Жовте коло

Розділ чотирнадцятий

Востаннє Клінген бачив Розенкранца в липні 1945 року в Швейцарії. Тоді це був ще моложавий елегантний чоловік у модному костюмі. Нині перед ним був дід: підпухлі очі, глибокі зморшки біля вуст, сиве рідке волосся…

Вони сиділи в просторій вітальні біля штучного каміна, червонуваті відблиски якого вигравали на їхніх обличчях.

Бесіда трохи затяглася. Поїздка Клінгена по європейських країнах і його зустрічі дуже цікавили Розенкранца.

— Ви принесли мені добрі вісті, — сказав він. — Звичайно, між нами і людьми Кремона та Кане є різниця. Але ми не маємо наміру зараз вдаватися до політичних дискусій. До чого ми прагнемо? До єдності. Тільки в єдності наша сила, наше відродження, наше майбутнє. Тільки об'єднані сили Європи можуть захистити цей спосіб життя, який ми всмоктали з молоком матері. Згадайте, як казав ваш батько: «В системі онімечених держав «нової Європи» такі країни, як Франція, повинні зайняти гідне місце…»

— Онімечених?..

— Це питання так зараз не стоїть. На жаль, свого часу у нас було мало справжніх політиків, які б могли націонал-соціалістські ідеї подати в такій формі, щоб вони були… прийнятні. Даруйте за таке порівняння: головне в біфштексі — це шмат м'яса. Без нього це не страва. Але щоб було смачно, треба його приготувати, зробити гарнір, посолити, поперчити… Ще раз даруйте, будь-яке порівняння трохи кульгаве… Так от, цей гарнір повинні готувати розумні політики, але, на жаль, у нас їх не було, тому все виглядало грубим, сирим, прямо з кров'ю. Ідея «нової Європи», не Німеччини, а Європи, почала набувати своїх справжніх форм надто пізно. Багато було зроблено такого, чого не можна було викреслити з пам'яті інших народів.

Потім Розенкранц розповів про з'їзд НДП в Швабаху, де він недавно був.

— Атмосфера, що панувала на з'їзді, — це атмосфера боротьби, — заявив колишній гауляйтер.

— Яке на вас враження справили керівники НДП? — запитав Клінген.

— Це справжні бойові офіцери, ватажки мас. Звичайно, вони поки ще не про все можуть говорити відверто. Але нам зрозуміло, що мається на увазі, коли говориться про динамічні сили, що заповнять вакуум Європи.

— Я чув, що в Швабаху були великі демонстрації протесту, — перебив його Клінген.

— На жаль, це так. Вони йшли вулицями і кричали: «Нам досить було одного Адольфа! Геть НДП!» Ідіоти! Звідки тільки береться така мерзота? А може, фюрер мав рацію, коли перед смертю сказав, що німецький народ не достойний його?..

— Не треба узагальнювати. Адже є й такі, як Келлер.

— Так, Келлер — молодець. Справжній офіцер. Він прекрасно розуміє, що не воюють у білих рукавичках.

— Але зараз не війна…

— Війна продовжується і сьогодні, дорогий Клінгене. І сьогодні стріляють і в Африці, і в Азії, і в Європі, і навіть в Америці. Поки ще стріляють не так часто, як хотілося б, але треба сподіватись, що незабаром усе зміниться. До речі, ось ви — книговидавець. Від таких людей, як ви, від ваших книжок багато залежить. Якщо це будуть бонові книги, що закликають вперед, — ми будемо мати гарну молодь.

— Останнім часом вийшло немало книжок про війну.

— Ох, що це за книжки?.. Де справжні бої, героїзм, солдатська дружба? Нема… Буває, правда, інколи натрапиш на варту уваги книжку. Ось я недавно читав, забув прізвище автора… Він описує Східний фронт. Уся розповідь ведеться від першої особи. Він з партизаном зустрівся у лісі. У того і в іншого закінчились патрони, і вони зчепились… -. Потім наш добрався до горлянки монгола й почав душити, ось так! — Розенкранц стиснув шию руками. — Душив, поки у того піна з рота не пішла.

— Але чому монгола? — запитав Клінген.

— Може, не монгола, може, росіянина, азіата, одне слово. І він його задушив, потім обтер руки, закурив і пішов собі своєю дорогою. А цю ж саму сцену можна було описати й інакше: задавив азіата, більшовика, а потім страждає, згадує все життя, йому навіть стає млосно при одній згадці про це, він ледь не втрачає глузду — ось це і є літературна квашня…

— Би пам'ятаєте Двінгера[16]? — запитав Клаус.

— Ще б пак! «З Двінгером легше стріляти!» — так казали мої хлопці. До речі, знаєте, хто допоміг Келлеру? — І, не чекаючи відповіді, Розенкранц, уже наперед знаючи, яке враження справлять його слова, сказав: — Фріц Штібер.

— Фріц Штібер? Поет? Той самий?

— Той самий.

— Де ж він тепер, чим займається?

