Гробниця

РОЗДІЛ 88 Домен де ля Кад, 1 листопада 1891 року, неділя

Анатоля поховали на території маєтку Домен де ля Кад. Місце для могили було вибране на узвишші біля озера, у затінку дерев, поблизу кам’яної округлої лавиці, на якій так любила сидіти Ізольда.

На нечисленній поховальній церемонії службу правив панотець Соньєр. Єдиними жалібниками були Леоні, котра ввесь час спиралася на руку мосьє Беяра, метр Фроміляж і мадам Буск. Ізольда ж лишалася під безперервним наглядом у своїй спальні й навіть не усвідомлювала того, що відбувається похорон. Замкнена у своєму мовчазному нерухомому світі, вона не знала, швидко чи повільно лине час; цілком можливо, що він узагалі перестав для неї існувати й стиснувся лише до скороминущих миттєвостей між цоканнями годинника. Життя Ізольди зіщулилось до тісного простору її свідомості. Вона розрізняла світло й темряву, відчувала, що її то спалює лихоманка, то морозить холод; а ще вона відчувала себе загорнутою в покривало між двома світами, що його вона була неспроможна з себе скинути.

Та сама група людей наступного дня засвідчила свою останню шану докторові Габіньйо, якого поховали на парафіяльному кладовищі Рен-ле-Бена. Цього разу кількість жалібників значно збільшилася за рахунок мешканців містечка, котрі знали цього здібного молодого лікаря й захоплювались ним. Доктор Куран виголосив прощальну промову, у якій високо оцінив працьовитість Габіньйо, його небайдужість і почуття обов’язку.

Після похорону Леоні, онімівши від горя й тягаря обов’язків, що так несподівано впав на її ще дівчачі плечі, усамітнилась у Домен де ля Кад і рідко з’являлася при людях. Маєток поринув у безрадісну рутину, і день змінявся наступним днем, так само безкінечним і схожим на попередній.

Сніг випав рано, вкривши білою габою буковий ліс, галявини та парки. Озеро замерзло й перетворилося на крижане дзеркало під низькими темними хмарами.

Кожного дня перевіряти здоров’я Ізольди з міста приїздив новий помічник доктора Курана, молодий лікар, що заступив загиблого Габіньйо.

— Сьогодні пульс мадам Верньє дещо пришвидшений, — сказав він, складаючи свої інструменти в чорний саквояж і знімаючи з шиї стетоскоп. — Жахлива втрата й спричинений нею тяжкий удар по здоров’ю не дають, на жаль, підстав сподіватися на швидке одужання, шансів на нього буде тим менше, чим довше триватиме цей стан.

У грудні погода погіршилася. З півночі часом налітали штормові вітри, несучи з собою град і сніг, і безперестанку випробовували на міцність дах та вікна будинку.

Долина річки Од замерзла, і від цього сильно потерпали і люди, і тварини. Безпритульних, яким поталанило, забрали до себе сусіди. Коням і волам бракувало корму, а їхні копита, вкриті замерзлою багнюкою, почали хворіти й гнити. Кригою взялися всі річки. Дороги стали непроїжджими. Бракувало харчів і для людей, і для тварин. Над полями часто чулося дзеленчання дзвіночка священика, котрий слизькими та зрадливими стежинами, вкритими снігом та ожеледдю, ніс Божу благодать іще одному приреченому на смерть грішникові. Здавалось, усі живі істоти невдовзі вимруть одна по одній. Без світла й тепла вони згаснуть, немов свічка на вітру.

У парафіяльній церкві Рен-ле-Бена кюре Буде правив служби за померлими, а подзвін скорботно проводжав їх в останню путь. У Кустоссі кюре Желіс відкрив церкву й запропонував її холодні кам’яні плити всім безпритульним. У Рен-ле-Шато панотець Соньєр проповідував про зло, що крадеться околицями під покровом темряви, й закликав свою громаду шукати порятунку в обіймах єдиної істинної церкви.

А в Домен де ля Кад слуги, хоча й шоковані трагедією та своєю причетністю до неї, трималися мужньо й непохитно. Через тривалу хворобу Ізольди челядь почала ставитись до Леоні як до господині маєтку, але Маріету дедалі більше непокоїло те, що горе забрало в Леоні апетит, і вона ставала дедалі блідішою та худішою, її зелені очі втратили блиск. Проте мужність із нею лишилася. Дівчина пам’ятала, що пообіцяла Анатолю захищати його дружину та дитину й була рішуче налаштована не зрадити пам’ять про брата.

Віктора Константа звинуватили в убивстві Маргарити Верньє в Парижі, в убивстві Анатоля Верньє в Рен-ле-Бені та в замаху на вбивство Ізольди Верньє, колишньої Ляскомб. На стадії розгляду перебувала також справа про напад на повію в Каркасоні. Було висловлене припущення, яке прийняли без подальшого розслідування, що доктор Ґабіньйо, Шарль Денарно та ще один співучасник цієї жахливої трагедії були вбиті за наказом Віктора Константа, хоча він безпосередньо й не натискав на курок.

Мешканці містечка несхвально поставилися до звістки про те, що Анатоль та Ізольда побралися потайки. Головним чином, вони були невдоволені поспішністю шлюбу, а не тим, що Анатоль був племінником першого чоловіка Ізольди. Проте було обмаль сумнівів у тому, що з часом до їхнього вчинку почнуть ставитися терпляче та з розумінням.

Купа дров біля кухні значно поменшала. Ізольда виказувала мало ознак покращення свого психічного стану, зате дитина всередині неї зростала й розвивалася дуже швидко. День і ніч у спальні Ізольди на другому поверсі палахкотів у каміні вогонь. Він тріскотів дровами й кидався жаринками. Дні були короткими, і сонце не встигало нагріти землю до чергового приходу темряви.

Перебуваючи в полоні свого горя, Ізольда й досі була на межі між світом, із якого вона на деякий час відлучилась, і незвіданим краєм, що лежав попереду. Голоси, котрі не полишали її, нашіптували, що коли вона рушить уперед, то на залитих яскравим світлом галявинах знайде своїх рідних і близьких, які її люблять та чекають. Там буде Анатоль, осяяний м’яким і лагідним світлом. Там нема чого боятись. У хвилини, коли на неї сходила благодать — принаймні їй так здавалось, — Ізольді кортіло померти, щоб бути зі своїм коханим. Але душа його дитини, що прагнула народитися, виявилась занадто сильною.

Одного похмурого тихого дня, який нічим не відрізнявся від інших, Ізольда раптом усвідомила, як чуття повернулося до її ослаблих кінцівок. Почалося з пальців. Відчуття було таке кволе, що його можна було легко сплутати з чимось іще. Скажімо, з відруховою реакцією на подразнення. Поколювання в кінчиках пальців та під нігтями. Потім злегка засмикались її ноги під ковдрою. А після цього закололо в потилиці.

Вона поворухнула рукою, і рука підкорилась її волі.

Ізольда почула шум. Ні, не те безкінечне шепотіння, що не відпускало її, а звичайнісінький домашній звук стільця, який посунули по підлозі. Уперше за кілька місяців цей звук не був підсилений чи приглушений часом або світлом. Він увійшов у її свідомість без жодного спотворення.

Ізольда відчула, як над нею хтось схилився, відчула на щоці чийсь подих.

— Мадамо?

Вона ворухнула повіками — і вони затріпотіли. Потім почула, як комусь забило дух, почула тупотіння ніг по підлозі та звук поштовхом розчинених дверей, а потім зойк. Долинаючи із зали на нижньому поверсі, він наче пульсував, дужчав, у ньому бриніли нотки радості й упевненості. «Мадемуазеле Леоні! Мадама прокидається!»

Яскраве світло засліпило Ізольду, і вона закліпала очима. Почувся новий шум, потім чиїсь холодні пальці взяли її за руку. Повільно повернувши набік голову, вона розплющила очі й побачила перед собою обличчя племінниці, котра задумливо дивилась на неї.

— Леоні?

Ізольда відчула, як стиснули її пальці.

— Я тут.

— Леоні… — мовила Ізольда й затнулася. — Анатоль, він…

Одужувала Ізольда дуже повільно. Вона ходила, їла, спала, проте поліпшення її фізичного стану було хитким і нестабільним, а в її сірих очах згас вогонь. Горе наче відсторонило її від самої себе. Усе, що вона думала й бачила, усе, що відчувала на дотик і на смак, торкалося болісних струн пам’яті.

Вечорами вона здебільшого сиділа з Леоні у вітальні й розмовляла з нею про Анатоля, поклавши свої тонкі пальці на живіт, що ставав дедалі опуклішим. Леоні слухала розповідь Ізольди про її роман з Анатолем — від першої миті їхнього знайомства до рішення боротися за своє щастя й здійснити обман на цвинтарі Семетьєр де Монмартр, про скороминущу радість їхнього потаємного вінчання в Каркасоні напередодні страшного буревію.

Проте хоч би скільки разів Ізольда переповідала цю історію, її кінець завжди лишався однаковим. Казка про неземне кохання, що його згубили лиходії.

Нарешті зима скінчилася. Розтанув сніг, хоча в лютому ранковий мороз іще тримав землю у своїх міцних лещатах.

А в Домен де ля Кад Леоні й Ізольда залишалися в полоні своєї туги. Нещасні й осиротілі, спостерігали вони за тінями та примарами на галявинах маєтку. Гості приїздили до них зрідка, за винятком мосьє Беяра та мадам Буск, котра, попри втрату маєтку після одруження Жуля Ляскомба, виявилась великодушною подругою та приязною сусідкою.

Мосьє Беяр час від часу приносив новини з поліції про пошуки Віктора Константа, який під покровом ночі втік із готелю «Де ля Рен» у Рен-ле-Бені тридцять першого жовтня й відтоді ніде у Франції помічений не був.

Поліція дізнавалася про нього на різних курортах та в психлікарнях, що спеціалізувалися на лікуванні хвороби, на яку він страждав, але марно. Держава навіть почала процес конфіскації його чималого майна. За його голову було призначено винагороду. Однак, попри всі ці зусилля, Константа ніде не було ані видно, ані чутно.

Двадцять п’ятого березня, удень нещасливих роковин фальшивого поховання Ізольди на цвинтарі в Парижі, Леоні отримала офіційного листа від інспектора Турона. У ньому він повідомляв її, що оскільки, на думку поліції, Констант утік із країни, скоріш за все, перетнувши кордон Андорри чи Іспанії, його пошуки будуть припинені. Інспектор запевнив Леоні, що втікача буде схоплено та страчено на гільйотині, якщо він надумає повернутись до Франції, і у зв’язку з цим висловлював сподівання, що мадам і мадемуазель Верньє більше не доведеться боятися, що Констант буде їм докучати.

У самому кінці березня, коли негода на кілька днів затримала їх удома, Леоні знічев’я взяла перо й написала листа колишньому приятелеві Анатоля — Ашилю Дебюссі. Вона знала, що тепер він воліє називатися Клодом Дебюссі, проте ніяк не могла наважитися звертатись до нього таким чином.

Листування допомогло заповнити порожнечу в її одноманітному житті та, що було найважливішим для її розбитого серця, підтримувало ту невидиму нитку, яка пов’язувала її з Анатолем. Ашиль розповів їй, що відбувалося на вулицях і бульварах, котрі були колись для неї й Анатоля домівкою, переповів плітки про конфлікти в Академії, про авторів у фаворі та про тих, хто знемилів, про суперечки між художниками, про зневажених композиторів, про скандали й амурні історії.

Леоні було байдуже до світу, що здавався їй тепер таким далеким, таким недосяжним, але все це нагадувало їй про розмови з Анатолем. Подекуди, в старі добрі часи, коли він повертався з Ашилем із вечірки в салоні «Ле Ша нуар», Анатоль заходив до неї в спальню й стомлено падав у фотель біля її ліжка. Леоні, визираючи з-під ковдри, зацікавлено слухала його розповіді.

Дебюссі писав здебільшого про себе, аркуш за аркушем укриваючи своїм схожим на павутиння почерком. Та Леоні не нарікала. Це відвертало її думки від власного горя. Вона сміялася, читаючи про його недільні відвідини церкви Сен-Жерве зі своїм другом-атеїстом, куди вони ходили послухати григоріанський спів. Вони навмисне сідали спинами до вівтаря, виявляючи в такий спосіб свою зневагу і до пастви, і до священика, що правив службу.

Леоні не могла покинути Ізольду, навіть якби була вільною від обов’язку та мала змогу подорожувати. Думка про повернення до Парижа була надто болісною. Бо було ще зарано. На її прохання Ашиль та Габі Дюпон регулярно відвідували цвинтар Семетьер де Пассі, де клали квіти на могилу Маргарити Верньє. Ашиль написав, що її гробниця, спорудження котрої як прощальний прояв щедрості оплатив Дюпон, розташовувалась неподалік від могили художника Едуарда Мане. Тихе, затінене місце. Леоні подумала, що її матері мабуть, сподобалось би лежати в такій компанії.

Погода змінилась, коли настав квітень. Він з’явився, немов генерал на бойовищі. Агресивний, шумний, войовничий. Купи хмар стрімко неслися над вершинами гір. Дні ставали дедалі довшими, ранки — світлішими. Маріета дістала свої голки та нитки. Вона розшила сорочки Ізольди та зробила вставки в її спідниці, щоб припасувати їх до змін у її фігурі.

Пробивши зашкарублу кірку на поверхні землі, червоні, білі та рожеві польові квіти несміливо підставили сонцю свої личка. Кольорові цятки, наче краплини фарби, що падали з пензля, більшали, множились і вібрували в довколишній зелені.

Прийшов навшпиньках сором’язливий травень, провіщаючи довші літні дні та сонячні зайчики на тихих плесах. Приїжджаючи до Рен-ле-Бена, Леоні часто ходила в гості до мосьє Беяра або зустрічалася з мадам Буск, щоб попити чаю у вестибюлі готелю «Де ля Рен». Побіля скромних міських будинків співали канарейки, клітки з якими з приходом тепла повісили надворі.

Цвіли лимони й помаранчі, і різким запахом їхніх квітів повнились вулиці. На кожному розі з візків продавали ранні свіжі фрукти, привезені через гори з Іспанії.

Аж ось і Домен де ля Кад забуяв красою під бездонним синім небом. Яскраве червневе сонце освітило блискучі білі піки Піренеїв. Нарешті настало довгоочікуване літо.

З Парижа Ашиль написав, що нарешті метр Метерлінк надав йому дозвіл покласти на музику його нову драму — «Пеллеас і Мелізанда». Він прислав їй також примірник роману Золя «Розгром», дії якого відбувалися влітку 1870 року під час франко-прусської війни. До книжки Дебюссі додав записку, у якій ішлося про те, що він знає: ця книга неабияк зацікавила б і Анатоля, як і самого Дебюссі, бо обидва вони були синами засуджених комунарів. Леоні заледве дочитала цей роман, проте її втішило те, що Ашиль зробив їй такий інтелектуальний подарунок.

Вона не дозволяла собі навіть подумки повертатися до карт Таро. У її свідомості вони пов’язувалися з трагічними подіями напередодні Дня всіх святих, і хоча їй так і не вдалось умовити панотця Соньєра розповісти про те, що він бачив і робив на прохання її дядька в гробниці, вона добре пам’ятала застереження мосьє Беяра, що диявол Асмодей вештається долинами в лихі часи. І хоча Леоні й не вірила в такі забобони (принаймні, так вона себе переконувала), їй не хотілося ризикувати, бо це могло б спричинити повторення колишніх жахіть.

