Гробниця

РОЗДІЛ 9 Париж, 26 жовтня 2007 року, п'ятниця

Мередіт Мартін дивилася на своє відображення у вікні, а потяг мчав її до кінцевої станції «Євростар» у Парижі. Чорне волосся, бліде обличчя. Без рум’янцю її зовнішність дещо втрачала свою привабливість.

Вона поглянула на годинник.

Чверть на десяту. Слава Богу, чекати лишилося недовго.

У сутінках повз неї дедалі частіше пролітали сірі стіни будинків і невеличкі містечка. Пасажирів у вагоні було небагато. Двійко французьких ділових жінок у напрасованих сорочках і строгих брючних костюмах. Двоє поснулих студентів із рюкзаками. Тихе клацання комп’ютерної клавіатури, приглушені розмови по мобільних телефонах, шерхіт вечірніх газет — французьких, англійських, американських. Потойбіч проходу — четверо юристів у строкатих сорочках і бавовняних штанях із гострими, як лезо, складками. Вони явно їхали додому на вихідні й емоційно обговорювали якусь судову справу, пов’язану з шахрайством. Їхній столик був заставлений скляними пляшками та пластиковими стаканчиками. Пиво, вино, бурбон.

Очі Мередіт мимоволі знову зупинилися на лискучій рекламній брошурі готелю, що лежала на столику, хоча вона вже кілька разів перечитала її від першої до останньої сторінки.

Реклама дублювалася також французькою.

І виглядала дуже спокусливо. От у понеділок вона туди й поїде. Улаштує собі невеличке свято — два-три дні п’ятизіркової розкоші після всіх цих рейсів економ-класом та ночівель у дешевих мотелях. Мередіт засунула брошуру в прозору теку, де вже лежала квитанція за бронювання, і вкинула її у свою сумочку.

Здійнявши свої красиві довгі руки, жінка відкотила комірець. Давно вже вона не почувалася такою втомленою.

Опівдні Мередіт виписалася з готелю в Лондоні, пообідала в кафе біля концертної зали «Віґмор-Голл» і пішла туди на денний концерт, який виявився відверто занудливим. Потім на станції «Ватерлоо» нашвидку з’їла бутерброд і сіла в потяг — зморена й роздратована.

Відправлення поїзда відкладалося. Коли ж він нарешті рушив із чималим запізненням, то першу частину подорожі Мередіт заціпеніло витріщалася на зелені сільські краєвиди Англії, що проносилися за вікном, замість того щоб набирати на комп’ютері свої нотатки. Потім потяг пірнув під Ла-Манш, і його проковтнув бетонний тунель. Атмосфера у вагоні стала гнітючою, але був один плюс — припинилася балаканина по мобільних телефонах. За тридцять хвилин вони вискочили на протилежному боці протоки й помчали пласкими коричнюватими рівнинами північної Франції.

Ферми, схожі на дачі, невеличкі містечка й безкінечні сільські дороги, які, здавалося, вели в нікуди. Кілька великих міст, зарослі травою старі терикони. Потім — аеропорт імені Шарля де Голля й передмістя, la banlieue, одноманітні й гнітючо-мовчазні комунальні багатоповерхівки на околицях французької столиці.

Мередіт відкинулася на спинку й розслабилась. Вона розпочала чотиритижневу дослідницьку подорож до Франції та Великої Британії, щоб продовжити працю над біографією французького композитора дев’ятнадцятого сторіччя Ашиля-Клода Дебюссі й висвітлити роль жінок у його житті та творчості. Після двох років ретельних і систематичних досліджень, які нічого не дали, Мередіт випала нагода змінити стиль життя. Півроку тому невеличке щойно засноване академічне видавництво зробило їй скромну пропозицію написати книжку. Аванс був не надто щедрим, але цілком пристойним, ураховуючи те, що Мередіт іще не встигла зажити належної репутації в царині музичної критики. Цього авансу було досить, аби справдити її мрію про поїздку до Європи. І вона твердо вирішила не просто випустити чергову компіляцію мемуарів про Дебюссі, а написати справжню книжку, біографію композитора. Удруге Мередіт поталанило, коли вона отримала додаткову роботу в приватному виші неподалік Рейлі-Дарем, що мала розпочатися з весняного семестру. Зручність полягала в тому, що поруч мешкали її названі батьки, і це давало змогу заощаджувати на пральні, телефоні та харчах.

До того ж поблизу розташовувалася її альма-матер — Північно-Каролінський університет.

Насилу розплатившись за десять років навчання на одному з його факультетів, Мередіт була по вуха в боргах, і грошей хронічно бракувало. Утім, трохи заробивши на музичних уроках, одержавши від видавництва аванс і маючи на думці пропозицію додаткової роботи, вона наважилася на рішучий крок і замовила квитки до Європи.

Машинописну копію треба здати видавцям до кінця квітня. І Мередіт уже почала працювати. Вона навіть випереджала графік. Після десяти днів в Англії вона мала тепер провести два тижні у Франції, здебільшого в Парижі, але їй треба було ще ненадовго з’їздити до одного невеличкого містечка на південному заході, яке називалося Рен-ле-Бен. Тому Мередіт і вирішила зупинитися на кілька днів у готелі «Домен де ля Кад».

Формальною причиною такої зміни маршруту була доконечна потреба перевірити деякі відомості про Ліллі, першу дружину Дебюссі, а вже потім повертатися до Парижа. Якби йшлося лише про перевірку деяких припущень стосовно першої дружини композитора, то Мередіт не стала б завдавати собі скільки клопоту. Звісно, це цікаво, але якісь непевні припущення мали другорядний характер і не надто важили для написання книжки загалом. Та жінка мала інший привід для відвідин Рен-ле-Бена — суто особистий.

Мередіт попорпалась у сумочці й видобула звідти брунатний конверт із червоним написом на ньому: НЕ ПЕРЕГИНАТИ. Звідти вона обережно витрусила кілька старих вицвілих фотографій з обтріпаними краями та скопійований аркуш із нотами для фортепіано. Укотре зиркнувши на вже знайомі обличчя, Мередіт зосередилась на музичному творі. Написаний від руки на жовтуватому папері, він являв собою нехитру ритмічну мелодію в тональності А мінор. Угорі каліграфічним старомодним стилем були виведені назва й дата — «Гробниця, 1891».

Вона вже встигла вивчити цей твір напам’ять — кожен такт, кожну шістнадцяту ноту, кожну гармонію. Цей аркуш із нотами й три світлини — ото було й усе, що Мередіт успадкувала від своєї матері. Як фамільну цінність, як талісман.

Вона добре розуміла, що ця подорож може не принести їй нічого цікавого. То ж було так давно! Спогади вже встигли поблякнути й розчинитися в часі. З іншого боку, Мередіт вирішила, що нічого не втрачає, бо гірше їй однаково не буде. Вона й так фактично нічого не знала про минуле своєї родини, тож будь-яка інформація матиме чимале значення. І заради цього не шкода й на квиток витратитись.

Мередіт відчула, що рух потяга вповільнюється. Стали множитися колії. Показалися вогні вокзалу Дю Нор. Атмосфера у вагоні знову змінилася: повернення до реального світу, нове усвідомлення мети наприкінці подорожі. Пасажири поправляють краватки, застібають піджаки.

Зібравши фото, аркуш із музикою та інші папери, Мередіт поклала все це в сумочку. Потім дістала зелену гумку й скрутила нею у хвостик своє чорне волосся, поправила чубчик і виступила в прохід між сидіннями.

Вилицювата, кароока та невисока, вона виглядала радше як старшокласниця, аніж як двадцятивосьмирічна наукова співробітниця. Удома їй доводилося брати з собою в бар посвідчення особи, інакше її відмовлялись обслуговувати. Коли Мередіт потяглася до полиці, щоб узяти куртку й дорожню сумку, між зеленою блузкою та синіми джинсами «Банана Ріпаблік» визирнув її гарненький, без зайвого жиру животик, і вона негайно відчула на собі зацікавлені погляди чотирьох молодиків, що сиділи напроти.

Мередіт одягла куртку. «На добрий час, хлопці», — посміхнулась вона й рушила до дверей.

Ступивши на платформу, Мередіт одразу ж потрапила в царство шуму. Скрізь юрмилися люди. Вони метушилися, вигукували й розмахували руками. Усі кудись поспішали. Щось гундосили над головою гучномовці. Інформація про відправлення оголошувалася під звуки, що нагадували теленькання дзвіночків. Після заколисуючої тиші вагона гармидер вокзалу просто ошелешував.

Мередіт посміхнулася, вдихаючи разом із повітрям краєвиди, запахи та неповторну атмосферу Парижа. Іще не встигнувши як слід роззирнутися, вона вже відчула себе іншою людиною.

Почепивши сумку на плече, вона рушила, орієнтуючись за табличками, через вокзал, вийшла головним проходом до стоянки таксі й стала в чергу. Якийсь тип попереду неї щось кричав у свій мобільник, експресивно вимахуючи цигаркою «Житан», затиснутою між пальцями. Синьо-білі кільця ароматного диму здіймалися, звиваючись, у нічне повітря й чітко окреслювалися на тлі балюстрад і жалюзі будівель напроти.

Сівши в таксівку, Мередіт дала водієві адресу готелю на вулиці Темпль у четвертому округові кварталу Маре, який обрала через те, що він був у центрі. Його розташування було зручним із погляду туристських принад: поруч розмістилися центр Помпіду та музей Пікассо, але жінку вагомішою мірою цікавили консерваторія й різні концертні зали, а також архіви та приватні адреси, які вона мала відвідати, щоб більше дізнатися про Дебюссі.

Поклавши велику сумку в багажник, водій захлопнув за Мередіт дверцята, сів за кермо. Таксівка різко рвонула з місця, вливаючись у божевільний транспортний потік французької столиці. Інстинктивно-обачливо притиснувши до себе сумочку, Мередіт дивилась у вікно, а повз неї миготіли бульвари, кафе, скутеристи й стовпи з ліхтарями. Їй почало здаватися, що вона особисто знала всіх муз Дебюссі, його коханок, натхненниць і дружин: Марі Васньє, Ґабі Дюпон, Терезу Роже, його першу дружину Ліллі Тексьє, його другу дружину Емму Бардак, його улюблену доньку Шушу. Їхні життя, їхні обличчя, їхні характери — ось вони, тут, перед її очима, — дати, спогади, музика. Мередіт уже придумала приблизний план біографії й задоволено констатувала, що подальший текст добре лягає на цей план. Тепер їй лишалося тільки оживити його, додати барв і вдихнути в нього атмосферу дев’ятнадцятого сторіччя.

Час від часу Мередіт здавалося, що життя Дебюссі є для неї реальнішим за її власне повсякдення. Утім, вона гнала від себе цю думку. Бо зосередженість на роботі, заглибленість у неї чимало прискорювали творчий процес. Тому для того, щоб учасно закінчити книжку, вона мала й далі плекати такий стан душі.

Таксівка скреготнула гальмами й зупинилася. «Отель Аксіаль-Бобур. Вуаля».

Мередіт розплатилася й увійшла всередину.

Готель мав досить сучасний вигляд і більше скидався на якийсь бутик-готель у Нью-Йорку, ніж на те, що вона очікувала побачити в Парижі.

Якийсь він зовсім не французький.

Будівля була споруджена в мінімалістському стилі, уся являла собою скло та прямі лінії. У вестибюлі виднілися масивні крісла з різнокольоровими покривалами «собачі зуби», характерними для середньовічної Англії. Крісла були розставлені довкола столиків із димчастого скла. На хромованих стелажах біля стін лежали мистецькі часописи, примірники журналу «Boг» та газети «Парі-Матч». Зі стелі звисали велетенські, завеликі для такого залу світильники.

Явно перестаралися з обстановкою.

У дальньому кінці маленького вестибюля був бар, коло якого стояли нечисленні чоловіки й жінки з келихами в руках, посьорбуючи коктейлі. Багато вишуканих костюмів та оголеної плоті, змащеної тональними кремами. На аспідному прилавку стояли блискучі міксери, а скляні пляшки відбивались у дзеркалі в холодних неонових променях. Чулося торохтіння льоду та дзенькання келихів.

Витягнувши з сумочки кредитну картку (несхожу на ті, що використовуються в Англії) — на випадок, якщо забракне готівки, — Мередіт підійшла до столика. Реєстратор, приязна струнка жінка в брючному костюмі, оформила її швидко та зі знанням справи. Мередіт утішилася з того, що її дещо призабуту французьку зрозуміли без проблем, бо вона вже досить тривалий час не говорила цією мовою.

Добра ознака.

Відмовившись від пропозиції допомогти з перенесенням валіз, Мередіт записала пароль для бездротового комп’ютерного доступу, піднялась у тісному ліфті на третій поверх і, пройшовши темним коридором, знайшла свій номер.

Кімната виявилася досить маленькою, але чепурненькою та стильною; усе в ній було оформлено в брунатних, кремових і білих тонах. Покоївка вже встигла ввімкнути нічний світильник над ліжком. Мередіт пробігла рукою по простирадлах. Добра білизна, приємна на дотик і м’яка. У стінній шафі — багато місця, хоча наразі їй це ні до чого. Кинувши дорожню валізку на ліжко, Мередіт витягла з меншої сумки переносний комп’ютер і поставила його для підзарядки на скляну поверхню столика.

Потім підійшла до вікна, відсунула портьєру й підняла жалюзі. Кімнату відразу ж наповнив шум транспорту. Унизу, на тротуарі, невеличкий натовп добре вдягненої молоді насолоджувався навдивовижу тихим і теплим жовтневим вечором. Мередіт висунулась у вікно. З нього було добре видно в усіх напрямках. Ген там, на протилежному розі, — універмаг; жалюзі на його вікнах спущено. Зате кафе, бари, цукерні та крамнички — усі відчинені. З них на тротуар лине музика. Повсюди сяють неонові й жовтогарячі ліхтарі, усе довкола залите світлом, скрізь рухаються силуети людей і машин. І все — у приглушених нічних тонах.