— У сорок п'ятому році йому довелось зникнути. Я влаштував його в лісництві, роздобув документи на ім'я Еберхарда Шрота. Всі ці роки він був охоронцем Грюнзее.

— Дивна метаморфоза. Та він хоча б пише?

— Що ви! Він так увійшов у свого роль простого, неписьменного лісника, що вона стала його другою справжньою натурою. Він дуже спростився.

Розенкранц підвівся:

— У мене зараз багато вільного часу, і я часто думаю про минуле. Ви тільки згадайте наші перемоги, наш злет… Коли б уряд Віші встиг передати нам свій флот, як це було домовлено згідно з угодою, то ми впоралися б з Англією, операція «Морський лев» була б здійснена. Вся Європа була б нашою. Весь хід війни пішов би по-іншому… Або візьміть фатальний сорок перший рік. Зміна уряду в Югославії, зосередження німецьких військ на Балканах — блискуче, але на цьому ми втратили два тижні, а як вони нам були потрібні, ці два тижні, теплі і сухі травневі дні… Як вони були нам потрібні восени сорок першого, коли почалась негода… Багато згубних випадковостей підстерігало нашу державу на її важкому шляху…

Розенкранц, вибачившись, вийшов до іншої кімнати і повернувся з невеличкою скринькою в руках.

— Можна сказати, що ось тут зберігається майбутнє нової Німеччини.

Клаус подумав, що розчулений гауляйтер не зміг і цього разу обійтися без патетики.

Вже сухим, діловим тоном Розенкранц продовжував:

— Ці списки не повинні потрапити в чужі руки. Якщо станеться щось серйозне — потягніть за цей шнур… Тепер відпочивайте, а завтра вранці — у дорогу.

Побажавши на добраніч, Клінген піднявся в свою кімнату на другий поверх. Нарешті він сам.

Клаус закурив. Хоча лікарі давно заборонили йому це через хворобу горла, але зараз було не до лікарських порад.

Легкий запашний димок клубочився над сигаретою. Клінген не затягувався. Він набирав у рот диму, а потім легенько видихав його.

Він сидів у кріслі майже нерухомо, розслабившись, і в нього було таке відчуття, що за кожним видихом він звільняється від чогось тяжкого.

Мета, до якої він прагнув, здавалось, досягнута — списки у нього в руках. Але до цих списків потрібний шифр. Зейдліц був батьком цієї мережі агентів і, звичайно ж, мав ключ до них.

Клінген відчував, що його наздоганяють. Той, хто переслідував його по всіх країнах Європи, був зараз, мабуть, десь зовсім близько, поруч. Де вони хочуть схопити його? Найімовірніше, в ФРН… Тоді найрозумніше виїхати з Австрії. Вони, звичайно, ні перед чим не зупиняться, коли відчують, що він намагається втекти. Але, більше всього, вони ще будуть чекати. Адже їм потрібний не лише він, але й списки, і шифр до них.

Клаус і зараз не був упевнений, чи стежать вони за ним. Це постійне стеження геть виснажило його.

Колись Клінген був схильний до того, щоб списки або фотокопію з них десь заховати на той випадок, якщо з ним щось трапиться. Але поки що не було жодної можливості відірватися від своїх переслідувачів, а головне, це були ще не списки, тобто без шифру вони нічого не варті.

Хто може дістати цей шифр, крім нього? Найближчим часом, мабуть, ніхто. Отже, він мусить це зробити.

Фак прокинувся від звуку автомобільного сигналу. Ніч була тепла, і ще звечора він витягнув ліжко на коліщатках на відкриту веранду. Максиміліан підвів голову і подивився на будинок Розенкранца. У дворі він побачив людські постаті.

Максиміліан був упевнений, що чув звук автомобіля. Можливо, це йому приснилось. Йому вже не раз снились подібні сни. Але як би там не було, він прокинувся і бачив людей, дії яких не викликали сумнівів у тому, що вони збираються в дорогу.

Фак швиденько вдягнувся, зійшов униз і сів у «фольксваген». Дорога вела на схил. Звідси теж добре видно будинок Розенкранца.

Факова машина була заправлена, а в багажнику лежало ще кілька каністр з бензином. Він приготував усі необхідні документи, що давали право вільно проїхати кордон. Щоб вистежити людей Розенкранца, ладен був їхати хоч на край світу.

У дворі Розенкранца підготовка до від'їзду, судячи з усього, закінчувалась. Сам колишній гауляйтер теж вийшов на подвір'я, але машина його стояла, як і раніше, в гаражі, і, можливо, він нікуди не збирався їхати.

«Цікаво, яку роль у всій цій історії відіграє приїжджий?» — Максиміліан для себе вже вирішив, що повинен вистежити цього прибульця. Судячи з номерів його машини, вона була із ФРН. Що ж, Фак ладен поїхати і в ФРН — ця ниточка обов'язково кудись та приведе, дасть нові адреси, нові імена, ще одна сторінка рукопису про Грюнзее буде заповнена. Виявляється, його збираються супроводжувати… цей пан в «опелі». З ними ще була молода жінка. Вчора вдень він бачив її в ресторані. Вона була одна. До її столика незабаром підсів якийсь чоловік, але ненадовго. Фак раніше не бачив його в Цель-ам-Зее.

