Гробниця

РОЗДІЛ 18 Париж, 17 вересня 1891 року, четвер

Вирішивши разом із сестрою прийняти запрошення Ізольди Ляскомб, Анатоль заходився здійснювати належні приготування до негайного від’їзду.

Відразу ж після сніданку він потурбувався про телеграму та придбав квитки, а Маргариту з Леоні відправив купити все необхідне для подорожі. Спочатку вони пішли до «Ля Мезон Леоті» придбати комплект дорогої спідньої білизни, яка мала змінити силует Леоні й допомогти їй почуватися цілком дорослою. У «Ля Самарітен «Маргарита купила доньці нову вечірню сукню та прогулянковий костюм, годящий для ранньої осені в селі. Мати поводилася лагідно й турботливо, але якось трохи відсторонено, і Леоні збагнула, що вона думає про щось своє. Дівчина здогадувалася, що Маргарита має на думці рахунок Дюпона, на який записувались усі покупки, і тому вже примирилася з тим, що в листопаді, коли вони з Анатолем повернуться до Парижа, у них уже буде новий татко.

Леоні відчувала радісне збудження, до якого, щоправда, примішувалося якесь дивне почуття, яке вона пояснювала трагічними подіями минулого вечора. Вона ще не мала змоги обговорити з Анатолем той удалий збіг обставин, завдяки якому запрошення до візиту так доречно збіглося з його потребами.

Після обіду, насолоджуючись тихим сонячним днем, Маргарита й Леоні пішли до парку Монсо — місця, де полюбляли відпочивати й розважатися діти дипломатів із прилеглих амбасад. Гурт хлопчиків заповзято грав у ладки, вигукуючи та підбадьорюючи один одного. Зграйка дівчаток зі стрічечками та в біленьких спідничках бавилася в класики під пильним наглядом няньок і темношкірих охоронців. Класики, La Marelle, були найулюбленішою грою Леоні в дитинстві, тому вони з матір’ю зупинилися подивитись, як дівчатка кидають у квадрат камінець і стрибають. З виразу материного обличчя Леоні збагнула, що Маргарита теж із теплотою пригадала минуле, і скористалася нагодою спитати:

— А чому тобі погано жилося в Домен де ля Кад?

— Люба моя, у тому оточенні я не почувалася комфортно, от і все.

— Але ж чому? Товариство не підходило? Чи саме місце?

Маргарита стенула плечима. Вона робила так завжди, коли не бажала втягуватися в розмову.

— Одначе була якась конкретна причина? — наполягала Леоні.

Мати зітхнула.

— Мій зведений брат був людиною дивною й відлюдькуватою, — нарешті сказала вона. — Він не бажав товариства набагато молодшої сестри, а тим паче — бодай трохи відповідати за другу дружину свого батька. Тому ми завжди почувалися непроханими гостями.

Леоні на мить замислилась.

— А як ти гадаєш, мені там сподобається?

— Так, звісно. Я не маю жодного сумніву, — швидко відказала Маргарита. — Маєток просто чудовий, а за тридцять років його, напевне, розбудували й покращили.

— А сам будинок?

Маргарита не відповіла.

— Мамо?

— Це було так давно, — твердо промовила Маргарита, недвозначно даючи розуміти, що ця тема їй неприємна. — Там, напевне, уже все змінилося.

Ранок їхнього від’їзду, 18 вересня, виявився сирим та вітряним.

Леоні прокинулася на світанку, відчуваючи легке нервове збудження. Тепер, коли день від’їзду настав, вона раптом відчула тугу за звичним оточенням, яке невдовзі мала покинути. Звуки великого міста, цвірінькання горобців на дахах будинків навпроти, знайомі обличчя сусідів і торговців — усе це несподівано набуло неповторного шарму. І на її очах виступили сльози.

Мабуть, щось подібне відчував і Анатоль, бо він теж виглядав знервованим. Стиснувши губи, він стояв біля вікна, підозріло зиркаючи то в один кінець вулиці, то в інший.

Служниця повідомила, що карету подано.

— Передайте візникові, що ми виходимо негайно, — сказав Анатоль.

— А ти що, у цьому й поїдеш? глузливо спитала Леоні, дивлячись на братів робочий костюм і фрак. — У тебе такий вигляд, наче ти зібрався до своєї контори.

— Це я навмисне, — серйозно відповів Анатоль, ідучи до сестри через вітальню. — Коли ми виїдемо за межі Парижа, я вдягну щось менш офіційне.

Леоні почервоніла, відчувши себе дурепою через свою нездогадливість.

— Ага, і дійсно.

Анатоль узяв свій циліндр.

— Хутчіш, мала. Інакше на потяг спізнимось.

А на вулиці в карету вже завантажували їхній багаж.

— Вокзал Сен-Лазар, — вигукнув Анатоль, перекрикуючи порив вітру.

Леоні обійняла матір і пообіцяла їй написати. Побачивши почервонілі очі Маргарита, вона спочатку здивувалась, а потім і сама розплакалась. Отже, хвилина прощання на Рю де Берлін виявилась емоційнішою, аніж сподівалася Леоні.

Фіакр рушив. В останній момент, коли він уже завертав за ріг на Рю д’Амстердам, Леоні опустила скло й гукнула Маргариті, що одиноко завмерла на тротуарі:

— До побачення, мамо!

Потім вона всілася на сидіння й почала злегка витирати хустинкою блискучі від сліз очі. Анатоль узяв її за руку.

— Гадаю, вона прекрасно обійдеться й без нас, — запевнив він сестру.

Леоні хлюпнула носом.

— Про неї потурбується Дюпон.

— А ти не помилився? Наскільки мені відомо, експрес вирушає з вокзалу Монпарнас, а не з Сен-Лазару, — сказала Леоні трохи згодом, коли бажання поплакати минуло.

— Якщо хтось прийде та спитається, — змовницьким тоном відповів Анатоль, — то хочу, щоб у них склалося враження, що ми вирушили до західних передмість. Уторопала?

Сестра кивнула.

— Уторопала. Це — блеф.

Анатоль осміхнувся й задоволено потер руки.

Після прибуття на Сен-Лазар він наказав перенести їхній багаж до іншого екіпажа. Потім Анатоль, намагаючись, аби його помітили, став картинно торгуватися з візником, але Леоні спостерегла, що він упрів, незважаючи на холодну та сиру погоду. Його щоки пашіли, а на скронях блищали краплини поту.

— Тобі зле? — стурбовано спитала вона брата.

— Та ні, — швидко відповів Анатоль і додав: — Просто ці хитрощі й обманні маневри змушують мене сильно нервувати. Тільки-но ми виїдемо з Парижа, усе буде гаразд.

— Що б ти оце робив, якби запрошення не прийшло так учасно?

Анатоль знизав плечима.

— Придумав би щось інше.

Леоні помовчала, сподіваючись, що брат докладніше розповість про свій альтернативний план, але той теж мовчав.

— А маман знає про твої… про те, що ти винен гроші закладу «Ше Фраскаті»? — не витримавши, спитала Леоні.

Анатоль уникнув відповіді.

— Якщо хтось навідається й почне розпитувати, то я вже провів із нею належну роботу. Вона поширюватиме вигадку, буцімто ми вирушили до Сен-Жермен-ан-Лей. Колись там мешкала родина Дебюссі, тому… — Він замовк і, взявши сестру за плечі, повернув її до себе. — Скажи чесно, манюню, а ти задоволена, що їдеш?

Леоні злегка схилила голову набік.

— Так, задоволена.

— І більше не ставитимеш мені непотрібних питань?

Вона скорчила винувату гримаску.

— Постараюся.

Коли вони приїхали на вокзал Монпарнас, Анатоль буквально кинув візникові гроші та влетів на станцію так, наче його переслідувала ціла зграя гончаків, наступаючи йому на п’яти. Леоні підігрувала братові й старалася мовчати, бо розуміла, що, на відміну від Сен-Лазару, де треба було звернути на себе увагу, на вокзалі Монпарнас Анатоль хотів лишитися непоміченим.

У приміщенні вокзалу він поглянув на дошку інформації про відхід потягів і поліз був у кишеню жилетки, але зупинився.

— Ти що, забув годинник?

— Та ні, не забув. Грабіжники відібрали, — відповів Анатоль зі злістю в голосі.

І вони пішли вздовж платформи, шукаючи свої місця. Леоні читала на вагонах таблички з позначенням місць, де потяг мав зупинятися: Ларош, Тонер, Діжон, Масон, Ліон-Перранш того-таки дня о шостій вечора, потім Валене, Авіньйон і, нарешті, Марсель.

Завтра вони мали сісти на поїзд, який ішов від Марселя до Каркасона вздовж узбережжя. Потім, у неділю вранці, їм треба пересісти на потяг із Каркасона до Куїзи-Монтазель, найближчої до Рен-ле-Бена станції. А звідти, якщо вірити настановам їхньої тітоньки, можна досить швидко дістатись екіпажем до маєтку Домен де ля Кад, розташованого коло підніжжя Корб’єрів.

Анатоль купив газету й заховався за нею. Леоні ж спостерігала за людьми, що проходили повз них. Циліндри та ділові костюми, дами в широких довгих спідницях. Жебрак із виснаженим обличчям і засмальцьованими пальцями підняв вікно їхнього вагона першого класу й почав канючити милостиню. Проте невдовзі прийшов кондуктор і прогнав його геть.

Потім паротяг пронизливо свиснув, чмихнув і випустив струмінь пари. З труби полетіли іскри. Скреготнув метал об метал, труба знову чмихнула, і мало-помалу колеса почали обертатися.

Enfin. Нарешті.

Набираючи швидкість, поїзд став віддалятися від платформи. Відкинувшись на спинку сидіння, Леоні спостерігала, як у клубах білого диму зникає Париж.

РОЗДІЛ 19 Куїза, двадцяте вересня, неділя

Леоні сподобалася триденна подорож по Франції. Щойно експрес залишив позаду похмурі паризькі передмістя, настрій Анатоля покращився, і він став розважати сестру всілякими розповідями. Потім вони грали в карти й планували своє дозвілля в горах.

У п’ятницю о шостій вечора вони вийшли з поїзда в Марселі. Наступного дня Анатоль та Леоні поїхали далі вздовж узбережжя до Каркасона, а потім переночували в готелі без гарячої води та з нахабною обслугою. Зранку наступного дня Леоні прокинулася з головним болем, а потім вони так довго й безуспішно шукали фіакр (бо була неділя), що ледь не спізнилися на проходжалий потяг.

Однак тільки-но потяг виїхав за передмістя, настрій Леоні відразу поліпшився. На сидінні, біля томика оповідань, вона розклала путівник і заглибилася в нього. Живий, свіжий ландшафт Середземномор’я почав справляти свій чарівливий вплив. Залізнична колія бігла на південь, до Піренеїв, сріблястою долиною звивистої річки Од. Спочатку колія йшла вздовж дороги. Довколишня місцевість була пласкою та безлюдною. Проте невдовзі Леоні побачила ліворуч і праворуч ряди виноградників, де-не-де виднілися ще квітучі соняшникові поля. Жовтогарячі голови соняшників схилилися на схід.

Потім вона помітила маленьке село — буквально жменьку хатин, — що примостилося біля обніжжя далекої мальовничої гори. Згодом показалося ще одне. Будинки з червоними черепичними дахами скупчилися довкола церкви з гострим шпилем, який здіймався високо вгору. На околицях містечок, розташованих уздовж залізниці, росли рожеві китайські троянди, бугенвілії, духмяний жасмин, кущі лаванди та дикий мак. Віти каштанів зігнулися під тягарем численних плодів, схожих на зелені шпичасті шоломи. Золотисті й жовті відтінки барв тільки починали вгадуватись у довколишньому краєвиді. Вони були єдиною ознакою того, що осінь уже сховалася за лаштунками.

І повсюдно вздовж колії в полях працювали селяни. Їхні накрохмалені блакитні блузи блищали, наче вкриті лаком, а комірці та манжети були прикрашені вишитими візерунками. Для захисту від палючого сонця жінки носили широкі солом’яні брилі. Чоловіки зі смиренним виразом на обвітрених обличчях терпляче збирали пізній урожай.

У досить великому містечку Ліму потяг зупинився на п’ятнадцять хвилин. По тому пейзаж став стрімкішим, скелястішим та менш привабливим для ока: то долини змінялися передгір’ями Високих Корб’єрів. Потяг обачливо й неквапливо торохтів по рейках, що приліпилися до крутого берега річки, а потім з-за повороту несподівано показалися блакитно-білі Піренеї. Вони виблискували вдалині крізь спекотну імлу.

Леоні аж дух перехопило. Здавалося, гори підіймаються прямісінько з землі, як могутня стіна, що сполучає земну твердь із небесами. Вони були прекрасні у своїй вічній незмінності. Перед лицем такої природної краси всі споруджені людьми будівлі Парижа видалися зовсім нікчемними. Суперечки стосовно знаменитої металевої вежі мосьє Ейфеля, широких бульварів барона Гюсмана й навіть оперного театру мосьє Гарньє враз поблякли й утратили свою значущість. Це був ландшафт, створений за цілком іншим масштабом: земля, повітря, вогонь і вода. Усі чотири стихії чітко поставали перед очима, ніби клавіші фортепіано.

Потяг торохтів і скрипів. Він то вповільнював хід, то рвучко прискорювався. Леоні опустила вікно й відчула на своїх щоках свіжий середземноморський вітерець. У затінку сірих гранітних скель різко здіймалися лісисті пагорбки — зелено-жовто-пурпурові. Заколисана погойдуванням вагона й рипінням коліс, Леоні трохи покліпала повіками й задрімала.

Потяг сіпнувся, запищали гальма — і Леоні різко прокинулась.

На якусь мить вона перелякано витріщила очі, силуючись збагнути, де вона є. Потім уздріла путівник, Анатоля, що сидів напроти, — і пригадала. Вони були далеко від Парижа, у трясучому залізничному вагоні поблизу Середземного моря.

Поїзд стишував рух.

