Гробниця

РОЗДІЛ 69 23 жовтня 1891 року, п'ятниця

Як Леоні заснула з думкою про Віктора Константа, так вона з нею й прокинулась наступного ранку.

Забажавши відчути на обличчі дотик свіжого повітря, вона швидко вдяглась і вискочила в досвіток. Ознаки вчорашньої бурі виднілися повсюди: зламані гілки, купи опалого листя, завихреного у вигадливі спіралеподібні кола. Тепер же скрізь було тихо, а на сході рожевіло чисте небо. Однак далеко над Піренеями знову купчилися чорні хмари, погрожуючи новою бурею.

Леоні обійшла озерце, постояла трохи на невеличкому узвишші над його хвилястими водами, а потім рушила назад до будинку через галявину. Краї її спідниць блищали росою. На мокрій траві майже не лишалося відбитків її ніг.

Відчинивши парадні двері, що їх вона лишила незамкненими, Леоні прослизнула в залу. Почистивши черевики об шорсткий килимок, вона зняла з голови капюшон, розстебнула пряжку й повісила плащ на металевий гачок, де він висів раніше.

Ідучи по червоно-чорних кахлях до маленької їдальні біля кухні, Леоні спіймала себе на думці, що вона не хоче зустрічатися там з Анатолем, і в глибині душі сподівалася, що він іще не встиг спуститися туди до сніданку. Хай Леоні турбувалася за здоров’я Ізольди, однак і досі дулася на тітку й Анатоля через учорашній передчасний та поспішний від’їзд із Каркасона й тому не збиралася силувати себе, щоб бути ввічливою зі своїм братиком.

Відчинивши двері, вона побачила, що в кімнаті немає нікого, крім служниці, котра ставила на металеву підставку в центрі столу емальований кавничок із червоно-синім візерунком.

Маріета злегка вклонилась.

— Доброго ранку, мадемуазеле.

— Доброго ранку.

Леоні посіла своє звичне місце в дальньому кінці столу навпроти дверей.

Одна лише думка переслідувала її: якщо негода в Каркасоні безустанно лютує й досі, то навряд чи хазяїн готелю зміг передати її листа Вікторові Константу на площі Гамбета. Чи може через зливу концерт узагалі скасували. Коли до неї дійшло, що вона ніяк не зможе дізнатись напевне, чи отримав мосьє Констант її листа, Леоні відчула себе безпорадною та пригніченою.

І не дізнаюся, допоки він сам не вирішить написати мені.

Вона зітхнула та струсила свою серветку.

— Мій брат не приходив, Маріето?

— Ні, мадемуазеле, ви — перші.

— А моя тітка? Вона вже одужала після вчорашнього?

Маріета помовчала, а потім відповіла, стишивши голос, наче відкриваючи велику таємницю.

— Хіба ж ви не знаєте, мадемуазеле? Мадамі вночі стало так кепсько, що сеньйор Анатоль змушений був послати до міста за лікарем.

— Що?! — Леоні аж дух забило. Вона скочила на ноги. — Я й гадки не мала. Треба до неї сходити.

— Краще її не турбувати, — хутко порадила Маріета. — Мадама заснула, наче мала дитина, лише півгодини тому.

Леоні знову сіла.

— І що ж сказав лікар? — поцікавилась вона. — То був доктор Габіньйо, наскільки я розумію?

Маріета кивнула.

— Сказав, що мадама застудилася, що ця застуда загрожує ускладненнями й може перейти в дещо гірше. Він дав їй порошок, щоб збити високу температуру. Він цілісіньку ніч пробув коло неї, і ваш брат теж.

— Ну, і який же остаточний діагноз?

— Вам доведеться спитати про це в сеньйора Анатоля. Лікар мав з ним приватну розмову.

Леоні не на жарт перелякалася. Їй стало дуже соромно за свої вчорашні негарні думки й за те, що проспала всю ніч, не маючи ані найменшого уявлення, що тут, у цьому будинку, страждає людина. До її горла підступив клубок, схожий на скручену та заплутану пряжу, і їй здалося, що вона й крихти не зможе проштовхнути до рота.

Одначе, коли Маріета поставила перед нею тарілку з беконом та яєчнею, а також білий хліб із вершковим маслом, Леоні передумала й вирішила-таки трохи попоїсти.

Вона їла мовчки, і думка її, як та риба, викинута на берег, тріпалася від побоювань за здоров’я тітки до теми більш приємної — спогадів про мосьє Константа.

У залі почулися кроки. Кинувши серветку на стіл, Леоні підскочила й підбігла до дверей, де ледь не налетіла на Анатоля.

Він був блідий і з темними колами під очима, котрі свідчили про те, що він не спав усю ніч.

— Вибач, Анатолю, я щойно дізналася. Маріета сказала, що краще не турбувати тітоньку Ізольду, щоб вона мала змогу виспатися. Лікар повернеться сьогодні вранці? Він…

Попри свій нещасний вигляд, Анатоль усміхнувся. Він виставив уперед долоню, наче зупиняючи цілий потік запитань.

— Заспокойся, — сказав він, поклавши їй руку на плече. — Найгірше вже позаду.

— Але ж…

— Ізольда видужає, і все буде добре. Ґабіньйо просто молодець. Дав їй якесь снодійне. Ізольда ще слаба, проте лихоманка минулася. Тепер найкращі ліки — це кілька днів полежати в ліжку.

Несподівано для самої себе Леоні розплакалась. Вона навіть не здогадувалась, наскільки прив’язалася до своєї лагідної тітоньки.

— Припини, мала, — ніжно сказав Анатоль. — Не треба плакати. Усе буде добре. Нема через що накручувати себе.

— Давай більше ніколи не сваритися, — хлипала Леоні. — Це так нестерпно, коли ми лаємось!

— Мені теж, — сказав Анатоль і, діставши з кишені носовичок, подав його сестрі. Леоні витерла заплакане обличчя й висякалась.

— Виховані дами так не роблять! — засміявся брат. — Матуся була б дуже розчарована. — Він весело глянув на Леоні. — Ну що, поснідала?

Леоні кивнула.

— А я — ні. Складеш мені компанію?

Решту дня Леоні не відходила від брата, тимчасово заштовхавши думки про Віктора Константа на задвірки свідомості. Тепер її серце й розум зосередились на маєтку Домен де ля Кад і на любові й ніжності тих, хто знаходив у ньому притулок.

Упродовж тижня Ізольда не вставала з ліжка. Вона була слабка та швидко втомлювалась, однак Леоні вдень читала їй книжки, розмовляла з нею, і потроху рум’янець повернувся до тітчиного обличчя. Анатоль вів справи маєтку від імені Ізольди, а вечорами навіть сидів з нею в спальні. Якщо слуги й визнавали таку фамільярність дещо дивною, але в присутності Леоні вони стосовно цього ніяк не висловлювались.

Кілька разів Леоні здалося, що Анатоль дивиться на неї так, наче хоче відкрити їй якусь таємницю. Проте щоразу, коли вона запитувала його, він загадково посміхався, казав, що все нормально, потім опускав очі долі та займався своїми справами.

До недільного вечора апетит Ізольди покращився настільки, що до її кімнати віднесли тацю з вечерею. Леоні з полегкістю подумки відзначила, що байдужий змарнілий вираз покинув обличчя Ізольди, і вона вже не виглядала такою виснаженою та худою. Більше того, в деяких сенсах вона виглядала навіть краще, ніж до хвороби. Шкіра стала рожевою та здоровою, очі пожвавішали й світилися жагою життя. Леоні знала, що Анатоль теж помітив цю переміну. Він прогулювався довкола будинку, радісно насвистуючи.

Основною темою розмов серед челяді був сильний паводок у Каркасоні. Від п’ятничного ранку до недільного вечора місто й прилеглі райони потерпали від буревіїв, що змінювали один одного. Комунікації були пошкоджені, а в деяких районах не працювали взагалі. Ситуація в Рен-ле-Бені та Квіяні була складною, але не гіршою, ніж зазвичай під час осіннього сезону буревіїв.

Проте в понеділок увечері до Домен де ля Кад дійшла звістка про справжній масштаб катастрофи, що спіткала Каркасон. Після трьох днів безперервних злив, які були сильнішими в долинах, аніж у гірських районах, у неділю вранці річка Од таки вийшла з берегів і затопила Бастиду та нижні райони, розташовані в річковій долині. У перших повідомленнях ішлося, що більша частина кварталу Тріваль та ввесь квартал Барбакан опинилися підводою. Місток Пон В’є, що поєднував середньовічний Сіте з Бастидою, теж був затоплений, але залишився частково придатним для користування. У парку біля шпиталю «Опіталь де Маляд» було по коліно чорної прибутної води. Кілька будинків на лівому боці змило повінню.

А ближче до греблі поблизу Пейшера розбухла річка повимивала величезні дерева, і вони попадали в багно, а деякі ще стояли, відчайдушно чіпляючись корінням за берег.

