Гробниця

РОЗДІЛ 84 31 жовтня 2007 року, середа

Коли Мередіт прокинулась, Хола вже не було поруч.

Простягнувши руку, вона намацала лише місце, де вночі він лежав біля неї. Простирадло було вже холодне, та на подушці ще залишилася заглибина від голови й легкий запах Хола.

Віконниці були зачинені, тому в кімнаті панувала темрява. Мередіт глянула на годинник. Восьма ранку. Жінка здогадалася, що Хол не захотів, аби його побачили кастелянші, а відтак повернувся до своєї кімнати. Її рука мимоволі торкнулася щоки, наче шкіра зберігала пам’ять про його прощальний поцілунок, який вона, звісно, не пам’ятала.

Мередіт трохи полежала, зарившись у ковдру й думаючи про Хола, про те, як приємно відчувати його коло себе та в собі, про емоції, які вона випустила вчора з-під контролю та які потужною хвилею накотилися на неї. Від Хола її гадки поволі перекочували до Леоні, дівчини з каштановим волоссям — іще одного нічного співтовариша.

Я не можу заснути.

Ці невимовлені слова Мередіт почула від тієї дівчини вві сні. Її охопило відчуття жалю й тривоги — може, Леоні чогось від неї хотіла?

Вона зіскочила з ліжка й натягла товсті вовняні шкарпетки, щоб ногам було тепліше. Хол забув свій светр там, де він учора його похапцем скинув, і той лежав, зіжмаканий, на кріслі. Мередіт притулила светр до лиця та вдихнула запах Хола. Потім вона вбралась у спортивні штани, а також одягла Холів светр, що виявився для неї завеликим і бахматим.

Вона зиркнула на портрет. Сіро-коричнева фотографія солдата, прапрадіда Верньє, стирчала там, куди вона її вчора заткнула, — у куточку рамки. Раптом Мередіт відчула, яку її свідомості вимальовується певна перспектива. Хаотичні ідеї, що досі безладно крутились у її голові, протягом ночі набули напрямку й осмисленості.

Щонайперше треба дізнатися, чи був коли-небудь Анатоль Верньє одруженим, хоча про те завдання легше думати, ніж його виконувати. Їй також слід з’ясувати, яким чином він та Леоні Верньє були пов’язані з Ізольдою Ляскомб. Вони мешкали в будинку 1891 року, коли, скоріш за все було зроблено світлину, чи просто приїздили тієї осені погостювати? Як підтвердило її вчорашнє розслідування за комп’ютером, про звичайних людей дізнатися в Інтернеті не так уже й просто. Треба просіювати всілякі генеалогічні сайти, перевіряти прізвища, дати й місця народження, щоб роздобути бодай якусь мізерну інформацію.

Мередіт завантажила комп’ютер і підімкнулася до мережі. Вона розчарувалась, але зовсім не здивувалася, не виявивши від Мері нових звісток, Мередіт швидко набрала ще одного листа до Чепел-Гілл, у якому повідомила новини за останній день і попрохала перевірити ще деяку інформацію. Про Хола вона не написала нічого. Нічого не написала й про Леоні. Немає сенсу давати Мері підстави турбуватися. На завершення вона пообіцяла бути на зв’язку та клацнула на кнопку «НАДІСЛАТИ».

Трохи змерзнувши й відчувши спрагу, Мередіт пішла до ванної набрати води в чайник. Чекаючи, поки закипить вода, вона пробігла очима корінці книжок, що стояли на полиці над бюрком. Її увагу привернула книга, що називалася «Дияволи, злі духи та привиди гірського краю». Вона взяла її й розкрила. Форзац повідомляв, що це — перевидання твору одного місцевого автора, Одріка С. Беяра, котрий мешкав у піренейському селі Лос-Серес і помер 2005 року. Дати першодруку не було, проте, вочевидь, книжка вважалася місцевою класикою. Судячи з відгуків на звороті, цей текст був найповнішим й найавторитетнішим з видань, присвячених піренейському фольклору.

Глянувши на зміст, Мередіт побачила, що розповіді в книзі розділені за районами: Куїза, Кустосса, Дурбан, Еспераза, Фа, Ліму, Рен-ле-Бен, Рен-ле-Шато та Квіян. Ілюстрація, що нею відкривався розділ, присвячений Рен-ле-Бену, являла собою чорно-біле фото Пляс де Дьо Рен, зроблене десь 1900 року, коли ця площа називалася Пляс дю Перу. Мередіт осміхнулась. Усе на світлині видавалося таким знайомим! Вона змогла навіть визначити те саме місце, де стояв її предок, під розлогими вітами платана.

Чайник свиснув і відключився. Мередіт висипала в чашку пакетик гарячого шоколаду, додала дві грудочки цукру, усе це розколотила, а потім умостилася з чашкою у фотелі біля вікна й почала читати.

Розповіді в збірці були приблизно однаковими й незначною мірою відрізнялися від району до району: древні, а може, й тисячолітні міфи про демонів та дияволів, поєднання фольклору з природними об’єктами — Крісло диявола, Рогата гора, озеро диявола — усі ці назви вона вже зустрічала на мапі регіону. Мередіт знову розкрила першу сторінку, ще раз перевіряючи, чи там дійсно немає дати першодруку. Такої інформації там не було. Вона побачила, що остання розповідь стосувалася початку 1900-х, однак, зважаючи на те, що автор помер 2005 року, напрошувався висновок, ідо він записав її з чужих слів і відносно недавно.

Стиль Беяра був чітким, ясним і стислим. Він давав фактичну інформацію з мінімумом емоційного забарвлення. Мередіт відчула захват, знайшовши в книзі цілий розділ про Домен де ля Кад. Ця маєтність перейшла у володіння родини Ляскомбів в епоху релігійних війн — низки конфліктів між католиками й гугенотами впродовж 1562–1568 років. Стародавні роди зазнали поразки й занепали, а їм на зміну прийшли парвеню, вискочки, котрі отримали матеріальну винагороду за свою лояльність католицькому дому Гізи чи кальвіністському дому Бурбонів.

Мередіт читала швидко. Жуль Ляскомб успадкував цей маєток після смерті свого батька 1885 року, а сам помер 1891 року, не залишивши нащадків. Вона посміхнулась — ось іще один фрагмент мозаїки став на своє місце! Із цією думкою Мередіт подивилась на вдову Ляскомба — вічно молоду Ізольду — за склом портрета, поцупленого з холу. Раптом їй пригадалося, що вона не бачила її імені на фамільному склепі родини Ляскомбів-Бусків на цвинтарі в Рен-ле-Бені. Чому?