Він не помітив, щоб вони про щось розмовляли. Мужчина випив кухоль пива і пішов. У Фака ще тоді майнула думка: «Чи не познайомитись мені з нею?» Потім він відмовився від свого наміру. Треба бути обережним, не привертати до себе уваги.

Так, вони від'їжджають. Дуже добре, що ще темно. Темно настільки, що машину вони навряд чи помітять і вже досить світло, щоб з'їхати вниз, не вмикаючи фар.

Фак відпустив ручне гальмо, і «фольксваген» покотився дорогою вздовж вузького, але стрімкого гірського потоку.

Першим рушив «мерседес», за ним — «опель». Вони відразу набрали швидкості.

«Дарма — до роздоріжжя добрих сорок кілометрів, і я зумію їх наздогнати, — вирішив Максиміліан. — Так навіть краще, нехай трохи одірвуться, я наздожену їх у дорозі». Максиміліан злегка загальмував, а коли його машина під'їжджала до перехрестя, він побачив «кадилак» з американським номером. «Кадилак» пішов слідом за тими двома машинами. Максиміліан завів мотор і прилаштувався в хвості. В такому порядку вони виїхали за місто.

Незабаром «кадилак» почав збавляти швидкість, і Фак змушений був обігнати його. Коли машини порівнялись, він кинув погляд на людину, що сиділа за кермом. Його обличчя здалося йому знайомим. Так… Він бачив цього чоловіка в ресторані за одним столиком з молодою супутницею прибульця. Можливо, він із поліції? Але навряд. Після зустрічі та розмови з Клуте Фак не дуже сподівався, що поліція зараз буде займатися «справою Грюнзее». А якщо цей чоловік не з поліції, тоді хто він? Що ж, можливо, Фак встановить і це.

Гарвей відчув за своєю спиною двоє очей. В подібних ситуаціях його чутливість була особливо загостреною. Цей божий дар відчувати спиною, як він казав, розвинувся ще більше від досвіду роботи в розвідці. За звичкою Пітер навіть удома сідав у куток, щоб захистити свою спину бодай стіною. Коли він їхав у машині, він не любив, щоб йому наступали на п'яти. Гарвей у таких випадках або ж пропускав іншу машину вперед, або ж відривався від неї.

Фак, який їхав позаду Гарвея, лише на кілька секунд ввімкнув світло, коли проїжджав тунель, але Пітер і потім відчував ці фари, хоча вони були вже давно вимкнуті.

«Фольксваген» для американського контррозвідника з'явився несподівано. Він не бачив його раніше, не знайомим для нього було і обличчя того, хто вів «фольксваген». Він міг бути його колегою із австрійської контррозвідки, міг бути супровідником Клінгена, міг бути й із розвідки якоїсь іншої країни. Але чим довше Гарвей спостерігав за машиною, що їхала позаду, тим більше не сумнівався в тому, що це — розвідник.

Незнайомець поводився як людина, що вперше вийшла на футбольне поле. Він зовсім не знав правил гри. Коли Гарвей збавив швидкість, щоб наблизитись до нього, той ледве не налетів на нього. Потім досить довго їхав слідом, тримаючись на такій відстані, що Гарвей зміг добре його роздивитися в бокове дзеркало.

Варто було машині Келлера відірватися, як незнайомець обігнав Гарвея і помчав стрімголов навздогін за капітаном. Більше всього, це була приватна особа, приватний детектив, що тільки починає кар'єру. Відпустивши його, Гарвей натиснув на акселератор, і, коли «фольксваген» зник за поворотом, «кадилак» рвонув уперед. Почувся свист — це повітря струмувало по задніх крилах «кадилака».

Приймач, ввімкнений у машині Гарвея, був настроєний на одну хвилю. Пітер почув, що радіосигнали почали слабшати і віддалятися вправо. Отже, машини звернули в бік перевалу Гроссглокнер. Це був не зовсім прямий шлях до кордону, але він теж вів туди. Мініатюрний радіопередавач у валізі Еллінг, мов павутинкою, зв'язував машину Клінгена з ним. Гарвей ніяк не міг зрозуміти, чому Клінген узяв з собою Маргарет. Він повинен був, за його передбаченнями, залишити її, відіслати знову в Париж або у Відень, куди завгодно. Це було так легко зробити, адже вона його підлегла. Але він цього не зробив. Виходить, він не збирається тікати із Австрії? Але коли він радянський розвідник, то повернення до ФРН для нього — безумство. Звичайно, Гарвей наслухався про те, як росіяни воювали. Але то була війна. Та й люди, які кидались із гранатами під гусениці німецьких танків, були людьми іншого складу. А Клінген же — інтелектуал…

Усе це було незрозумілим для Гарвея, а він не любив незрозумілих речей. Вони завжди приховували в собі небезпеку. Зіставляючи відомі йому факти, Пітер усе-таки вважав, що Клінген намагатиметься покинути Австрію, і тому про всяк випадок на дорозі, що вела до Чехословаччини, за його наказом стояли дві машини з номерами американського посольства.