Леоні слухала новини з Каркасона з тривогою, що дедалі збільшувалась. Вона бентежилася за життя та здоров’я мосьє Константа. Підстав уважати, що його спіткало якесь лихо, не було, проте занепокоєння дедалі більше й безжальніше тиснуло Леоні на серце. Її розпач посилювався ще й тим, що вона не могла розповісти Анатолеві про те, що сама побувала в затоплених кварталах і що катастрофа в Каркасоні певним чином стосувалась і її особисто.

Леоні докоряла собі. Вона знала, що це справжнє безглуздя — так тривожитися за людину, у чиєму товаристві провела не більше години. Одначе мосьє Констант міцно заволодів частиною її свідомості, і вона тепер не могла викинути його зі своїх думок. Як у перші тижні жовтня Леоні сиділа біля вікна, чекаючи на листа з Парижа від матусі, так само вона тепер, наприкінці місяця, сиділа й гадала, чи не прийшов із Каркасона лист до запитання до поштового відділення в Рен-ле-Бені.

Проблема полягала ось у чому: як вона зможе сама з’їздити до міста? Навряд чи слід довіряти таку делікатну справу комусь зі слуг, навіть люб’язному Паскалю чи милій Маріеті. Існувало ще одне побоювання: якщо хазяїн готелю з тієї чи тієї причини не зміг передати листа — навіть якщо концерт не був скасований, — то мосьє Констант, як чоловік, вочевидь, принциповий, уважатиме за справу честі назавжди забути про їхню зустріч.

Леоні не давала спокою думка, що він не знатиме, де її знайти, або — ще гірше — думатиме про неї зле, після того як вона не дотрималась їхньої попередньої домовленості.

РОЗДІЛ 70

Нагода трапилася три дні по тому. До вечора в четвер Ізольда одужала такою мірою, що спромоглася скласти компанію Леоні й Анатолю в маленькій їдальні. Їла вона мало. Вірніше, скуштувала багато страв, але жодна не припала їй до смаку. Не припала їй до смаку навіть свіжа кава, зварена із зерен, що їх Леоні придбала для неї в Каркасоні.

Анатоль метушився навколо Ізольди, безкінечно пропонуючи всілякі наїдки, що могли б її спокусити, але зрештою їм удалося спільними зусиллями лише переконати її з’їсти трохи білого хліба з вершковим маслом і козячого сиру з медом.

— Може, ще щось з’їси? Якщо треба, я все дістану.

Ізольда посміхнулася.

— Чомусь усе смакує так незвично…

— Ти мусиш їсти, — твердо й наполегливо мовив Анатоль. — Мусиш відновити сили і…

Анатоль раптово замовк, і Леоні помітила, як вони з Ізольдою швидко перезирнулися. Знову їй здалося, що брат чогось не договорив.

— Я можу з’їздити сьогодні до Рен-ле-Бена й купити все, що ти забажаєш, — додав він.

Леоні хутенько скористалася нагодою.

— Я можу з’їздити, — запропонувала вона навмисно невимушеним тоном. — Щоб не відривати тебе, Анатолю, від догляду, я б охоче з’їздила до міста сама. — Із цими словами вона повернулася до Ізольди. — Я дуже добре знаю ваші смаки, тітонько. Якщо вранці двоколка буде незайнятою, то Паскаль міг би звозити мене до Рен-ле-Бена. — Вона помовчала. — Я могла б привезти вам коробочку цукрованого лікарського імбиру з крамниці Буска!

Собі на радість, Леоні побачила іскорку, що спалахнула в блідо-сірих очах Ізольди.

— Чесно кажучи, від нього я б не відмовилась, — погодилася тітка.

— А ще, — вела далі Леоні, швидко перебравши в пам’яті улюблені ласощі Ізольди, — а ще я могла б заскочити до цукерні й купити коробочку «Єзуїтів»!

Леоні гидувала цими липкими, нудотно-солодкими кексами, але вона знала, що Ізольді вони подобались, а отже, її можна буде вмовити їсти їх.

— Може, зараз вони будуть для мене занадто ситними, але трохи отих пряних бісквітів припали б мені зараз до смаку.

Анатоль усміхнено дивився на неї та кивав.

— От і добре, — мовив він. — Значить, домовились. — Брат накрив руку Леоні своєю великою долонею. — Я з радістю поїду з тобою, мала, якщо ти цього захочеш.

— Та ні, не треба. Для мене це буде ніби пригода. А тобі й так є чим зайнятися тут, у маєтку.

Анатоль поглянув на Ізольду.

— І дійсно, — погодився він. — Оскільки ж ти так вирішила, Леоні…

— Вирішила, — похапцем сказала Леоні, побоюючись, щоб Анатоль не передумав. — Я поїду о десятій, щоб устигнути повернутися до обіду. А поки що я складу список покупок.

— Ти така добра, так багато клопочешся за мене, — мовила Ізольда.

— Мені приємно це робити, — відповіла Леоні, не покрививши душею.

Удалося! Тепер, якщо вона зможе проникнути на пошту, не привернувши уваги Паскаля, їй, нарешті, удасться заспокоїти свою душу стосовно намірів мосьє Константа щодо неї — на краще чи на гірше.

Коли Леоні ввечері пішла до своєї кімнати, вона мріяла: як приємно буде тримати в руці його листа! Що в ньому виявиться, які думки й почуття, можна було лише здогадуватись.

Коли ж Леоні нарешті заснула, на той час вона вже встигла — сто разів, не менше! — скласти елегантно оформлену відповідь на здогадні запевнення мосьє Константа в повазі та ніжних почуттях, які він до неї плекав.

Вівторковий ранок 29 жовтня видався на славу.

Домен де ля Кад купався в м’якому мідно-жовтому світлі, а над ним розкинулось безкінечне синє небо, поцятковане купками білих хмаринок. Навкруги стояла тиша. Буремні дні минулись, і їх змінила далека подоба літньої погоди з легеньким теплим вітерцем. Прийшло бабине літо.

О п’ятнадцятій на одинадцяту Леоні встала з двоколки на Пляс дю Перу, принагідно вдягнена у свою улюблену темно-червону сукню з жакеткою та капелюшком у тон. Зі списком покупок у руці, вона пішла центральною вулицею, зазираючи по черзі до кожної крамниці. Паскаль супроводжував її, несучи покупки з універмагу Буска, з цукерні «Ле Фрер Марсель», із булочної та з галантереї, де Леоні придбала трохи ниток. Зупинившись випити склянку гранатового соку у вуличному кафе, куди вони з Анатолем заходили під час їхньої першої експедиції, Леоні відчула себе як удома.

У неї дійсно виникло таке відчуття, що вона тут не чужа. І хоча люди, з якими їй довелося спілкуватися, здалися їй не надто привітними — жінки гляділи вбік, а чоловіки ледь здіймали свої капелюхи, — Леоні гнала від себе думку, що вона якимось чином ображала їхні почуття. Тепер вона всім серцем вірила — хоча й уважала себе парижанкою, — що тут, серед порослих лісами гір, серед озер і річок, їй дихається набагато вільніше та легше, аніж будь-де й будь-коли в Парижі. Тут Леоні відчувала себе живою та повною сил.

Тепер їй була огидною сама думка про брудні, закіптюжені вулиці восьмого округу та про постійні обмеження її свободи. І справді, якщо Анатоль зможе переконати матінку приїхати до них на Різдво, то вона із превеликим задоволенням залишиться в Домен де ля Кад до Нового року, а може, й довше.

Усі доручення Леоні виконала швидко. На одинадцяту годину залишилось тільки позбутися Паскаля досить надовго, щоб устигнути заскочити до пошти. Тому вона попросила його віднести покупки до двоколки, яку залишили під наглядом одного з його численних родичів біля водопою неподалік головної площі. А тим часом, заявила Леоні після цього, вона засвідчить свою повагу мосьє Беяру, зробивши йому короткий візит.

Обличчя Паскаля вмить посуворішало.

— А я й не знав, що він повернувся до Рен-Ле-Бена, мадемуазеле Леоні, — сказав він. Їхні погляди зустрілись.

— Я й сама в цьому не впевнена, — зізналась дівчина. — Проте зовсім не важко пройтися туди й назад. І невдовзі зустрінемось на Пляс дю Перу.

Із цими словами Леоні раптом змикитила, що їй треба зробити, щоб мати змогу прочитати листа на самоті.

— Узагалі-то, Паскалю, ти можеш на мене й не чекати, — квапливо додала вона. — Я впевнена, що сама швидко доберуся до маєтку пішки.

Паскаль густо почервонів.

— Не думаю, що сеньйор Анатоль зрадіє, коли дізнається, що я вас тут кинув і вам довелося йти назад пішки. — З виразу його обличчя можна було здогадатися, що він добре знав, якого прочухана дістала Маріета від Анатоля за те, що дозволила Леоні вислизнути з-під її нагляду в Каркасоні.

— Мій брат не наказував тобі не залишати мене без нагляду? — швидко спитала вона, не даючи хлопцю оговтатись. — Так чи ні?

Паскаль неохоче зізнався, що ні.

— Ну от. Я добре знаю стежину через ліс, — упевнено сказала Леоні. — Ти ж пам’ятаєш, що Маріета привела нас нею до тильного входу в Домен де ля Кад, тому цей шлях мені добре знайомий. Не думаю, що брат заперечуватиме проти моєї прогулянки на свіжому повітрі, тим паче що сьогодні такий чудовий день, можливо, один з останніх сонячних днів цього року.