Спершись ліктями на чорну балюстраду з кованого заліза, Мередіт деякий час просто стояла й дивилася, шкодуючи, що надто зморена й не може вийти надвір і влитися в потік життя. Потім, відчувши, що трохи змерзла, вона потерла руки, що від холоду вкрилися мурашками, і прослизнула в кімнату.

Зачинивши вікно, Мередіт розпакувала речі, повісила свою нечисленну одіж у шафу й пішла в душову, яка розташовувалася за оригінальними розсувними дверима й теж була оформлена білими кахлями в агресивно-мінімалістському стилі. Швидко помившись, Мередіт загорнулася в халат, надягла товсті вовняні шкарпетки й, наливши собі склянку червоного вина з міні-бару, заходилася перевіряти електронну пошту. Їй удалося досить швидко підключитись, але нічого особливого не виявила — лише двійко і-мейлів від друзів, котрі цікавилися, як її справи, лист від матері — Мері, котра питалася, чи все гаразд, та рекламне запрошення на концерт. Мередіт зітхнула.

Від видавця — нічого. Перша частина авансу мала надійти на її рахунок наприкінці вересня, але на час її від’їзду гроші ще не були переказані. Вона вже надсилала кілька нагадувань, і їй відповіли, що справа на контролі. Утім, її фінансовий стан іще не був під загрозою, принаймні поки що. Бо вона мала кредитні картки й до того ж, у випадку крайньої потреби, завжди могла трохи позичити в матері, щоб якось перебутися. Проте Мередіт заспокоїла себе думкою, що гроші вже ось-ось мають надійти.

Вимкнувши комп’ютер, вона допила залишок вина, почистила зуби та вклалася в ліжко, прихопивши з собою книжку.

Вона протрималась лише п’ять хвилин.

Звуки Парижа поступово завмерли, і Мередіт заснула, так і не вимкнувши світла, а на подушці біля неї лежав потріпаний томик оповідань Едгара Алана По.

РОЗДІЛ 10 27 жовтня, субота

Коли наступного ранку Мередіт прокинулась, до кімнати вже линув потік яскравого світла.

Зіскочивши з ліжка, вона нашвидку зачесалася, перехопила ззаду хвостиком своє чорне волосся, а потім натягла на себе джинси, зелений светр і куртку. Перевіривши, чи все взяла в сумку — гаманець, мапу, комп’ютер, сонцезахисні окуляри й фотоапарат, — Мередіт гайнула до вестибюля, перескакуючи відразу через дві сходинки й передчуваючи попереду приємний день.

Стояла чудова осіння погода — сонячна, яскрава та свіжа. Мередіт вирушила до кафе через дорогу, щоб поснідати. Під уранішнє сонце були виставлені на тротуар кілька рядів круглих столиків із псевдомармуровими жорсткими поверхнями. Усередині ж кафе було оздоблене лакованими панелями з брунатної деревини. На всю його довжину розтягнувся бляшаний прилавок, а два вже немолоді офіціанти в чорно-білому вбранні неймовірно швидко рухалися між столиками в ущерть наповненому людьми кафе.

Мередіт дістався останній незайнятий столик надворі, якраз біля компанії чотирьох молодиків у жилетках і вузьких шкіряних штанях. Усі вони палили й пили то каву еспрессо, то мінеральну воду зі склянок. Праворуч двійко тендітних бездоганно вдягнених жінок посьорбували каву з молоком із малесеньких білих філіжанок. Мередіт замовила легкий сніданок — petit dejeuner complet — сік, французьку булочку з маслом та желе, тістечка й каву з молоком. Потім витягла записник, копію знаменитих гемінґвеївських блокнотів із молескіну. Вона вже використала два з шести, що входили до спеціального комплекту нотатників від фірми «Барнс енд Ноубл», придбаних нею напередодні подорожі. Мередіт записувала все, — хоч яким би дріб’язковим та неістотним воно виглядало. А згодом ті нотатки, які видавалися значущими, вона заносила до свого портативного комп’ютера.

Мередіт запланувала присвятити день відвідинам тих маловідомих приватних місць, що в житті Дебюссі відіграли роль не менш важливу, аніж знамениті палаци та концертні зали. Може, зробити кілька фото, і взагалі — подивитися, що з того вийде? Якщо виявиться, що її задумка є марнуванням часу, то вона вигадає щось інше, але наразі їй здавалося, що це — найкращий спосіб здійснювати дослідження.

Дебюссі народився 22 серпня 1862 року в замку Сен-Жермен-ан-Лей, що в передмісті Парижа. Проте він був парижанином до нутра кісток і більшість своїх п’ятдесяти п’яти років провів у столиці — спочатку в будинку на Рю де Берлін, де минуло його дитинство та молодість, а потім — у будинку номер 80 на Авеню дю Буа, де він помер 25 березня 1918 року, через чотири дні після того, як німці почали обстрілювати Париж із далекобійних гармат.

Можливо, після повернення до Парижа за тиждень останньою зупинкою свого маршруту вона зробить цвинтар Семетьєр де Пассі, на якому поховано композитора. Мередіт глибоко зітхнула. У Парижі, місті Дебюссі, вона почувалась як удома. Вона трохи посиділа мовчки й нерухомо, насолоджуючись довколишнім краєвидом і почуттям присутності в гущі подій. Потім дістала мапу й розстелила її на столику. Велика мапа була широкою, як скатертина, і її кути загнулись і звисли через край столу.

Заткнувши за вуха пасмо волосся, ідо вибилося з-під зеленої гумки, Мередіт почала вивчати мапу. Першою адресою в її списку був будинок на Рю де Берлін, у якому Дебюссі прожив зі своєю родиною від початку 1860-х років до двадцяти дев’яти років. Він розташовувався на відстані кварталу від квартири поета-символіста Стефана Маллярме, де Клод Дебюссі відвідував знамениті вівторкові вечірні салони. Як і багато інших вулиць із німецькими назвами, після Першої світової війни цю вулицю перейменували на Рю де Льєж.

Мередіт провела пальцем лінію до Рю де Лондр, де Дебюссі орендував мебльовану квартиру зі своєю коханкою Габі Дюпон у січні 1892 року. Потім була квартира в будинку номер 17 на крихітній вуличці Гюстава Доре, потім — квартира неподалік за рогом, на вулиці Кардіне, де вони мешкали з Габі аж поки вона не пішла від нього в перший новорічний день 1899 року. Дебюссі залишився в тій самій квартирі й наступні п’ять років прожив у ній зі своєю першою дружиною Ліллі. А потім зруйнувались і їхні стосунки.

У сенсі відстаней та планування поїздок Париж виявився досить зручним містом. До всього можна дістатися пішки, крім того, сприятливою була та обставина, що все своє життя Дебюссі провів у відносно невеликому, схожому на зірку, гострокутнику вулиць довкола Європейської площі на межі 8-го та 9-го округів неподалік вокзалу Сен-Лазар.

Позначивши ці позиції на карті чорним маркером, Мередіт уважно вивчила накреслену схему й вирішила почати з найдальшої точки, щоб перегодом пішки повертатися до готелю, заходячи по черзі в ті місця, що її цікавили.

Вона зібралася, заледве склавши мапу й засунувши її в сумочку. Потім допила каву, струсила жирні крихти тістечка зі светра й один по одному облизала пальці, долаючи спокусу замовити добавку. Незважаючи на свою струнку й тендітну статуру, Мередіт любила попоїсти. Особливо тістечка, хліб, печиво — усе те, у чому люди нині воліють себе обмежувати, щоб не набрати зайвої ваги. Залишивши на столі десятиєврову купюру, вона додала до неї жменю монет — на чай — і пішла.

Щоб дістатися площі Конкорд, їй знадобилося трохи менше ніж п’ятнадцять хвилин. Звідти вона повернула на північ і пройшла повз Пале де ля Мадден — дивовижну церкву, збудовану в стилі римського храму, а відтак подалася по бульвару Малешебр. За п’ять хвилин Мередіт звернула ліворуч на авеню Веласкеса й рушила в напрямку парку Монсо. Після оглушливого транспортного потоку на головній магістралі імпозантна від людна вулиця видалась незвично тихою. Уздовж тротуару росли платани. Їхня плямиста кора нагадувала сухеньку вузлувату руку старої людини. На багатьох стовбурах виднілися графіті. Мередіт глянула на білі будівлі посольства, які байдуже вивищувалися над парком, наче презирливо-зверхньо зиркаючи на нього. Зупинившись, вона зробила кілька знімків — на той випадок, якщо забуде розташування.

Напис на вході до парку Монсо оголошував години його роботи влітку та взимку. Мередіт увійшла крізь чорну ковану браму до зеленого обширу — і відразу легко собі уявила, як широкими алеями парку прогулюються Ліллі або Габі чи навіть сам Дебюссі рука в руку зі своєю донькою. Довгі літні сукні своїми краями здіймають легеньку куряву; а ген там, по периметру зеленої галявини, на одній з металевих лавиць сидять панянки в крислатих капелюшках. Статечно шпацирують відставні генерали у військових одностроях, а кароокі діти якогось дипломата ганяють дерев’яні коліщата під пильним наглядом гувернанток. Їй здалося, що за деревами вона побачила колони павільйону в стилі грецького храму. Трохи далі — льодосховище у формі кам’яної піраміди, закрите від публіки високим парканом, а поруч — мармурові статуї муз. Маленькі поні, запряжені цугом, катають верескливих веселих дітлахів по гравійних алеях парку.

Мередіт зробила багато фотографій. Якщо не брати до уваги одяг і мобільні телефони, здавалося, що парк Монсо виглядав так само, як і на тих світлинах сторічної давнини, що їх їй доводилося бачити. Усе було таким яскравим, таким чітким!

Із задоволенням поблукавши десь півгодини по парку, жінка нарешті вийшла з нього й опинилася біля станції метро з північного боку. Знак «Лінія Монсо № 2» над входом до станції, виконаний у стилі арт-нуво, виглядав так, наче він висів там іще з часів Дебюссі. Зробивши кілька фотографій, Мередіт перетнула заюрмлене перехрестя та ввійшла до сімнадцятого округу. Після елегантного парку в стилі фін де сьєкль[5] цей район виглядав одноманітним і сірим. Крамниці здавалися дешевими, споруди — нецікавими.

Легко знайшовши вулицю Кардіне, Мередіт так само легко відшукала багатоквартирний будинок, у якому понад сто років тому мешкали Ліллі та Дебюссі, — і вона відчула певне розчарування. Ззовні цей будинок був непоказним, непримітним, і взагалі — ніяким. Він не мав стилю та характеру. Але Дебюссі з особливою теплотою говорив про скромну квартирку, пригадуючи акварелі на її стінах та картини, написані олійними фарбами.

На якусь мить їй закортіло натиснути кнопку дзвінка та спробувати вмовити кого-небудь із мешканців впустити її всередину, щоб подивитися. Зрештою, саме в цьому будинку Дебюссі написав твір, що перевернув його життя — свою єдину оперу «Пеллеас і Мелізанда». Саме тут застрелилась Ліллі за кілька днів до п’ятої річниці їхнього подружнього життя, дізнавшись, що Дебюссі назавжди покидає її заради Емми Бардак, синові котрої він давав уроки гри на фортепіано. Ліллі вижила, але хірургам так і не вдалося витягти кулю. На думку Мередіт, те, що їй довелося решту життя прожити з таким чисто предметним спогадом про свого колишнього чоловіка, певним чином стало найпікантнішою — хоча й найжахливішою — подробицею цієї історії.

Вона вже була піднесла руку до сріблястого переговорного пристрою, але стрималась. Мередіт вірила, що кожне місце має свій особливий дух. Вона серйозно ставилася до ідеї, що за деяких обставин у будинку може лишатися щось на кшталт відлуння минулого. Проте тут, у цьому величезному місті, спливло чимало часу. Навіть якщо цегла та будівельний розчин лишилися тими самими, за сотню років бурхливого людського життя тут перебувало надто багато різних духів. Забагато кроків, занадто привидів.

І Мередіт утратила цікавість до вулиці Кардіне. Витягнувши мапу, вона згорнула її в акуратний чотирикутник і рушила на пошуки площі Клода Дебюссі. Коли ж вона знайшла її, то, відверто кажучи, її спіткало ще більше розчарування. Шестиповерхові споруди були якісь грубі, неоковирні. На розі — комісійний магазин. А довкола — ані душі. Ця місцина мала на собі ознаку занепаду. Пригадавши елегантні статуї письменників, художників та архітекторів, установлені в парку Монсо, Мередіт розсердилася на Париж за те, що він так убого й скупо вшанував одного з найвідоміших своїх синів.

Мередіт вирушила назад, до пожвавленого бульвару Батіньйоль. У всій літературі про Париж 1890-х років — Париж Дебюссі — про нього згадувалося як про досить небезпечне місце, що лежить подалі від величних бульварів і проспектів. Тут були райони quartier perdus, яких слід уникати.

Вона попрямувала далі — і вийшла на Рю де Лондр, де Габі й Дебюссі орендували в січні 1892 року свою першу квартиру, їй кортіло відчути щось особливе, якусь ностальгічну атмосферу, якийсь настрій, притаманний тільки цьому місцю, але в неї нічого не вийшло. Мередіт ішла, подумки відзначаючи номери, і, нарешті, зупинилася там, де мав стояти будинок Дебюссі. Відступивши крок назад, вона видобула блокнот, щоб звірити правильність номера, — і невдоволено насупилась.

День сьогодні явно нещасливий.

Схоже, що в якийсь момент минулого сторіччя вокзал Сен-Лазар просто поглинув цей будинок. Вокзал постійно розростався, проковтуючи шматки навколишніх вулиць. І ніщо довкола не пов’язувало минувшину із сьогоденням. Навіть фотографувати тут було нічого. Цілковитий брак усілякої присутності. Нуль.

Озирнувшись, Мередіт побачила на протилежному боці вулиці маленький ресторанчик «Ле Пті Шаблісьєн». Їй хотілося їсти. А ще більше їй кортіло випити склянку вина.