Іще одна загадка, що потребує перевірки.

Мередіт знову заглибилася в книжку. Беяр перейшов до легенд, безпосередньо пов’язаних із Домен. Виявилося, що багато років ширилися чутки про страшного жорстокого звіра, котрий тримав у панічному страхові околиці Рен-ле-Бена, нападаючи на дітей та селян з віддалених ферм. Загальною рисою всіх цих нападів були сліди від пазурів — три широкі подряпини через усе обличчя. Химерні й незвичні мітки.

Мередіт знову зупинилася, пригадавши про тілесні ушкодження, що їх дістав батько Хола, коли його авто лежало в ущелині на дні річки. А ще їй пригадалася понівечена статуя Марії, установлена на вестготській колоні неподалік від церкви в Рен-ле-Шато. І відразу ж у пам’яті Мередіт зринуло видіння побаченого в кошмарному сні гобелена, що висів над кепсько освітленими сходами; відчуття, що її хтось переслідує, швидкоплинний дотик пазурів та чорного хутра до її рук.

Раз, два, три — вовк!

І справді: на меморіальній дошці в Рен-ле-Бені, встановленої на честь загиблих у Першій світовій війні, було прізвище Сен-Люп, тобто «святий вовк».

Випадковість?

Мередіт підняла руки над головою й потягнулася, намагаючись розігнати кров і позбутися ранкової сонливості та неприємних спогадів про сьогоднішній нічний кошмар, а потім знову заглибилась у книжку. У період між 1870 та 1885 роками трапилося чимало загадкових смертей і зникнень. Потім настав період відносного спокою, який змінився посиленням чуток — починаючи з осені 1891 року й далі, — супроводжуваним дедалі міцнішим переконанням, що потвора, демон з місцевого фольклору, переховується у вестготській гробниці на території Домен де ля Кад. Упродовж наступних шести років сталося кілька несподіваних і загадкових смертей унаслідок чийогось нападу, але 1897 року ці напади раптово припинились. Автор не стверджував, але підводив до думки, що кінець насильству й жаху був якимось чином пов’язаний з тим, що частину будинку знищила пожежа, а саму гробницю було зруйновано.

Мередіт закрила книгу та згорнулася калачиком у фотелі. Посьорбуючи гарячий шоколад, вона намагалась упорядкувати свої думки й нарешті збагнула, що саме не давало їй спокою: досить дивним їй видавалося те, що в праці, присвяченій фольклору та легендам, не було жодної згадки про колоду карт Таро. Під час своїх студій Одрік Беяр не міг не чути про ці карти. У цій колоді не лише знайшов відображення місцевий ландшафт і не лише надзвичайно важливе те, що вона була надрукована підприємством, яке належало родині Бусків. Річ у тім, що в ній віддзеркалився власне той період часу, що його описано в книзі.

Навмисне умовчання?

І раптом до неї знову повернулося це відчуття. Прохолода й раптове ущільнення повітря. Відчуття того, що тут недалеко хтось є — не в кімнаті, але поруч. Відчуття скороминуще, немов дотик.

Леоні?

Мередіт підвелась, відчуваючи, що якась невидима сила притягує її до вікна. Вона витягла довгий металевий шпінгалет, розчинила стулки високого вікна й поштовхом розчинила віконниці, притиснувши їх до стіни. Повітря надворі було холодне, і шкіра Мередіт одразу ж укрилася пухирцями, а очі засльозилися. Заплутавшись у плетиві гілок, у кронах старезних дерев свистів і зітхав вітер. У повітрі відчувалися неспокій, бентежність, воно несло в собі спогади про відлуння музики. Ноти, що їх ніс вітер. Мелодія місцевості.

Глипнувши на територію, що розкинулася перед нею, Мередіт краєм ока помітила якийсь рух. Вона поглянула вниз і помітила, як із затишку будинку вийшла гнучка граціозна постать у плащі з капюшоном.

Мередіт здалося, що вітер зненацька набрав сили, війнув через арковий проїзд, прорізаний у високому самшитовому живоплоті, і понісся до диких луків з високою некошеною травою. На далекому озері він збурив хвильки, що стали хлюпати об берег, а їхні пінисті гребінці вискакували на траву.

Силует фігури тримався в тіні, ховаючись від дедалі прискіпливішого погляду світанкового сонця, промені якого почали то тут, то там пробиватися крізь тоненький серпанок хмаринок, що пливли по рожевому небу. Силует наче ширяв над мокрою травою, укритою тонким шаром роси. Мередіт відчула запах вологої землі, осені, спаленої стерні й багать. І запах кісток.

Мовчки й зачудовано дивилась вона, як постать жінки — а Мередіт ані на мить не сумнівалася, що то була жінка, — рушила до озера. На хвилину вона зупинилась і постояла на невеличкому узвишші над водою.

Зір Мередіт напружився й зосередився, наче об’єктив фотокамери під час зйомок великим планом. Їй здалося, що вона побачила, як капюшон упав з голови дівчини, відкривши її лице. Воно було бліде, бездоганної форми, із зеленими очима, що колись сіяли, як два смарагди. Колись. А тепер то була лише їхня слабка вицвіла подоба. Кучері, схожі на мідні завитки, просвічуючись у сонячних променях, розсипались мантією по тендітних плечах, сягаючи аж вузенької талії. Форма без змісту.

Мередіт здалося, що дівчина теж уважно дивиться їй у вічі, перебираючи в пам’яті власні спогади, сподівання й видіння.

А потім таємнича постать зникла в лісових хащах. «Леоні!», — прошепотіла Мередіт у запалій тиші.

Вона ще трохи постояла коло вікна, вдивляючись у те місце біля озера, де щойно стояла примарна фігура. Навколишнє повітря непорушно завмерло. У сутінках дерев ніщо не ворушилося.

Нарешті Мередіт зачинила вікно й повернулась у кімнату.

Кілька днів тому, та які там кілька днів — кілька годин, вона б утратила самовладання й запанікувала. Почала б боятися найгіршого. Стала б гарячково вдивлятися в дзеркало й бачити в ньому замість себе Жанету.

Але зараз — ні.

Мередіт не могла пояснити чому так, проте якимось загадковим чином усе змінилось. У думках запанувала цілковита ясність. Почувалася вона прекрасно. Жодного страху й близько не було. Усе побачене й почуте вишикувалось у послідовну низку — як музичний твір. У тунелі в Рен-ле-Бені — вода. На дорозі до Сугреню — земля. Тут, у готелі, особливо ж у цій кімнаті, де її присутність була найвідчутнішою, — повітря.

