Жовте коло

Розділ сьомий

Фак належав до тих людей, які нелегко зважуються на будь-яку справу, але якщо вони вже беруться, то прагнуть довести розпочате до кінця.

На прохання Мірбаха Фак послав кілька запитів американцям, які в останні роки вели слідства і судочинство в справі нацистських злочинців, зв'язаних з таємницею Грюнзее. Американський бригадний генерал Тейлор надіслав Максиміліану листа такого змісту:

«Шкодую, що за давністю літ не можу пригадати бодай якихось обставин, пов'язаних із Шеленбергом, фальшивомонетниками і Грюнзее. Пригадую, що частина цих справ перебувала у розпорядженні д-ра Роберта М. Кемпнера і що відповідь на Ваші запитання Ви, напевне, змогли б одержати від нього.

Завжди Ваш, професор Колумбійського університету, бригадний генерал у відставці Джон Тейлор».

Недовго довелося чекати відповіді і від доктора Кемпнера.

«Дуже втішно, — писав він, — що ви зайнялись вивченням історії про фальсифікацію грошей. Рекомендую ознайомитись із книгами з цього питання, що вийшли англійською мовою. На жаль, я не вів у Нюрнберзі справ, що стосувались фальшивомонетників та секретних документів, нібито захованих у Грюнзее. Раджу Вам з цим питанням звернутися до професора Харді». І приписка: «Нині він президент чікагської компанії «Автоматік кентін компапі оф Амеріка».

Та професор Харді теж уникнув відповіді на запитання Фака: «Не пригадую, щоб мені доводилось переглядати будь-які матеріали, що стосувались виготовлення фальшивих грошей і секретних документів Грюнзее. Всі ці матеріали були у розпорядженні доктора Кемпнера, і я нічим не можу Вам допомогти.

Щиро Ваш професор Харді».

Доктор Кемпнер на повторний запит відповів більш ніж стримано і дав зрозуміти, що далі не має наміру вести зайвого листування. Цього разу він адресував Фака до Чарльза О. Лайона, доцента Нью-Йоркського університету. Лайон був здивований листом Максиміліана і не приховував цього.

«Було б дивно, — писав він, — якби я міг бути для Вас корисним. Адже всім відомо, що я не займався Грюнзее і знаю про це лише з преси. До речі, я вважаю, що в цій справі не все так чисто, як дехто намагається висвітлити. Але, на жаль, нічим конкретним допомогти Вам не можу.

Чарльз О. Лайон».

Максиміліан шкодував, що поряд з ним немає Мірбаха. У Фака було таке відчуття, що він розпочав війну з тінями. І все-таки він був задоволений тим, що зробив, і тим, що зустріне Йоганна не з порожніми руками.

Коли нарешті приїхав Мірбах, Фак був дуже радий йому.

Йоганн уважно вислухав Максиміліанову розповідь про Шрота, комісара Клуте і Розенкранца. Він погодився, що існує якийсь зв'язок між появою Розенкранца в районі Грюнзее і вбивством Кемпки. Прочитавши відповіді американців, сказав:

— Коли я збирав матеріали, мені здавалось не раз, що я натикаюсь на мур. — І тут же додав: — А в книзі ці відповіді треба дати підряд і без будь-яких коментарів. Читач нині вірить лише фактам. У фактах він якось сам розбереться… Коли ми зможемо поїхати на Грюнзее?

— Готовий хоч завтра, — відповів Фак.

— Я привіз із собою розкладного гумового човна і два акваланги, — додав Мірбах.

— А я запасся харчами принаймні днів на два.

— Чудово. Отже, їдемо завтра вранці….

…Як і домовились, вони виїхали вдосвіта.

Вже дорогою вони знову згадали про лісника Шрота.

— У мене теж таке відчуття, — погодився Йоганн, — що Шрот зв'язаний з тими. Як він сказав: у кого довгий язик — у того коротке життя?

— Так, у кого довгий язик — у того коротке життя, — підтвердив Максиміліан.

— Я гадаю, що йти на озеро найкраще вночі, — запропонував Мірбах, подумавши.

— Як ти вважаєш, не треба нам сповіщати комісара Клуте в Бадль Креуце?