Вона перетнула вулицю. Меню було написане крейдою на чорній дошці, що стояла на тротуарі. Великі вікна були сором’язливо завішені мереживними фіранками, так що всередині нічого не було видно. Мередіт натиснула на старомодну дверну ручку — і тієї ж миті пронизливо задеренчав дзвоник. Вона ввійшла всередину, і її зустрів на порозі немолодий офіціант у білому лляному фартуху на талії.

— Бажаєте попоїсти?

Мередіт ствердно кивнула, і її провели до одномісного столика в кутку. Паперова скатертина, брязкітливі срібні ножі та виделки, пляшка води на столі. Вона замовила страву дня — plat du jour — і келих «Фіту».

М’ясо, філе, було чудове — рожеве в центрі та приправлене гострим перцевим соусом. Камамбер був належним чином витриманий. Поглинаючи їжу, Мередіт роздивлялася чорно-білі світлини на стінах. Знімки кварталу, зроблені в давно минулі дні; ресторанний персонал, що гордо завмер коло входу: офіціанти з чорними вусами та хрусткими білими комірцями, а в центрі — патрон зі своєю статечною дружиною, убрані в накрохмалені святкові шати. Фото старого трамвая на Рю д’Амстердам, поруч — сучасний знімок знаменитої годинникової вежі на фронтоні вокзалу Сен-Лазар.

А найкращим фото було те, яке вона впізнала. Мередіт усміхнулася. Над дверима кухні, біля студійного портрета жінки з молодиком і дівчинкою з кучмою кучерявого волосся висіла копія однієї з найвідоміших світлин Дебюссі. Цей знімок зробили на віллі Медичі в Римі 1885 року, коли йому було лише двадцять три. Насупившись, Дебюссі дивився своїм неповторним похмурим поглядом. Це фото неможливо було сплутати з жодним іншим: коротке кучеряве волосся над чолом і чорні вусики, що ледь почали пробиватися. Мередіт планувала використати цю фотокартку на зворотному боці суперобкладинки своєї майбутньої книжки.

— Він мешкав саме на цій вулиці, — сказала вона офіціантові, вводячи свій PIN-код, і махнула рукою, показуючи на фотографію. — Клод Дебюссі. Он там його фото.

Офіціант байдуже знизав плечима й промовчав, але відразу ж пожвавішав і почав усміхатися, забачивши щедрі чайові.

РОЗДІЛ 11

Решта дня минула згідно з планом.

Мередіт старанно обійшла інші адреси, зазначені в списку, встигла побувати всюди, де мешкав Дебюссі, а о шостій повернулася до готелю. Вимившись під душем, вона перевдяглась у білі джинси та блідо-синій светр. Потім Мередіт завантажила знімки з цифрового фотоапарата у свій переносний комп’ютер, перевірила пошту — грошей і досі не було, — повечеряла в кафе напроти, а вечір завершила зеленим коктейлем, що виглядав підозріло, але смакував навдивовижу добре.

Повернувшись до номера, Мередіт відчула доконечність почути знайомий голос і зателефонувала додому.

— Привіт, мамо, Це я.

— Мередіт?

У материнському голосі лунала турбота, і на очах у Мередіт виступили сльози. Раптом вона відчула себе дуже далеко від домівки й незвичайно самотньою.

— Як твої справи? — спитала вона.

Вони трохи побазікали. Мередіт розповіла матері про все, що зробила з часу їхньої останньої розмови, і про ті місця в Парижі, що їх устигла відвідати після приїзду. І під час розмови її не полишала думка, що, поки вони теревенять, накопичується рахунок за телефон.

На тому кінці лінії настала пауза.

— А як твій інший проект? — нарешті спитала Мері.

— Поки що за нього не бралася. Надто багато роботи тут, у Парижі. Коли після вихідних подамся до Рен-ле-Бена, от тоді за нього й візьмуся.

— Та нічого, нічого, не переймайся, то я просто так спитала, — швидко промовила Мері, мимоволі показавши, наскільки зацикленою вона була на цій думці. Вона завжди підтримувала бажання Мередіт дізнатися про своє минуле. Водночас Мередіт бачила, що Мері боїться того, що може з’ясуватись унаслідок цих пошуків. Вона теж боялась. А що, коли та тяжка хвороба, котра все життя переслідувала її кревну матір, є спадковою? Що, коли вона й у неї почне проявлятися?

— А я й не переймаюся, — відповіла Мередіт поспішно й одразу ж відчула себе винуватою. — У мене все гаразд. Тут так цікаво! Я потім розповім тобі, як мої справи. Обіцяю.

Вони ще трохи поговорили, а потім попрощалися.

— Я тебе люблю, бувай.

— І я тебе люблю, — долетіла відповідь, здолавши відстань у кілька тисяч миль.

У неділю вранці Мередіт пішла до паризької опери в палаці Гарньє.

З 1989 року в Парижі з’явився новий бетонний оперний театр у Бастилії, і палац Гарньє використовувався тепер головним чином для балетних вистав. Проте в епоху Дебюссі ця розкішна барокова споруда являла собою місце, де можна було й себе показати, і на людей подивитися. Саме тут сталося сумнозвісне антивагнерівське заворушення 1891 року, і саме на тлі цього театру відбувалися події роману Гастона Леру «Привид опери».

Мередіт дійшла до театру пішки за п’ятнадцять хвилин. Спочатку вона пробиралася крізь натовпи туристів, що прямували до Лувру, а потім пішла по Авеню дель Опера аж до самого театру. Його будівля була витвором дев’ятнадцятого сторіччя, але транспортний потік цілковито належав століттю двадцять першому. То було щось зовсім божевільне: авта, скутери, вантажівки, автобуси й мотоцикли, які намагалися наскочити на неї з усіх мислимих напрямків. Узявши власне життя у свої руки, Мередіт, петляючи туди-сюди, подалася через цей неймовірний транспортний потік і таки змогла дістатись острівця безпеки, на якому вивищувався палац Гарньє. Їй аж дух забило від захвату: неймовірної краси фасад, величні балюстради, рожеві мармурові колони, позолочені статуї, оздоблений прикрасами біло-золотистий дах і мідно-зелений купол, що тьмяно виблискував у променях жовтневого сонця. Мередіт спробувала уявити собі болотисту місцевість, на якій був споруджений цей театр. Замість вантажівок і легковиків, що нетерпляче клаксонили, вона спробувала уявити карети, жінок у довгих і широких сукнях та чоловіків у циліндрах. І не змогла. Голоси минулого не могли пробитися крізь гамір і метушню.

Дізнавшись, що, попри вихідний день, театр був відчинений завдяки благодійному концерту, що мав відбутися трохи пізніше, Мередіт полегшено зітхнула та зраділа. Щойно вона ввійшла всередину, як тиша історичних сходів і балконів огорнула її своїми обіймами. Велике фойє було точнісінько таким, яким вона звикла бачити його на фотографіях: мармуровий обшир, що простерся перед нею, наче неф величного собору. А далі, під куполом, виднілися парадні сходи.

Озираючись довкола, Мередіт рушила вперед, сумніваючись, чи можна входити всередину. Підошви її кросівок попискували на мармуровій підлозі. Двері до глядацької зали були прочинені, і вона прослизнула всередину. Їй кортіло на власні очі побачити знамениту шеститонну люстру та розписану Шагалом стелю.

Перед сценою вправлявся музичний квартет. Мередіт потихеньку, намагаючись не привертати уваги, сіла в задньому ряду. На якусь мить вона відчула поруч із собою привид свого колишнього «я» — музикантки, якою вона так і не стала. Він теж потихеньку прослизнув до зали й сів поруч із нею. Це відчуття було таким сильним, що їй аж запраглось озирнутись і поглянути на сусіднє сидіння.

Слухаючи, як з оркестрової ями линуть, повторюючись, уривки мелодій, Мередіт пригадала, що багато разів робила те саме. Чекала за кулісами зі смичком та скрипкою в руках. Оте гостре передчуття чогось незвичайного, що нуртувало в грудях, — наполовину адреналін, наполовину страх перед публікою. Останнє — найтонше — настроювання струн і смичка, дощик із порошку каніфолі, що падає на чорний поліестер її довгої концертної сукні.

Першу скрипку мати купила Мередіт, коли їй було вісім, одразу ж після того, як вона в них оселилась назавжди і припинила відвідувати свою справжню матір по вихідних. Футляр зі скрипкою чекав її на ліжку в спальні — бажаний подарунок для дівчинки, ошелешеної й обрадуваної тим, що життя подало їй рятівну руку. Для дитини, котра вже встигла чимало натерпітись у своєму житті.

І вона обома руками вхопилася за шанс, який їй випав. Музика стала для неї засобом утечі від жахливого минулого. У дівчинки проявилися здібності: вона все хапала на льоту й невтомно та багато працювала. У дев’ять років вона вже грала в концерті шкільних оркестрів, улаштованому в студії «Мілуокі Беллі Компані» мистецького центру «Вокерс-Пойнт». Згодом вона взялася також і за фортепіано, і невдовзі в її житті запанувала музика.

Мрія стати професійною музиканткою не полишала Мередіт протягом шкільних років — від початкових класів і аж до останнього року в середній школі. Учителі заохочували її подати документи до консерваторії та переконували, що вона має хороший шанс пройти. Мері теж заохочувала її.

Проте в останній момент Мередіт передумала. Чомусь сама себе переконала, що їй бракує здібностей. Що не має музичного хисту. І натомість подала документи до університету Північної Кароліни на факультет англійської мови — і вступила. Загорнувши свою скрипку в червоний шовк, вона поклала її у футляр, оббитий усередині блакитним оксамитом, і заховала. Потім ослабила струни на дорогоцінних смичках і замкнула їх у спеціальний скринці. Туди ж вона поклала й коробок із каніфоллю. Віднісши все це до комірчини, дівчина замкнула її та подалася з Мілуокі до університету.

В університеті Мередіт навчалася добре й закінчила його на відмінно. Вряди-годи вона грала на фортепіано під час канікул і давала уроки дітям і друзям Білла та Мері, але цим усе й обмежувалося. Скрипка лишалась у комірчині.

І ніколи відтоді вона не думала, що обрала не той шлях у житті.

Одначе впродовж останніх двох років, з’ясувавши деякі смутні подробиці про походження своєї родини, вона почала сумніватись у правильності власного рішення. І тепер, коли двадцятивосьмирічна Мередіт сиділа в глядацькій залі паризького оперного театру, жаль за тим, що не відбулося, міцною рукою схопив її за горло.

Музика урвалася.

В оркестровій ямі хтось розсміявся.

Сьогодення вихором повернулося до її свідомості. Мередіт підвелася, зітхнула, змахнула з чола пасмо волосся, повернулась і тихо вийшла. Вона заглянула до опери, щоб знайти там дух Дебюссі. Та знайшла лише власних привидів.

А надворі вже припікало сонце.

Намагаючись скинути з себе меланхолійний настрій, Мередіт обійшла будівлю театру й рушила вулицею Скріб із наміром скоротити шлях до бульвару Ґюсмана, щоб звідти дістатися паризької консерваторії у восьмому окрузі.

На тротуарі було людно. Здавалось, усі парижани висипали на вулиці, щоб поніжитися в золотих променях бабиного літа, і Мередіт часто доводилося пробиратися крізь натовпи перехожих. Повсюдно панувала святкова атмосфера. Ось на розі співає вуличний музикант; студенти роздають листівки-оголошення про недорогі обіди та розпродаж дизайнерського одягу; жонглер підкидає високо вгору діаболо[6] на дротині, натягнутій між двома палицями, і ловить його з невимушеною легкістю; он якийсь молодик продає з валізки годинники та намиста…

Раптом задзвонив її стільниковий телефон. Мередіт зупинилась і попорпалася в сумочці. Від несподіванки жінка, що котила позаду візок, наштовхнулася на неї та перепросила:

— Excusez-moi, Madame.

Мередіт махнула рукою, сама вибачаючись.

— Та ні, усе гаразд, я сама винна — замислилась.

Поки вона шукала телефон, він замовк. Відступивши вбік, Мередіт стала переглядати список пропущених дзвінків. То був французький номер, який їй десь уже траплявся. Вона вже хотіла була натиснути кнопку «передзвонити», як хтось тицьнув їй у руку рекламну брошурку.

— Це ваше зображення, еге ж?

Мередіт здивовано сіпнула головою та підвела очі.

— Що ви сказали? Даруйте, я не почула.

Поруч стояла приваблива дівчина й дивилась на неї. На дівчині була жилетка й камуфляжні брюки, її біляве волосся було заплетене в косу, а голову прикрашала бандана. Своїм виглядом вона нагадувала одного з нью-ейджівських мандрівників та хіпі, яких було так багато на вулицях Парижа.

Дівчина посміхнулась.

— Я сказала, що пані схожа на вас, — відповіла вона, цього разу англійською. І постукала пальцем по брошурці, що її Мередіт тримала в руці. — Ось погляньте на цю картинку.

Мередіт глипнула на брошуру. То була реклама ворожіння на картах Таро, по руці та пророкування майбутнього. Майже всю першу сторінку займало зображення жінки з короною на голові. У правиці вона тримала меч, а в лівій руці — ваги. По краю її довгої сукні розташувалась низка музичних нот.

— А може, це ви? Дуже схоже, — додала дівчина.

Угорі нечіткого зображення Мередіт розібрала номер «одинадцять» римськими цифрами. А внизу напис — «Справедливість». Вона придивилась уважніше. І справді, жінка на картинці чимось скидалася на неї.

— Не бачу подібності, — відповіла Мередіт і відразу ж почервоніла від усвідомлення того, що сказала неправду. — Утім, я завтра їду з Парижа, тому…

— Однаково лишіть це собі, — сказала дівчина з наполегливістю в голосі. — Ми працюємо сім днів на тиждень і розташовуємось якраз за рогом, зовсім недалеко. П’ять хвилин пішки.

— Дякую, але це не те, чим я могла б зацікавитись, — відповіла Мередіт.

— Моя матінка — дуже гарна ворожка.

— Матінка?

— Вона ворожить на картах Таро, — посміхнулася дівчина. — Тлумачить їх. Приходьте, добре?

