Гробниця

РОЗДІЛ 63 30 жовтня 2007 року, вівторок

Мередіт спостерегла Хола раніше, ніж він побачив її. І серце її трохи тьохнуло. Він сидів, розвалившись в одному з трьох низьких крісел. На ньому був той самий одяг, що й раніше, — сині джинси та біла футболка, але свій світло-блакитний светр він уже встиг змінити на світло-коричневий. У той момент, коли вона на нього поглянула, Хол якраз відкинув з обличчя пасмо неслухняного кучерявого волосся.

Побачивши цей уже знайомий жест, Мередіт посміхнулася. Відпустивши гойдальні двері, вона пішла до Хола через кімнату.

Він підвівся їй назустріч.

— Привіт, — сказала вона, кладучи руку йому на плече. — Важко довелося?

— Я гадав, що буде ще важче, — відповів Хол, цьомкаючи її в щоку. — Що тобі замовити?

— Вино, яке ти порекомендував мені вчора ввечері, смакувало дуже добре.

Хол замовив вина.

— Пляшку «Домен Беґуд», будь ласка. І три келихи.

— Три? — здивувалася Мередіт.

Обличчя Хола затьмарилось.

— Коли я йшов сюди, то наштовхнувся на свого дядька. Він похвалився, що ви вже встигли поспілкуватися. Коли ж я сказав, що ми збираємось посидіти, він напросився до гурту.

— Он як? — здивувалася Мередіт і, немов виправдовуючись, швидко додала: — Річ у тім, що коли ти мене завіз до готелю, він спитав, чи знаю я, куди ти поїхав. Я сказала, що достеменно не знаю. Ото була вся розмова.

— Ясно.

— Власне, це навіть розмовою назвати важко, — додала вона, розтлумачуючи Холові, що вона мала на увазі. Потім вона нахилилась, поклавши руки на коліна, та спитала: — Так що трапилося сьогодні вдень, коли ти їздив до поліції?

Хол зиркнув на двері, а потім на Мередіт.

— Я тобі розповім, але коли замовлю нам столик на вечерю. Я не хотів би починати, бо за кілька хвилин доведеться припиняти розповідь через прихід мого дядька. І розмова однаково перерветься сама по собі. Ну то як? Повечеряємо?

На обличчі Мередіт розпливлася вдоволена посмішка.

— Це було б чудово! Я не встигла пообідати й голодна, як вовк.

Явно зрадівши, Хол підвівся.

— Зараз замовлю й хутко повернуся.

Мередіт дивилась, як він перетнув кімнату й вийшов крізь двері. Їй подобалося те, як він неначе заповнював увесь простір своїми широкими плечима. Він зупинився, немов завагавшись, а потім, наче відчувши на спині її погляд, обернувся. Їхні погляди на мить зустрілися. Хол усміхнувся — і зник у коридорі.

Мередіт зашарілась і відчула, як почервоніло її обличчя, а долоні спітніли. Вона похитала головою, докоряючи собі за таку дівчачу реакцію. Наче школярка якась, їй-богу!

Жорж приніс вино в цеберці з льодом і налив його у великий, схожий на тюльпан келих. Мередіт зробила кілька ковтків за раз, мовби то була мінералка, й, узявши зі столика меню, помахала ним перед лицем наче віялом.

Озирнувшись на високі, до стелі, стелажі з книгами, вона спитала себе, чи знав Хол — якщо взагалі знав, — які з цих книжок містились у колишній бібліотеці та вціліли після пожежі. Їй подумалося, що, можливо, існує якийсь зв’язок між родинами Ляскомба та Верньє, особливо якщо взяти до уваги родину Буска та їхній друкарський бізнес. З іншого боку, усі ці книжки могли бути придбані на дешевому розпродажу.

Мередіт глянула у вікно на темряву, що панувала надворі. На дальньому кінці галявини виднілися силуети дерев. Вони гойдались і рухались, нагадуючи армію привидів. Раптом вона відчула на собі чийсь побіжний погляд, наче хтось проходив повз вікна й зиркнув на неї. Мередіт прищулилась і пильніше придивилась, але нічого не помітила.

Утім, невдовзі дійсно відчула, що ззаду хтось наближається. Почулися кроки. Лоскіт приємного передчуття пробігся по спині. Вона радісно всміхнулася й обернулась.

Проте побачила не Хола, як сподівалась, а його дядька, Джуліана Лоуренса. У його подихові вловлювався легкий запах віскі. Засоромившись, вона «вимкнула» посмішку та знічено глипнула собі під ноги.

— Здрастуйте, міс Мартін, — сказав він, кладучи руку їй на плече. — Будь ласка, не вставайте.

Джуліан гепнувся в шкіряний фортель праворуч від Мередіт, нахилився, налив собі трохи вина й відкинувся. Усе сталося так швидко, що вона навіть не встигла попередити його, що то він умостився в крісло Хола.

— Здорові будьте, — мовив Джуліан, підіймаючи келих. — Мій племінник знову здійснив черговий трюк і дематеріалізувався?

— Він пішов замовити нам столик на вечерю, — відповіла Мередіт.

Досить увічливо, але не більше.

Джуліан осміхнувся та промовчав. На ньому був світлий лляний костюм і блакитна сорочка без краватки. Як і завжди, коли їй доводилося його бачити, він видавався самовпевненим і спокійним, хоча й дещо напідпитку. Мередіт мимоволі глянула на його ліву руку, що лежала на підлокітнику крісла. Вона видавала його справжній вік — не сорок із гаком, як їй спочатку здалося, а майже шістдесят. Одначе шкіра була засмаглою, а хватка на червоному підлокітнику — міцною. Обручки на руці не було.

Почуваючись некомфортно в запалій тиші, Мередіт знову поглянула на його обличчя. Джуліан і досі сидів, уставившись на неї своїм відвертим прямим поглядом.

Очі — яку Хола.

Вона негайно викинула це порівняння з голови.

Джуліан поставив келих на стіл.

— А що ви знаєте про карти Таро, міс Мартін?

Його питання застукало її зненацька. Мередіт отетеріло витріщилась на нього, похапцем силкуючись збагнути, чому він торкнувся саме цієї теми. Їй швидко пригадалася фотографія, яку вона поцупила зі стіни у вестибюлі, колода карт у сумці, список сайтів у її комп’ютері та музичні ноти, що їх вона намагалася розшифрувати. Він не міг знати ні про що з усього цього, але вона таки відчула, як почервоніла: Джуліан усе одно влучив саме в точку, «вирахував» її.

Іще гіршим було те, що він явно насолоджувався її розгубленістю.

— Не більше, ніж Джейн Сеймур із фільму «Живи сам і дай померти іншим», — спробувала пожартувати вона. — тільки й того.

— А, це ви про пасьянс, — сказав Джуліан, злегка піднявши брови.

Мередіт спокійно витримала його запитальний погляд і промовчала.

— Особисто мене, — провадив він, — дуже приваблює історія карт Таро, хоча я ні на мить не припускаю, що віщування за картами — це той спосіб, у який треба планувати своє Життя.

Які ж у них із Холом схожі голоси, — подумала Мередіт. Вони мали ту саму звичку заокруглювати слова так, наче кожне з них мало в собі виняткове смислове навантаження. Головна ж розбіжність полягала в тому, ідо Хол казав те, що думав, і виставляв свої емоції напоказ, а Джуліан навпаки — завжди висловлювався іронічно та глузливо. Ба навіть саркастично. Вона з надією поглянула на двері, але ті й не думали розчинятися.

— А ви знаєте принципи віщування за картами Таро, міс Мартін?

— Зовсім небагато, — відповіла вона, намагаючись не розвивати теми.