Леоні заспано глянула в закіптюжене вікно. Напис на пофарбованому дерев’яному щиті коло платформи було важко розібрати. Згодом вона почула, як начальник станції вигукнув із сильним південним акцентом: «Куїза-Монтазель. Стоянка — десять хвилин».

Леоні різко випростувалась і постукала брата по коліну.

— Анатолю, ми вже приїхали. Вставай.

Провідники почали відчиняти двері, сильно гупаючи ними в зелені боки вагонів. Цей звук чимось нагадував безладні аплодисменти на аматорських концертах.

— Анатолю! — повторила Леоні, гадаючи, що той лише вдає, що спить. — Уже час. Ми прибули до Куїзи.

Вона визирнула з вагона.

Навіть попри кінець курортного сезону й незважаючи на те, що була неділя, уздовж потяга вишикувалася ціла шеренга носіїв. Вони стояли, спершись на дерев’яні возики з високими бортами. У більшості кашкети були повернуті дашком назад, жилетки — розстебнуті, а рукави сорочок закочені по лікті.

Леоні підняла руку.

— Агов, носію, сюди, будь ласка!

Якийсь чоловік кинувся вперед, явно мріючи про те, як двійко-трійко су опиняться в його кишені. Леоні зайшла всередину, щоб зібрати свої речі.

Двері купе розчинилися без попередження.

— Дозвольте, мадемуазель.

На платформі стояв чоловік, зазираючи в купе.

— Та ні, ми самі зберемо наші речі… — почала була вона, але носій, змірявши поглядом купе й побачивши сплячого Анатоля та речі на полиці, без запрошення ввійшов усередину.

— Кажу вам, ми самі винесемо свої речі.

Леоні відразу ж відчула до незнайомця антипатію. Накрохмалений комірець, двобортна жилетка та циліндр свідчили про його шляхетність, але все одно в його зовнішності щось було не так. Надто сміливий, навіть нахабний погляд.

— Дякую, однак ми не потребуємо вашої допомоги, — сказала Леоні, відчувши, що від незнайомця тхне сливовицею. — Я більш аніж упевнена…

Проте той, не чекаючи дозволу, уже знімав з полиці їхні валізи та коробки. Леоні помітила, як він зиркнув на ініціали, написані на шкіряній валізі брата, коли ставив її на брудну підлогу.

Стривожена бездіяльністю Анатоля, дівчина різко посмикала його за руку.

— Анатолю, вставай! Уже Куїза. Прокидайся!

Нарешті вона з полегкістю побачила, що брат заворушився. Його повіки затремтіли, розплющились, і він сонно озирнувся довкола, явно розгубившись, коли втямив, що він сидить у вагоні. Але потім побачив поруч сестру й усміхнувся.

— Ото заснув! — мовив він, пригладжуючи довгими пальцями змащене волосся. — Наче в забуття впав.

Леоні кивнула, привертаючи увагу Анатоля до носія. Той якраз гепнув братовою валізою на платформу, а потім знову зайшов до купе, щоб узяти лаковану скриньку з шитвом.

— Обережніше, — різко попередила Леоні. — Це дорогоцінна скринька.

Чоловік зміряв її поглядом, а потім зиркнув на ініціали, вигравійовані на кришці, — LV.

— Ну аякже. Не хвилюйтеся.

Анатоль підвівся — і тієї ж миті купе наче сильно поменшало. Зиркнувши на себе в дзеркало під багажною полицею, він поправив комірець, розгладив жилетку й обсмикнув манжети. Потім нагнувся й одним граціозним рухом підхопив свій циліндр, палицю та рукавички.

— Прошу, пані, — грайливо мовив він, подаючи Леоні руку.

І тільки після цього Анатоль, здавалося, помітив, що їхні речі винесли з купе. Він поглянув на носія.

— Дуже вдячний вам, мосьє. Нам дуже приємно, що ви нам допомогли.

— Нема за що. Мені теж приємно, мосьє…

— Верньє. Анатоль Верньє. А це — моя сестра Леоні.

— Раймон Денарно — до ваших послуг. — Чоловік злегка торкнувся свого циліндра. — Ви зупинитеся в Куїзі? Якщо так, то я був би радий…

Верескнув свисток — уже вдруге. «Екіпаж до Квіяна й Естерази! Хто бажає їхати до Еквіяна й Естерази?»

— Нам не туди, — зауважила Леоні.

— Ні, не в самій Куїзі, — відповів Анатоль їхньому новому знайомому, перекрикуючи шум паротяга. — А неподалік. У Рен-ле-Бені.

Денарно аж просіяв.

— Це моє рідне місто.

— Прекрасно. Ми зупинимося в маєтку Домен де ля Кад. Ви про нього знаєте?

Леоні ошелешено глипнула на брата. Скільки він говорив їй про обережність та необхідність тримати язика за зубами — і ось тобі маєш! Сам же необачливо розповідає про їхні плани першому-ліпшому незнайомцю!

— Домен де ля Кад? — насторожився Денарно. — Так, я знаю цей маєток.

Паровоз випустив хмарину пари й зачахкав. Леоні знервовано відступила від вагона, а Денарно ввійшов до купе.

— Іще раз дякую вам за допомогу, — повторив Анатоль.

Денарно вихилився з вагона. Чоловіки обмінялися візитівками й потисли руки, а цієї миті паротяг знову випустив клуби пари, і вони оповили платформу.

Анатоль відійшов від краю.

— Такий симпатичний чолов’яга!

Очі Леоні блиснули гнівом.

— Ти ж наполягав, що нам не слід розводитися про наші плани, — почала вона, — а тепер сам…

— Та то я просто із ввічливості, — перервав її брат.

Цієї миті вдарив годинник на станційній вежі.

— Ага, слава Богу, ми й досі у Франції, — сказав, озирнувшись, Анатоль, а потім глянув на сестру. — Щось не так? Я щось не те зробив? Чи навпаки, чогось не зробив?

Леоні зітхнула.

— Я сердита й мені жарко. І я нудилася, бо поки ти спав, мені не було з ким поговорити. До того ж ти покинув мене напризволяще, залишивши сам на сам з отим неприємним типом.

— Облиш, Денарно не такий уже й поганий, — заперечив Анатоль і стиснув їй руку. — Та все одно я прошу тебе вибачити мені за те, що заснув. Це дійсно страшний і підступний злочин.

Леоні скорчила гримаску.

— Припини приндитися, мала. Треба нам поїсти й випити, і твій настрій одразу ж покращиться, — сказав Анатоль.

РОЗДІЛ 20

Щойно вони виступили з тіні станційного приміщення, як на них немилосердно накинулося спекотне сонце. Поривчастий вітер, який, здавалося, дув одночасно з усіх напрямків, жбурнув їм в обличчя жмені бруду й пилу. Леоні почала незграбно смикати застібку своєї нової парасольки.

Поки Анатоль домовлявся з носієм, вона роззирнулася. Їй іще не доводилося подорожувати так далеко на південь. Правду кажучи, Леоні ніколи не заїжджала далі Шартра та ще інколи бувала на берегах Марни з дитячими пікніками. Але тут була інша Франція. Вона побачила якісь дороговкази та вивіски з рекламою аперитивів, вакси й мікстури від кашлю. Це був інший, невідомий світ.

Головний вестибюль вокзалу виходив просто на невеличку пожвавлену вуличку, обсаджену липами. Засмаглі жінки з широкими обвітреними обличчями, візники та залізничники, неохайні дітлахи з брудними босими ногами. Чоловік у короткій робочій куртці з буханцем хліба під рукою. Ще один, схожий на шкільного вчителя, — у чорному костюмі та коротко стрижений. Повз них проторохтів візок, ущерть завантажений деревним вугіллям і трісками для розпалення печі. Леоні здалося, що вона потрапила в сцену з Оффенбахових «Казок Гофмана», де панували старі традиції, а час неначе зупинився.

— Схоже, на Авеню де Ліму є більш-менш пристойний ресторан, — заявив Анатоль, несподівано вигулькнувши збоку. У руці він тримав місцеву газету «Ля Депеш де Тулуз». — Тут є також телеграф, телефон і пошта. Здається, те саме є й у Рен-ле-Бені, тож ми не такі вже й відрізані від цивілізації. — Витягнувши з кишені коробок із восковими сірниками «Веста», Анатоль дістав цигарку й натиснув на її кінчик, ущільнюючи тютюн. — Проте, боюся, такої розкоші, як найманий екіпаж, тут не існує. — Він чиркнув сірником. — Принаймні о цій порі року, та ще й у неділю. «Гранд-кафе Гієм» розташовувалося потойбіч мосту. У тіні довгого навісу стояла купка столиків із мармуровим верхом і кованими ніжками та дерев’яні стільці з прямими спинками й плетеними сидіннями. Герань у теракотових горщиках і декоративні дерева у великих дерев’яних, схожих на пивні діжках з металевими обручами створювали відвідувачам додатковий затишок.

— Не кафе «Пеяр», — зауважила Леоні, — але згодиться й таке.

При згадці про паризьке кафе Анатоль ностальгійно посміхнувся.

— Сумніваюся, що тут є приватні кабінети, але відкрита тераса видається досить привабливою, еге ж? їх провели до зручно розташованого столика. Зробивши замовлення, Анатоль почав невимушено теревенити з господарем. Тим часом Леоні стала роздивлятися довкола. Ряди платанів із плямистою корою, цих маршових дерев Наполеона, створювали на вулиці приємний затінок. Вона з подивом констатувала, що не лишень Авеню де Ліму, а й інші прилеглі вулиці були ретельно причепурені й облаштовані. Леоні припустила, що це трапилося завдяки популярності довколишніх курортів та великій кількості як громадських, так і приватних екіпажів, що сновигали туди-сюди в розпал сезону.

Анатоль струснув свою серветку й поклав її собі на коліна.

Цієї миті підійшов офіціант із тацею напоїв — кухоль з водою, великий келих холодного пива для Анатоля та склянка столового вина. Невдовзі з’явилась і їжа: буханець хліба, круті яйця, заливний копчений бекон, солонина, трохи місцевого сиру, холодець і курячій пиріг — просто, але смачно.

— Непогано, — резюмував Анатоль. — Навіть навдивовижу добре.

Леоні перепросила в нього та в перерві між стравами відлучилася. Коли ж вона за десять хвилин повернулася, то застала Анатоля за жвавою розмовою з відвідувачами за сусіднім столиком. Один з них був літній пан, своїм офіційним виглядом схожий на банкіра чи юриста, — у темному костюмі з накрохмаленим комірцем та краваткою попри спеку. Навпроти нього сидів молодший чоловік із солом’яним волоссям та густими кущуватими вусами.

— Докторе Габіньйо, метре Фроміляж, — мовив Анатоль. — Дозвольте познайомити вас із моєю сестрою Леоні.

Чоловіки підвелись і підняли свої капелюхи.

— Мосьє Габіньйо розповідав мені про свою роботу в Рен-ле-Бені, — пояснив Анатоль, коли Леоні знову сіла за стіл. — Так ви кажете, що три роки стажувались у доктора Курана?

Габіньйо кивнув.

— Саме так. Три роки. Наші ванни в Рен-ле-Бені не лише найдавніші в цьому районі. Нам дуже пощастило з тим, що ми маємо в себе кілька різновидів води й тому спроможні лікувати ширший спектр захворювань і патологій, аніж будь-яка інша термальна водолікарня. До нашої групи геотермальних вод входить джерело Бен-Фор із температурою п’ятдесят два градуси, а також…

— Їм не потрібні такі подробиці, Габіньйо, — пробурмотів Фроміляж.

Доктор почервонів.

— Можливо. Мені пощастило відвідати аналогічні заклади в інших місцях, — провадив він. — Я мав честь провести кілька тижнів, здійснюючи дослідження під керівництвом доктора Пріва в Ламалу-ле-Бені.

— Мені не випадало бувати в Ламалу.

— Ви мене дивуєте, мадемуазель Верньє. Це чарівне курортне містечко — до речі, давньоримського походження — на північ від Безьєра. — Габіньйо стишив голос. — Хоча в певному сенсі воно є похмурим і безрадісним містом. У медичних колах воно відоме тим, що там лікують сухоти спинного мозку.

Метр Фроміляж гепнув кулаком по столу так, що аж підстрибнули чашки з кавою. Леоні з переляку теж підстрибнула.

— Габіньйо! Не забувайтеся! — прогарчав Фроміляж.

Молодий лікар почервонів як буряк.

— Вибачте, мадемуазель Верньє. Я не мав на увазі нічого поганого. Я не хотів вас образити.

Ошелешена Леоні кинула на метра Фроміляжа холодний нищівний погляд.

— А я й не збиралась ображатися, будьте певні, докторе Ґабіньйо.

Леоні зиркнула на Анатоля, котрий докладав чималих зусиль, аби не розреготатися.

— Та все одно, Габіньйо, у такій компанії ця тема є недоречною.

— Звісно, так, звісно, — винувато забелькотів доктор. — Але мій професійний інтерес часто примушує мене забувати, що такі теми нецікаві для…

— Ви приїхали до Рен-ле-Бена на курорт? — запитав Фроміляж із помпезною поштивістю.

Анатоль похитав головою.

— Ми збираємось погостювати в нашої тітки в маєтку неподалік містечка. Він зветься Домен де ля Кад.

Леоні помітила, як в очах доктора промайнуло здивування.

Чи тривога?

— У вашої тітки? — перепитав Габіньйо. Леоні уважно поглянула на нього.

— Ну, якщо точніше, то ця жінка була дружиною нашого покійного дядька, — пояснив Анатоль, теж помітивши якесь вагання в словах Ґабіньйо. — Жуль Ляскомб був зведеним братом нашої матінки. Ми ще не мали приємної нагоди познайомитися зі своєю тіткою.

— Щось не так, докторе Габіньйо? — поцікавилась Леоні.

— Та ні, зовсім ні. Усе гаразд. Даруйте, я… просто я й не підозрював, що Ляскомбові пощастило мати таких родичів. Він жив тихим життям і ніколи не казав, що… Чесно кажучи, мадемуазель Верньє, ми всі дуже здивувалися, коли він вирішив одружитися, та ще й у такому поважному віці. Усі вважали Ляскомба переконаним старим парубком. І взагалі, привести дружину до маєтку з такою лихою славою…

Леоні зацікавлено нахилилась до співрозмовника.

