Гробниця

РОЗДІЛ 28 Рен-ле-Бен, 29 жовтня 2007 року, понеділок

Літак, яким летіла Мередіт, приземлився в Тулузі на десять хвилин раніше від розкладу. О четвертій тридцять вона вже вибиралася на орендованому авті зі стоянки, обережно оминаючи припарковані автомобілі. У светрі, кросівках та з великою сумкою через плече вона скидалася на студентку.

Була вечірня година пік, і рух на кільцевій автостраді здавався просто божевільним — наче в перегонах у комп’ютерній грі «Вкрадена тачка», щоправда, без стрілянини. Ухиляючись від автівок, які, далебі, перли на неї зусібіч, Мередіт знервовано вчепилася в кермо. Увімкнувши кондиціонер, вона прикипіла поглядом до вітрового скла.

Коли вона вискочила на магістраль, стало трохи легше. Мередіт відчула себе настільки комфортно, що навіть увімкнула радіо. Знайшовши станцію, що транслювала класичну музику, вона поставила її на автоматичний налаштунок і збільшила звук.

Репертуар був звично-стандартним: Бах, Моцарт, Пуччині й навіть трохи Дебюссі.

Магістраль виявилась досить прямою. Мередіт попрямувала на Каркасон, а через тридцять хвилин звернула на сільську дорогу, що йшла через Мірепуа та Ліму. У Куїзі вона повернула ліворуч на Арк. І через десять хвилин їзди звивистою дорогою скермувала праворуч. О шостій, відчуваючи радісне збудження, Мередіт уже в’їжджала до містечка, побувати в якому мріяла так довго.

Перші враження від Рен-ле-Бена видались обнадійливими. Місто виявилось набагато меншим, аніж вона думала, а головна вулиця — хоча головною її можна було назвати лише з натяжкою — вузенькою; на ній ледь могли розминутися два автомобілі. Проте все одно було в цій вулиці щось чарівливе. І навіть її цілковита безлюдність не засмутила Мередіт.

Вона проїхала повз неоковирну кам’яницю, потім — повз красивий парк обабіч дороги, на вході до якого виднілася металева табличка «JARDIN DE PAUL COURRENT», себто парк Поля Курана, а на стіні вздовж дороги був напис «LE PONT DE FER», Ферський місток. Раптом блакитне «пежо» попереду зупинилось, і Мередіт, уникаючи зіткнення, різко натиснула на гальма. «Пежо» виявилось останнім у короткій низці автомобілів. Мередіт вимкнула радіо, натиснула на кнопку, щоб опустити скло, та висунулась у вікно, щоб краще роздивитися, чому виникла затримка. Попереду, біля жовтого знака «Проїзд закрито» скупчилась невеличка група робітників.

Водій «пежо» вийшов з машини й попрямував до робітників, щось невдоволено вигукуючи. Мередіт зачекала, а коли ще двоє водіїв вибралися зі своїх авт і пішли розбиратися, вона зробила те саме. У цей час чоловік із «пежо» вже поспішав назад. Йому було за п’ятдесят, він мав сивувате волосся на скронях і трохи зайвої ваги, але вона не заважала йому жваво рухатись. Привабливий, із поставою та манерами людини, звиклої досягати свого. Його аж надто офіційний одяг упав в око Мередіт — чорна куртка, чорні брюки й краватка, до блиску начищені черевики.

Вона зиркнула на номерний знак. Він закінчувався на II. Отже, місцевий.

— Qu’est-ce que se passe,? Що там сталося? — спитала вона чоловіка, коли він із нею порівнявся.

— Дерево впало й перегородило дорогу, — різко відказав він, не звертаючи на Мередіт уваги.

Її чимало здивувало те, що він відповів їй англійською. Невже в неї такий жахливий акцент?

— А вони не сказали, скільки триватимуть роботи? — не відставала вона.

— Принаймні, півгодини, — відповів незнайомець, сідаючи в авто. — А по-місцевому «півгодини» може тривати аж до ночі або навіть до завтрашнього ранку.

Він явно кудись поспішав. Мередіт підійшла до «пежо» й поклала руку на дверцята.

— А об’їзду немає?

Цього разу чоловік нарешті зволив подивитися на неї. Сталево-сірі очі, прямий та відвертий погляд.

— Є. Назад до Куїзи, а потім через гори та Рен-ле-Шато, — відповів він. — Хвилин сорок, не менше, а скоро вже почне сутеніти. Я ліпше почекаю, бо в темряві можна заблукати. — Чоловік глянув на руку Мередіт, а потім — знову їй у вічі. — Дозвольте, будь ласка.

Мередіт почервоніла.

— Дякую за підказку, — сказала вона, відступаючи на крок від авта. — Незнайомець тим часом здав задки до тротуару, вийшов із машини й рушив головною вулицею.

— Із цим типом краще не жартувати, — пробурмотіла дівчина, сама не розуміючи, чому він так її роздратував.

Дехто з водіїв незграбно розвертався в три прийоми на вузькій вуличці та їхав у зворотному напрямі. Мередіт на якусь мить завагалася. Хоч як грубо повівся з нею той незнайомий тип, проте його порада все ж видалась їй слушною. Який сенс ризикувати? Уночі й справді можна загубитися в горах.

Натомість вона вирішила походити пішки й подивитися місто. Підігнавши свій орендований автомобіль до тротуару, вона припаркувала його біля блакитного «пежо». Мередіт не знала напевне, чи й справді її предки походили з Рен-ле-Бена чи то була звичайна випадковість, що молодика у військовій формі сфотографували саме тут, а не деінде. Утім, то були єдині зачіпки, які вона мала. Тож пошуки можна було почати вже сьогодні ввечері.

Простягнувши руку до пасажирського сидіння, вона взяла з нього сумку — її лякала сама думка про те, що хтось може поцупити її переносний комп’ютер, — а потім перевірила, чи замкнений багажник, у якому лежала її велика дорожня сумка. Замкнувши авто, Мередіт піднялася сходами до будівлі кліматично-термального курорту.

На дверях висіло написане від руки оголошення, що заклад зачинено на зиму: з першого жовтня до тридцятого квітня. Мередіт отетеріло витріщилась на аркуш. Вона не сумнівалася, що курорт працюватиме цілорічно. Слід було їй заздалегідь зателефонувати!

Засунувши руки в кишені, Мередіт трохи постояла біля входу. Вікна були темні, а будівля порожня. Так, вона приїхала сюди переважно для того, щоб знайти хоч якісь сліди Ліллі Дебюссі, але на цю установу теж покладалися чималі надії. Тут могли лишитися старі записи, фотографії кінця дев’ятнадцятого й початку двадцятого сторіч, коли Рен-ле-Бен був одним із найпрестижніших курортів у цих краях…

І ось виявляється, що якби в цій водолікарні й були якісь відомості про Ліллі, котра приїздила сюди поправити здоров’я влітку 1900 року, або ж про молодого чоловіка у військовій формі, то все одно Мередіт не судилося до них добутись.

Можна було переконати якогось чиновника з мерії впустити її в приміщення, але вона на це майже не сподівалася. Невдоволена собою через те, що не до кінця все продумала, Мередіт відвернулась і вийшла на вулицю.

Праворуч від курортних споруд тягнулась алея Бен де ля Рен. Загортаючись у куртку від дужого вітру, який щойно здійнявся, Мередіт пройшла цією алеєю аж до берега річки повз великий плавальний басейн, із якого випустили воду. У безлюдному солярії панувала атмосфера запустіння й занедбаності. Надбиті блакитні кахлі, луска облізлої рожевої фарби, поламані пластикові крісла. Важко було повірити, ідо басейном узагалі користувалися.

Мередіт рушила далі. Берег ріки теж був пустинним, без будь-яких ознак людської присутності. Як після пікніка старшокласників, коли на галявині залишається сміття та сліди від автомобілів. Уздовж стежини стояли металеві лавки — погнуті й де-не-де поламані. Їхній вигляд навіював смуток і пригніченість. Неподалік виднілася поіржавіла похила альтанка у формі корони. Усередині неї була дерев’яна лавиця. Альтанка мала такий вигляд, ніби до неї вже роками ніхто не навідувався. Мередіт зиркнула вгору й помітила на ній кілька металевих гачків, на які, вочевидь, чіплялося щось на кшталт навісу від сонця.

Підкорюючись звичці, жінка машинально полізла в сумочку й витягла звідти фотоапарат. Налаштувавши діафрагму на погане освітлення, вона зробила кілька знімків, не надто сподіваючись, що з них вийде щось путнє. Мередіт спробувала уявити, що на одній з лавок сидить Ліллі в білій сорочці та чорній сукні; її обличчя ховається в тіні крислатого капелюха, вона мріє про Париж і Дебюссі. Мередіт спробувала також уявити молодика в уніформі, котрий прогулюється вздовж річки, можливо, під ручку з дівчиною. Спробувала, але не змогла. Сама атмосфера цього місця була негодящою. Усе було занехаяним, покинутим. Життя тривало далі, а курорт залишився на його узбіччі.

Несподівано відчувши тугу та ностальгію за минулим, якого вона ніколи не знала, Мередіт неквапливо пішла берегом. За вигином річки їй трапився плаский бетонний місток. Вона трохи постояла, вагаючись — переходити на той бік чи ні? Протилежний берег видавався майже диким. На ньому явно мало хто бував. Недоречно тинятися незнайомим містом з дорогим комп’ютером у сумці.

Особливо в сутінках.