Вона запакувала свій незакінчений комплект малюнків. Вони були надто болісним нагадуванням про брата й матір. Диявол і Вежа так і лишились ненамальованими. І ніколи Леоні більше не ходила до просіки, обабіч якої росли кущі ялівцю. Її близькість до галявини, де відбулася дуель, краяла їй серце. Дівчина навіть думати не хотіла про те, щоб вирушати в тому напрямку.

Перейми почалися в Ізольди вранці у п’ятницю 24 червня, на день святого Іоанна Хрестителя.

Мосьє Беяр, маючи розгалужену потаємну мережу друзів і знайомих, забезпечив послуги бабки-повитухи зі свого рідного села Лос-Серес.

І вона, і сестра-акушерка прибули якраз учасно перед пологами.

Під обід перейми почастішали. Леоні витерла Ізольді лоба холодною вологою хусткою й розчинила вікна, щоби впустити в кімнату свіже повітря та пахощі ялівцю й жимолості, що росли неподалік у парку. Маріета злегка змочила вуста Ізольди губкою, просякнутою солодким білим вином і медом.

Надвечір Ізольда без будь-яких ускладнень народила хлопчика. Він був у доброму здоров’ї й верещав на ввесь будинок, демонструючи неабияку силу своїх маленьких легенів.

Леоні сподівалася, що з народженням дитини почнеться остаточне одужання Ізольди, що вона стане менш апатичною, менш уразливою, менш відстороненою від навколишнього світу. Леоні, як і вся челядь, мала надію, що з появою дитини, сина Анатоля, в Ізольді знову прокинуться такі потрібні їй любов і бажання жити.

Проте невдовзі після пологів на Ізольду немов упала чорна тінь. Вона турбувалася про здоров’я свого сина, а сама боролась і страждала, намагаючись не зазнати тієї самої жахливої депресії, що спіткала її відразу після вбивства Анатоля. Її крихітний синок, як дві краплини води схожий на свого батька, радше нагадував Ізольді про невіджалувану втрату, аніж давав їй сенс жити.

Невдовзі знадобилися послуги годувальниці.

Минало літо, а стан Ізольди не поліпшувався. Вона здавалася милою й доброзичливою, коли було треба, доглядала за сином, однак у вільні години жила у світі своїх химер, безкінечно переслідувана голосами, що звучали в її голові.

Тимчасом як Ізольда була байдужо-відстороненою, Леоні полюбила свого племінника цілковито й безумовно. Луї-Анатоль був веселим і життєрадісним хлопчиком. Від батька він успадкував чорне волосся Та довгі вії, що обрамляли гарні сірі очі, які дісталися йому від матері. У захопленні від його товариства Леоні забувала, інколи на цілі години, про трагедію, що їх спіткала.

У страшенно спекотні дні липня й серпня Леоні часто прокидалася вранці з відчуттям надії та з легкістю в серці, але невдовзі спогади темною хмарою знову поверталися до неї. Та її любов і рішучість захистити сина Анатоля від лиха допомагали їй зберігати самовладання.

РОЗДІЛ 89

Осінь 1892 року поволі перекотилась у весну 1893, а Констант так і не з’являвся в Домен де ля Кад. Леоні поволі утвердилась у думці, що він таки помер, хоча була б рада мати достовірне підтвердження цього.

Як і торік, серпень 1893 був сухий і жаркий, мов у Сахарі. Посуха змінилася зливами, що впали на ввесь Лангедок і змили в долинах великі ділянки землі, відкривши під її шаром стародавні печери та схованки.

Ашиль Дебюссі виявився справним дописувачем. У грудні він надіслав чергового листа з різдвяними віншуваннями й розповів Леоні, що Національна спілка композиторів збиралася в одному з концертів представити його твір, прелюдію до «Післяполудневого відпочинку фавна», задуману як першу частину сюїти з трьох частин. Читаючи натуралістичний опис відпочинку фавна на просіці, Леоні згадала прогалину в лісі, у якій два роки тому знайшла колоду карт. На мить у неї виникла спокуса сходити в те місце й перевірити, чи й досі вона там.

Проте вона цього не зробила.

Її світ був окреслений не паризькими бульварами та проспектами, а буковим лісом на сході, під’їзною алеєю на півночі й галявинами на півдні. Її тримала на світі лише любов до маленького хлопчика та ніжна приязнь до прекрасної, але хворої жінки, про яку вона пообіцяла піклуватися.

Луї-Анатоль невдовзі став улюбленцем містечка та прислуги, що називала його pichon, тобто малий. Він був пустотливий, але завжди чарівний, увесь час про щось розпитував і чимось цікавився, і в цьому був більше схожий на свою тітку, а не на загиблого батька. Одначе малюк умів також слухати. Коли Луї-Анатоль підріс, Леоні стала гуляти з ним стежинами та парками маєтку. Або його брав із собою рибалити Паскаль, котрий навчив хлопчика плавати в озері. Вряди-годи Маріета дозволяла йому пошкребти ложкою змішувальну макітру, у якій вона готувала якісь ласощі — то малинове суфле, то шоколадний пудинг. Інколи малий, стоячи на триногому ослінчикові, упритул присунутому до столу, з фартухом на шиї, що сягав йому до п’ят, пробував місити тісто для хліба, а Маріета підстраховувала його ззаду, щоб він не впав.

Коли Леоні брала племінника з собою до Рен-ле-Бена, його улюбленою розвагою було сидіти у вуличному кафе, яке так любив Анатоль. Кучерявий, одягнений у сорочечку з комірцем і вельветові бриджі, звужені в колінах, він сидів, звісивши ноги, на високому дерев’яному стільці, наминаючи шоколадне морозиво й попиваючи вишневий сироп і свіжий яблучний сік.

На його третій день народження мадам Буск подарувала Луї-Анатолю бамбукову вудку. А наступного Різдва метр Фроміляж прислав коробочку олов’яних солдатиків хлопцю та святкові побажання для Леоні й Ізольди.

Луї-Анатоль був також частим гостем в оселі Одріка Беяра, котрий розповідав йому перекази про середньовічні часи та шляхетну доблесть шевальє, які захищали Південь від загарбників із Півночі. Замість утомлювати хлопчика читанням історичних книжок, що припадали порохнявою на полицях Домен де ля Кад, мосьє Беяр немов оживлював минуле. Улюбленою історією Луї-Анатоля була розповідь про облогу Каркасона 1209 року та про тих хоробрих чоловіків, жінок і навіть дітей, віком лише трохи старших за нього, що втекли від загарбників до важкодоступних сіл в От Валлє.

Коли малому виповнилося чотири роки, Одрік Беяр подарував йому копію середньовічного бойового меча з гравійованим ефесом і викарбуваними на ньому власними ініціалами. Леоні, скориставшись послугами одного з численних кузенів Паскаля, купила для Луї-Анатоля у Квіяні маленького мідно-червоного поні з густою білою гривою та пишним хвостом. На носі в нього була біла зірочка. Усе те спекотне літо Луї-Анатоль удавав із себе шевалье; він то бився з французами, то перемагав на лицарських турнірах, збиваючи бляшанки з дерев’яного парканчика, спеціально збудованого Паскалем на дальній галявині. А з вікна вітальні за його забавами спостерігала Леоні, пригадуючи, з якими заздрощами та захватом дивилась вона на Анатоля, коли той грав у піжмурки й лазив по деревах у парку Монсо.

Малюк виявив також неабиякі музичні здібності, таким чином засвідчивши, що гроші, начебто викинуті намарно на музичні уроки Анатоля, усе ж пішли на користь. Леоні найняла вчителя гри на фортепіано з Ліму. Раз на тиждень, гуркочучи візком по алеї, приїздив професор — із хусткою на шиї, широкою пришпиленою краваткою та патлатою бородою. Упродовж двох годин він натаскував Луї-Анатоля вправами для п’яти пальців і гамами. І щотижня, від’їжджаючи, він настійно прохав Леоні примушувати хлопця вправлятися на фортепіано, поставивши на тильну частину рук склянки з водою, щоб виробляти належний дотик. Леоні та малий погоджувались, кивали й перші день-два справді виконували рекомендації, проте коли вода розливалася, замочуючи вельветові штанці малого й сукню Леоні, вони весело сміялись і грали натомість шумні дуети.

Лишаючись на самоті, хлопчик часто навшпиньки підбирався до фортепіано й експериментував. Леоні стояла непоміченою на верхній площадці сходів і прислухалася до милих безхитрісних мелодій, що їх створювали маленькі пальчики. І хоч би звідки малий починав, він часто опинявся в тональності А мінор. У такі моменти Леоні пригадувала аркуш із музикою, що його вона поцупила в гробниці та який і досі лежав у фортепіанному стільці. Кожного разу вона міркувала, чи дати його зіграти Луї-Анатолю. Утім, побоюючись прихованої в аркуші чаклунської сили та можливих наслідків її впливу, Леоні не наважувалася цього зробити.

Увесь цей час Ізольда жила в присмерковому світі, блукаючи кімнатами й коридорами Домен де ля Кад, наче примара. Говорила вона мало, любила свого сина, а прислуга дуже любила її. Тільки коли вона зазирала в смарагдові очі Леоні, у глибині її душі проскакувала якась іскра, і тоді, на коротку невловиму мить очі її спалахували вогнем скорботи й тужливих спогадів. Та невдовзі пелена темряви знов опускалася на них. Деколи її стан поліпшувався. Уряди-годи Ізольда виходила з присмерку, наче сонце, що виходить із-за хмар. Проте минав час, і її знов обсідали чиїсь голоси. Ізольда розпачливо затуляла руками вуха й тихо плакала. Тоді Маріета лагідно відводила її до затишку та напівтемряви її спальні — до кращих часів. Періоди спокою ставали чимраз коротшими. Пітьма довкола Ізольди згущалась. Анатоль ніколи не йшов їй з голови. Однак Луї-Анатоль сприймав свою матір такою, якою вона була, бо в іншому стані він її ніколи не бачив.

Утім, не таке життя уявляла для себе Леоні. Вона прагла кохання, хотіла побачити світ, бути собою. Та вона любила свого племінника, жаліла Ізольду й, вірна слову, даному Анатолеві, була непохитною у виконанні свого обов’язку.

Золотиста осінь змінялася холодною білою зимою, і могила Маргарити Верньє вкривалася товстим сніжним килимом. Зеленій весні приходили на зміну палюче золотаве небо, висохла трава пасовищ, і тоді скромна могила Анатоля Верньє над озером у Домен де ля Кад заростала колючою шипшиною.

Земля, вітер, вода й вогонь — незмінна схема природного світу.

Та їхнє спокійне життя невдовзі мало перерватися. Між Різдвом і Новим 1897-м роком з’явилася низка ознак — знамень і навіть попереджень, — що віщують лихі часи.

У Квіяні син сажотруса упав із даху та зламав собі шию. В Естеразі на капелюшній фабриці зайнялась пожежа, унаслідок якої загинуло четверо робітниць з Іспанії. У друкарні родини Бусків учня майстра затягло в друкарський станок і відірвало чотири пальці на правій руці.

Для Леоні загальний неспокій і тривога набули конкретних обрисів тоді, коли приїхав мосьє Беяр і привіз їй неприємну звістку про те, що він змушений покинути Рен-ле-Бен. Наставав час місцевих зимових свят: у селі Бренак дев’ятнадцятого січня, у Шампань-сюр-Од двадцятого та в Бельвіані двадцять другого. Мосьє Беяр мав навідатись до тих далеких поселень, а потім вирушити вище в гори. З очима, затьмареними тривогою, він пояснив Леоні, що це — його обов’язок, давній і нагальніший, аніж його добровільне опікунство над Луї-Анатолем, і що він не може більше відкладати його виконання. Леоні пожалкувала, що він так вирішив, однак визнала за краще промовчати. Мосьє Беяр дав слово повернутися до дня святого Мартіна в листопаді, коли зазвичай збирають гроші за оренду помешкань.

Леоні була в розпачі через те, що його мандрівка розтягнеться на багато місяців, але вона вже встигла засвоїти: коли мосьє Беяр ухвалив рішення, ніщо не зможе примусити його змінити свою думку.

Неминучий від’їзд мосьє Беяра й непояснені його причини ще раз нагадали Леоні, як мало насправді знає вона про свого друга й захисника. Вона навіть достеменно не відала, скільки йому років, хоча Луї-Анатоль заявив, що йому має бути не менше семисот років, інакше звідки він знає стільки давніх історій та ще й у таких подробицях?

Не минуло й кількох днів після від’їзду мосьє Беяра, яку Рен-ле-Шато вибухнув скандал. Нарешті панотець Соньєр завершив реставрацію своєї церкви. Узимку на початку 1897 року до Рен-ле-Шато привезли скульптурну групу, замовлену у фахівця з Тулузи. До неї входила кропильниця — чаша для святої води, що покоїлась на плечах кривого демона. Посипались гучні протести; дехто з пастви наполягав, що чаша, а також інші частини скульптурної групи негожі для місця, де поклоняються Богу. Листи протесту були надіслані до мерії та єпископату, декотрі — анонімні; у них висувалася вимога, щоб Соньєра закликали до відповіді. Вимагалося також, щоб священикові заборонили проводити розкопки на цвинтарі.

Леоні не знала про нічні розкопки поблизу церкви, не знала вона також, що, згідно з чутками, Соньєр годинами блукав околичними горами від заходу сонця до світанку, шукаючи скарби. Вона не брала участі в суперечках і не приєднувалась до хору скаржників, бо вважала, що панотець Соньєр віддано служить інтересам своєї парафії. Утім, її бентежило, що певні скульптури дійсно були копіями тих, які вона бачила в гробниці. Схоже було, що хтось направляє руку панотця Соньєра й водночас робить усе, щоб підбурити проти нього людей.

Леоні відала, що священик бачив ці статуї в той час, коли ще був живий її дядько. Проте їй було невтямки: чому дванадцять років по тому він вирішив скопіювати фігури, котрі накоїли стільки лиха? За відсутності її друга й наставника Одріка Беяра Леоні ні з ким було поділитися своїми страхами й сумнівами.

Невдоволення перекинулося з гірської місцевості в долину й до Рен-ле-Бена. Раптом поповзли чутки, що нещастя, від яких потерпало місто кілька років тому, знову повернулися. Люди гомоніли про потаємні тунелі, що вели від Рен-ле-Шато до Рен-ле-Бена, та про вестготські поховання. Припущення, що потвора переховується в Домен де ля Кад, стали звучати дедалі гучніше. Вовки та рисі, котрі не боялися ні пасток, ні мисливських рушниць, чимраз частіше нападали на собак, кіз і навіть на волів. Подейкували, ніби то була якась незвичайна істота, над якою не владні закони природи.

І хоча Паскаль і Маріета дуже старалися робити так, щоб ці плітки не досягали вух Леоні, найзлостивіші з розповідей однаково до неї дійшли. Кампанія цькування проводилась тишком-нишком, ніхто нічого не висловлював уголос, і це не давало Леоні змоги прямо відповісти на дедалі міцніший потік нарікань, скерованих проти маєтку Домен де ля Кад і його мешканців.