— З лихою славою?

Проте Анатоль швидко перевів розмову на Іншу тему.

— Ви знали Ляскомба, Ґабіньйо?

— Не дуже добре, але ми були з ним знайомі. У перші роки шлюбу він із дружиною проводив тут кожне літо, місяцями не буваючи у своєму маєтку.

— А ви часом не були персональним лікарем Ляскомба?

Ґабіньйо заперечливо похитав головою.

— Ні, я не мав такої честі. У Тулузі в нього був свій лікар. Він слабував багато років, хоча його смерть усе одно сталася швидше, аніж припускали; вочевидь, її прискорила та жахлива застуда, від якої він зліг на початку року. Коли стало ясно, що він не одужає, ваша тітка повернулася до маєтку на початку січня. Кілька днів по тому Ляскомба не стало. Звісно, ходили чутки, що він помер унаслідок…

— Ґабіньйо! — перервав його Фроміляж. — Припніть язика!

Молодий лікар знову почервонів як буряк.

Своє велике невдоволення Фроміляж продемонстрував тим, що покликав офіціанта й став прискіпливо-дріб’язково перераховувати всі з’їдені страви, унеможлививши таким чином подальшу бесіду між двома столами.

Анатоль залишив щедрі чайові. Фроміляж недбало кинув на стіл купюру й підвівся.

— Мадемуазель Верньє, мосьє Верньє, до побачення, — сказав він. — Ходімо, Габіньйо. Маємо ще чимало справ.

На превеликий подив Леоні, молодий лікар мовчки підкорився.

— Чому не можна було говорити про Ламалу? — обурено вигукнула Леоні, тільки-но їхні співрозмовники відійшли досить далеко. — І чому доктор Габіньйо дозволяє метрові Фроміляжу так нахабно поводитися з ним?

Анатоль іронічно посміхнувся.

— Ламалу сумнозвісне тим, що там випробовують найновіші методи лікування сифілісу, який призводить до сухот спинного мозку. А щодо манер, то мені здається, що Габіньо й справді потребує наставництва метра. У такому маленькому містечку від цього залежить успіх або неуспіх лікарської практики. — Він знов осміхнувся. — Подумати тільки — Ламалу-ле-Бен!

Леоні замислилася, щось пригадуючи.

— А чому тоді доктор Габіньйо так здивувався, коли я розповіла йому, що ми збираємося зупинитись у Домен де ля Кад? І що він мав на увазі, коли сказав про лиху славу того маєтку?

— Габіньйо занадто балакає, а Фроміляж не любить пліток. Оце й усе.

Леоні похитала головою.

— Ні, не все, — заперечила вона. — Метр Фроміляж будь-що хотів заткнути йому рота.

Анатоль знизав плечима.

— Фроміляж явно має холеричну вдачу людини, котра легко дратується. Йому просто не подобається, що Габіньйо базікає, наче жінка.

Зачувши таку образу на адресу представниць своєї статі, Леоні показала братові язика.

— Хам!

Анатоль витер вуса, поклав серветку на стіл і, відсунувши стілець, підвівся з-за столу.

— Ходімо. Ми маємо трохи часу в запасі, тож давай ознайомимося зі скромними принадами Куїзи.

РОЗДІЛ 21 Париж

А в Парижі, за сотні миль на північ, було тихо. Після вранішньої ділової метушні задушливе повітря було просякнуте пилом і запахом гнилих фруктів та овочів. Звичні для восьмого округу конюхи й торговці зникли. Зникли також молочарі зі своїми візками, яточники та жебраки, залишивши після себе купи сміття, потурбувавшись, щоб двірникам була робота наступного дня.

У квартирі на Рю де Берлін, де мешкала родина Верньє, було тихо. У кімнатах панувало голубувате призахідне світло. Меблі були вкриті накидками від пилу. Високі вікна вітальні, що виходили на вулицю, були зачинені й затулені шторами з рожевого ситцю. Колись яскраві квітчасті шпалери вицвіли в тих місцях, де їх кожного дня торкалося сонячне світло. Над тими нечисленними меблями, які лишилися незакритими, у повітрі гойдалися малесенькі порошинки.

На столі забуті троянди, що майже втратили свій аромат, схилили голови в скляній вазі. Чувся ще один, ледь уловимий аромат. Різкий і явно чужий. У ньому змішалися запахи східного базару, турецького тютюну, а також пахощі моря, принесені здалеку на сірому одязі чоловіка, що мовчки стояв між двома вікнами перед каміном, затуливши собою севрський годинник на полиці.

Чужинець був високий та кремезний, плечистий і високочолий. Він мав тіло радше авантюрника, ніж естета. Під чорними, зрослими на переніссі бровами блищали чорні, наче вуглини, зіниці блакитних очей.

Маргарита сиділа, випрямивши спину, в одному з обідніх фотелів із червоного дерева. Рожевий халат, зав’язаний на шиї жовтим шовковим бантом, красиво лежав на її білих плечах бездоганної форми. Він картинно спадав на м’яке сидіння та підлокітники крісла. Виглядало так, наче Маргарита позувала для картини. Одначе страх і тривога в її очах свідчили, що про мистецтво наразі не йшлося. Це також підтверджувалося тим, що її руки були незручно й болісно заламані назад і зв’язані дротом.

Другий незнайомець, бриту голову якого вкривали червоні плями прищів та наривів, чатував біля крісла, чекаючи на вказівки від свого хазяїна.

— Так де він зараз? — холодно спитав чоловік, що стояв коло вікна.

Маргарита глянула на нього. Їй пригадався той раптовий приплив симпатії до цього чоловіка, коли вона вперше його побачила. Утім, тепер приязнь змінилася на ненависть. Із-поміж усіх чоловіків, яких вона знала, лише Лео Верньє мав здатність збурювати в її душі такі сильні емоції.

— Я бачила вас у ресторані, — сказала вона. — У ресторані «Вуазен».

Чоловік проігнорував її зауваження.

— Де зараз Верньє?

— Не знаю, — знову відповіла Маргарита. — Присягаюся. Він мені не розповідає про свої справи. Часто без жодних пояснень зникає на кілька днів поспіль.

— Це стосовно вашого сина. Але ж ваша донька не ходить, куди їй заманеться, та ще й без супроводу матері чи служниці. Не може бути, щоб вона не дотримувалася суворого етикету. Проте її теж немає вдома.

— Вона у своєї подруги.

— А Верньє з нею?

— Я…

Чоловік швидко зиркнув на покривала та пусті шафи.

— Чи довго ще квартира буде порожньою? — спитав він.

— Десь тижні з чотири. Я й справді чекаю на генерала Дюпона, — сказала Маргарита, намагаючись не видати свого хвилювання. — Він може зайти по мене будь-якої миті, і тоді…

Голос Маргарити перейшов на розпачливий крик — то слуга, що стояв іззаду, ухопив її за волосся й сильно шарпнув.

— Ні!

Холодне лезо ножа торкнулося її шиї.

— Якщо ви зараз підете, — промовила жінка, щосили намагаючись говорити спокійно, — то я нікому нічого не розповім. Обіцяю вам. Ну ж бо, відпустіть мене.

Чоловік погладив їй щоку рукою в рукавичці.

— Маргарито, сюди не прийде ніхто. Фортепіано внизу мовчить. Сусіди з горішнього поверху поїхали на вихідні в село. Ваша служниця та кухарка пішли, я сам бачив. Вони також думають, що ви поїхали з Дюпоном.

Маргарита збагнула, наскільки добре поінформованим він був, і в її очах блиснув страх.

Віктор Констант підтягнув фортель і сів у нього. Настільки близько, що Маргарита відчула на обличчі його подих. Під тоненькими вусами вона побачила повні червоні губи, що чітко вирізнялись на його блідому обличчі. То було обличчя хижого звіра, обличчя вовка. Під лівим вухом виднівся невеликий синець.

— Мій приятель Дюпон…

— Вельмишановний генерал уже отримав записку, котра відкладає ваше спілкування аж до сьомої тридцять вечора. — Констант глянув на годинник над каміном. — П’ять годин із гаком. Бачите, нам зовсім нікуди поспішати. А що він тут застане, коли приїде, — залежить повністю від вас. Труп чи живу людину. Утім, для мене це не має особливого значення.

— Ні!

Вістря ножа вперлося їй під око.

— Боюся, люба Маргарито, що з потворним обличчям вам буде набагато важче зводити кінці з кінцями.

— Що вам потрібно? Гроші? Анатоль заборгував вам гроші? Я можу потурбуватися про повернення боргу.

Констант розсміявся.

— Якби ж то все було так просто. До того ж ваше фінансове становище, наскільки мені відомо, є, скажімо так, досить хитким. І хоч я не сумніваюсь у щедрості вашого коханця, але не думаю, що генерал Дюпон палатиме бажанням урятувати вашого сина від суду в справі про банкрутство.

Ледь уловимим рухом Констант притиснув вістря ножа щільніше до блідої шкіри. При цьому він скрушно похитав головою, наче сам жалкуючи, що йому доводиться це робити.

— Утім, справа не в грошах. Верньє забрав те, що належить мені.

Почувши зміну в його інтонації, Маргарита почала пручатися. Вона спробувала вивільнити руки, але добилася лише того, що дріт затягнувся ще тугіше. Він урізався в тонку оголену шкіру її зап’ясть, і на блакитний килим повільно, крапля по краплі, закапала кров.

— Благаю вас! — вигукнула Маргарита, намагаючись не втратити самовладання. — Дайте мені поговорити з ним. Я переконаю його віддати вам те, що він забрав. Я обіцяю вам.

— Надто пізно, люба Маргарите, — тихо мовив Констант, провівши пальцями по її щоці. — Цікаво, чи показували ви мою візитівку своєму синові? Напевно, ні. — Його рука в чорній рукавичці вп’ялась у біле горло Маргарити. Вона закашлялась і почала щосили вириватися з його рук, безпорадно мотаючи головою. Вираз очей Константа, у яких однаковою мірою переплелися садистичне задоволення й радість насильства, налякав її не менше, аніж смертельна безжальність його хватки.

Раптом він, нічого не сказавши, відпустив її.

Маргарита відкинулася на спинку крісла, хапаючи ротом повітря. Її очі почервоніли, а на шиї лишилися страшні пурпурові сліди.

— Обшукай кімнату Верньє, — наказав Констант своєму поплічникові. — Знайди його щоденник. Отакий! — І для дохідливості він накреслив у повітрі обрис.

Слуга пішов.

— Так от, — вів далі Віктор наче нічого не сталося, наче до цього вони мирно бесідували. — Де ваш син?

Маргарита зустрілася з ним поглядом. Її серце калатало від страху перед тортурами, що їх цей чоловік міг їй завдати. Але їй уже доводилося зазнавати знущань від інших людей, і вона все одно вижила. І наразі теж виживе.

— Не знаю, — відповіла Маргарита.

Цього разу він ударив її. Ударив кулаком, сильно, і її голова захилилася назад. Різкий біль пронизав її тіло, а з розбитої щоки бризнула кров і почала стікати в напіврозкритий рот. Жінка опустила голову й сплюнула кров собі на коліна. А потім сіпнулась, відчувши, як шкіряні рукавички дряпають їй шию — то Констант розв’язував жовтий бант халата. Його дихання прискорилось. Маргарита фізично відчувала, як він розпалювався дедалі дужче. Він її жадав.

Вона відчула, як другою рукою нападник потягнув халат угору, оголюючи коліна, стегна, живіт…

— Будь ласка, не треба, — прошепотіла жінка.

— Не вдавай із себе незайманість, — відповів Констант, із глузливою ніжністю заправляючи їй за вухо пасмо висмикнутого волосся. — У нас досить часу, щоб ти нарешті розговорилася. І подумай про Леоні, Маргарито. Така гарненька дівчинка. Дещо запальна, як на мене, але я певен, що в даному випадку я міг би зробити виняток.

І з цими словами він стягнув шовковий халат з її плечей та кинув його на підлогу.

Маргарита заспокоїлась і замкнулася в собі. Їй не первина, бо в минулому вона безліч разів змушена була робити це. Вона очистила свою свідомість, прогнавши з неї образ Константа. Навіть у ці хвилини її найсильнішою емоцією був сором за ту мимовільну радість, з якою калатнуло її серце, коли вона відімкнула двері та впустила нападника до своєї оселі.

Секс і насильство… Звичне поєднання. Скільки разів доводилося їй із ним стикатися! На барикадах Комуни, у глухих провулках, під поверхнею респектабельного лиску світських салонів, у яких їй останнім часом доводилось бувати…. Так багато чоловіків, котрі керуються не пристрастю, а ненавистю… І Маргарита добре навчилася з цього користатися. Вона вигідно застосовувала свої красу та чари, щоб тільки її доньку не спіткала доля, яка випала їй.

— Де Верньє?

Констант розв’язав їй руки та повалив на підлогу.

— Де Верньє?

— Не знаю…

Притиснувши Маргариту до підлоги, він ударив її. Потім іще раз і ще раз.

— Де твій син?! — гаркнув він.

Непритомніючи, Маргарита мала одне бажання, одну думку: захистити своїх дітей. Не видати їх цьому страшному чоловікові. Одначе треба йому щось сказати.

— Руан, — збрехала вона, ворухнувши скривавленими губами. — Вони поїхали до Руана.

РОЗДІЛ 22 Рен-ле-Бен

О четвертій п’ятнадцять, намилувавшись скромними пейзажами Куїзи, Леоні й Анатоль стояли біля входу до вокзалу, чекаючи, поки візник завантажить їхній багаж у courriere publique.

На відміну від екіпажів, бачених у Каркасоні, із чорними шкіряними сидіннями та відкритим верхом на кшталт ландо, що роз’їжджали по Авеню дю Буа де Булонь, громадський екіпаж був іще древнішим різновидом транспорту. Він і справді нагадував сільський возик із двома дерев’яними поперечними лавицями, пофарбованими в червоний колір. Він був відкритий з усіх боків, не мав ані спинок, ані підлокітників, а зверху на металевому каркасі над ним був натягнутий клапоть темного брезенту для захисту від дощу та вітру.