Утім, Мередіт відчула, як щось штовхає її вперед. «Дослідницький дух, — подумала вона, — дух пригод». Їй закортіло проникнути за фасад міста, у його справжнє нутро, яке налічувало вже не одне сторіччя, а не обмежуватись оглядом лише головної вулиці із сучасними автівками та кафе. І якщо їй таки вдасться відчути якийсь особистий зв’язок із цим містечком, то, значить, вона недаремно проведе в ньому цей короткий відрізок часу. Перекинувши ремінь сумки через голову, Мередіт рушила через місток.

На протилежному боці річки атмосфера була зовсім іншою. Тут відчувався більш солідний ландшафт, на який значно менше вплинули люди та мінлива мода. Здавалося, грубий, засіяний гострими виступами схил гори підіймався перед нею просто з-під землі. Строкато-плямисті кольори зелених, коричневих та мідно-золотавих кущів ставали дедалі насиченішими в сутінках, які щохвилини густішали. Цей ландшафт був би приємним для ока, але щось у ньому, здавалося, було не так. Він виглядав якимось двовимірним, схожим на пласку декорацію, за якою ховався справжній характер цієї місцевості.

Жовтневий вечір повільно переходив у ніч, і Мередіт обережно пробиралася по полеглій траві крізь сміття, нанесене вітром, та перерослі кущі шипшини. Угорі, по автомобільному мосту, прогуркотіла машина, і її фари на мить вихопили з сутінків сіру кам’яну стіну в тому місці, де гори впритул наближалися до містечка.

Потім шум двигуна завмер удалині, і навкруги знову стало тихо. Мередіт ішла стежиною, аж поки та не урвалася. Вона побачила, що опинилася біля входу в темний тунель, що вів під дорогою вглиб гори.

Може, якийсь дощовий водостік?

Поклавши руку на холодну цегляну кайму входу, Мередіт нахилилася вперед, зазирнула всередину — і відчула, як сперте вологе повітря підземелля торкнулося її щоки. У цьому місці річка текла швидше, бо скеровувалась у вузький канал. Вода стрибала через гострі зубчасті валуни й пінилася, б’ючись у цегляні стіни водоводу. Усередині тунелю був вузький виступ, якраз задосить широкий, аби на ньому можна було стояти.

Мабуть, заходити до тунелю — не найкраща ідея.

Однак Мередіт таки нагнула головуй, спираючись правою рукою об мур, зробила кроку непроникний морок. І відразу наштовхнулася на стіну сирості, дрібних бризок і запаху плісняви. Вона просунулася по слизькому виступу трохи далі. Потім іще трохи. Іще трохи. Аж поки аметистові сутінки позаду не перетворилися на слабке мерехтіння, а берег річки щез із-перед очей.

Нахиливши голову, щоб не забитись об вигнуту стелю, Мередіт зупинилась і глянула вниз, на воду. Маленькі чорні рибки заметушилися в зелених водоростях, що витягнулись уздовж течії; по воді пішли дрібні мережива хвильок, розбиваючись об краї валунів, що стирчали над поверхнею потоку.

Заколисана тихим плескотом води, Мередіт сіла навпочіпки. Її очі втратили перспективу. Тут, у тунелі, було тихо й спокійно. Він був ніби потаємна схованка, у якій набагато легше покликати до себе минуле. Вдивляючись у воду, Мередіт легко уявила собі босоногих хлопчаків у бриджах по коліно й дівчаток із кучерявим волоссям, зав’язаним іззаду сатиновими стрічками; вони бавляться під цим старим місткому піжмурки. Уявила відлуння голосів дорослих, що гукають своїх підопічних із протилежного берега річки.

Що за чортівня?

На якусь дещицю секунди Мередіт здалося, що вона побачила у воді обриси чийогось обличчя, яке уставилося просто на неї. Вона зіщулила очі, придивляючись пильніше. Їй здалося, що тиша в тунелі стала ще лункішою. Повітря було вологим і холодним, наче хтось висмоктав з нього життя. Мередіт відчула, як серце її закалатало, а почуття враз загострилися. Насторожився кожен нерв її тіла.

Та то ж лише моє власне віддзеркалення.

Докоряючи собі за надмірну вразливість, вона знову глянула в стривожене плесо.

Цього разу сумнівів не лишилося. З-під води на неї дивилося чиєсь лице. То було не дзеркальне відображення, хоча Мередіт і здалося, що воно чимось туманно нагадувало її власне обличчя. То була дівчина з довгим хвилястим волоссям, що колихалось і звивалось у потоці води, — така собі сучасна Офелія. Її очі мало-помалу розплющилися ширше й витріщилися на Мередіт незмигним поглядом. Вони були як зелене скло й переливалися всіма мінливими відтінками води.

Мередіт перелякано скрикнула. Настрашена, вона скочила на ноги й, ледь не втративши рівновагу, замахала руками, хапаючись за рятівну стіну позаду себе. А потім змусила себе іде раз зиркнути додолу.

Нічого.

У воді нічого не було. Ні відображення, ні примарного обличчя, лише химерні обриси валунів і тріски, збурені течією. Вода стрибала по підводному камінню, а водорості звивалися, гойдались і танцювали разом із нею.

Мередіт відчайдушно закортіло вискочити з тунелю, зараз же, негайно. Ковзаючись і ледь не падаючи, вона дюйм за дюймом задкувала до виходу, аж поки не опинилась на відкритому повітрі. Ноги її тремтіли. Скинувши сумку з плечей, вона знайшла ділянку сухої трави й усілась на неї, спершись підборіддям у коліна. Над нею, на дорозі, показалися фари ще одного авта, що вирушало з міста.

Мабуть, уже розчистили дорогу.

Понад усе Мередіт боялася, що хвороба, що від неї страждала її справжня мати, колись проявиться й у неї. Її переслідуватимуть привиди, голоси та фантоми, котрих більше ніхто не чує й не бачить.

Вона почала глибоко й рівно дихати, намагаючись заспокоїтися: вдих-видих, вдих-видих.

Але ж я — не вона. Може, я даремно боюся.

Мередіт посиділа ще кілька хвилин, а потім підвелася. Вона обтрусилась, почистила підошви кросівок від мулу та водоростей, узяла важку сумку й пішла через низький місток назад, до алеї.

Мередіт і досі тремтіла від страху, але ще більше вона злилася на себе через те, що так сильно переполохалась. І спробувала виконати один психологічний трюк, якому навчилася вже давно: викликати в пам’яті приємні спогади, щоб вони витіснили спогади неприємні. Завжди, коли в її пам’яті виринав образ Жанети, котра ридма ридає, Мередіт одразу ж намагалася замінити його голосом Мері. От і зараз їй теж удалося навіяти собі її голос. Фрази, якими матері зазвичай шпетять дітей. Мередіт часто чула їх, коли приходила додому в штанцях, порваних на колінах, уся подряпана та в саднах. Якби Мері була цієї миті поруч, вона б неодмінно стала докоряти їй за те, що вона гуляє сама, що пхає носа, куди не слід, — точнісінько, як у дитинстві.

Та сама стара пісня.

Хвиля туги за домівкою наринула на Мередіт. Уперше відтоді, як прилетіла до Європи два тижні тому, вона по-справжньому захотіла опинитися вдома, подалі від негараздів, зручно вмоститися з книжкою в улюбленому фотелі й загорнутися в ту стару картату ковдру, яку Мері пошила для неї, коли в п’ятому класі їй цілий семестр довелося просидіти вдома. Їй закортіло бути там, а не вештатись самотньо в Богом забутому куточку Франції, переслідуючи мрію, яка може виявитись нездійсненною.

Змерзла й нещасна, Мередіт зиркнула на годинник. Минуло лише п’ятнадцять хвилин відтоді, як вона вийшла зі свого авта. Молода жінка розчаровано зітхнула. Навряд чи дорогу вже розчистили. Замість повертатися по алеї, вона рушила стежкою, що йшла вздовж задвірків, які виходили до річки. Звідти їй було добре видно бетонний корпус басейну, як і навіс на підпорах над стежиною. Під цим кутом обриси будинків виглядали чіткіш окресленими й більш виразними. Мередіт побачила, яку сутінках засвітилися зеленуватим вогником очі кота, що крався поміж підпорками басейну. То тут, то там виднілися купки сміття, шматки паперу, пластикові пляшки, що їх прикотив вітер і які чіплялися то за цеглину, то за жмут дроту.

Річка забирала вправо. На протилежному березі Мередіт помітила арковий прохід у стіні, який вів у річкову долину з горішньої вулиці й виходив просто до стежини вздовж річки. Уже ввімкнули ліхтарі, і вона раптом уздріла стару жінку у квітчастому купальному костюмі та шапочці. Вона лежала на спині у воді посеред кам’яного кільця, а її акуратно складений рушник був на березі. Мередіт пройняв дрож від думки про холодну воду, а потім вона спостерегла пару, що підіймалася над водою. Поряд із жінкою стояв старий чоловік і витирав рушником своє тендітне, вкрите зморшками, засмагле тіло.

Мередіт віддала належне їхній хоробрості, хоча, на її думку, це був не найкращий спосіб провести холодний жовтневий вечір. Вона спробувала уявити ті славетні дні на рубежі століть, коли Рен-ле-Бен був квітучим курортним містечком. Купальні кабіни на колесах, пані й панянки в старомодних купальних костюмах входять у гарячу лікувальну воду, а їхні слуги та служниці стоять позаду них на цьому самому березі.

І знов уява підвела її. Немов театр, де опустили завісу й адміністратор вимкнув світло, Рен-ле-Бен виглядав надто занедбаним і покинутим для такого польоту фантазії.

Вузькі сходи без перил виводили на пофарбований у блакитний колір пішохідний металевий місток, що сполучав правий берег із лівим. Мередіт уже мала нагоду запам’ятати його назву — LE PONT DE FER. Саме поблизу нього вона й залишила свій орендований автомобіль.