— Невже? А з розмови зі своїм племінником я дістав враження, що вам це цікаво. Він начебто казав мені, що тема карт Таро виникла сьогодні під час вашої поїздки до Рен-ле-Шато. — Джуліан стенув плечима. — Мабуть, я неправильно його зрозумів.

Мередіт швидко попорпалась у пам’яті. Дійсно, Таро ніколи не йшли їй із голови, але вона не пригадувала, щоб говорила на цю тему з Холом. Джуліан і досі не зводив з неї очей, і в його погляді відчувався погано прихований виклик.

Нарешті, Мередіт мимоволі довелося відповідати — просто для того, щоб порушити незручну тишу.

— Наскільки я розумію, основна ідея тут така: навіть якщо розкладати карти буцімто навмання, то все одно в такий спосіб стають зримими невидимі зв’язки.

Джуліан здивовано підняв брови.

— Добре сказано. — Проте й досі не зводив з неї уважного погляду. — А вам коли-небудь ворожили на картах, міс Мартін?

Вона мимоволі нервово хихикнула.

— Чому ви питаєте?

Він знову підняв брови.

— Просто цікаво — і все.

Мередіт гнівно блиснула на Джуліана очима, розлютившись на нього за те, що він ставить її в прикре становище, а на себе за те, що дозволила йому це робити.

Цієї миті їй на плече лягла рука. Мередіт аж підскочила від несподіванки й стривожено озирнулась, але цього разу то був дійсно Хол. Він стояв, усміхаючись їй.

— Вибач, — сказав він, — я не хотів тебе налякати.

Хол кивнув дядькові й сів у вільне крісло напроти Мередіт. Потім узяв пляшку з цеберка й налив собі вина.

— Ми якраз говорили про карти Таро, — пояснив Джуліан.

— Справді? — спитав Хол, глипнувши на Мередіт, а потім на дядька. — І що ж саме ви обговорювали?

Мередіт поглянула Холу у вічі й прочитала його думки. Серце її занило. Вона не хотіла втягуватись у розмову про Таро, але відчула, що Холові кортить відволікти дядька від розпитувань про його візит до комісаріату.

— Я просто спитав міс Мартін, чи не ворожили їй на картах Таро, — пояснив Джуліан. — І вона саме збиралася мені відповісти.

Мередіт зиркнула на Хола, потім на Джуліана та збагнула, що коли цієї ж секунди не вигадає якусь іншу тему, їй справді доведеться відповідати на запитання Джуліана.

— Мені дійсно ворожили, — зрештою відповіла вона, намагаючись зробити так, щоб її відповідь прозвучала банально й не викликала подальшої цікавості. — Це було в Парижі, два дні тому. Уперше й, сподіваюся, востаннє.

— Це стало для вас чимось незвичним, міс Мартін?

— Звісно, це було досить цікаво. А ви, містере Лоуренс? Вам коли-небудь ворожили на картах?

— Будь ласка, кличте мене Джуліаном, — попрохав він. Мередіт здалося, що в його погляді на мить промайнуло здивування. Подив упереміш із чимось іще. Може, він здивувався й насторожився?

— Та ні, не ворожили, — нарешті відповів Джуліан. Це не для мене, хоча зізнаюся: мене справді цікавить певний символізм, закладений у картах Таро.

Мередіт знервовано напружилась — її здогадки справдились. Це була не просто розмова, аби потеревенити. Його цікавило дещо цілком конкретне. Вона ще раз зробила великий ковток вина й надала своєму обличчю виразу невимушеності й легкої байдужості.

— Символізм?

— Ну, наприклад, символізм чисел, — пояснив він.

— Я вже казала, ідо це для мене наче китайська грамота.

Джуліан засунув руку в кишеню. Мередіт напружилась. Іще бракувало, щоб він зараз виклав на стіл колоду Таро! Це було б уже занадто. Він спіймав її погляд, немов здогадуючись, про що вона зараз думає, — і видобув із кишені пачку цигарок «Голуаз» і запальничку.

— Палитимете, міс Мартін? — спитав він, пропонуючи їй пачку. — Хоча, боюся, тут палити заборонено. Тільки надворі.

Розлютившись від того, що її так дешево налякали, а ще більше — від того, що вона не змогла цього приховати, Мередіт похитала головою.

— Я не палю.

— І слушно чините, — зазначив Джуліан. Поклавши пачку на стіл, а запальничку зверху пачки, він продовжив розмову: — Наприклад, дуже цікавим є числовий символізм у церкві в Рен-ле-Шато.

Мередіт глянула на Хола, сподіваючись, що той щось скаже, але він мовчав, утупившись в одну точку перед собою.

— Хіба? А я й не помітила.

— Та невже? — спитав Джуліан. — Зокрема навдивовижу часто там трапляється число двадцять два.

Попри антипатію, яку вона відчувала до Холового дядька, Мередіт збагнула, що починає втягуватись у розмову. Їй закортіло почути, що Джуліан думає стосовно цього. І їй не хотілося, щоб у дядька склалося враження, ніби її дійсно цікавить ця тема.

— Як саме? — досить різко й несподівано вирвалось у неї. Джуліан посміхнувся.

— Як купіль біля входу. Та, що покоїться на плечах диявола Асмодея. Ви ж її бачили?

Мередіт кивнула.

— Асмодей мав бути одним із хранителів храму Соломона. Цей храм був зруйнований 598 року до нашої ери. Якщо скласти цифри, що утворюють це число, то вийде двадцять два. Вам відомо, міс Мартін, що у великому аркані саме двадцять дві карти?

— Так.

Джуліан знизав плечима.

— Ну от і маємо один приклад.

— А які ж інші приклади?

— Двадцять друге липня — свято Марії Магдалини, на честь якої збудовано цю церкву. Між зображеннями тринадцятим і чотирнадцятим на кальваріях[10] є її статуя; вона також зображена у двох із Трьох вітражів за вівтарем. Є ще один зв’язок — із Жаком де Моле, останнім керманичем тамплієрів. У Безу, потойбіч долини, начебто існує свідчення колишньої присутності тамплієрів. Моле був двадцять другим Великим магістром Злиденних лицарів Храму, таким є повна назва цього ордену. Окрім того, французька транслітерація передсмертного крику Христа — «Elie, Elie, lamah sabactani» — «Боже мій, Боже, навіщо ти мене покинув?» — має двадцять дві літери. Саме цими словами починається псалом 22.

У суто абстрактному сенсі це було цікаво, але Мередіт не розуміла, навіщо Джуліан усе це їй розповідає. Лише для того, щоб перевірити її реакцію? Дізнатися, чи багато їй відомо про карти Таро?

А все ж таки — чому?

— І нарешті, священик із Рен-ле-Шато, Беренже Соньєр, помер двадцять другого січня 1917 року. З його смертю пов’язують химерну історію. Кажуть, буцімто його тіло помістили на трон на бельведері в його маєтку, і селяни, що прийшли попрощатися з ним, проходили один по одному повз нього, і кожен висмикував китичку з кайми його ряси. Дуже схоже на Короля пентаклів у колоді Вейта. — Джуліан стенув плечима. — А якщо додати два та два, плюс рік його смерті, то…

Мередіт урвався терпець.

— Я добре знаюсь на математиці, — тихо пробурмотіла вона й обернулася до Хола. — До речі, а на який час ти домовився про вечерю? — навмисне перервала вона розповідь Джуліана.

— На сьому п’ятнадцять. Лишилося десять хвилин.

— Звісно, — вів далі Джуліан, ігноруючи її втручання, — якщо поставити все це під сумнів, то в тій церкві таки можна знайти чимало символічного.