«Або ти — його?! Або він — тебе?! Все, як у Африці!» — Келлер давно помітив зеленого «фольксвагена», який не відставав од нього. Він намагався відірватись, але попереду йшов «мерседес» Клінгена, а він не мав права обганяти його. Тоді капітан вирішив пропустити «фольксвагена» вперед і різко збавив швидкість. Віддаль між машинами зменшилась, і він зміг у бокове дзеркальце побачити того, хто сидів за кермом «фольксвагена».

Попереду показався шлагбаум. Тут починалась приватна дорога, що вела до перевалу Гроссглокнер. Біля шлагбаума Келлер зупинився і заплатив за проїзд. Він не поспішав від'їжджати: виліз із машини, обійшов її, зазирнув під мотор — тягнув час, поки до шлагбаума не під'їхав Фак.

Максиміліан теж не поспішав їхати далі. Він повністю повторив Келлера. Тепер у капітана не було сумніву: ця людина переслідує його шефа. Капітан сів у машину і рушив з місця — Фак зробив те ж саме. Машини Клінгена не було видно — вона пішла далеко вперед, поки вони возилися біля шлагбаума. Що ж, це було тільки на користь, Келлер уже прийняв рішення.

Дорога пішла вгору. Кінчався сосновий ліс, що обступав шосе з обох боків. Починалися альпійські луки. Рослинність ставала дедалі біднішою. Мотор уже хрипів, як загнаний кінь. На цій висоті йому не вистачало кисню, і він мовби всіма своїми порами всмоктував повітря. Чим вище вони підіймались, тим ставало холодніше. Спочатку забіліли острівки снігу. А вже біля перевалу він лежав товстим килимом. Дорога, звичайно, була розчищена, і лише по її узбіччю тяглися снігові вали. Місцями вони виростали в високі снігові стіни, і здавалося, що їдеш тунелем.

Келлер не зводив очей з «фольксвагена», який невідступно їхав за ним.

Лише вузенька стрічка асфальтової дороги, затиснута двома сніговими стінами, і широка стрічка синього неба, — от і все, що можна було тепер бачити. Наближалась найвища точка перевалу. Досягнувши її, Келлер побачив унизу зелений простір.

День стояв сонячний, і повітря було прозоре.

Униз «опель» Келлера котився швидко. Його доводилось щоразу притримувати, мов скакового коня. Але капітан рідко натискав ногою на гальма: нехай котиться. Швидкість наростала. На поворотах машину злегка заносило, і тоді, жалібно співали шини. А переслідувач не відставав. Капітан виглядав спокійно. Його голова була ясна. Перед операцією голова в Келлера завжди була ясною. Це відчуття для нього — знайоме.

Снігові стіни закінчились. Снігу ставало все менше. І тільки величезні валуни тяглися вздовж дороги. Повороти стали крутішими, але вони були відгороджені надійними залізобетонними стовпами.

Капітан глянув у бокове дзеркало і побачив переслідувача. Схоже, що той посміхався. Келлер теж хотів посміхнутися — але обличчя його спотворила гримаса.

Фак, звичайно, не міг цього бачити. Він бачив лише капітанову широку спину і важкий карк.

Келлер почав нервувати: влучного повороту більше не траплялось.

Незабаром вони наздоженуть Клінгена, а втягувати його в цю справу капітану зовсім не хотілося.

«Увага! Попереду ремонтні роботи! Швидкість обмежена!»— величезні плакати, виписані яскравою фарбою, відразу впадали в очі.

Та Келлер не думав збавляти швидкість. Робітників на дорозі не було: неділя, всі відпочивали. Келлер ще збільшив швидкість, а його машина, як магніт, притягувала машину Фака. Той теж їхав без остраху: гальма були надійні.

Відкрився крутий поворот з глибоким урвищем справа. Келлер востаннє глянув у дзеркало і… натиснув з усієї сили на педаль, що вмить відкриває люк запасного баку з машинним маслом. Чорне і густе, воно вихлюпнулось і розпливлося по дорозі. Келлер уявив, як переслідувач, намагаючись зупинити свого «фольксвагена», щосили натискає на гальмову педаль. Але як тільки колеса торкнулись маслянистої плівки, машина втратила управління. Її боком понесло до бордюру. Келлер ще якусь мить бачив напружене, здивоване, а головне, далеке від думки про близьку смерть обличчя людини і за секунду почув її крик: «А-а-а-а!…»

Гарвей почув легкий вибух, а проїхавши дві милі, побачив, що звідкись знизу, з ущелини, піднімається дим. Коли він під'їхав до місця, де велися ремонтні роботи, різко загальмував: шосе тут було залите маслом. Побачивши сліди автомобільних шин, Пітер усе зрозумів. Це був улюблений прийом гангстерів, коли вони тікали від поліції: вихлюпнути масло під колеса наздоганяючих мотоциклістів або автомобілів.

