділи з моєї нової книги, — сказав він на прощання.

Повертатися на ніч у Відень не було рації. Правда, на якусь мить Фак завагався, коли згадав про Інгрід, подумки побачив її біля дзеркала в короткій сорочечці… Але до Відня він добереться пізно вночі і, звичайно, не наважиться її розбудити.

Фак вирішив пройтись по Зальцбургу і попрямував уздовж набережної річки Зальцах. Вода, народжена із снігів у далеких Альпах, дихала холодом. Фак мимоволі зіщулився.

Над горами, над замком, що височів на скелі, небо було ще світло-сірим. Але чим ближче до міських споруд, до вулиць, чим нижче, тим повітря ставало густішим і теплішим. Де-не-де вздовж набережної вже спалахували кольорові реклами. Червоні, сині, зелені відображення ліниво погойдувались на поверхні води.

Маленький мерехтливий вогник світився на горі Хохзальцбург, у ресторані Томаса. Фак давно не був у Томаса і вирішив там повечеряти.

«Фольксваген» легко йшов під гору по спіральній дорозі, не минуло й десяти хвилин, як фари машини освітили невеликий будиночок з виноградною лозою біля входу. Два величезних чорних сенбернари з гавкотом кинулись до машини. Це були давні знайомі Максиміліана, але собаки були такі величезні і такі люті на вигляд, що Фак вирішив про всяк випадок посигналити господареві. Той відразу ж вийшов на ганок.

— Добрий вечір, пане Фак, — гукнув він ще з порога. — Цезар! Шеггі! На місце! — наказав він собакам.

Фак вибрався з кабіни.

— Здрастуй, Томасе!

— Радий вас бачити, Максиміліане. Прошу, заходьте. У мене, правда, сьогодні трохи гамірно.

— Туристи?

— Так.

У ресторані хтось заграв на акордеоні, і два голоси, чоловічий і жіночий, неголосно заспівали.

Томас провів Фака до ресторану, посадив на відведений для нього столик у північній кімнаті, яку прикрашали довгі гілки, якесь химерне коріння та виноградна лоза. Весь ресторан Томаса був збудований у стилі старого тірольського житла, внутрішнє оздоблення виглядало таким простим, як і належить у такому будинку, — гілки, квіти…

Томас за кілька хвилин приніс зайчатину, вино, салат, фрукти.

Фак розумів, що він дуже заклопотаний: треба обслужити туристів.

— Іди, Томасе. У мене все є, спасибі. Якщо треба буде, я гукну тебе.

Із сусідньої кімнати долинув гомін. Співали гості. Журлива могутня мелодія здалася Факу знайомою. Мелодія була красива, але, на жаль її псував надто високий голос. «Та це ж росіяни!» — Фак подався до сусідньої кімнати. Він давно не бачив росіян.

Щось таке в них змінилося. Але що? Вони, звичайно, зовсім не так одягнуті, як у війну. Але справа не лише в цьому. Він почав пригадувати російські слова, хотів підійти до туристів, заговорити: «Чорт забирай, я здорово все забув…»

Фак спочатку був на Уралі, рубав ліс, а потім його перевели в інший табір для військовополонених. Із глибин пам'яті виринув табір: бараки, пустир з вузькими стежечками, обсадженими «віниками». Чомусь ці зелені кущі називали віниками. Адже віники в росіян були зовсім інші…

Туристи проспівали ще дві пісні і почали збиратися. Прощаючись, вони тисли руки, примовляючи: «Данке шен, данке шен…» Одна висока чорноволоса дівчина вільно розмовляла по-німецьки і без упину повторювала: «Шен данк, шен данк», — так говорять не в Австрії, а в Німеччині, видно, не раз бувала там…

І Томас, і Марія вийшли проводжати гостей. Як завжди, це викликало пожвавлення, усмішки… Ще раз — до побачення…

— Ти був у Сибіру, так? — запитав Томас, повернувшись.

Томас уже кілька разів запитував Фака про це і чи то забував, чи то зайвий раз хотів висловити своє співчуття, і щоразу Фак відповідав:

— Так, у Сибіру.

Фак по був у Сибіру, але чув, що Урал — той же Сибір. Той же ліс, ті ж холоди… Та на Уралі Фак почував себе краще. Південні сухі степи наганяли на нього страшний сум, викликали почуття безвиході… Саме тут він захворів. Потрібна була невідкладна операція, і російські лікарі зробили її, врятували його… Цього, звичайно, не можна було забути…

Фак теж почав прощатися. Помітно похолоднішало. Був уже пізній вечір. І тепер тягло холодом не тільки знизу, від річки, але й з гір повіяв прохолодний вітер.

Ввімкнувши другу передачу, Фак почав спускатись. Внизу тисячами мерехтливих вогнів світилося місто. Неосвітленою лишалася тільки річка, що чорною стрічкою розділяла його на дві частини.