Він узяв пляшку й нахилився, щоб долити вина в келих Мередіт, але вона накрила келих рукою. Хол заперечно похитав головою. Джуліан знизав плечима й вилив залишки вина собі.

— Начебто ніхто з присутніх не збирається сьогодні сідати за кермо, — мимохіть зауважив він.

Мередіт помітила, як Хол стиснув кулаки.

— Не знаю, чи розповідав вам мій племінник, міс Мартін, але існує припущення, що конструкція церкви в Рен-ле-Шато фактично повторює споруду, яка колись стояла на території, прилеглій до готелю.

Мередіт змушена була знову переключити свою увагу на Джуліана.

— У тій церкві є досить багато образів, запозичених із карт Таро, — розповідав він. — Імператор, Відлюдник, Верховний Жрець. Останній, як ви, напевне, знаєте, виступає символом офіційної церкви в іконографії Таро.

— Я насправді не знаю…

Утім, Джуліан вів далі, не зважаючи на неї:

— Дехто стверджує, що під Чарівником мають на увазі Христа, а чотири із зображень кальваріїв містять у собі малюнок вежі, не кажучи вже про вежу Магдала на бельведері.

— Але ж це зовсім не схоже! — мимовільно вирвалось у Мередіт.

Джуліан різко нахилився вперед у своєму фотелі.

— Не схоже на що, міс Мартін? — спитав він. У його голосі вона почула збудження й радість, наче він спіймав її на брехні.

— На тодішній Єрусалим, — сказала Мередіт перше, що спало на думку.

Джуліан підняв брови.

— Або на ті карти Таро, які вам, мабуть, доводилося бачити.

За столом запала тиша. Хол насумрився. Мередіт не могла збагнути, чи то він почувався незручно, чи то вловив напруженість між дядьком та нею й неправильно зрозумів її причину.

Раптом Джуліан залпом осушив келих, поставив його на стіл і, відсунувши стілець, підвівся.

— Ну що ж, залишаю вас удвох із цією проблемою, — сказав він із посмішкою так, наче вони щойно провели надзвичайно втішні півгодини в компанії одне одного. — До побачення, міс Мартін. Гадаю, ви з приємністю проведете в нас решту вашого творчого відрядження. — Він поклав руку племінникові на плече, і Мередіт помітила, що Хол заледве стримується, щоб не скинути її. — Ти не заскочиш до мене після зустрічі з міс Мартін? Я хотів би про дещо з тобою переговорити.

— Сьогодні?

Джуліан витримав прямий і непривітний погляд Хола.

— Сьогодні.

Хол завагався, а потім різко кивнув.

Вони сиділи мовчки, поки Джуліан не пішов.

— Не знаю, як ти можеш… — почала Мередіт, а потім зупинилася. Правило номер один: ніколи не коментуй стосунки в чужій родині.

— Ти хочеш знати, як я все це терплю? — гнівно спитав Хол. — Відповідаю: я не збираюся цього терпіти. І щойно з усім розберуся, я звідси поїду.

— А ти хоч трохи сьогодні розібрався?

Мередіт побачила, як войовничість відразу ж покинула Хола, тільки-но він переключив свої думки з ненависті до дядька на, сум за своїм батьком. Він підвівся, засунув руки в кишені й поглянув на неї затуманеними очима.

— Розповім під час вечері.

РОЗДІЛ 64

Джуліан відкоркував нову пляшку, налив щедру дозу спиртного й важко всівся за стіл, на якому лежала копія оригінальної колоди Таро.

Безглузде заняття.

Чимало років витратив він на вивчення копії бусківського Таро, безперервно шукаючи таємний ключ або код, який він, імовірно, міг прогледіти й не помітити раніше. Пошук оригінальної колоди незмінно займав його уяву відтоді, як він уперше з’явився в долині Од і почув розповіді про фантастичні скарби, сховані під горами, скелями та навіть під річками.

Придбавши Домен де ля Кад, Джуліан швидко дійшов висновку, як і багато хто до нього, що всі історії, пов’язані з Рен-ле-Шато, були лише містифікацією, на якій у дев’ятнадцятому сторіччі наживався її творець — розстрига Соньєр, котрого цікавили більше матеріальні, ніж духовні скарби.

Потім Джуліан почав збирати оповідки про те, що колода карт здатна вказати на місцезнаходження не лишень окремої гробниці, а, можливо, всіх скарбів Вестготської імперії. Цілком можливо, що в п’ятому сторіччі до рук вестготів, які спустошили Рим, потрапила навіть частина скарбів храму Соломона, розграбованого римлянами в першому сторіччі нашої ери.

Згідно з чутками, карти були сховані на території самого маєтку. Джуліан угатив купу грошей у систематичні пошуки та розкопки, що почалися з території, прилеглої до руїн вестготської гробниці, а потім поширилися в усіх напрямках. Місцевість була важкою, роботи були дуже трудомісткими й, відповідно, потребували багатьох коштів.

Однак і досі нічого не було знайдено.

Витративши ввесь банківський кредит, Джуліан заходився брати гроші з готельного бізнесу. Те, що готель був — принаймні частково — бізнесом, який приносив готівку, стало у великій пригоді. Проте конкуренція на цьому ринку була вельми жорсткою. Готель іще не встиг як слід звестися на ноги, коли банк почав вимагати повернення кредиту. Але Джуліан і далі брав гроші з каси, сподіваючись, як азартний гравець, що незабаром знайде те, що шукає, і скарби покриють усі витрати.

Він залпом осушив склянку.

Це лише справа часу.

Брат сам винний. Сеймурові слід було виявити трохи терплячості. Слід було повірити йому. І не втручатись. Усе ось-ось мало скластися.

І покрити всі витрати.

Кивнувши сам до себе, наче підтверджуючи власні думки, Джуліан клацнув запальничкою. Підкуривши цигарку, він зробив глибоку затяжку. Джуліан побував у комісаріаті поліції в Куїзі відразу ж після того, як звідти поїхав Хол. Там йому сказали, що було б краще, якби хлопець припинив набридати їм своїми розпитуваннями. Джуліан пообіцяв побесідувати з ним і запросив комісара обговорити це питання за чарчиною наступного тижня.

Він потягнувся за пляшкою й налив собі ще порцію. Потім подумки повернувся до розмови в барі. Він майже не приховував мети своєї розмови, навмисне поводився нетактовно, однак саме це, зрештою, і допомогло вивести американку на чисту воду. Вона явно не хотіла розмовляти про карти Таро. Не дурепа. Та ще й приваблива.

Що? Що вона знає?

До нього дійшло, що звук, який він раптом почув, був звуком його пальців, котрі нервово забарабанили по столу. Джуліан глянув на свою руку так, наче вона була чиєюсь іншою, і ледве вгамував її.

У шухляді його столу лежала угода про передачу права власності. Її лишилося тільки підписати й засвідчити в нотаріуса в Есперазі. А хлопець не йолоп. Не хоче залишатись у Домен де ля Кад. Розуміє, що вони вдвох не спрацюються, як не спрацювалися вони із Сеймуром. Джуліан навмисне витримав належний інтервал перед тим, як поговорити з Холом про його подальші плани. «Це не моя провина», — сказав він. Язик його трохи заплітався.

Треба ще раз поговорити з цією американкою. Вона напевне щось знає про оригінальну бусківську колоду, інакше чому б сюди приїздила? Її присутність не має ніякого стосунку ні до нещасного випадку з Сеймуром, ні до його надміру емоційного племінника, ні до фінансового стану готелю — тепер це вже абсолютно зрозуміло. Вона тут із тієї самої причини, що й він. Проте він не допустить, щоб якась американська сучка скористалася плодами його тяжкої праці!

Він глянув на потемнілий ліс. Настала ніч. Джуліан простяг руку, увімкнув лампу — і дико заверещав.