Паскаль нерухомо стояв і мовчав.

— Я все сказала, — мовила Леоні різкіше, ніж збиралася.

Він постояв іще трохи, апатично уставившись на неї, а потім хитрувато вишкірився.

— Як хочете, мадемуазеле Леоні, — промовив Паскаль своїм спокійним незворушним голосом. — Але перед сеньйором Анатолем відповідатимете ви, а не я.

— Так, я підтверджу, що сама наполягла, щоб ти повертався без мене.

— А я після приїзду відразу ж пошлю Маріету відімкнути браму й зустріти вас на півдорозі. Щоб ви не заблукали.

Леоні відчула себе присоромленою — як поблажливим ставленням Паскаля до її нестриманості, так і його турботою за її безпеку. Бо правда полягала в тому, що, попри свій рішучий та войовничій настрій, вона насправді побоювалась повертатися додому сама через ліс.

— Дякую тобі, Паскалю, — тихо сказала вона. — Обіцяю не затримуватись. Мої тітка та брат навіть не помітять.

Хлопець кивнув, різко повернувся та з руками, повними пакунків, пішов геть. Леоні дивилася йому вслід. Коли він звернув за ріг, їй упало в око дещо дивне. Вона на мить побачила якогось чоловіка в синьому плащі, котрий, немов стараючись лишитись непоміченим, прожогом кинувся в провулок, що вів до церкви. Леоні насумрилась, але швидко викинула побачене з голови й покрокувала назад у напрямку річки.

Щоб убезпечити себе від можливого стеження Паскаля, вона вирішила піти до пошти вулицею, де, наскільки їй було відомо, розташовувалось помешкання мосьє Беяра.

Вона посміхнулася, зустрівши кількох подруг Ізольди, проте вирішила не ставати до розмови з ними. За кілька хвилин вона дійшла туди, куди збиралась. На її превеликий подив, сині віконниці були розчинені.

Леоні зупинилась і замислилась. Ізольда була певна, що мосьє Беяр поїхав і що найближчим часом його в Рен-ле-Бені не буде. Принаймні до дня святого Мартіна, так їй сказали. Може, на час відсутності будинок комусь здали в оренду? Чи, можливо, мосьє Беяр повернувся раніше, ніж сподівався?

Леоні поглянула на Рю д’Ерміт, котра з боку річки виходила на вулицю, що вела до пошти. Дівчина аж тремтіла від збудження — так їй кортіло якомога швидше дізнатися про лист. Упродовж останніх днів вона тільки про нього й думала. Проте радісне передчуття змінилося страхами — а що, як її сподівання будуть немилосердно й жорстоко розбиті? Що, коли мосьє Констант їй не написав?

Водночас же кілька тижнів вона шкодувала, що мосьє Беяра немає вдома. Якщо вона піде зараз на пошту, а на шляху назад виявиться, що вони тільки-но розминулись, то вона ніколи не пробачить собі, що змарнувала нагоду поновити їхнє знайомство.

Якщо лист надійшов, то за десять хвилин нікуди він не подінеться.

Леоні ступила крок уперед і постукала у двері.

Якийсь час ніхто не відповідав. Вона притулила вухо до кольорової дверної панелі й почула всередині швидкі кроки.

— Хто там? — почувся дитячий голос.

Леоні відступила, двері відчинились, і їй раптом стало соромно, що вона прийшла без запрошення. В одвірку стояв маленький хлопчик з очима, схожими на ягідки ожини, та мовчки дивися на неї.

— Мосьє Беяр удома? — спитала вона. — Мене звати Лео ні Верньє. Я є племінницею мадам Ляскомб. Із Домен де ля Кад.

— Він на вас чекає?

— Ні. Я проходила повз і дозволила собі зробити імпровізований візит. Якщо я прийшла невчасно…

— Що трапилось?

Хлопчик обернувся. Леоні радісно всміхнулася, зачувши голос мосьє Беяра. Осмілівши, вона гукнула.

— Я — Леоні Верньє, мосьє Беяр!

За кілька секунд у коридорі показалася постать у вже знайомому білому костюмі, що його Леоні так добре запам’ятала на званій вечері. Навіть у напівтемряві вузького передпокою вона побачила, що старий посміхається.

— Мадемуазель Леоні, — сказав Беяр. — Яка несподівана! приємність!

— Я тут виконувала деякі доручення своєї тітоньки — вона останнім часом хворіла, — а Паскаль подався поперед мене., Я гадала, що наразі вас немає в Рен-ле-Бені, але коли побачила розчинені віконниці, то…

Леоні збагнула, що белькотить, і припнула язика.

— Я дуже радий, що ви вчинили саме так, — сказав Беяр. — Будь ласка, заходьте.

Леоні на мить завагалася. Хоча мосьє Беяр і був людиною шанованою, добрим знайомим тітоньки Ізольди та час від часу приїздив до маєтку Домен де ля Кад, вона боялася, що місцеві мешканці визнають непристойним, коли молода дівчина заходить у гості до самотнього пана.

Утім, хто це бачить?

— Дякую. Залюбки скористаюся вашим запрошенням, — сказала Леоні.

І переступила поріг.

РОЗДІЛ 71

Леоні пішла слідом за мосьє Беяром по коридору, що сполучався із затишною кімнатою в тильній частині крихітного будинку. У ній було одне вікно ледь не на всю стіну.

— О! — захоплено вирвалось у Леоні. — З неї такий чудовий краєвид — наче на картині.

— Дійсно, — погодився він. — Із цим мені поталанило.

Мосьє Беяр подзвонив у маленький срібний дзвоник, що стояв на низькому приставному столику біля розкладного крісла, де він, вочевидь, щойно сидів. Поруч із кріслом розташовувався широкий камін. З’явився той самий хлопчик. Леоні обережно обдивилась кімнату. Вона була проста й нехитра, із кількома різнокаліберними стільцями та довгастим столом за диваном. Усю довжину стіни навпроти каміна займали полиці, вщерть заповнені книжками.

— От ми й прийшли, — сказав Беяр. — Сідайте, будь ласка, і розкажіть мені ваші новини, мадемуазель Леоні. Хочеться вірити, що в Домен де ля Кад усе добре. Ви сказали, що ваша тітка нездужала. Сподіваюся, нічого серйозного?

Знявши рукавички та капелюха, Леоні вмостилася напроти мосьє Беяра.

— Їй уже значно краще. Минулого тижня ми потрапили в негоду, і моя тітонька застудилась. Покликали лікаря, та найгірше вже минулось, і вона з кожним днем одужує.

— Стан її здоров’я висить на волосинці, — сказав мосьє Беяр, — і одужання тільки-тільки почалося. Проте все буде добре.

Леоні уставилася на Беяра, украй здивована його дещо нелогічною відповіддю, та саме тієї миті повернувся хлопчик. У його руках була мідна таця з двома вишуканими скляними келихами та срібним чайничком, дуже схожим на кавник, але з витіюватими сріблястими візерунками. Запитання, не встигнувши зірватись, так і завмерли на вустах Леоні.

— Це начиння — зі Святої Землі, — пояснив хазяїн. — Мені подарував його один приятель багато років тому.

Служка подав дівчині склянку з густою червоною рідиною.

— Що це, мосьє Беяр?

— Місцевий вишневий лікер, гіньйоль. Мушу визнати, я маю до нього слабкість. Він смакує особливо добре з оцими пряними бісквітами. — Він кивнув, і хлопчик подав Леоні тарілку. — Вони є місцевою особливістю та продаються повсюдно, але, як на мене, ті, що печуть брати Марсель, є найкращими.

— Я їх і сама трохи купила сьогодні, — відповіла Леоні. Вона зробила великий ковток ґіньйолю та поперхнулася. Лікер був солодкий, мав сильний присмак диких вишень, проте був дуже міцним.

— Ви повернулися раніше, ніж ми сподівались, — пояснила вона. — Тітонька завірила мене, що ви не повернетесь щонайменше аж до листопада, а може, і до Нового року.

— Я впорався зі своїми справами швидше, ніж передбачав, тому й повернувся. З міста почали доходити всілякі чутки, тому я вирішив, що тут з мене буде більше користі. «Користі?» — подумала Леоні, однак промовчала.

— А куди ви їздили, мосьє?

— До старих друзів, — тихо сказав він. — Опріч того, у мене тут, у горах, є будинок. У маленькому сільці Лос-Серес, неподалік від старої фортеці Монсеґюр. Мені треба було приготувати його на той випадок, коли забажаю там відпочити в найближчому майбутньому.

Леоні насумрилась.

— Як же так, мосьє? А в мене склалося враження, що ви переїхали до Рен-ле-Бена саме тому, щоб уникнути зимових труднощів, пов’язаних із суворою гірською зимою.

Очі Беяра заяскрилися.