Мередіт видерлася сходами нагору. Назад, до цивілізації.

РОЗДІЛ 29

Як Мередіт і підозрювала, дорогу й досі не розблоковували. Орендоване авто стояло там, де вона його залишила, — за блакитним «пежо». До них приєдналися ще два авта, залишені власниками на тротуарі.

Мередіт пройшла головною вулицею повз парк імені Поля Курана до ліхтарів, а потім завернула праворуч угору на дуже круту дорогу, яка, здавалося, йшла просто вглиб гори. Насправді ж вона вела до автостоянки, яка, з огляду на майже порожнє містечко, була навдивовижу запрудженою машинами. Мередіт побачила дошку оголошень для туристів — по-сільському грубуватий щит, котрий рекламував місцеві цікавинки: L’Homme Mort, La Cabanasse, La Source de la Madeleine, а також сільський маршрут до сусіднього села Рен-ле-Шато.

Дощу не було, але повітря стало вологим. Звуки лунали приглушено й тихо. Мередіт пішла далі, вдивляючись у проходи, які, здавалося, вели в нікуди. Вона йшла, поглядаючи на яскраво освітлені вікна будинків, а потім тією самою дорогою повернулася на головну вулицю. Прямо перед нею показалася мерія з французьким блакитно-біло-червоним прапором, що майорів у вечірньому небі. Мередіт повернула ліворуч і опинилася на Пляс де Дьо Рен.

Вона трохи постояла, всотуючи в себе місцеву атмосферу. Праворуч розташовувалась гарненька піцерія з дерев’яними столиками, винесеними на тротуар. Лише два з них були зайняті: за ними сиділи дві групи англійських туристів. За одним столиком чоловіки розмовляли про футбол та американського композитора Стіва Райха, а жінки — одна з короткою стильною зачіскою, друга з прямим світлим волоссям до плечей, а третя з каштановими кучерями — розпивали пляшку вина, обговорюючи найостанніший детектив від Єна Ренкіна. За другим гомоніла компанія студентів. Вони наминали піцу й запивали її пивом. На одному з хлопців була поцвяхована куртка з блакитної шкіри. Другий теревенив про Кубу та Латинську Америку зі своїм темноволосим приятелем, біля ніг якого стояла невідкоркована пляшка «Піно Гріджіо», а ще один хлопець, трохи молодший, щось читав. Останній член гуртка, гарненька дівчина з рожевими пасмами волосся, окреслювала руками в повітрі квадрат, наче позначаючи сцену для фото. Проходячи повз них, Мередіт усміхнулася, пригадавши власні студентські роки. Дівчина помітила її посмішку й теж усміхнулась у відповідь. У дальньому кутку площі Мередіт побачила вежу з одним дзвоном, яка вивищувалась над дахами прилеглих будинків, і здогадалася, що перед нею церква.

Вона пішла по брукованій доріжці, що вела до церкви Святих Цельса та Назарія. Над непоказним ґанком, відкритим усім стихіям із північного та південного боків, висіла єдина лампочка. На ґанку стояли два столи. Вони були порожні й виглядали якось недоречно.

Коло дверей була дошка оголошень для парафіян, на якій висіла об’ява, що церква працює з десятої ранку до сутінок, окрім днів, коли справляють свята, вінчання й похорони. Утім, коли Мередіт посмикала ручку, двері не відчинилися, хоча всередині церкви світилося.

Жінка глянула на годинник. Пів на сьому. Мабуть, вона спізнилася на лічені хвилини.

Мередіт обернулася. На протилежній стіні була меморіальна дошка з іменами чоловіків із Рен-ле-Бена, котрі зложили свої голови під час Першої світової війни.

На славу тих, що впали, як герої. «А чи буває смерть геройською?» — спитала себе Мередіт, пригадавши молодика в уніформі на пожовклій фотографії. Потім їй подумалося про жінку, котра її народила. Вона уявила, як та кидається в озеро Мічиган із кишенями, повними каміння. А чи варто офірувати своє життя заради чогось? Кому була потрібна її смерть?

Підійшовши ближче до меморіальної дошки, Мередіт прочитала алфавітний список від початку й до кінця, знаючи, що безглуздо шукати в ньому прізвище Мартін. Із тих нечисленних відомостей, що їх сповістила їй Мері, Мередіт знала, що Мартін було прізвищем матері й бабусі Луїзи, а не батька. Ба більше, у метриці її бабці було записано: «БАТЬКО НЕВІДОМИЙ». Але Мередіт твердо знала, що її предки емігрували з Франції до Америки невдовзі після Першої світової, і тому майже не сумнівалася, що молодик в однострої на пожовклому фото був батьком Луїзи. Їй залишалося тільки дізнатися його прізвище.

Щось упало Мередіт в око. На дошці вона побачила прізвище БУСК. Таке саме, як і на картах Таро, що лежали в її сумці. Може, то якийсь родич? Треба буде перевірити. Мередіт знову придивилася до прізвищ. І внизу меморіальної дошки побачила незвичне прізвище — Сен-Люп, тобто «святий вовк».

Поруч зі списком загиблих була ще одна кам’яна меморіальна дошка на честь Анрі Буде, парафіяльного священика з 1872 до 1915 року. І чорний металевий хрест. Мередіт замислилась. Якщо її невідомий солдат походив звідси, то Анрі Буде неодмінно мав його знати. Це було маленьке містечко, та й жили вони в той самий час.

Додержуючись першого — і чільного — правила дослідника, вона все це переписала. Ніколи не знаєш, коли й що може знадобитись.

Під металевим хрестом була викарбувана знаменита фраза імператора Костянтина: «Іn hoc signo vinces». Цю фразу Мередіт уже зустрічала багато разів, але нині вона постала перед нею в зовсім іншому світлі. «Із цим знаком ви переможете», — пробурмотіла вона, намагаючись кристалізувати у свідомості якусь непевну думку, що вразила її після прочитання вислову імператора, але не змогла.

Зійшовши з ґанку, Мередіт направилася до цвинтаря. Попереду показався ще один військовий пам’ятний знак; на ньому були ті самі прізвища, за винятком двох доданих і деяких неточностей правопису. Наче однієї згадки про жертву замало.

Покоління чоловіків — батьків, братів, синів — офірували власні життя.

Мередіт поволі рушила по гравійній доріжці, що вела повз церкву. З густих сутінок їй назустріч виринали надгробки, могили, кам’яні янголи та хрести. Час від часу вона зупинялася, щоб прочитати напис на могилі. Деякі прізвища не раз повторювались — покоління за поколінням місцевих родин, увічнені в граніті та мармурі: Фроміляж і Соньєр, Денарно й Ґабіньйо. На дальній межі цвинтаря, за якою внизу виднілася річкова ущелина, Мередіт натрапила на прикрашений мавзолей із написом «РОДИНА ЛЯСКОМБ-БУСК», вигравіюваним над металевою решіткою.

Нахилившись, Мередіт в останніх мізерних зблисках денного світла прочитала про одруження та народження, що єднали Ляскомбів і Бусків у житті й ось тут, по смерті. Гі Ляскомб та його дружина загинули в жовтні 1864 року. Останнім з родини Ляскомбів був Жуль, який помер у січні 1891 року. Остання представниця родини Бусків, Мадлен Буск, відійшла в кращий світ 1955 року.

Мередіт випросталась, відчуваючи знайомий холодок на спині й шиї. Справа не лише в тій колоді карт, яку їй утелющила Лаура, та не в збігові прізвища Буск. Тут було щось іще. Ішлося про дату, про те, що вона бачила раніше, але не взяла тоді до уваги.

І раптом вона здогадалася. Рік 1891 постійно виринав із глибин минулого, набагато частіше, ніж якби був звичайною випадковістю. Мередіт помітила цю дату також через те, що вона мала для неї особисту значущість. Бо саме 1891 роком було датовано той музичний твір на аркуші паперу. Вона подумки пригадала його назву й цифри так виразно й чітко, наче тримала його в руці.

Одначе тут ховалося щось більше. Мередіт стала пригадувати все, що бачила відтоді, як увійшла до цвинтаря. І, нарешті, з’ясувала. Впадав в око не стільки рік, скільки те, що знов і знов повторювалась та сама дата.

Відчувши приплив адреналіну, Мередіт поквапилась назад, до надгробків. Вона засновигала поміж ними, перевіряючи написи, і виявила, що таки мала рацію. Пам’ять не зрадила її. Витягнувши записник, Мередіт похапцем нашкрябала в ньому ту саму дату смерті різних людей. Раз, удруге, утретє.

Усі вони померли 31 жовтня 1891 року.

Позаду озвався самотній дзвін на церковній вежі.

Мередіт обернулася, глянула на освітлені вікна церкви й побачила, що небо вже всіяли цяточки зірок. Потім почула бурмотіння та приглушені голоси. Двері церкви відчинилися, гамір ураз посилився, а потім двері знову з грюкотом зачинились.

Вона швидко подалася назад до ґанку. Тепер дерев’яні столи на ньому були зайняті. На одному лежали підношення — квіти в целофані, букети й домашні квіти в глиняних вазонах. Другий стіл був застелений червоною плюшевою скатертиною, на якій лежала книга для запису висловів співчуття.

Мередіт не втрималась і зазирнула всередину. Під датою того дня були зазначені ім’я та дати народження й смерті: СЕЙМУР ФРЕДЕРІК ЛОУРЕНС, 15 ВЕРЕСНЯ 1938 РОКУ — 24 ВЕРЕСНЯ 2007 РОКУ.