Конячки, обидві сірої масті, мали на вухах і над очима вишиту облямівку для захисту від комах.

Серед інших пасажирів були літній чоловік і його набагато молодша дружина з Тулузи… Дві немолоді сестрички про щось щебетали в затінку своїх капелюшків.

Леоні радо помітила, що їхній співрозмовник із «Ґранд-кафе Гієм», доктор Габіньйо, теж зібрався їхати разом з ними. Утім, на превеликий жаль, метр Фроміляж не відпускав його від себе. Кожні кілька хвилин він витягав із жилетки свій годинник на ланцюжку й постукував по склу, наче бажаючи пересвідчитися, що він не зупинився. А потім знову ховав його в кишеню.

— Чоловік явно кудись поспішає, — прошепотів Анатоль. — Таке враження, ніби він ось-ось сам візьметься керувати екіпажем замість візника!

Коли всі, нарешті, повсідалися, візник заліз в екіпаж, умостився, широко розставивши ноги, на валізах і сумках, і став поглядати на станційний годинник. Коли той пробив півгодини, він ляснув батогом. Екіпаж сіпнувся й рушив.

Невдовзі вони виїхали на шлях, що вів на захід від Куїзи. Він звивався долиною поміж високих пагорбів, які здіймались обабіч. Холодна зима та волога весна, що знущались над більшою частиною Франції, у цих краях порозумілись і створили справжнісінький рай: соковиті пасовиська, зелені й родючі, а не висушені сонцем, пагорби, густо зарослі ялинами, дубами та ліщиною. І берег моря. Зліва, високо на горі, Леоні помітила обриси зруйнованого замку. Старий дерев’яний щит біля дороги свідчив, що то було село Кустосса.

Ґабіньйо, сидячи біля Анатоля, показував йому прикметні місця. Через торохтіння коліс і брязкання упряжі Леоні чула тільки уривки їхньої розмови.

— А це що? — спитав Анатоль.

Леоні стежила за простягнутою рукою брата. Праворуч, на скелястому стрімчаку, що здіймався високо над дорогою, вона розгледіла малесеньке сільце, що непевно приліпилося до гірського схилу. Його дахи виблискували в сліпучому полуденному сонці.

— То є Рен-ле-Шато, — пояснив Ґабіньйо. — Дивлячись на нього зараз, важко повірити, що колись то була столиця древніх вестготів — Реде.

— А що призвело до її занепаду?

— Карл Великий, Хрестовий похід проти альбігойців, іспанські розбійники, епідемія чуми, а також безжальний і невпинний перебіг історії. Як наслідок, столиця вестготів перетворилася на всіма забуте гірське сільце, що поступається навіть Рен-ле-Бену. — Габіньйо зробив паузу, а потім знов заговорив: — Утім, попри все це, місцевий священик докладає чималих зусиль, піклуючись про своїх парафіян. Дуже цікава особистість.

Анатоль нахилився, щоб краще чути.

— А чому?

— Він ерудит, дуже амбітний і наполегливий. Серед місцевих мешканців ходить багато чуток стосовно причин, з яких він вирішив лишитися неподалік своєї домівки й заглибитись у проблеми такої бідної парафії.

— Може, кюре вважає, ідо в такий спосіб він принесе найбільше користі?

— Аякже. Усі в тому селі люблять його, бо він зробив для тамтешніх мешканців чимало добра.

— У практичному чи просто в духовному сенсі?

— В обох. Наприклад, коли він приїхав, церква святої Марії Магдалини являла собою не більше, ніж руїну. Дах протікав, як решето, а в церкві хазяйнували птахи, миші та дикі коти. Проте влітку 1886 року мерія виділила йому дві тисячі п’ятсот франків на початок реставраційних робіт, головним чином, для заміни старого вівтаря.

Анатоль здивовано підняв брови.

— Чималенька сума!

Ґабіньйо кивнув.

— Я лише переповідаю вам те, про що сам чув не з перших вуст. Кюре є надзвичайно культурною й освіченою людиною. Кажуть, під час реставрації знайшли багато предметів, що являють собою археологічну цінність, і цим дуже зацікавився ваш дядько.

— Наприклад?

— Ну, історична надвівтарна прикраса, наскільки я розумію. А також кілька вестготських колон і старовинний надгробок якогось лицаря чи дворянина. Якщо вірити чуткам, цей надгробок з’явився або за часів Меровінґів, або в еру вестготів. Позаяк Ляскомб дуже цікавився тим історичним періодом, то він брав активну участь у початковій стадії реставраційних робіт у Рен-ле-Шато, і про це, звісно, стало відомо в Рен-ле-Бені.

— Здається, ви теж свого роду історик, — наважилася припустити Леоні.

Утішений Ґабіньйо аж засвітився від задоволення.

— Це моє хобі, мадемуазель Верньє, і не більше.

Анатоль дістав портсигар. Габіньйо взяв запропоновану цигарку. Потім Анатоль чиркнув сірником і, прикривши полум’я рукою, підкурив сам і дав підкурити лікареві.

— А як же звати цього ідеального священика? — спитав він, видихнувши дим разом із запитанням.

— Соньєр. Беренже Соньер.

Екіпаж виїхав на пряму ділянку шляху, і коні побігли хутчіше. Шум коліс зріс настільки, що унеможливив подальшу розмову. Утім, Леоні раділа виниклій перешкоді для спілкування. Її думки неспокійно рискали, бо десь посеред безладу слів, мовлених Габіньйо, вони відчула щось досить важливе.

Але що?

Невдовзі візник притримав коней, і екіпаж, брязкаючи упряжжю та поторохкуючи ліхтарями, які час від часу бились об стінки, звернув з головного шляху й рушив долиною річки Зальц.

Висунувшись рівно настільки, наскільки їй дозволяла сміливість, Леоні захоплено роздивлялася пишноти місцевості, милуючись дивовижною панорамою скель, лісів і неба: Дві зруйновані сторожові вежі, які пізніше виявилися витворами природи, а не залишками стародавних укріплень, бовваніли над долиною, немов велетенські вартові. У цьому місці старезний ліс підходив майже до краю дороги. Леоні здалося, що вони в’їжджають у якусь таємничу місцевість. Вона відчула себе дослідником — зовсім яку творах мосьє Райдера Гаґґарда про загублені в джунглях африканські царства.

Потім дорога почала плавно забирати вбік, звиваючись, наче змія, і повторюючи шлях річки. Місцина була прекрасною, ледь не ідилічною. Усе було рясне, соковите й зелене — або оливково-зелене, або зелене, ніби морська хвиля, або жовтувато-зелене. Сріблястий зворот листя, піднятого легеньким вітерцем, виблискував на сонці поміж темнішими тонами хвойних дерев і дубів. А над верховіттям — разючі силуети гірських кряжів та вершин, обриси стародавніх менгірів, дольменів і створених природою скульптур. Древня історія регіону лежала просто перед очима, немов розкрита книга.

Леоні почула, як шумить річка Зальц, біжучи разом з ними, — постійний попутник, який то з’являвся перед очі, блиснувши на сонці, то знову ховався. Наче граючись у піжмурки, вода голосом позначала свою присутність, перестрибуючи через валуни та проносячись повз переплетені віти верболозу, що звисали над річкою. Вона була немовби провідник, що підводив їх дедалі ближче до місця призначення.

РОЗДІЛ 23 Рен-ле-Бен

Процокотівши копитами по низенькому містку, коні стишили хід і перейшли на клус. Попереду, на повороті, Леоні уздріла Рен-ле-Бен. Вона побачила білу триповерхову споруду з вивіскою, яка засвідчувала, що це «Готель де ла Рен». Біля нього скупчились неприкрашені будівлі досить непрезентабельного вигляду. Леоні вирішила, що то, мабуть, і є геотермальна водолікарня.

Коли вони повернули на головну вулицю, коні перейшли на крок. Праворуч вулицю обрамляла велетенська сіра стіна гори. Ліворуч тягнувся ряд будинків, пансіонів і готелів. У їхні мури були вмонтовані гасові ліхтарі в масивних металевих рамах.

Перші враження Леоні суперечили тому, що вона сподівалась побачити. Курорт мав сучасний та елегантний вигляд міста, яке процвітає. У проїжджу частину дороги впиралися широкі й чисто виметені кам’яні сходи, хоча й розташовані дещо хаотично. Уздовж вулиці росли лаврові дерева, огороджені високими дерев’яними бар’єрчиками. Дерев було так багато, що вони виглядали природним продовженням навколишніх лісів. Леоні побачила якогось огрядного пана в наглухо застебнутому фраку, двох дам із парасольками та трьох медсестер, кожна з яких штовхала крісло на колесах. Гамірлива зграйка дівчаток у білих спідничках із рюшами весело вистрибувала навколо своєї гувернантки.

Візник звернув з головної вулиці й зупинив коней.

— Будь ласка, площа Перу. Приїхали.

Із трьох боків маленьку, затінену липами площу огороджували будівлі. Крізь листя дерев просотувалося золотаве сонячне світло, кидаючи на землю візерунки, схожі на шахівницю. Скраю розташовувались поїлки для коней, а підвіконня респектабельних будинків прикрашали ледь прив’ялі останні літні квіти у вазонах. У невеличкому кафе під картатим навісом у супроводі кавалерів відпочивала компанія добре вдягнених дам у білих рукавичках. У дальньому кутку площі виднілась алея, що вела до скромної церкви.

— Усе таке мальовниче! — мимоволі вихопилось в Анатоля.

Візник зіскочив додолу й заходився знімати багаж.

— S’il vousplait, мадам і мосьє. Площа Перу. Приїхали, — повторив він.

Один по одному пасажири вийшли з екіпажа. Вони знічено почали прощатися, як люди, котрих не пов’язувало нічого, окрім спільної подорожі. Метр Фроміляж чемно підняв капелюха й відразу ж зник. Габіньйо довго тряс Анатолеві руку й дав йому візитівку, висловивши при цьому сподівання, що їм іще доведеться зустрітися під час їхнього відпочинку — може, у карти пограти, а може, сходити на вечірні концерти, що проводилися в Ліму чи Квіяні. Потім він торкнувся капелюха, попрощався з Леоні й поспішив через площу.

Анатоль обійняв сестру за плечі.

— Не так уже й погано, а я боявся, — зауважив він.

— Таке чарівне місце!

З дальнього лівого кута площі прибігла заклопотана молода дівчина в сіро-білій формі покоївки. Вона була пухкенька, гарненька, з глибоко посадженими чорними очицями та звабливим чутливим ротом. З-під білого чепчика вибивалися пасма густого темного волосся.

— Ага! Мабуть, це представниця комітету з урочистої зустрічі, — зіронізував Анатоль.

Позаду дівчини підтюпцем поспішав захеканий молодик із широким приємним обличчям. Його комірець був розстебнутий, а шию вкривала легка червона хустина.

— Он воно як, — додав Анатоль. — Тепер я бачу, чим пояснюється брак пунктуальності пані, котра мала нас зустрічати.

Хапливо поправивши зачіску, служниця підбігла до них і незграбно вклонилася.

— Здрастуйте, сеньйоре Верньє! Добридень, мадемуазеле! Мадама послала мене привезти вас до Домен де ля Кап… Вона прохала переказати її вибачення через проблеми з двоколкою. Її якраз ремонтують. Мадама пропонує дійти пішки… — Із цими словами служниця з сумнівом зиркнула на елегантні шкіряні черевички Леоні. — Що ви на це скажете?

Анатоль зміряв дівчину прискіпливим поглядом з ніг до голови.

— А вас як звати?

— Маріета, сеньйоре.

— Дуже добре. А скільки доведеться чекати, поки відремонтують двоколку?

— Не знаю. У ній колесо зламалося.

— А звідси далеко до маєтку?

— Недуже.

Анатоль зиркнув через плече служниці на захеканого хлопця.

— А наш багаж?

— Його понесе Паскаль, сеньйоре.

Анатоль обернувся до Леоні.

— У такому разі за відсутності будь-якої реальної альтернативи я пропоную нам учинити так, як радить наша тітонька, — піти пішки.

— Що?! — обурений вигук вихопився з вуст Леоні швидше, ніж вона встигла стриматись. — Але ж ти страшенно не любиш ходити пішки! — Леоні торкнулася пальцями своїх ребер, аби нагадати Анатолеві про травми, яких йому недавно довелося зазнати. — Чи не буде це занадто для тебе?

— Усе буде добре, — стенув він плечима. — Згоден: це довго й нудно, але що ми маємо робити? Краще вже йти, аніж тут тинятися.

Сприйнявши слова Анатоля як згоду, Маріета поспіхом уклонилася, потім обернулась і притьмом чкурнула назад.

Леоні уставилася їй услід, роззявивши від подиву рота.

— Ото нахаба…

Анатоль весело розсміявся, закинувши голову.

— Ласкаво просимо до Рен-ле-Бена! — сказав він, беручи сестру за руку. — Ходімо, мала. Інакше відстанемо й загубимось!

Маріета повела їх тінистим проходом між будинками. Потім вони вийшли на залитий яскравим сонцем старий кам’яний місток з арками. Далеко-далеко внизу через валуни стрибала піниста вода. Від висоти мосту й краси навколишньої панорами Леоні забило дух і запаморочилась голова.

— Сестричко, не барися, — гукнув до неї Анатоль.

Служниця перетнула місток, різко звернула праворуч і рушила до вузької невпорядкованої стежини, що вела круто вгору до зарослого лісом схилу. Леоні й Анатоль мовчки рушили слідом за нею по одному, не поспішаючи й заощаджуючи сили для підйому.

Ступаючи по всипаній камінням та опалим листям стежині, вони підіймались угору, дедалі більше заглиблюючись у густий темний ліс. Невдовзі стежка розширилась і перетворилася на ґрунтову дорогу. Леоні побачила численні сліди від коліс та копит, потріскані й припалі пилом після тривалої спеки. У цьому місці ліс порідшав, дерева стояли подалі від дороги, і сонце заповнювало світлом і легкими тінями кожен проміжок між гайками та купками дерев.