Мечі як масть повітря означають кмітливість та інтелект. Кубки як масть, пов’язана з водою, означають емоції. Пентаклі, масть землі, репрезентують фізичну реальність, скарб. З усіх чотирьох мастей бракувало лише вогню. Бракувало жезлів — масті вогню, енергії та конфлікту.

Уся історія — у цих картах.

А може, цей квартет уже знайшов своє завершення в минулому? У тій пожежі, що зруйнувала частину будинку в Домен понад сто років тому?

Мередіт повернулася до копії колоди, яку дала їй Лаура, і стала вдивлятись у зображення, сподіваючись, що вони викажуть їй свої таємниці. Розклавши їх перед собою, вона спробувала розслабитись і вивільнити свою фантазію та думки. Жінка пригадала розмову з Холом по дорозі до Рен-ле-Шато, коли вона розповідала йому, як стародавні вестготи ховали своїх царів і шляхту разом з їхніми скарбами в потаємних гробницях, а не на цвинтарях. Як вони тимчасово змінювали русло річки, щоб побудувати під ним погребальну камеру.

Якщо оригінальна колода пережила пожежу, бувши схованою на території Домен де ля Кад, то яке місце може бути безпечнішим за древню вестготську усипальницю? Згідно зі свідченнями Беяра, ця гробниця була збудована в той-таки вестготський період. Якщо колись тут текла річка, то це було б ідеальною схованкою. Видимою, але зовсім неприступною.

Нарешті сонце прорвало покривало хмар.

Мередіт позіхнула. Від недосипання їй паморочилась голова, проте водночас у неї грала кров від надміру адреналіну. Вона зиркнула на годинник. Хол сказав, що доктор О’Доннел прийде о десятій, тож до зустрічі лишалася ще година.

Задосить часу для задуманого.

Хол стояв у власній спальні в службовій частині готелю, міркуючи про Мередіт.

Він приспав її після того кошмару, що їй наснився, а потім йому самому розхотілося спати. Не бажаючи вмикати світло й турбувати жінку, він зрештою вирішив потихеньку вислизнути з номера та принагідно ще раз переглянути свої записи перед зустріччю з Шейлою О’Доннел. Хол волів ретельно підготуватись до зустрічі.

Хол глянув на годинник. Дев’ята. Іще годину чекати, перш аніж він знову побачить Мередіт.

Його вікна на горішньому поверсі виходили на південь і схід, надаючи змогу безперешкодно бачити галявини й озеро, а також кухню та службові приміщення в боковій частині будинку. Хол побачив, як один із прибиральників викинув у сміттєвий бак чорний пластиковий пакунок зі сміттям. Іще один стояв, зіщулившись від холоду, та палив цигарку. Дим маленькими хмарками розчинявся в ранковому повітрі.

Хол сів на підвіконня, потім пішов був у кімнату випити води, але передумав. Він нервував і не знаходив собі місця. Він знав, що не слід покладати великі надії на те, що йому розповість О’Доннел, проте все одно його цікавила будь-яка інформація про ту ніч, коли загинув батько. Можливо, ця жінка пригадає щось таке, що нарешті змусить поліцію перекваліфікувати справу як смерть за підозрілих обставин, а не як дорожню пригоду з фатальним наслідком.

Хол пробігся пальцями по волоссю.

Його думки мимоволі знов повернулися до Мередіт. Хлопець усміхнувся. Може, коли все це скінчиться, вона буде не проти, якщо він приїде до неї в гості до Сполучених Штатів. Він спинив себе. Хіба ж не сміховинно думати про таке після лише двох днів знайомства? Утім, він був певен, що ні, не сміховинно. Бо вже давно ніхто з дівчат йому не подобався так, як Мередіт. Дуже давно.

А що його тримає? Роботи в нього нема, у Лондоні — порожня квартира. Тож він запросто може поїхати хоч в Америку, хоч деінде. Куди йому, в біса, заманеться. Гроші в нього будуть. Хол знав, що дядько збирається викупити його частку бізнесу.

Звісно, якщо Мередіт захоче його там бачити.

Хол стояв біля високого вікна, спостерігаючи, як готель прокидається до життя. Він потягнувся й позіхнув. На під’їзній алеї показався автомобіль. З нього вийшла висока струнка жінка з коротко стриженим волоссям і нерішуче піднялася сходами.

За кілька хвилин на його столику задзвонив телефон. То була реєстраторка Елоїза, котра повідомила Хола, що приїхала гостя, на яку він чекав.

— Невже? Вона ж прибула на цілу годину раніше.

— Тож попрохати її, щоб зачекала? — спитала Елоїза.

Хол завагався.

— Та ні, не треба. Усе гаразд. Я зараз спушуся.

Стягнувши зі спинки крісла куртку, він побіг униз вузькими службовими сходами. Унизу він зупинився, витяг із кишені телефон і набрав готельний номер.

Мередіт одягла голубі джинси, натягнула коричневий светр Хола поверх футболки з довгими рукавами, взула черевики.

Пригадавши, що надворі й досі холодно, вона прихопила шерстяні рукавички, джинсову куртку та шарф. Її рука вже торкнулася дверної ручки, коли на тумбочці задзвонив телефон. Вона кинулась до нього та взяла слухавку.

— А, привіт, — відповіла вона радісно, почувши голос Хола.

Проте його тон був діловий і серйозний.

— Вона вже тут.

РОЗДІЛ 85

— Хто — вона? Леоні? — різко перепитала Мередіт, і досі перебуваючи в полоні власних думок.

— Хто? Ні. Доктор О’Доннел. Вона вже тут. Я зараз коло реєстратури. Ти можеш до нас підійти?

Мередіт зиркнула на озеро, зрозумівши, що експедицію доведеться відкласти на якийсь час.

— Звісно, — зітхнула вона. — Зараз буду.

Мередіт постягувала з себе додатковий одяг, що мав би захистити від холоду, светр Хола замінила на власний, із вирізом, зачесалась і швидко вийшла з кімнати. Зупинившись на горішній площадці сходів, вона глянула на вестибюль з його підлогою-шахівницею. Там стояв Хол, розмовляючи з високою темноволосою жінкою, котру вона вже десь неначе бачила. Трохи попорпавшись у пам’яті, Мередіт пригадала. Це саме та жінка, котра стояла й курила, прихилившись до стіни на Пляс де Дьо Рен того вечора, коли вона приїхала до Рен-ле-Бена.