Гарвей виліз із кабіни і підійшов до краю урвища. Внизу, де жебонів маленький струмочок, диміли рештки «фольксвагена».

Допомогти тому, хто лежав там, під уламками, було вже неможливо. Найрозумніше в даному випадку швидше від'їхати звідси.

Гарвей сів у машину і ввімкнув першу передачу: їхати треба було дуже обережно, щоб щасливо обминути маслянисте поле на асфальті. Мотор працював з мінімальними обертами, і все-таки задні колеса «кадилака» двічі добре крутонуло.

Нарешті Пітер вибрався на чисту дорогу. Американець дав газу, і машина помчала вниз. За відбитками протекторів могли б легко встановити, що він проїжджав місце аварії. «Повідомити в найближчому місті про те, що скоїлось?..» — подумав було Гарвей. Але він не міг цього зробити: його, без сумніву, затримали б як свідка. А він поспішав. Зв'язався по радіо з машинами своїх колег, повідомив їм, у якому напрямку йшли машини Клінгена та Келлера, наказав зустріти їх на перехресті біля Європейського мосту і продовжувати переслідування. Сам він вирішив їхати найкоротшим шляхом, щоб швидше пересікти кордон.

Про те, що трапилось на перевалі Гроссглокнер, Клінген не знав. Кілька годин тому він щасливо переїхав кордон ФРН і проминув Майнц. Тепер дорога йшла рейнською долиною.

Рейн був справа, ліворуч височіли скелі. Вечоріло. Рейн жив своїм буденним, напруженим життям. Його гладеньку і сіру поверхню борознили білі пасажирські теплоходи і чорні — вантажні. Маленькі, але сильні буксири тягли громіздкі баржі, навантажені по самісіньку ватерлінію.

На правому березі височів старовинний рицарський замок. Зовні він зберігав свій древній обрис, але всередині його приміщення були обладнані під готель і ресторан. Клінгену випадало не раз там бувати.

Клаусу завжди подобались ці маленькі рейнські міста, що зберегли свою химерну архітектуру. Великі міста Німеччини під час війни були зруйновані. Заново відбудовані, вони стали подібні між собою — скло, бетон… А маленькі рейнські міста, своєрідні і затишні, збереглися. Вони виглядали точнісінько такими, як і багато століть тому назад.

Але Клінген зараз думав не про це. Дорога була довга, і він відчував себе вельми стомленим: голова зробилася важкою, затьмареною, ноги й руки — ніби з вати… Чи, бува, не захворів? Найгірше було те, що він відчував якусь пригніченість. Що це? Передчуття?

Дурниці.

Йому хотілось лягти і ні про що не думати. Мабуть, він усе-таки захворів. Температури не відчував, але було важко дихати, і відчинені вікна не допомагали. Він глянув у верхнє дзеркальце і побачив, що Маргарет, схиливши голову на спинку заднього сидіння, спить. Треба ж було саме в цей день, у цей останній відповідальний момент йому захворіти! Сумніву не було — він захворів. Але чим? У нього не боліло горло, взагалі нічого не боліло, тільки от голова… Було таке відчуття, що все, що відбувається довкола, — нереальне. Ось він перемикає швидкість, обганяє машину, що їде попереду, сигналить велосипедисту, який вискочив на проїжджу частину дороги, і… ніби все це робить не він, а хтось інший, ніби все це відбувається вві сні, коли ми стаємо немовби іграшкою в руках якихось невидимих могутніх сил: хочеш повернути вправо, а ноги несуть тебе вліво! Хтось наздоганяє тебе, ти тікаєш від небезпеки, а ноги і земля — все наче гумове, біжиш, біжиш — і на місці… Але ж він не спить. Він виразно бачить дорогу, в бокове дзеркало — машину Келлера. Десь позаду іде «кадилак» Гарвея, а на задньому сидінні — Маргарет, яка спить, а можливо, вдає, що спить. Це все його вороги, і вони хочуть заволодіти цією маленькою скринькою, що схована в кермовій колонці. А в цій скриньці тисячі смертоносних бацил… Варто її тільки відчинити — вони розповзуться, і тоді… Що за марення? Клаус труснув головою, ніби бажав позбутися цієї мани, що огорнула його. Ні! Треба зупинитися. «Може, мені підсипали отрути або дали сильне снотворне? Але це вже триває кілька годин. Значить, вони дали мені щось таке, щоб паралізувати мою волю… Так, так! Саме так. Отже, треба зібратися, затиснути все в кулак!.. Але хто б це міг зробити? Дивне запитання! Хто завгодно. Можливо, й вона?» Він знову глянув на Маргарет, яка сиділа тепер з широко розплющеними очима. Щоки її були неприродно бліді. Можливо, це йому лише здається. Клаус мляво подумав про те, а що, коли запитати в неї, як вона себе почуває, але замість цього різко натиснув на гальма і зупинив машину — потім відкинувся на сидіння і заплющив очі. Різнобарвні кола попливли в темряві. Так, нерухомо, він сидів, поки не почув скрегіт гальм — це під'їхав Келлер. Клінген відчинив дверцята і вийшов. За ним вийшла Маргарет. Ні, він не помилився: справді, вона була бліда. Можливо, і її?..