Вона здогадалася, що невдовзі почнеться похорон, навіть попри пізню годину. Побоюючись, що застрягне в церемонії та втратить дорогоцінний час, Мередіт швидко повернулася на Пляс де Дьо Рен. Тепер на площі було людно. Вона була запруджена натовпами осіб різного віку, які стиха перемовлялися. Чоловіки в яскравих куртках, жінки в напрасованих сукнях, дітлахи в костюмчиках і чепурненьких платтячках. Одягнені, як до недільної служби, — подумала Мередіт.

Не бажаючи бути схожою на зіваку, вона сховалась у тінь піцерії і стала дивитись, як учасники жалобної процесії зайшли на кілька хвилин до каплички біля церкви, а потім вийшли та знов піднялися на ґанок, щоб розписатись у книзі співчуттів. Здавалося, на похорон зібралося ціле місто.

— Ви не знаєте, що відбувається? — спитала Мередіт офіціантку.

— Похорон, мадам. Un bien-aime.

Поруч, прихилившись до стіни, стояла тендітна струнка жіночка з коротким темним волоссям. Вона стояла зовсім нерухомо, але очі її безперервно стріляли туди-сюди. Коли вона підняла руки, щоб підкурити сигарету, рукави її сукні опустились, оголивши зап’ястки з червоними шрамами.

Наче відчувши, що на неї дивляться, жінка повернула голову й утупилась просто в очі Мередіт.

— Un bien-aime? — перепитала Мередіт, безпорадно озираючись: може, хтось підкаже значення цього слова.

— Це означає відому людину. Людину, котру всі знають і поважають, — відповіла жінка англійською.

Звісно. Як я відразу не здогадалася…

— Дякую, — сказала Мередіт, знічено всміхнувшись. — Я якось не подумала…

Жінка трохи затримала на ній погляд, а потім відвернулася. Дзвін загув настійливіше — пронизливо й тоненько. Натовп позадкував, коли четверо чоловіків винесли з будинку священика закриту труну. За нею йшов убраний у чорне молодик десь років тридцяти з кучмою каштанового волосся на голові. Його обличчя було бліде, губи міцно стиснуті. Було видно, що він щосили намагається не втратити самовладання.

Біля нього йшов літній чоловік, також одягнений у чорне. Від здивування Мередіт широко розплющила очі — то був водій синього «пежо». Тримався він напрочуд спокійно. Їй стало дуже соромно за те, що вона на нього розлютилася.

Не дивно, що він поводився так нечемно.

Мередіт спостерігала за короткою подорожжю труни з будинку священика до церкви. Туристи в кафе повставали з-за столиків, коли процесія проходила повз них. Студенти припинили розмови й стояли, склавши перед собою долоні, а тим часом рухлива маса людей зникала в проході.

Двері церкви з грюкотом зачинилися. Подзвін замовк, і його відлуння розтануло у вечірньому повітрі. Площа швидко повернулася до свого звичного стану. Люди зачовгали ногами, заскрипіли стільцями, задзенькотіли келихами й заклацали запальничками.

Мередіт помітила на головній вулиці авто, що рухалося на південь. Потім показалися ще кілька машин. Вона з полегкістю збагнула, що рух відновлено. Їй закортіло якнайшвидше дістатися готелю «Домен де ля Кад».

Відійшовши від піцерії, Мередіт, нарешті, змогла оглянути ввесь навколишній пейзаж, а не лише частину його. І відразу побачила те, що шукала. Знімок молодого солдата, її предка, був зроблений саме в цьому місці, обрамленому будинками, що тяглися до мосту Пон Вйо, між низкою, платанів та лісистим гірським схилом, що прозирав у просвіті між будинками.

Мередіт засунула руку в сумку, дістала з неї фото й піднесла до очей.

Усе збігається з цілковитою точністю.

Правда, зі східного боку Додалися вивіски кафе та пансіонів, але решта лишилася такою, як і була майже століття тому. Просто на цьому місці 1914 року стояв молодик і посміхався. А потім поїхав на війну. То був її прапрадід, у цьому жінка не сумнівалася.

З новим спалахом бажання досягнути мету, яку вона собі поставила, Мередіт подалася назад до автівки. Лише близько години пробула вона в цьому містечку, але вже встигла дещо відкопати. Дещо чітко визначене й дуже важливе.

РОЗДІЛ 30

Запустивши двигун, Мередіт поїхала повз Пляс де Дьо Рен, поглядаючи на те місце, де було зроблено знімок, наче сподіваючись побачити там силует свого давно померлого предка.

Досить швидко околиці маленького міста лишились позаду, і вона опинилась на неосвітленій дорозі. У світлі фар її авта дерева, що росли на узбіччі, набували химерних мінливих форм. Із темряви виринали назустріч то поодинокий будинок, то хлів, то ще якась споруда. Мередіт обачливо натиснула ліктем на кнопку дверного замка й почула, як клацнув запірний механізм. Вона відчула себе впевненіше.

Мередіт їхала не поспішаючи, відстежуючи напрям по мапі в рекламній брошурі. Для настрою вона ввімкнула радіо, бо довколишня сільська тиша була майже мертвою. Позаду неї лишився великий лісовий масив. Над нею розкинувся безкраїй простір нічного неба, на якому де-не-де сяяли зорі. Навколо не було жодних ознак життя: ні тобі лисиці, ні навіть кота.

Знайшовши на мапі дорогу на Сугрень, Мередіт звернула ліворуч. Вона потерла очі, знаючи, що вже надто втомлена, щоб керувати автомобілем. Здавалося, кущі й телеграфні стовпи обабіч дороги хитаються й вібрують. Кілька разів їй здалося, що хтось іде вздовж дороги у світлі її фар, але, порівнявшись, вона пересвідчувалась, що то лише дороговказ або символічна придорожня могила.

Мередіт намагалася сконцентрувати увагу, але її стомлені думки розбігалися навсібіч. Після денної метушні — ворожіння на картах Таро, перегони на таксі через Париж до аеропорту, поїздка сюди, до Рен-ле-Бена, — вона відчула, що сили покинули її. Мередіт могла думати тільки про гарячий душ, склянку вина й вечерю. А потім — тривалий-тривалий сон.

О Господи!

Мередіт щосили натиснула на гальма. Просто посеред дороги хтось стояв. То була жінка в довгому червоному плащі з капюшоном, накинутим на голову. Мередіт закричала й побачила у вітровому склі відображення свого спотвореного страхом обличчя. Вона рвонула кермо вбік, знаючи, що зіткнення уникнути неможливо. Наче в уповільненій зйомці, вона відчула, що колеса відриваються від дороги й машину заносить. Мередіт уперлась у кермо руками, приготувавшись до удару. Останнє, що вона побачила, була пара широко розплющених зелених очей, що уставилися просто на неї.

Ні, ні!

Авто загальмувало. Потім крутнулося навколо своєї осі — раз, удруге. І зупинилося за кілька сантиметрів від кювету. Навколо запанувала оглушлива тиша, схожа на безперервний барабанний бій, що линув зусібіч. Він гримів і гупав по нервах Мередіт, лякаючи й паралізуючи її. Минув деякий час, перш аніж вона усвідомила, що то лише кров, яка пульсує в її скронях.

Мередіт розплющила очі.

Кілька секунд вона сиділа, ухопившись за кермо, наче боячись його відпустити. Потім на неї накотилася хвиля холодного страху, і вона збагнула, що їй доведеться пересилити себе й вийти з авта. Бо ж вона на когось наїхала. Явно когось убила.

Заледве намацавши кнопку, вона відімкнула двері й вийшла з машини. Ноги її тремтіли. Боячись страшної знахідки, Мередіт обійшла автомобіль, готуючись побачити під колесами понівечене тіло.

Однак під колесами нічого не було. Не знаючи, що й думати, Мередіт недовірливо-ошелешено роззирнулася, глипнула ліворуч, потім праворуч, а згодом — у тому напрямку, звідки їхала. Туди, де світло фар губилось у непроглядній темряві.

Нікого й нічого. У лісі панувала тиша. І жодних ознак життя.

— Агов! — гукнула дівчина. — Тут є хто-небудь? З вами все гаразд? Агов!

Нічого. Лише відлуння її власного голосу.

Мередіт спантеличено нагнулась і обдивилася передок автомобіля. Вона не сумнівалася, що на дорозі хтось був. І витріщався на неї з темряви. Їй це не наверзлося. Чи наверзлося? Вона зиркнула в дзеркало, але побачила в ньому лише своє перелякане зблідле обличчя. Раптом із темряви вигулькнуло страшне й безпорадне обличчя її рідної матері.

Невже я з глузду з’їхала?

Мередіт протерла очі, почекала ще кілька хвилин, а потім увімкнула двигун. Налякана тим, що сталося, вірніше, тим, чого не сталося, вона поїхала тепер повільно й дуже обережно, залишивши відчиненим вікно, щоб провітрити та прояснити голову. Трохи збадьоритись.

Нарешті вона з полегкістю побачила дороговказ до готелю. Звернувши зі шляху, що вів на Сугрень, Мередіт поїхала звивистою вузенькою дорогою, котра круто підіймалася схилом. За кілька хвилин вона опинилася перед двома кам’яними колонами зі стулчастою чорною брамою з кованого заліза. На стіні висіла сіра табличка — «ДОМЕН ДЕ ЛЯ КАД».

Спрацювавши від фотосенсора, брама повільно розчинилася, впускаючи Мередіт на територію готелю. Було щось химерне в довколишній тиші, у клацанні замкового механізму, у шерхотінні гравію, і по спині Мередіт побігли мурашки. Дерева були ніби живі. Здавалося, вони рухались, дихали та спостерігали за нею недобрим поглядом. Їй закортіло якомога швидше заховатися в приміщенні готелю.