— Я пережив багато зим у горах, мадемуазель Леоні, — лагідно сказав він. — Деякі з них були суворими, деякі ні. — На мить він замовк, немов поринувши в спогади. — Але все ж таки, — нарешті озвався він, знову зосереджуючи увагу на розмові. — Як ви провели останні тижні? Чи були у вас якісь нові пригоди відтоді, як ми познайомились, мадемуазель Леоні?

Вона зустрілася з його уважним поглядом.

— До гробниці я більше не поверталася, мосьє Беяр, — відповіла вона. — Якщо ви саме це маєте на увазі.

Він посміхнувся.

— Так, саме це я й маю на увазі.

— Хоча, мушу визнати, тема карт Таро й далі мене хвилювала. — Леоні уважно подивилась на його зморшкувате обличчя, однак воно не виказало жодних емоцій. — Я також почала серію малюнків, — мовила вона й завагалася. — Репродукції образів із каплиці.

— Он як?

— Було б більш слушно назвати їх етюдами. Хоча ні, краще — копіями.

Він нахилився вперед.

— А ви намалювали всі ті образи?

— Ні, не всі, — відповіла Леоні, подумки відзначивши дивність цього запитання. — Лише ті, що спочатку. З великого аркана, і то не всі. Я з’ясувала, що не маю охоти малювати декотрі з образів. Наприклад, Диявола.

— А Вежу?

Її зелені очі примружились.

— І Вежу мені теж не хотілося малювати. А звідки ви…

— Коли ви почали цю серію малюнків, мадемуазель?

— Того дня, коли була звана вечеря. Я просто хотіла чимось зайняти ті години, що лишалися до прийому. В один із малюнків я помістила саму себе, мосьє Беяр, і тому вирішила продовжувати.

— А в який саме малюнок, скажіть, будь ласка?

— У Силу, — Леоні замовкла та здригнулася, пригадавши сум’яття складних почуттів, що захлиснуло її тієї миті. — Я мимоволі намалювала їй своє обличчя. Як ви гадаєте, чому це сталося?

— Найочевиднішим поясненням є те, що ви самі бачите в собі таку рису, як сила.

Леоні замовкла, сподіваючись почути більше, проте згодом пересвідчилася, що мосьє Беяр сказав геть усе, що збирався про це сказати.

— Мушу зізнатися: мене дедалі більше цікавить мій дядько та пережитий ним досвід, що про нього він розповідає у своїй монографії «Таро», — вела далі Леоні. — Не хочу бути настирливою, мосьє Беяр, але я часто думала — а чи не були ви знайомі з моїм дядьком у той час, коли відбувались описані в цій книзі події? — Леоні уважно придивилась до обличчя Беяра, намагаючись побачити в ньому схвалення або ж незадоволення таким поворотом розмови, та воно лишалося непроникним. — Я здогадалася, що… що вони сталися якраз тоді, коли моя матінка вже полишила Домен де ля Кад, але до того, як мій дядько й тітка Ізольда одружились. — Леоні, завагавшись, додала: — Припускаю — без найменшого бажання бути нечемною, — що за своєю вдачею він був чоловіком відлюдькуватим, несхильним товаришувати з іншими людьми.

Вона знову зупинилась, даючи мосьє Беярові змогу відреагувати на почуте, але він залишався непорушним і мовчки сидів, поклавши на коліна свої руки зі старечими венами та явно маючи намір лише слухати.

— З деяких висловлювань тітоньки Ізольди, — розповідала, дещо вагаючись, Леоні, — у мене склалося враження, що ви посприяли знайомству мого дядька з панотцем Соньєром, коли того призначили в парафію Рен-ле-Шато. Вона натякнула також про якісь начебто непристойні події в гробниці, для припинення яких знадобилося втручання священика.

— Ага, — мовив Одрік Беяр, притуливши руки одна до одної кінчиками пальців.

Леоні схвильовано відсапнула.

— Я… Панотець Соньєр виганяв демонів та злих духів на прохання мого дядька — я правильно розумію? Саме ця подія… саме це сталося всередині гробниці?

Цього разу Леоні, поставивши запитання, не поспішала. Нехай тепер промовляє тиша, вирішила вона. Здавалося, тиша панувала цілу вічність, і єдиним звуком у кімнаті було цокання годинника. Потім із кімнати потойбіч коридору донеслися ледь чутні звуки дзеленчання посуду та шкрябання швабри по дошках підлоги.

— Вигнання нечистої сили, — нарешті озвалась дівчина. — Так? Кілька разів я сама краєчком ока бачила її. Тепер мені зрозуміло, мосьє, що моя мати відчувала присутність нечисті, коли була маленькою дівчинкою. І саме тому покинула Домен, щойно трапилась така нагода.

РОЗДІЛ 72

— У деяких колодах Таро, — озвався нарешті Беяр, — зображення Диявола скопійоване з голови Бафомета, ідола, у поклонінні якому неправдиво звинувачували Злиденних лицарів храму Соломонового.

Леоні кивнула, хоча не тямила, який стосунок має ця тирада до щойно сказаного нею.

— Кажуть, що неподалік, у Безу, було святилище лицарів-храмовників, — вів далі Беяр. — Звісно, нічого такого там не було. Що стосується літописних історичних свідчень, то в них відбулося щось на кшталт колективного сплутання пам’яті, коли альбігойців ототожнили з тамплієрами. Дійсно, і перші, і другі були впливовими й сильними в той самий історичний період, але між ними майже не було зв’язку. То був збігу часі, а не взаємозв’язок та взаємовплив.

— Проте як усе це стосується маєтку Домен де ля Кад, мосьє Беяр?

Він осміхнувся.

— Ви ж бачили в каплиці статую Асмодея, еге ж? Із кропильницею на плечах?

— Бачила.

— Ім’я Асмодей, відоме також як Ашмадія або Асмодаї, радше походить від перської фрази ашма-дева, що означає «демон люті». Асмодей з’являється у второканонічній Книзі Товіта, а також у Заповіті Соломона, що є псевдоепіграфічним твором Старого Заповіту. Тобто цей твір був написаний начебто Соломоном — і йому приписують авторство, — але навряд чи це дійсно так.

Леоні кивнула, хоча її знання Старого Заповіту були досить обмеженими. Ні вона, ні Анатоль не ходили до недільної школи й не вивчали катехізис. Їхня матір твердила, що релігійні забобони суперечать сучасним уявленням про людину та світ. Дотримуючись суспільних традицій і манер, Маргарита, проте, була завзятою супротивницею Церкви. Леоні раптом спало на думку — а чи не було таке емоційне заперечення Церкви пов’язане з атмосферою Домен де ля Кад, у якій її матері довелося провести своє дитинство? І дівчина вирішила спитати в неї про це за першої-ліпшої нагоди.

Тихий голос мосьє Беяра вивів Леоні з задуми.

— Історія розповідає нам, як цар Соломон викликав Асмодея, щоб той допоміг йому збудувати храм — Великий храм. Асмодей, демон, котрого зазвичай пов’язують із хтивістю та розпустою, таки з’явився, але його присутність не пішла на користь. І він провістив, що одного дня Соломонове царство розпадеться.

Беяр підвівся, підійшов до книжної полиці та взяв звідти невеличку книжечку в коричневій шкіряній палітурці. Погортавши тонкі, наче тканина, аркуші своїми старечими пальцями, він нарешті знайшов шуканий параграф.

— Тут сказано: «Моє сузір’я нагадує звіра, що причаївся у своєму лігві», — рече демон. — «Тож не став мені багато запитань, Соломоне, інакше царство твоє одного дня розпадеться. Слава твоя — тимчасова. Ще трохи ти зможеш нами помикати, але потім ми знову розпорошимось поміж людьми, і станеться так, що вони поклонятимуться нам як богам, бо не знають люди імен тих ангелів, що нами повелівають». — Беяр закрив книжку й поглянув на Леоні. — Соломонів Заповіт, розділ п’ятий, вірші четвертий та п’ятий.

Не знаючи, як відреагувати на почуте, Леоні зволіла промовчати.

— Асмодей, як я вже казав, — це демон, якого пов’язують із хтивими, плотськими бажаннями та пристрастями, — вів далі Беяр. — Він є, зокрема, ворогом усіх молодят. У Книзі Товіта він знущається над жінкою на ім’я Сара, убиваючи по черзі всіх її сімох чоловіків іще до того, як шлюб набирає чинності. У восьмому ж випадку янгол Рафаїл напучує нового нареченого Сари покласти печінку та серце риби на розпечені вуглини. Сморід відлякує Асмодея й примушує його тікати до Єгипту, де Рафаїл знаходить його і, знесиленого, зв’язує.

Леоні здригнулася, проте не від слів Беяра, а від спогадів про слабкий, але нестерпний сморід, що переслідував її в гробниці. Він був сумішшю диму, вологи й запаху моря.

— Ці притчі видаються вам архаїчними, еге ж? — спитав господар. — Утім, вони ховають у собі вагомішу істину, хоча часто лише затуманюють її. —¦ Він постукав по книзі своїми довгими тонкими пальцями. — У Книзі Соломона сказано також, що Асмодей не терпить близькості води.

Леоні рвучко випросталась.

— І саме тому йому на плечі поставили велику чашу з водою? Це так, мосьє Беяр?

