Жовте коло

Розділ десятий

Фак ніколи не бачив Мірбаха таким пригніченим.

— Що трапилось, Йоганне? — кинувся він до нього, не вітаючись і не запрошуючи скинути мокрого плаща.

— Може, я спочатку роздягнуся? — запитав Мірбах.

— Звичайно, звичайно, пробач…

— Прошу, дай мені щось випити, — попросив Йоганн, і це теж було таким несхожим на нього.

— Але що з тобою?! Нещастя?!

Мірбах не квапився з відповіддю. Він випив чарочку бренді, закурив. Видно було, що йому важко говорити.

— Знаєш, я не буду писати цієї книжки, — нарешті вимовив він.

— Якої книги?

Та Максиміліан одразу збагнув, про що йдеться.

— Ти жартуєш, — мимоволі підвищив він голос.

Справді, хіба це не жарти? Адже сам Мірбах розпочав цю війну. В нього вже двічі стріляли і надсилали листи з погрозами, і все це не тільки не зупинило його, але викликало ще більшу злість та бажання працювати… Що ж могло зламати його?

— Розкажи мені все до ладу, — попросив Фак, намагаючись стримувати себе.

Те, що він почув від Йоганна, ще вчора могло б здатися для нього неймовірним.

Після того, як вороги Мірбаха, використавши всі засоби, від підкупу до погрози, не змусили його замовкнути, вони тиждень тому викрали його шестирічного сина. Не встиг Йоганн заявити в поліцію, як задзвонив телефонний дзвінок, і якийсь чоловік хриплявим, мабуть, зміненим голосом заявив, якщо Мірбах зараз же не пообіцяє, не поклянеться, що не буде більше друкувати своїх брудних статейок про шановних людей Німеччини і не перестане бути іудою, який продає свою батьківщину і червоним, вони вб'ють його сина.

Це було так несподівано і так жахливо. Йоганн не сумнівався, що вбивці здійснять свою погрозу і що їхній садистський витончений розум знайшов саме те, що може змусити його мовчати. Вони не давали йому навіть часу подумати і вимагали негайної відповіді.

— І що ж ти їм відповів? — запитав Фак, якого аж затрусило від такої звістки.

— Що я міг сказати?.. У тебе немає дітей, Мак, і ти не знаєш, що це таке… Коли я уявив, що вони й справді його застрелять… або задушать… або ще й будуть мучити, а я можу врятувати його… Я сказав — згода…

— Вони повернули сина?

— Повернули…

Фак якусь мить мовчав.

— Може, вони просто вирішили тебе залякати? — нарешті промовив він.

— Ні, Мак. Я добре їх знаю. І по Дахау… та й взагалі.

— Невже поліція не може вберегти твою сім'ю від цього жаху?

— Про що ти говориш? Поліція?.. А ти впевнений, що і в поліції в них немає своїх людей? Я — ні!

— Виходить, ми даремно трудилися, — сумно сказав Фак. — І з нами вони можуть зробити все, що захочуть. І не тільки з нами, а й з нашими дітьми. Вони знову пустять їх на гарматне м'ясо, як колись пустили нас…

— Замовкни! Не смій так казати!

— А хіба я кажу неправду? Мірбах обхопив руками голову.

— Хіба не ти, Йоганне, покликав мене, — знову заговорив Максиміліан. — І я прийшов… Так, у мене немає дітей, і, можливо, тому я і жив досі спокійно, міркуючи: за мого життя цього не трапиться. Але ти покликав мене… І мені мимоволі довелось подивитись правді в очі… Тепер уже я не можу повернутися до свого попереднього життя, спокійно пити свій мозельвайн… писати оповідання про кохання в березні…

— Пробач мені, Мак… Я справді винуватий перед тобою. Але зараз я не можу інакше, не можу! Це понад мої сили.

Фак мовчав.

Усе це було так несподівано для нього. Адже книга майже готова. Він сам за цей час зібрав немало матеріалів для неї. Ще трохи, і вони остаточно розкриють таємницю Грюнзее… А як же тепер? Люди, з якими він зустрівся, про яких дізнався, від Шрота до Розенкранца, повинні нарешті показати світові своє справжнє обличчя. Тому-то вони з Мірбахом і назвали свою майбутню книгу «Дволикий Янус. Відкрите і таємне життя сучасних нацистів».

Швидше собі, ніж Мірбаху, Фак твердо сказав:

— І все-таки книга мусить вийти… І вона вийде… Під моїм ім'ям.

Мірбах з сумнівом глянув на нього:

— Звичайно, коли б вона вийшла, це було б чудово. Напевне, мені не варто було зараз говорити тобі про це, але вихід такої книжки ризикований крок і для тебе.

Максиміліан звів очі на Мірбаха.

— А що вони можуть мені зробити?.. Тут, у Австрії, вони не посміють…

— Я теж хотів би сподіватися на це, — тихо промовив Йоганн.

Вони замовкли, думаючи кожний про своє. Потім Мірбах сказав:

— Я обіцяю тобі, Мак, що, як тільки я вбережу в безпеці свою сім'ю, хоча я ще не придумав, як це зробити, — знову візьмуся за них… — І додав: — Якщо ти твердо вирішив видати книгу — розраховуй на всі мої матеріали.