Позаду нього стояв його брат Сеймур. Його мертвотно-бліде воскове обличчя було таким самим, яким Джуліан бачив його в морзі: зморшкувате, з подряпинами та шрамами після катастрофи, очі налиті кров’ю.

Він підскочив з крісла, і воно гепнулося спинкою на підлогу. Склянка з-під віскі перекинулась і покотилася по столу.

Джуліан різко обернувся.

— Ти чого сюди припхався, ти…

Проте позаду нікого не було.

Він тупо уставився перед собою, а потім став хутко озиратися по всіх кутках, знову глянув у вікно — і, нарешті, второпав. То було його власне бліде відображення в темному склі. То були його очі, а не братові.

Джуліан полегшено зітхнув.

Його брат помер. Він точно це знав. Бо сам підлив йому в спиртне снодійний засіб — руфенол. Сам підігнав авто до містка біля Рен-ле-Бена, сам заледве ввіпхав Сеймура за кермо. А потім зняв ручник. І дивився, як машина падає в річку. «Ти сам змусив мене до цього», — промимрив він.

Джуліан підняв очі на вікно й кліпнув. Нікого.

Він знову полегшено зітхнув — довго й стомлено, потім нахилився й підняв крісло. Якусь мить він постояв, тримаючись за його спинку та схиливши голову, відчуваючи, як між лопатками стікають краплини холодного поту.

Потім опанував себе, відчув потребу в порції нікотину, щоб заспокоїти нерви, і потягнувся за пачкою сигарет. Підкуривши, зиркнув у вікно на обриси темного лісу.

Оригінальні карти були десь там, він достеменно знав це. «Наступного разу, — пробурмотів він, — наступного разу в мене все вийде». Джуліан був за крок до успіху. Він це відчував.

Розлите віскі добулося до краю столу й почало повільно крапати на килим.

РОЗДІЛ 65

— Ну, а тепер — валяй, розповідай, — сказала Мередіт. — Розкажи мені, що там сталося.

Хол сперся ліктями на стіл.

— Якщо коротко, то вони не бачать підстав розпочинати нове розслідування. Їх цілком задовольняє висновок попереднього.

— Який… — м’яко підштовхнула його Мередіт.

— Який полягає в тому, що то була смерть унаслідок нещасного випадку. Що татко був п’яний, — напрямки сказав Хол. — Що він не впорався з керуванням — і автомобіль злетів з мосту в річку Зальц. Токсикологу своєму звіті стверджує, що доза спиртного втричі перевищувала норму.

Вони сиділи в одній із ніш із вікном. Було ще досить рано, ресторан стояв майже порожній, і вони могли розмовляти, не боячись, що їх хтось підслухає. Мередіт потягнулася через стіл, укритий білою лляною скатертиною, і взяла Хола за руку.

— Виявилося, що там таки був свідок. Англійка, місцева мешканка, така собі доктор Шейла О’Доннел.

— Це може стати в пригоді, еге ж? Вона бачила сам інцидент?

Хол помотав головою.

— У тім-то й проблема. Якщо вірити матеріалам справи, вона чула тільки вищання шин, і все. Проте нічого не бачила.

— Вона повідомила про це поліцію?

— Не відразу. Якщо вірити комісарові, багато хто з водіїв перевищує швидкість на тому повороті й потім гальмує. Тож тільки наступного ранку, побачивши швидку допомогу та поліцію, що діставали авто з річки, ця жінка второпала, що сталося. — Хол помовчав. — Мені хотілось би з нею поговорити. Може, вона ще щось пригадає.

— А хіба вона не все розповіла поліції?

— У мене склалося таке враження, що вони не визнали її за надійного свідка.

— Як це?

— Та вони особливо не розводились, але натякнули, що жінка була напідпитку. До того ж на дорозі не було слідів від коліс, тому в поліції засумнівалися, що вона взагалі щось могла чути. Принаймні, так мені сказали в поліції. — Хол зробив паузу. — Її адресу мені давати не схотіли, та я все одно виписав її номер з матеріалів справи. Я навіть… — він трохи завагався. — Я навіть домовився з нею зустрітися.

— А чи варто це було робити? — спитала Мередіт. — Якщо поліція вважає, що ти втручаєшся в їхню роботу, то, можливо, вони не допомагатимуть тобі, а заважатимуть?

— Я їм уже набрид, — сказав Хол із гнівом у голосі, — але, правду кажучи, у мене таке враження, що я товчусь головою в цегляну стіну. Мені вже байдуже. Кілька тижнів я намагався змусити поліцію сприймати мене серйозно, намагався бути терплячим і неконфліктним, але це мені нічого не дало. — Він замовк; щоки його розчервонілися. — Вибач, тобі це, мабуть, не дуже цікаво.

— Усе гаразд, не переймайся, — сказала Мередіт і подумала, наскільки ж схожими в деяких рисах були Хол і його дядько: обидва швидко закипали; проте відразу ж їй стало соромно, бо вона знала, що Холові таке порівняння навряд чи сподобалось би.

— Я розумію, що ти не маєш підстав сприймати все, що я оповідаю, за чисту монету, та я просто не вірю офіційній версії подій. Я не кажу, що мій татко являю собою людину бездоганну — якщо чесно, то між нами було мало спільного. Він був тихий, трохи відлюдькуватий, не з тих, хто схильний здіймати бучу, але він просто не міг отак випити й сісти за кермо. Навіть у Франції. Жодним чином не міг.

— Тут легко помилитися, Холе, — лагідно сказала Мередіт. — 3 нами всіма таке траплялось, — додала вона, хоча сама ніколи не сідала за кермо напідпитку. — Ну, взяв і випив зайве. І йому не пощастило.

— «Кажу тобі, хто завгодно, але не татко, — наполягав Хол. — Він інколи міг випити, але до фанатизму суворо дотримувався правила: ніколи не сідати п’яним за кермо. Навіть після однієї склянки. — Хол згорьовано опустив плечі. — Мою матір убив п’яний водій, — тихо сказав він. — По дорозі до школи в селі, де ми жили. Вона йшла, щоб забрати мене після уроків, і було пів на третю. А якийсь ідіот на БМВ якраз мчав додому з бару, де він нажлуктився шампанського.

Тепер до Мередіт дійшло, чому Хол не міг спокійно прийняти такий висновок слідства. Проте бажання — це одне, а дійсність — зовсім інше. З нею теж так траплялось. Якби бажання здійснювались автоматично, то її справжня мати одужала б. І ніколи б не було сцен та бійок.

Хол підняв очі й уставився на Мередіт.

— Татко ніколи не сів би за кермо п’яним.

Мередіт обережно посміхнулася.

— Але ж якщо токсикологічний тест показав наявність алкоголю в крові… — Її питання зависло в повітрі. — А що в поліції сказали, коли ти порушив це питання?

Хол знизав плечима.

— Вони напевно думали, що я був надто задовбаний морально після такого інциденту, щоб чітко мислити.

— Гаразд. Підійдімо до цього з іншого боку. А чи міг тест бути хибним?

— Поліція каже, що ні.

— А вони більше нічого не знайшли?

— Наприклад?

— Ну, якихось наркотиків у крові?

Хол похитав головою.

— Мабуть, не вважали за потрібне здійснювати ще й таку перевірку.

Мередіт замислилась.

— А може, він перевищив швидкість? І просто не впорався з керуванням на повороті?

— Тоді ми знову повертаємось до відсутності слідів гальмування на дорозі та до наявності алкоголю в крові.

Мередіт пришпилила його поглядом до крісла.

— Тоді що, Холе? Що ти хочеш довести?