Шерехтячи колесами по гравію, авто Мередіт повільно рухалося під’їзною алеєю, уздовж якої завмерли, наче вартові, європейські їстівні каштани. Обабіч алеї тягнулися широкі галявини, гублячись десь у темряві. Нарешті, за некрутим поворотом Мередіт побачила попереду будинок готелю.

Навіть після всього пережитого того вечора несподівана краса цієї споруди вразила її уяву. Готель являв собою елегантну триповерхову будівлю, чиї побілені мури оповивав яскраво-червоний та зелений плющ. Його листя блищало у світлі фар наче відполіроване. На другому поверсі виднілися балюстради, на горішньому — ряд круглих вікон; вочевидь, колись там жили слуги. Будинок мав бездоганні пропорції, це було взагалі дивовижно, враховуючи, що частину оригінальної споруди знищила пожежа. Уся будівля виглядала цілком автентичною.

Залишивши авто на невеличкій стоянці перед готелем, Мередіт потягла свій багаж по дугоподібних кам’яних сходах. Вона раділа, що прибула до готелю цілою та неушкодженою, проте їй однаково не вдавалося позбутись неприємного відчуття, що тиснуло на груди. Бо ж вона ледь не загинула. А ще отой химерний випадок у тунелі…

Я просто перевтомилася, — вирішила Мередіт.

Вона негайно відчула себе краще, щойно ввійшла до просторого й елегантного вестибюля. Підлога з червоних та чорних кахляних квадратів нагадувала шахівницю, а стіни були обклеєні вишуканими кремовими шпалерами з жовтими та зеленими квітами. Ліворуч від парадного входу, перед високими опускними вікнами, стояли два глибокі дивани з пухкими подушками. Вони стояли один навпроти одного обабіч каміна. На камінній решітці було виставлено багато вазонів із квітами. Повсюдно свічада й скло віддзеркалювали світло люстр і мерехтіння позолочених рамок та скляних настінних канделябрів.

Прямо по центру розташовувались широченні головні сходи з наполірованими поручнями, котрі поблискували в розсіяному світлі скляної люстри. Праворуч знаходився куточок адміністрації — не звична конторка, а стіл із пазуроподібними ніжками. Стіни були завішені чорно-білими та сепієвими світлинами. Чоловіки у військовій формі, на перший погляд, наполеонівської епохи, а не часів Першої світової, дами з рукавами-ліхтариками та в широких спідницях, родинні портрети, краєвиди Рен-ле-Бена давно минулих часів. Мередіт посміхнулася: вона матиме багато роботи в наступні кілька днів!

Вона підступила до реєстраційного столу.

— З приїздом, мадам.

— Привіт.

— Ласкаво просимо до готелю «Домен де ля Кад». Ви бронювали номер?

— Так, на прізвище Мартін. М-а-р-т-і-н.

— Ви в нас уперше?

— Так, уперше.

Мередіт заповнила бланк і представила дані своєї кредитної картки, уже третьої за цей день. Їй видали план готелю з прилеглою територією, план навколишньої місцевості, а також старомодний мідний ключ із червоною стрічечкою та брелоком з назвою кімнати: la Chambre Jaune, Жовта кімната.

Раптом по спині Мередіт пробіг легенький холодок. Їй здалося, що хтось підійшов до неї ззаду й став аж надто близько. Вона навіть відчула на шиї чиєсь дихання. Мередіт обернулася. Нікого.

— Жовта кімната — на другому поверсі, мадам Мартін.

— Перепрошую? — повернулася Мередіт до реєстраторки, не розчувши.

— Кажу, ваша кімната розташована на другому поверсі. Ліфт — напроти консьєржки, — відповіла жінка, вказуючи на виразну вивіску. — Замовлення на вечерю приймаються до дев’ятої тридцять. Може, замовити вам столик?

Мередіт зиркнула на годинник. Чверть на восьму.

— Це було б дуже добре. Можна на восьму тридцять?

— Прекрасно, мадам. Бар на веранді — вхід до нього через бібліотеку — працює до півночі.

— Чудово. Дякую.

— Вам допомогти з багажем?

— Ні, дякую, не треба.

Зиркнувши через плече на порожній вестибюль, Мередіт піднялася сходами на солідну площадку другого поверху. Звідти вона глянула вниз і помітила гранд-фортепіано, засунуте в закапелок під сходами. Судячи з його вигляду, то був прекрасний інструмент, із незрозумілих причин запханий у зовсім недоречне місце. Його кришка була опущена.

Ідучи коридором, Мередіт не могла стримати посмішки, бо всі кімнати мали не номери, а назви: Анжуйський люкс, Голуба кімната, «Кастильський сліпець», «Генріх IV».

Власники готелю підкреслюють його історичне минуле.

Її кімната виявилась майже в самому кінці. З легким дрожем нетерпіння, що його Мередіт завжди відчувала, коли вселялася в готель, вона, трохи помучившись із важким ключем, відімкнула двері, розчинила їх легеньким поштовхом носка кросівка й увімкнула світло.

І широко посміхнулася.

Посеред кімнати стояло величезне ліжко з червоного дерева. Туалетний столик, стінна шафа та дві тумбочки — усе було виготовлене з темно-червоного дерева. Розчинивши дверцята шафи, Мередіт виявила в ній міні-бар і телевізор із дистанційним пультом. На бюрку лежали глянцеві журнали, готельний довідник, сервісне меню кімнати й брошура з історії тутешнього краю. На дерев’яній етажерці, розміщеній на бюрку, стояли кілька старих книжок. Мередіт пробігла поглядом по їхніх корінцях — звичайні трилери та класичні твори, довідник якогось музею капелюхів в Естеразі й кілька студій з місцевої історії.

Підійшовши до вікна, вона відкрила жалюзі та вдихнула п’янкий запах вологої землі й нічного повітря. Здавалося, темні галявини тягнуться вдалину на багато миль. Мередіт ледь угадувала в темряві контури декоративного озерця та високий живопліт, що відокремлював власне парк від лісу поза ним. Жінка була задоволена, що їй дісталася кімната в тильній частині, подалі від автостоянки, де постійно хряскають дверцятами, а проте внизу розташовувалась веранда зі спеціальними обігрівачами та дерев’яними столиками й стільцями. Мередіт розпакувала речі, цього разу як слід, а не як у Парижі, коли вона залишила все у великій сумці. Джинси, футболки та светри вона розклала по шухлядах комоду, а поважніші речі повісила в шафу. Зубну щітку та косметику вона поклала на поличці у ванній кімнаті, а сама залізла у ванну й випробувала широко розрекламовані мило та шампунь «Молтон Браун».

Тридцять хвилин по тому, більш-менш отямившись, Мередіт загорнулася в розкішний білий халат, поставила на підзарядку мобільний телефон і засіла за портативний комп’ютер. Виявивши, що не може вийти до Інтернету, вона набрала номер реєстратури.

— Привіт. Це міс Мартін із Жовтої кімнати. Мені треба скористатися комп’ютером, а я не можу вийти до Інтернету. Може, ви дасте мені пароль або ж самі організуєте зв’язок з вашого комп’ютера? — Притиснувши слухавку плечем до вуха, Мередіт записала необхідну інформацію. — От і добре, записала. Дякую.

Вона повісила слухавку, неабияк здивована паролем, набрала його на клавіатурі: «КОСТЯНТИН». І відразу ж опинилася в Інтернеті. Спочатку Мередіт послала і-мейл Мері, у якому розповіла, що доїхала добре й уже навіть знайшла місце, де був зроблений один із знімків, а також пообіцяла бути на зв’язку, якщо з’явиться щось варте уваги. Потім вона перевірила свій поточний рахунок і з полегкістю побачила, що гроші від видавця нарешті надійшли.

Слава Богу.

Було ще кілька особистих повідомлень, серед них — запрошення на весілля двох її університетських друзів у Лос-Анджелесі, яке вона відхилила, а також запрошення на концерт, де мав диригувати її давній шкільний товариш, котрий повернувся до Мілуокі. Це запрошення Мередіт прийняла.

Вона вже збиралася вийти з Інтернету, як подумала, що варто б також поглянути, чи немає якоїсь інформації про пожежу, що сталась у маєтку Домен де ля Кад у жовтні 1897 року. Однак відомостей виявилось не набагато більше, аніж тих, які вона вже встигла почерпнути з готельної рекламної брошури. Потім Мередіт набрала в пошуковому вікні: «ЛЯСКОМБ». Цього разу вона таки дізналася про Жуля Ляскомба дещо нове. З’ясувалося, він був чимось на кшталт історика-аматора, знавця вестготської ери, а також місцевого фольклору та переказів. Він навіть написав кілька книжок і брошур, що були надруковані місцевою приватною друкарською компанією «Буск».

Мередіт зацікавлено примружила очі, клацнула по вказаному лінку, і на екрані з’явилася шукана інформація. Буски — відома місцева родина, власники найбільшого універмагу в Рен-ле-Бені та досить великого друкарського підприємства. Вони також були двоюрідними родичами Жуля Ляскомба й після його смерті успадкували маєток Домен де ля Кад.

Мередіт крутила коліща, аж поки не знайшла те, що шукала. Клацнувши мишею, вона почала читати:

Поруч на столі задзвонив телефон. Мередіт від несподіванки аж підскочила, бо в тиші кімнати дзвінок пролунав пронизливо й гучно. Не зводячи очей з екрана, Мередіт рвучко викинула руку та схопила слухавку.

— Слухаю. Так, це я.

То телефонували з ресторану й цікавились, чи потрібен їй столик. Мередіт зиркнула на годинник комп’ютера та з подивом побачила, що вже була восьма сорок.