Леоні озирнулась. Унизу, під бескидом, на невеликій відстані виднілися червоні й сірі покаті дахи Рен-ле-Бена. Дівчина навіть змогла роздивитися готелі та площу, куди прибув їхній екіпаж. Мерехтіла під сонцем гладенька, наче шовк, поверхня річки. Вона була схожа на сріблясту стрічку з відтінками літньої зелені й осіннього золота.

Після невеликої заглибини вони вийшли на плато.

Попереду вигулькнули кам’яні колони та брама сільського маєтку. Огорожа з кованого заліза ховалася за ялинами й тисами, що тяглись обабіч, скільки сягало око. Маєток мав якусь відразливо-відсторонену зовнішність. У Леоні по спині побігли мурашки. На якусь мить пригодницький дух полишив її. Їй пригадалося материне небажання говорити про Домен та про дитинство, яке вона тут провела. А до її свідомості долинуло відлуння слів, що їх сказав мосьє Габіньйо за обідом.

Така лиха слава.

— Це Домен де ля Кад? — спитався Анатоль.

— Кад по-тутешньому означає «ялівець», сеньйоре, — пояснила служниця.

Глянувши на брата, Леоні рішуче підступила до огорожі й узялася за неї обома руками — наче в’язень за тюремні ґрати. Притиснувши розпашілі від ходьби щоки до холодного заліза, вона почала вдивлятися в парк, розташований за огорожею.

Усе було наче оповите темно-зеленим серпанком, а крізь крони старезних дерев де-не-де пробивались острівці сонячного світла. Декоративні кущі колись елегантної форми були занехаяні; їм бракувало яскравості й колориту. Маєток мав на собі ознаку чарівливої занедбаності, яка ще не перейшла в занепад, але видно було, що життя тут завмерло й відвідувачів більше не чекають.

Посередині широкої гравійної алеї, яка починалася відразу ж від воріт, стояла велика камінна купальня для птахів. Вона була суха й порожня. Ліворуч виднівся круглий камінний фонтан, поверх якого лежала іржава металева решітка. У ньому теж не було води. Праворуч тягнувся ряд ялівцевих кущів. Їх ніхто не підрізав, і вони повернулися до первісного дикого стану. Далі було видно залишки оранжереї. Скло вибито, а раму погнуто.

Якби Леоні опинилася тут випадково, то їй здалось би, що маєток покинутий людьми. Таке враження складалося від того запустіння й занепаду, що панували довкола. Вона глянула праворуч і побачила на огорожі сіру кам’яну табличку. Напис було частково пошкоджено глибокими подряпинами. Наче від кігтів.

Домен де ля Кад.

Усім своїм виглядом маєток наче демонстрував, що гості є тут небажаними.

Це було явно негостинне місце.

РОЗДІЛ 24

— Наскільки я зрозумів, іншого підходу до будинку немає? — спитав Анатоль.

— Чому ж, сеньйоре, є, — відповіла Маріета. — З північного боку маєтку є головний вхід. Покійний хазяїн подбав про те, щоб збудувати під’їзд із боку дороги на Сугрень. Але щоб крізь нього потрапити до обійстя, треба обійти ввесь Рен-ле-Бен, а потім піднятися на гору. А це ціла година ходьби. Шлях через ліс набагато коротший.

— А твоя господиня просила тебе привести нас саме цим шляхом, Маріето?

Дівчина зашарілася.

— Вона не забороняла мені вести вас через ліс, — відповіла вона з нотками впертості в голосі.

Леоні й Анатоль терпляче чекали, поки служниця видобувала з кишені свого фартуха великий мідний ключ. Гучно брязнувши, замок відкрився, і Маріета штовхнула праву половинку брами. Та зі скреготом, тремтінням та вищанням розчинилася. Коли вони ввійшли, служниця знову пхнула половинку брами назад, і знову та завищала, затремтіла й із грюкотом зачинилася.

Леоні стало якось моторошно. Вона була водночас і збуджена, і трохи перелякана. Ідучи за Анатолем вузькими зеленими стежинами, якими явно майже ніхто не ходив, вона почувалася героїнею власноруч написаного пригодницького роману. Невдовзі перед ними показалися високі самшитові кущі з проходом у формі арки. Однак замість пройти крізь неї, Маріета повела їх навпростець, аж поки вони не опинилися перед високою під’їзною алеєю. Вона була мощена гравієм і добре впорядкована, без слідів моху та бур’яну. Обабіч неї росли їстівні каштани з гілками, всипаними плодами.

Нарешті Леоні побачила сам будинок.

— Ой! — вигукнула вона від захвату.

Будинок виглядав розкішно. Величний, але пропорційний, він був удало розташований таким чином, щоб отримувати максимум сонячного світла й тих прекрасних краєвидів долини, що відкривалися з його південної та західної сторін. Він мав три поверхи, злегка похилий дах і ряди затулених віконницями вікон, які елегантно вирізнялися на тлі чепурних побілених мурів. Кожне вікно другого поверху виходило на кам’яний балкон із гнутими залізними балюстрадами. Усю будівлю оповивав полум’яно-червоний та зелений плющ, чиє листя виблискувало як відполіроване.

Коли вони підійшли ближче, Леоні помітила виступ, що тягнувся вздовж верхнього краю горішнього поверху, а за ним — вісім круглих мансардних вікон.

Може, колись матуся виглядала з одного з них?

До масивних парадних дверей із мідним сигнальним молоточком вели широченні напівкруглі кам’яні сходи. Вони ховалися під портиком із радіального каменю, по обидва боки якого стояли чималенькі діжі з декоративними вишнями. Піднявшись сходами, Леоні пішла слідом за Анатолем та служницею до великого й елегантного вестибюля. Його підлога скидалася на шахівницю з червоних та чорних кахлів, а на стінах були вишукані шпалери з жовто-зеленими квітами, що створювали враження світла й простору. Посеред вестибюля стояв стіл із червоного дерева, а на ньому велика скляна ваза, повна білих троянд. Начищена до блиску дерев’яна поверхня столу посилювала атмосферу затишку й теплоти.

На стінах висіли портрети чоловіків із бакенбардами у військовому однострої та жінок у спідницях із криноліном. Був там також набір імлистих пейзажів та класичних пасторальних сюжетів.

У глибині вестибюля Леоні помітила парадні сходи, а ліворуч — мініатюрне фортепіано з тоненьким шаром пилу на опущеній кришці.

— Мадама прийме вас на веранді, — сказала Маріета.

Вона провела їх крізь блискучі засклені двері, що відкривалися на веранду, затінену виноградною лозою та жимолостю. Виходячи на південь, веранда займала всю ширину будинку, а під нею, внизу, розташовувались галявини та клумби правильної геометричної форми. Далека алея кінських каштанів і ялин позначала протилежну межу маєтку; бельведер зі скла й пофарбованого в білий колір дерева виблискував під сонцем. Перед ним виднілася гладесенька поверхня декоративного ставка.

— Сюди, мадемуазеле, сюди, сеньйоре.

Марата повела їх у дальній кінець веранди, до затінку, утвореного широким жовтим навісом. Там стояв столик, накритий на трьох: біла лляна скатертина, біла порцеляна, срібні ложки, ваза з луговими квітами, пармськими фіалками, рожево-білими геранями та пурпуровими піренейськими ліліями.

— Піду повідомлю хазяйку, що ви прийшли, — сказала служниця та зникла в прохолодному затінку будинку.

Леоні прихилилася до кам’яної балюстради. Її щоки пашіли. Вона розстебнула рукавички на зап’ястках, зняла капелюшок і обмахувалася ним, наче віялом.

— Маріета провела нас по колу, а не напрямки, — зауважила вона.

— Прошу?

Леоні показала на високі самшитові кущі на дальньому підході до галявини.

— Якби ми пройшли крізь арку, то пішли б просто через парк. Однак ця дівчина повела нас по колу, щоб ми вийшли до фасаду будинку.

Анатоль зняв свій солом’яний бриль і рукавички та поклав їх коло себе.

— Що ж, чудовий будинок, і краєвид із нього чудовий.

— І ні тобі екіпажа, ні тобі економки, які мали нас зустріти, — вела своє Леоні. — Дуже дивно.

— Зате які тут сади й парки!

— Біля самого будинку — дійсно так. Проте на окраїнах маєтку вони видаються дуже занедбаними. Покинутими. Ота оранжерея без скла, перерослі клумби, а ще…

Анатоль розсміявся.

— Занедбаними! Ха-ха! Не перебільшуй, Леоні! Я припускаю, що вони в неналежному стані, але ж…

— Та вони ж геть попереростали й позаростали! — запально вигукнула сестра, поблискуючи очима. — Не давно, що місцеві мешканці з підозрою та пересторогою ставляться до цього маєтку.

— Ти це про що?

— А про те, що ти пам’ятаєш вираз обличчя отого нахабного мосьє Денарно, коли він почув, куди ми вирушаємо? А бідолашний мосьє Ґабіньйо! Пам’ятаєш, як грубо переривав його й не давав йому говорити той неприємний метр Фроміляж? Усе це вкрай дивно та загадково.

— Нічого подібного, — роздратовано відповів Анатоль. — Мабуть, тобі здається, що ми потрапили в одну з отих загадкових страшних історій мосьє Едгара По, які ти так полюбляєш! — Він скорчив глузливу гримасу. — «І ми поклали її живою в труну», — продекламував він напам’ять нарочито тремтячим голосом, — «А тепер вона стоїть за цими дверима!» Я буду Родерік Ашер, а ти — леді Меділейн.

— А замок на брамі — іржавий! — уперто провадила Леоні. — Відразу видно, що там давно вже ніхто не ходив. Кажу тобі, Анатолю, це дуже дивно.

Позаду них почувся жіночий голос — лагідний, ясний та спокійний.

— Мені шкода, що вам так здалось, але все одно я дуже рада вашому приїзду.

Леоні відчула, як Анатолеві забило дух.

Знічена тим, що їх підслухали, вона різко обернулась. Обличчя її закрасилося рум’янцем. Жінка, що стояла у дверях, повністю відповідала своєму голосу. Вона була струнка, висока, елегантна й упевнена в собі. Колір її шкіри був разюче гарним, а риси обличчя розумні та вишукано-пропорційні. Густе світле волосся було акуратно зібране вгорі, і кожне його пасмо лежало там, де належало, не висмикнувшись і не розтріпавшись. А найдивовижнішими були її очі — блідо-сірі, схожі своїм кольором на місячний камінь.

Рука Леоні інстинктивно сіпнулася до власного волосся — розтріпаного й розпатланого.

— Вибачте, тітонько, я…

Леоні зиркнула на свій запилений і зім’ятий після подорожі одяг. Тітка ж її була вдягнута просто бездоганно. Вона мала на собі модну кремову блузку сучасного крою з широкими в передпліччях рукавами. До неї добре пасувала вузька в талії спідниця, гладка спереду та зі зборками ззаду.

Ізольда рушила до них.

— Ви, напевне, Леоні, — мовила вона, простягаючи руку з довгими тонкими пальцями. — А ви — Анатоль?

— Так, тітонько, — відповів Анатоль з напівпоклоном, підносячи до своїх губ її руку й дивлячись на неї з-під темних він. — Дуже приємно вас бачити.

— Мені також. І, будь ласка, називайте мене Ізольдою. «Тітонька» звучить надто формально та змушує мене почуватися дуже старою.

— Ваша служниця провела нас крізь задню браму, — зауважив Анатоль. — Саме ця обставина, а також спека вплинули на мою сестру. — Указавши на будинок і прилеглий парк широким жестом, він додав: — Але якщо вся ця краса є винагородою для нас, то вважайте, що всі перипетії нашої подорожі вже стали не більше, ніж туманними й далекими спогадами.

Ізольда злегка нахилила голову, приймаючи комплімент, а потім повернулася до Леоні.

— Я справді наказала служниці пояснити вам прикрість з екіпажем, але вона така метушлива й забудькувата! — з невимушеною легкістю сказала тітка. — Мені шкода, що перше враження виявилось неприємним. Утім, то нічого. Найголовніше, що ви тут.

До Леоні нарешті повернувся дар мови.

— Тітонько Ізольдо, даруйте, будь ласка, за мою неґречність. Мені так соромно.

Ізольда посміхнулася.

— Нема за що вибачатися. Сідайте, чого ж ви стоїте! Спочатку поп’ємо чаю a l’anglaise, по-англійськи, а потім Маріета проведе вас до ваших кімнат.

Вони сіли. До столу відразу ж подали срібний чайник, глечик зі свіжим лимонадом, а опісля — тарілки з основними та солодкими стравами.

Ізольда нахилилась і налила чаю. То була слабо забарвлена рідина з тонким ароматом Сходу й сандалового дерева.

— Який прекрасний запах, — мовив Анатоль, вдихаючи цей аромат. — Що це?

— Це моя власна суміш, яка містить лапсан сушон і вербену. Мені вона здається набагато більш тонізуючою, аніж оті міцні англійські та німецькі чаї, що є зараз такими популярними.

Ізольда подала Леоні білу порцелянову тарілку з великими дольками яскраво-жовтого лимона та сказала:

— Я дуже зраділа, Леоні, отримавши телеграму від твоєї матері, де йшлося про твою згоду приїхати до мене. Сподіваюся, колись я матиму нагоду побачитись і з нею. Чи не зможе вона приїхати сюди навесні?

Леоні пригадала материну нелюбов до маєтку Домен де ля Кад, її небажання визнавати його своєю домівкою, але вона пригадала також, що треба дотримуватись гарних манер, і тому вправно й невимушено збрехала:

— О, матуся була б дуже рада у вас побувати. Цього року вона деякий час нездужала через сувору зиму, інакше неодмінно б приїхала віддати останню шану дядечкові Жулю.

Ізольда усміхнулась і повернулася до Анатоля.

— Я читала в газетах, що минулої зими температура в Парижі опускалася набагато нижче від нуля. Невже таке справді могло бути?

Анатоль пожвавився, згадавши той час, і очі його заблищали.