— Здається, я захворіла, — кволим голосом промовила Еллінг і притулилась до машини.

У цей час до них підійшов Келлер. Він теж був блідий. Але голос у нього, як завжди, був сильний і впевнений:

— Як вам подобається? Такого фена я не пам'ятаю за все своє життя. Мене просто паче підмінили. І думати ні про що не хочеться, навіть про жінок… Хочу тільки, щоб мені дали спокій…

— Що ви сказали? Фен? — запитав Клінген.

— Атож, фен. Буває, що він заходить ще й далі на північ.

— Так це фен? — перепитав Клінген.

— Ну, звичайно ж. Хіба ви не відчуваєте? Завтра всі газети будуть заповнені некрологами. Сердечники, гіпертоніки, самовбивці… При фені різко падає тиск…

— Звичайно ж, це фен! Фен! — привид, що приносить нещастя… — з полегшенням вимовив Клінген.

«Що ж, це навіть на краще», — подумав він і сказав:

— Маргарет погано почуває себе, допоможіть їй.

— У мене в самого таке відчуття, ніби мене ціпами помолотили, — зізнався Келлер.

— Посадіть Маргарет до себе в машину, їдьте до мене додому і чекайте на мій дзвінок.

— Але ж я повинен супроводжувати вас до будинку Зейдліца…

— Хіба ви не бачите? З Маргарет зовсім погано!.. Келлер і Клінген допомогли Еллінг сісти до капітана в машину.

На роздоріжжі при в'їзді в Кельн вони роз'їхались у різні боки.

Машина Клінгена на великій швидкості йшла набережною Рейну. Було десь близько опівночі. Пригальмувавши, Клінген звернув на міст біля Кельна-Дойтца.

На мосту через Рейн швидкість була обмежена, жовті світильники освітлювали дорогу. Зліва видно було залізничний міст, знаменитий міст, що тримається на одній підпорі.

На правому березі Рейну вогнів було менше. По суті, тут уже починалась околиця міста.

Про свій стан Клінтон більше по думав. Тепер він знав, що це — фен, і навіть відчув себе трохи бадьоріше. У всякому випадку, страх, що він не зможе довести машину, минув. Але голова його була такою ж важкою та затьмареною, і відчуття, що все довкола відбувається немов уві сні, не полишало його.

Клінген повернув ліворуч і тепер їхав тінистою алеєю. Ось і двоповерховий котедж — дім Зейдліца.

Крім парадного, до будинку вів ще один під'їзд з боку парку, покритий жовтим гравієм. Саме цією дорогою вів машину Клінген.

Біля воріт Клаус зупинився. В будинку було темно. Він натиснув на кнопку хвіртки, і вгорі спалахнула червона сигнальна лампочка. Трохи нижче лампочки виднівся сітчастий репродуктор. Клаус подзвонив ще. Жодної відповіді. «Невже Зейдліца немає вдома?» Від такої думки Клінгена аж жаром обдало. Він що раз натиснув на кнопку. Нарешті в верхньому вікні спалахнуло світло. Це була спальна кімната самого Зейдліца. Отже, економки дома немає.

За кілька секунд у репродукторі почувся голос:

— Хто там?

— Це я, Бруно!

Репродуктор клацнув: його вимкнули. Потім засвітилося в другій кімнаті. Нарешті внизу відчинилися двері.

Клінген за цей час встиг відігнати машину до парку і поставити її в кущах.

Поперед Зейдліца бігло два бульдоги, відгодовані, спеціально дресировані собаки. Вони добре знали Клінгена. Клаус згадав, як минулого разу, перед від'їздом, коли він увійшов до вітальні, собаки несподівано загарчали. — Вони що, не впізнали мене? — запитав Клаус.

— У тебе пістолет із собою?

— Так, зі мною, — признався Кліп геп.

— Собачки дуже добре чують збройове масло. Адже я тримаю їх проти гангстерів, — пояснив Зейдліц.

Справді, гангстеризм у Кельні набрав нечуваних розмірів. Та, звичайно ж, Зейдліц тримав собак не лише проти гангстерів.

Клаус згадав про цей випадок зараз тому, що в його кишені знову був пістолет.

— Все гаразд? — запитав Зейдліц.

— Не зовсім.

— А де Келлер?

— Я послав його до себе додому з Маргарет…

— Ходімо в дім.

Коли вони ввійшли в передпокій, Зейдліц запитав:

— Я себе почуваю жахливо. У мене поганий вигляд, правда ж?