— Може, й так, — погодився він. — Асмодей з’являється також і в інших релігійних текстах. Наприклад, у Талмуді він має свого відповідника — Ашмедая, істоту зовсім не таку злобну, як Асмодей у Книзі Товіта, проте його помисли зосереджені на дружинах Соломона та на Вірсавії. Через деякий час, у середині п’ятнадцятого сторіччя, Асмодей з’являється як демон хтивості в «Malleus Maneficarum» — на мою думку, досить примітивному каталозі демонів та їхніх лиходійств. Ваш брат, як колекціонер, має знати про цю книгу.

Леоні стенула плечима.

— Може, й знає.

— Є люди, котрі вважають, що демони особливо лихі та небезпечні о певних порах року, коли вони є найсильнішими.

— А коли Асмодей уважається найсильнішим?

— У листопаді.

— У листопаді, — луною відгукнулась Леоні. Вона на мить замислилась. — Але що все це означає, мосьє Беяр, — поєднання забобонів і припущень, карти, гробниця, демон, котрий боїться води й люто ненавидить шлюб?

Повернувши книгу на полицю, він підійшов до вікна й став біля нього спиною до Леоні, спершись руками на підвіконня.

— Мосьє Беяр! — гукнула вона.

Він обернувся. На мить мідні промені сонця, падаючи крізь широке вікно, створили навколо старого щось на кшталт німбу. Леоні здалося, що вона бачить перед собою біблійного пророка, котрий зійшов з олійного полотна відомого художника.

Одначе Беяр ступив у центр кімнати — й ілюзія зникла.

— Це означає, мадемуазель, що коли забобонні селяни розповідають про демона, що розгулює довколишніми лісами та долинами, а часові зв’язки переплутались, то ми не мусимо нехтувати цими розповідями як звичайнісінькими балачками. Є певні місцини, і Домен — одна з них, де діє нечиста сила. — Він помовчав. — Ба більше, є ті, хто свідомо плекає цю силу й викликає демонів, не розуміючи при цьому того, що злом не можна оволодіти й не можна розпоряджатися ним на свій розсуд.

Леоні не повірила почутому, проте серце її тьохнуло.

— Отже, саме це й робив мій дядько, мосьє Беяр? Ви хочете сказати, що мій дядько за допомогою карт і місцевого духа викликав диявола Асмодея? А потім виявився неспроможним контролювати його? Що всі ці історії про страшну тварину є правдивими? Що мій дядько був винним, принаймні в моральному сенсі, в убивствах, що кояться в долині? І що він про це знав?

Одрік Беяр спокійно витримав її розпачливо-запитальний погляд.

— Так, він про це знав.

— І саме тому змушений був удатися до послуг панотця Соньєра, щоб упокорити викликану ним потвору? — Леоні на мить замовкла. — Тітка Ізольда знала про це?

— Ні, не знала. Це було до її появи в маєтку.

Леоні підвелась і підійшла до вікна.

— Я не вірю, — різко мовила вона. — Усі ці історії — дияволи, демони… Хто повірить цим казкам у нашому сучасному світі? — Та її голос раптом стих, коли вона згадала про загиблих. — Оті дітлахи, замордовані потворою… — прошепотіла вона. Потім знову нервово заходила кімнатою, скриплячи дошками підлоги. — Я в це не вірю, — повторила Леоні, проте вже без упевненості в голосі.

— Кров притягує кров, — тихо сказав Беяр. — Є речі, що притягують до себе зло. Існують місця, предмети й люди, які силою своєї лихої енергії здатні притягувати до себе лихі обставини, лиходійство, гріх.

Леоні рвучко зупинилась, і думки її потекли в іншому напрямку. Поглянувши на свого милого й привітного хазяїна, вона плюхнулась у крісло.

— Гаразд, припустімо, що я з усім цим погоджуюсь, але ж до чого тут колода карт, мосьє Беяр? Якщо я вас правильно зрозуміла, вони можуть бути силою, спрямованою як на добро, так і на зло — залежно від обставин їхнього використання?

— Саме так. Так само, як, скажімо, меч, що може бути як знаряддям добра, так і знаряддям зла. І таким його робить рука, котра його тримає, а не сама криця, з якої він зроблений.

Леоні кивнула.

— А звідки походять карти? Хто перший намалював їх і для чого? Коли я вперше прочитала написане моїм дядьком, то зрозуміла, що він твердить про начебто здатність малюнків на стінах гробниці якимось чином полишати свої місця й утілюватися в картах.

Одрік Беяр посміхнувся.

— Якби це було так, мадемуазель Леоні, то існувало б лише вісім карт, а не повна колода.

Серце Леоні занило.

— І справді так. Я якось про це не подумала.

— Хоча, — додав він, — дещиця правди у ваших словах є.

— У такому разі, мосьє Беяр, чому на стінах видно саме ті вісім зображень? — Зелені очі Леоні знову заяскрились ентузіазмом. — Може, ті вісім зображень на стіні каплиці якраз і притягнув до себе мій дядько? Може, в іншій ситуації й під час іншого сеансу зв’язку між світами на стінах могли б проступити зовсім інакші зображення?

На обличчі Одріка Беяра повільно розпливлася поблажлива посмішка.

— Карти меншого достоїнства, іншими словами — прості гральні карти, уперше з’явилися в ті лихі часи, коли люди, спонукані релігією до вбивств, гноблення та викорінення єресі, укинули світ у кривавий хаос.

— Це ви про альбігойців? — спитала Леоні, пригадавши розмови між Анатолем та Ізольдою про трагічні події тринадцятого сторіччя в Лангедоку.

Старий заперечно похитав головою.

— Гай-гай, мадемуазель А еоні! Якби ж то жорстокі уроки засвоювались доволі швидко! На жаль, це не так.

Раптом Леоні, враженій нотками значущості в голосі Беяра, здалося, ніби за його словами сховано мудрість, що сягає вглиб століть. І їй, доти байдужій до історії, раптом страшенно закортіло дізнатися більше про події минулого, про те, як один наслідок тягнув за собою інший.

— Я маю на увазі не альбігойців, мадемуазель Леоні, а пізніші релігійні війни, конфлікти шістнадцятого сторіччя між католицьким домом Гізи й гугенотським домом Бурбонів — назву його так для простоти пояснення. — Беяр розпачливо здійняв руки вгору та знов опустив їх. — Як зазвичай — і, гадаю, так буде завжди, — релігійні вимоги неодмінно супроводжувались вимогами майновими й територіальними.

— І карти з’являються саме в той історичний період? — хутко промовила Леоні.

— Початкові п’ятдесят шість карт, придумані для того, щоб скоротати довгі зимові вечори, переважно наслідували традицію італійської гри тароччі. За сто років до подій, що про них я розповідаю, італійський двір і знать започаткували моду на такі розваги. Коли ж постала Республіка, фігурні карти змінили Хазяїн та Хазяйка, Дочка й Син — ви вже мали змогу самі в цьому пересвідчитись.

— Дочка мечів, — сказала Леоні, пригадавши малюнок на стіні гробниці. — А коли саме це сталося?

— Тут бракує ясності. Приблизно в той самий час, коли у Франції безневинна гра Таро перетворилася на дещо інше. На систему віщування, спосіб сполучення видимого та відомого з незримим та незнаним.

— Отже, колода Таро завжди була в маєтку Домен?

— Ті п’ятдесят шість карт були, скоріше, власністю дому, якщо так можна висловитись, а не осіб, що в ньому мешкали. Древній дух місцевості добре попрацював над цією колодою, легенди та чутки теж приклались і внесли свою дещицю. Розумієте, карти наче лежали, чекаючи на того, хто замкне ланцюг.

— Тобто на мого дядька, — сказала Леоні, і це прозвучало як ствердження, а не як запитання.

Беяр кивнув.

— Ляскомб читав книги, що їх видавали в Парижі віщуни-картярі: стародавні твори Антуана Кур де Жебелена, сучасні твори Еліфаса Леві та Ромена Мерлена. І вони його заворожили. До успадкованої ним колоди карт він додав двадцять дві карти великого аркана, тобто карти, що провіщають кардинальні повороти в житті й те, що стосується Потойбіччя. Ті ж із них, які Ляскомб хотів викликати, він зобразив на стінах гробниці.

— Мій покійний дядько намалював двадцять дві додаткові карти?

— Так. — Беяр трохи помовчав. — Значить, ви, мадемуазель Леоні, цілком повірили в те, що за допомогою карт Таро — у конкретному місці та за певних сприятливих обставин — можна викликати демонів і злих духів?

— Не знаю, добре це чи погано, мосьє Беяр, проте я дійсно в це повірила. — Леоні на мить замовкла. — Однак я не розумію ось чого: яким чином карти керують духами?

— Та ні, не керують, — швидко відповів Беяр. — Саме в цьому й полягала помилка вашого дядька. Карти здатні викликати духів, але вони не спроможні ними керувати. Усі потенційні можливості криються в образах — характер людини, її бажання, добро та зло, усі наші тривалі й заплутані життєві історії, — однак коли їх вивільнити, то вони починають жити власним життям.

— Щось я не зовсім утямила, — насупилась Леоні.