— Так. Здавалось, увесь світ перетворився на кригу. Замерзла навіть Сена, і на вулицях позамерзало так багато людей, що місцева влада була змушена відкрити притулки в ліцеях, тирах, школах та громадських лазнях; вона навіть улаштувала нічліжку в Палаці вільних Мистецтв на Єлисейських Полях неподалік величної вежі мосьє Ейфеля.

— І навіть фехтувальні зали?

— Фехтувальні зали? — здивувався Анатоль.

— Даруйте, — сказала Ізольда. — Я побачила шрам у вас над оком і подумала, що, може, ви рапірист.

Леоні хутко втрутилася в розмову.

— На Анатоля напали якісь негідники чотири дні тому, якраз того вечора, коли в палаці Гарньє сталося заворушення.

— Леоні, будь ласка, — запротестував брат.

— Вас побили? — швидко спитала Ізольда.

— Лише кілька саден та синців, і все, не варто уваги, — відказав Анатоль, кинувши розлючений погляд на Леоні.

— А хіба тут нічого не чули про те заворушення? — поцікавилась Леоні. — Паризькі газети тільки про те й писали, що про арешти абонентів.

Утім, Ізольда не зводила очей з Анатоля.

— Вас пограбували? — спитала вона.

— Поцупили ланцюжковий годинник мого батька. Їх налякали, і вони більше нічого не встигли забрати.

— Отже, то було вуличне пограбування? — перепитала Ізольда, наче намагаючись остаточно в цьому переконатись.

— Саме так. Вуличне пограбування й нічого більше. Просто мені не пощастило.

На хвилину над столом запала ніякова тиша.

Потім Ізольда, згадавши про свої обов’язки гостинної хазяйки, повернулася до Леоні.

— Твоя мати в дитинстві деякий час мешкала в Домен де ля Кад, еге ж?

Леоні кивнула.

— Напевне, їй тут було самотньо, — припустила Ізольда. — Не було інших дітей, і ні з ким погратися.

Леоні усміхнулась, відчувши полегкість від того, що їй більше не доведеться брехати про материну неіснуючу любов до цього маєтку, на якусь мить розслабилась і, не подумавши, бовкнула:

— А ви тут залишитеся жити чи повернетесь до Тулузи?

Сум’яття враз затьмарило сірі очі Ізольди.

— Тулуза? Та ні, мабуть, ні…

— Леоні! — суворо сказав Анатоль.

Дівчина почервоніла, але не опустила очі під братовим поглядом.

— Наскільки я пам’ятаю, матуся казала, що тітонька Ізольда походить із Тулузи.

— Облиште, Анатолю, я зовсім не образилась, — сказала Ізольда. — Але насправді я виросла в Парижі.

Леоні нахилилася ближче, навмисне ігноруючи брата. Їй дедалі більше кортіло знати, яким чином її тітка та дядько вперше зустріли одне одного. З тих нечисленних відомостей, які вона мала про дядька Жуля, цей шлюб видавався випадковим і неприродним.

— Я хотіла б знати… — почала була вона, але її швидко перебив Анатоль, і нагоду було втрачено.

— А у вас багато знайомих у Рен-ле-Бені?

Ізольда похитала головою.

— Мого покійного чоловіка не цікавили розваги, а після його смерті я, мушу визнати, нехтувала своїми обов’язками гостинної господині.

— Певен, що люди з розумінням та співчуттям ставляться до вашого становища, — мовив Анатоль.

— В останні тижні життя мого чоловіка більшість наших сусідів виявили до нас виняткову доброту. Він і доти деякий час нездужав. А після його смерті в мене з’явилося стільки невідкладних справ поза межами Домен де ля Кад, що я бувала тут, вочевидь, менше, аніж слід. Утім… — Вона перервалась і, посміхнувшись своєю спокійною врівноваженою усмішкою, залучила до розмови Леоні: — Якщо тобі це буде приємно, то цієї суботи я можу організувати вечерю з нагоди вашого приїзду й запросити на нього двох-трьох своїх місцевих знайомих. Як тобі ця ідея? Скромно, без непотрібної помпезності, але ти матимеш нагоду познайомитися з ними, а вони з тобою.

— Це було б прекрасно! — випалила Леоні й, забувши про все на світі, почала розпитувати свою тітоньку.

Отак і тривала розмова в приємному ключі. Ізольда була прекрасною господинею — завбачливою, турботливою та чарівливою, і Леоні мала від спілкування з нею величезне задоволення. На стіл подавали скибки товстокорого білого хліба, намазаного козячим сиром та посипаного протертим часником, тоненькі тости з анчоусовим паштетом і чорним перцем, копчене стегно кози з пурпуровими півмісяцями стиглої фіги. Пиріг із ревенем і обсипані цукром тістечка примостилися біля голубого порцелянового глека, по вінця заповненого компотом із шовковиці й ожини. Поруч стояв глечик із вершками, а коло нього лежала ложка з довгою ручкою.

— А це що таке? — спитала Леоні, показуючи на таріль із пурпуровими цукерками, вкритими білою глазур’ю. — На вигляд дуже смачні.

— То є «Перлини Піренеїв» — краплини соку лимонного сорго, кристалізовані в грудочках цукру. Гадаю, то ваші улюблені цукерки, Анатолю. А це… — Ізольда вказала на ще одну таріль, — це домашні шоколадні вершки. Кухарка Жуля дійсно прекрасно знає свою справу. Вона працює в родині ось уже майже сорок років.

У голосі хазяйки почулися тужливі нотки, і Леоні подумала, що, може, й Ізольда почувалася в маєтку не повноправною господинею, а небажаною гостею.

— Ви пишете в газети? — спитала Ізольда в Анатоля.

Анатоль похитав головою.

— Уже ні. Мене не влаштовує робота журналіста: домашні чвари, алжирський конфлікт, останній скандал з виборами до Академії образотворчого мистецтва… Мені видалось образливим бути змушеним писати про справи, які мене анітрохи не цікавлять, тому я покинув це ремесло. І хоча я інколи й пописую огляди для «Ля Ревю бланш» та «Ля Ревю контемпорен», зараз моя літературна діяльність пов’язана з менш комерційною сферою.

— Анатоль є членом редколегії журналу колекціонерів, антикварів тощо, — зауважила Леоні.

Ізольда всміхнулась і переключила свою увагу на дівчину.

— Іще раз хочу повторити: я була дуже втішена, дізнавшись, що ти захотіла прийняти моє запрошення. Я боялася, що місяць у селі видасться тобі вкрай нудним після паризьких розваг.

— У Парижі можна занудитися з таким самим успіхом, — заперечила Леоні з чарівливою посмішкою. — Надто вже часто доводиться мені гаяти час на занудливих вечірках, вислухуючи розповіді старих матрон про те, як їм добре жилося при імператорі. Мені більше подобається читати, аніж спілкуватися з ними!

— Леоні — заповзята читачка, — посміхнувся Анатоль. — Її не відірвати від книжки. Хоча те, що вона читає, часто має, як би це краще сказати, епатажний характер. Зовсім мені не до смаку. Готичні романи, готичні жахи…

— От і добре! У нас тут прекрасна бібліотека. Мій покійний чоловік жадібно цікавився історією, і його інтереси лежали в менш звичній… — Ізольда перервалася, підшукуючи потрібне слово, — в більш оригінальній сфері, якщо можна так висловитися. — Вона знову замовкла, наче вагаючись — казати далі чи ні. Леоні з цікавістю уставилась на неї, але Ізольда так і не сказала, що то була за оригінальна сфера.

— У нашій бібліотеці багато перших видань та рідкісних при — мірників, — додала вона, — вони можуть зацікавити вас, Анатолю, а також добра збірка романів і першодруків «Ле Пті журналь», що можуть зацікавити тебе, Леоні. Будь ласка, можеш розпоряджатися цією збіркою, як своєю власною.

Час уже наближався до сьомої вечора. Сонце сховалося за високими каштанами, і тераса опинилася в затінку; тіні на галявині подовшали. Ізольда постукала срібним молоточком, що лежав поруч із нею на столі.

Маріета з’явилась негайно.

— Паскаль уже приніс багаж?

— Та вже давненько, мадамо.

— Добре. Леоні, я виділила тобі Жовту кімнату. Анатолю, а ви мешкатимете в Анжуйській кімнаті в передній частині будинку. Вона виходить на північ, але все одно — це прекрасна кімната.

Не сумніваюся, що мені буде там комфортно, — відповів він.

— Оскільки ми добре пополуднували та з огляду на те, що після виснажливої подорожі з Парижа ви сьогодні ляжете спати рано, я не стала спеціально організовувати вечерю. Якщо вам щось закортить поїсти, то будь ласка, почувайтеся вільно, дзвоніть, і вам принесуть усе, що ви забажаєте. Я маю звичку о дев’ятій вечора спускатись у вітальню, щоб хильнути чарчину-другу на сон прийдешній. Коли хочете, можете приєднуватись до мене. Я буду дуже рада.

— Дякую, — сказав Анатоль.

— І я дякую, — додала Леоні.

— Я хотів би прогулятися в парку в сутінках. Викурити цигарку. Як стосовно цього? — спитав Анатоль.

Леоні помітила, що в сірих очах Ізольди спалахнув недоброзичливий вогник, але враз погас.

— Не хочу нав’язувати власні думки, але пропоную вам відкласти своє дослідження маєтку до ранку. Скоро вже стемніє. Мені б не хотілося посилати за вами пошукову групу в перший же день вашого приїзду.

На мить усі замовкли. Потім, на подив Леоні, Анатоль, замість заперечувати проти такого обмеження своєї свободи, узяв руку Ізольди й підніс її до своїх вуст. Дуже правильно й дуже ввічливо.

Та все ж таки…

— Звісно, тітонько, як скажете, — промовив Анатоль. — Я — ваш відданий слуга.

РОЗДІЛ 25

Залишивши своїх брата й тітку, Леоні піднялася за Маріетою по сходах на другий поверх і пішла коридором, що тягнувся вздовж усього будинку. Перед тим як провести гостю до спальні, служниця зупинилась і показала їй, де розташовано вбиральню та прилеглу до неї ванну кімнату, у центрі якої стояла величезна мідна ванна.

— А ось і ваша Жовта кімната, мадемуазеле, — сказала Маріета, відступаючи вбік і пропускаючи Леоні всередину. — Гаряча вода є в умивальнику. Вам більше нічого не потрібно?

— Та ні, тут усе дуже гарно.

Служниця швидко вклонилась і пішла.

Леоні задоволено оглянула кімнату, у якій їй судилося прожити наступні чотири тижні. Це було добре умебльоване приміщення, зручне й приємне, вікна якого виходили на галявину з південного боку будинку. Одне вікно було відчинене, і знизу долітав легенький дзенькіт скла та порцеляни — то слуги прибирали зі столу.

Стіни були вкриті красивими шпалерами з рожевими й пурпуровими квітами в тон білизні та шторам, і це створювало враження світла й прозорості, попри темні відтінки меблів із червоного дерева. Ліжко — такого великого Леоні ніколи ще не доводилося бачити — воцарилося посеред кімнати, немов єгипетський баркас. Його переднє й заднє бильця, оздоблені прикрасами, були наполіровані й тьмяно виблискували. Біля ліжка стояв нічний столик із широкими ніжками, а на ньому — свіча в мідному канделябрі, склянка та глек із водою, накритий від мух вишитою білою серветкою. Там-таки стояла і її скринька з шитвом разом з альбомом для малювання та набором фарб і пензликів. Невеличкий дорожній мольберт був прихилений до столика.

Леоні пройшла через кімнату до високої шафи. Вона мала різьблену в єгипетському стилі поверхню, а в кожній половинці дверей були дзеркала, у яких відбивалася кімната. Леоні розчинила праві дверцята — при цьому на рейці тихенько заторохтіли вішалки — і поглянула на свої спідниці, вечірні сукні, халати й жакетки. Усі вони були розпаковані й розвішані акуратними рядами.

У великому комоді поблизу стінної шафи Леоні виявила свою спідню білизну та дрібніші предмети одягу — ліфчики, корсети, блузки й панчохи. Усі вони були дбайливо згорнуті й розкладені по великих і глибоких шухлядах, що пахли свіжою лавандою.

Напроти дверей знаходився камін, над ним висіло люстро в рамці з червоного дерева. На камінній полиці стояв севрський годинник — такий самий, як у неї вдома.

Знявши сукню, бавовняні панчохи, комбінацію та корсет, Леоні покидала їх на килим і крісло. Залишившись у сорочці та спідній білизні, вона налила паруючу воду з глека в таз, вимила руки й обличчя, а також протерла пахви та між грудьми. Скінчивши, Леоні зняла з великого мідного гака за дверима свій халат, що його туди повісила служниця, вдягла його й усілася коло туалетного столика, що стояв перед трьома високими стулчастими вікнами.

Шпилька за шпилькою вивільнила Леоні свої непокірні кучері, і вони безладно розсипалися по плечах і спині, звиснувши аж до її стрункої тоненької талії. Потім, повернувши до себе дзеркало, вона почала широкими довгими рухами розчісувати волосся, аж поки воно не стало схожим на шовкову мантію, що вкривала спину та плечі.

Краєчком ока вона помітила якийсь рух у парку під вікном.

— Анатолю? — стиха мовила Леоні, побоюючись, що, можливо, її брат все-таки вирішив знехтувати проханням Ізольди. Їй кортіло сподіватися, що саме так він і вчинив.

Викинувши цю негарну думку з голови, Леоні поклала гребінець на столик, а потім підвелась і підійшла до центральної секції вікна. Рештки денного світла вже встигли попрощатися з небом. Коли її очі призвичаїлися до темряви, дівчина помітила ще якийсь рух, цього разу — у дальньому кутку галявини біля самшитового живоплоту, якраз за декоративним ставочком.

Вона чітко побачила чиюсь постать. То був чоловік без головного убору, він ішов скрадливо, на кожному кроці озираючись, наче боявся, що за ним можуть стежити.

Це вона насправді бачить чи, може, то якийсь оптичний ефект?