Мередіт була розкрила рота, щоб відповісти, та відразу ж його закрила. Який сенс сперечатись і щось доводити? Легше просто взяти брошурку, а потім викинути її в сміттєвий кошик. І, натужно всміхнувшись, вона поклала рекламку у внутрішню кишеню своєї джинсової куртки.

— Знайте, що на світі не буває нічого випадкового, — сказала дівчина. — Усе трапляється не просто так.

Мередіт кивнула й, не бажаючи продовжувати розмову, яка стала набувати характеру монологу, пішла, так і тримаючи в руці мобільний телефон. На розі вона зупинилась. Дівчина стояла на тому самому місці й не зводила з неї очей.

— Ви так на неї схожі! — вигукнула вона. — Лише п’ять хвилин пішки. Вам варто було б зайти, серйозно кажу.

РОЗДІЛ 12

Мередіт зовсім забула про брошуру, яку засунула в кишеню куртки. Згадавши про дзвінок, вона набрала номер, але то виявився лишень агент французької туристичної фірми, котрий хотів, аби вона підтвердила своє бронювання готельного номера. Потім Мередіт зателефонувала до авіакомпанії та спитала про точний час рейсу наступного дня.

Коли о шостій вона добулась до готелю, то почувалася дуже змореною, а її ноги пекло від цілоденного ходіння пішки по паризьких вулицях. Записавши знімки на жорсткий диск комп’ютера, Мередіт почала продивлятись нотатки, зроблені за останні три дні. Потім о дев’ятій вискочила в кафе купити бутерброд — і знову заходилася працювати. Об одинадцятій роботу було завершено. Усі нотатки аж до останніх було проглянуто й оброблено.

Згодом Мередіт стомлено заповзла в ліжко, увімкнула телевізор і понишпорила по каналах, шукаючи знайомий тембр голосів ведучих Сі-ен-ен. Утім, знайшла лише нудний французький детектив на FR3, «Коломбо» на TF1 та порнографію, замасковану під мистецьку програму, на Антенн-2. Утративши надію знайти щось цікаве, вона вимкнула телевізор, трохи почитала, а потім вимкнула світло.

Мередіт лежала в приємному напівмороку кімнати, склавши руки за головою та сховавши стомлені ноги під ковдру в хрусткому білому простирадлі. Утупившись у стелю, вона подумки полинула в той вихідний день, коли Мері розповіла їй те, що знала про її кревну родину, хоча відомості ці були вкрай скупими.

Готель «Пфістер», Мілуокі, грудень 2000 року. Вони їздили до цього готелю на кожне велике родинне свято — дні народження, річниці шлюбу, особливі випадки. Інколи вони їздили туди просто повечеряти, але того разу Мері поселила їх там на цілий уїк-енд. То було щось на кшталт запізнілої святкової екскурсії на честь народин Мередіт та Дня Подяки. А ще Мері хотіла заздалегідь скупитися напередодні Різдва.

Скромна елегантна обстановка та кольори в стилі фін де сьекль, позолочені карнизи, колони, балюстради з кованого заліза, вишукані сітчасті гардини на засклених дверях. Мередіт спустилася вниз у вестибюль і стала чекати на Білла та Мері. Умостившись у кутку на пухкенькій софі, вона замовила свій перший законний келих вина в барі. То було «Сонома Каттер Шардонне» по сім з половиною доларів, але воно було варте такої ціни. Маслянисте й жовтувате, вино й досі зберігало присмак діжки.

Яка дурня! І чому, мені пригадався саме цей епізод?

А за вікном падав сніг. З невпинною наполегливістю сніжинки злітали з похмурого неба й укривали навколишній світ габою білої тиші. У кутку бару сиділа якась бабця в червоному пальті та вовняному капелюшку, насунутому низько на лоба. «Говори зі мною! Кажу тобі, говори зі мною!» — крикнула бабця барменові. Як жінка з Еліотового «Пустища». Відвідувачі бару, що цмулили пиво «Міллер Дженьюїн Драфт», «Шпрехер Ембер» та «Рівервест Штайн», удали, що не помічають схибленої старої.

Мередіт щойно порвала зі своїм приятелем і тому охоче поїхала зі студентського містечка на уїк-енд до готелю. Її другом був викладач математики, що приїхав у відрядження до університету Північної Кароліни. У них почався роман: ось вони випадково зустрілись у барі; ось вона грає йому на фортепіано, а він сидить на стільчику та слухає; ось він ніжно обійняв її в напівтемряві між бібліотечних стелажів пізно ввечері…

Від самого початку стало ясно, що нічого серйозного між ними не буде, бо надто вже різними людьми вони виявились, тому Мередіт не втрачала розуму. Проте кохатися з ним було пречудово, і їхні стосунки — поки вони тривали — давали задоволення їм обом.

Навіть попри це їй було приємно повернутись додому.

Того холодного сніжного вечора вони говорили допізна. Мередіт ставила Мері всі ті запитання про свою матір та її передчасну смерть, що завжди її цікавили, але відповідь на які вона раніше боялася почути. Про обставини її вдочеріння, про самогубство її матері, про ті болісні спогади, що їх вона носила у своєму тілі, наче друзки розбитого скла.

Загальні деталі Мередіт знала й раніше. Її кревна матір, Жанета, завагітніла під час одного з пікніків, коли навчалась у старшій школі. Спочатку вона про це навіть не здогадувалась, а коли здогадалася, то вживати якихось заходів було вже запізно. Перші кілька років матір Жанети, Луїза, намагалася їй допомагати, але вона рано померла через рак, і тому Мередіт залишилася без надійного виховного та захисного впливу. Як наслідок, ситуація швидко погіршилася. Коли ж стало зовсім кепсько, утрутилась Мері — далека родичка Жанети. Зрештою, стало ясно, що для її ж власної безпеки Мередіт краще зовсім не повертатися додому. Коли ж два роки потому Жанета наклала на себе руки, виникла потреба оформити їхні стосунки офіційно. Тому Мері та її чоловік Білл удочерили Мередіт. Хоча вона й зберегла своє справжнє прізвище й досі називала Мері лише на ім’я — як вона зазвичай і робила, — Мередіт нарешті змогла безперешкодно вважати її своєю матір’ю.

Саме в готелі «Пфістер» Мері й віддала Мередіт старі фотографії та аркуш із твором для фортепіано. На одній світлині був зображений якийсь молодик у військовій формі, що стояв на сільській площі. Чорне кучеряве волосся, прямий погляд сірих очей'. Його імені на фото не було, зате на звороті стояла дата, 1914 рік, ім’я фотографа та назва містечка — Рен-ле-Бен. На другій була маленька дівчинка в старомодному вбранні. На фото не значилось ані її імені, ані дати, ані місця, де його було зроблено. Третя фотографія являла собою зображення жінки за фортепіано. Мередіт знала ту жінку — то була її бабуся, Луїза Мартін. Судячи з одягу, знімок зробили або наприкінці тридцятих, або на початку сорокових років минулого століття. Мері пояснила, що Луїза була досить відомою концертною піаніст — кою. А той твір на аркуші являв собою її візитну картку, і вона часто грала його на біс.

Коли Мередіт уперше побачила цю фотографію, то відразу ж подумала, що, якби Луїза прожила довше, то вона, можливо, продовжила б свої заняття й не відмовилась би від музичної кар’єри. Але хтозна. Дівчина не пам’ятала, щоб її справжня матір, Жанета, коли-небудь грала на піаніно чи співала. Зате добре пам’ятала, що мати плакала, кричала на неї, а потім узяла й сама собі смерть заподіяла.

Раніше Мередіт уважала, що музика ввійшла в її життя, коли їй було вісім років. Одначе тепер, коли з’ясувалося, що вона була з нею завжди, причаївшись десь у закутках її свідомості, усе постало в зовсім іншому світлі. Того сніжного вечора 2000 року світ Мередіт радикально змінився. Фотографії та аркуш із нотами стали наче линвою, що сполучала її з минулим, на пошуки якого вона одного дня обов’язково мала вирушити.

І ось тепер, через сім років, вона нарешті розпочала ці пошуки. Завтра вона особисто поїде до Рен-ле-Бена, до міста, яке скільки разів поставало в її уяві. І Мередіт сподівалася, що там на неї неодмінно чекатиме якесь відкриття.

Вона зиркнула на свій мобільний телефон і посміхнулась. 00:33.

Не завтра, а вже сьогодні.

Коли Мередіт прокинулася вранці, від її учорашнього збентеження і слід загув. Вона прагнула якомога скоріше вибратися з міста. Хоч би що її чекало в Рен-ле-Бені, але кілька днів відпочинку в горах було саме тим, чого вона потребувала.

Її літак мав вирушати на Тулузу під вечір. У Парижі Мередіт уже зробила все, що планувала, а починати щось нове раніше від належного часу їй не хотілося. Тому вона не поспішала вставати й деякий час читала в ліжку, а потім зібралась і пішла перекусити до вже знайомого кафе, після чого вирішила пройтися по деяких туристичних місцях.

Намагаючись уникати гамірливих гуртів туристів і студентів із рюкзаками на маршруті, що називався «Код да Вінчі», вона пройшла, петляючи, між знайомими тінистими колонадами на Рю дю Ріволі. Потім рушила була до Луврської піраміди, але довжина черги відвідувачів відкликала її.

Надибавши в саду Тюїльрі зелену металеву лаву, Мередіт умостилася на неї перепочити, шкодуючи, що не вдяглася легше. День видався спекотним і вологим; така погода для кінця жовтня була зовсім немислимою. Їй подобався Париж, але сьогодні міське повітря було насичене шкідливими викидами, вихлопними газами автомобілів і сигаретним димом, що линув із кафе, розташованих на відкритому повітрі. Їй закортіло покататися по річці на кораблику «Бато Муш». Потім жінка подумала, чи не сходити їй до легендарної книгарні «Шекспір і Ко» на правому боці Сени, яка для кожного американського туриста була ледь не святинею. Проте Мередіт забракло духу. Річ у тім, що їй справді кортіло побачити ці принадні для туристів місця, але самих туристів їй бачити не хотілося.

Багато з тих туристичних пам’яток, у яких вона воліла б побувати, були наразі зачинені для відвідування, отже, знову згадавши про Дебюссі, Мередіт вирішила повернутися до будинку на колишній Рю де Берлін, де минули дитинство та молодість композитора. Тож, знявши куртку й пов’язавши нею талію, вона рушила в дорогу, уже не користуючись мапою. Добре орієнтуючись у лабіринті вулиць, Мередіт ішла швидко, цього разу вибравши інший маршрут. За п’ять хвилин вона зупинилась і, прикривши очі рукою, поглянула на емальовану табличку з назвою вулиці.

І здивовано підняла брови. Сама того не бажаючи, вона опинилась на вулиці Шосе Д’Антен. Мередіт поглянула спочатку в один, а потім — в інший бік вулиці. В епоху Дебюссі на початку Шосе Д’Антен, неподалік Пляс де ля Трініте, розташовувалося сумнозвісне кабаре «Гранд-Пінт». Трохи далі стояв знаменитий «Отель-Дьє», збудований у сімнадцятому столітті. А в кінці вулиці, недалеко від того місця, де вона зараз стояла, була відома крамниця езотеричної літератури, власником якої був Едмон Беї. Там у славетну епоху на рубежі століть зустрічалися поети й дослідники окультизму, щоб усебічно обговорити нові ідеї й обмінятися думками про містицизм та альтернативні світи. У тій книгарні колючому молодому Дебюссі ніколи б не довелося виправдовуватись і детально пояснювати свою думку, бо там його зрозуміли б із півслова.

Мередіт витягла мапу та звірила назви вулиць і номери будинків.

Одначе ентузіазм її враз випарувався. Річ у тім, що вона стояла саме там, де розраховувала, та от тільки дивитися було ні на що. Вона зіштовхнулася з тією самою проблемою, котра переслідувала її впродовж усього тижня. Нові споруди витіснили старі, нові вулиці розширились і подовжились, і невпинний плин часу безжально поглинув старі адреси.

Будинок номер два на вулиці Шосе Д’Антен тепер являв собою сучасну будівлю зі скла й бетону — безформну й позбавлену смаку. Книгарня зникла. І навіть пам’ятної дошки на стіні не висіло.

Та раптом Мередіт помітила в стіні двері, майже невидимі з вулиці. На них був різнокольоровий напис — «Чаклунство. Ворожіння на картах Таро».

А внизу маленькими літерами дописано: «Ворожка розмовляє французькою та англійською».

Її рука рвонулася до кишені джинсової куртки. Мередіт намацала складений навпіл паперовий квадратик у тому місці, куди вчора запхала його, відразу ж по тому забувши про нього та про дівчину, котра дала їй цю рекламку. Мередіт витягла її й уставилася на зображення. Воно було погано скопійоване та нечітке, але схожість видавалася незаперечною.

Вона дуже схожа на мене.

Мередіт кинула погляд на двері з написом. Вони були прочинені. Наче хтось потихеньку прослизнув, коли вона не дивилась, і відсунув клямку. Підступивши ближче, жінка зазирнула всередину. Там був невеличкий передпокій із пурпуровими стінами, прикрашений сріблястими зірками, місяцями й зодіакальними знаками. Під стелею висіли кришталеві або ж скляні конструкції — Мередіт точно не могла сказати — і віддзеркалювали світло.

Жінка подумки вишпетила себе за виказану цікавість. Астрологія, магічні кристали, провішування майбутнього — усе це вона не сприймала всерйоз. Вона навіть не цікавилася своїми гороскопами в газетах, зате Мері з побожністю робила це щоранку за філіжанкою кави. То був для неї неначе ритуал.

Проте Мередіт цього просто не розуміла. Сама думка про те, що майбутнє якимось чином присутнє в сьогоденні й детально розписане, здавалася їй абсолютно божевільною. Це було надто фаталістично, надто схоже на відмову від відповідальності за власне життя.

Невдоволена своєю поведінкою, вона відступила від дверей. Чому вона й досі тут стирчить? Треба йти далі. Викинути з голови цю брошурку.

Це просто дурня якась. Звичайнісінькі забобони.