Джерело чуток визначити не вдавалося, лишалось тільки погодитися з тим, що вони посилювались. Коли зиму змінила волога й холодна весна, чутки про надприродні явища в Домен почастішали. Ходили плітки, буцімто там бачили демонів і привидів, а в гробниці під покровом ночі здійснювалися сатанинські ритуали. Усе це виглядало як повторення тієї ситуації, коли господарем маєтку був Жуль Ляскомб. Люди злі та заздрісні згадували про події 1891 року, що стались у День усіх святих і стверджували, що територія маєтку є лихою й тривожною, що вона прагне кари за скоєні в минулому гріхи.

На придорожніх валунах з’явилися нашкрябані кимось древні заклинання прадавньою мовою, призначені для відлякування демона, котрий знову почав вештатись долиною, сіючи жах. Потім на придорожніх каменях з’явилися намальовані чорною смолою п’ятикутні зірки, а на безіменних гробницях стали залишати обітні вінки та стрічки.

Одного дня, сидячи з Луї-Анатолем у його улюбленому кафе під платанами на Пляс дю Перу, Леоні почула різко й гучно кинуту фразу: «Lou Diable se ris».

Повернувшись до маєтку, вона спитала Маріету, що означають ці слова. «Диявол сміється», — неохоче переклала служниця.

Якби Леоні не знала, що це неможливо, то стала б підозрювати за плітками та чутками руку Віктора Константа.

Вона обурилася сама на себе за такі думки.

Констант мертвий. Так уважає поліція. Він має бути мертвим. Інакше чому б він Не чіпав їх аж цілих п’ять років і повернувся лише зараз?

РОЗДІЛ 90 Каркасон

Коли липнева спека перетворила зелені пасовиська між Рен-ле-Шато й Рен-ле-Беном на жовті, Леоні відчула, що їй уже несила терпіти своє ув’язнення. Вона конче потребувала зміни декорацій.

Плітки про Домен де ля Кад поширились іще більше. Під час останнього приїзду Леоні та Луї-Анатоля до Рен-ле-Бена атмосфера була такою неприємною, що Леоні вирішила не показуватися там і деякий час перечекати. Усмішки й доброзичливі привітання змінились тепер на мовчанку й підозрілі погляди спідлоба. Їй не хотілося, щоб Луї-Анатоль стикався з такою непривітністю.

Нагоду вибратись на екскурсію вона приурочила до fete national, усенародного свята. У рамках відзначення річниці штурму Бастилії, що відбувся понад сто років тому, чотирнадцятого липня в середньовічній фортеці в Каркасоні було заплановано феєрверк. Леоні жодного разу не бувала там після короткої та нещасливої поїздки з Анатолем та Ізольдою, але заради свого племінника, щоб потішити малого на його п’ятий день народження, вона вирішила забути про свої побоювання й болісні спогади.

Леоні твердо вирішила вмовити Ізольду поїхати разом з ними. Останнім часом нерви її тітки стали зовсім нікудишніми. Ізольді почало здаватися, що хтось її переслідує та підглядає за нею з дальнього берега озера, що там з-під води видно чиїсь обличчя. Їй увижався в лісі дим, хоча вогнищ ніхто не палив. Леоні не хотіла залишати її на кілька днів, навіть за дбайливого догляду Маріети.

— Ізольдо, будь ласка, — прошепотіла вона, погладжуючи її руку. — Тобі покращає, якщо ти хоч ненадовго поїдеш звідси. Відчуєш на обличчі промені сонця. — Леоні стиснула їй руку. — Для мене це дуже важливо. І для Луї-Анатоля теж. Це стало б для нього твоїм найліпшим подарунком. Будь ласка, їдьмо з нами.

Ізольда підняла на неї свої глибокі сірі очі, у яких, здавалось, одночасно була і бездонна мудрість, і бездонна порожнеча. Вони дивилися довкола, та нічого не бачили.

— Якщо ти так хочеш, — мовила вона своїм сріблястим голосом, — то я поїду.

Леоні настільки здивувалася, що з радощів кинулась Ізольді на шию, чим її аж трохи налякала. Під корсетом і сукнею вона відчула, як сильно схудла її тітка, але відразу ж викинула це з голови. Леоні не сподівалася, що Ізольда погодиться, і тому дуже зраділа. Можливо, це була довгоочікувана ознака того, що вона, нарешті, повертається до життя й почне опікуватися своїм прекрасним малюком.

І маленька компанія вирушила поїздом до Каркасона.

Маріета ввесь час турботливо позирала на свою пані. Паскалеві натомість випало займатися малим. Він розважав його розповідями про нещодавні подвиги французької армії в західній Африці — Дагомеї та на Березі Слонової Кістки. Паскаль із таким запалом говорив про джунглі, пустелі, рев водоспадів і невідомий світ на таємничому плоскогір’ї, що Леоні почало здаватися, ніби всі ці описи хлопець почерпнув із творів мосьє Жуля Верна, а не зі сторінок газет. А малий і собі розважав пасажирів переповіданнями історій мосьє Беяра про відважних середньовічних лицарів. Виявилося, що він дуже добре запам’ятав ці розповіді про романтичні й жорстокі часи.

Прибувши до Каркасона під обід, вони поселились у мебльованих кімнатах у нижній Бастиді, якраз біля собору Сен-Мішель і досить далеко від того готелю, де шість років тому зупинялись Ізольда, Леоні й Анатоль. Решту дня Леоні провела в прогулянках зі своїм племінником, якому вона дозволила з’їсти забагато морозива та який захоплено дивився довкола широко розплющеними очима.

О п’ятій вони повернулися до пансіону відпочити. Леоні застала Ізольду коло вікна на дивані. Вона напівлежала, спрямувавши погляд на парки бульвару Барб. У грудях у Леоні занило: вона відразу збагнула, що тітка не збирається йти з ними на феєрверк.

Леоні нічого не сказала, сподіваючись, що помиляється, проте коли настав час іти на вечірню виставу, Ізольда заявила, що велике скупчення людей пригнічуватиме її та дратуватиме. Луї-Анатоль не засмутився, бо, якщо чесно, то він і не розраховував на товариство своєї матері. Однак Леоні несподівано навіть для себе вибухнула роздратованими наріканнями, що навіть за такої святкової нагоди Ізольда не бажає пересилити себе заради власної дитини.

Залишивши Маріету опікуватися своєю пані, Леоні та Луї-Анатоль пішли на виставу з Паскалем. Видовище організував і оплатив місцевий промисловець, мосьє Сабатьє, винахідник аперитиву «А’Ор-Кіна» та лікеру «Мішлен», відомого як «Король лікерів». Видовище влаштовували вперше, але з тією задумкою, що коли воно матиме успіх, то наступного року стане ще кращим і масштабнішим. Присутність Сабатьє відчувалася скрізь: і в рекламних брошурах, що їх малий Луї-Анатоль назбирав цілий стос, і в сувенірах та плакатах, розклеєних на стінах будинків.

З настанням сутінків на правому березі річки Од, у кварталі Тріваль, почали збиратися великі натовпи, щоб повитріщатися на фортечні мури Сіте. Дітлахи, садівники та служниці із заможних будинків, продавчині з крамниць і хлопчаки-чистильники чобіт — усі вони юрмились коло церкви Сен-Жімер, де колись ховалися від дощу Леоні та Віктор Констант. Вона відразу ж викинула цей спогад із голови.

На лівому березі теж зібралося так багато народу, що яблуку ніде було впасти. Деякі дітлахи видерлись навіть на вершечок муру біля каплиці Сен-Вінсент-де-Пол. У Бастиді люди зібралися коло брами Порт де Жакобін і вздовж берега річки. Ніхто достеменно не знав, чого очікувати.

— Ану залізай, малий, — сказав Паскаль і підсадив Луї-Анатоля собі на плечі.

Паскаль, Леоні та її племінник зайняли місце на мосту Пон В’є, утиснувшись в одну з ніш, з якої було видно воду. Наче розкриваючи велику таємницю, Леоні гучно прошепотіла малому на вухо, що навіть єпископ Каркасонський насмілився покинути свій палац, щоб подивитися на велике свято республіканських ідей.

Коли впала темрява, натовп на містку збільшився за рахунок завсідників найближчих ресторанів. Натовп перетворився на тисняву. Леоні глянула на свого племінника й подумала, що, мабуть, для нього це надто пізній час бути надворі та що його може налякати шум феєрверку й запах пороху. Утім, вона з радістю й полегшенням помітила на його обличчі той самий вираз уваги й зосередженості, який інколи бачила в Ашиля Дебюссі, коли той сидів за фортепіано, творячи свою музику.

Леоні всміхнулася, збагнувши, що їй дедалі частіше вдається тішитися своїми спогадами, не відчуваючи при цьому гіркоти втрати.

І цієї миті розпочалося «взяття» Сіте. Середньовічні мури охопило шаленство помаранчевих і червоних вогнів, барвистих іскор і диму. У нічне небо полетіли ракети, вибухаючи у височині.

З пагорба й над водою поповзли хмари ядучого диму, від якого в глядачів розболілись очі, проте пишність видовища надміру компенсувала цей дискомфорт. Чорно-синє нічне небо ставало то пурпуровим, то яскраво-зеленим, то білим, а над середньовічною фортецею яскраво палахкотіли різнобарвні кольори.

Леоні відчула, як Луї-Анатоль, сидячи на раменах Паскаля, поклав їй на плече свою маленьку теплу ручку. Вона накрила її своєю. Може, це початок чогось нового? Може, смуток, що так довго, надто довго панував у її житті, нарешті відпустить її й дасть дорогу сподіванням на краще майбуття?

— За майбутнє, — стиха мовила вона сама до себе, пригадавши Анатоля.

Його син почув її.

— За майбутнє, тітонько Леоні, — сказав малий, повторюючи тост. Він помовчав, а потім спитав: — Якщо я буду слухняний, ми приїдемо сюди наступного року?

Коли видовище скінчилось і натовп розійшовся, Паскаль відніс сонного хлопчика назад до пансіону.

Леоні поклала його спати. Пообіцявши, що вони неодмінно приїдуть на це видовище наступного року, вона поцілувала малого, побажала йому доброї ночі й пішла, залишивши, як і завжди, свічку, котра мала відганяти привидів, злих духів і нічних потвор. Леоні страшенно втомилася від своїх переживань і насиченого захопливими подіями дня. Думки про брата й почуття власної провини за те, що це вона вивела на нього Віктора Константа, увесь день не давали їй спокою.

Воліючи міцно заснути, Леоні приготувала собі снодійну суміш, розчинивши порошок у склянці гарячого бренді. Вона повільно, не поспішаючи, випила його, а потім прослизнула під ковдру й заснула глибоким сном без сновидінь.

Блідий світанок повернув світові його обриси, і над водами річки Од поповз густий ранковий туман.

Береги, тротуари та бруківка району Бастида були вкриті обривками паперу й рекламними листівками. Поламана самшитова палиця. Нотні аркуші зі слідами підошов, загублений кимось кашкет. І повсюдно — листівки з рекламою напоїв мосьє Сабатьє.

Поверхня річки була рівненькою, наче дзеркало, у ранковій імлі здавалося, що вода не рухається, а стоїть на місці. Старий човняр, Батистин Крос, відомий усьому Каркасону як Тісту, вів свою важку плоскодонну баржу тихими водами до греблі Паїшеру. Тут, у нижній течії ріки, мало що нагадувало про народне гуляння. Ні тобі порожніх коробок, ні плакатів, ані листівок, ані запаху пороху. Уважний та спокійний погляд човняра впав на пурпуровий відблиск над горою Монтань Нуар на півночі. Небо змінювало чорний колір ночі на синю та рожеву ранкові барви.

Жердина, якою Тісту скеровував баржу, вперлась у якийсь предмету воді. Натренованим рухом, зберігаючи рівновагу, він повернувся, щоб поглянути, що то може бути.

То був труп.

Старий човняр повільно розвернув баржу. Вода хлюпнула біля її низького борту, але всередину не перелилася. Тісту на хвилю зупинився. Стало чути, як гудуть линви мостового переходу, що зв’язував обидва береги річки, хоча не було жодного поруху вітру.

Увіткнувши жердину в мул і таким чином застопоривши суденце, Тісту схилився й витріщився у воду. Під її зеленою поверхнею він розгледів тіло жінки. Вона пливла на невеличкій глибині долілиць. «Слава Богу», — подумав Тісу. Осклянілі очі потопельників тривалий час не йшли з пам’яті, як і їхні посинілі губи та вираз незмірного подиву, навіки застиглий на жовтому, наче віск, обличчі. «Жінка недовго пробула у воді, — подумав Тісту. — Тіло не встигло розбухнути».

Утоплениця мала химерно-спокійний, упокорений вигляд, її довге світле волосся гойдалося туди-сюди, наче водорості. Тісту зачудовано задивився на колихання русявих пасом, і його й без того повільні думки стали ще повільнішими. Спина жінки була граціозно вигнута, руки та ноги занурювались униз, створюючи враження, що утоплениця тримається ними за річкове дно. «Іще одне самогубство», — подумав човняр.

Спершись колінами в поперечину, Тісту простяг руку й міцно вхопився всією долонею за сіру сукню жінки. Навіть попри те, що вона була просякнута водою та слизька, він відчув на дотик високу якість тканини. Човняр потягнув утопленицю на себе. Баржа небезпечно хитнулась, але Тісту проробляв цю процедуру величезну кількість разів і прекрасно знав центр ваги свого суденця. Глибоко вдихнувши, він підтягнув тіло ближче та вхопився іншою рукою за комір сукні. «Один, два, три — оп!» — вигукнув він — і утоплениця плюхнулася на дно баржі, наче спіймана рибина.

Витерши лоба носовичком, Тісту поправив на потилиці форменого картуза й, не замислюючись, чисто механічно перехрестився. То був інстинктивний рух, який не мав жодного стосунку до релігійних переконань.

Він перевернув тіло. Жінка. Не першої молодості, та все одно дуже вродлива. Її очі були розплющені, а волосся розпатлалось у воді, але видно було, що вона не простолюдинка. Вона мала гладенькі білі руки, не схожі на руки молодиці, якій доводиться працювати, заробляючи на хліб.

Син драпірувальника та швачки, Тісту з першого ж погляду впізнав добру єгипетську бавовну, з якої було пошито її сукню. На комірці й досі можна було розібрати фірмову мітку паризького кравця. На шиї утоплениці був срібний медальйон із двома мініатюрними портретами всередині — один самої жінки, а другий — якогось чорноволосого молодика. Тісту не став його забирати. Він був чесною людиною, а не одним із тих покидьків, що нишпорили по греблі в центрі міста й могли запросто обібрати труп перед тим, як віддати його представникам влади. Його завжди цікавили особи тих, кого він виловлював з води.

Ізольду швидко розпізнали. Щойно розвиднілось, Леоні заявила про її зникнення, а доти Маріета, прокинувшись, виявила, що її пані немає в будинку. Їм довелося лишитись на кілька днів, поки здійснювалися формальні процедури та підписувалися документи, проте стосовно висновку слідства сумніватися не доводилось: самогубство через порушення душевної рівноваги.

Похмурого й тихого липневого дня Леоні востаннє привезла Ізольду до маєтку Домен де ля Кад. Оскільки Ізольда, знявши на себе руки, вчинила смертний гріх, церковні канони не дозволяли ховати її на освяченій землі. До того ж Леоні була нестерпною думка, що її поховають у родинному склепі Ляскомбів.