— А може, ви щось принесете попоїсти мені в номер? — спитала вона, але її швидко поінформували, що обслуговування номерів припиняється о шостій.

Мередіт розривали суперечливі бажання. З одного боку, вона не хотіла зупинятися — тільки не зараз, коли вже дещо знайшла. Чи мала та знахідка якесь важливе значення — то друга справа. Однак з іншого боку, їй страшенно кортіло їсти. Вона й так пропустила обід, а на порожній шлунок працівник з неї був ніякий.

Досить з мене отих ідіотських галюцинацій біля річки та на дорозі.

— Зараз спущуся, — відповіла Мередіт.

Зберігши в пам’яті сторінку й лінк, вона вимкнула комп’ютер.

РОЗДІЛ 31

— Та що з тобою, в біса, коїться? — роздратовано спитав Джуліан Лоуренс.

— Що зі мною коїться? — вигукнув Хол. — А то ти не знаєш, що! Я щойно поховав свого батька! Чи ти ще щось маєш на думці?

Гепнувши дверцятами «пежо», він рушив до сходів, зірвавши з шиї краватку й запихаючи її в кишеню куртки.

— Не горлай, — зашипів його дядько. — Нам не потрібно зайвих сцен. Їх і так було задосить сьогодні ввечері. — Замкнувши авто, він пішов слідом за своїм племінником через автостоянку для персоналу до тильного входу в готель. — Якого ти дідька витребенькуєш? Та ще й на очах в усього міста?

На відстані вони скидалися на батька з сином, що зібрались на офіційну вечерю. Чепурні, в чорних куртках і костюмах. І лише вирази їхніх облич та стиснуті кулаки Хола свідчили про ту ненависть, що вони один до одного відчували.

— Он воно як! — вигукнув Хол. — Це все, що тебе турбує. Репутація, бач! Що люди подумають… — Він постукав себе по лобі. — А чи дійшло до твоєї свідомості, що в тому ящику лежить твій брат і мій батько? Дуже сумніваюся.

Лоуренс простягнув руку й поклав її племінникові на плече.

— Слухай-но, Холе, — почав він уже спокійніше. — Я розумію, що ти засмучений. Усі розуміють. То є цілком природно. Проте кидатися дикими звинуваченнями… Це не допоможе. Навпаки, тільки погіршить ситуацію. Люди почнуть думати, що за цими звинуваченнями дійсно щось стоїть.

Хол спробував скинути дядькову руку з плеча, але той ухопився за нього міцніше.

— Мешканці міста, поліція, мерія — усі співчувають твоєму горю. Усі любили й поважали твого батька. Але якщо ти й далі…

— Ти що, погрожуєш мені?! — визвірився на нього Хол. Він смикнув плечем, скинувши дядькову руку. — Погрожуєш, га?

Очі Джуліана Лоуренса вмить стали непроникними. Вираз співчуття та родичівської турботи ніби вітром звіяло. Натомість з’явилося роздратування та щось іще. Презирство.

— Не сміши мене, — холодно мовив він. — Бога ради, тримай себе в руках. Ти ж не якийсь розніжений школяр, тобі вже двадцять вісім років!

Із цими словами він пішов до готелю.

— Випий і лягай спати, тебе попустить, — кинув Джуліан через плече. — А завтра вранці поговоримо в спокійнішій обстановці.

Хол рішучим сягнистим кроком пройшов повз нього.

— Нам нема про що говорити, — сказав він. — Ти знаєш мою думку. Хай би що ти казав чи робив, я не передумаю.

Забираючи вправо, Хол рушив до бару. Його дядько дивився йому вслід, поки між ними не постали засклені двері. А потім пішов через парадний вхід до реєстратури.

— Добривечір, Елоїзо. Усе нормально?

— Сьогодні дуже спокійно. — Реєстраторка співчутливо посміхнулась йому. — Похорон — це завжди так важко, еге ж?

Джуліан підкотив очі під лоба.

— Ти навіть не уявляєш. — Він сперся руками на стіл. — Чи була якась кореспонденція?

— Лишень один лист, — відповіла Елоїза, подаючи йому білий конверт. — А як у церкві, усе минулося добре?

Джуліан похмуро кивнув.

— Так. Наскільки можна було сподіватися за таких обставин.

Він глянув на почерк на конверті, і задоволена усмішка повільно розпливлася по його обличчі. То була інформація, на яку він чекав. Вона стосувалася вестготського поховання, знайденого у Квіяні. Джуліан сподівався, що воно має певний стосунок до його розкопок у районі Домен де ля Кад. Майданчик у Квіяні, на якому здійснювались розкопки, був опечатаний, а інвентарного опису ще не було зроблено.

— Коли надійшов цей лист, Елоїзо?

— О восьмій, мосьє Лоуренс. Принесли власноручно.

Він забарабанив татуйованими пальцями по столу.

— Прекрасно. Дякую, Елоїзо. Можеш відпочивати. Якщо хтось питатиме — я в себе в офісі.

— Добре, — посміхнулась вона, але Джуліан уже відвернувся й пішов.

РОЗДІЛ 32

О дев’ятій п’ятнадцять Мередіт покінчила з вечерею та знов увійшла до вестибюля з чорно-червоними кахлями. Хоч якою стомленою вона почувалась, але не було сенсу лягати спати просто зараз. Хіба ж можна заснути, коли стільки думок купчиться в голові!

Відчинивши парадні двері, вона визирнула в темряву.

Може, трохи пройтися? Алеї яскраво освітлені, однак тихі й безлюдні. Відчувши холод, Мередіт інстинктивно застебнула свій червоний джемпер фірми «Аберкромбі енд Фітч» і відкинула цю ідею. До того ж останні два дні вона тільки те й робила, що ходила.

Якось іншим разом.

І Мередіт остаточно поховала цю думку. З веранди, де розташовувався бар, у коридор долинав шум і тихе бурмотіння відвідувачів. Вона не була великою прихильницею барів, але оскільки їй не хотілося повертатися до свого номера й лягати спати, то похід до бару видавався не такою вже й кепською ідеєю.

Пройшовши повз стенди з порцеляновим посудом, Мередіт штовхнула стулчасті двері й увійшла всередину. Кімната скидалася радше на бібліотеку, ніж на бар. Її стіни від підлоги до стелі були уставлені заскленими книжковими шафами. У кутку стояла розсувна драбинка для того, щоб можна було діставати книги з горішніх полиць.

Довкола низьких круглих столиків стояли шкіряні крісла, як у сільському чоловічому клубі. Атмосфера була невимушеною та комфортною. Там було дві подружні пари, ціла родина та кілька самотніх чоловіків.

— Маєте місцеве вино? — спитала Мередіт. — Що можете порекомендувати?

— Біле, червоне, рожеве?

— Біле.

— Спробуйте шардоне «Домен Беґуд», — почувся чийсь голос.

Здивована англійським акцентом і тим, щодо неї хтось заговорив узагалі, Мередіт обернулась і побачила хлопця, котрий сидів трохи далі за стійкою. Його красива модна куртка лежала на двох стільцях, що відокремлювали його від Мередіт. На ньому були накрохмалена біла сорочка, розстебнута на шиї, чорні брюки та черевики. Модне вбрання парубка повністю дисонувало з його пригніченим виглядом. Густа темна чуприна звісилася йому на лице.

— Воно — з місцевого виноградника в Сепі, що на північ від Ліму. Добра штука.

Наче перевіряючи, чи слухає вона його, хлопець обернувся та глянув на неї, а потім знову витріщився на свій келих із червоним вином.

У нього такі блакитні очі!

Мередіт мимоволі сіпнулась, пригадавши, що вже бачила цього хлопця. Дійсно-бо, це він ішов за труною на похоронній процесії. Їй стало трохи ніяково від того, що їй відомий цей факт його життя. Наче вона навмисне піддивлялася за ним, хоча це було зовсім не так.

Вона глипнула на парубка.

— Гаразд. — А потім повернулася до бармена. — S'il vous plait[8].

— Tres bien, madame[9]. Ви з якої кімнати?

Мередіт показала йому брелок свого ключа, а потім знову глянула на хлопця за стійкою.

— Дякую за пораду.

— Нема за що, — кинув той.

Мередіт ніяково завовтузилася на стільчику, не знаючи, продовжувати розмову чи ні. Проте замість неї вирішив хлопець. Обернувшись, він простяг руку через стільці та стійку.

— До речі, мене звати Хол, — сказав він.

Вони поручкались.

— А мене — Мередіт. Мередіт Мартін.

Бармен розстелив перед нею паперову серветку, а на неї поставив келих із густим темно-жовтим вином. Потім увічливо-обережно поклав поруч рахунок і ручку.

Гостро відчуваючи на собі погляд Хола, Мередіт відсьорбнула вина. Легке, прозоре, з лимонним присмаком, воно нагадало їй ті вина, що їх подавали Мері та Білл з якої-небудь урочистої нагоди чи тоді, коли вона приїздила додому на вихідні.

— Який клас! Справді добре вино.

Бармен поглянув на Хола.

— Іще бокал, мосьє?

Хол кивнув.

— Дякую, Жорже. — Він крутнувся на стільці, сівши в півоберта до неї. — Ага, отже, ви — Мередіт Мартін. Американка.

Із цими словами Хол сперся ліктями на стійку й занурив пальці у свою буйну чуприну. Мередіт здалося, що він був напідпитку.

— Вибачте, таку дурницю щойно бовкнув.

— Та нічого, — посміхнулася вона. — А я й справді американка.

— Щойно прибули?

— Кілька годин тому. — Мередіт іще відсьорбнула з келиха й відчула, як вино злегка вдарило в голову. — А ви давно тут?