— Що або аналіз був липовий, або хтось підсипав йому щось у напій.

Вираз обличчя видав Мередіт.

— Ти мені не віриш, — сказав він.

— Я такого не говорила, — похапцем відповіла Мередіт. — Утім, подумай лишень, Холе. Навіть якби це дійсно було так, то хто б це зробив? Кому б це було потрібно й чому?

Хол витріщився на неї й дивився так довго, що Мередіт уторопала, куди він хилить.

— Твій дядько?

Він кивнув.

— Не інакше, як він.

— Ти це серйозно? — здивувалася вона. — Ну, я розумію, між вами є розбіжності, але… хіба ж можна звинувачувати…

— Знаю, це звучить сміховинно, але подумай, Мередіт, хто ще міг це зробити?

Мередіт похитала головою.

— Ти висловлював це звинувачення в поліції?

— Не те щоб відверто, але я й справді вимагав, щоб матеріали справи передали до військової жандармерії.

— А що це означає?

— Військова жандармерія розслідує злочини. Наразі цей інцидент кваліфікується як дорожня пригода. Проте якщо я знайду якийсь доказ про причетність до нього Джуліана, то вони змушені будуть перекваліфікувати справу. — Хол глянув на неї. — Якщо я поговорю з доктором О’Доннел, то вона, можливо, відкриється мені.

Мередіт відкинулась на спинку. Ця версія виглядала просто божевільною. Вона бачила, що Хол накрутив себе й вірить у неї на всі сто відсотків. Жінка дійсно співчувала йому, проте вважала, що хлопець помиляється. Йому конче треба когось звинуватити, спрямувати на когось свій гнів та біль утрати. А зі свого власного досвіду вона знала, що хоч би якою жахливою виявилась правда, а незнання є ще гіршим. Воно не дає змоги залишити минуле позаду й рухатися вперед.

— Мередіт!

Вона збагнула, що Хол пронизує її своїм прискіпливим поглядом.

— Вибач, — сказала вона. — Просто задумалась.

— Ти зможеш бути тут, коли завтра приїде О’Доннел?

Мередіт завагалась.

— Я дуже хотів би, щоб і ти прийшла.

— Може, — зрештою мовила вона. І, помовчавши, додала: — Неодмінно прийду.

Хол полегшено зітхнув.

— Дякую.

Прийшов офіціант, і їхній настрій негайно змінився, став менш напруженим, їхня зустріч стала більше схожою на побачення. Вони обоє замовили біфштекс, а на додачу — пляшку місцевого червоного вина. Якийсь час вони ніяково мовчали, стиха позирали одне на одного, не знаючи, з чого почати розмову.

Тишу порушив Хол.

— Ну, гаразд. Досить про мої проблеми. А тепер ти розкажи мені, чому ти насправді сюди приїхала?

Мередіт завмерла.

— Перепрошую?

— Ясно, що не через Дебюссі. Чи принаймні не лише через нього.

— А чому тобі так здається? — Її запитання вийшло різкішим, аніж вона сподівалася.

Хол густо почервонів.

— Ну, по-перше, те, чим ти цікавилася сьогодні, навряд чи має стосунок до Ліллі Дебюссі. Здається, що тебе дужче цікавить історія цього краю, сам Рен-ле-Бен, його мешканці. — Він іронічно посміхнувся. — А ще я помітив, що фото, яке висіло над фортепіано, кудись ізникло. Хтось його запозичив.

— Ти гадаєш, що то я його взяла?

— Ти придивлялась до нього сьогодні вранці, тож… — Хол винувато усміхнувся. — Ну, і мій дядько… Не знаю, можливо, я й помиляюсь, але мені здалося, що ти його перевіряєш… Відразу видно, що ви одне одному явно не симпатизуєте.

Хол знітився й замовк.

— Тож ти гадаєш, що я приїхала перевіряти твого дядька? Ти, напевне, жартуєш?

— Ну, може, й жартую. Можливо. — Він знизав плечима.

— А взагалі хтозна.

— Я не збирався тебе скривдити…

Мередіт підняла руку.

— Стривай, розберімося, чи я правильно тебе зрозуміла. Через те, що ти не віриш, що нещасний випадок із твоїм батьком був дійсно нещасним випадком, і через те, що вважаєш, нібито результати аналізів липові або хтось підсипав щось твоєму батькові, і його авто злетіло з дороги…

— Так, хоча…

— Коротше кажучи, ти підозрюєш, що твій дядько винний у смерті твого батька. Я правильно розумію?

— Ну, якщо так сформулювати, то…

Мередіт перервала його й підвищила голос.

— І через усе це, коли з’явилась я, тобі якогось біса наверзлося на думку, що я маю до цього якийсь стосунок? Ти це подумав, Холе? Що я така собі юна нишпорка на кшталт Ненсі Дрю?

Мередіт відкинулась на спинку й сердито витріщилась на нього.

Холові вистачило такту густо почервоніти.

— Я не хотів тебе образити, — промовив він. — Але щось із того, що татко сказав мені під час нашої бесіди у квітні — пам’ятаєш, я тобі про неї розповідав? — наштовхнуло мене на думку, що він був незадоволений тим, як Джуліан веде справи, і збирався вживати заходів.

— Якби це дійсно було так, то чому ж твій батько не сказав тобі про це прямо? Якщо там дійсно була якась проблема, то вона б і тебе зачепила.

Хол похитав головою.

— Тато був не з таких. Він терпіти не міг різних пліток і чуток. Він ніколи нічого не казав, навіть мені, якщо не був цілком певним стосовно тих чи тих фактів. Презумпція невинуватості.

Мередіт замислилась.

— Гаразд, припустімо, що це так. Проте в тебе однаково виникло міцне враження, що між ними щось негаразд?

— Це могло бути щось тривіальне, незначуще, та в мене дійсно склалося враження, що то було щось серйозне. Щось таке, що має стосунок до Домен де ля Кад та його історії, а не тільки до грошей. — Хол знизав плечима. — Вибач, Мередіт, мабуть, я не зовсім чітко висловлююсь. Бо мені самому не все ясно.

— А батько нічого не залишив? Теку? Чи записи?

— Повір мені, я все обшукав. І ніде нічого не знайшов.

— Тож коли ти склав усе докупи, то почав думати, що твій батько міг найняти когось, щоб перевірити твого дядька. Може, щось і надибається. — Вона замовкла й зиркнула на нього через стіл. — А чому ти просто не спитав мене? — поцікавилась Мередіт, гнівно поблискуючи очима, хоча прекрасно розуміла, що Хол не конче мав це робити.

— Тому що… тому що така думка виникла в мене лише сьогодні ввечері.

Мередіт склала руки на грудях.

— Отже, ти не через це заговорив тоді зі мною в барі?!

— Звичайно ж ні! — відказав Хол з ображеним виглядом.

— Тоді чому?

Хол почервонів.

— Господи, Мередіт, ти сама знаєш, чому. А що, і так не видно?

Цього разу вже довелося почервоніти Мередіт.

РОЗДІЛ 66

Хол наполіг, що розплатиться за вечерю сам. Дивлячись на нього, Мередіт подумала, а чи не змусить його дядько продати свою частку в готелі, оскільки формально він був співвласником готелю? Раптом на неї знову накотилася тривога за Хола.

Вони покинули ресторан і ввійшли до вестибюля. Коло сходів Мередіт відчула, як Хол стиснув її руку.

Мовчки, рука в руку, вони рушили сходами нагору. Мередіт була абсолютно спокійною, вона зовсім не нервувала й не почувалася ніяково чи дискомфортно. Їй не треба було думати, хоче вона цього чи ні. Їй просто було хороше. Їм із Холом навіть не треба було розмірковувати, куди йти; вони якось, не домовляючись, вирішили, що краще піти до кімнати Мередіт. Краще для них, краще в цей конкретний момент.