— Клуте ми, звичайно, повідомимо про все, і було б непогано прихопити його з собою. Він теж справив на мене досить приємне враження, коли я познайомився з ним.

На жаль, Клуте в Бадль Креуце не було: він виїхав за завданням.

Мірбах та Фак вирішили все-таки не відкладати і цієї ж ночі спуститися на дно озера.

У Бадль Креуце за кермо сів Мірбах, він добре знав дорогу до озера. Біля будинку Шрота він повернув праворуч і повів машину лугом. І хоча колія, яку свого часу проклали тут машини журналістів «Штерна», вже заросла свіжою травою, Йоганн впевнено вів автомобіль, покладаючись на свою зорову пам'ять. Коли вони проїжджали біля будинку Шрота, здоровенний сенбернар кинувся за машиною, загавкав, Фак у цей час стежив за будинком, але ні на подвір'ї, ні коло хліва нікого не було видно, штори на вікнах були опущені. Однак у Максиміліана склалося таке враження, що за ними хтось стежить.

Коли журналісти «Штерна» залишали Грюнзее, Мірбах, щоб позначити місце пошуків, прив'язав до жердини тягар на міцній капроновій нитці і кинув у воду. Довжину нитки розрахував так, що жердину, занурену під воду на глибину метра, було добре видно.

Хоча Мірбах запевняв, що швидко знайде залишену позначку, вони морочились години півтори, поки нарешті знайшли те саме місце. Жердину справді було добре видно: погода стояла тиха, поверхня озера виглядала гладенькою, а вода прозорою. Йоганн на цьому місці закріпив маленький буйок, покритий фарбою, що світилася.

Поки стемніє, вони вирішили приготувати гарячу вечерю. Витягли похідну газову плиту, відкрили консерви.

Після вечері Мірбах і Фак знову зійшли до озера. Сутеніло.

День був теплий, навіть жаркий, і ніч мала бути теплою.

Не гаючи часу, вони сіли в човен. Йоганн правив веслами.

Місяць не з'являвся, але було досить видно — місячне проміння пробивалося крізь ріденькі хмари. Над озером панувала тиша, і легкий хлюпіт води під веслами ще більше підкреслював її.

З настанням темряви обриси берега і гір навколо озера злилися. Справа ледве мрів берег. Ліс на ньому чорнів величезною плямою. Лише на самому верхів'ї гір можна було розрізнити корону дерев, що окреслювались зубчастою лінією.

Хвилин за п'ятнадцять вони помітили буйок, що світився.

— Ось він! — досить голосно вигукнув Фак.

Цей несподіваний вигук виказав ту нервову напругу, яка, очевидно, охоплювала його. Десь на березі пронизливим гортанним криком йому відповіла нічна птаха. Крик цей видався Факу чомусь не природним, не пташиним, хоча в пташиних голосах він зовсім не розумівся. Максиміліан зловив себе на думці, що вдень він, певно, і не звернув би ніякої уваги на цей крик, та ніч наповнювала світ своїми химерними звуками, що збуджували тривогу. Вода вже не була такою звабливою, як удень. Вона стала чорною і втаємниченою, ніби ховала в собі незриму небезпеку.

Йоганн зробив останній удар веслами і повернув човен до буйка.

Вони приладнали один одному балони з газовою сумішшю, прив'язались сталевими тросами шестиметрової довжини, вдягли ласти і маски, взяли з собою водонепроникні ліхтарики і спеціальні дощечки з хімічними олівцями, за допомогою яких могли «розмовляти» під водою.

Акваланги були перевірені. Це — глибоководні акваланги Кеслера.

Першим ковзнув під воду Мірбах, за ним — Фак. Тримаючись за линву, що була прив'язана до буйка, аквалангісти почали потихеньку спускатись. Факу здалося, що він провалився в чорну безодню, поки не побачив ліхтарика Мірбаха; треба було зупинитись і ввімкнути вентиль наступного відсіку — поміняти газову суміш.

Максиміліану ніколи раніше не доводилось спускатися під воду вночі. Його рухи були невпевненими. Він відчував себе, як сліпий. Було домовлено, що під час спуску тільки Йоганн буде запалювати ліхтарик і то лише в необхідних випадках.