— Так… Мій батько… — Хол замовк, і на його обличчі з’явився безпорадний і згорьований вираз. — Мій дядько є власником готелю, — закінчив він. Мередіт здогадалася, що стала очевидицею похорону батька Хола, і тому ще більше знітилась. Вона помовчала, поки він знову на неї не глянув.

— Даруйте, — сказав молодик. — Сьогодні не найкращий день. — Він осушив свій бокал і простяг руку за повним, що його бармен поставив перед ним. — Ви приїхали в справах чи відпочити?

У Мередіт виникло таке відчуття, що вона потрапила на якусь сюрреалістичну виставу. Вона знала, чому він такий засмучений, але не могла йому про це сказати. А Хол, намагаючись потеревенити з незнайомкою, не помічав натяків і слушних нагод. Паузи між фразами були надто довгими, а перебіг його думок — плутаним і роз’єднаним.

— І те, і те, — відповіла Мередіт. — Я літераторка.

— Журналістка? — пожвавився Хол.

— Ні. Я працюю над книжкою. Над біографією композитора Клода Дебюссі.

Мередіт помітила, як іскорка ентузіазму миттю згасла в очах Хола, і до них знову повернувся скритний і пригнічений вираз. Такої реакції вона не чекала.

— Тут так добре, — швидко мовила вона, змірюючи поглядом бар. — І давно ваш дядько є тут господарем?

Хол тяжко зітхнув. Мередіт помітила, як він гнівно стиснув кулаки.

— Він та мій батько придбали цей заклад на паях 2003 року. Вгатили купу грошей у ремонт і облаштування.

Мередіт мовчала, не знаючи, як продовжити розмову. Вона явно не клеїлась.

— Тато приїхав сюди назовсім лише в травні, щоб повністю включитися в роботу. Хотів сам вести справи цього готелю… Він… — Хол замовк. Мередіт почула, як від хвилювання йому перехопило дух. — Чотири тижні тому він загинув в автокатастрофі. — Молодик перевів подих і додав: — А сьогодні його поховали.

Відчувши полегкість від того, що Хол сам про все розповів, Мередіт мимовільно простягла руку та співчутливо поклала її йому на плече.

— Вибачте, коли що не так сказала. Я вам дуже співчуваю.

Вона відчула, як наче камінь упав з його душі, і його згорблені плечі розправились і розслабилися. Так вони й сиділи кілька секунд, а потім Мередіт прибрала руку начебто через те, що їй треба взяти келих.

— Чотири тижні? І тільки сьогодні поховали…

Хол поглянув їй у вічі.

— Це не робиться відразу. Є певна процедура. Якийсь час пішов на розтин трупа. Тіло віддали лише на тому тижні.

Мередіт кивнула, подумки здивувавшись, чому розтин тривав так довго. Хол знову замовк.

— А ви тут мешкаєте? — спитала вона, намагаючись оживити розмову.

Хол похитав головою.

— У Лондоні. Працював в інвестиційному банку, але щойно подав заяву на звільнення. — Він трохи повагався, а потім додав: — З мене досить. Усе одно ця робота обридла мені ще до смерті батька. Я гарував по чотирнадцять годин на добу сім днів на тиждень. Заробляв купу грошей, але не мав часу їх витрачати.

— Мабуть, хтось із вашої родини мешкає в цих краях? Тобто ви, напевне, маєте родичів у цій частині Франції?

— Ні. Я англієць із голови до п’ят.

Мередіт на мить замовкла.

— І що ж ви плануєте тепер робити?

Хол знизав плечима.

— Повернетеся до Лондона?

— Не знаю. Навряд чи.

Мередіт зробила ще один ковток вина.

— Дебюссі, — задумливо мовив Хол, наче тільки зараз до нього дійшло те, про що вона сказала кілька хвилин тому. — Незручно зізнаватись, але я про нього анічогісінько не знаю.

Мередіт усміхнулася, зрадівши, що Хол, нарешті, намагається підтримати розмову.

— Не переймайтеся, — заспокоїла вона його.

— А що, є якийсь зв’язок між ним та цими краями?

Мередіт розсміялася.

— Є, але тоненький і непевний. У серпні 1900 року Дебюссі написав одному зі своїх друзів, що посилає свою дружину Ліллі до Піренеїв, щоб вона там поправила здоров’я після операції. Якщо читати поміж рядків, то стає ясно, що то був аборт. Поки що цього ніхто не підтвердив, а якщо Ліллі й справді туди їздила, то явно ненадовго, бо в жовтні того ж таки року вона вже знову була в Парижі.

Хол скорчив гримасу.

— Можливо. Зараз це важко уявити, але в ті часи Рен-ле-Бен був знаменитим курортом.

— Так, — погодилась Мередіт. — А особливо популярним він був серед парижан. Не в останню чергу тому, що тут спеціалізувалися на цілому діапазоні захворювань, а не на якомусь конкретному: в одному місці лікували ревматизм, в іншому — сифіліс.

Хол здивовано підняв брови, але не став розвивати цю тему.

— Знаєте, можливо, не варто було вам іти на такі витрати, — сказав він після нетривалого мовчання. — І лише через те, що сюди, можливо, приїздила Ліллі Дебюссі. Невже це так важить для написання його біографії?

— Якщо чесно, то ні, недуже, — відповіла Мередіт, здивована раптовим небажанням бути до кінця відвертою. У неї з’явилося неприємне відчуття, що справжній мотив її приїзду до Рен-ле-Бена став цілком зрозумілим і очевидним для всіх присутніх. — Але це була б украй оригінальна студія, дослідження, якого ніхто раніше не проводив. Уже лише це може вирізнити мою книжку з купи подібних до неї. —Дівчина на мить замовкла. — До того ж це є досить цікавий період життя самого Дебюссі. Ліллі Тексьє було двадцять чотири, коли вона, працюючи натурщицею, познайомилася з Дебюссі. За рік, 1899-го, вони побралися. Композитор присвятив чимало своїх творів друзям, коханкам, колегам, але незаперечним фактом є те, що її ім’я нечасто фігурує в його партитурах, піснях та п’єсах для фортепіано. — Мередіт усвідомлювала, що забагато базікає, але вона сіла на свого улюбленого коника, і її понесло. Вона нахилилася ближче до Хола. — Наскільки я розумію, Ліллі була саме тут у ті важливі роки, що передували прем’єрі єдиної опери Дебюссі — «Пелеас і Мелізанда» 1902 року. Саме тоді його кар’єра, репутація та соціальний статус різко покращились. І в цей важливий період Ліллі була поруч із ним. І мені здається, що це справило неабиякий вплив на композитора.

Мередіт зупинилася, щоб відсапнути, і вперше з початку їхньої розмови побачила, що Хол усміхається.

— Вибачте, — знічено сказала вона. — Мимоволі захопилася. Така вже негарна звичка — гадати, що всім це цікаво не менше, ніж мені.

— Думаю, це чудово, коли є щось таке, що викликає сильні емоції, — серйозно й тихо мовив Хол.

Здивована зміною його тону, Мередіт подивилась на нього й побачила, що він не зводить з неї своїх блакитних очей. Вона знітилась, відчувши, як спалахнули її щоки.

— Процес дослідження подобається мені дужче за процес написання, — хутко мовила вона. — Ці інтелектуальні розкопки. Це одержиме просиджування годинами над партитурами, статтями й листами в надії вдихнути життя в якийсь шматок минулого, у якусь пожовклу фотографію. Найголовніше тут — реконструкція, розуміння контексту, уміння заглибитись під поверхню іншої епохи й інших країв. Щоправда, є одна перевага — ретроспектива, можливість робити судження заднім числом.

— Це як робота детектива.

Мередіт кинула на співбесідника швидкий погляд, здогадуючись, що він думає про щось інше, хоча й стежить за темою їхньої розмови.

— А коли ви плануєте закінчити цю працю?

— Я маю здати книгу у квітні наступного року. Загалом, у мене дуже багато матеріалу. Усі академічні розвідки, опубліковані в «Зошитах Дебюссі» та в «Повному зібранні творів Клода Дебюссі», нотатки до кожної з його біографій, що коли-небудь виходили друком… До того ж Дебюссі сам був на свій штиб плідним літератором. Він писав для щоденної газети «Жіль бляс», із-під його пера вийшло також кілька ревю для «Ля Ревю бланш». Назвіть мені будь-яке літературне джерело, і я процитую його напам’ять.

Почуття провини хвилею накотилося на неї: знову вона осідлала свого коника й пасталакає, тимчасом як Холові надміру важко! Мередіт зиркнула на нього, збираючись іще раз перепросити за душевну черствість, але щось зупинило її. Хлопчачий вираз його обличчя раптом когось їй нагадав. Вона спробувала пригадати — кого саме, але не змогла.

Іще одне почуття хвилею накотилося на неї. Цього разу — втома. Мередіт подивилась на Хола, заглибленого у свої невеселі думки. Вона вже не мала сил підтримувати розмову. Час було закруглятися.

Вона підвелась і зібрала свої речі.

Хол сіпнувся та рвучко підняв голову.

— Ви що, уже йдете?

Мередіт вибачливо посміхнулася.

— У мене був важкий день.

— Розумію. — Хол теж підвівся зі свого стільця. — Слухайте, — мовив він. — Може, це й не дуже чемно, але… якщо ви завтра матимете час, то, може, кудись виберемось? Або ж зустрінемося та вип’ємо по келиху вина, га?

Мередіт здивовано закліпала очима.