Однак водночас щось заважало їй просто піти геть. Звісно, Мередіт було цікаво, але то цікавість радше суто абстрактна, а не емоційна. Чому дама на брошурці так схожа на неї? Чому так сталося, що вона випадково натрапила на ці двері? їй закортіло дізнатися.

Мередіт знову потихеньку рушила вперед. Із передпокою нагору вели вузькі сходи, навперемін пофарбовані червоним та зеленим. Нагорі ж виднілися ще одні двері. Крізь завісу з жовтих дерев’яних намистин було помітно, що вони небесно-блакитного кольору.

Так багато барв!

Десь вона вже читала, що певні люди сприймають музику у своїй свідомості в кольоровому зображенні. Як же називається це явище? Симестезія? Чи синестезія?

Усередині було прохолодно. Від торохкітливого старого вентилятора над дверима линув слабенький потік повітря. У млявому жовтуватому світлі танцювали дрібненькі часточки пилу. Зрештою, якщо їй так кортить потрапити в атмосферу епохи на зламі століть, то де цю атмосферу ще шукати, як не тут, де вона лишилася такою самою, як і сторіччя тому?

Це просто дослідження, і тільки.

На якусь мить усе повисло на волосинці. Здавалося, навіть будинок затамував подих. І став чекати. Тримаючи брошурку в руці, наче талісман, Мередіт увійшла всередину. Потім нерішуче ступила на першу сходинку й пішла нагору.

А за сотні миль на півдні, у буковому лісі над Рен-ле-Беном, раптовий подув вітру ворухнув мідно-жовте листя на гілках старезних дерев. Почувся подих когось давно померлого, наче чиїсь пальці легенько торкнулися клавіш.

Нарешті!

І з кожною пройденою сходинкою в лісі відбувалась якась химерна гра світла.

РОЗДІЛ 13 Домен де ля Кад

«Так, отче, і дякую вам за вашу добрість. На все добре».

Іще мить потримавши телефон біля вуха, Джуліан Лоуренс потім опустив руку й натиснув на кнопку. Підтягнутий і засмаглий, він виглядав молодшим за свої п’ятдесят із гаком. Витягши з кишені пачку цигарок, він клацнув запальничкою «Зіппо» й закурив «Голуаз». Застигле повітря наповнилось ароматним димом.

Приготування до вечірньої служби були завершені. Тепер, за умови належної поведінки його племінника Хола, усе мало пройти як слід. Він співчував хлопцеві, але йому не подобалося, що той розпитував мешканців містечка про нещасний випадок із його батьком. Каламутив воду. Навіть приходив до слідчого й вимагав у нього довідки з офіційно зазначеною причиною смерті. Оскільки поліціянт із комісаріату Куїзи, який займався розслідуванням цього нещасного випадку, був приятелем Джуліана, а єдиним свідком виступала місцева п’яничка, то справу потихеньку спустили на гальмах. Настирливу допитливість Хола пояснили цілком зрозумілою емоційною реакцією пригніченого горем сина, але по суті так нічого й не пояснили.

Та все одно Джуліан волів спекатися хлопця. Дізнаватися тут було ні про що, але Хол однаково копав. Тому рано чи пізно поповзуть чутки, особливо в такому маленькому містечку, як Рен-ле-Бен. Люди скажуть, що диму без вогню не буває. Джуліан розраховував на те, що після похорону Хол залишить Домен де ля Кад і повернеться до Англії.

Чотири роки тому Джуліан та його брат Сеймур, батько Хола, придбали цей готель на паях. Сеймур був на десять років старший. Пропрацювавши до виходу на пенсію у фінансовій установі в лондонському Сіті, він зациклився на прогнозних прибутках готелю та бізнес-планах, спрямованих на розширення нового бізнесу. Проте Джуліана цікавило зовсім інше.

Коли він уперше побував у цьому регіоні 1997 року, його дуже заінтригували чутки стосовно Рен-ле-Бена взагалі та Домен де ля Кад зокрема. Уся ця місцевість була буквально пронизана таємницями й легендами: натяки на захований скарб, криваві змови, небувальщини про якісь таємні товариства… Усе, що завгодно, — від тамплієрів і альбігойців аж до римлян, вестготів та кельтів. Однак найсильніше уявою Джуліана заволоділа одна сучасніша історія. Збереглися письмові відомості кінця дев’ятнадцятого сторіччя про якусь сплюндровану гробницю поблизу Рен-ле-Бена, про колоду карт Таро, яка начебто була нічим іншим, як схемою знаходження скарбу, а також про пожежу, що частково зруйнувала маєток Домен де ля Кад.

Місцевість довкола Куїзи та Рен-ле-Шато в п’ятому сторіччі нашої ери була центром Вестготської імперії. Про це знали всі. Історики й археологи вже давно висловлювали припущення, що казкові скарби, які вестготи награбували під час спустошення Риму, опинилися на південному заході Франції. І на цьому відомості уривалися. Одначе що більше дізнавався Джуліан, то дужче він переконувався: левову частку вестготських скарбів так і не було знайдено. І карти Таро — оригінал, а не копія — є ключем до їх знаходження.

Ця думка захопила уяву Джуліана як нав’язлива ідея. Він роздобув ліцензію на розкопки та вгатив у пошуки купу грошей. Однак їх результати були досить скромними — лише вестготські погребальні предмети: мечі, пряжки, чаші, тобто нічого особливого. Коли ж термін його ліцензії добіг кінця, він продовжив розкопки нелегально. Він став одержимим, як гравець у карти, і був переконаний, що успіх — то лише справа часу.

Коли чотири роки тому готель виставили на продаж, Джуліан переконав Сеймура купити його. Хоч як не дивно, але, попри велику різницю у віці братів, це придбання виявилося дуже вигідним. Їхнє бізнесове партнерство дало гарні наслідки, і все йшло добре аж до кількох останніх місяців, коли Сеймур став приділяти набагато більше уваги повсякденним справам. І захотів познайомитися з бухгалтерськими записами.

Надворі яскраво світило сонце, і його промені освітлювали галявину та лилися потоком крізь високі вікна кабінету в старовинному маєтку Домен де ля Кад. Джуліан кинув погляд на картину, що висіла на стіні над його робочим столом. То був древній символ Таро, схожий на перевернуту набік цифру вісім. Символ вічності.

— Ти готовий?

Джуліан обернувся й побачив свого племінника. Одягнений у чорний костюм із краваткою, він стояв у дверях, відкинувши з лоба кучму густого чорного волосся. Широкоплечий та стрункий, він у свої майже тридцять років виглядав, наче спортсмен. Утім, Хол справді займався спортом у студентські роки й виступав за свій університет на змаганнях з регбі й тенісу.

Нахилившись, Джуліан загасив недопалок у попільниці на підвіконні й допив віскі. Він дуже хотів, щоб похорон скінчився й справи якомога швидше ввійшли в нормальну колію. Допитливість Хола, котрий волів дізнатися про обставини загибелі батька, починала його дратувати.

— Я зараз, — відповів Джуліан. — За кілька хвилин.

РОЗДІЛ 14

Піднявшись на горішню площадку сходів, Мередіт відсунула намистову завісу і, не зупиняючись, відчинила яскраво-блакитні двері.

Пройшовши всередину, вона опинилась у передпокої. Він був такий маленький, що можна було одночасно торкнутися протилежних стін, навіть не повністю розставивши руки. Ліворуч виднілась яскрава таблиця знаків зодіаку — переплетіння кольорів, схем, символів, про більшість із яких Мередіт мала досить невиразне уявлення. Праворуч на стіні висіло старомодне свічадо в позолоченій рамці з прикрасами. Поглянувши на своє віддзеркалення, жінка підійшла до ще одних дверей і постукала.

— Агов! Тут є хто-небудь?

Їй ніхто не відповів.

Трохи почекавши, Мередіт постукала знову, цього разу гучніше.

І знову мовчання. Тоді вона сіпнула ручку — і двері відчинились.

— Привіт! — гукнула вона, заходячи всередину. — Чи є хто вдома? Аго-о-ов!

Кімната була маленькою, але життєрадісно-барвистою. Її стіни були пофарбовані в іще яскравіші кольори, аніж сходи, двері та передпокій. Це чимось нагадувало дитсадок: там були й жовті, й червоні, й зелені барви, а також візерунки з ліній, смужок, трикутників та зигзагів у пурпурових, блакитних і сріблястих тонах. Єдине вікно напроти дверей було завішене прозорою гардиною. Крізь неї Мередіт побачила сірі кам’яні стіни розташованого навпроти будинку дев’ятнадцятого сторіччя з чорними балюстрадами з кованого заліза та довгастими вікнами з жалюзі. Дещо похмурий вигляд будинку трохи оживляли горщики з геранню й пурпуровими та жовтогарячими фіалками.

Єдиними предметами обстановки в кімнаті були квадратний дерев’яний столик, ніжки якого визирнули з-під чорно-білої лляної скатертини з кружальцями та ще якимись астрологічними знаками, а також два дерев’яні стільці з прямими спинками, що стояли один проти одного. Стільці мали плетені сидіння. Як на полотнах Ван Гоґа, — подумала Мередіт.

Раптом десь у будинку грюкнули двері, і почулися чиїсь кроки. Мередіт відчула, як її щоки заграли рум’янцем. Їй стало незручно, що прийшла сюди без запрошення, і вона вже збиралася вийти, коли з-за бамбукової ширми в дальньому кутку кімнати вигулькнула жінка.

Років сорока п’яти й приваблива, вона була вдягнена в припасовану сорочку та штани захисного кольору й мала стильну дорогу зачіску. Посмуговане сивиною каштанове волосся спадало на плечі, на вустах світилася легка невимушена посмішка. Зовсім не такою уявляла собі Мередіт пророчицю, що ворожить на картах Таро. Ні тобі гігантських сережок у вухах, ні хустини на голові.

— Я постукала, — знічено мовила Мередіт із виправдувальними нотками в голосі. — Але ніхто не відповів, тому я й зайшла. Я правильно вчинила?

— Правильно, — усміхнулася жінка.

— Ви англійка?

— Угадали. Сподіваюся, ви недовго чекали?

Мередіт похитала головою.

— Кілька хвилин.

Жінка подала руку.

— Мене звати Лаура.

Вони поручкались.

— А мене — Мередіт.

Лаура відсунула стілець і кивнула рукою.

— Сідайте.

Мередіт завагалась.

— Це цілком природно, що ви нервуєте, — зауважила Лаура. — Так буває з усіма, хто приходить уперше.

Мередіт дістала з кишені брошурку й поклала її на столик.

— Річ у тім, що якась дівчина дала мені на вулиці ось це кілька днів тому. Я просто проходила повз неї… — Вона знічено замовкла. — Навзагал, я зайшла просто з цікавості. І не хочу надовго вас затримувати.

Лаура взяла брошурку, і вираз її обличчя змінився. Вона здогадалася, хто така Мередіт.

— Моя донька розповіла мені про вас.

— Невже? — здивовано спитала Мередіт.

— Так, — відповіла Лаура, глипнувши на рекламку. — Сказала, що ви — точнісінька копія Справедливості.

Віщунка замовкла, наче очікуючи, що скаже Мередіт. Утім, та промовчала, і Лаура сіла за стіл.

— Ви мешкаєте в Парижі? — спитала вона, жестом запрошуючи Мередіт до стільця напроти неї.

— Та ні, просто проїздом.

І Мередіт з легким подивом констатувала, що мимовільно сідає за стіл.

Лаура посміхнулася.

— Я не помилилася, сказавши, що ви вперше прийшли до пророчиці?

— Так, — відповіла Мередіт, примостившись скраєчку стільця, бажаючи таким чином продемонструвати, що прийшла ненадовго.

— Гаразд, — сказала Лаура. — Оскільки ви прочитали рекламу, то, мабуть, знаєте, півгодинний сеанс коштує тридцять євро, а годинний — п’ятдесят.

— Гадаю, вистачить півгодини, — відповіла Мередіт.

Раптом їй у роті пересохло. Лаура уважно вдивлялася в неї, дуже пильно, наче намагаючись побачити кожну зморшку, кожну рису й кожен найдрібніший нюанс її обличчя.

— Добре. Утім, за вами немає нікого, тому ми зможемо продовжити сеанс, якщо ви передумаєте. Вас цікавить якесь конкретне питання чи ви прийшли просто із загального інтересу?

— Я ж казала, що це радше науковий інтерес. Наразі я працюю над біографією. На цій вулиці, практично на цьому самому місці, колись була знаменита книгарня, яка відіграла видатну роль в історії мистецтва. І тому, чесно кажучи, такий збіг дуже мене зацікавив. — Мередіт осміхнулася, намагаючись розслабитися й виглядати невимушено. — Хоча ваша… ваша донька — я правильно кажу? (Лаура кивнула) — ваша донька сказала, що такої речі, як випадковий збіг, просто не існує.

Лаура теж усміхнулася.

— Розумію. Ви сподіваєтеся почути щось на кшталт відлуння минулого.

— Саме так, — підтвердила Мередіт і полегшено зітхнула.

— Гаразд, — кивнула віщунка. — Одні клієнти воліють почути якесь цілком конкретне тлумачення цілком конкретного питання. Це може бути робота, стосунки, важливе рішення, яке треба ухвалити, — що завгодно. Натомість інших цікавить щось загальніше.

— Нехай це буде щось загальніше.

— Добре, — усміхнулася Лаура. — Тоді наступний крок — це вибір колоди, якою ви воліли б скористатися.

— Даруйте, — винувато сказала Мередіт, — але в цьому я цілковитий профан і тому радо надаю вам змогу зробити це замість мене.

Лаура жестом указала на кілька колод карт, розкладених по краю столу лицьовим боком униз.

— Розумію, завжди незручно робити щось уперше, але краще, щоб обрали саме ви. Просто виберіть інтуїтивно, яка з них більше вам до вподоби, гаразд?

— Та я не проти, — знизала плечима Мередіт.

Лаура взяла найближчу колоду й розклала карти віялом по столу. Вони мали волошковий крап із довгастими золотими зірками.

— Красиві, — зауважила Мередіт.

— Це універсальні Таро Вейта[7]. Дуже популярна колода.