Для цього їм довелось зупинитися декілька разів. Після чергової заміни газу, як тільки вони рушили далі, Максиміліан сів на голову Йоганну, інстинктивно відштовхнувся вбік і стукнувся об щось слизьке, довге. Фак не витримав, рвучко, наскільки це було можливо в воді, повернувся і включив ліхтарик. Сильний промінь пробив чорноту і висвітив щось біле, продовгувате. Роздивившись, він зрозумів, що це — затонуле дерево. По натягнутому тросу Мірбах відчув, що Фак віддалився від линви трохи вбік. Він смикнув за трос, включив ліхтарик, і Фак підплив до нього. Мірбах дістав дощечку, олівець і написав: «На глибині від сорока до шістдесяти метрів траплятиметься багато колод. Треба спускатися повільніше. Як почуваєш?»

Максиміліан відповів: «Нормально».

Тримаючись за линву, вони знову продовжували спуск. Тепер затонулі дерева траплялись так часто, що користуватися ліхтарями і щохвилини зупинятися доводилось обом. Вони майже продирались крізь слизькі стовбури. Водолазу працювати тут було б неможливо. Шланги неодмінно заплутувалися б у цих джунглях.

Не дивно, що тут у сорок п'ятому загинув американський водолаз. Максиміліан згадав про нього, про інших, яких поглинуло озеро, і про те, що деяких так і не витягли. І хоча утопленики не могли плавати, як плавали колоди, на глибині сорока-шістдесяти метрів і вже давно розклались, Факу в кожній продовгуватій білястій плямі ввижався утопленик.

Поступово він змусив себе думати про щось інше.

Нарешті вони досягли дна. Воно було тверде, кам'янисте. Максиміліан відчув холод. Давалася взнаки не тільки нервова перенапруга — вода тут була значно холодніша. Видно, неподалік били підземні джерела.

До тягаря, що лежав на дні, Мірбах прив'язав тридцятиметровий фал. Узявшись за кінець фала, вони рушили на пошуки ящиків, освітлюючи шлях ліхтариками. За розрахунками Мірбаха вони повинні бути десь тут поблизу, на відстані п'ятнадцяти-двадцяти метрів.

Аквалангісти обнишпорили дно по колу радіусом у тридцять метрів і нічого не знайшли.

«Тут щось не так, — написав Мірбах на дощечці. — Мені здається, що і місце не те».

Вони раптом опинились на краю прірви. Вона відкрилась перед Йоганном так несподівано, що він ледь не звалився в неї, він би вже зробив цей останній крок, якби Максиміліан одразу ж не смикнув за троса і не витяг його.

«Тут хтось побував до нас», — написав Фак.

«Безперечно, — погодився Мірбах. — У тому місці, де ми працювали, колод було менше й обриву не було».

«Нам приготували пастку», — подумав Фак, і написав на дощечці: «Повертаймося назад».

Нагору йшов першим Максиміліан.

Мірбаху доводилось раз за разом тягнути за трос і буквально силою притримувати друга. Надто швидкий підйом навіть у аквалангах Кеслера загрожував кесонною хворобою.

Нагорі, як і раніше, було тихо. Але тепер, коли журналісти довідались, що хтось уже побував тут до них, кожний шурхіт насторожував їх.

Несподівано пролунав постріл, за ним другий, третій. І все знову стихло.

З півгодини ще Мірбах і Фак просиділи в човні, вслухаючись у кожний звук, вдивляючись у темряву. Потім Максиміліан сів за весла і повів човна до берега.

Без пригод вони зійшли на берег і піднялись нагору. Хмари розсіялись, і місячне світло заполонило ліс. Годинник показував три.

Невдовзі вони знайшли дерево, під яким стояв «фольксваген». Машина була на місці, але в якому стані! Розтрощені скло, фари, балони порізані, акумулятор виведений з ладу.

— Мерзотники! Бидло!

— Тихіше! Вони можуть бути поблизу. — Ці слова Мірбаха змусили Фака замовкнути.

— Треба одному з нас піти до Бадль Креуце, — сказав Мірбах.