— Отакої, — пробурмотіла Мередіт сама до себе.

Щойно Хол побачив її, його обличчя осяяла радість.

— Привіт, — сказала Мередіт, цьомкнувши Хола в щоку й подаючи руку доктору О’Доннел. — Мене звати Мередіт. Вибачте, що змусила вас чекати.

Жінка примружила очі, силкуючись пригадати, де ж вона бачила цю Мередіт раніше.

— Ми перекинулись кількома словами того вечора, коли був похорон, — сказала Мередіт, допомагаючи їй. — Пам’ятаєте, біля піцерії, на площі?

— Невже? Ага, дійсно, — сказала О’Доннел, і напруження на її обличчі змінилося полегкістю.

— Я замовлю нам каву в барі, — сказав Хол, ідучи попереду. — Там буде досить тихо, щоб поговорити.

Жінки пішли слідом, і Мередіт із ввічливості заговорила до старшої жінки, щоб порушити ніякову тишу. Вона спитала в неї, чи довго та живе в Рен-ле-Бені, що привело її до цього куточку Франції, чим заробляє на життя тощо. Звичайні запитання, які ставлять у таких ситуаціях.

Шейла О’Доннел відповідала невимушено, проте за цією невимушеністю відчувалася прихована нервозність. Вона була дуже худою. Її очі постійно рухались, і вона час від часу потирала кінчики пальців об великий палець. Мередіт дала їй не більше тридцяти з гаком, але доктор О’Доннел мала зморшкувату шкіру людини, старшої за віком. Мередіт почала здогадуватися, чому поліція не палала бажанням серйозно ставитись до її свідчень про нічну катастрофу.

Вони обрали той самий закуток, де минулого вечора сиділи з дядьком Хола. Удень атмосфера там була зовсім іншою. Через запах полірувального засобу з бджолиним воском та свіжі квіти на стойці бару важко було викликати в пам’яті смак учорашніх вина й коктейлю.

— Дякую, — сказав Хол, коли офіціантка поставила перед ними тацю з кавою.

Коли він розливав її по філіжанах, запала нетривала тиша. Доктор О’Доннел узяла каву без молока. Коли вона розколочувала ложечкою цукор, Мередіт помітила на її зап’ястях ті самі червоні шрами, що й тоді, у Рен-ле-Бені. «Дивно, — подумала вона, — звідки вони в неї взялися?»

— Перш аніж ми почнемо розмову, — сказав Хол, — я хотів би подякувати вам за те, що ви погодились зустрітися зі мною.

Мередіт із полегкістю відзначила, що голос Хола був спокійний, урівноважений та діловий.

— Я знала вашого батька. Він був добрим чоловіком, моїм приятелем. Проте мушу сказати вам, що в мене дійсно немає для вас нічого нового. Я вже все розповіла.

— Розумію, — відповів Хол, — та я буду дуже вдячний вам, якщо ви просто ще раз пригадаєте, як це сталось — і все. Я розумію, що нещасний випадок трапився понад місяць тому, але дещо стосовно слідства мене не влаштовує. І тому я сподіваюся, що ви зможете трохи розповісти мені про те, що насправді трапилось тієї ночі. Наскільки я пам’ятаю, ви сказали поліції, начебто щось чули?

Шейла швидко глянула на Мередіт, потім на Хола й відвернулася.

— Вони й досі стверджують, що Сеймур злетів з дороги тому, що був п’яний?

— Саме з цим я ніяк не можу погодитись. Мені просто в голові не вкладається, що татко міг таке утнути.

О’Доннел висмикнула нитку зі своїх брюк. Мередіт побачила, що жінка дуже нервує.

— А як ви познайомилися з батьком Хола? — спитала вона, намагаючись допомогти їй відчути себе впевненіше й розкутіше.

Хол здивувався, що Мередіт його перебила, однак вона злегка похитала головою — мовляв, дай тепер я спробую.

Доктор О’Доннел посміхнулась. Усмішка цілковито змінила її обличчя, і Мередіт помітила, якою привабливою була б ця жінка, якби життя було до неї ласкавішим.

— Того вечора на площі ви спитали мене, що таке bien-aime.

— Так, дійсно питала.

— Так ось, Сеймур був саме такою людиною. Він усім подобався, і його всі любили. І всі поважали, хоча й не дуже добре його знали. Він завжди був чемний, увічливий з офіціантами, з крамарями, до всіх ставився з повагою, на відміну від…. — Вона раптом замовкла. Мередіт і Хол обмінялися поглядами й обоє подумали те саме: Шейла порівнювала Сеймура з Джуліаном Лоуренсом. — Звісно, він мало тут бував, — похапцем додала вона, — але я познайомилася з ним, коли… — Жінка замовкла й стала нервово смикати ґудзика на своїй курточці.

— Так? — заохотила її Мередіт. — Ви познайомилися з ним, коли…

Доктор О’Доннел зітхнула.

— Два роки тому мені довелося… мені велося дуже скрутно. Я працювала на археологічних розкопках недалеко звідси, у горах Сабарте, і потрапила в одну неприємну історію. Припустилася купи помилок. — Вона на мить замовкла. — Коротше кажучи, відтоді мої справи пішли кепсько. Міцним здоров’ям я не вирізняюся, тому здатна працювати лише кілька годин на тиждень — оцінювачкою в одному агентстві в Куїзі. — Шейла знову зробила паузу. — Уже півтора року, як я живу в Рен-ле-Бені. У мене є подруга Еліс, котра мешкає з чоловіком і донькою неподалік, у селі Лос-Серес, тому цілком логічно, що я, зрештою, осіла саме тут.

Мередіт упізнала назву села.

— Лос-Серес — це там, де жив місцевий письменник Одрік Беяр?

Хол здивовано підняв брови.

— Я вже читала його книгу. У себе в номері. Мабуть, її придбав на дешевому розпродажу твій батько.

Хол осміхнувся, явно задоволений, що вона запам’ятала його розповідь.

— Теж достойна людина, — сказала Шейла. — Моя подруга Еліс добре його знала. — Очі її стали печальними. — Я теж була з ним знайома.

З виразу обличчя Хола Мередіт помітила, що йому щось спало на думку, проте він нічого не сказав.

— Річ у тім, що в мене були проблеми. Я забагато пила. — О’Доннел обернулася до Хола. — 3 вашим батьком я познайомилась у барі. У Куїзі. Я втомилась, і, мабуть, надміру випила. Ми розговорилися. Він був такий добрий; трохи стурбувався через мій стан. Став наполягати, що відвезе мене додому до Рен-ле-Бена. Без усяких потаємних думок, просто так. А наступного ранку він несподівано заявився й відвіз мене до Куїзи, щоб я забрала зі стоянки свою машину. — Шейла помовчала. — Ніколи більше він не згадував про той випадок, проте відтоді завжди навідувався до мене щоразу, коли приїздив сюди з Англії.