До кінця коридору на другому поверсі вони дійшли, не здибавши нікого з гостей. Мередіт повернула ключ, гучно клацнув у порожньому коридорі замок; вона штовхнула двері, і вони так і ввійшли до кімнати — тримаючись за руки, наче молоде подружжя.

Промені повного місяця проникали крізь вікно й утворювали химерні бліді візерунки на підлозі. Вони відбивались і переломлювались у склі портрета Анатоля, Леоні й Ізольди, що стояв на столі.

Мередіт простягла руку, щоб увімкнути світло.

— Не треба, — тихо сказав Хол.

Він обійняв її за шию та пригорнув до себе. Мередіт вдихнула його запах так само, як і в Рен-ле-Бені біля церкви, — запах вовняного светра та мила.

Вони поцілувалися, смакуючи на губах ледь уловимі залишки вина; спочатку — потихеньку, якось нерішуче, і відчуття приятельської симпатії швидко стало змінюватися на щось набагато глибше та нагальніше. Мередіт відчула, як унутрішній затишок поступився місцем пристрасті. Вона заволоділа нею, поширившись від пальців ніг до стегон, живота, долонь, — і припливом крові запульсувала в скронях.

Хол нахилився, рвучко підняв Мередіт одним порухом своїх сильних рук і поніс на ліжко. Ключ випав з її руки та глухо бемкнувся на товстий килим, що лежав на кахляній підлозі.

— Ти така легенька, — прошепотів він, цілуючи її шию.

Обережно опустивши Мередіт на ліжко, він сів поруч, не сміючи відірвати ніг від підлоги, наче голлівудський секс-символ, зненацька засоромившись свого власного внутрішнього цензора.

— Ти впевнена… — почав був він, але замовк; а потім зробив іще одну спробу: — Ти впевнена, що тобі цього дійсно хочеться?

Мередіт притиснула палець до його губів.

— Т-с-с-с-с!

Вона стала повільно розстібати ґудзики на своїй сорочці, потім притягла його руку до себе. Напівзапрошення, напівнаказ. Мередіт почула, як Холові забило дух, а потім побачила, як здіймаються й опускаються його груди в плямистому світлі місячних променів. Сидячи зі схрещеними ногами на великому ліжку, Мередіт нахилилась і поцілувала Хола, відгорнувши своє темне волосся, що розсипалося по її обличчю. При цьому їй не довелося дотягуватись до його обличчя, бо різниці в зрості тепер не існувало.

Хапливо знімаючи свій светр, Хол заплутався, і Мередіт допомогла йому, засунувши руки під бавовняну футболку. Вони обоє засміялися, трохи ніяковіючи, а потім підвелися, щоб скінчити процедуру роздягання.

Мередіт не почувалася скутою. Це було цілком природно, більше того — правильно й необхідно. Приїхавши до Рен-ле-Бена, вона наче випала з часу. Наче на кілька днів вийшла зі свого розсудливого «я» та свого звичного розміреного життя, що котилося в заданій колії, і опинилася там, де діють зовсім інші правила.

Мередіт зняла останній предмет одежі. «О!» — вихопилось у Хола.

Мередіт підступила до нього; їхні оголені тіла торкнулись одне одного — від пальців ніг до грудей. Це було напрочуд інтимно, приголомшливо-прекрасно. Вона відчула, наскільки сильно він її жадає, але Хол не поспішав, даючи їй змогу самій проявити ініціативу й чинити так, як заманеться саме їй.

Мередіт узяла його за руку й потягнула до ліжка. Потім підняла ковдру, і вони лягли, відчуваючи своїми розпашілими тілами хрустку й байдужу прохолоду простирадла. Якусь мить вони лежали поруч, тримаючись за руки, наче лицар і його дама в кам’яному саркофазі. Потім Пол сперся на лікоть, а іншою рукою став гладити Мередіт обличчя та голову.

Розслабившись під його дотиком, вона почала дихати рівно й глибоко.

Ось його рука пішла вниз, погладивши плечі, шию, потім злегка торкнулася грудей, знайшла руку Мередіт і міцно стиснула її. Губи та язик Хола торкнулись її тіла й почали ніжно пестити його.

Мередіт відчула в собі вогонь бажання. Розпеченою лавою поширювався він по її тілу — венах, ногах, руках, — пронизуючи до кісток, проникаючи в кожну клітину. Вона пригорнулась до нього й жадібно припала губами до його тіла. Її поцілунки ставали ненаситними, їй кортіло більшого. І саме тоді, коли очікування стало нестерпним, Хол змінив позу й опинився між її ногами. Мередіт поглянула в його сіро-блакитні очі й побачила, як у них на мить відбилося все, що було та що буде. Відбилося найкраще й найгірше, що було в ній самій.

— Можна?

Мередіт усміхнулась і простягнула руку вниз, щоб допомогти йому. Обережно, намагаючись не завдати болю, Хол увійшов у її тіло.

— О, як класно! — стиха видихнула вона.

Вони на мить завмерли, захоплено насолоджуючись неповторним відчуттям фізичної близькості. Потім Хол почав рухатись. Спочатку повільно, потім — дедалі швидше й різкіше. Мередіт уп’ялася пальцями йому в спину, відчуваючи, як її тіло повниться пульсуючою кров’ю, що хвилями прокочувалася крізь неї. Вона відчувала міць Хола, вагу його тіла, силу його рук. Її язик, мокрий і безсловесний, настійливо шукав його язика.

Дихання та поштовхи Хола ставали частішими, спонукані пристрастю, потребою та екстазом повторювальних рухів. Мередіт, теж захоплена цим екстазом, утискувалася в нього, робила рухи назустріч, прагнучи, щоб він увійшов у неї якомога глибше, глибше, глибше! Ось він вигукнув її ім’я, затремтів — і вони обоє знесилено завмерли на зібганому простирадлі.

Приплив крові та запаморочення в її голові потроху вщухли. Мередіт знову відчула на собі всю вагу Холового тіла. Їй було важко дихати, він наче витискував з неї повітря, але вона лежала нерухомо, тримаючи Хола в обіймах і злегка погладжуючи його темне волосся. Вона не відразу збагнула, що лице його мокре: він стиха плакав.

— О, Холе, — співчутливо мовила вона.

— Розкажи мені щось про себе, — попрохав він трохи згодом. — Про мене ти знаєш багато, навіть надто багато, про те, чому я тут, що тут роблю, а я не знаю про вас майже нічого, міс Мартін.

Мередіт засміялася.

— Які ви офіційні, містере Лоуренс, — мовила вона, пестячи йому груди й опускаючи руку нижче.

Хол схопив її за руку.

— Я серйозно. Я навіть не знаю, звідки ти. Де ти живеш. Чим займаються твої батьки. Нумо, розповідай.

Мередіт переплела свої пальці з пальцями його руки.

— Гаразд. Ось тобі моя коротка біографія. Я виросла в Мілуокі, прожила там до вісімнадцяти років, а потім вступила до університету в Північній Кароліні. Там я й залишилась в аспірантурі, потім два роки викладала на старших курсах університетів — у Сент-Луїсі та неподалік Сіетла. Й увесь цей час намагалася роздобути фінанси, щоб закінчити біографію Дебюссі. Кілька років швидко прогорнемо як несуттєві. Мої названі батьки згорнули табір і перебралися до Чепел-Гілл, поблизу університету, де я колись навчалася. Цього року мені запропонували роботу в приватному коледжі неподалік Північно-Каролінського університету, і я, нарешті, підписала угоду з видавцем.

— Названі батьки?