Карти наступної колоди мали зі зворотного боку простий біло-червоний візерунок.

— Ця колода в багатьох сенсах є класичною, — пояснила Лаура. — Вона називається Таро Марсель. Її створили в шістнадцятому столітті. Інколи я використовую її, але, правду кажучи, вона є дещо простуватою для сучасних уподобань. Більшість позивачів віддають перевагу сучасним колодам.

— Ви сказали «позивачі»? — здивовано підняла брови Мередіт.

— Вибачте, — усміхнулася Лаура. — Позивач — це людина, для якої здійснюється тлумачення, людина, котра ставить запитання.

— Ага, зрозуміло.

Мередіт глянула на стіл і вказала на колоду, що була трохи меншою за інші. Карти в ній мали чудовий темно-зелений крап із тонесенькими золотистими та сріблястими лініями.

— А це що за колода?

— Це — колода Таро Буска.

— Буск? — перепитала Мередіт, непевно пригадуючи це прізвище. Їй здалося, що вона його вже десь зустрічала. — Здається, це якийсь художник?

Лаура заперечно похитала головою.

— Та ні, так звали людину, котра першою надрукувала цю колоду. Ніхто не знає, який художник уперше намалював її і коли саме вона з’явилася. Відомо, що цю колоду вперше застосували на південному заході Франції наприкінці 1890-х років. Оце й усе, що ми про неї знаємо.

Мередіт відчула, як по спині побігли мурахи.

— А де саме на південному заході?

— Точно не пам’ятаю. Гадаю, десь у районі Каркасона.

— Я знаю, де це, — прохопилася Мередіт, уявивши мапу цієї місцевості. Рен-ле-Бен розташовувався якраз посередині.

Раптом вона збагнула, що Лаура дивиться на неї з надмірним інтересом.

— Може, ви ще щось знаєте…?

— Та ні, більше нічого, — швидко відповіла Мередіт. — Просто назва видалася мені знайомою, от і все. — Вона усміхнулася. — Вибачте, що перервала.

— Я сама хотіла сказати, що оригінал цієї колоди — або принаймні її частина — є набагато древнішим. Ми не можемо бути впевненими щодо автентичності всіх зображень, оскільки великий аркан має деякі властивості, що свідчать про їхнє пізніше походження. Їх або додали, або скоригували перегодом. Одяг та його стиль на персонажах деяких карт свідчать про належність до епохи фін де сьєкль, тимчасом як малий аркан є більш класичним.

Мередіт здивовано підняла брови.

— Великий аркан, малий аркан? — Вона посміхнулася. — Даруйте, але я й гадки не маю, про що йдеться. Можна мені спочатку дещо спитати, а вже потім ми продовжимо. Добре?

Лаура розсміялася.

— Добре.

— Гаразд. Ну, для початку — скільки тут карт?

— Ураховуючи кілька незначних сучасних винятків, стандартна колода Таро містить загалом сімдесят вісім карт, розділених на великий та малий аркани. Arcana латиною означає «таємниці». Великий аркан, у якому лише двадцять дві карти, пронумерований від одного до двадцяти одного, а Блазень номера не має. Це, до речі, — унікальна риса цієї колоди. Кожна карта має алегоричне зображення та набір чітких сюжетно-тематичних текстів.

Мередіт подивилась на зображення Справедливості на рекламній брошурці.

— Як, наприклад, ось це.

— Саме так. Решта — п’ятдесят шість карт, малий аркан; їх іще інколи називають нефігурними картами: поділяються на чотири масті й нагадують звичайні гральні карти з тією лише розбіжністю, що мають додаткову фігуру. Наприклад, у стандартній колоді Таро ми маємо Короля, Королеву, Валета, а потім, перед десяткою, іде додаткова карта — Паж. У різних колодах масті називаються по-різному. Є пентаклі або монети, кубки, жезли або палиці, а також мечі. У широкому сенсі вони відповідають мастям стандартних гральних карт — бубнам, чирвам, трефам та пікам.

— Ага, зрозуміло.

— Більшість експертів сходяться на тому, що найдавніші карти Таро в тому вигляді, у якому вони дійшли до наших днів, уперше з’явилися в Італії в середині п’ятнадцятого сторіччя. Однак сучасне відродження Таро почалося лише на початку минулого сторіччя, коли англійський окультист Артур Едвард Вейт започаткував нову колоду. Його основна інновація полягала в тому, що він уперше прив’язав конкретну символічну сцену до кожної з сімдесяти восьми карт. До нього нефігурні карти мали тільки цифрові позначки.

— А колода Буска?

— У ній проілюстровано фігурні карти всіх чотирьох мастей. Стиль малюнків указує на те, що ця колода бере початок у шістнадцятому столітті. Звісно, вона з’явилася задовго до Вейта. Утім, великий аркан тут істотно відрізняється. Як я вже зазначала, усі персонажі в ній явно виглядають, наче європейці дев’яностих років дев’ятнадцятого сторіччя.

— А чому?

— Більшість дослідників гадають, що Буск, видавець цієї колоди, не мав для роботи повного набору карт і тому якийсь художник або сам намалював йому великий аркан, або скопіював його з карт, що дійшли до нашого часу.

— А з яких саме карт він їх скопіював?

Лaypa стенула плечима.

— Може, з фрагментів уцілілих карт, а може, з ілюстрацій оригінальних карт у якійсь книзі. Повторюю, я не є експертом у цій сфері.

Мередіт глянула на зелені зворотки карт, пронизані золотистими та зеленими лініями.

— Хтось добряче попрацював.

Лаура розклала пентаклі віялом на столі перед Мередіт, починаючи з туза й закінчуючи королем, а потім здала кілька карт із великого аркана, які взяла з верху колоди.

— Помічаєте різницю в стилях?

Мередіт кивнула.

— Звісно, але все одно вони досить схожі, особливо в барвах.

Лаура постукала пальцем по одній із карт.

— Ось іще одна унікальна відмінність колоди Буска. Окрім того, що змінилися назви фігур, наприклад, Хазяїн та Хазяйка замість Короля й Королеви, існують також певні індивідуальні відмінності й у великому аркані. Наприклад, карта II зазвичай зветься Верховна Жриця. У цій-таки колоді її називають La Pretresse, тобто просто Жриця. Ця сама фігура з’являється тут на карті VI як одна з Закоханих — Les Amoureux. До того ж, якщо взяти карту XV, Le Diable, тобто Диявол, то ця сама жінка зображена на ній прикутою ланцюгом біля ніг нечистого.

— І саме в цьому полягає відмінність?

— У багатьох колодах карти VI та XV пов’язуються, але цей зв’язок зазвичай не поширюється на карту II.

— Тож якась людина, — вголос подумала Мередіт, — або з власної волі, або за чиєюсь указівкою чимало постаралася, щоб персоніфікувати ці карти?

Лаура кивнула.

— Загалом, я й сама не раз ставила собі запитання: а чи не має великий аркан цієї колоди стосунку до якихось реальних людей? Бо вирази декотрих облич такі промовисті!

Мередіт знову поглянула на зображення Справедливості на першій сторінці брошурки.

Обличчя — точнісінько як у мене.

Вона зиркнула на Лауру, що стояла потойбіч столу, і в неї виникло відрухове бажання розповісти їй про особистий мотив, що привів її до Франції. Про те, що за кілька годин вона вже вирушить до Рен-ле-Бена. Утім, Лаура знов заговорила, і слушний момент було втрачено.

— Окрім того, Таро Буска віддає належне традиційним асоціаціям. Наприклад, мечі являють собою масть повітря, яке уособлює розум та інтелект; жезли — це масть вогню, енергії та протистояння; кубки — масть, що асоціюється з водою й емоціями. І, нарешті, пентаклі, — з цими словами вона постукала пальцем по королю, що сидів на троні в оточенні золотих монет, — є мастю землі, фізичної реальності та скарбів.

Мередіт зосереджено переглянула зображення, закарбовуючи кожне в пам’яті, а потім кивнула Лаурі — мовляв, зрозуміло.

Віщунка прибрала карти зі столу, залишивши на ньому тільки великий аркан, і розклала його перед Мередіт трьома радами по сім карт у кожному — від найменшого номера до найбільшого. Зверху ж вона поклала карту 0 — не позначеного номером Блазня.

— Я волію тлумачити великий аркан у сенсі подорожі, мандрів. Карти великого аркана — як величини, що не піддаються точному визначенню, як кардинальні віхи життя, котрі не можна ні змінити, ні обійти. Розкладені в такий спосіб, ці три ряди чітко представляють три рівні розвитку: свідомий, підсвідомий та найвищий рівень свідомості.

Мередіт відчула, як у її душі ворухнувся хробачок скептицизму.

Ага, це коли фактів бракує.

— На початку кожного ряду перебуває могутній символ: на початку першого — Le Parad, тобто Чарівник. На початку другого — La Force, тобто Сила. І, насамкінець, на початку третього, нижнього ряду ми маємо Le Diable, тобто Диявола.

Щось ворухнулося в душі Мередіт, коли вона глипнула на зображення скорченого демона. Коли ж вона перевела погляд на чоловіка й жінку, скутих ланцюгом біля його ніг, у її пам’яті зажевріла іскорка. Їй здалося, що вона знає цих чоловіка й жінку. Однак іскорка вмить згасла.

— Перевага саме такої комбінації великого аркана полягає в тому, що він не лише показує подорож Блазня — Le Mat — від невігластва до освіченості, а й чітко демонструє вертикальні зв’язки між картами, — вела далі Лаура. — Тож видно, що Сила є октавою Чарівника, а Диявол — октавою Сили. Вигулькують також інші схеми: як Чарівник, так і Сила мають над головами знак вічності. А Диявол підносить руку жестом, що нагадує жест Чарівника.

— Тобто як два боки однієї особистості.

— Можливо, — кивнула Лаура. — У картах Таро все побудоване на схемах, на зв’язку між однією картою та якоюсь іншою.

Проте Мередіт уже слухала її лишень одним вухом. Щось із недавно сказаного Лаурою заволоділо її увагою. На мить замислившись, вона пригадала.

Октави.

— Ви що, зазвичай пояснюєте ці принципи музичними термінами? — спитала вона.

— Інколи, — відповіла Лаура. — Це залежить від позивача. Таро можна тлумачити різними способами, і музика — один із них. А чому ви спитали?

Мередіт знизала плечима, уникаючи прямої відповіді.

— Тому що це — царина моєї роботи. Мені здалося, що ви якимось чином про це здогадалися. — Вона завагалась, а потім додала: — Здається, про свою роботу я вам іще не розповідала.

Лаура злегка осміхнулася.

— А вас що, бентежить ця думка?

— Про що? Про те, що ви здогадалися? Ні. Не бентежить, — збрехала Мередіт. Їй дійсно було некомфортно від цієї думки. Серце підказувало їй, що тут вона зможе дізнатися щось про себе, про своє справжнє походження. І їй кортіло, щоб Лаура в цьому допомогла. Утім, водночас розум твердив їй, що все це — дурниці.

Мередіт указала на Справедливість.

— Біля пелени сукні видніються музичні ноти. Дивно, еге ж?

Лаура всміхнулася.

— Казала ж моя донька, що такої речі, як випадковий збіг, не існує.

Мередіт розсміялася, хоча їй було зовсім не до смішків.

— Усі системи тлумачення на картах працюють, як і музика, за певними схемами, — повела далі Лаура. — Якщо вам цікаво, то був колись такий чоловік — американець Пол Фостер Кейс, котрий займався ворожінням на картах. Так от, він придумав цілу теорію, що пов’язувала деталі великого аркана з нотами звукоряду.

— Треба буде принагідно перевірити цю теорію, — зауважила Мередіт.

Лаура зібрала карти в колоду. На якусь мить їхні погляди зустрілись, і Мередіт чітко й безпомилково переконалася, що ворожка бачить «наскрізь, бачить збентеженість, сумнів — і надію, що відбилася в її очах.

— Ну що, почнімо? — спитала Лаура.

Хоча Мередіт і була готова до цього моменту, та все одно її серце тьохнуло.

— Звісно, — з награною невимушеністю мовила вона. — Чом би й ні?

РОЗДІЛ 15

— Візьмімо колоду Буска, чи як? — спитала Лаура. — Ви явно відчуваєте з нею якийсь зв’язок.

Мередіт подивилась на карти. Їхні зеленувато-золотисті зворотки нагадали їй ліс довкола будинку Мері в Тепел-Гілл. Суміш кольорів літа й осені. Так не схоже на тихі передмістя Мілуокі, де вона виросла.

Вона кивнула.

— Не заперечую.

Лаура прибрала зі столу інші три колоди й рекламну брошуру.

— Я вже казала, що зроблю загальне тлумачення. Це буде мій власний розклад, що грунтується на різновиді «Кельтського Хреста», коли всією колодою тлумачать десять карт, використовуючи як малий, так і великий аркани. Це прекрасно виявить ваш теперішній стан, ваше недалеке минуле й, можливо, події вашого майбуття.

Знову ми повертаємося до цього божевільного безглуздя.

Проте Мередіт однаково кортіло дізнатися.

— У той час, коли Буск надрукував свою колоду, тобто наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя, ворожіння на картах Таро було справою таємничою, монополізованою представниками еліти, а також групами всіляких змовників та інтриганів, — з усмішкою пояснила Лаура. — Але нині все змінилося. Сучасні тлумачі прагнуть наділити людей додатковими здібностями й силами, дати їм інструменти й мужність — якщо так можна висловитися, — щоб вони стали спроможними змінити себе та своє життя. Тлумачення дасть більший зиск, якщо позивач чітко збагне приховані мотиви й підсвідомі шаблони своєї поведінки.

Мередіт кивнула.

— Однак ґанджем тлумачення є майже нескінченна розмаїтість його варіантів. Дехто, наприклад, твердитиме, що значна кількість карт великого аркана, що траплятимуться під час ворожіння, указує на те, що ситуація перебуває поза межами вашого контролю, тимчасом як поважне число карт малого аркана свідчитиме про те, що ваша доля у ваших руках. Тож перш, аніж ми почнемо, хочу зазначити, що я вважатиму тлумачення провісником того, що може статися, а не того, що станеться обов’язково.