Хол кивнув.

— Тож ви впевнені, що він не сів би за кермо, якби відчував, ідо не в змозі керувати автомобілем?

Шейла знизала плечима.

— Я не можу твердити на всі сто відсотків, але такого я собі не уявляю.

Мередіт подумала, ідо вони обоє, либонь, трохи наївні. Чимало людей кажуть одне, а чинять інше, та все одно — повага та щире захоплення Шейли батьком Хола справили на неї сильне враження.

— У поліції Холу сказали, що вам здалося, наче ви чули, як стався цей нещасний випадок, але тільки вранці збагнули, що насправді трапилося. Це правда? — тихо й лагідно спитала Мередіт.

Тремтячою рукою Шейла піднесла до рота філіжанку з кавою, зробила два ковтки й із легеньким брязкотом поставила чашку на блюдце.

— Якщо чесно, то я не зовсім упевнена, що саме чула. Якщо це взагалі мало якийсь стосунок до аварії.

— Кажіть.

— Ну, це не було вищання гальм або шин, як зазвичай буває, коли на високій швидкості проходять поворот; скоріше, то був просто якийсь гуркіт. — Шейла помовчала. — Я саме слухала «Щільне повітря» Джона Мартіна. Це досить насичена композиція, і тому я почула той звук тільки через те, що він припав якраз на паузу між нею та наступною піснею.

— Коли це сталося?

— Близько першої ночі. Я підвелася, визирнула у вікно, але нічого не побачила. Було темно й зовсім тихо. Тому я вирішила, що то просто повз мій будинок проїхало якесь авто. І тільки вранці, побачивши швидку допомогу й поліцію біля річки, я здогадалася, що сталось.

З обличчя Хола було видно, що він не зовсім тямить, про що йдеться, проте Мередіт збагнула відразу ж.

— Стривайте, — сказала вона. — З’ясуймо це. Наскільки я зрозуміла, ви визирнули у вікно й не побачили світла фар, слушно?

Шейла кивнула.

— І ви сказали про це поліції?

Хол поглянув на доктора О’Доннел, потім на Мередіт.

— Не розумію, яке це має значення.

— Може, й жодного, — швидко погодилась Мередіт. — Проте однаково дивно. Навіть якщо припустити, що твій батько перебрав, то хіба ж міг він їхати без світла?

Хол насумрився.

— Якщо автомобіль злетів з містка в річку, то фари могли розбитися.

— Так, але ти розповідав мені, що авто було не так уже й сильно пошкоджене, — заперечила Мередіт. — А ще поліція сказала тобі, Холе, що Шейла чула вищання гальм і все таке інше, правильно?

Він кивнув.

— Але ж Шейла щойно сказала нам, що саме цього вона й не чула!

— Та я й досі не…

Тут два моменти. Перший: чому звіт поліції неточний? Другий — хоча це й припущення: якщо твій батько справді не впорався з керуванням на повороті й перекинувся, то неодмінно було б більше шуму та хоч щось було б видно. Я не думаю, що всі фари відразу б розбилися.

Вираз обличчя Хола почав змінюватись.

— Ти хочеш сказати, що автомобіль скотили в прірву? Що він не сам туди з’їхав?

— Гадаю, це — найімовірніше пояснення, — відповіла Мередіт.

Якусь мить вони мовчали, уставившись одне на одного. Їхні ролі помінялися. Хол висловлювався скептично, а Мередіт наполягала на своєму.

— Є ще одне, — утрутилась у їхню розмову Шейла. Хол і Мередіт одночасно повернулись до неї, у запалі суперечки майже забувши про її присутність. — Коли я лягала спати, приблизно хвилин п’ятнадцять по тому, я почула, що їде ще один автомобіль. Через той дивний звук, що його я почула раніше, цього разу я навмисне визирнула у вікно.

— І що? — спитав Хол.

— І побачила блакитний «пежо», що їхав на південь у напрямку Сугреню. Мені тільки вранці дійшло, що то було вже після аварії, близько о пів на другу. Якби те авто їхало через місто, то водій не міг би не побачити машини, що впала в річку. Чому ж він тоді не сповістив поліцію?

Мередіт і Хол перезирнулись, відразу ж подумавши про автівку, припарковану з тильного боку готелю на службовій стоянці.

— А як ви побачили, що то був саме блакитний «пежо»? — спитав Хол, намагаючись не видати свого хвилювання. — Було ж темно.

Шейла почервоніла.

— То було авто такого самого типу та моделі, що й моє. Тут майже кожен другий має таке авто, — пояснила вона виправдувальним тоном. — До того ж за вікном моєї спальні — вуличний ліхтар.

— Що сказали в поліції, коли ви їм про це розповіли?

— Здається, вони визнали це несуттєвим. — Шейла глянула на двері. — Вибачте, мені вже час їхати.

Вона підвелась. Мередіт і Хол зробили те саме.

— Послухайте, — звернувся до неї Хол, засунувши руки в кишені. — Мені страшенно не хочеться нав’язуватись, але чи не могли б ви поїхати до поліційного відділку в Куїзі разом зі мною? І розповісти їм про те, про що тільки-но розповіли мені.

Шейла нерішуче похитала головою.

— Не знаю, — відповіла вона. — Я вже зробила заяву.

— Знаю. Однак було б краще, якби ми з’їздили туди разом… — наполягав Хол. — Я бачив звіт про аварію, і більшості з того, про що ви мені щойно розповіли, у матеріалах немає. — Він пригладив пальцями свою неслухняну чуприну. — Я вас туди відвезу, добре? — Хол утупився в жінку своїми блакитними очима. — Просто я хочу докопатись до істини. Заради мого батька.

Зі стражденного обличчя доктора О’Доннел Мередіт здогадалася, наскільки важко їй зараз ухвалити рішення. Вона явно не хотіла зв’язуватися з поліцією. Проте її любов та повага до батька Хола взяли гору. Вона різко кивнула головою.

Хол полегшено зітхнув.

— Спасибі, — сказав він. — Я дуже вам удячний. Давайте я заїду за вами, скажімо, о дванадцятій. А ви тим часом усе добре обміркуєте. Гаразд?

Шейла кивнула.