Мередіт зітхнула.

— Моя кревна мати, Жанета, була неспроможною займатися моїм вихованням. Мері — моя далека родичка, щось на кшталт тітки в сьомому коліні. Я часто подовгу залишалась у них, коли Жанеті було погано. Коли ж справи стали зовсім кепськими, я зосталася з ними назавжди. Офіційно вони вдочерили мене через кілька років, коли моя мати… моя мати померла.

У цих вихолощених, ретельно дібраних словах не було нічого про тривалі роки нічних дзвінків, неоголошених візитів, образ, які їй доводилося вислухувати прилюдно, про той тягар відповідальності, що його відчувала маленька дівчинка Мередіт за свою хвору й нерозсудливу матір. У цьому стислому, по-діловому сухому переліку фактів не йшлося анітрохи про те почуття провини, яке вона пронесла з собою крізь роки: через те, що її першою реакцією на звістку про смерть матері було не горе, а полегшення.

Вона й досі не могла собі цього простити.

— Важкувато тобі довелося в житті, — прокоментував Хол.

Мередіт посміхнулася його британській стриманості й підсунулася ближче до його гарячого тіла.

— Проте мені пощастило, — вела далі вона. — Мері — просто дивовижна жінка. Саме вона спонукала мене навчитися грати на скрипці, потім — на фортепіано. Я всім зобов’язана їй та Біллу.

Хол весело вишкірився.

— Значить, ти й справді пишеш біографію Дебюссі? — іронічно спитав він.

Мередіт грайливо ляснула його по руці.

— Припини. Звісно, що пишу.

Якийсь момент вони лежали в цілковитій тиші — доброзичливій та зворушливій.

— Але чогось ти про себе все одно не доказуєш, — нарешті озвався Хол. Він крутнув головою на подушці та глянув на портрет у рамці, що стояв у протилежному кінці кімнати. — Чи я помиляюся?

Мередіт сіла, спершись на подушку й укрилася ковдрою так, що виднілися тільки плечі.

— Помиляєшся.

Збагнувши, що вона ще не готова говорити, Хол теж сів і опустив ноги на підлогу.

— Може, тобі щось принести? Щось випити? Чи поїсти?

— Принеси мені тільки склянку води, — відповіла Мередіт.

Вона дивилася, як він пішов до ванної, узяв там дві чашки, потім витяг з міні-бару дві пляшки й повернувся в ліжко.

— Тримай.

— Дякую, — сказала Мередіт, зробивши великий ковток із пляшки. — Дотепер усе, що я знала про свою справжню матір, — це те, що її родина приїхала до Америки саме з цієї частини Франції під час, а можливо, відразу ж після Першої світової війни. Я маю при собі знімок мого, наскільки я розумію, прапрадіда у французькій військовій формі, зроблений 1914 року на площі в Рен-ле-Бені. Здогадно, він опинився в Мілуокі, але оскільки я не знала його прізвища, то ні про що не могла дізнатися достеменно. У Мілуокі починаючи з початку дев’ятнадцятого сторіччя проживала велика кількість європейських емігрантів. Першим постійним мешканцем з Європи був французький комерсант Жак Во, котрий відкрив свою торговельну точку на крутосхилі в тому місці, де сходяться три річки: Мілуокі, Меномоні та Кінікінік. Тому така версія виглядала цілком реалістичною.

За кілька наступних хвилин Мередіт стисло розповіла Холові те, про що їй удалося дізнатися після прибуття до Домен де ля Кад. При цьому вона лише відверто викладала неспростовні факти. Мередіт розповіла йому, чому забрала з вестибюля портрет, розповіла про аркуш із музикою, успадкований від бабусі, Луїзи Мартін, але про карти не сказала нічого. Увечері в барі про них і так було задосить неприємних розмов, отож навіщо зараз Холові ще й про дядька нагадувати.

— Значить, ти гадаєш, що отой невідомий солдат — Верньє? — спитав Хол, коли Мередіт виговорилась і замовкла.

Вона кивнула.

— Зовнішня схожість просто разюча. Колір обличчя, риси. Він міг бути молодшим братом або кузеном, але якщо зважити на його вік і дати, то цей солдат цілком міг бути прямим нащадком. — Вона замовкла й не втримала радісної посмішки. — До того ж якраз перед тим, як піти сьогодні до бару, я отримала від Мері електронного листа, де йшлося, що є офіційне підтвердження того, що якийсь Верньє похований на цвинтарі в Мітчел-Пойнт, у Мілуокі.

Хол посміхнувся.

— Так ти гадаєш, що Анатоль Верньє був його батьком?

— Хтозна. Про це ще треба дізнатися. — Мередіт зітхнула. — А може, він — син Леоні?

— Тоді прізвище його не може бути Верньє, еге ж?

— Могло й бути, якщо вона народила його не в шлюбі.

Хол кивнув.

— Логічно.

— Тож домовмося таким чином: завтра вранці, після того як ми зустрінемося з доктором О’Доннел, ти трохи допоможеш мені дізнатися більше про родину Верньє. Згода?

— Гаразд, — начебто легко погодився Хол, але Мередіт побачила, що він знову внутрішньо напружився.

— Знаю, ти гадаєш, що я роблю з мухи слона, але я дійсно хотів би, щоб ти була присутньою на цій зустрічі. Вона прийде.

О десятій.

— Добре, — тихо промимрила Мередіт, відчуваючи, як її долає сон. — Ти правильно сказав: у присутності ще однієї жінки ця О’Доннел дійсно може розговоритися.

Мередіт силувалася не скліпити очей. Утім, поволі відчувала, як віддаляється від Хола й занурюється в обійми сну. По небу південної Франції повільно плив срібний місяць. Далеко в долині бемкнув дзвін.

РОЗДІЛ 67

Мередіт наснилося, що вона сидить за фортепіано біля сходів, відчуваючи пальцями таку звичну прохолоду клавіш і насолоджуючись знайомою мелодією. То був твір, успадкований від Луїзи. Вона грала його так, як не грала ще ніколи — милозвучно й водночас загадково-романтично.

Потім фортепіано кудись ізникло, і ось вона вже йде вузьким і довгим коридором. У кінці його виднівся острівець світла та кам’яні сходи, старі й прочовгані посередині через те, що ними користувалися впродовж багатьох років. Вона зібралася була ступити на них, аж раптом виявила, що не може зрушити з місця, хоча начебто ввесь час іде. То було десь у маєтку Домен де ля Кад, але не в будинку чи побіля нього, це вона точно знала.

Острівець світла, правильний квадрат, падав з газового пальника на стіні, що шипів і плювався на неї, коли вона проходила повз. Прямо перед нею на горішній площадці сходів висів старий запилений гобелен зі сценою полювання. Жінка завмерла на мить, дивлячись на жорстокі обличчя чоловіків із закривавленими списами. Утім, придивившись до гобелена пильніше, Мередіт побачила, що ці чоловіки полюють не на тварину. Не на ведмедя, вовка чи вепра. То була чорна істота на двох ногах із ратицями; майже людські риси його обличчя спотворювала гримаса лютої ненависті. То був демон із закривавленими пазурами.

Асмодей.

А на задньому плані — пожежа. То горів ліс.

Мередіт застогнала й перекрутилася на ліжку, намагаючись уві сні штовхнути своїми обважнілими й безсилими руками старі дерев’яні двері. Долівку вкривав килим сріблястого пилу й поблискував — чи то в місячному сяйві, чи то у світлі газового пальника.

Повітря було сперте й задушливе. Водночас у приміщенні не панувала сира й холодна атмосфера занедбаності й запущеності. Раптом час стрибнув уперед. Мередіт знову почула звуки фортепіано, але цього разу — якісь викривлені та спотворені. Вони були схожі на звук якогось атракціону на кшталт каруселі.