— Ти блідий…

— Але хіба тільки це? Серце наче не на місці, — він доторкнувся до грудей, — а в горлі, а голова… Колись я таки не переживу фена.

— Дай я допоможу тобі, — запропонував Клінген.

— Спасибі, Клаусе… Отже, не все було гаразд? — запитав Зейдліц, коли вони зійшли нагору.

— Маргарет виявилась шпигункою, ти був правий, а Гарвей переслідував мене цілу дорогу. Біля Кельна мені пощастило відірватися від нього.

— Просто нема сили поворухнути рукою… — поскаржився Зейдліц. — Я боюся Гарвея, Клінген. У мене з ним давні рахунки, ще з великої війни. До цього часу він про це не знає, але коли дізнається… А ти впевнений, що тобі пощастило відірватися від нього?

— Ні, впевненості у мене не було. Але що мені залишалось? Не їхати до тебе?

— Ні, ти зробив правильно. І схоже… — Зейдліц не доказав. У сусідній кімнаті було темно, і світло від фар машини, що повертала, ковзнуло по стінах. Потім знову стало темно. Бульдоги, що лежали біля Зейдліцових ніг, насторожились. Зейдліц вимкнув світло.

Ніч була досить темна, без зірок, і тільки на лівому березі Рейну здіймалася заграва — це був Кельн.

Із вікна було добре видно, як із машини, що зупинилась біля під'їзду, вийшло четверо, а п'ятий, не вмикаючи фар, поїхав далі…

Серед тих, що вийшли, Зейдліц упізнав Гарвея.

— Це він.

— Не може бути, — засумнівався Клінген.

Троє перелізли через загорожу і заховались у кущах, Гарвей же підійшов до входу з пістолетом у руках. Він наблизився до дверей і натис на кнопку дзвінка.

— Може, викликати поліцію? — запропонував Клінген. — Скажеш їм, що тебе грабують.

Зейдліц глянув на Клінгена. Очі вже звикли до темряви, і Клаус добре роздивився обличчя Зейдліца. Воно вражало своєю повною відчуженістю і спокоєм. Після слів Клауса Зейдліц підійшов до телефону і зняв трубку.

— Вони перерізали провід, — вимовив Зейдліц. — Значить…

В цей час у передпокої знову пролунав дзвінок. Гарвей махнув рукою, і ті троє, що в кущах, вийшли й прямували до будинку. В руках у кожного був пістолет.

Зейдліц витягнув із задньої кишені парабелум і націлився. Дзенькіт розбитої шибки заглушив постріл.

— Я, здається, попав у нього, — сказав Зейдліц, побачивши, як Гарвей схопився за праву руку.

Ті троє, що були вже біля дверей, кинулись навтікача, а Гарвей шугнув у кущі.

— Краще починати першим. У тебе є зброя?

— Є. — Клінген теж витяг пістолета.

Зейдліц вийшов до сусідньої кімнати, наказавши Клінгену:

— Не підпускай їх до вікон, стріляй!

Хтось поповзом плазував уздовж стіни, і Клаус вистрелив. За вікном було чути стогін. Унизу пролунали постріли, і в сусідньому вікні вилетіли шибки.

— Попав? — запитав Зейдліц, повернувшись.

— Попав…

— Візьми, — наказав Зейдліц. Клінген помітив у його руках коробочку.

— Тут шифр і списки. Ти мусиш обов'язково доставити все це в Мадрід. Вулиця Барселони, 15. Дону Ансельмо. Передай це тільки йому! Ти мене розумієш?!

«Поки що все йде добре, як і передбачалось. Тепер тільки б вибратися звідси».

— Але як же ти, Бруно? — запитав Клаус.

— Я почуваю себе так погано, що мені однаково не вибратись. Іди, я притримаю їх. Не гай часу! Спускайся вниз… Із туалетної кімнати вікно виходить прямо в чагарник.

Клінген спустився вниз. Туалетна кімната містилася в напівпідвальному приміщенні. Нагорі знову пролунали постріли. Клаус відчинив вікно, обережно просунув голову, обдивився. Вікно було на рівні з землею, і він тихенько вибрався з нього. Коробочку сховав у кишеню пальта. Тепер усе залежало від щасливого випадку. Якщо йому пощастить вибратись… Кущі кінчалися, а до дерев лишалось ще метрів п'ятнадцять. Клаус навзгинці побіг. Але варто було йому зробити кілька кроків, як від дерева відокремилась постать і тут же пролунав постріл. Щось сильно штовхнуло в плече, і гострий, різкий біль ударив у груди. Але рукою він ще міг володіти, і вона швидко спрацювала: короткі язики полум'я тричі вирвалися з дула пістолета. Той, хто стріляв у нього, впав навзнак.

Клаус побіг між деревами, затиснувши рукою рану. Рука його і пістолет відразу зробилися липкими від теплої крові… «Лише б встигнути добігти до машини! Тільки б устигнути», — стукотіло в голові.