— Зображення на стінах — то є відбитки останніх карт, викликуваних у цьому конкретному місці. Проте якщо комусь судилося — дотиком пензля — відобразити риси тієї чи цієї карти, то вони набудуть інших властивостей, розкажуть зовсім інші історії.

— А це стосується усіх карт і повсюдно? — спитала Леоні. — Чи лише в Домен, у гробниці?

— Це, мадемуазель, є унікальним поєднанням образу, звуку й духу місцевості. Саме цієї місцевості, — пояснив Беяр. — Водночас місце саме по собі теж впливає на карти. Наприклад, Сила тепер асоціюється конкретно з вами. Завдяки вашому вмінню малювати.

Леоні недовірливо глянула на нього.

— Але ж я й досі не бачила карт на власні очі. Та й малювала я не самі карти, а лише те, що побачила на стінах.

Беяр спокійно усміхнувся.

— Не все й не завжди є сталим та незмінним, мадемуазель. Окрім того, ви не тільки себе зобразили на картах, еге ж? Ви намалювали також своїх брата й тітку.

Леоні спалахнула рум’янцем.

— То є просто малюнки на спогад про наше перебування в маєтку.

— Можливо, — схилив голову набік Беяр. — Через ці малюнки ваші історії проживуть довше, аніж ви особисто матимете змогу розповідати їх.

— Ви лякаєте мене, мосьє Беяр! — різко зауважила Леоні.

— Я ненавмисне.

Леоні трохи помовчала, перш аніж поставити запитання, що не давало їй спокою відтоді, як вона вперше почула про карти Таро.

— А та колода — вона й досі існує?

Старий пронизав її своїм мудрим поглядом.

— Так, ця колода збереглася донині.

— У будинку? — нетерпляче спитала Леоні.

— Панотець Соньєр благав вашого дядька знищити ті карти, спалити їх, щоб ні в кого більше не виникало спокуси скористатися ними. І саму гробницю теж. — Беяр скрушно похитав головою. — Одначе Жуль Ляскомб мав дослідницький склад розуму. Для нього знищити старожитню річ було те саме, що для панотця Соньєра відмовитися від віри в Бога.

— Отож карти сховані десь на прилеглій території? Я певна, що вони — не в гробниці.

— Вони сховані в надійному місці, — відповів Беяр. — Сховані там, де пересихає річка, де колись ховали древніх царів.

— Але якщо це так, то чому…

Одрік Беяр притиснув палець до своїх губів.

— Я розповів вам усе це для того, щоб трохи вгамувати вашу допитливість, а не для того, щоб розпалити її, мадемуазель Леоні. Я розумію, наскільки сильно цікавить вас ця історія, як палко ви бажаєте краще зрозуміти свою родину й ті події, що вплинули на життя її членів. Проте я повторюю своє застереження: спроби знайти карти добром не скінчаться, особливо в такий час, коли все висить на волосинці.

— У такий час? Ви про що, мосьє Беяр? Про те, що наближається листопад?

Утім, з виразу обличчя старого стало ясно: він більше нічого не пояснюватиме. Леоні нетерпляче постукала ногою. Скільки запитань іще крутилося в її голові! Вона розкрила рота, проте Беяр перервав її, заговоривши першим:

— На сьогодні досить.

Крізь розчинене вікно почувся полуденний удар дзвона на крихітній церкві Святих Цельсія та Назарія. Самотня нота, що оповіщала про кінець ранку.

Звук різко повернув Леоні до реальності. Вона скочила на ноги. Як же так — зовсім забути про те, що збиралася зробити!

— Вибачте, мосьє Беяр, що забрала так багато вашого часу! — сказала Леоні, поспіхом натягуючи рукавички. — І при цьому забула про те, що ще маю зробити. Сходити на пошту… Якщо я покваплюся, то, можливо, ще встигну…

Схопивши капелюшка, Леоні побігла через кімнату до дверей. Одрік Беяр звівся на ноги — елегантна й непідвладна часові постать.

— Мосьє, а можна, я колись знову зайду? До побачення!

— Звісно, мадемуазель. Завжди радий вас бачити.

Помахавши на прощання, Леоні вискочила з кімнати й вибігла через коридор на вулицю, залишивши Одріка Беяра в глибоких роздумах. Звідкись із тіні вигулькнув хлопчик і зачинив за нею двері.

Беяр повернувся у своє крісло.

— Si es atal es atal, — стиха промимрив він стародавньою мовою. — Усе буде так, як судилося. Проте я б хотів, щоб із цим дитям усе сталось інакше.

РОЗДІЛ 73

Леоні побігла вулицею д’Ерміт, поспіхом натягуючи на пальці рукавички й заледве застібаючи гудзики. Різко завернувши праворуч, вона опинилась якраз перед поштовим відділенням.

Подвійні дерев’яні двері були зачинені й закриті ґратами. Леоні почала гукати й стукати по них кулаком. «Будь ласка, відчиніть!» Ще ж тільки три хвилини на першу. Не може бути, щоб усередині нікого не було! «Чи є тут хто-небудь? Це дійсно дуже важливо!»

Жодних ознак життя. Вона знову загукала й постукала, але так ніхто й не з’явився. Роздратована жінка висунулася з вікна сусіднього будинку та крикнула, щоб Леоні припинила гамселити й волати.

Леоні перепросила, збагнувши, що то була велика дурість — привертати до себе увагу в такий спосіб. Якщо на пошті був лист для неї від мосьє Константа, то все одно він нікуди не подінеться. А їй ніяк не можна залишатись у Рен-ле-Бені до того часу, коли поштове відділення знову відчиниться після обіду. Тепер їй доведеться навідатися сюди з іншою оказією.

Її емоції переплутались. Леоні лютилася на саму себе, що не змогла зробити те, заради чого, власне, й приїхала до містечка. Проте водночас почувалася так, наче дістала передишку.

Принаймні я не знаю напевне, що мосьє Констант мені не написав.

Й отака хитромудра й заплутана аргументація певним чином заспокоїла її.

Леоні спустилася до річки. Подалі ліворуч вона побачила пацієнтів водолікарні, що сиділи в паруючій, збагаченій залізом воді у своїх купальнях. Позаду них стояли в ряд доглядальниці в білих халатах та з рушниками, терпляче чекаючи, поки їхні підопічні не вилізуть з води. У доглядальниць на головах були кумедні широкі капелюхи, схожі на великих морських птахів. Перебравшись на протилежний берег, Леоні досить швидко знайшла стежину, що нею Маріета вела їх перший раз до маєтку. Деякі дерева вже втратили своє листя — або через природне наближення холодів, або через нещодавні буревії. Саме ж листя багряно-жовтим килимом стелилось у Леоні під ногами. Вона на мить зупинилася, пригадавши свої акварельні малюнки. У її пам’яті сплив образ Блазня, і Леоні подумала, що, мабуть, варто на цьому малюнку змінити тло позаду фігури, надавши йому осінніх лісових відтінків.

Вона пішла далі, і невдовзі її затулила мантія вічнозелених хвойних дерев. Під її ногами потріскували опалі сухі гілочки та хрускали камінці, що поскочувалися на стежку з високих насипів. На землі довкола траплялися шишки й інколи — каштани. На мить Леоні страшенно закортіло повернутись додому. Їй пригадалися мати й те, як вона кожного року в жовтні водила їх з Анатолем до парку Монсо збирати кінські каштани.

Рен-ле-Бен зник із-перед очей. Леоні пішла швидше. Вона знала, що містечко було на відстані крику, однак зненацька відчула себе далеко-далеко від цивілізації. Раптом неподалік злетів птах, важко змахуючи крилами, і Леоні перелякано стрепенулась. Вона нервово засміялася, збагнувши, що то був лише маленький дикий голуб. Удалині почулися постріли мисливських рушниць, і їй подумалося, а чи немає серед тих мисливців Шарля Денарно?

Леоні не стишувала ходи й невдовзі добулася до маєтку. Коли перед нею показалися тильні ворота Домен де ля Кад, вона полегшено зітхнула й кинулася вперед, сподіваючись, що ось-ось її зустріне служниця з ключем у руці.

— Маріето!

Однак у відповідь — лише відлуння власного голосу. Із того, що було зовсім тихо, Леоні здогадалася: біля воріт нікого немає. Вона невдоволено насупилась. Це не схоже на Паскаля — не додержувати слова. І на Маріету, попри її надмірну емоційність, як правило, можна було покластися.

А може, вона приходила, але пішла, утомившись чекати?

Леоні посмикала ворота й пересвідчилася, що вони замкнені. Вона страшенно розлютилась, потім лють змінилася пригніченістю. Узявшись під боки, вона стала й замислилась над становищем, у якому опинилась. Їй не хотілося повертатися вздовж усієї огорожі аж до парадних воріт. Вона стомилася від ходіння вулицями Рен-ле-Бена та пішої мандрівки вгору через ліс.

Тут має бути ще якийсь вхід до обійстя.