Її дихання пришвидшилось. Руки стиснули краї ковдри — то вві сні вона вхопилася за холодний металевий засув.

Мередіт поштовхом розчинила двері та зробила крок на кам’яну сходинку.

Пташок ніде не було видно, не було чути ні шепоту, ні голосів. Цього разу вона опинилася в каплиці з високою стелею, кам’яними плитами на долівці, вівтарем та вітражами. На стінах — малюнки, що в них вона відразу ж упізнала персонажів з колоди Таро. Це була гробниця. Довкола панує мертва тиша, яку тривожить лише відлуння її кроків. Однак мало-помалу повітря довкола неї почало шепотіти. Мередіт почула в темряві якісь голоси й шуми. А потім — співи.

Вона рушила вперед і відчула, як розсувається перед нею повітря, наче то невидимі привиди розступалися, даючи їй дорогу. Здавалося, що саме місце затамувало подих, намагаючись потрапити в унісон з важким гупанням її серця.

Мередіт не зупинялась, поки не опинилася перед вівтарем, у точці, рівновіддаленій від чотирьох вікон із кожного боку восьмикутної стіни. Вона стояла якраз у чорному квадраті, позначеному на кам’яній підлозі. А навколо нього виднілися нашкрябані на підлозі написи.

Допоможіть мені!

Там хтось був. Щось рухалось у темряві й тиші. Мередіт відчула, як простір довкола неї наче зсідається, усихає та згортається, мов серветка. Вона не побачила нічого, та все одно відчувала: там хтось є. Жива, дихаюча істота, розчинена в повітрі. І Мередіт знала, що десь вона її вже бачила: під містком у тунелі, на дорозі, коло свого ліжка. Повітря, вода, вогонь, і ось тепер — земля. Чотири масті Таро, що містили в собі всі потенційні можливості й перспективи на майбутнє.

Почуйте мене. Вислухайте мене!

Мередіт відчула, що падає — падає туди, де панують непорушність і спокій. Їй не було лячно. Вона вже не була сама собою, а наче стояла осторонь і заглядала вниз. І почула крізь сон, як тут, у кімнаті тихо промовили:

— Леоні…

Мередіт раптом здалося, що темрява довкола постаті в загортці змінила свою якість, відчувся сильний порух повітря, майже як порив вітру. Постать, що стояла в ногах її ліжка, злегка хитнула головою. З неї впав капюшон, і Мередіт побачила довгі світло-каштанові кучері й обличчя невизначеного кольору. Напівпрозора шкіра. Зелені очі, хоча теж майже прозорі. Форма без сутності. Під плащем — довга чорна сукня. Обриси без форми.

Я — Леоні.

Ці слова пролунали в голові Мередіт. То був голос молодої дівчини, голос із минулого. І знову здалося, що атмосфера в кімнаті змінилася. Наче сам простір полегшено зітхнув.

Я не можу спати. Я не засну, поки мене не знайдуть. Вислухайте правду.

— Правду? Про що? — прошепотіла Мередіт. Світло мінилося, наче розріджувалось.

Уся історія — в картах.

І знову — сильний порух повітря, переломлення світла, мерехтіння чогось — когось, — хто йшов геть. Атмосфера тепер знову змінилася. У темряві відчулася загроза, яку Леоні досі стримувала своєю присутністю. Проте її добра примара зникла, і натомість з’явилося щось зле й руйнівне. Якась недоброзичливість і лиховісність. Стало гнітюче холодно, і цей холод почав насуватися на Мередіт. Як ранковий морський туман з різким присмаком солі, риби й диму. Вона знов опинилась у гробниці й відчула, що треба тікати, але не знала від кого й від чого. Мередіт стала мимоволі потроху посуватись до дверей.

Позаду неї щось з’явилося. Якась чорна постать чи істота. Мередіт буквально відчувала її подих на своїй шиї, бачила білі хмаринки видихуваної пари в холодному непорушному повітрі. Але кам’яний неф почав наче зсихатись, а дерев’яні двері — зменшуватись і віддалятися.

Раз, два, три — біжи! Горе тому, хто не встиг сховатися.

Щось уже клацало зубами, намагаючись укусити її за п’яти, і ось-ось збиралося на неї стрибнути. Мередіт побігла, і страх надавав сили її ногам. Її кросівки ковзали й чіплялися за кам’яні плити. А істота позаду не відставала.

Порятунок близько.

Вона кинулася всією вагою на двері, забилась об раму плечем, і біль рикошетом віддався по всій руці. Істота була якраз позаду, вона шурхотіла своїми крилами, поширюючи сморід крові й заліза, вона проникала в шкіру, поверхню голови й підошви її ніг. Мередіт безпорадно загрюкала засувом, шарпаючи двері на себе, але вони не відчинялися.

Вона стала гепати у двері, намагаючись не озиратися, щоб не зустрітися поглядом зі страшними блакитними очима. Вона відчула, як тиша довкола неї поглиблюється та своїми бридкими руками хапає її за шию — руками мокрими, холодними та грубими. Запахло морем. Воно затягувало її у свої вбивчі глибини.

РОЗДІЛ 68

— Мередіт! Мередіт! Усе гаразд. Ти в безпеці, усе нормально.

Рвучко сіпнувшись, вона прокинулася, хапаючи ротом повітря. Кожен м’яз її тіла був напружений, кожен нерв волав. Пальці Мередіт судомно стискали зібгане й перекручене бавовняне простирадло. Якусь мить вона перебувала в полоні всепожираючої люті, наче шаленство істоти спромоглося проникнути їй під шкіру.

— Мередіт, усе добре, я з тобою.

Однак вона пручалась і, збита з пантелику та повністю дезорієнтована, намагалася висмикнутись, аж поки до неї не дійшло, що теплі руки, які міцно тримають її, збираються рятувати, а не завдавати шкоди.

— А, це ти, Холе.

Плечі її розслабились і обм’якли.

— Тобі наснився якийсь кошмар, — сказав Хол. — Тільки й того. Усе гаразд.

— Вона була тут, я її бачила. Вона була тут… а потім з’явилась ота істота й…

— Т-с-с-с! Усе нормально, — повторив Хол.

Мередіт отетеріло уставилася на нього. Вона простягла руку й пальцями повторила контури його обличчя.

— Вона прийшла, а потім… позаду неї було оте…

— Нікого, крім нас, тут немає. То був звичайний кошмар. Усе вже позаду.

Мередіт озирнулась, немов очікуючи, що хтось зненацька вигулькне з темряви. Водночас до неї дійшло, що сон минув. Не відразу, поволі дозволила вона Холові пригорнути себе. Вона відчула його тепло, силу його рук, якими він притиснув її до своїх грудей. Вона відчувала кістки своєї грудної клітки, відчувала, як вони підіймаються й опускаються.

— Я бачила її, — промимрила вона, розмовляючи наче сама з собою, а не з Холом.

— Кого? — пошепки спитав він.

Мередіт не відповіла.

— Усе гаразд, усе минулося, — лагідно повторив Хол. — Спи.

І він почав гладити її голову, прибираючи з лоба пасма, як це часто робила Мері, відганяючи кошмари, коли вона почала залишатись у них на ніч.

— Вона там була, — уперто повторила Мередіт.

Хол і далі пестив її, і мало-помалу страх відступив і щез. Повіки Мередіт обважніли, руки й ноги — теж, а в душі знову запанували тепло та сердечність.

Була четверта година ранку.

Місяць сховався за хмарами, і стало зовсім темно. Закохані, навчаючись розуміти одне одного, поснули в обіймах, укриті темно-синім передранковим покривалом.