— Зрозуміло.

Лаура поклала колоду на стіл.

— Перетасуйте їх, Мередіт. Не поспішайте. І при цьому думайте про те, що вам кортить дізнатися найбільше, про те, що сьогодні привело вас сюди. Дехто вважає, що для цього бажано заплющити очі.

У розчинене вікно війнув легенький вітерець, приносячи довгоочікуване полегшення після вологої ранкової задухи. Мередіт простягла руку, взяла колоду й почала її тасувати. Від одноманітних рухів сьогодення мало-помалу почало блякнути.

У її свідомості спливли фрагменти спогадів, образи, обличчя — чомусь сірувато-брунатного кольору — і поволі пішли в нікуди. Її красуня-мати — така хвора, така вразлива. Її бабуся Луїза, що сидить за фортепіано. Серйозний молодик у військовій формі на посірілій фотографії.

Родина, яку вона ніколи не знала.

На мить Мередіт здалося, що вона стала невагомою й попливла в повітрі. Що стіл, стільці, карти, і сама вона — усе це тепер бачилось у зовсім іншій перспективі.

— Коли закінчите, то розплющте очі, добре? — пролунав звідкись іздалеку голос Лаури; чутний, але невловимий, як мелодія, котра щойно урвалася.

Мередіт кліпнула очима — і кімната буквально кинулася їй назустріч. Спочатку її обриси були дещо розмитими, але потім стали яскравішими й чіткішими, ніж раніше.

— Тепер покладіть колоду на стіл і розділіть її на три частини лівою рукою.

Мередіт виконала вказівку.

— Знову з’єднайте карти докупи — спочатку середню частину, потім верхню, а після цього нижню. — Мередіт відчула, як Лаура спостерігає за нею, чекаючи, поки вона скінчить. — Добре. А тепер перша карта, яку ви витягнете, стане так званим сигніфікатором. У нашому тлумаченні ця карта представлятиме вас, позивача, тобто людину, якою ви наразі є. Стать фігури не має значення, бо кожна карта від початку має в собі чоловічі й жіночі риси та характеристики.

Мередіт висмикнула з середини колоди карту й поклала її на стіл лицем догори.

— La Filie d’Epees, — сказала Лаура. — Дочка мечів. Мечі — це масть повітря, інтелекту, пам’ятаєте? У колоді Буска Дочка мечів є потужною фігурою, кимось на кшталт упливового мислителя. Водночас вона є персоною, не вповні пов’язаною з іншими.

Це може бути або через її юність — до речі, ця карта часто означає молоду особу, — або через ті рішення, що їх вона ухвалює. Інколи вона означає людину на початку шляху.

Мередіт подивилась на зображення. То була тендітна маленька жіночка в сукні по коліна з прямим чорним волоссям, що спадало на плечі. Вона чимось нагадувала танцюристку. Меч вона тримала обіруч, і не нападаючи, і не обороняючись, скоріше — наче когось захищаючи. Позаду неї бовванів зубчастий гірський пік на тлі яскраво-блакитного неба, по якому пливли білі хмаринки.

— Це активна карта, — пояснила Лаура. — І до того ж позитивна. Одна з нечисленних однозначно позитивних карт серед мечів.

Мередіт кивнула, бо це чітко випливало з малюнку.

— Тягніть знову, — сказала ворожка. — Наступну карту покладете нижче Дочки мечів ліворуч від себе. Друга карта позначатиме вашу теперішню ситуацію. Середовище, у якому ви зараз живете й працюєте, чинники, які впливають на вас.

Мередіт витягла карту й поклала її там, де було сказано.

— Десятка кубків, — оголосила Лаура. — Кубки — це масть води, емоцій. Це також позитивна карта. Десятка являє собою завершеність. Вона означає кінець одного циклу й початок наступного. Ця карта вказує, що ви стоїте на порозі, що ви готові йти далі та здійснювати зміни, базуючись на вашій сьогоднішній позиції, яка сама по собі вже є досягненням, результатом вашого успіху. Десятка означає, що незабаром настане епоха змін.

— А про який поріг ідеться?

— Це може бути і робота, і ваше особисте життя, а можливо, і те, і те. Чимдалі триватиме тлумачення, тим яснішим буде ваше розуміння того, що відбувається у вашому житті. Тягніть іще.

Мередіт витягла з колоди третю карту.

— Покладіть її нижче й ліворуч від сигнифікатора, — звеліла Лаура. — Вона означатиме потенційні перешкоди на вашому шляху: фізичні предмети, обставини, людей — усе, що здатне завадити вашому рухові вперед, змінам у вашому житті або досягненню вашої мети.

Мередіт перевернула карту й поклала її на стіл.

— Le Parad, — оголосила Лаура. — Карта І — Чарівник. Parad — старовинне слово, використане в Таро Буска та деяких інших нечисленних колодах.

Мередіт уважно придивилася до зображення.

— А воно що, означає якусь особу?

— Зазвичай так.

— Когось, кому можна вірити?

— Не завжди. Як випливає з назви, Чарівник або ж Чарівниця можуть бути на вашому боці, але можуть і не бути. Часто це той, хто діє як потужний каталізатор перетворення, проте в цій карті завжди присутній натяк на хитрість і обман, на зміну думки залежно від інтуїції. Чарівникові підвладні всі стихії: вода, повітря, вогонь і земля, а також чотири символи масті — кубки, мечі, жезли та пентаклі. Його поява означає когось, хто може застосувати свої здібності, знання та красномовство для вашого блага. Але ця-таки персона так само може скористатися власними талантами для того, щоб завадити вам у той чи той спосіб.

Мередіт поглянула на лицьовий бік карти. Пронизливі блакитні очі.

— Чи немає серед ваших знайомих того, хто може відіграти таку роль?

Вона похитала головою.

— Та щось ніхто не спадає на думку.

— Цією людиною може стати хтось із вашого минулого, особа, яка, не зустрічаючись із вами безпосередньо, усе одно певною мірою впливає на те, як ви самі себе сприймаєте. Людина, котра, попри свою відсутність, справляє на вас негативний вплив. Утім, можливо, ви ще тільки маєте зустріти цю людину в майбутньому. Це також може бути хтось, кого ви вже знаєте, але про чий кардинальний вплив на своє життя ще не здогадуєтесь.

Мередіт знову подивилась на карту, приваблена зображенням та суперечностями, які воно містило. Їй кортіло збагнути його значення. Одначе ніщо не спало на думку. Нікого вона не пригадала.

Потім Мередіт витягла ще одну карту. Цього разу її реакція була інакшою. Вона відчула раптовий наплив емоцій — теплоти й сердечності. То було зображення молодої дівчини, що стояла поруч із левом. Над ії головою, наче корона, висів символ вічності. На ній була старомодна біло-зелена сукня з рукавами, широкими коло плечей і вузькими біля зап’ясть. Її кучеряве каштанове волосся вільно спадало на спину та стрункий стан. Мередіт умить збагнула, що саме такою вона уявляла собі La Damoiselle Elue Клода Дебюссі — Обрану діву, образ якої навіяли і Росетті, і Моро.

Пригадавши слова Лаури, Мередіт уже не сумнівалася, що це зображення було, скорше за все, змальоване з реальної особи. Вона прочитала на карті назву — La Force. Номер VIII. Очі дівчини були такі зелені, такі виразні…

І що довше вона вдивлялася в цей образ, то більше впевнювалася, що вже бачила його чи дуже схожий образ на фото або на ілюстрації в якійсь книжці. Маячня та й годі. Звісно, цього не може бути. Проте однаково — думка прокралась у свідомість і там залишилась.

Мередіт підняла очі на Лауру.

— Розкажіть мені про цю карту, — попрохала вона.

РОЗДІЛ 16

— Це карта VIII. Сила, яка асоціюється зі знаком зодіаку Лев, — пояснила Лаура. — У процесі тлумачення четверта карта означає якесь одне питання, що домінує над усіма іншими. Воно вплинуло — часто підсвідомо й мимовільно для позивача — на його рішення вдатися до послуг ворожки. Це потужний мотиваційний чинник, який визначає дії позивача.

— Але ж це не означає… — заперечила була Мередіт.

Лаура піднесла руку.

— Так, я пам’ятаю, як ви сказали, що ваш прихід був чистою випадковістю, що моя донька ледь не силоміць утиснула вам у руку цю рекламну, що ви випадково опинилися сьогодні в цьому районі… Утім, таки скажіть мені, будь ласка, Мередіт, може, було щось іще? Якийсь чинник, завдяки якому ви зараз тут сидите? Вона на мить замовкла. — Ви ж могли пройти повз двері? Могли. Та все одно вирішили зайти.

— Може, й так. Не знаю. — Мередіт замислилась. — Можливо, ви маєте рацію.

— Чи є якась конкретна ситуація або ж особа, котру ви могли б асоціювати з цією картою?

— Так одразу й не скажеш, хоча…

— Що?

— Дівчина. Її обличчя. Вона когось мені нагадує, але я не можу визначити, кого саме.

Мередіт побачила, що Лаура насупилась.

— Щось не так?

Лаура опустила очі на чотири карти, розкладені на столі.

— Тлумачення, що ґрунтуються на розкладі «Кельтський хрест», здебільшого мають пряму послідовно-логічну схему. — У голосі ворожки почулося вагання. — Хоча ми й розпочали ворожіння зовсім недавно, зазвичай на цій стадії мені вже буває зрозуміло, які події належать до минулого, які до сьогодення, а які — до майбутнього. — Вона замовкла, а потім пояснила: — Однак у вашому випадку з якоїсь причини часові лінії переплутались. Послідовність подій наче стрибає туди-сюди, і всі вони якісь розмиті й нечіткі. Минуле переплітається з сьогоденням.

Мередіт аж нахилилася вперед.

— Що я чую? Ви не можете витлумачити карти, які я витягла?

— Та ні, — швидко відказала ворожка. — Не те, що не можу. — Вона знову завагалась. — Якщо чесно, Мередіт, то я не зовсім упевнена в тому, що вам оповідаю. Але все проясниться та з’єднається докупи, якщо ми продовжимо процес.

Мередіт не знала, що й казати. Їй кортіло, щоб Лаура висловлювалася зрозуміліше, але їй забракло навідних питань, щоб дістати потрібні відповіді, тому вона промовчала.

Лаура першою порушила тишу.

— Тягніть іще раз, — сказала вона. — Це буде п’ята карта, що позначатиме недавнє минуле.

Мередіт витягла зворотну вісімку пентаклів і скривила невдоволену гримасу, коли Лаура пояснила їй, що ця карта може означати, що тяжка праця та наполегливість зрештою можуть і не дати сподіваних результатів.

Шостою картою, що асоціюється з найближчим майбутнім, виявилася зворотна вісімка жезлів. Мередіт відчула, як волосинки на її шиї стали сторч. Вона зиркнула на Лауру, але та жодним порухом не виказала якогось особливого ставлення до схеми, що поволі вимальовувалась.

— Це карта руху, карта чіткої недвозначної дії, — пояснила жінка. — Вона означає тяжку працю та проекти, що незабаром мають дати результат. Щось має нарешті відбутись. У певному сенсі це найоптимістичніша з усіх вісімок. — Ворожка замовкла та глянула на Мередіт. — Гадаю, ці асоціації з тяжкою працею означають для вас щось певне?

Мередіт кивнула.

— Я якраз пишу книжку, — відповіла вона, — тому так, це дійсно має для мене конкретний сенс. — Вона зробила паузу, а потім додала: — Утім, чи не змінюється значення, якщо карта перевернута — як оця?

— Зворотність означає затримку, — пояснила Лаура. — Порушення енергетики, а звідси і затримка проекту.

Як, наприклад, поїздка з Парижа до Рен-ле-Бена, — подумала Мередіт. — Тут особисте я поставила попереду професійного.

— На жаль, це також має конкретний сенс, — мовила вона з кислою міною. — Чи не бачите ви тут попередження: не відволікайся, бо тебе поглинуть інші справи?

— Цілком можливо, — погодилась Лаура. — Хоча затримка не конче матиме негативний характер. Можливо, зараз це саме те, що вам потрібно.

Мередіт відчула, що Лаура спостерігає за нею, чекаючи, поки не вичерпається її інтерес до цієї карти.

Ворожка попросила Мередіт витягти ще одну.

— Ця карта позначає середовище, в якому розгортаються або ж розгортатимуться події. Покладіть її над картою шість.

Мередіт витягла сьому карту й поклала її на стіл.

На ній була зображена висока сіра вежа під похмурим небом. Здавалося, стріла блискавки, розкраювала зображення навпіл. Мередіт здригнулася, негайно відчувши неприязнь до цієї карти. І хоч як їй кортіло переконати себе, що все це нісенітниці, але вона дуже пошкодувала, що витягла саме цю карту.

— La Tour — Вежа, — прочитала вона. — Мабуть, не найкраща карта, еге ж?

— Не буває однозначно поганих або однозначно гарних карт, — механічно відповіла Лaypa, хоча вираз її обличчя сказав зовсім інше. — Це залежить від того, на якій стадії тлумачення вона з’являється і які карти її оточують. — Ворожка на мить замовкла. — До того ж Вежа традиційно тлумачиться як передвісниця різких перемін. Вона може також означати руйнування та хаос. — Лаура глянула на Мередіт, а потім знову на карту. — Якщо тлумачити її в позитивному сенсі, то це — карта звільнення, карта визволення, коли споруда наших ілюзій, обмежень та рамок із тріском руйнується й ми постаємо вільними й готовими розпочати все наново. Це потужний спалах натхнення — можна навіть так сказати. Тобто ця карта зовсім не обов’язково є негативною.

— Ага, зрозуміло, — трохи збентежено мовила Мередіт. — Але як вона стосується моєї конкретної ситуації? Стосовно мого сьогодення — як би ви прочитали цю карту? Зовсім інакше, ніж ви мені щойно пояснили, правда ж?

Лаура спокійно зустріла її допитливий збентежений погляд.

— Конфлікт, — відповіла вона. — Так я розумію цю карту.