— Я маю сьогодні вранці кілька невідкладних доручень — саме тому я й приїхала раніше, проте до одинадцятої я повернусь.

— От і добре. А де ви живете?

Шейла дала йому адресу. Вони трохи ніяково потиснули одне одному руки, а потім рушили до вестибюля. Мередіт пішла до себе, а Хол вийшов провести доктора О’Доннел.

І ніхто з них не почув, як клацнули двері — ті, що ведуть із бару до службових приміщень у задній частині готелю.

РОЗДІЛ 86

Джуліан Лоуренс важко дихав. Кров гупала йому в скроні. Сягнистим кроком він увійшов до свого кабінету й грюкнув за собою дверима так, що аж задрижало скло в книжкових шафах.

Тремтливою рукою він видобув із куртки цигарки та запальничку. Рука його тремтіла так сильно, що він не відразу зміг клацнути запальничкою й прикурити. Комісар казав йому, що хтось приходив зробити заяву в справі, якась англійка на ім’я Шейла О’Доннел, але вона нічого не бачила. Це був серйозний сигнал, бо десь він уже чув це ім’я, але не став уживати заходів. Оскільки поліція не взяла до уваги її свідчення, то все це видалось йому неістотним. У поліції йому сказали, що вона п’яничка.

Навіть коли вона заявилася сьогодні вранці до готелю; Джуліан не зміг уторопати, з чим це пов’язано. Іронія полягала в тому, що він став підслуховувати її розмову з Холом і Мередіт лише тому, що чув про її роботу в антикварному агентстві в Куїзі. Джуліан швидко вирішив, що міс Мартін запросила її поговорити про бусківську колоду Таро.

Дослухавшись до розмови, він згадав, звідки знає прізвище О’Доннел. У липні 2005 року на майданчику археологічних розкопок у Сабартських горах стався нещасний випадок. Джуліан не пам’ятав подробиць, але тоді загинуло кілька людей, включно з відомим місцевим літератором, чийого імені він наразі не міг пригадати. Проте нині це не важливо.

А важило те, що ця жінка бачила його авто. Джуліан був певен у неспроможності довести, що це була саме його автівка, а не якесь із багатьох ідентичних авт, але цього могло вистачити, щоб порушити баланс не на його користь. Поліція не сприйняла всерйоз її свідчень, однак якщо на цьому наполягатиме Хол, вони можуть змінити своє ставлення.

Він не міг повірити, що О’Доннел уже встигла якось пов’язати «пежо» з Домен де ля Кад, інакше вона навряд чи зважилась би сюди приїхати. Проте він не міг ризикувати, чекаючи, доки в неї з’явиться така думка.

Він мав щось удіяти. Знову його змушують, як і у випадку з братом, удатись до крайнощів. Джуліан глянув на малюнок, що висів на стіні над його столом, — древній символ Таро, який пропонував безкінечні можливості; натомість чоловік відчував, як його заганяють у пастку.

На поличці під малюнком лежали предмети, знайдені ним під час розкопок на території маєтку. Джуліан не відразу змирився з думкою, що древня гробниця була тим, чим вона була, — лише купою старого каміння. Утім, дещо він таки знайшов. Коштовний, хоча й пошкоджений, годинник з ініціалами АУ та срібний медальйон із двома мініатюрами всередині, обидва викопані з могил, що їх він виявив біля озера.

Минуле — ось що його цікавило. Знайти карти. А не розгрібати проблеми сьогодення.

Джуліан підійшов до карафки, що стояла на комоді, та налив собі бренді, воліючи заспокоїти нерви. Він випив одним духом, а потім глянув на годинник.

Чверть на одинадцяту.

Джуліан зняв куртку з гачка на дверях, кинув у рот м’ятну жувальну гумку, схопив ключі від авта й вийшов з кабінету.

РОЗДІЛ 87

Мередіт залишила Хола, коли той домовлявся з комісаріатом у Куїзі. Потім він мав поїхати й забрати О’Доннел.

Вона поцілувала його в щоку. Хол підняв руку, тихо сказав, що зателефонує їй пізніше, та швидко повернувся до своєї розмови. Мередіт зупинилася коло привітної реєстраторки спитати, чи не знає та, де можна роздобути лопату. Елоїза ніяк не відреагувала на це досить незвичне запитання й відповіла, що десь у парку зараз працює садівник, — може, він допоможе чимось.

— Дякую, я спитаю в нього, — сказала Мередіт і, обгорнувши шарфом шию, вийшла на терасу. Сонце майже висушило ранкову імлу, однак трава й досі блищала срібною росою. Усе купалося в мідно-золотавих променях, а прохолодне осіннє небо було всіяне білими цяточками хмаринок.

У повітрі вже відчувався терпкий запах вогнищ, які зазвичай палять на День усіх святих — Гелловін. Мередіт повільно втягнула носом повітря, вдихаючи запах свого дитинства, коли вони з Мері з майже релігійним захватом вирізали страшні пики в гарбузах, роблячи з них ліхтарі. Їй пригадалось, як вона готувала свій розбишацький костюм. Зазвичай Мередіт зустрічала це свято зі своїми друзями, вдягнувшись привидом, для чого в білому простирадлі робили два отвори для очей, а чорним маркером малювали моторошний рот.

Легко збігши вниз по сходах на гравійну стежку, вона подумала: а що зараз робить Мері? Та відразу ж збагнула, що нічого. Бо вдома зараз лише чверть на п’яту, і Мері, напевне, ще спить. Треба буде зв’язатися з нею пізніше й побажати щасливого Гелловіна.

Садівника ніде не було видно, проте його візок стояв неподалік. Мередіт озирнулася — може, він десь поблизу та якраз повертається, але не побачила нікого. Вона трохи повагалась, а потім узяла маленьку садову лопатку, що лежала поверх зібраного у возику сухого листя, сховала її під куртку та швидко рушила через галявину до озера. Вона поверне лопатку, щойно зможе.

Мередіт охопило дивне відчуття, ніби вона йде слідами тієї постаті, що її бачила сьогодні вранці.

Бачила чи уявила, що бачить?

Вона мимоволі озирнулася на готель і відшукала своє вікно, щоб пересвідчитися, чи могла вона взагалі бачити щось із такої значної відстані.

Коли Мередіт почала обходити озеро з лівого боку, стежина помітно пішла вгору. Зарослим травою схилом вона вибралась на невелике узвишшя над озером якраз напроти готелю. Дивно, але їй здалося, що саме на цьому місці вона бачила сьогодні вранці ту примарну постать.

Уявляла, що бачить.