Тим часом постать зникла в густих сутінках. Леоні здалося, що вона почула, як ударив церковний дзвін далеко внизу в долині — однією сумною високою нотою, що швидко розчинилася в повітрі. Одначе, прислухавшись, Леоні почула лише звуки сільських сутінків. Шерхіт вітру в кронах дерев, попискування пташок, які лагодилися спати. Пронизливий крик сови, що готується до нічного полювання.

Збагнувши, що шкіра її оголених рук узялася мурахами, Леоні зачинила вікно й, трохи повагавшись, засмикнула штори. Чоловік, що його вона побачила, міг бути садівником, котрий хильнув чарчину, або хлопцем, який скоротив собі шлях, перетинаючи галявину в недозволеному місці. Проте було в тій сцені щось неприємне, щось загрозливе. Правду кажучи, від побаченого дівчині стало лячно й тривожно.

Раптом тишу в кімнаті порушив різкий стук у двері.

— Хто там? — від несподіванки скрикнула Леоні.

— Це я, — вигукнув Анатоль. — Ти вдягнена? Можна ввійти?

— Зараз, трохи зачекай.

Леоні зав’язала халат, поправила волосся — і з подивом виявила, що в неї тремтять руки.

— Що сталося? — спитав Анатоль, коли вона відчинила двері. — У тебе був якийсь стривожений голос.

— Та ні, усе гаразд, — швидко відказала Леоні.

— А ти впевнена, манюню? Боти бліда, наче смерть.

— Ти не гуляв недавно на галявині? — раптом спитала вона. — Буквально кілька хвилин тому?

Анатоль похитав головою.

— Я дійсно залишився на деякий час на терасі після того, як ти пішла, але не довше, ніж потрібно, щоб викурити цигарку. А що сталося?

— Та я… — почала Леоні, але раптом передумала. — Та ні, то мені здалося. Нічого, усе гаразд.

Анатоль скинув з крісла одіж Леоні та всівся в нього сам.

Може, то хтось із фурманів або конюхів.

Діставши коробку сірників і портсигар, він поклав їх на столик.

— Будь ласка, тільки не тут, — сказала Леоні благальним тоном. — Твій тютюн такий ядучий!

Анатоль стенув плечима й, запустивши руку в кишеню, видобув звідти невеличку блакитну книжечку.

— Ось поглянь, що я тобі приніс, — сказав він. — «Демони, злі духи та привиди гірських країв».

Та Леоні не слухала його. Вона знову кинула погляд на вікно, наче той, кого вона побачила, і досі прокрадався по галявині.

— Ти й справді почуваєшся нормально? Бо ти дійсно бліда наче крейда.

Голос брата повернув Леоні до реальності. Вона з подивом зиркнула на книжку у своїх руках, наче вперше її побачила.

— Зі мною все гаразд, — відрубала вона, знітившись. — Що це за книга? У якому стилі вона написана?

— Не маю уявлення. Як на мене, жахлива, але тобі таке читво до вподоби. Лежала запилена на полиці в бібліотеці. Її автором є такий собі мосьє Одрік Беяр. Ізольда збирається, до речі, запросити його в суботу на вечерю. У цій книзі є пасажі про Домен де ля Кад. Виявляється, що з цим регіоном і з цим маєтком зокрема пов’язана безліч історій про демонів, злих духів та привидів. Ці історії сягають епохи релігійних війн сімнадцятого сторіччя.

Анатоль осміхнувся. Леоні підозріло примружилась.

— А що спонукнуло тебе до акту такої фантастичної щедрості й турботи?

— А хіба брат не може хоч інколи зробити щось приємне для своєї сестри?

— Деякі брати — так. Утім, на тебе це щось не дуже схоже.

Анатоль благально склав руки.

— Ну гаразд, здаюся. Мушу зізнатись, я гадав, що це допоможе тримати тебе подалі від гріха.

Леоні кинула в нього подушку, але він ухилився.

— Мимо! — прокоментував він і розсміявся. — Кидок украй неточний. — Швидко забравши зі столу цигарки та сірники, він сягнистим кроком рушив до дверей. — Розкажеш, чи знайшли ви спільну мову з мосьє Беяром. До речі, гадаю, що нам слід приєднатися до Ізольди й випити разом з нею о дев’ятій вечора. Як ти гадаєш?

— А тобі не видається дивним, що на сьогодні не заплановано вечері?

Анатоль здивовано підняв брови.

— А в тебе що, апетит розігрався?

— Та ні, але ж…

— Якщо ні, то помовч. Т-с-с-с… — Анатоль приклав до рота палець. Потім підійшов до дверей і відчинив їх. — Читай книжку, мала. Коли прочитаєш — розповіси.

Двері зачинились, і Леоні почула, як брат, насвистуючи, упевнено закрокував довгим коридором до своєї спальні.

Потім гупнули двері, і в будинку знову запанувала тиша.

Годинник на камінній полиці пробив півгодини.

РОЗДІЛ 26 Париж

На центральні вулиці й бульвари опустилися задушливі сутінки. Квартали на околицях міста, їхні заплутані вулички й провулки теж потерпали від задушливого вечірнього смогу.

Температура різко впала. Повітря швидко вистигало.

Будівлі й люди, трамваї та екіпажі несподівано вигулькували з темряви та знову ховалися в неї, немов привиди. Навіси кафе на Рю д’Амстердам лопотіли на поривчастому вітрі, наче птахи, що ось-ось збираються відлетіти. На Великих бульварах гойдались і тремтіли гілки дерев.

По тротуарах дев’ятого округу та по зелених алеях парку Монсо вітер ганяв опале листя. Воно злітало вгору, танцювало в повітрі й знову падало на землю. Не було в парку ні веселих дітлахів, ані заклопотаних няньок. Уся дітлашня сховалася від негоди в посольських будинках. Нові телеграфні дроти на поштовому відділенні завібрували й загули, а трамвайні рейки засвистіли.

О сьомій тридцять туман змінився дощем. Його холодні та важкі, ніби дробини, краплі, падали спочатку повільно, а потім — дедалі рясніше й швидше. Заторохтіли віконницями слуги, закриваючи вікна. У восьмому окрузі ті, хто й досі залишався на вулиці, намагалися сховатися від буревію в кафе «Вебер». Вони замовляли абсент і пиво та сварилися через нечисленні ще не зайняті столики. Безпритульні жебраки й волоцюги шукали прихистку під мостами та в залізничних арках.

На Рю де Берлін Маргарита Верньє лежала у фотелі у своїй квартирі. Одну руку вона поклала під голову, а другу перекинула через бильце дивана, узявшись пальцями за покривало. Вона нагадувала замріяну дівчину, що прилягла відпочити в літньому прогулянковому човні, звісивши руку за борт. І лише синюшність губів, пурпурова рана під підборіддям і страхітливий браслет із застиглої крові на понівеченому зап’ястку виказували те, що вона не спала.

Як Тоска, як Емма Боварі та як Кармен, приречена героїня Проспера Меріме, Маргарита була прекрасна у своїй смерті. Скривавлений ніж лежав поруч, наче випав з її ослаблих пальців.

Вікторові Константу було цілком байдуже до її присутності. Маргарита Верньє зникла з його свідомості тієї самої миті, коли він отримав від неї те, що хотів.

У кімнаті панувала тиша, тільки годинник цокав на камінній полиці.

Було темно, лише поодинока свічка створювала довкола себе невелике кружальце світла.

Констант застебнув штани, закурив турецьку цигарку, а потім усівся за обідній стіл, щоб переглянути щоденник Анатоля Верньє, знайдений слугою на етажерці.

— Принеси мені бренді.

Видобувши свій нонтронський ніж із жовтим руків’ям, Констант перерізав мотузку, розгорнув вощений коричневий папір і витяг із нього темно-синій кишеньковий записник. У ньому Верньє занотовував свою щоденну діяльність за останній рік: які салони відвідував; список боргів двома акуратними рядками, де погашені суми викреслювалися; згадка про кілька зустрічей з окультистами на початку року — для придбання книжок, а не для участі в діяльності якогось окультного товариства; покупки, зокрема парасолька, а також малотиражне видання «П’яти поем» Нізамі, куплене в книгарні Едмона Беї на Рю де ля Шосе Д’Антен.

Константа не цікавили нудні побутові деталі, і він нетерпляче гортав і переглядав сторінки, шукаючи в них дати й згадки, що могли містити цінну для нього інформацію.

Його цікавили подробиці роману між Верньє та єдиною жінкою, що її він колись кохав. Він і досі не наважувався вимовити її ім’я не те що вголос, а навіть подумки. Торік тридцять першого жовтня вона сказала Константу, що вони мусять припинити свої зустрічі. A дo того дня все було добре й навіть дуже. Він сприйняв її слова як вияв скромності й не став заперечувати. Проте коли збагнув, що це серйозно, то відразу ж несамовито розлютився й ледь не вбив цю жінку. Можливо, він так і вчинив би, але її крики переполохали мешканців сусіднього будинку.

Він відпустив її. Насправді, він не збирався вбивати її. Він кохав її, захоплювався нею, обожнював її. Проте не зміг пережити її зраду й тому оскаженів. Вона сама була в цьому винна.

Після тієї ночі вона зникла з Парижа. І в листопаді, і в грудні Констант щохвилини думав про неї. Усе було дуже просто. Він кохав її, а вона, невдячна, обдурила його й завдала йому болю. На якийсь час його душа й тіло позбувалися безжальних настирливих спогадів про час, проведений разом, — про її запах, про її гнучку грацію, про її вдячність за його любов. Про те, якою скромною, слухняною й бездоганною вона була. Утім, почуття приниження, якого він зазнав, коли вона кинула його, усе одно поверталося холодною хвилею, і щоразу його лють ставала дедалі страшнішою.

Щоб викреслити її назавжди зі своєї пам’яті, Констант спробував знайти порятунок у тих утіхах, які може запропонувати міське життя джентльменові без комплексів та з певними кишенями. Картярні, нічні клуби, опіум для пом’якшення наслідків дедалі більших доз препаратів ртуті, що їх йому доводилося приймати, щоб полегшити симптоми свого прогресуючого захворювання… Безперервна низка довірливих молодиць і повій, котрі інколи нагадували його колишню коханку, а їхні податливі тіла розплачувалися за її зраду. Констант був навдивовижу гарний. Коли треба, він бував щедрим. Він знав, як причаровувати й зваблювати, і дівчата радо піддавалися його чарам, аж поки не здогадувалися, наскільки порочним і розбещеним він був.

Та ніщо не приносило йому полегшення. Ніщо не могло послабити його гнів через її зраду.

Три місяці Констант примудрявся обходитися без неї. Однак наприкінці січня все змінилося. Коли на Сені почала танути крига, до нього дійшла чутка, що ця жінка не лише повернулася до Парижа — тепер удовицею, — а й стала чиєюсь коханкою. Подарувала тому щасливцю те, що забрала в нього.

Муки Константа були нестерпними, а гнів страшним. Жага помститися їй — їм — оволоділа всім його єством. Він уявляв, як тримає в руках її скривавлене тіло та змушує цю жінку страждати так, як змусила його страждати вона. Помста цій зрадливій шльондрі стала єдиною метою його життя.

Ім’я його щасливого суперника встановити було неважко. І те, що Верньє та вона тепер є коханцями, було першою думкою, яка з’являлась у його голові з найпершими променями вранішнього сонця. Й останньою думкою, яка згасала в його свідомості, коли місяць вітався з ніччю.

На зміну січню прийшов лютий, і Констант розпочав свою кампанію переслідування та помсти. Спочатку він узявся за Верньє, маючи намір зруйнувати його добре ім’я. Тактика була простою. Деяким не надто розбірливим журналістам він підкидав чутки — краплину по краплині. Фальшиві листи переходили з одних брудних рук до інших. Чутки поширювалися між членами різних таємних товариств, окультистів і гіпнотизерів, котрі кишіли під зовні пристойним паризьким фасадом і які проявляли цілком зрозумілу обачливість, існуючи в постійному страхові зради. Уривки неправдивих відомостей, туманні натяки, анонімні наклепницькі публікації.

То все була брехня, але брехня правдоподібна.

Ба навіть цей хрестовий похід проти Верньє не дав Константові ні задоволення, ні перепочинку. Кошмари й далі переслідували його, і навіть удень мучили видіння коханців, що переплелися в обіймах. Безжальний поступ хвороби теж позбавляв його сну. Коли Констант заплющував очі, йому ввижалися жахіття, ніби його б’ють батогом і прибивають цвяхами до хреста. Його мордували й інші видіння: ось він розпростерся на піску, придавлений, мов сучасний Сізіф, каменем, що його він без упину й марно штовхає вгору; ось він прикутий до скелі, як Прометей, а колишня коханка вчепилася йому в груди й вириває його печінку.

У березні настало щось на кшталт розв’язки. Вона померла, і її смерть принесла деяку полегкість. Констант спостерігав зі схованки, як труну з тілом його мучительки опустили в сиру землю цвинтаря Монмартр, і наче важкий камінь упав з його плечей. А опісля він залюбки спостерігав, як руйнувалося життя Верньє під страшним тягарем його невимовного горя. Минула весна, настали спекотні липень і серпень. На якийсь час Констант угамувався, і в його душу повернувся спокій. Прийшов вересень. І раптом — випадково підслухана звістка про біляву жінку в блакитному капелюшку, яку неначе бачили на бульварі Ґюсмана, уперті чутки про те, що на цвинтарі Монмартр поховали труну без тіла… Тієї ночі, коли в оперному театрі вибухнуло заворушення, Констант послав двох своїх підопічних, щоб ті допитали Верньє, але їх переполохали, так і не давши вивідати нічого вартого уваги. Знову він передивився сторінки щоденника до останньої дати — шістнадцятого вересня. Сторінка була порожня. Верньє нічого не написав ані про заворушення, ні про напад, учинений на нього в Пасаж де Панорама. Останній запис у щоденнику було зроблено двома днями раніше. Констант розкрив цю сторінку та знову її прочитав. Великі літери, написані твердим упевненим почерком. Єдине слово.

КІНЕЦЬ.