— Між ким? — відкинулася Мередіт на спинку стільця.

— Це те, що можете знати лише ви. Тут, можливо, іде на те, про що ви мені натякнули раніше: про конфлікт між особистими потребами та професійною необхідністю. Це також може бути розбіжність між надіями, які на вас покладають, і реальністю. І ця розбіжність здатна призвести до непорозуміння.

Мередіт не сказала нічого. Вона намагалася придушити думку, що настирливо виринала з глибин її свідомості.

А що, коли я віднайду якісь відомості про моїх предків, і внаслідок цього все докорінно зміниться?

— Чи є щось конкретне, із чим могла б асоціюватися ця карта? — тихо спитала Лаура.

— Я, — заговорила була Мередіт, але відразу ж замовкла. — Та ні, немає, — відповіла вона голосом упевненішим, аніж почувалася насправді. — Тут може бути все що завгодно, ви ж самі сказали.

Мередіт повагалася, нервуючи від гадки про нові можливі неприємності, і витягла наступну карту.

Нею виявилася вісімка кубків.

— Господи, які дурниці, — стиха мовила вона одразу ж і витягла ще одну карту. То була вісімка мечів.

Мередіт почула, як Лaypi забило дух.

Ще одна октава.

— Знову вісімка! Що б це означало, га?

Лаура відповіла не зразу.

— Незвично, дуже незвично, — мовила вона нарешті.

Мередіт уважно придивилася до комбінації. Річ була не лише в октавах, що поєднували карти великого аркана, і не в повторі цифри вісім. Увагу привертали також ноти на сукні Справедливості та зелені очі дівчини на карті La Force.

— Звісно, випасти може будь-яка карта, причому з однаковою ймовірністю, — зазначила Лаура, хоча Мередіт побачила, що ворожка каже те, що слід казати, а не те, що насправді відчуває. — Це також стосується будь-якої комбінації фігурних або ж нумерованих карт.

— А чи траплялось у вашій практиці щось подібне? — поцікавилася Мередіт, не бажаючи відпускати ворожку з гачка. — Я серйозно питаю. Чи бувало раніше таке, щоб випадав той самий номер? — Вона зиркнула на стіл. — І Вежа, карта XVI. Це ж вісім, помножене на два.

Лаура неохоче похитала головою.

— Ні, я такого не пам’ятаю.

Мередіт постукала пальцем по карті.

— А що означає вісімка мечів?

— Утручання. Вона означає, що хтось або щось активно вам заважатиме.

— Наприклад, Чарівник?

— Може бути, хоча… — Лаура замовкла. Видно було, що вона ретельно добирає слова. — Тут одночасно можливі два варіанти. З одного боку, є чітке свідчення про близьке завершення якогось великого проекту — або в роботі, або в особистому житті, а можливо, і там, і там. — Ворожка підвела на неї очі. — Збігається?

— Так, — насумрилася Мередіт. — Кажіть далі.

— Але разом із цим я бачу натяки на подорож або зміну обставин.

— Добре, це теж більш-менш збігається, проте…

Ворожка перервала її.

— Я відчуваю ще дещо. Утім, мені зовсім неясно, що це таке, але воно, безсумнівно, існує, і я його справді відчуваю. Оця остання карта… вона означає, що ви незабаром щось знайдете, щось для себе відкриєте…

Очі Мередіт звузились. Упродовж усього сеансу ворожіння вона не переставала казати собі, що все це — лише безневинна розвага. Що це не означає нічого серйозного. Але ж чому тоді серце її шалено тіпається й калатає?

— Пам’ятайте, Мередіт, — схвильовано мовила Лаура, — що мистецтво ворожіння за допомогою тлумачення карт полягає не в тому, щоб достеменно визначити: ця чи та подія обов’язково станеться. Воно полягає в дослідженні можливостей, у розкритті підсвідомих мотивацій та бажань, які можуть спричинитися або ж не спричинитися до конкретної схеми поведінки.

— Я знаю.

Лише безневинна розвага.

Одначе щось у надмірній емоційності Лаури, у виразі надзвичайної зосередженості на її обличчі підказувало, що все це є страшенно серйозним.

— Тлумачення Таро мусить розширити можливості вільного вибору, а не звузити їх, — сказала Лаура, — з тієї простої причини, що це тлумачення розширює наші знання про нас і про ті проблеми, що перед нами стоять. Людина дістає змогу ухвалювати власні, більш зважені рішення. Вирішувати, яким шляхом іти.

— Я розумію, — кивнула Мередіт.

Раптом їй запраглося з усім цим покінчити — і якомога швидше. Витягти останню карту, вислухати Лауру й піти геть.

— Розумієте — поки не забудете.

У голосі Лаури почулося неприхована засторога. І Мередіт довелося докласти великих зусиль, щоб подолати палке бажання вискочити з кімнати тієї самої миті.

— Оцією останньою, десятою картою завершується тлумачення. Її треба класти праворуч згори.

На мить рука Мередіт зависла над колодою. Вона майже фізично бачила невидимі лінії, що поєднували її пальці із зеленувато-золотисто-сріблястими сорочками карт.

Нарешті вона витягла одну з них і перевернула.

Мимовільний вигук зірвався з її вуст. Вона відчула, як на протилежному кінці столу Лаура стиснула кулаки.

— Справедливість, — монотонно мовила Мередіт. — Ваша донька казала мені, що я дуже схожа на це зображення, — промовила вона, хоча пам’ятала, що вже розповіла про це ворожці.

Лаура уникла її погляду.

— Камінь, який асоціюється зі Справедливістю, називається опал, — сказала вона. Мередіт здалося, що ворожка наче зчитує цю інформацію з книги. — Кольорами, пов’язаними з цією картою, постають сапфір і топаз. Є також знак зодіаку, що асоціюється з цією картою. Він називається Терези.

Мередіт неприродно розсміялася.

— Мій знак — Терези, — сказала вона. — Я народилася восьмого жовтня.

Утім, Лаура ніяк не відреагувала, наче ця інформація її зовсім не зацікавила.

— Справедливість у колоді Буска — могутня карта, — провадила вона. — Якщо припустити, що великий аркан означає шлях Блазня від щасливого невігластва до освіченості, то Справедливість перебуває в середній точці цього шляху.

— І що це означає?

— Зазвичай, коли ця карта з’являється під час тлумачення, вона означає доконечну потребу дотримуватись виважених поглядів. Позивачу слід переконатися, що він не збився зі шляху, і всебічно й реалістично оцінити ситуацію.

Мередіт посміхнулася.

— Але ж ця карта — зворотна, — зауважила вона. І сама здивувалася своєму напрочуд спокійному голосу. — І цей факт уносить певні зміни, еге ж?

Та Лаура не поспішала з відповіддю.

— Я маю рацію? — наполегливо перепитала Мередіт.

— У своєму зворотному вигляді ця карта означає певну несправедливість. Можливо, забобони й упередженість або ж навіть судову помилку, яка призведе до несправедливого вироку. Вона означає також гнів людини, котру судять і до того ж судять несправедливо.

— І ви гадаєте, що ця карта уособлює мене?

— Гадаю, так, — відповіла ворожка, трохи повагавшись. — І не лише тому, що вона була останньою, яку ви витягли під час ворожіння. — Лаура замовкла, сумніваючись, а потім додала. — І не лише через явну фізичну схожість. — Вона знову замовкла.

— Лауро! — голос Мередіт вивів ворожку із заціпеніння.

— Ага, отже, я гадаю, що ця карта представляє вас, але водночас не думаю, що вона автоматично означає якусь несправедливість, учинену супроти вас. Я схильна думати, що, скоріш за все, вам доведеться виправляти якусь несправедливість. Ви виступатимете в ролі агента справедливості. — Лаура підняла очі. — Можливо, якраз це я невиразно відчувала раніше. Що тут є щось іще, щось важливіше, і воно ховається за очевидним і тривіальним фасадом історій, на які начебто вказує отриманий нами розклад.

Мередіт кинула погляд на десять карт, що лежали на столі. Слова ворожки хаотично кружляли в її свідомості.

Ідеться про дослідження можливостей, про виявлення підсвідомих мотивацій і бажань.

Чарівник та Диявол із холодними блакитними очима. Перший є подвійною октавою другого. І самі лише вісімки — номер, що означає успіх і визнання.

Простягнувши руку, Мередіт узяла спочатку четверту карту розкладу, а потім — останню. Сила та Справедливість.

Здавалося, вони якимось чином пов’язані між собою.

— На якусь мить мені здалося, що я збагнула, — мовила вона, звертаючись не стільки до Лаури, скільки до себе. — Наче десь там, під поверхнею, усе зійшлося й набуло сенсу.

— А зараз?

Мередіт підвела очі. Кілька секунд обидві жінки дивились одна на одну.

— А тепер — це лише малюнки. Малюнки й кольори.

Її слова наче повисли в повітрі. Раптом Лаура швидко простягла руки та згребла докупи карти, наче не бажаючи ні на хвилину довше залишати цей розклад на столі.

— Можете узяти їх із собою, — сказала вона. — І самі з усім розберетеся.

Мередіт здивовано уставилася на ворожку — чи не почулося їй, бува?

— Перепрошую?

Лаура простягнула їй колоду.

— Ці карти — ваші.

Переконавшись, що вона не помилилася, Мередіт почала відмовлятися.

— Та ні, я дійсно не можу…

Але Лаура полізла під стіл, дістала звідти квадрат чорного шовку й загорнула в нього колоду.

— Ось. Візьміть, — сказала вона, посунувши пакунок через стіл. — Це ще одна традиція Таро. Багато хто вважає, що карти не слід купувати самому, а дочекатися нагоди, коли хтось тобі їх подарує.

Мередіт похитала головою.

— Лауро, як же я можу їх узяти? До того ж я не вмію ними користуватися.

Вона підвелась і вдягнула куртку.

Лаура теж підвелася.

— А я переконана, що вони вам знадобляться.

На мить їхні погляди зустрілися.

— Таж вони мені не потрібні.

Якщо я їх візьму, то вороття не буде.

— Ця колода — ваша, — сказала Лаура. І після невеличкої паузи додала. — Не сумніваюсь, у глибині душі ви знаєте, що її слід узяти.

Раптом Мередіт відчула, що кімната наче насувається на неї. Заворушились і запульсували барвисті стіни, візерункова скатертина на столі, сонце та серпики місяця. Вони то збільшувалися, то зменшувалися, змінюючи форму й відтінки. І з’явилося ще одне — ритм. Він зазвучав у її голові немов музика. Або ж як вітер у кронах дерев.

Enfin. Нарешті.

Мередіт почула це слово так чітко, наче вимовила його сама. Воно прозвучало так різко й так гучно, що вона обернулася, гадаючи, що хтось, мабуть, увійшов до кімнати. Але позаду нікого не було.

Минуле переплелося з сьогоденням.

Вона не хотіла брати карти, але, спостерігши рішучість Лаури, відчула, що ніколи не вийде з цієї кімнати, якщо не прийме подарунок.

Тож дівчина взяла карти. І, не кажучи ні слова, повернулася й побігла вниз східцями.

РОЗДІЛ 17

Забувши про час, Мередіт блукала вулицями Парижа, міцно тримаючи в руках карти, наче побоюючись, що вони ось-ось кудись полетять і заберуть її разом із собою. Вони їй були непотрібні, але їй бракувало духу спекатися їх.

І лише тоді, коли годинник на вежі церкви Сен-Жерве пробив першу, Мередіт здогадалася, що може запросто спізнитися на літак до Тулузи.

Набравшись, нарешті, зваги й заспокоївшись, вона спіймала таксі та прокричала водію, що добре йому заплатить, якщо він устигне вчасно відвезти її до аеропорту. Авто верескнуло шинами та влилось у транспортний потік.

Рівно за десять хвилин вони вже були на Рю де Тампль. Хутко вискочивши з таксівки, Мередіт гайнула через вестибюль до свого номера. Мерщій запхавши в дорожню валізу все потрібне й схопивши переносний комп’ютер та зарядний пристрій, вона кинулася назад, до таксі, яке чекало з увімкненим лічильником. Залишивши речі, які вона не брала з собою, у консьєржки та попередивши її, що повернеться наприкінці тижня й зупиниться в готелі ще на два-три дні, Мередіт застрибнула в таксі, і воно притьмом гайнуло до аеропорту Орлі.

Вона встигла туди за п’ятнадцять хвилин до вильоту.

Увесь цей час Мередіт була немов на автопілоті. Її організоване й дисципліноване «я» керувало рухами, але свідомість переймалася зовсім іншим. Напівзабуті фрази, ідеї, розуміння яких прийшло раптово, мов удар блискавки, непомічені спочатку тонкі нюанси… Усе, що сказала їй Лaypa.

Усе, що змусило її почуватися зовсім по-іншому.

І лише під час перевірки безпеки Мередіт пригадала, що, поспіхом ретирувавшись, забула розрахуватися з Лаурою. Відчуття провини хвилею накотилося на неї. Прикинувши, що пробула у ворожки приблизно годину, вона подумки відзначила, що неодмінно перекаже гроші відразу ж, щойно прибуде до Рен-ле-Бена.

Sortilege. Мистецтво провіщати майбутнє по картах.

Коли літак відірвався від злітної смуги, Мередіт витягла з сумки записник і почала занотовувати все, що могла пригадати. Подорож. Чарівник та Диявол, обидва — блакитноокі, і жодному не можна до кінця довіряти. Сама вона — як агент Справедливості. І всі — вісімки.

Коли Боїнг-737 борознив небо північної Франції над Центральним масивом, намагаючись наздогнати сонце, Мередіт, одягнувши навушники, слухала «Бергамаську сюїту» Клода Дебюссі й писала, доки не заболіла рука. Кілька сторінок заповнила вона акуратним дрібненьким почерком, роблячи нотатки та замальовки. Наче бігаючи по колу, слова Лаури знов і знов обертались у її свідомості, заважаючи слухати музику. Минуле переплелося з сьогоденням.

А карти, що зачаїлися непроханим гостем на верхній полиці, не переставали нагадувати про себе.

Диявольська книжечка з ілюстраціями.