Натомість вона вдалася до послуг кюре Желіса з Кустосси, сільця зі зруйнованим замком на півдорозі між Куїзою та Рен-ле-Беном, щоб той потайки відслужив поминальну службу на території Домен де ля Кад. Вона могла б запросити панотця Соньєра, але той знемагав від нападків своїх супротивників, і Леоні визнала за недоречне новим скандалом погіршувати його й без того скрутне становище.

Над захід сонця 20 липня 1897 року Ізольду поховали поруч з Анатолем на тихому клаптикові землі — на узвишші перед озером. На траву пласко поклали надгробний камінь з їхніми іменами й датами.

Коли Леоні, тримаючи за руку малого Луї-Анатоля, слухала тихе бурмотіння священика, котрий читав молитву, їй пригадалося, що вона вже проводжала Ізольду в останню путь на паризькому цвинтарі шість років тому. Спогади хвилею накотились на неї — так сильно й немилосердно, що їй аж дух забило. Ось вона сама стоїть у їхній вітальні на Рю де Берлін, склавши руки перед закритою труною, а в скляній вазі на комоді плаває пальмовий листок. Довкола — густий запах ритуалу й смерті, що проникнув у кожен куточок квартири; куриться ладан і горять свічки, щоб заглушити липкий солодкавий запах трупа. Щоправда, самого трупа в труні немає.

А на нижньому поверсі Ашиль безустанку гамселить по клавішах сумні й веселі мелодії; вони проникають крізь шпарини в підлозі й Леоні починає здаватися, що вона ось-ось збожеволіє від його гри.

І тепер, слухаючи глухе гупання землі об дерев’яне віко труни, вона втішалась лише тим, що доля пожаліла Анатоля, і він не дожив до цього дня.

Наче відчувши настрій Леоні, Луї-Анатоль простягнув свою маленьку руку й обійняв її за талію.

— Не турбуйтеся, тітонько Леоні. Я вас оберігатиму.

РОЗДІЛ 91

Затишна вітальня на першому поверсі готелю з іспанського боку Піренеїв повнилась димом турецьких цигарок, що їх його мешканець палив ледь не постійно відтоді, як оселився в ньому кілька тижнів тому.

Незважаючи на теплий серпневий день, гість був одягнений так, наче надворі лютувала зима. На ньому були сіре пальто та м’які рукавички з телячої шкіри. Він був худий і мав змарнілий вигляд, а голова його безперервно тіпалася вперед, наче чоловік погоджувався з якимось невидимим співбесідником. Тремтячою рукою він підніс до прищавого рота склянку лакричного пива та зробив невеличкий ковток. Утім, попри миршаву зовнішність, його очі й досі зберігали здатність тримати людей у покорі, прохромлюючи їхні душі, наче гострий стилет.

Чоловік підняв порожню склянку.

Слуга з пляшкою в руках підійшов до нього й долив пива. Стоячи поруч, вони являли собою жалюгідне видовище: спотворений каліка та його сивий слуга з подряпаною та вкритою виразками головою.

— Які новини?

— Кажуть, вона потонула. Сама втопилася, — відповів слуга.

— А друга?

— Друга доглядає за дитиною.

Констант не відповів. Роки вигнання та безжальний поступ хвороби зробили свою справу. Він охляв, його тіло стало хирлявим, і йому важко було ходити. Однак, попри завдану фізичну шкоду, хвороба, здавалось, лише загострила його розум і почуття. Шість років тому він змушений був діяти швидше, ніж йому хотілося. І це позбавило його можливості повною мірою насолодитися своєю помстою. Бажання Константа згубити Леоні пояснювалося стремлінням посилити муки Верньє через усвідомлення цього факту, але сама по собі ця дівчина мало його цікавила. Та несподівано швидка перемога над Верньє лише розчарувала його, а тут іще з’ясувалося, що й Ізольда його надурила.

Його поспішна втеча за іспанський кордон спричинилась до того, що тільки через рік після подій на День усіх святих 1891 року Констант дізнався, що ця шльондра не лише зосталася живою, а й народила сина. І тепер йому не давала спокою причеплива думка, що вона знову примудрилась уникнути його помсти.

Саме бажанням завершити свою помсту й пояснювалось те, що він терпляче чекав шість тривалих років. Спроби заволодіти його майном стали йому в грубі гроші. І лише вправність та аморальність його адвокатів урятували його від злиднів і допомогли зберегти чималі статки.

Константові довелося виявляти обережність та розсудливість і залишатися потойбіч кордону доти, доки не зник усілякий інтерес до його особи. Нарешті, минулої зими інспектора Турона підвищили на службі та призначили розслідувати гучну справу армійського офіцера Дрейфуса, до якої підключили тоді ледь не всю паризьку поліцію. Та палке бажання Константа помститись Ізольді найдужче роздмухала звістка про те, що інспектор Бушу з каркасонської жандармерії місяць тому вийшов на пенсію.

Нарешті Константові трапилась нагода потихеньку повернутися до Франції.

Він відправив наперед свого поплічника, щоб той здійснив необхідні приготування. За допомогою анонімних листів міським і церковним властям неважко було розпалити наклепницьку кампанію проти панотця Соньєра, священика, чиє ім’я, як довідався Констант, пов’язували з відомими подіями в Домен, коли його господарем був Ляскомб. Річ у тім, що Констант чув розповіді про диявола, якого колись викликали з потойбіччя, і про те, як він нажахав усю округу.

Він заплатив своїм агентам, і вони знову почали поширювати чутки про потвору, що крадеться гірськими долинами, нападаючи на худобу. Його слуга їздив із села в село, збираючи натовпи й поширюючи чутки про те, що гробниця на території Домен знову стала центром сатанинської діяльності. Починав він свою наклепницьку кампанію з незахищених і вразливих, котрі спали на вулиці під возами й деревами, з пастухів у далеких гірських місцевостях, з тих, хто подорожував з виїзними судами від міста до міста. Константову отруту він вкладав у вуха драпірувальників і склярів, чистильників чобіт та слуг і прибиральниць із багатих помешкань.

Селяни були забобонні й легко ставали жертвами чуток, які начебто підтверджувались традиціями, міфами й історією. Тут — шепнути, що сліди кігтів не схожі на кігті звіра. Там — ненароком прохопитися, буцімто хтось уночі чув якесь химерне завивання й відчував гидотний сморід. І все це подавалося як свідчення того, що прийшов диявол вимагати кари за неприродний стан речей у Домен де ля Кад: тітка вийшла заміж за племінника свого покійного чоловіка.

І всі троє загинули.

Констант обплутав маєток невидимим павутинням.

А якщо й дійсно траплялися напади, причетністю до яких його «славні хлопці» не могли похвалитися попри всі їхні бажання, то Констант гадав, що то просто перебільшені чутки про кровожерливість рисей або вовків, котрі підстерігали свою здобич на гірських пасовиськах і в долинах.

І ось тепер, коли Бушу вийшов на пенсію, настав час діяти. Він і так уже чекав надто довго, через що втратив шанс належним чином покарати Ізольду. Окрім того, незважаючи на різноманітні методи лікування, на ртуть, води й опіум, Констант помирав. Він знав, що невдовзі й розум відмовиться служити йому. Він уже розпізнавав симптоми й міг сам собі ставити діагноз не гірше за будь-якого лікаря-шарлатана. Зараз він боявся лише того, що ось-ось настане короткий завершальний спалах ясності розуму, після якого на нього спуститься вічний морок.

Констант планував перетнути кордон і повернутись до Рен-ле-Бена в серпні. Верньє був мертвий. Ізольда теж загинула. Проте й досі живим залишався їхній хлопець.

З кишені жилетки Констант видобув годинника, якого забрав у Верньє під час нападу в Пасаж де Панорама майже шість років тому, і почав його розглядати, повільно вертячи в сифілітичних руках і думаючи про Ізольду. А за вікном довшали тіні й тьмяніло синє іспанське небо.

РОЗДІЛ 92

Двадцятого вересня, на роковини вбивства Маргарита Верньє, зникла ще одна дитина — дівчинка, яку викрали з берега річки неподалік містечка Сугрень. Це було перше зникнення за більш аніж місяць. Її тіло знайшли біля фонтану Закоханих із лицем, понівеченим пазурами, що залишили довгі рвані рани на щоках та лобі. На відміну від безпритульних дітей та дітей злидарів, дівчинка виявилась улюбленим найменшим дитям у сім’ї, що мала численних родичів у багатьох селах на річках Од і Зальц.

Два дні потому в лісі неподалік від Лак де Барренк, гірського озера, що в ньому здогадно жив диявол, зникли двоє хлопчиків. Їхні тіла знайшли лише за тиждень, але в такому жахливому стані, що не відразу з’ясували, що їх теж задрала якась потвора, розпанахавши шкіру своїми кігтями.

Леоні намагалась не звертати уваги на збіг дат. Поки лишалася надія, що хлопчиків знайдуть живими, вона запропонувала свою прислугу на допомогу пошуковим групам, але її пропозицію відкинули. Заради Луї-Анатоля вона зберігала спокій, однак уперше за тривалий час почала впевнюватись, що, можливо, їм краще буде покинути Домен де ля Кад, поки не вгамуються пристрасті.

Метр Фроміляж і мадам Буск твердили, що, вочевидь, убивства скоюють дикі собаки та вовки, які спустилися з гір. Поки тривав день, Леоні теж відкидала чутки про демона чи якусь іншу надприродну істоту. Одначе коли на землю спадали сутінки, від згадок про історію, ідо трапилась у гробниці, та про карти, які зберігались на території маєтку, її впевненість помітно слабшала.

Настрій у містечку ставав дедалі недоброзичливішим, чимраз агресивнішим. Домен став об’єктом проявів дрібного вандалізму.

Якось, повертаючись із прогулянки в лісі, Леоні помітила гурт слуг, котрі зібралися коло входу у флігель.

Стривожившись, Леоні пришвидшила ходу.

— Що сталося? — спитала вона.

Паскаль перелякано озирнувся на неї й затулив своєю кремезною постаттю вхід до флігеля, щоб вона не могла побачити, що там таке.

Леоні прискіпливо глянула на нього, а потім — на садівника та його сина Еміля. Зробивши крок уперед, вона настійливо повторила:

— Що трапилося, Паскалю?

— Благаю вас, мадамо, це не для ваших очей.

Леоні насторожилась.

— Облиш, — невимушено мовила вона. — Я вже не дитина. Гадаю, те, що ти там ховаєш, не таке вже й страшне.

Однак Паскаль не ворухнувся. Розриваючись між роздратуванням через його надмірну турботу й цікавістю, Леоні підняла руку в елегантній рукавичці й торкнулася ліктя Паскаля.

— Будь ласка, відійди.

Усі мовчки дивились на Паскаля. Той трохи постояв, а потім поволі, неохоче відійшов, даючи Леоні змогу побачити те, що він так ревно від неї ховав.

До дверей флігеля величезним цвяхом було прибито обідрану тушку кролика. Біля грубого дерев’яного хреста, вимазаного кров’ю, несамовито гули мухи, а під ним був напис чорною смолою: «ТИ ЩЕ ПОПЛАТИШСЯ ЗА СВІЙ ГРІХ».

Рука Леоні мимоволі злетіла до рота — жахливий сморід і жорстокість картини, що відкрилася її очам, викликав у неї нудоту. Проте вона опанувала себе.

— Потурбуйся, щоб оце прибрали, Паскалю, — наказала Леоні. — А вам я раджу віднині бути обережнішими, — обвела вона поглядом прислугу, в очах якої відбився її власний страх. — Усім вам.

Однак Леоні непохитно стояла на своєму. Вона твердо вирішила триматись у Домен до останнього й не збиралася залишати маєток принаймні до того, як повернеться мосьє Беяр. Він обіцяв приїхати до дня святого Мартіна. Леоні останнім часом дедалі частіше пересилала мосьє Беяру листи через його помешкання на Рю д’Ерміт, але звідки їй було знати, чи дійшов до нього хоча б один з них?

Ситуація погіршилася. Зникла ще одна дитина. Двадцять другого жовтня, на річницю таємного шлюбу Анатоля й Ізольди, з Пляс дю Перу викрали дочку правника, гарненьку дівчинку з білими стрічечками та рюшами на спідничці. Обуренню місцевих мешканців не було меж.

Леоні не пощастило. Того дня, коли знайшли розірване й понівечене тільце дівчинки, вона якраз була в Рен-ле-Бені. Трупик відшукали біля Крісла диявола, у горах неподалік Домен. Між закривавленими пальчиками дівчинки стирчала гілочка дикого ялівцю.

Леоні сполотніла, почувши цю звістку, бо зрозуміла, що то було послання саме їй. Візок із тілом замордованої дитини повільно торохтів головною вулицею, супроводжуваний нечисленним кортежем місцевих мешканців. Дорослі чоловіки, загартовані щоденними життєвими негараздами, ридали, не стидаючись своїх сліз.

Усі мовчали. Аж раптом якась жінка помітила Леоні й із перекошеним від люті ротом тицьнула на неї пальцем. Леоні похолола від страху, відчувши на собі осудливі погляди мешканців містечка. Їм — терміново треба було знайти винуватця.

— Ходімо звідси, мадамо, — шепнула їй Маріета, спонукуючи її мерщій забиратися геть.

Високо піднісши голову й намагаючись не показувати свого переляку, Леоні відвернулась і пішла туди, де на них чекав екіпаж. Лиховісне бурмотіння натовпу ставало дедалі гучнішим. Почулися крики, образливі вигуки; вони падали на дівчину важкими ударами.

— Хутчіш, — іще раз спонукнула її Маріета, беручи за руку.

За два дні в прочинене вікно бібліотеки хтось укинув палаючу ганчірку, просякнуту олією та гусячим жиром. Її знайшли вчасно, і серйозної шкоди завдано не було, проте челядь стала ще заляканішою, ще обережнішою, ще пригніченішою.

Друзі та прихильники Леоні в місті — а також Паскаль з Маріетою — робили все можливе, щоб переконати недоброзичливців у хибності їхньої думки, ніби на території маєтку живе якась потвора, проте жодні тверезі аргументи вже не могли проникнути в примітивні мізки ворогів. Вони беззаперечно вірили, що, як і в часи Жуля Ляскомба, диявол повернувся, щоб узяти своє.

Бо ж диму без вогню не буває.

Леоні відмовлялася вірити в те, що за всім цим криється всюдисуща рука Віктора Константа, але таки не сумнівалася, що він готується завдати удару. Вона спробувала переконати в цьому поліцію, благала мерію вжити заходів, прохала метра Фроміляжа втрутитись від її імені, та все намарно. Домен лишився сам на сам із власною бідою.

Після трьох дощових днів прислуга, що працювала надворі, загасила в маєтку кілька пожеж. То були спроби підпалу. Під прикриттям ночі на парадні сходи підкинули випотрошений труп собаки, від чого деякі з молодих служниць зомліли. Приходили непристойні анонімні листи, у яких детально пояснювалося, чому кровоблудний шлюб Анатоля й Ізольди накликав на долину такі нещастя.

Залишившись наодинці зі своїми страхами та підозрами, Леоні поміркувала й збагнула, що Констант увесь час навмисне намагався збурити в місті вихор шаленої ненависті проти неї та інших мешканців маєтку. Леоні зрозуміла також, хоча боялася говорити про це вголос, що цей жах ніколи не скінчиться. Бо знала про навіженість Константа. Якщо він переховувався десь поблизу Рен-ле-Бена — а вона побоювалася, що так воно і є, — то він не міг не дізнатися, що сама Ізольда вже померла. І те, що переслідування тривало, переконало Леоні в доконечності відвезти Луї-Анатоля в якесь безпечне місце. Вона візьме з собою все потрібне, а потім при нагоді вони повернуться до Домен де ля Кад. Бо тут — домівка Луї-Анатоля. Вона не дозволить Константові позбавити хлопця того, що належало йому за правом народження.