Холодна лють охопила Віктора. Йому здалося, що літери глузливо застрибали перед його очима. Це був страшний удар. Після всього пережитого з’ясувати, що тебе пошили в дурні, вправно граючи на струнах твого горя й твоєї біди! Подумати тільки! Як він міг навіть на мить припустити, що ганьблення Верньє зможе принести йому хоч якийсь спокій і насолоду! Однак тепер Констант достеменно знав, що має робити.

Він вислідить їх. А потім уб’є. Обох.

Слуга поставив шкалик бренді біля нього на стіл.

— Невдовзі тут може з’явитися генерал Дюпон… — промимрив він і пішов до вікна.

Повернувшись до реальності й усвідомлюючи, що часу лишилось обмаль, Констант підняв аркуш воскового паперу, у який був загорнутий записник. Його присутність у квартирі видалася йому дивною. Якщо Верньє не збирався повертатися, то чому ж він тоді залишив записник? Може, тому, що від’їжджав похапцем? Чи тому, що поїхав з Парижа ненадовго?

Залпом випивши бренді, Констант швиргонув шкалику камін. Він розбився на тисячі блискучих гострих скалок. На мить здалося, що від цього несамовитого вияву шаленства в кімнаті аж повітря завібрувало.

Констант підвівся й підсунув до столу крісло достоту так, як воно стояло раніше. Потім підійшов до каміна й відкрив скляний футляр годинника. Перевівши стрілки на сьому тридцять, він став гамселити годинник тильною частиною об край мармурової полиці, аж поки не зламався механізм. Нахилившись, Констант поклав годинник циферблатом униз на скалки шкалика з-під бренді, що мерехтливо поблискували в сутінках.

— Відкоркуй шампанське й принеси дві склянки.

Поплічник зробив те, що йому наказали. Констант підійшов до дивана. Намотавши на руку волосся, він підняв голову Маргарити Верньє. Від неї йшов солодкавий металічний запах крові — як на скотобійні. Подушки навколо мертвої жінки почервоніли, а на грудях розпливлася велика кривава пляма, схожа на троянду з оранжереї.

Констант улив у рот Маргарита трохи шампанського та притис склянку до її губів так, щоб на ній лишилася помада. Потім знову наповнив її до половини й поставив на стіл поруч з убитою. Після цього він налив трохи вина й у другу склянку, а пляшку поклав на бік на підлогу. З неї повільно почало витікати шампанське, залишаючи на килимі кружальце бульбашок.

— Треба ж лишити хоч якусь поживу для мерзотників-журналістів, еге ж?

— Так, мосьє. — На мить непроникна маска спала з обличчя слуги. — Пані… пані Верньє мертва?

Констант не відповів.

Слуга мовчки перехрестився. Констант підійшов до серванта й дістав звідти фотографію в рамці. На ній була Маргарита. Вона стояла в центрі, а її діти — трохи позаду. Він прочитав назву студії й дату. Жовтень 1890 року. Доччине волосся було розпущене. Ще дитина.

Слуга прокашлявся.

— Нам доведеться їхати до Руана, мосьє?

— До Руана?

Він нервово стиснув пальці, побачивши в очах хазяїна знайомий вираз.

— Вибачте, мосьє, але хіба ж мадам Верньє не сказала, що її син і дочка поїхали до Руана?

— А, ти про це. Вона виявила більшу мужність і рішучість, аніж я передбачав. Але ж Руан? Сумніваюся, що вони вирушили саме туди. Може, вона й сама не знала, куди вони поїхали.

Констант кинув фото своєму поплічникові.

— Іди й розпитай про дівчинку. Хтось та що-небудь скаже. Хтось завжди щось знає. Люди не могли не звернути на неї уваги. — Він злісно вишкірився. — Вона виведе нас на Верньє та його шльондру.

РОЗДІЛ 27 Домен де ля Кад

Леоні закричала й підскочила на ліжку. Її серце важко гупало в грудях. Свічка згасла, і в кімнаті панувала цілковита темрява.

На мить їй здалося, що вона повернулась у вітальню на Рю де Берлін. Потім вона побачила поруч на подушці монографію мосьє Беяра, і їй відлягло від серця. Вона збагнула, де перебуває насправді.

Кошмар наснився.

Про демонів і злих духів, про примар і потвор із кігтями та про стародавні руїни, де павук плете свою павутину. Про запалі порожні очі привидів.

Леоні прихилилась до дерев’яного бильця, чекаючи, коли вгамується серцебиття. У її голові крутилися невиразні образи кам’яної гробниці під похмурим небом, засохлий вінок на могильній плиті. Фамільний герб, давно спаплюжений і знеславлений.

Такий страшний сон.

Та Леоні марно чекала, поки вгамується пульс. Навпаки, серце в її грудях закалатало ще сильніше.

— Мадемуазеле Леоні! Мадама послала мене спитати, чи, може, вам щось потрібно.

Леоні з полегкістю впізнала голос Маріети.

— Мадемуазеле?

Леоні оговталась і вигукнула:

— Заходь.

Заторохтіла дверна ручка, а потім почувся голос служниці.

— Даруйте, мадемуазеле, але двері замкнені.

Леоні не пригадувала, щоб повертала ключ. Швидко всунувши похололі від страху ноги в шовкові капці, вона побігла до дверей.

Маріета хутко кивнула головою, зображаючи поклін.

— Мадама Ляскомб і сеньйор Верньє послали мене спитати, чи не хочете ви до них приєднатися.

— А котра година?

— Майже пів на десяту.

Так пізно.

Леоні потерла очі, відганяючи кошмар.

— Звісно. Тільки мені треба вдягнутися. Скажи їм, що я незабаром до них спушуся.

Одягнувши спідню білизну, Леоні ввібралася в просту вечірню сукню, гадаючи, що зараз не час для якихось вишуканих шат. Вона нашвидкуруч зачесалася, підколола волосся шпильками, злегка помастила одеколоном за вухами та на зап’ястях — і спустилась у вітальню.

Коли вона ввійшла, Анатоль та Ізольда підвелися. Ізольда була вдягнута просто: закрита небесно-блакитна сукня з короткими рукавами, прикрашена агатовим намистом. Вона виглядала вишукано й бездоганно.

— Вибачте, ідо змусила вас чекати, — сказала Леоні й поцілувала спочатку тітку, а потім брата.

— А ми вже тебе й не чекали, — відповів Анатоль. — Що питимеш? Ми якраз п’ємо шампанське… Даруй, Ізольдо, не шампанське, але. Лобі теж налити? Чи щось інше питимеш?

— Не шампанське? — насупилась Леоні. — А що ж тоді?

Ізольда усміхнулася.

— То він тебе розігрує. Це — «Бланкет де Ліму», не шампанське, але його місцевий різновид. Воно солодше, не таке міцне й добре вгамовує спрагу. Мушу зізнатися, що це вино мені дуже подобається.

— Дякую, — сказала Леоні, беручи келих. — Я вже почала читати книжку мосьє Беяра. І незчулась, як заснула. Мене розбудила Маріета, коли постукала до моєї кімнати о дев’ятій з гаком.

Анатоль розсміявся.

— Така нудна книжка, що ти заснула?

Леоні похитала головою.

— Навпаки, дуже цікава. Виявляється, Домен де ля Кад, а вірніше, вся місцевість, де розташовано маєток, давно давали поживу різним забобонам і місцевим легендам. Демони, привиди, що блукають уночі… Найпоширенішими є розповіді про люту чорну істоту — наполовину демона, наполовину звіра, — яка крадеться по селах у лихі часи, забираючи дітей і свійських тварин.

Анатоль та Ізольда перезирнулись.

— Мосьє Беяр стверджує, — вела далі Леоні, — що саме через це дуже багато місцевих назв мають у собі натяки на таємниче надприродне минуле. Автор наводить одну легенду про озеро на горі Таб — ставок Диявола, про який кажуть, що він має сполучення з пеклом. Якщо кинути в озеро камінь, то з води здіймаються хмари сірчистого газу та зривається сильний вітер. А ще в одній легенді йдеться про літо 1840 року, що видалося надміру спекотним і засушливим. Якийсь млинар із села Монсеґюр, упавши в розпач від посухи, зійшов на гору Таб і кинув в озеро живого кота. Борючись за життя, тварина крутилась і пручалася так несамовито, що розізлила диявола, і той наслав на гори дощ, котрий лив без упину два місяці.

Анатоль відкинувся на спинку дивана й поклав на неї руки. У каміні шипіли й тріскотіли дрова.

— Які дурниці й забобони! — запально мовив він. — Я вже шкодую, що приніс тобі цю книжку.

Леоні скорчила гримаску.

— Можеш глузувати з мене, але в таких історіях завжди є дещиця правди.

— Маєш рацію, Леоні, — зауважила Ізольда. — Мій чоловік дуже цікавився легендами, пов’язаними з маєтком Домен де ля Кад. Предметом його особливого інтересу був вестготський період історії, але вони з мосьє Беяром часто засиджувались допізна, обговорюючи й інші теми. У їхніх дискусіях нерідко брав участь і кюре з сусіднього села Рен-ле-Шато.

Леоні швидко уявила собі трьох чоловіків, котрі схилилися над книжками, і подумала, що Ізольді навряд чи подобалося, що вони не запрошували її до свого гурту.

— А, отець Соньєр, — кивнув Анатоль. — Габіньйо розповідав нам про нього, коли ми їхали з Куїзи.

— Але при цьому слід зазначити, — вела своє Ізольда, — що Жуль завжди з певною обережністю ставився до товариства мосьє Беяра.

— З обережністю? А чому?

Ізольда махнула тендітною білою рукою.

— Ну, може, «обережність» не зовсім правильне слово. Шанобливо абощо… Не можу дати точного визначення. Мій чоловік дуже поважав мосьє Беяра за його вік та осяжні знання, і його ерудиція викликала в нього побожний захват.

Анатоль долив у келихи вина й подзвонив, щоб принесли ще пляшку.

— Кажете, Беяр — місцевий мешканець?

Ізольда кивнула.

— Він має мебльоване помешкання в Рен-ле-Бені, але його основне житло розташоване в іншому місці. Здається, десь у Сабарті. Він здається надзвичайно цікавим чоловіком, але надто скритним. Воліє не розводитися про своє минуле, а спектр його інтересів є надзвичайно широким. Окрім місцевого фольклору й традицій, він також неабияк добре знається на альбігойському єретичному вченні. — Ізольда посміхнулася. — Жуль якось навіть зазначив, що інколи мосьє Беяр виглядає як свідок деяких середньовічних баталій, бо дуже вже яскраво та образно їх описував.

Вони всі усміхнулися.

— Може, зараз і не найкраща пора року, але чи не хотіла б ти побувати в зруйнованих прикордонних замках? — звернулась Ізольда до Леоні. — Погода поки що дозволяє.

— О, я була б дуже рада.

— А під час суботньої вечері я посаджу тебе поруч із мосьє Беяром, щоб ти могла дізнатися від нього про все, що забажаєш, — про демонів, про привидів і про легенди цього гірського краю.

Леоні кивнула, пригадавши прочитані нею перекази мосьє Беяра. Анатоль мовчав, замислившись. До кімнати прокрався зовсім інший настрій, немов прослизнувши непоміченим між словами легкої та невимушеної розмови. Якийсь час чути було тільки цокання годинника та потріскування дров у каміні.

Леоні відчула, що погляд її невпинно притягується до вікон. Вони були закриті на ніч, але вона фізично відчувала темряву, що панувала за ними. Здавалося, то була жива істота; вона рухалась і дихала. Надворі посвистував вітер, але дівчині здавалося, що то ніч щось шепоче, скликаючи древніх лісових духів.

Леоні глянула на тітку. Її красивий силует нерухомо завмер на тлі тьмяного світла свічок.

Цікаво, а чи відчуває вона те саме?

Обличчя Ізольди було спокійним і безтурботним, навіть байдужим. Неможливо було вгадати її думки. У її очах не було й тіні жалю через утрату чоловіка. Й ані найменшої ознаки заклопотаності чи знервованості тим, що зараз відбувається за кам’яними мурами будинку.

Леоні взяла келих і допила залишки вина.

Годинник пробив півгодини.

Ізольда сказала, що збирається написати запрошення на суботню вечерю, і пішла. Анатоль узяв з таці приземкувату пузату пляшку бенедиктину й заявив, що трохи ще посидить і викурить цигарку.

Леоні поцілувала брата, побажала йому на добраніч і пішла з вітальні. Злегка похитуючись, вона пройшла крізь залу, пригадуючи події дня, що минув. Те, що її втішило, і те, що заінтригувало. Як точно тітонька Ізольда вгадала, що «Перлини Піренеїв» були улюбленими цукерками Анатоля! І як добре, що їм було приємно в компанії одне одного. Вона подумала про майбутні пригоди та про те, як досліджуватиме будинок, а якщо дозволить погода, то й увесь маєток і його околиці.

Дівчина вже була поклала руку на перила сходів, аж раптом помітила, що кришка фортепіано відкрита й наче запрошує її пограти. Чорні й білі клавіші блищали в мерехтливому світлі свічок так, наче їх щойно відполірували. А темно-червоне дерево немовби світилося якимось унутрішнім жаром.

Леоні не була віртуозною піаністкою, але не могла встояти перед спокусою торкнутися клавіш. Вона зіграла гаму, арпеджіо, а потім гармонію. Фортепіано мало м’яке мелодійне звучання, наче його постійно чистили й настроювали. Потім Леоні дала волю своїм пальцям, і вони зіграли старовинну печальну комбінацію нот у мінорній тональності: А, Е, С, і D. Мелодія відлунила в тиші залу — і завмерла. Проста, сумна й приємна для вуха.

Швидко пробігши кінчиками пальців по клавішах, Леоні перейшла на вищу октаву й узяла завершальний акорд. А потім рушила сходами нагору.

Минув час. Леоні заснула. Одна по одній догоріли та згасли свічки. Кімната за кімнатою будинок поринув у тишу й пітьму. За його сірими мурами все тихо завмерло під сріблястим місячним сяйвом — і парки, і галявини, і ставочок, і буковий ліс. Усе заклякло.

Однак…