Неподалік виднілася кам’яна лавиця, вигнута у формі півмісяця. Її поверхня блищала від роси. Витерши її рукавичками, Мередіт присіла. Як і завжди, коли вона опинялася побіля глибокого водоймища, думки про Жанету й про те, у який спосіб її матір збавила собі віку, швидко виринули з її пам’яті: Жанета ввійшла в озеро Мічиган, набравши повні кишені каміння. Зовсім як Вірджинія Вульф, про яку Мередіт пізніше дізналась у школі, хоча навряд чи її мати щось знала про цю письменницю. Проте, сидячи на лаві біля озера, Мередіт здивувалася, наскільки спокійно та легко їй було на душі. Вона думала про свою справжню матір, але наразі ці думки не супроводжувались почуттям провини. Не було калатання серця, не було припливу сорому, не було каяття. Ця лавка стала місцем для роздумів у тихій та усамітненій обстановці. З гущавини лісу долинало каркання ворон і пронизливе щебетання дроздів; позаду Мередіт стиха шуміли високі кущі самшиту, а попереду простиралось озеро, за яким відкривався краєвид на будинок.

Вона ще трохи посиділа, заглибившись у роздуми, а потім вирішила йти далі. Дві години тому Мередіт дуже засмутилася через те, що не могла вирушити на пошуки руїн гробниці. З огляду на нерішучу поведінку Шейли О’Доннел у барі, навряд чи Хол устигне впоратися зі своїми справами до першої години дня.

Витягнувши стільниковий телефон, вона перевірила, чи є зв’язок, а потім знову сховала його в кишеню. Якщо треба, Хол із нею зв’яжеться.

Обережно ступаючи, щоб не послизнутися на мокрій траві, Мередіт зійшла з узвишшя над озером та оцінила своє місцезнаходження. В одному напрямку стежина огинала озеро й вела назад до будинку. З протилежного боку виднілася заросла стежка, що йшла в букові хащі.

Мередіт рушила цією непримітною стежиною та невдовзі опинилася серед густого лісу з острівцями сонячного світла. Незабаром жінка вийшла на перехрестя приблизно однакових стежок. Декотрі підіймались угору, деякі спускалися вниз у напрямку долини. Спочатку вона хотіла знайти руїни вестготської гробниці, а вже від неї шукати місце, де, здогадно, заховано карти. Усе було надто просто, і цілком можливо, карти вже давно хтось знайшов, проте Мередіт вирішила, що спробувати таки варто й саме в цей спосіб.

Вона покрокувала стежкою, що привела до невеличкої галявини. За кілька хвилин схил круто пішов униз. Поверхня землі під ногами Мередіт змінилася. Вона пішла повільніше, обережно ступаючи по мокрих каменях та гравію й часто зупиняючись. Під її ногами хрумтіли сухі гілочки та скочувалися вниз камінці. Нарешті Мередіт опинилась на якійсь природній платформі, що дуже нагадувала місток. А під платформою, виходячи на неї під прямим кутом, виднілася смуга коричневої землі, що тяглась униз через зелені зарості, що оточували її зусібіч.

Крізь прогалину в деревах Мередіт розгледіла на далекій горі скупчення кам’яних мегалітів, які сіріли на зеленому тлі лісу. Вочевидь, то були ті самі споруди, що їх показував Хол дорогою до Рен-ле-Шато.

Волосся на її голові стало диба.

Мередіт раптом збагнула, що з цього місця можна побачити всі природні віхи, про які їй розповідав Хол: Крісло диявола, Кропильницю й Зуб диявола. Ба більше, саме звідси можна також побачити всі ті місця, що слугували фоном на картах Таро.

Гробницю було збудовано ще за часів вестготів. Тоді цілком резонно припустити, що в цих місцях є й інші вестготські поховання. Мередіт озирнулась. А місце, на якому вона стояла, навіть на її аматорський погляд, було дуже схоже на висохле русло річки.

Намагаючись не давати волі своєму ентузіазму та збудженню, Мередіт роззирнулася, шукаючи шлях, яким можна було б спуститися з платформи. Проте нічого годящого видно не було. Вона трохи повагалась, а потім, розвернувшись, поволі посунулась навкарачки до краю та звісилась на витягнутих руках униз. На мить зависнувши в повітрі, Мередіт розтисла руки — і за швидкоплинну запаморочливу мить її ступні вдарились у висохле річище.

Аби пом’якшити удар, вона зігнула коліна, а потім випросталась і пішла вниз. Смужка брунатної землі скидалася на дно річки, що пересихає в літні місяці, проте воно тут було слизьким від роси. Невдовзі поблизу того місця, де русло різко пірнало вниз, наче крута гірка на дитячому майданчику, Мередіт помітила невелику заглибину. Підійшовши ближче, вона побачила, що з-під густого вимитого водою коріння ялівцевого куща стирчить плаский сірий камінь. Заглиблення було надто малим, щоби являти собою могилу, однак було видно, що камінь опинився там зовсім не випадково. Мередіт витягла телефон і зробила кілька знімків.

Потім сховала мобільник і заходилася смикати траву та коріння. Його тоненькі ниточки виявились міцними, немов дроти, та все ж таки Мередіт удалося розчистити досить місця, аби пильніше придивитися до вологої зеленої ділянки.

Вона відчула, як у кров ринув адреналін. Там було кільце з каменів, яких загалом виявилося вісім. Схема їх розташування видалася Мередіт знайомою, і вона стала гарячково напружувати пам’ять. Придивившись уважніше, вона здогадалася, що форма кільця нагадувала зіркову корону з фігури La Force — Сила. І тепер на цьому місці Мередіт побачила, що навколишній ландшафт за кольорами й тонами збігався саме з цією картою.

Передчуваючи знахідку, Мередіт устромила пальці у вологу зелену поверхню мокрої землі й, відчуваючи, як крізь кінчики її дешевих вовняних рукавичок просотується вода, висмикнула найбільший з каменів. Вона витерла його начисто — і задоволено зітхнула. Чорною смолою чи фарбою на камені була намальована п’ятикутна зірка, взята в коло.

Символ масті пентаклів. Масті скарбів.

Мередіт зробила ще кілька знімків, а потім поставила камінь на ребро. Витягши з кишені поцуплений рушник, вона почала копати, шкрябаючи лопаткою об каміння та уламки невипаленої глиняної черепиці. Вона підняла один із цих уламків і роздивилася. Він був схожий на покрівельну черепицю, але ж чому тоді він опинився тут, далеко від будинку?