З одного боку, їй сподобався Хол — гарний, приємний, розумний. Він явно потребував компанії. З іншого ж — вона мусила зосередитись і знайти хоч якісь відомості про свою справжню родину. І вона мала зробити це самотужки. Мередіт не хотіла, щоб їй хтось «падав на хвіст». А голос Мері, лунаючи у свідомості, попереджав її, що вона геть нічого не знає про цього парубка.

— Звичайно ж, якщо ви дуже зайняті… — почав був Хол.

Розчарування, що чулося в його голосі, допомогло Мередіт ухвалити рішення. До того ж, якщо не брати до уваги ворожку Лауру, вона вже кілька тижнів ні з ким довго не спілкувалася віч-на-віч, обмежуючись двома-трьома фразами.

— А чом би й ні, — відповіла Мередіт, сама здивувавшись власним словам.

Хол осміхнувся. Цього разу — радісно. І вираз його обличчя миттю змінився.

— От і прекрасно, — сказав він.

— Проте я збиралася виїхати досить рано. Виконати певну дослідницьку роботу.

— Можу поїхати разом із вами, — запропонував Хол. — Може, стану вам у пригоді. Не скажу, що знаю тутешні краї так уже й добре, але я досить регулярно бував тут упродовж останніх п’яти років.

— Попереджаю, що це може бути доволі нудною процедурою.

Хол знизав плечима.

— Мене це не лякає. Ви маєте список місць, які хочете відвідати?

— Краще я вам перелічу з голови, — пожартувала Мередіт і зробила паузу. — Я сподівалася дещо дізнатись у будівлях старого курорту в Рен-ле-Бені, але вони, виявляється, усі зачинені на зиму. Може, мені доведеться сходити в мерію та попрохати чийогось сприяння…

Обличчя Хола спохмурніло.

— З них нема жодного пуття, — сказав він зі злістю. — Це все одно, що битися головою в цегляний мур.

— Даруйте, — схаменулася Мередіт. — Я не хотіла нагадати вам…

Хол заперечно тріпнув головою.

— Це ви даруйте. Я сам винний. — Він зітхнув, а потім знову посміхнувся. — Маю пропозицію. Зважаючи на те, що вас цікавить епоха, коли жила Ліллі Дебюссі, ви, можливо, знайшли б чимало цікавого в музеї Рен-ле-Шато. Я був там лише раз, але пам’ятаю, що тамтешні експозиції дають досить добре уявлення про тогочасне життя.

Мередіт відчула приплив ентузіазму.

— Як класно!

— Зустріньмося біля реєстратури о десятій, — запропонував Хол.

Мередіт трохи завагалась, а потім вирішила, що вона надто вже обережна.

— Згода, — відповіла вона. — Десята мені підходить.

Хол підвівся й засунув руки в кишені.

— Добраніч.

Мередіт кивнула.

— До завтра.

РОЗДІЛ 33

Повернувшись до своєї кімнати, Мередіт почувалася надто заведеною, щоб лягати спати. Знов і знов прокручувала вона в голові їхню розмову, пригадуючи, що сказала вона та що відповів Хол. Намагалася прочитати те, що лишалося поміж рядків.

Чистячи зуби у ванній і роздивляючись власне відображення в дзеркалі, вона відчула сильний приплив співчуття до Хола. Він здавався таким уразливим. Мередіт сплюнула пасту в раковину. Може, сама по собі вона не цікавить його взагалі. Просто з огляду на душевний стан він потребував чийогось товариства. І все.

Уклавшись у ліжко, Мередіт вимкнула світло, і кімната поринула в м’яку темно-синю темряву. Жінка лежала, уставившись у стелю, доки кінцівки її не обважніли; сон почав оповивати її.

І відразу ж у її свідомість увірвалось обличчя, що його вона бачила в тунелі, а потім — примарна постать на дорозі. А опісля — і це було ще гірше — з пам’яті виринуло прекрасне змучене обличчя її рідної матері. Вона плакала та благала химерні голоси дати їй спокій.

Мередіт різко розплющила очі.

Ні. Нізащо! Я не дозволю минулому заволодіти мною.

Вона приїхала сюди для того, щоб дізнатися, хто вона, щоб позбутися примари своєї матері, а не для того, щоб викликати її з небуття та зробити ще реальнішою, ніж будь-коли. Мередіт відштовхнула спогади дитинства й спробувала витіснити їх образами з карт Таро, які цілісінький день не йшли їй з голови. Блазень і Справедливість. Диявол із блакитними очима та безпорадні Закохані біля його ніг, закуті в ланцюг.

Вона знову пригадала слова Лаури й почала подумки перебирати карту за картою, поволі засинаючи. Очі її злипалися. Потім її думки переключилися на Ліллі Дебюссі — бліду, з кулею в грудях, яку їй судилося носити до самої смерті. Потім їй привидівся Дебюссі. Он він сидить — насуплений, немов хмара. Щось грає на фортепіано й палить цигарку. Потім — Мері. Вона сидить у кріслі-гойдалці на ганку в Чепел-Гілл і щось читає. А ось — хлопець в уніформі в оточенні платанів на Пляс де Дьо Рен.

Мередіт почулося, як хряснули дверцята автівки й захрумтіли по гравію чиїсь черевики. Десь ухнула сова, вилітаючи на нічне полювання. Час від часу дрижали й гули рури з гарячою водою.

Потім у готелі запала тиша. Ніч обійняла будинок своїми чорними руками. Парки й галявини Домен де ля Кад міцно спали під блідим місячним сяйвом.

Минали години. Північ, друга ночі, четверта ранку.

Раптом Мередіт сіпнулась і прокинулася, вдивляючись у темряву широко розплющеними очима. Кожен нерв її тіла насторожився й завібрував. Кожен м’яз, кожне сухожилля натягнулося туго, наче струна на скрипці.

Хтось співав.

Ні, не співав. Просто грав на фортепіано. І дуже близько.

Мередіт сіла в ліжку. У кімнаті було холодно. То був той самий пронизливий холод, що й у тунелі під містком. Темрява, однак, була іншою, менш густою, якоюсь фрагментарною абощо.

Мередіт навіть здалося, що їй видно, як перед нею танцюють часточки світла, темряви й тіні. Звідкись дув легкий вітерець, хоча вона могла заприсягнутися, що всі вікна зачинені. Вітерець пестив її плечі, шию, про щось настійливо шепотів…

У кімнаті хтось є. «Проте це неможливо», — запевнила себе Мередіт. Інакше б вона щось обов’язково почула. Однак її не полишала цілковита впевненість, що хтось стоїть біля ліжка й дивиться на неї. У темряві світиться пара очей. Холодний піт виступив у неї між лопатками та в западинці між грудьми.

У кров нестримно ринув адреналін.

Ти мусиш це зробити. Негайно!

Мередіт порахувала до трьох і в пориві відчайдушної хоробрості, рвучко крутнулась та клацнула вимикачем.

Темрява кинулась навтікача й причаїлася по закутках. Немов вітаючи її та бажаючи доброго ранку, у кімнаті враз проявились обриси вже знайомих, звичних для ока предметів. Усе на місці: шафа, стіл, вікно, камінна полиця, бюрко — усе там, де й слід бути. Коло дверей ванної кімнати — переносне дзеркало, у якому відбивається червоний вогник.

Нікого немає.

Мередіт із полегкістю сперлася на високе бильце з червоного дерева. На тумбочці годинник висвічував червоним вогником час. За чверть п’ята ранку. То зовсім не очі, а мерехтливий світлодіод будильника, відбитий у дзеркалі.

Просто кошмар наснився. Звичайнісінький кошмар.

Нічого дивного, зважаючи на те, що їй довелося пережити вчора.

Мередіт відкинула ковдру, щоб охолонути, і трохи, полежала, склавши руки на грудях, як ангел на могилі, а потім підвелася з ліжка. Треба було походити, зробити якісь рухи. Тільки не лежати. Узявши пляшку мінералки з міні-бару, вона підійшла до вікна й подивилась на тихий парк, і досі залитий, місячним сяйвом. Уночі пройшов дощ, і тераса внизу блищала краплинами води. У непорушному повітрі, зачепившись за вершечки дерев, висіло пасмо білого туману.

Мередіт притиснула свою гарячу руку до холодного скла, наче намагаючись відштовхнути геть неприємні думки. Уже не вперше їй у душу закрався сумнів: чи правильно вона чинить, займаючись цією справою? А що, як там нема чого шукати? Увесь цей час думка проте, що вона їде до Рен-ле-Бена, озброївшись лишень аркушем паперу та купкою старих фотографій, не давала їй спокою.

Однак тепер, приїхавши сюди та побачивши, наскільки маленьким і незначущим є це містечко, вона вже почувалася далеко не такою впевненою. Тепер уся ця затія з дослідженням історії її справжньої родини — а вона не знала навіть, які прізвища їй слід шукати, — видавалася просто божевільною. Дурна мрія, варта хіба що дурнуватого фільму з обов’язковим хепі-ендом.

У реальному житті так не буває.

Мередіт не мала уявлення, скільки простояла так коло вікна, думаючи свої невеселі гадки. І тільки відчувши, що в неї задубіли пальці на ногах, вона зиркнула на годинник. А коли глянула, то полегшено зітхнула. Було вже кілька хвилин на шосту. Вона вбила досить часу. І при цьому відігнала привидів та нічних демонів: і обличчя підводою, і постать на дорозі, і моторошні зображення на картах.

Коли вона знову лягла спати, у кімнаті вже царювали тиша та спокій. Більше не було тут ані очей, що витріщалися на неї, ні загадкових мерехтливих істот у темряві. Лише блискітливі електронні цифри на будильнику. Мередіт заплющила очі.

Її обрамлений платанами солдат повільно перетворився на Дебюссі й став Холом.