Леоні не могла повірити, що тієї невеличкої кількості слуг, найнятих Ізольдою, могло вистачити для того, щоб тримати всю огорожу такого великого маєтку в належному стані. Леоні мала тендітну статуру. І якщо добре пошукати, то неодмінно знайдеться якась шпарина, крізь яку вона зможе прослизнути до маєтку. А там уже буде набагато легше знайти дорогу знайомими стежинами.

Леоні озирнулась, міркуючи, куди краще піти. Нарешті вона дійшла висновку, що, скоріш за все, найзанедбаніші ділянки огорожі будуть у найвіддаленіших кутках маєтку. І вона повернула на схід. Якщо з її задумки нічого не вийде, тоді просто доведеться обійти всю територію, щоб потрапити до парадних воріт. Це найгірше, що могло бути.

І Леоні рушила енергійним кроком, удивляючись у чагарниковий живопліт, уникаючи колючок ожини й шукаючи хоч якоїсь дірки в кованому паркані. Вона твердо знала, що чим далі від воріт, які були в більш-менш доброму стані, тим більшою ставатиме занедбаність огорожі та зросте ймовірність відшукати пролаз.

Не минуло й п’яти хвилин, як Леоні справді натрапила на прогалину в паркані. Знявши капелюха й видихнувши повітря, вона протиснулася крізь вузький отвір і відчула величезне полегшення. Потрапивши на територію, вона обібрала з одягу колючки та реп’яхи, зчистила бруд з оборок спідниць і з новою силою покрокувала вперед, задоволена тим, що домівка вже зовсім близько.

У цьому місці поверхня землі була нерівною, крони дерев густішими та якимись гнітючими. Невдовзі Леоні здогадалася, що опинилася з дальнього боку букових заростів і що коли не виявить обачливості, то цей маршрут може знову вивести її до гробниці. Вона насумрилась. А чи не можна піти якимось іншим шляхом?

Вона стояла на перехресті невеличких погано видимих стежинок, а не на одній широкій стежці. Усі галявини та підліски виглядали однаково. Не було іншого способу визначити напрям, окрім як покластися на сонце, що світило крізь верховіття високо вгорі, проте воно було ненадійним проводирем крізь темні хащі. Та Леоні запевнила себе, що коли наполегливо йтиме ввесь час уперед, то неодмінно досить швидко вийде на галявину й до самого будинку. Лишалося тільки сподіватись на те, що їй якось поталанить оминути гробницю.

Леоні рушила по схилу ледь зримою стежиною, що вела до невеличкої галявини. Раптом через прогалину в деревах вона побачила лісисту ділянку на протилежному березі річки Од, де стояли кам’яні мегаліти, про які розповідав їй Паскаль. І її ніби щось штовхнуло — вона раптом усвідомила, що з Домен видно всі місця з диявольськими назвами: Крісло диявола, Зуб диявола, Рогаті гори. Леоні вдивилася в обрій. Там, удалині, також було місце злиття двох річок — Бланк і Зальц, і, як розповідав Паскаль, місцеві називали його la benitier, тобто кропильницею.

Леоні доклала чималих зусиль і викинула з голови образ спотвореного тіла демона з пронизливим поглядом блакитних очей, що, здавалося, проникав глибоко в її свідомість. Вона поквапилася вперед, ступаючи сягнистими кроками й переконуючи себе, що то щира маячня — лякатися статуї чи ілюстрації в книзі.

Схил пагорба різко став крутішим. Поверхня землі під її черевиками змінилась, і невдовзі Леоні з’ясувала, що йде не по килиму з листя та хвої, а по ділянці голої землі, схожої на прямокутний шматок коричневого паперу, уставлений у зелений ландшафт.

Леоні зупинилась і глянула вперед. Над нею нависла крута стіна гори, що стала немов бар’єром на шляху стежини. Просто над її головою виднівся природний виступ, котрий, наче місток, перекривав згори ділянку землі, що на ній вона стояла. Леоні раптом здогадалася, що стоїть на сухому дні струмка. Колись, у сиву кельтську давнину, тут мчав потік з гірських джерел і промив оцю впадину в крутосхилі.

У її пам’яті зринули слова мосьє Беяра.

Сховані там, де пересихає річка, у місці, де поховані древні царі.

Леоні роззирнулася, шукаючи чогось незвичного, придивляючись до форми поверхні, до дерев і кущів. Її увагу привернуло пласке заглиблення в землі, а поруч із ним — плаский сірий камінь, ледь видимий з-під трави та коріння дикого ялівцю.

Вона підійшла до заглиблення й нахилилась. Потім простягла руку, розгребла траву й пильно придивилась до зеленого клаптика землі. Тепер їй стало добре видно кільце з каменів, яких було лише вісім. Ухопившись за найбільший з них і забруднивши кінчики рукавичок грязюкою та зеленим слизом, Леоні почала смикати його, щоб подивитися, що там — під ним.

Камінь легко зрушив з місця. Леоні сіла навпочіпки й поклала його собі на коліна. На поверхні каменя був знак, намальований Чи смолою, чи чорною фарбою — п’ятикутна зірка, узята в коло.

Відчувши приплив ентузіазму — а раптом вона натрапила на схованку карт Таро? — Леоні відклала камінь убік і, взявши дерев’яного патика, почала обкопувати по черзі кожен камінь. Зненацька серед мокрої землі показався клапоть товстої матерії, і Леоні здогадалася, що ці камені придавлюють його.

Вона стала копати далі, користуючись уламком деревини як лопатою, натикаючись то на камінюччя, то на друзки розбитої черепиці; аж поки не змогла висмикнути ввесь клапоть матерії. Під ним виявився маленький отвір. Відчувши захват, Леоні почала розширювати отвір, намагаючись вивільнити те, що було в ньому сховано. Вона довбала й довбала, викидаючи землю, жучків і хробаків, аж поки палиця не вперлась у щось тверде.

Ще трохи — і вона побачила щось на кшталт простої дерев’яної скриньки з металевими ручками по боках. Ухопившись брудними руками за дужки, Леоні смикнула. Земля не відпускала скриньку, та Леоні крутилася, звивалася й натужно смикала, аж поки земля не чвакнула та не відпустила свій скарб.

Важко дихаючи, Леоні витягла скриньку з западини на сухе місце й поклала її на матерію. Пожертвувавши своїми рукавичками, вона начисто витерла поверхню та, не кваплячись, підняла дерев’яну кришку. У скриньці виявився ще один ящичок — металевий коробок, схожий на той, у якому матінка зберігала свої коштовності.

Леоні витягла металевий коробок і поставила його зверху на дерев’яний. Він мав маленький замочок, який, на її подив, виявився незамкненим. Леоні спробувала обережно, потроху підняти кришку. Вона пискнула й піддалася досить легко.

Під деревами було темно, і те, що лежало всередині скриньки, теж мало темний колір. Однак невдовзі очі Леоні призвичаїлись, і вона побачила всередині пакунок, загорнутий у якусь чорну матерію. Сумнівів не було — його розмір і форма якраз збігалися з розміром та формою колоди карт. Витерши брудні долоні об свої чисті й сухі спідниці, Леоні обережно розгорнула пакунок.

І побачила зворотний бік гральної карти, більшої за розміром від тих, що їй зустрічалися. Крап карти був темно-зеленим, прикрашеним витіюватим дрібненьким візерунком сріблястого й золотистого кольорів.

Леоні трохи почекала, набираючись сміливості, потім подумки порахувала до трьох — і перевернула верхню карту.

Перед її очима постав образ темноволосого чоловіка в довгій червоній мантії. Він сидів на троні, встановленому на кам’яному бельведері. Гори вдалині видалися їй знайомими. Леоні прочитала напис під малюнком: Король пентаклів.

Вона придивилась уважніше — і фігура чоловіка теж видалася їй знайомою. І тут її осяяло. То був образ священику, котрого викликали для вигнання диявола з гробниці та який благав її дядька знищити карти. Священика звали Беренже Соньер.

І це підтверджувало те, що вона почула від мосьє Беяра годину тому: її дядько не дослухався поради святого отця.

— Мадемуазеле! Мадемуазеле Леоні! Де ви?

Леоні стривожено обернулась, зачувши, як хтось гукає її.

— Мадемуазеле! Агов!

То були Паскаль і Маріета. Леоні здогадалась: її не було так довго, що слуги вирушили на її пошуки. Вона швидко загорнула карти в тканину. Їй кортіло забрати їх із собою, але в її одежі ніде не було місця, де їх можна було б сховати.

Украй неохоче, проте не вбачаючи іншого виходу, оскільки вона не бажала, щоб хтось дізнався про її знахідку, Леоні сховала карти в маленьку скриньку, її поклала в більшу, а ту запхала назад у ямку. А потім іще й притоптала землю закаляними в багні підборами своїх черевиків. Коли справу було майже закінчено, вона кинула свої бруднющі рукавички додолу й теж прикидала їх землею. Їй лишалося вірити в те, що нікому досі не вдалося знайти ці карти, і тому ніхто, окрім неї, не знає, де їх сховано. Вона неодмінно повернеться сюди під покровом темряви й забере карти з собою, коли це можна буде зробити без зайвого ризику.

— Мадемуазеле Леоні!

У голосі Маріети чулася паніка.