Утім, цей план легше було виконати подумки, ніж у дійсності.

Правда полягала в тому, що Леоні не було куди їхати. Паризька квартира давно перейшла до інших орендарів, позаяк генерал Дюпон припинив оплачувати рахунки. Її життя обмежувалось маєтком, і тому вона мала так само обмежене коло друзів: Одріка Беяра, мадам Буск і метра Фроміляжа. Ашиль був надто далеко, до того ж він мав чимало власних проблем. Через Віктора Константа в Леоні не лишилося ні рідних, ані близьких.

Проте вибору вона не мала.

Довірившись лише Паскалю та Маріеті, вона потайки приготувалась до від’їзду. Леоні не сумнівалася, що Констант свій завершальний удар завдасть на День усіх святих. Це була не тільки річниця смерті Анатоля (а пристрасть Константа до дат давала змогу припустити, що він лишиться вірним своїй звичці); річ у тім, що колись, у момент просвітління, Ізольда розповіла, що 31 жовтня 1890 року вона сказала Константові, що хоче покласти край їхньому нетривалому роману. Саме з цього все й почалося.

І Леоні вирішила вчинити так, щоб Констант, заявившись на Гелловін до маєтку, не знайшов там ні її, ні Луї-Анатоля.

Холодного та ясного дня тридцять першого жовтня Леоні вдягла пальто й капелюх, збираючись сходити на просіку, де ріс дикий ялівець. Їй не хотілося залишати Константові карти Таро, хоча навряд чи він міг надибати їх у такому великому лісі. Поки вони з Луї-Анатолем не повернуться безпечно додому, карти, за відсутності мосьє Беяра, Леоні мала намір віддати на зберігання в надійні руки мадам Буск.

Вона вже хотіла була вийти на терасу, коли почула, що її гукає Маріета. Невдоволена та здивована, Леоні повернулась до зали.

— Я тут. У чому справа?

— Вам лист, мадамо, — відповіла Маріета, протягуючи їй листа.

Леоні насумрилась. Після подій останніх місяців до всього незвичайного вона ставилась з обережністю. Поглянувши на конверт, вона не впізнала почерку.

— Від кого це?

— Хлопчик сказав, що з Кустосси.

Насупившись, Леоні розпечатала конверт. Лист був від старого парафіяльного священика Антуана Желіса. Він запрошував її приїхати сьогодні в якійсь терміновій справі. Оскільки панотця вважали відлюдником — а Леоні сама зустрічала його лише двічі впродовж шести років у товаристві з Анрі Буде з нагоди хрещення Луї-Анатоля та поховання Ізольди, — це запрошення чимало її здивувало.

— Ви будете відповідати, мадамо? — спиталася Маріета.

Леоні замислилась.

— А посильний і досі тут?

— Так.

— Покличте його, будь ласка.

До зали ввійшов маленький худорлявий хлопчик у коричневих штанцях і сорочечці без комірця. У руках він тримав картуза й мав украй переляканий вигляд.

— Не треба боятися, — мовила Леоні, намагаючись налаштувати хлопчика на невимушений лад. — Нічого поганого ти не зробив. Я лише хочу спитати тебе: кюре Желіс сам дав тобі цього листа?

Малий похитав головою.

Леоні посміхнулась.

— Тоді скажи мені, будь ласка, хто тобі його дав?

Маріета підштовхнула хлопця.

— Пані питає тебе, тож відповідай.

Мало-помалу — а грубуваті втручання Маріети їй скоріше заважали, ніж допомагали, — Леоні примудрилася вивудити з хлопця основні подробиці справи. Альфред, так його звали, гостював у своєї бабусі в селі Кустосса. Він якраз грався на руїнах палацу, коли з дверей будинку священика вийшов якийсь чоловік і дав йому су, звелівши, щоб він терміново відніс листа до маєтку Домен де ля Кад.

— У кюре Желіса є племінниця, котра за ним доглядає, мадамо Леоні, — сказала Маріета. — Готує їсти, пере білизну.

— А чи був той чоловік схожий на слугу?

Альфред стенув плечима.

Пересвідчившись, що від хлопчика вже навряд чи можна буде щось інше довідатись, Леоні відпустила його.

— То ви поїдете, мадамо? — поцікавилась Маріета.

Леоні замислилась. До від’їзду їй іще треба було чимало зробити. З іншого боку, вона не думала, що кюре Желіс надіслав би їй листа без якихось вагомих підстав. Ситуація була непростою.

— Так, поїду, — сказала вона, трохи повагавшись. — Скажи Паскалю, щоб негайно подав екіпаж до парадного входу.

Вони виїхали з Домен де ля Кад о пів на четверту, коли вже починало сутеніти.

У повітрі висів густий запах осінніх вогнищ. До одвірків будинків і ферм, що їх вони проїжджали, були прив’язані гілочки самшиту й розмарину. На перехрестях постали імпровізовані вівтарі, установлені з нагоди Дня всіх святих. На тих вівтарях, наче пожертви, лежали клаптики паперу та тканини з нашкрябаними на них стародавніми молитвами й заклинаннями.

Леоні знала, що на цвинтарях у Рен-ле-Бені та Рен-ле-Шато, яку кожній гірській парафії, уже збираються вдови, одягнені в чорні крепові сукні з чорними вуалями. Вони ставатимуть навколішки на сиру землю перед древніми гробницями й молитимуться за порятунок душ своїх померлих чоловіків.

Тим ревніше молитимуться вони цього року, коли їхній край спіткало таке лихо.

Паскаль немилосердно гнав коней, аж поки на їхніх спинах не заблищав піт, а з широко роздутих ніздрів не повалили струмені пари. І все одно, було вже майже поночі, коли вони, подолавши відстань між Рен-ле-Беном та Кустоссою, почали обережно спускатися крутою дорогою, що вела до головної вулиці села.

Леоні почула, як десь у долині дзвін відбиває четверту годину. Залишивши Паскаля з екіпажем та кіньми, вона пішла через безлюдне село. Воно було крихітне — лише купка будинків. Ні тобі булочної, ні кафе.

Леоні легко знайшла поруч із церквою будинок священика, однак не побачила в ньому анінайменших ознак життя. Усередині не було видно жодного вогника.

З наростаючою тривогою вона постукала у важкі двері. Проте ніхто не озвався. Вона постукала знов, уже сильніше.

— Кюре Желіс!

Трохи постоявши, Леоні вирішила натомість подивитися, чи є хтось у церкві. Орієнтуючись на темний силует кам’яної будівлі, вона обійшла її довкола. Одначе всі двері — і парадні, і бічні — були замкнені. На залізному гачку одиноко висів старий і тьмяний олійний ліхтар.

Стривожившись іще дужче, Леоні направилась до помешкання на протилежному боці вулиці й постукала у двері. Почулося човгання ніг, і стара жінка відсунула металеву бігунку, вставлену в отвір у дверях.

— Хто там?

— Доброго вечора, — привіталась Леоні. — У мене має відбутися зустріч із кюре Желісом, але він не відповідає.

Власниця будинку похмуро й підозріло витріщилась на Леоні, нічого не відповідаючи. Леоні попорпалась у кишені, витягла монетку, яку жінка пожадливо схопила.

— Ріту немає вдома, — нарешті сказала вона.

— Ріту?

— Священика. Він поїхав до Куїзи.

Леоні недовірливо глянула на неї.

— Цього не може бути. Лише дві години тому я отримала від нього листа, яким він запрошував мене заїхати до нього.

— Я бачила, як він поїхав, — відповіла жінка, не приховуючи задоволення. — Ви вже друга, хто його питає.

Леоні різко виставила руку, не даючи жінці зачинити двері. Залишилась маленька щілинка, крізь яку на вулицю падав вузенький промінчик світла.

— А хто ще був? — настійливо спитала вона. — Чоловік?

Тиша. Леоні дістала ще один су.

— Так, якийсь француз. — Стара жінка буквально виплюнула це слово, і в її вустах воно прозвучало як образа.

— А коли він приходив?

— Перед сутінками. Ще було видно.

Збита з пантелику, Леоні забрала пальці. Засувка негайно зачинилась.

Дівчина відвернулась і пішла, загортаючись у плащ від нічної прохолоди. Їй подумалося, що, вочевидь, поки хлопчик пішки повертався до Кустосси з Домен де ля Кад, кюре Желіс виїхав, бо більше не міг зволікати. Може, він мав іще якусь невідкладну справу?

Відчуваючи збентеженість і поспішаючи якомога швидше повернутись додому після невдалої подорожі, Леоні видобула з кишені олівець і папір та написала кюре, що неабияк жалкує, що вони розминулися. Засунувши записку у вузеньку поштову скриньку на стіні священицького будинку, вона поквапилась до того місця, де на неї чекав Паскаль.

Дорогою назад він гнав коней іще швидше, проте кожна хвилина здавалась Леоні цілою вічністю, і вона аж скрикнула від радощів, коли, нарешті, забачила вогні Домен де ля Кад. На під’їзній алеї, слизькій від ожеледиці, Паскаль стишив хід, і Леоні закортіло зістрибнути й кинутись уперед.

Коли ж вони, нарешті, зупинились, Леоні вистрибнула з екіпажа й побігла сходами, гнана якимось невимовним страхом, що за час її відсутності тут могло трапитися будь-що. Відчинивши поштовхом двері, вона влетіла в помешкання.

Назустріч їй кинувся Луї-Анатоль.

— Він уже тут! — вигукнув малий.

Кров захолола в жилах Леоні.

Господи, ні. Тільки не Констант.

Двері з грюкотом зачинились за нею.

РОЗДІЛ 93

— Здрастуйте, мадемуазель, — долинуло з темряви.

Спочатку Леоні здалося, що вона недобре почула.

Гість вийшов із мороку, щоб привітати її.

— Я забарився з поверненням.

Вона кинулася вперед, простягаючи руки.

— Мосьє Беяр! — скрикнула Леоні. — Я така рада, що ви приїхали, така рада!

Старий глянув на Луї-Анатоля, котрий нетерпляче пританцьовував біля нього.

— Цей парубок постарався, щоб мені не було нудно, — сказав він. — Луї-Анатоль розважав мене грою на фортепіано.

Не чекаючи подальших заохочень, малий побіг по червоно-чорних кахлях до інстумента, швидко вмостився на стілець і почав грати.

— Ось послухайте, тітонько Леоні, — гукнув він.;— Я знайшов оце в стільці для фортепіано. І сам вивчив.

Зазвучала простенька настирлива мелодія в тональності А мінор, ритмічна, жвава та приємна на слух. Луї-Анатоль щосили старався й розчепірював свої маленькі пальчики, щоб утримати акорди. Нарешті, музика не лишень уявлювана, а й чутна. Яку грав і грав прекрасно, син Анатоля.

Гробниця, 1891 рік.

У Леоні на очах з’явилися сльози. Вона відчула, як Одрік Беяр узяв її за руку; його шкіра на дотик була такою сухою! Вони стояли й слухали, поки не завмер останній акорд. Луї-Анатоль поклав руки на коліна, глибоко зітхнув, наче вслухаючись, як стихає відлуння звуків, а потім обернувся й подивився на Леоні та Беяра з гордістю на обличчі.

— Ось так, — мовив він. — Я вправлявся спеціально для вас, тітонько Леоні.

— Ви маєте неабиякий талант, сеньйоре, — сказав, аплодуючи мосьє Беяр.

Луї-Анатоль радісно засіяв.

— Якщо я не стану військовим, коли виросту, то подамся до Америки й буду там відомим піаністом.

— І перше, і друге — шляхетні заняття, — розсміявся старий. Однак посмішка швидко зійшла з його обличчя. — Проте зараз, мій талановитий юний друже, ми маємо обговорити деякі справи з твоєю тітонькою. Ти нам дозволиш?

— Але ж я…

— Це не надовго, любий, — твердо сказала Леоні. — Коли ми закінчимо, то обов’язково тебе покличемо.

Луї-Анатоль зітхнув, потім знизав плечима, усміхнувся й побіг на кухню, гукаючи Маріету.

Щойно малий зник, мосьє Беяр і Леоні швидко пішли до вітальні. Відповідаючи на точні й уважні запитання старого, Леоні розповіла йому про все, що трапилося відтоді, як він поїхав з Рен-ле-Бена, про всі трагічні, ірреальні та загадкові події, а згодом висловила побоювання, що Віктор Констант повернувся.

— Я писала вам про наші біди, справді писала, — сказала Леоні, не в змозі приховати докірливий тон свого голосу, — але як же я могла дізнатись, чи отримали ви хоч одного листа?

— Деякі отримав, а решта, боюся, десь загубилася, — серйозно мовив старий. — Про трагічну загибель мадам Ізольди я дізнався лише сьогодні, коли повернувся. Ця звістка дуже мене засмутила.

Поглянувши на Беяра, Леоні помітила, який зморений і виснажений вигляд він мав.

— Смерть позбавила її страждань. Останнім часом їй було дуже зле, — тихо сказала вона. — Одначе де ж ви були так довго? — спитала Леоні, розпачливо сплеснувши в долоні. — Я так скучила за вашим товариством!

Мосьє Беяр склав руки, притиснувши один до одного кінчики своїх тонких довгих пальців, наче перед молитвою.

— Якби це не було вкрай важливою справою особисто для мене, — лагідно мовив він, — то я б ніколи вас не полишив. Проте я одержав звістку, що одна особа, на яку я чекав багато-багато років, нарешті повернулась. Але… — Він трохи помовчав, а потім сказав прості слова, за якими Леоні почула невимовний біль: — Але то була не вона.

Леоні на мить пригадала, що лише раз чула, як старий говорив про когось із таким болем і ніжністю в голосі. Однак тоді в неї склалося враження, що дівчина, про яку йшлося, уже давно померла.

— Я не впевнена, що добре розумію вас, мосьє Беяр, — обережно сказала вона.

— Та то я так, — тихо мовив він. І знову вираз його обличчя набув твердості й рішучості. — Якби я це знав, то ніколи б не поїхав з Рен-ле-Бена, — зітхнув старий. — Утім, я скористався своєю мандрівкою, щоб приготувати безпечне місце для вас та Луї-Анатоля.

Зелені очі Леоні широко розплющились від подиву.

— Таж я вперше подумала про це лише тиждень тому! — ошелешено вигукнула вона. — Навіть менше. А вас не було аж десять місяців. Звідки ви могли…

Беяр осміхнувся.

— Просто я давно передбачав, що, на жаль, через деякий час доведеться піти на такий крок.

— Але ж звідки…

Старий заспокійливо підняв руку.

— Ваші припущення є слушними, мадемуазель Леоні. Віктор Констант дійсно перебуває неподалік від Домен де ля Кад.

Леоні заклякла на місці.

— Якщо ви маєте такі докази, то мусите сповістити представників влади. Досі вони відмовлялися сприймати мої побоювання всерйоз.

— Я не маю доказів, лише тверде переконання. І я впевнений, що він прибув сюди не просто так. Ви мусите покинути маєток сьогодні вночі. Мій будинок готовий і чекає на вас. Я дам розпорядження Паскалю. — Беяр помовчав. — Він і Маріета — наскільки я знаю, його дружина — вони поїдуть з вами?