Нарешті металевий заступ ударився в щось чималеньке. Обережно, щоб нічого не пошкодити, Мередіт відклала лопатку вбік і завершила роботу вручну, знявши рукавички й викопуючи пальцями грязюку, в якій траплялися чорні жучки та хробаки.

Нарешті пальці, що стали в цей момент її очима, намацали якийсь грубий матеріал, схожий на вощену тканину. Мередіт нагнулася, щоб краще придивитись, і розгорнула пакуночок. Під тканиною виявилося красиве лаковане вічко маленької скриньки з перламутровою застібкою. Скринька скидалась на дамську шкатулочку для шитва — гарненьку та явно недешеву. Зверху виднілись ініціали, зображені двома мідними літерами, потемнілими та роз’їденими корозією.

LV.

Мередіт посміхнулась. Ну звісно, Леоні Верньє. Інакше й бути не могло.

Вона зібралась була підняти вічко, проте завагалась. І що, як там карти? А чи справді вона хоче їх бачити?

Раптом відчуття самотності важким тягарем упало Мередіт на плечі. Лісові звуки, що досі здавалися такими ніжними та заспокійливими, ураз стали гнітючими й загрозливими. Витягнувши мобільника з кишені, вона глянула час. Може, зателефонувати Холові? Нестримне бажання почути людський голос — його голос — охопило її й гострим ножем прохромило серце. Проте вона оговталась і почала міркувати. Чи варто турбувати Хола під час його зустрічі з поліцією? Мередіт повагалася ще трохи, а потім таки відправила СМС — і відразу ж пошкодувала. Це називається «відволікаюча діяльність»: ти робиш будь-що, бо бракує духу взятися за головне. І навіщо ото зайвий раз турбувати зайнятих людей?

Мередіт подивилась на скриньку, що лежала перед нею.

Уся історія — у картах.

Вона витерла руки, закаляні багном під час гарячкових розкопок, — тепер уже об джинси. А потім повільно й обережно підняла віко. У скриньці було повно котушок, ниток, стрічок і наперстків. У подушечці зі зворотного боку вічка стирчали голки та шпильки. Червоними від холоду та копання пальцями, Мередіт відсунула котушки й занурила руку в нутрощі скриньки так само, як нещодавно занурювала її в мокру землю.

Ось вони. Вона побачила верхню карту із зеленим крапом, на якому виднівся вже знайомий дрібний та витіюватий візерунок сріблясто-золотистого кольору. Тільки він був не такий яскравий і явно намальований рукою, а не виготовлений друкарським способом. Мередіт пробігла пальцями по поверхні. Інша структура — шорстка, а не гладенька. Радше схожа на пергамент, а не на сучасну вкриту пластиком колоду.

Мередіт порахувала до трьох, набираючись духу, а потім перевернула верхню карту.

На неї дивилося власне обличчя. Карта XI. Справедливість.

Коли Мередіт споглядала намальований від руки образ, то почула в голові якесь шепотіння. Не ті голоси, що переслідували її матір, а голос тихий і ніжний, що його вона чула вві сні та який линув із подихом повітря крізь гілля й стовбури осіннього лісу.

Звідси, з цього місця, час лине у вічність.

Мередіт підвелася. Найбільш логічним кроком було зараз забрати карти й піти з ними до будинку. Там ретельно вивчити їх у тиші кімнати, озброївшись усіма своїми нотатками, підімкнувшись до Інтернету та розклавши для порівняння колоду-копію.

Можливо, якби не голос Леоні, що почувся їй знову. За якусь невловиму мить увесь світ наче збігся до розмірів оцього клаптика землі. Мередіт подивилась на бруд, що набився під нігті, і в її ніздрі вдарив запах землі, а сирість, здавалося, проникла до самісіньких кісток.

Можливо, але не зараз.

Щось кликало її далі в ліс. Вітер шумів сильніше, ставав дедалі дужчим і ніс із собою щось більше, ніж просто звуки лісу. Музику, яка відчувалась, але не була чутною. У шерхоті опалого листя та поскрипуванні гілок Мередіт уловила слабку мелодію.

Окремі ноти, сумний мотив у мінорній тональності та слова, що звучать у її свідомості. Вони ведуть її до зруйнованої гробниці.

Aid lo temps s’en, va res l’Eternitat.

Джуліан залишив авто незамкненим на стоянці біля Рен-ле-Бена й швидко пішов до Пляс де Дьо Рен. Перетнувши її навскоси, він звернув у маленький провулок, де мешкала доктор О’Доннел.

Він розстебнув комірець. Під пахвами на сорочці утворилися мокрі плями поту. Що більше він обмірковував ситуацію, то дужче зростала його тривога. Він просто хотів знайти карти. Тому все, що цьому заважало, було нестерпним і неприпустимим. Жодних хвостів і перепон не мало бути.

Він не замислювався над тим, що скаже докторові О’Доннел. Просто знав, що не мусить дозволити їй поїхати разом із Холом до комісаріату.

Завернувши за ріг, він побачив її. Вона сиділа, схрестивши ноги, на низенькій стіні, що відокремлювала її помешкання від занехаяної алеї, що йшла вздовж річки. Доктор О’Доннел курила й енергійно жестикулювала, розмовляючи по стільниковому телефону.

Про що вона розмовляє?

Джуліан зупинився, і раптом йому запаморочилось голова. Він чітко почув її голос, скрипучий акцент, усі голосні та приголосні, усю телефонну розмову, приглушену гупанням крові в його скронях.

Він зробив крок уперед і прислухався. Шейла О’Доннел нахилилась і, різко тицяючи рукою, загасила цигарку об срібну попільничку. До нього долетіла сказана нею фраза.

Треба піти подивитись авто.

Джуліан ухопився за стіну, щоб не впасти. У роті в нього пересохло, наче в тараньки, і десь з’явився неприємний гірко-кислуватий присмак. Йому закортіло випити, щоб змити цей огидний присмак. Він озирнувся, втрачаючи здатність ясно й логічно мислити. На землі валялася палиця, що наполовину стирчала з живоплоту. А О’Доннел щось говорила й говорила, мабуть, якусь брехню. І чому вона не заткнеться?!

Джуліан махнув палицею та сильно вдарив її по голові.

Шейла О’Доннел скрикнула від болю, а він знову вдарив її, воліючи, щоб вона нарешті замовкла й не зчиняла ґвалту. Жінка завалилась набік на кам’яні плити. І запала тиша.

Джуліан випустив знаряддя вбивства й на мить Непорушно завмер. А потім, нажаханий скоєним, жбурнув палицю назад у кущі й кинувся тікати.