Біля будинку знову пролунали постріли.

Нарешті він добрався до «мерседеса». Влізаючи у кабіну, Клінген зачепився за дверцята пораненим плечем і від різкого болю ледь не знепритомнів. Але за кілька секунд опанував себе і натиснув на стартер. Не вмикаючи фар, Клаус рушив з місця і повів машину прямо через чагарник.

«Хоч би встигнути… — думав Клінген. — Хоч би не наскочити на пеньок».

Чагарник порідшав, і «мерседес» вискочив на дорогу. Клаус круто повернув праворуч, ввімкнув третю передачу. Машина одразу ж набрала швидкість.

Біля перехрестя Клінген рвучко повернув ліворуч. На наступному перехресті він звернув ще ліворуч, у вузеньку вуличку.

Клаус добре знав лабіринт кельнських вуличок. Знайти тут його було не так просто. Але треба було вибиратися на автобан. Тільки на який? У бік Бонна? Там дорога затиснута з одного боку річкою, з другого — горами. Краще — на Дюссельдорф.

Бензострілка на панелі приладів стояла майже на нулю. В багажнику, правда, дві каністри з бензином, але зупинитися на дорозі і заправлятися зараз, коли з хвилини на хвилину могли з'явитися його переслідувачі, було безглуздо.

Боліло плече. Із рани сочилася кров. «Скільки ж її в мене?» — подумав Клінген, відчувши, що втрачає сили.

Дорожній знак показував перехрестя. Клінген пригальмував і повернув праворуч. Вибирати було ніколи. Треба швидше, поки він зовсім не знепритомнів і його не наздогнали, знайти місце, де можна було б заховати коробочку. Клаус запам'ятав показники спідометра на повороті.

Він проїхав іще кілометрів зо два і зупинився біля невеличкого виярка. Далі їхати вже не було сили. Клінген, перемагаючи біль, вибрався з кабіни і зсунувся по траві вниз.

Тут, під кущем, він зняв ножем дернину, видовбав ямку, поклав туди списки та шифр і тим же дерном заклав це місце. Схованка була не зовсім надійною, але на пошуки іншого місця не мав часу. Клаус боявся, що ось-ось знепритомніє.

Шлях нагору здався ще важчим, шкіряні підошви ковзали по траві. Його обличчя заливало потом. Він уже не стримував стогону. Нарешті, вхопившись за розчинені дверцята, Клаус вповз у машину. «Ще трошки, ще зовсім, зовсім трошки…» — твердив він собі, наказуючи рукам, ногам, серцю. Мотор завівся — і машина рвучко рушила з місця. Треба було швидше від'їхати від цього місця.

Він побачив позад себе фари, і це додало йому сили. «Мерседес» знову шарпнувся вперед.

На першому ж перехресті звернув на польову дорогу. Проїхавши кілометрів п'ять, Клаус загнав машину між деревами і негайно вимкнув світло.

З боку шосе наростало рокотання автомобільного мотора. Потім віддалилося і зовсім стихло.

Клінген якось одразу ослаб. Голова його бездиханно відкинулась на спинку сидіння. Він згадав матір і батька. Вони лежали в далекій російській землі, а він лежатиме тут. Один… Що завтра напишуть про нього газети?..

«В автомобільній катастрофі загинув книговидавець Клаус Клінген…» «Як нам стало відомо з поінформованих джерел, він був радянським агентом…»

«Скільки ж у мене крові?» — знову подумав він. Але кровотеча вже припинилась. Його лихоманило, — він непритомнів.

Він побачив маленьке тепле море. І хлопчика, який бреде по коліна в зеленастій воді. За ним на вірьовці, мов покірний пес, пливе човен. Берег ще далеко. Але з нього вже пахне розігрітим степом — полином, квітами.

— Митько! — гукають йому з берега.

Це Миколка, друг його дитинства.

— Іду! — озивається він.

І бреде, бреде по зеленій воді. Але чому вона стала такою холодною? Аж крижаною. І він увесь тремтить від холоду… Він виходить нарешті на берег і лягає на гарячий пісок. Так солодко лежиться йому на цьому гарячому піску, а сил немає — злипаються вії…

Клаус — Дмитро Іванович Алфьоров — розплющив очі. «Де я?! Скільки я пробув тут?..»

Високі сосни руділи в досвітній імлі. В одну з них вперся радіатор «мерседеса». Ліс був чистий і доглянутий, німецький ліс. Якась маленька пташечка спурхнула я гілки на гілку і сіла ті радіатор. Алфьоров хотів підвестися, але зойкнув від гострого болю в плечі. Голова вже стала ясною, але паморочилась від кволості. Отже, фен минув.

Пташечка була вертлява й весела. Це зовсім не райська пташечка, а звичайна синичка. І біль у плечі, і це пташеня, і запах землі на світанку — все свідчило про те, що це ще не смерть. Треба було вибиратися звідси. Час повернення на Батьківщину тепер зовсім близько. Треба було жити і працювати.