Леоні кивнула.

— Я потайки повідомила їм про свої наміри.

— Ви можете залишатися в Лос-Сересі стільки, скільки вам буде потрібно. Поки не з’явиться можливість безпечно повернутися до Домен.

— Я дуже вдячна вам, мосьє Беяр.

Зі слізьми на очах Леоні оглянула кімнату.

— Так шкода залишати цей будинок! — тихо сказала вона. — Для моєї матері й Ізольди це було нещасливе місце, але для мене, попри всі лиха, що тут трапились, воно стало домівкою. — Леоні замовкла, а потім стиха додала: — Хочу вам у дечому зізнатися, мосьє Беяр.

Старий насторожився.

— Шість років тому я обіцяла вам, що не повертатимусь до гробниці, — промовила вона. — І я виконала свою обіцянку. Але стосовно карт я мушу сказати вам, що коли того дня… перед дуеллю Анатоля, я поїхала від вас…

— Я пам’ятаю, — лагідно мовив старий.

— Мені чомусь захотілося повернутись додому через ліс і спробувати самій знайти схованку. Я просто хотіла сама себе перевірити, чи спроможуся я знайти карти Таро.

Леоні глипнула на мосьє Беяра, очікуючи побачити на його обличчі розчарування й осуд. Однак на її превеликий подив старий осміхався.

— І ви знайшли те місце.

Це було твердження, а не запитання.

— Так, знайшла. Але даю вам слово, — хутко докинула Леоні, — що, подивившись на карти, я таки повернула їх до схованки. — Вона затнулась. — Утім, тепер, перед від’їздом, я не можу залишити їх тут. Констант може знайти їх, і тоді…

Поки вона говорила, Одрік Беяр засунув руку в кишеню свого світлого костюма. Звідти він видобув уже знайомий квадратний пакунок у чорному шовку й розгорнув його. Зверху колоди показалося зображення Сили.

— Вони вже у вас! — вигукнула Леоні, підходячи до Беяра. І відразу ж зупинилася. — Ви знали, що я там була?

— Оскільки ви потрудилися залишити там свої рукавички. Хіба ви не пам’ятаєте?

Леоні густо почервоніла аж до кінчиків вух.

Старий згорнув чорний шовк.

— Я пішов туди, бо, як і ви, вважаю, що ці карти не мають потрапити до рук такої людини, як Віктор Констант. До того ж… — Він на мить замовк. — Мені здається, що вони нам знадобляться.

— А ви ж самі застерігали мене проти того, щоб користатися магічною силою цих карт, — заперечила Леоні.

— Якщо немає жодного іншого виходу, то це доведеться зробити, — тихо відказав старий. — І я боюся, що такий час настав.

Леоні відчула, як її серце закалатало з шаленою швидкістю.

— Їдьмо зараз. Негайно. — Їй раптом стало страшенно незручно у своїх важких зимових спідницях і шерстяних панчохах. Вони стали якісь кусливі й неприємні на дотик. Здавалося, прикрашені перлинами гребінці, подарунок Ізольди, впилися їй у голову наче зуби якоїсь кровожерної істоти. — Їдьмо. Зараз же.

Раптом їй пригадалися перші щасливі тижні в Домен де ля Кад — у компанії Анатоля й Ізольди — перед тим, як упало лихо. Пригадалося, що тієї далекої осені 1891 року вона — після яскравих вогнів Парижа — понад усе боялася непроглядної темряви.

Як давно то було!

Леоні була тоді зовсім іншою людиною, невинним дитятком, котрого ще не торкнулися морок і горе. Сльози затуманили їй очі, і вона заплющила їх.

Гупання кроків у залі раптово перервали її спогади. Леоні рвучко скочила на ноги й обернулась у напрямку шуму — і саме цієї миті двері з грюкотом розчинились і в кімнату влетів Паскаль.

— Мадамо Леоні, сеньйоре Беяр! — вигукнув він. — Тут… якісь чоловіки. Вони вже проникли в маєток, вибивши браму!

Леоні підбігла до вікна. Удалині вона побачила низку палаючих смолоскипів, які золотими й охровими цятками мерехтіли на тлі чорного нічного неба.

А потім, уже зовсім близько, почувся дзенькіт розбитого скла.

РОЗДІЛ 94

Луї-Анатоль, вирвавшись із рук Маріети, вбіг у кімнату й кинувся в обійми Леоні. Його нижня губа тремтіла, він був блідий, проте намагався не показувати свого страху й навіть спробував осміхнутися.

— Хто вони? — спитав він тоненьким голосочком.

Леоні міцно притиснула його до себе.

— Погані люди, мій маленький.

Вона повернулася до вікна й стала вдивлятись у темряву, притуливши руку до скла, щоб світло не заважало бачити. Натовп був іще далеко, але прудко наближався до будинку. Кожен нападник тримав в одній руці смолоскип, а в іншій — якусь зброю. Вони були схожі на армію, що виходить на передові позиції. Леоні подумала, що ці люди лише чекають наказу Константа.

— Їх так багато, — прошепотіла вона. — Як же йому вдалося підбурити проти нас ціле місто?

— Він зіграв на притаманній простому народові забобонності, — відповів Беяр. — Хай би ким були ці люди — республіканцями чи роялістами, — але всі вони в дитинстві чули розповіді про тутешнього демона, що чатує на свою жертву.

— Про Асмодея.

— У різні часи він мав різні імена, проте зовнішність його є тією самою. І навіть коли добропорядні мешканці міста вдень присягають, що не вірять у такі історії, то вночі їхня глибша, древніша підсвідомість пошепки промовляє до них із темряви. Вона розповідає їм про надприродних істот, що шматують своїх жертв і яких не можна вбити, а також про похмурі потаємні місця, де павуки плетуть своє павутиння.

Леоні знала, що Беяр має рацію. Їй швидко пригадався той вечір, коли в оперному театрі вибухнуло заворушення. І ненависть, яку вона буквально на тому тижні бачила в Рен-ле-Бені в обличчях людей, які іде недавно ставились до неї так доброзичливо. Леоні знала, як швидко й легко жага крові може охопити юрбу.

— Мадамо! — тривожним голосом гукнув їй Паскаль.

Леоні помітила, що полум’я смолоскипів, яке танцювало в чорному нічному небі, уже освітлює каштани на під’їзній алеї, поблискуючи на мокрому листі. Вона відступила від вікна й закрила його шторою.

— На той світ загнав мого брата й Ізольду, але йому й досі мало, — прошепотіла Леоні. Вона глянула на чорняву голівку малого, який тулився до неї, — чи раптом він не почув її слів?

— А чи не можна з ними поговорити? — спитав хлопчик. — Сказати, щоб вони дали нам спокій?

— Час для розмов минув, мій юний друже, — відповів Беяр. — Завжди настає такий момент, коли бажання діяти — навіть заради чогось хибного й лихого — стає сильнішим за бажання слухати й мислити.

— Нам доведеться з ними битись?

Беяр посміхнувся.

— Добрий солдат знає, коли виступити проти ворога, а коли слід відступити. Зараз ми воювати не будемо.

Луї-Анатоль кивнув.

— Чи є якась надія? — пошепки спитала Леоні.

— Надія є завжди, — тихо відповів Беяр. Вираз його обличчя посуворішав. Він обернувся до Паскаля. — Екіпаж готовий?

Паскаль кивнув.

— Готовий і чекає на галявині біля гробниці. Він має бути досить далеко, щоб не привертати уваги натовпу. Я сподіваюся, що зможу вивезти вас звідси так, що ніхто не побачить.

— От і добре. Ми вийдемо крізь задні двері й подамося навпростець до лісу, благаючи Бога, щоб об’єктом їхнього нападу став насамперед сам будинок.

— А як же слуги? — спитала Леоні. — Вони теж мусять піти.

Широке й безхитрісне обличчя Паскаля густо почервоніло.

— Вони не хочуть іти, — сказав він. — Вони бажають захищати будинок.

— Я не хочу, щоб хтось із них через нас постраждав, Паскалю, — заперечила Леоні.

— Я перекажу їм, мадамо, але не думаю, що від цього їхня рішучість ослабне.

Леоні побачила, що в його очах блищать сльози.

— Дякую, — тихо сказала вона.

— Паскалю, ми захищатимемо твою Маріету, аж поки не прийдемо до тебе.

— Дякую, сеньйоре Беяр.

Паскаль нахилився, поцілував свою дружину та вийшов із кімнати.

На мить запала тиша. А потім на них знову важким тягарем упала вся серйозність ситуації, спонукаючи діяти швидко й рішуче.

— Леоні, візьміть лише найнеобхідніше. Маріето, принесіть валізу й пальто мадам Леоні. Подорож буде тривалою й холодною.

Маріета ледве стримала ридання.

— У моїй валізі, Маріето, яка вже зібрана, є невеличкий футляр, що лежить у скриньці з шитвом. Там малюнки, приблизно отакого розміру, — показала Леоні руками. — Скриньку візьми з собою. Бережи її, але футляр принеси мені, добре?

Почекавши, поки вона піде, Леоні обернулась до мосьє Беяра.

— Це також і не ваша битва, Одріку, — сказала вона.

— Саже, — тихо сказав він. — Друзі називають мене Саже.

Леоні посміхнулася, втішена таким несподіваним виявом довіри.

— Прекрасно, Саже. Якось ви мені казали — давно, кілька років тому, що моя допомога знадобиться не мертвим, а живим. Пам’ятаєте? — Вона глянула на хлопчика. — Найважливіше зараз — це він. Якщо ви зараз візьмете його з собою, то принаймні я знатиму, що свій обов’язок виконала.

Він усміхнувся.

— Кохання, правдиве кохання, ніколи не вмирає, Леоні. Твій брат, Ізольда, твоя мати — усі вони це знали. Вона будуть із тобою завжди.

Леоні пригадала слова Ізольди, коли вони сиділи з нею на лавці поблизу озера наступного дня після званої вечері в Домен де ля Кад. Жінка розповідала їй про кохання до Анатоля, хоча Леоні тоді ще про це не знала. Про кохання таке палке, що без нього життя Ізольди стало нестерпним. І Леоні самій закортіло так само сильно когось покохати.

— Я хочу, щоб ви пообіцяли мені, що заберете Луї-Анатоля до Лос-Сереса. — Вона на мить замовкла. — І я ніколи не пробачу собі, якщо з вами станеться лихо.

Беяр похитав головою.

— Мій час іще не настав, Леоні. Я ще багато мушу зробити, і лише тоді мені дозволять вирушити в останню подорож.

Вона кинула погляд на знайомий куточок жовтого носовичка, що виднівся з кишені його піджака.

У дверях з’явилась Маріета з теплим одягом для малого.

— Ходи сюди. Хутчіш.

Малюк швидко підкорився, підійшов до Маріети й дав себе вдягнути. А потім зненацька кинувся від неї в залу.

— Луї-Анатоль! — гукнула Леоні навздогін.

— Я мушу дещо принести, — відповів хлопчик, повертаючись через хвилину з аркушем фортепіанної музики в руці. — Ми ж не можемо залишатися без музики там, куди зараз їдемо! — сказав він, обвівши поглядом похмурі обличчя дорослих. — Ніяк не можемо!

Леоні присіла біля нього.

— Звісно, мій любий.

— Хоча, — затнувся малий, — я й сам не знаю, куди ми їдемо.

Раптом коло будинку почувся чийсь вигук. То був сигнал до бою.

Леоні швидко підвелася, відчувши, як їй у долоню прослизнула маленька ручка племінника.

Гнані ненавистю, похмурою темрявою та страхом перед усіма тими надприродними істотами, які сьогодні, на День усіх святих, заполонили всі усюди, чоловіки, озброєні смолоскипами, кийками та мисливськими рушницями, пішли в наступ на будинок.

— Почалося, — сказав Беяр. — Тримайтеся мужньо, Леоні. Їхні погляди зустрілись. Повільно, наче з неохотою, передав він їй колоду карт Таро.

— Пам’ятаєте, що писав у своїй книжці ваш дядько?

— Прекрасно пам’ятаю.

Беяр злегка посміхнувся.

— Навіть якщо ви повернули книгу до бібліотеки й завірили мене, що ніколи більше її не торкнетеся? — спитав він з легкою іронією в голосі.

Леоні почервоніла.

— Ну, може раз чи двічі перечитувала. Просто щоб поновити в пам’яті її зміст — і тільки.

— А може, це й на краще. Старі не завжди є мудрими. — Він помовчав. — Але ж ви розумієте, що з цим пов’язана ваша доля? Якщо ви зважитеся вдихнути життя в зроблені вами малюнки, якщо ви викличете демона, то чи відомо вам, що він забере вас із собою?

У зелених очах Леоні блиснув страх.

— Відомо.

— От і добре.

— Мені лише незрозуміло, чому демон Асмодей не забрав мого дядька?

Беяр стенув плечима.

— Зло притягує зло, — пояснив він. — Ваш дядько не побажав офірувати своє життя й бився з демоном. Проте на ньому назавжди лишилось його тавро.

— А що, як мені не вдасться…

— Досить, — твердо відказав Беяр. — Невдовзі все й так стане зрозуміло.

Леоні взяла чорний шовковий пакунок і засунула його в простору кишеню свого пальта, потім побігла до камінної полиці й узяла звідти коробку сірників.

Ставши навшпиньки, вона поцілувала Беяра в лоб.

— Спасибі, Саже, — прошепотіла вона. За карти. За все.

Коли Леоні, Одрік Беяр, Луї-Анатоль і Маріета вийшли з вітальні, у залі було темно. У кожному куточку, кожній ніші Леоні чула або бачила ознаки активної діяльності. Син садівника Еміль, котрий уже став дужим і високим парубком, організував унутрішню прислугу й роздав їй усю зброю, яку тільки можна було знайти в будинку. Старий мушкет, абордажні шаблі, витягнуті з виставкових шаф, палиці та кийки. Зовнішня прислуга була озброєна мисливськими рушницями, граблями, лопатами й мотиками.

Леоні відчула шок, якого зазнав Луї-Анатоль, побачивши, як невпізнанно змінилися знайомі обличчя людей, котрих він звик бачити щодня. Його рука напружилась у її долоні.

Зупинившись, Леоні звернулася до прислуги чітким і гучним голосом.

— Я не хочу, щоб ви важили своїм життям, — сказала вона. — Ви віддані й хоробрі люди; я знаю, що мій брат і мадам Ізольда пишались би вами, якби зараз були з нами тут, але це не той бій, де ми зможемо перемогти. — Вона обміряла поглядом залу, вдивляючись у знайомі й не дуже знайомі обличчя. — Благаю вас, ідіть зараз, поки ще є змога. Повертайтеся до ваших родин і дітей.

Ніхто не поворухнувся. Блискіт скла на чорно-білому портреті, що висів над фортепіано, привернув її увагу. Леоні завагалась. То був спогад про сонячний день на Пляс дю Перу багато років тому: Анатоль сидить, Ізольда та вона сама стоять позаду, і всі троє втішаються своїм маленьким товариством. На мить вона відчула спокусу забрати фотографію з собою. Утім, згадавши про вказівку брати тільки найнеобхідніше, Леоні втрималась. І портрет залишився на своєму місці, наче мовчазний хранитель будинку й усіх тих, хто в ньому був.