— Але ж це велика праця, ти витратив на неї не один рік…

— Я робив це не заради грошей… І не заради слави…

— Ну що ж, коли ти не проти, я ризикну не відкладаючи… Чим раніше вийде ця книжка, тим краще.

Прощаючись, вони міцно обняли один одного. Вже біля дверей Фак зупинив Мірбаха:

— Ти забув свою папку.

— Ні, це тобі.

— Що це?

— Додаткові матеріали.

— Отже, ти знав, що я вчиню саме так?

— Ні, Мак… Я взяв просто так, про всяк випадок…

Коли Мірбах пішов, Фак з нетерпінням розкрив папку.

Там було понад двісті сторінок машинопису. До рукопису додавався список колишніх нацистів, які були зв'язані з секретними операціями на Грюнзее.

Список починався прізвищем Вірзінг.

Вірзінг Гізелер. Народження 1907 року, гауптштурмфюрер СС, економічний радник начальника управління ГІУБ Шелленберга. Нині головний редактор журналу «Кріст унд вельт» («Християнин і світ»). Мешкає у Штутгарті, Лібанонштрассе, 5.

Детерман Герман, офіцер військово-морського флоту, керівник інституту фізичної хімії при дослідній станції ВМС на Грюнзее. Брав участь у затопленні секретних документів, золота, валюти. Мешкає у Гамбурзі, Зорхоф, 32.

Зікс Франц-Альфред, народження 1909 року, член НСДАП, бригадефюрер СС, начальник відділу культурної політики міністерства закордонних справ. Цей відділ переправляв за кордон національні цінності. В 1946 році Зікс був засуджений американським військовим трибуналом як воєнний злочинець до двадцяти років тюремного, ув'язнення. Звільнений достроково. Живе в Крессбронні.

Фак пробіг очима по списку далі. Його цікавило, чи є в цьому списку ті, що живуть в Австрії зараз… Ось…

Шмідт Роберт, професор, народження 1904 року, член НСДАП, штандартенфюрер СС, керівник економічного відділу управління, з середини 1944 року радник Кальтенбруннера з економічних питань, живе в Відні, Терезіенгассе, 17. До останньою часу був директором машино- і вагонобудівної компанії «Зімерінг-Грац-Паукер АГ» в Австрії.

Розенкранц Еріх. Народження 1900 року, групенфюрер СС. Гауляйтер Верхньої Австрії. В 1945 році керував затопленням ящиків із секретними документами і фальшивими грішми на Грюнзее. Мешкає у Цель-ам-Зее…

Про Розенкранца в рукописі Мірбаха Фак знайшов кілька окремих виписок.

Ці виписки, цитати із промов Розенкранца, прекрасно лягали в книгу з назвою «Дволикий Янус».

21 серпня 1944 року Розенкранц у промові «До солдатських матерів» говорив: «Вам випало щастя бути сучасниками Адольфа Гітлера. Фюрер краще за всіх знає, далі за всіх бачить, яким шляхом належить іти німецькому народові в досягненні високої мети. Ви і ваші діти повинні всіма силами сприяти виконанню історичної місії, накресленої Адольфом Гітлером».

Сам Розенкранц не шкодував сил, щоб якомога краще «сприяти виконанню цієї великої місії». У 1939 році в «Кенігсберге альгемайне цайтунг» він писав:

«Південна Пруссія завжди приділяла велику увагу польській небезпеці. Безперечним успіхом Німеччини є онімечення польських земель. За кілька років нашого перебування в повіті Штум кількість дітей у польських школах скоротилася більше ніж удвоє. Ці цифри свідчать самі за себе. Той, хто втрачає молодь, той втрачає майбутнє…»

У 1943 році, повернувшись із поїздки по окупованих районах Росії, Розенкранц публічно заявив: «Слов'янами може правити тільки тверда рука. Той, хто вірить, що може домогтися чогось від слов'ян м'яким ставленням, глибоко помиляється. Такі погляди можуть формуватися не в націонал-соціалістській німецькій робітничій партії, а в якихось інтелігентських клубах. Треба завжди пам'ятати, що в минулому намагання білих людей ставитись з довірою до туземців завжди кінчалось тим, що останні платили їм за це зрадою…»

«В цих словах увесь Розенкранц, справжній», — подумав Фак. Він згадав свою першу зустріч з Розенкранцом, його розповідь, лицемірну і брехливу.

Послухати його і йому подібних, то вони тільки те й робили, що вболівали за благо німецького народу. Саме для того вони захопили Австрію, його Австрію?

…Максиміліан підвівся, розправив плечі, бо затерпли лопатки. Крізь напівспущені штори просочувався сірий світанок. Фак підійшов до бара. Налив вина і випив. Потім розсунув штори і відчинив вікно.

Місто що спало. Як спав і він того ранку, коли до його передмістя підходили чужі танки. І хоча Максиміліан знав, що цього ранку, в цю саму хвилину місту, яке він так любить, нічого поки що не загрожує, відчуття тривоги все більше і більше огортало його.