— Може, підождемо до ранку?

— Уже розвиднюється.

Справді, дерева вже не зливались із темрявою. Вони помітно вимальовувались на тлі посвітлілого неба. Темрява розсіялась, і під кронами дерев і на землі виднілись трава та соснові шишки.

…Мірбах повернувся години через дві з комісаром Клуте. Вони приїхали на поліцейській машині і привезли акумулятор, камери.

Клуте обійшов Максиміліанів «фольксваген» і похитав головою. По дорозі вирішили заїхати до Шрота і розпитати його. Можливо, він бачив машину бандитів, що так понівечили «фольксваген».

Вони застали Шрота у хліві, він саме мішав у кориті для свиней.

На поліцейську машину, що під'їхала прямо до хліва, він не звернув жодної уваги. Можна було подумати, що до нього щодня приїжджає поліція.

— Пане Шрот! — звернувся Клуте. — Нам необхідно поговорити.

Шрот ковзнув очима по низенькій постаті Клуте, потім подивився на Мірбаха і Фака.

— Про що, пане комісар? — запитав він, розмішуючи пійло.

— Чи не могли б ви відірватись на кілька хвилин від своєї роботи? — чемно і водночас лукаво запитав Клуте.

Шрот витер фартухом руки.

— Ходімте до хати, — запросив він і, не глянувши ні на кого, пішов стежкою.

— Так про що ви хотіли побалакати? — знову перепитав Шрот, коли вони зайшли в одну із кімнат.

— Сьогодні вночі повз ваш будинок піхто не проїжджав?

— Пане комісар, я так міцно сплю, що, коли б навіть танк отутечки проходив, — я не почую.

— А ваша мати?

— Ви ж знаєте, вона зовсім глуха…

— Скажіть, а до вас ніхто не приїжджав учора?

— Ні, пане комісар, ніхто.

— А ваша машина в гаражі?

— Вона на ремонті, в Бадль Креуце.

— А як давно вона там?

— Днів сім чи вісім…

— А що в ній несправне?

— Всячина… А для чого це вам?

— І все-таки, що там несправне в вашій машині?

Фак все ще не міг збагнути, навіщо це треба знати комісарові.

— Я ж сказав — всячина. Гальма погано держать… Ліве колесо забиває…

— А ще що?

— Не розумію, чого ви хочете?

— Хочу, щоб ви сказали, хто приїжджав до вас учора або сьогодні вночі?

— Я вже відповів: ніхто.

— Тоді поясніть мені, звідки у вас на стежці біля гаража свіжий автол взявся, якщо ваша машина тиждень на ремонті. Ви що, переливали його з однієї каністри в другу?

«Виявляється, комісар не такий уже й простакуватий, як здавалося на перший погляд», — подумав Фак.

— Чого ви чіпляєтесь до мене? Я буду скаржитись! — У голосі лісника відчулось не прохання, а швидше погроза.

— Я ще викличу вас, пане Шрот!

І Клуте звернувся до журналістів:

— Ходімте, панове.

Мірбах, Клуте і Фак вийшли на вулицю.

— Він усе знає, — сказав Фак.

— Мені теж так здається, — погодився Мірбах.

— Але якщо його машина на ремонті, виходить, справді хтось сюди приїжджав. Гадаю, що Шрот викликав їх. — Максиміліан продовжував розмірковувати вголос.

— Так, можливо, це так, — підтвердив Мірбах. — Але про наш приїзд вони могли дізнатися не лише від Шрота.

— А від кого ж? — запитав Клуте.

— В поліцай-президії знали, що я беру дозвіл, — нагадав Йоганн.

— Гадаю, пайове, що такі далекосяжні висновки робити передчасно. Спочатку треба розплутати цю справу на місці.

— Ми — в вашому розпорядженні, пане комісар, — сказав Мірбах на прощання.

«В цілому наша робота має мало спільного з уявленнями, що складаються в читачів детективної літератури про розвідників, наша робота частіше буває одноманітною, вона складається із цілого ланцюжка дрібних, прозаїчних, малоцікавих, але пов'язаних із копіткою працею елементів, які тільки зібрані разом дають потрібний результат».