Пересвідчившись, що подальші вмовляння є даремними, Леоні та Луї-Анатоль вислизнули крізь засклені металеві двері на веранду. За ними слідом пішли Беяр та Маріета. Раптом з натовпу захисників будинку почувся одинокий голос:

— Щасти вам, мадамо Леоні! І тобі, малий. Ми чекатимемо на ваше повернення.

— І вам того самого, — відповів хлопчик тоненьким голосочком.

Надворі було холодно. Мороз кусав за щоки й вуха. Леоні накинула на голову капюшон. Із протилежного боку будинку було чути ревіння юрми, яка й досі стояла трохи подалі, але від самого звуку всім стало лячно.

— Куди ми йдемо, тітонько Леоні? — прошепотів Луї-Анатоль.

У його голосі чувся страх.

— Ми підемо через ліс туди, де на нас чекає з екіпажем Паскаль, — відповіла вона.

— А чому він жде нас саме там?

— Тому що ніхто не повинен чути й бачити нас, — похапливо відказала Леоні. — А потім, таємно й мовчки — чуєш, мовчки! — ми поїдемо до будинку мосьє Беяра в горах.

— А це далеко?

— Далеко.

Хлопець на мить замовк.

— А коли ми повернемося? — спитав він.

Леоні закусила губу.

— Уяви собі, що ми граємо в піжмурки, от і все. А тепер — т-с-с-с! — вона приставила до рота палець. — Ми мусимо поспішати, малий. Поводься тихо та спокійно.

— І дуже-дуже хоробро.

Пальці Леоні намацали колоду карт у кишені.

— А, дійсно. І хоробро.

РОЗДІЛ 95

«Підпалюйте!»

Натовп, за наказом Константа вийшовши до озера позаду будинку, почав устромляти смолоскипи в густий самшитовий живопліт. Минуло кілька хвилин, і кущі зайнялися — спочатку мереживо гілок, а потім стовбури. Вони затріщали й зашипіли, як петарди на стінах Сіте. Вогонь посилився, колихнувся вітром — і загуготів.

Потім пролунала нова команда: «Уперед!»

Оминаючи озеро, натовп чоловіків кинувся через галявину, проламуючись крізь кущі огорожі. Перекидаючи вазони з декоративними квітами, напасники заскочили на веранду.

За ними на відстані кульгав Констант, тримаючи в одній руці цигарку, а другою важко спираючись на ціпок. Він неначе замикав парад на Єлисейських Полях.

0 четвертій годині того-таки дня, пересвідчившись, що Леоні Верньє вже виїхала до Кустосси, Констант звелів підкинути в місто трупик іще однієї дитини, вбитої за його наказом, із метою ще дужче розбурхати батьківські почуття мешканців. Його поплічник привіз на возику понівечене тіло на Пляс дю Перу, де вже чекав Констант. Незважаючи навіть на слабке здоров’я, йому було нескладно заволодіти увагою юрби. Такі страшні рани не могли бути завдані твариною, завіряв Констант. На це могла спромогтися лише якась надприродна істота. Та, яку ховають у Домен де ля Кад. Диявол. Демон.

Тим часом у Рен-ле-Бені якраз був кучер з маєтку. Невеликий натовп накинувся на хлопця, вимагаючи від нього пояснень, як приборкували тварюку й де її тримали. І хоча він відкидав безглузді звинувачення, це лише сильніше розпалило знавіснілий натовп.

1 тут Констант запропонував узяти будинок приступом і в усьому пересвідчитись на власні очі. Ця ідея вмить оволоділа натовпом, який тільки й чекав спонуки до активних дій. Іще кілька хвилин — і люди вже самі вмовляли його вести їх на штурм Домен де ля Кад.

Констант зупинився під верандою, виснажений ходьбою. Він спостерігав, як юрма, розділившись на дві колони, оточила будинок з боків та спереду й скупчилась позаду будинку на кам’яних сходах, що вели на веранду.

Спочатку запалав смугастий навіс, що тягнувся вздовж усієї веранди. Якийсь хлопець, видершись по плющу, підпалив його, встромивши смолоскип у складки матеріалу під стіною. Незважаючи на жовтневу сирість, тканина спалахнула й розгорілася за лічені секунди, а смолоскип, пропаливши діру, гепнувся на веранду. Хмара задушливого чорного диму злетіла в нічне небо, наповнивши повітря смородом паленого брезенту й олії, якою він був просякнутий.

Пролунав чийсь вигук, перекриваючи хаос і гармидер: «Шукаймо диявола!»

Здавалося, від вигляду палаючого навісу пристрасті селян розгорілися ще дужче. Почувся дзвенькіт скла, розбитого важким кованим чоботом. Велика скалка вп’ялась у товсті зимові штани чолов’яги, і той ударом ноги відкинув її геть. Затріщало скло в інших вікнах. Одна по одній вишукані кімнати ставали жертвою озвірілого натовпу, який почав тицяти смолоскипами в штори, підпалюючи їх.

Троє нападників підняли кам’яну урну й, використовуючи її як таран, почали гепати у двері. Друзки скла розлетілися на всі боки, метал погнувся, рама не витримала, і двері впали. Трійко селян кинули урну додолу, і натовп заповнив залу та бібліотеку. Ганчірками, просякнутими смолою та олією, напасники підпалили полиці з червоного дерева. Книги почали хутко займатись одна по одній, бо сухий папір та древні шкіряні палітурки спалахували, немов сірники. Вогонь, потріскуючи та шиплячи, застрибав з полиці на полицю.

Варвари позривали штори. Від високої температури одні вцілілі вікна потріскались, а решту доконали чоботи, черевики та ніжки стільців. З обличчями, перекошеними люттю й заздрістю, нападники перекинули стіл, за яким Леоні вперше прочитала книжку «Таро», й поламали складану драбину, приставлену до стіни. Язики полум’я почали лизати краї килимів, і їх швидко охопив вогонь. Почалася справжня пожежа.

Натовп увірвався до зали з чорно-червоними, схожими на шахівницю, кахлями. Повільно, викидаючи поперед себе ноги, позаду плівся Констант.

Унизу, біля парадних сходів, нападники наштовхнулись на опір захисників будинку.

Слуги значно поступалися числом, однак билися хоробро. Вони теж потерпали від чуток і наклепів, тому захищали не лише репутацію Домен де ля Кад, а й свою честь.

Молодий лакей завдав сильного скісного удару одному з напасників, і той, заюшений кров’ю, позадкував.

Вони знали один одного. Разом виросли, доводились один одному родичами, проте билися як запеклі вороги. Еміля збив з ніг ударом кованого чобота старший чоловік, котрий колись носив його на плечах до школи.

Гармидер посилився.

Садівники та грабарі, озброєні мисливськими рушницями, вистрілили в натовп, поранивши одного вандала в руку, а другого — в ногу. З ран бризнула кров, нападники інстинктивно повиставляли вперед руки, наче ними можна було захиститися від куль. Проте завдяки величезній кількісній перевазі опір захисників невдовзі було зламано. Першим упав старий садівник, і його руки й ноги затріщали під важкими чоботями знавіснілих селюків. Еміль протримався трохи довше, поки двоє не вхопили його за руки, а третій почав гатити кулаком в обличчя доти, доки парубок не знепритомнів. То були чоловіки, з чиїми синами колись грався малий Еміль. Потім вони вхопили його й перекинули через перила. Хлопець наче на якусь мить зависнув у повітрі, а потім упав додолу сторч головою. І так і лишився лежати на підлозі з неприродно розкинутими руками й ногами. З його рота цівкою витікала кров, а розплющені мертві очі вже нічого не бачили.

Кузен Маріети, Антуан — хлопець простий, але досить розсудливий, щоб розрізняти добро та зло, — побачив одного чоловіка з паском у руках і впізнав його. То був батько одного з замордованих хлопчиків. Його обличчя перекосилося від гніву й горя.

Недовго думаючи, Антуан кинувся на нього й, обхопивши руками за шию, хотів був повалити на землю. Антуан був кремезний та сильний, однак битися не вмів, і тому невдовзі сам опинився горілиць. Не встиг він оговтатись, як реміняка вдарила йому в обличчя, а металева пряжка поцілила в незахищене око. Світ Антуана перетворився на суцільну криваву пляму.

Стоячи внизу поблизу сходів, Констант затуляв рукою обличчя від спеки та кіптяви. Він чекав, коли прийде його слуга, щоб відзвітувати.

— Їх тут немає, — випалив той, засапавшись. — Я все обшукав. Здається, вони втекли зі стариганом та економкою хвилин п’ятнадцять тому.

— Пішки?

Слуга кивнув.

— Я знайшов ось це, мосьє. У вітальні.

Віктор простягнув тремтливу руку. То була карта Таро із гротескним зображенням диявола, коло ніг якого були прикуті двоє закоханих. Констант спробував зосередити погляд на карті, попри те, що дим застував йому очі. Придивившись, він побачив, що демон ніби рухається, а закохані дивом нагадали йому Верньє та Ізольду.

Він потер зболілі від диму очі, і на думку йому спала ідея.

— Коли закінчиш із Желісом, залишиш на його трупі оцю карту. Принаймні це заплутає слідство. Бо вся Кустосса знає, що дівчина туди приїздила.

Слуга кивнув.

— А ви, мосьє?

— Допоможи мені добутись до екіпажа. Кажеш, дитина, жінка та старий?. Вони не зможуть далеко втекти. Навпаки, мені здається, що вони зачаїлися десь поблизу, на території маєтку. Місцевість тут крута й лісиста. Є лишень одне місце, де вони можуть сховатися.

— А ці? — слуга кивнув на юрму нападників.

Битва сягала апогею, і крики та зойки ставали дедалі частішими й гучнішими. Невдовзі мав початися грабунок. Навіть якщо хлопцеві вдасться вислизнути сьогодні, то йому нікуди буде повертатись. Він стане злидарем.

— Нехай продовжують, — сказав Констант.

РОЗДІЛ 96

Коли вони дісталися лісу, іти стало набагато важче. Луї-Анатоль був дужий хлопчина, а мосьє Беяр, попри свій вік, виявився напрочуд прудконогим, та однаково вони рухались надто повільно. У них був ліхтар, але вони боялися його засвічувати, щоб не привернути увагу натовпу.

Із подивом для себе Леоні виявила, що ноги самі несуть її до гробниці, яку вона такий тривалий час оминала. Коли вона йшла вгору, її довгий чорний плащ чіплявся своїми краями за мокре осіннє листя, що шерехтіло під ногами. Їй пригадалися всі її мандрівки теренами маєтку: просіка, де ріс дикий ялівець, галявина, де загинув Анатоль, могили брата й Ізольди на узвишші біля озера — і серце її стислося від думки, що вона цього більше ніколи може не побачити. Вона дуже довго мучилася через обмеженість свого існування, але тепер, коли настав час іти, їй не хотілося цього робити. Валуни, пагорби, просіки, стежки — усе це, здавалося, стало частиною її єства.

— Нам іще довго, тітонько Леоні? — спитав Луї-Анатоль тоненьким переляканим голосочком. А то мені вже черевики муляють.

— Іще трохи, — відповіла вона, стиснувши йому руку. — Обережно, не послизнися.

— А знаєш, — сказав малий зумисне хоробрим тоном, — я зовсім не боюся павуків.

Вони вийшли на прогалину між деревами й стишили ходу. Цю тисову алею Леоні запам’ятала ще від часу свого першого приїзду, і тепер дерева на ній стали старішими, вузлуватішими, а їхні крони порідшали.

Як і домовлялися, на них чекав Паскаль. Обабіч двоколки тьмяно мерехтіли два ліхтарі, а коні нетерпляче довбали копитами землю.

— А де це ми, тітонько Леоні? — спитав Луї-Анатоль, у якого цікавість на мить витіснила страх. — Ми ще на нашій землі?

— На нашій. Коло старого мавзолею.

— Де ховають людей?

— Так, зрідка.

— А чому тут не поховані матуся й татко?

Леоні завагалася.

— Бо їм краще надворі, серед дерев та квітів. Ти ж пам’ятаєш, що вони лежать одне біля одного, поблизу озера?

Луї-Анатоль насумрився.

— Щоб чути, як співають пташки?

Леоні всміхнулася.

— Саме так.

— Я знаю, чому ти мене сюди не водила, — сказав малий, підходячи до дверей. — Тому що тут ховаються привиди.

Леоні швидко простягнула руку й ухопила його.

— Зараз не час, Луї-Анатолю.

Малий засмутився.

— Мені що, не можна заходити?

— Можна, але не зараз.

— А павуки там є?

— Може, і є, але ж ти все одно їх не боїшся?

Хлопець кивнув, проте побілів зі страху.

— Ми прийдемо сюди іншим разом. Коли буде день.

— Слушна думка, — погодилась Леоні.

Вона відчула на своєму плечі руку мосьє Беяра.

— Нам не можна більше затримуватись, — сказав Паскаль. — Ми маємо від’їхати якомога далі до того моменту, коли Констант уторопає, що нас немає в будинку. — Він нахилився, підхопив Луї-Анатоля й усадовив його у двоколку. — Ну що, малий, готовий до нічної подорожі?

Луї-Анатоль кивнув.

— Нам далеко їхати.

— Аж за Лак де Барренк?

— Іще далі, — відповів Паскаль.

— Та мені байдуже, — зазначив малий. — Маріета зі мною гратиметься?

— Аякже.

— А тітонька Леоні казки розповідатиме?

Дорослі злякано перезирнулись. Не промовивши ні слова, мосьє Беяр і Маріета забралися в екіпаж, а Паскаль сів на місце фурмана.

— Їдьмо, тітонько Леоні, — сказав малий.

Леоні грюкнула дверима екіпажа.

— Бережіть його.

— Вам не слід цього робити, — запально заговорив Беяр. — Констант — хвора людина. Цілком можливо, що час та природний перебіг подій покладуть край цій вендеті, причому досить швидко. Якщо ви почекаєте, то все це може скінчитися саме по собі.

— Хай і так, — відказала Леоні з гнівом у голосі. — Проте я не можу піти на такий ризик. Це може розтягнутись на три, п’ять, навіть десять років. Я не можу дозволити, щоб Луї-Анатоль виростав під тінню страху, завжди озираючись, завжди перелякано вдивляючись у темряву. Гадаючи, що там сховався якийсь зловмисник, котрий хоче заподіяти йому шкоду. Їй відразу пригадалося, як Анатоль раз по раз напружено визирав у вікно на Рю де Берлін. Пригадалось наполохане обличчя Ізольди, що вдивлялась у далечінь, убачаючи небезпеку в кожній дрібниці.

— Ні, — твердо мовила вона. — Я не допущу, щоб Луї-Анатоль жив таким життям. — Леоні посміхнулася. — Це має скінчитися. Тут, сьогодні, зараз. — Вона віддихнула. — І ви теж у це вірите, Саже.

На мить їхні погляди зустрілись у мерехтінні ліхтаря. Він кивнув.

— Я поверну карти до їхньої древньої схованки, — тихо сказав Беяр. — Коли хлопець буде в безпеці, а мене ніхто не бачитиме. Можете не сумніватися.

— Тітонько Леоні! — знову погукав малий, але цього разу в його голосі почулися тривожні нотки.

— Маленький, я маю дещо зробити, — мовила вона, намагаючись не виказати хвилювання. — І тому не зможу зараз поїхати з тобою. За тебе потурбуються Паскаль, Маріета й мосьє Беяр.

Малий надув губки та простяг руки, інстинктивно відчувши, що це не просто тимчасове розставання.

— Ні! — скрикнув він. — Я не хочу, щоб ти залишалася, тітонько Леоні!

Зістрибнувши з сидіння, він обвив руками її шию. Вона погладила його по голівці, поцілувала, а потім різко й рішуче відірвала від себе.

— Ні! — заволав хлопчик, відчайдушно пручаючись.

— Слухайся Маріету, — сказала Леоні, відчувши, як до горла підкотився клубок. — Піклуйся про мосьє Беяра та Паскаля.

Потім вона відступила крок назад і ляснула долонею по стінці екіпажа.

— Рушай! — скрикнула вона. — Пішов!

Паскаль ляснув батогом, і двоколка рвучко рушила вперед. Леоні затулила вуха, щоб не чути, як гукає її, плачучи, Луї-Анатоль. Екіпаж віддалявся, і розпачливе квиління малого поволі стихло.

Коли торохтіння коліс по замерзлій землі нарешті розтануло в нічній тиші, Леоні повернулась і підійшла до дверей каплиці. Засліплена слізьми, вона взялася за металеву ручку. На мить завагавшись, Леоні озирнулась. Удалині виднілося потужне жовтогаряче сяйво, над яким злітали снопи іскор та клуби диму, що сіріли на тлі чорного неба.

То палав будинок. Їй додалося рішучості. Повернувши ручку, Леоні поштовхом розчинила двері й переступила поріг гробниці.

РОЗДІЛ 97

Потік холодного затхлого повітря ринув їй назустріч.

Мало-помалу очі Леоні призвичаїлись до темряви. Витягнувши коробку сірників, вона відчинила скляні дверцята лампи й тримала вогонь біля ґнота доти, доки той не загорівся.

Асмодей визвірився на неї своїми блакитними очима. Леоні ввійшла глибше до нефа. Коли вона підіймалась до вівтаря, їй здалося, що малюнки на стіні пульсували, колихались і нависали над нею. У тиші гробниці пісок і дрібні камінці на кам’яних плитах гулко потріскували під підошвами її черевиків.

Леоні не знала, з чого починати. Її рука ковзнула в кишеню з картами. У другій кишені лежав шкіряний футляр зі складеними малюнками, з якими їй не хотілося розлучатися. Там були вона, Анатоль, Ізольда…

Леоні, нарешті, зізналася мосьє Беяру, що, побачивши карти на власні очі, вона кілька разів поверталася до дядькової книжки й, розмірковуючи, перечитувала її доти, доки ледь не вивчила напам’ять. Проте вона й досі не розвіяла свого сумніву стосовно роз’яснення, яке їй дав мосьє Беяр: яким саме чином життя, зображене на картах, та музика, що лине в повітрі, спроможуться вплинути одне на одного таким чином, що викличуть привидів, які заселяють ці стародавні місця?

Чи можливо це взагалі?

Леоні збагнула, що не самі лише карти, не сама музика й не саме місце, а тільки поєднання всіх трьох усередині гробниці зможе дати бажаний результат.

Вона розуміла, що коли міфи є правдивими, то, попри всі її сумніви, вороття назад не буде. Духи й демони заберуть її з собою. Колись вони вже намагалися це зробити, але зазнали невдачі. Та цього разу вона сама захоче, щоб примари забрали її, якщо разом з нею вони заберуть і Константа.

І тоді над Луї-Анатолем уже не висітиме загроза.

Раптом почулося якесь дряпання, стукіт — і Леоні аж підскочила з переляку. Вона швидко озирнулася, видивляючись, звідки йде звук, а потім полегшено зітхнула, здогадавшись, що то стукають у вікно голі віти дерев.

Поставивши ліхтар на підлогу, Леоні чиркнула ще одним сірником, потім — іще й засвітила старі лойові свічки в металевих канделябрах на стінах. Розтоплені краплі лою почали спливати вниз, застигаючи на холодному металі. Поступово свічки розгорілись, і незабаром гробниця наповнилась мерехтливим жовтуватим сяйвом.

Леоні підійшла ближче, відчуваючи, наче вісім малюнків на апсиді спостерігають за кожним її кроком. Перед вівтарем вона знайшла місце, де майже тридцять років тому Жуль Ляскомб написав великими літерами на кам’яній підлозі назву маєтку: С. А. D. Е. — Кад. Не знаючи, чи правильно вона чинить, Леоні видобула з кишені карти Таро, розгорнула їх і поклала колоду в центр квадрата. У її голові настирливо звучали слова покійного дядька. Шкіряний футляр вона помістила біля колоди; його шнурки розв’язала, проте малюнків витягати не стала.

Завдяки їхній силі я ввійду до іншого виміру.

Леоні підняла голову. На мить запала мертва тиша. За каплицею в кронах дерев шумів вітер. Дівчина прислухалась уважніше. Дим від свічок і досі підіймався рівненькими стовпчиками вгору, однак Леоні здалося, що, коли вітер завивав в’язовою алеєю та продирався крізь плетиво букових гілок, вона почула ледь уловиму музику, переривчасту мелодію, складену з простих нот. А потім ця мелодія прослизнула до каплиці крізь щілину під дверима та крізь зазори між шматками кольорового скла у вікнах.

Війнув вітер, і в мене з’явилося відчуття, що я в гробниці не сам-один.

Леоні усміхнулася, втішена тим, що добре запам’ятала цю фразу з книги. Тепер їй не було страшно; навпаки — їй було цікаво. Коли вона глянула на восьмикутну апсиду, то їй здалося, що обличчя фігури Сила ворухнулося. На мальованому обличчі з’явилась подоба посмішки. На мить ця дівчина стала зовсім схожою на неї: те саме каштанове волосся, ті самі зелені очі, той самий прямий прискіпливий погляд.

Моє «я» і його різновиди — як колишні, так і прийдешні — були присутні одночасно в тому самому місці.

Раптом Леоні збагнула, що довкола неї почався якийсь рух. Вона не могла сказати, чи то духи ожили, чи карти. Як вона й сподівалася в глибині душі, Закохані чітко набули знайомих і рідних рис Анатоля й Ізольди. На якусь невловиму мить Леоні здалося, що в обличчі та постаті Справедливості, що сиділа з мечем і терезами в руках, почали проступати обриси Луї-Анатоля. Хлопець наче перебував у силуеті цієї фігури. А потім буквально краєчком ока вона помітила, як риси обличчя Одріка Беяра — Саже — на хвильку проявились у молодому лиці Чарівника.

Леоні стояла зовсім нерухомо, наче даючи музиці заполонити простір довкола себе. Немов підхоплені її невидимим потоком, зарухались обличчя, вбрання та краєвиди — і стали схожі на мерехтливі сріблясті зірки в нічному небі. Леоні звільнилась від усілякого чуття себе самої. Розміри, простір, час, вага — усе це враз щезло й утратило будь-яке значення.

Почулася пульсація повітря й шерхіт; це, мабуть, духи, вирішила Леоні. Вони злегка торкались її плечей, шиї та лоба; вони оточували її — лагідно й ніжно, майже не доторкуючись по-справжньому. Тихий гамір почав наростати, поволі перетворюючись на какофонію безшумного шепотіння й зітхання.

Леоні випростала перед собою руки. Вона почувалась невагомою, прозорою, наче плавала у воді, хоча її червона сукня, як і раніше, звисала донизу, а чорний плащ облягав плечі. Духи чекали, що вона до них приєднається. Поглянувши на руки, Леоні чітко побачила на своїх блідих долонях символ безкінечності — перевернуту вісімку.

Аісі Іо temps s’en, vas res I’eternitat.

Срібними дзвіночками прозвучали ці слова в її вустах. І тепер, після стількох років чекання, їхній сенс угадувався чітко й безпомилково.

Звідси, з цього місця, час лине у вічність.

Леоні посміхнулась і, знаючи, що за нею — Луї-Анатоль, а попереду — мати, брат і тітка, зробила крок назустріч сяйву.

Тряска поїздка завдала Константові чимало клопоту, бо призвела до того, що на його спині та руках знову повідкривалися кілька виразок. Він відчув, як крізь бинти просотується гній.

Констант вибрався з екіпажа.

Своїм ціпком він помацав ґрунт. Так, тут стояло двійко коней, причому зовсім нещодавно. З колії було видно, що екіпаж був один і рухався він не до гробниці, а геть від неї.

— Почекай тут, — наказав він слузі.

Констант відчув якусь дивовижну силу у вітрі, що наче прокрадався крізь густі віти в’язів на алеї, що вела до дверей гробниці. Затуляючись від його поривів, він застебнув вільною рукою плащ на горлі, а потім принюхався. Констант майже втратив нюх, але він не міг не відчути неприємного запаху, химерної суміші з диму, ладану та смороду гнилих водоростей на березі моря.

Його очі сльозились на холоді, але він побачив, що в каплиці світиться. Думка про те, що там може переховуватись хлопець, штовхнула його вперед. Констант пішов, не звертаючи уваги ні на шум, схожий на хлюпотіння води, ні на свист, схожий на посвист вітру в телеграфних дротах або вібрацію рейок під час наближення потяга.

Ці шум і свист скидались на музику.

Він не мав наміру відволікатись на трюки, що їх могла влаштувати Леоні Верньєр, — хоч зі світлом, хоч із димом, хоч зі звуком.

Наблизившись до важких дверей, Констант узявся за ручку. Спочатку вона не піддалася. Він вирішив, що двері засунуто або ж підперто зсередини меблями, але він однаково спробував знову. Цього разу двері несподівано розчинились, і Констант увалився в каплицю, ледь не впавши.

І відразу ж побачив її. Леоні стояла до нього спиною перед невеличким вівтарем усередині восьмикутної апсиди. Вона навіть не намагалась сховатися. Хлопця ж ніде не було видно.

Виставивши вперед щелепу й зиркаючи на всі боки, Констант прокрокував до нефа, постукуючи ціпком по кам’яних плитах і незграбно викидаючи ноги під час кожного кроку. Одразу за дверима виднівся порожній п’єдестал із зубчастими краями, наче з нього колись зірвали якусь статую. Знайомі гіпсові статуї святих, розставлені під стінами за кількома рядами скромних лавок, мовчки зустрічали Константа, коли він повільно наближався до вівтаря.

— Мадемуазель Верньє! — різко мовив Констант, роздратований її неувагою.

Та Леоні навіть не поворухнулась. Здавалося, вона взагалі не помічає його присутності.

Констант зупинився й поглянув на карти, розкидані по кам’яній підлозі перед вівтарем.

— А це що за дурниці? — спитав він, ступаючи у квадрат.

Раптом Леоні обернулась і глянула йому прямо у вічі. Капюшон упав з її голови. Констант скинув руки вгору, відрухово затуляючись від яскравого світла. Посмішка вмить ізникла з його лиця. Констант не міг збагнути, у чому справа. Наче він добре бачив обличчя дівчини — той самий прямий погляд, ті самі спадисті кучері, що й на портреті, який він викрав із квартири на Рю де Берлін, — але зараз Леоні перетворилася на якусь зовсім іншу істоту.

І поки він, засліплений та отетерілий, стояв і дивився, вона почала змінюватися. З-під шкіри стали виступати кості, сухожилля й голий череп.

Констант дико заволав.

Раптом щось налетіло на нього, і зловісна, не схожа на звичайну тиша вибухнула какофонією вереску й завивання. Він затиснув вуха руками, щоб істоти не проникли йому в голову, але чиїсь кігті й пазурі відривали його пальці, при цьому не залишаючи на тілі жодної подряпини.

Здавалося, намальовані фігури тепер зійшли зі стіни, і кожна з них перетворилася на свою зловісну подобу. Нігті стали кігтями, пальці — пазурами, очі — блискучими уламками холодної криги. Відкинувши ціпок і намагаючись захиститись, Констант схилив голову на груди й затулив обличчя руками. Він упав навколінки, задихаючись, а серце його втрачало ритм і билося дедалі слабше. Констант спробував виповзти з квадрата, але якась незрима сила, схожа на вітер непереборної моці, заштовхувала його назад. Завивання музики, її пульсація дедалі дужчали. Здавалося, її звуки линули і ззовні, і зсередини, відлунюючись у його голові, розколюючи свідомість. «Ні!» — загорлав він.

Утім, сила голосів наростала. Нічого не тямлячи, Констант глипнув на Леоні. Одначе не побачив її, бо сяйво було надто яскравим, а повітря повнилося палючим димом.

Раптом позаду нього, а скоріше з-під самісінької поверхні його шкіри, почувся зовсім інший шум. То було шкрябання, наче пазурі якогось звіра дряпали його кістки. Знову повітря різко сколихнулося. Констант сіпнувся від болю, закричав і повалився на підлогу.

Несподівано йому на груди, немов рись, скочив демон, у якого з пащі смерділо тухлою рибою. Він був худий, скрючений, із червоною лискучою шкірою, навислими надбрівними дугами та химерно-пронизливими блакитними очима. Констант знав, що демонів не існує, що цієї потвори тут не мусить бути. Однак очі Асмодея дивилися просто на нього. ««Ні!» — Констант роззявив рота в останньому розпачливому зойкові, та цієї миті диявол уразив його.

І відразу ж у гробниці все завмерло. Шепотіння та зітхання духів стали слабнути, і невдовзі запала тиша. На підлозі валялися розкидані карти. Обличчя на стіні знову стали пласкими й двовимірними, але їхні пози та вирази трохи змінились. У кожному з них безпомилково вгадувались ті, хто жив і помер у Домен де ля Кад. Як на малюнках Леоні.

А на галявині слуга Константа зіщулився, затуляючись від диму, вітру й сяйва. Він чув, як заверещав його хазяїн — раз, потім удруге. Були в тому крикові якісь нелюдські нотки, і слуга від страху боявся поворухнутись.

Тільки зараз, коли все стихло, а світло в каплиці потьмяніло, він наважився вийти зі своєї схованки. Поволі наблизившись до масивних дверей, служник побачив, що вони трохи прочинені. Обережно пхнувши їх рукою, він не відчув опору. «Мосьє?! Де ви?»

Слуга ступив через поріг. «Мосьє!» — знову гукнув він.

Протяг, схожий на видих, умить вигнав із каплиці дим, змінивши його на прохолодне чисте повітря. І тільки один ліхтар лишився горіти на стіні. Чоловік відразу ж помітив труп свого хазяїна. Той лежав долілиць перед вівтарем, а довкола нього валялись розкидані карти. Служник кинувся вперед, перевернув виснажене тіло на спину — і перелякано відсахнувся. Через усе обличчя Константа протягнулися три глибокі різані рани, як від пазурів дикої тварини.

Схожі на ті порізи, що їх він залишав на тілах убитих ними дітей.

Чоловік механічно перехрестився, а потім нахилився й закрив застиглі, широко розплющені від жаху очі свого хазяїна. І тут його рука зупинилася — він помітив на грудях, прямо на серці Константа прямокутник карти. Диявол.

Невже вона завжди тут була?

Отетерівши від подиву, слуга сунув руку в кишеню, куди — він міг у цьому заприсягтися — поклав цю карту, щойно його хазяїн наказав перегодом покласти її на тіло кюре Желіса в Кустоссі. Кишеня виявилась порожньою!

Може, він її загубив? А яке ще могло бути пояснення?

Служник якусь мить постояв, згадуючи, де могла випасти карта, а потім, хитаючись, позадкував від тіла свого пана й кинувся бігти геть від нефа, повз невидющі очі святих притьмом з каплиці, подалі від гримаси диявола на карті.

А внизу в долині дзвін ударив на дванадцяту ночі.