Леоні пішла назад, видерлась на узвишшя й побігла стежиною через ліс туди, звідки прийшла та звідки долинали голоси слуг. Потім вона кинулась навпростець через ліс, щоб Паскаль і Маріета не здогадалися, звідки вона прибігла. Нарешті, пересвідчившись, що відбігла досить далеко від свого скарбу, Леоні зупинилась, віддихнула й озвалася.

— Я тут! — вигукнула вона. — Маріето! Паскалю! Сюди!

За кілька хвилин у прогалині між деревами з’явилися їхні стривожені обличчя. Маріета заклякла на місці, спантеличена й занепокоєна станом одягу Леоні.

— Я десь загубила свої рукавички, — збрехала дівчина легко, як дихала. — І мені довелось повертатися, щоб знайти їх.

Маріета прискіпливо глянула на неї.

— І ви знайшли їх, мадемуазеле? — підозріло спитала вона.

— На жаль, не знайшла.

— Гослоди, а ваше вбрання!

Леоні зиркнула вниз на свої забруднені черевики та заляпані землею спідниці з прилиплими до них шматочками моху й трави.

— Я просто послизнулась на мокрому й упала, от і все.

Вона помітила, що Маріета не повірила такому поясненню, але була доволі кмітливою, щоб тримати язика за зубами. До будинку вони поверталися мовчки.

РОЗДІЛ 74

Ледь устигла Леоні вимити з-під нігтів бруд і перевдягнутись, як пролунав дзвоник до обіду.

У маленькій їдальні до них приєдналась Ізольда. Їй дуже сподобались гостинці від Леоні, і вона навіть спромоглася з’їсти трохи супу. Коли обід скінчився, вона попрохала племінницю скласти їй компанію. Леоні із задоволенням це прохання виконала, хоча, поки вони розмовляли та грали в карти, думки її витали в зовсім іншому місці. Вона вигадувала план повернення до лісу, щоб забрати знайдені карти. А ще — черговий привід з’їздити до Рен-ле-Бена.

Решта дня минула спокійно. Під вечір набігли хмари, у долині та над містом прошумів дощ, проте негода оминула Домен де ля Кад.

Наступного ранку Леоні прокинулась пізніше, ніж зазвичай.

Коли вона вийшла на сходову площадку, то побачила, як Маріета виходила з зали, несучи до їдальні тацю з поштою. Підстав уважати, що мосьє Констант якось дізнався її адресу й написав їй напряму, не було. Навпаки — Леоні боялася, що він про неї зовсім забув. Утім, вона жила в постійному тумані романтичних ілюзій та примарних очікувань, через те легко уявила собі саме таку здатну викликати неприємності й украй незручну ситуацію.

Тому, не маючи ані найменшої надії на лист із Каркасона, Леоні, тим не менше, злетіла сходами, гадаючи лишень одну думку — перейняти Маріету. Вона боялась — і водночас сподівалася — побачити на конверті знайомий герб, такий самий, як і на тій візитівці, що дав їй мосьє Констант у церкві та яка закарбувалась у її пам’яті.

Леоні притиснула око до шпарини між дверима й одвірком саме тієї миті, коли двері розчинились і з них вийшла Маріета з порожньою срібною тацею в руках.

Вони вдвох перелякано заверещали.

— Мадемуазеле!

Леоні швидко зачинила двері, щоб гамір не привернув уваги Анатоля.

— Ти часом не звернула уваги, Маріето, чи не було листа з Каркасона? — спитала вона.

Служниця запитально подивилась на неї.

— Та ні, мадемуазеле, не було.

— А ти точно пам’ятаєш?

На обличчі Маріети з’явився заінтригований вираз.

— Були звичайні циркулярні листи, потім один лист із Парижа для сеньйора Анатоля, а також по одному листу вашому братові й мадамі з Рен-ле-Бена.

Леоні зітхнула з полегкістю, яка змішалась із розчаруванням.

— Гадаю, то були запрошення, — додала Маріета. — Такі дуже красиві конверти, з елегантним почерком. І вишуканим родинні гербом. Паскаль сказав, що їх приніс якийсь дивний тип у поношеному плащі.

Леоні заклякла на місці.

— А якого кольору був його плащ?

Маріета з подивом глянула на неї.

— Та я й не знаю, мадемуазеле. Паскаль не сказав мені. Вибачте, мені час іти…

— Звичайно ж, — сказала Леоні, даючи їй дорогу. — Звичайно.

Вона трохи повагалась на порозі, розмірковуючи, а чи так уже їй потрібне зараз товариство брата? Відчуття провини наштовхнуло Леоні на думку, що, можливо, ті листи мали якийсь стосунок до неї, і що, скоріш за все, так воно й було. «Добре, що я вчасно здогадалася», — подумала вона, одначе в глибині її душі якась тривога все одно лишилась.

Леоні повернулась і легко пострибала вгору по сходах.

РОЗДІЛ 75

Анатоль сидів за столом у їдальні, отетеріло витріщившись на лист. Тремтячою рукою під палив він другу цигарку, котра вже двічі за — гасала. У маленькі кімнаті було повно диму. На столі лежали три конверти. На одному — і досі нерозпечатаному — була паризька поштова марка. На двох інших виднівся випуклий гребінець, схожий на той, що прикрашав вітрини майстерні Штерна в Парижі в Пасаж де Панорама. Аркуші письмового паперу з аристократичним гербом лежали перед ним на порожній тарілці.

Істина полягала в тому, що Анатоль знав: одного дня такий лист знайде його, хоч як він заспокоював Ізольду відтоді, як у Пасаж де Панорама у вересні на нього було вчинено напад. Глузлива записка, що її вони отримали в готелі в Каркасоні минулого тижня, просто підтвердила, що Констант знав про їхній обман, ба гірше — він їх вистежив.

Хоч Анатоль і намагався відвернути страхи Ізольди, та все, що він дізнався від неї про Константа, наводило його на гадку, що цей тип здатен на будь-який злочин. Перебіг його хвороби й сама її природа, його неврози та параноїдальні стани, його нестриманий характер свідчили про те, що цей чоловік здатен піти на все, щоб тільки помститися жінці, котра, на його думку, зрадила та скривдила його.

Анатоль знову подивився на офіційний лист, витончено-глузливий, хоча ввічливий й написаний з дотриманням усіх правил гарного тону. Цим листом Віктор Констант офіційно викликав його на дуель, яка мала відбутися завтра, у суботу, Зі жовтня, у присмерковий час. Констант сам обрав зброю — пістолети. За Верньє він залишав право вибрати годяще потаємне місце в межах Домен де ля Кад, щоб їхній незаконний двобій пройшов непоміченим.

Лист закінчувався повідомленням, що Констант зупинився в Рен-ле-Бені в «Готелі де ля Рен», де він чекає, що Верньє, як людина честі, прийме його виклик.

Уже не вперше Анатоль пожалкував, що піддався імпульсу, який зупинив його руку на цвинтарі Семетьєр де Монмартр. Він відчув тоді присутність Константа на кладовищі. Знадобилась уся його сила волі, щоб не обернутись і не встрелити його там, на місці, холоднокровно — і відповісти за законом. Коли він сьогодні вранці розпечатав листа, то першою його спонукою було податися до міста й напасти на Константа в його лігвищі.

Утім, такий нерозсудливий крок не поклав би краю цій справі.

Якийсь час Анатоль мовчки сидів у їдальні. Його цигарка зотліла, і він підкурив нову, але був надто поглинутий своїми роздумами, щоб допалити її до кінця.

Для дуелі йому знадобиться секундант, бажано — хтось із місцевих. Може, попросити Шарля Денарно? Він принаймні світська людина. Анатоль подумав також, що непогано було б запросити доктора Ґабіньйо як медика. Анатоль розумів, що навряд чи молодий лікар страшенно зрадіє такій перспективі, але знав, що він йому не відмовить. Заради здоров’я Ізольди йому довелося відкритися перед Габіньйо щодо їхніх стосунків із нею. Тому він був певен, що Габіньйо погодиться. Не через нього, а заради його вагітної дружини.

Він намагався переконати себе в сприятливому закінченні дуелі. Поранений Констант буде змушений потиснути йому руку й оголосити про припинення ворожнечі. Однак у нього нічого не виходило. Навіть якщо він і переможе, у нього не буде жодної впевненості в тому, що Констант дотримуватиметься домовленості.

Звісно, альтернативи Анатоль не мав і мусив прийняти виклик. Він був людиною честі, навіть якщо його дії впродовж цього року важко було назвати шляхетними. Якщо він не вийде на поєдинок із Константом, то все залишиться, як і було. Нічого не зміниться. Ізольда й далі житиме під страшним тягарем, завжди боятиметься несподіваного нападу Константа. І всі вони боятимуться. Жага цього типа до переслідування, якщо судити з отриманих листів, не вгамувалась, а навпаки — лише зросла. Анатоль знав, що коли він відмовиться виступити проти Константа, той із новою силою виступить проти нього — і проти всіх його близьких та знайомих.

Недавно Анатоль випадково підслухав розмову між слугами, що в місті ходять химерні чутки про Домен де ля Кад. Місцеві мешканці з тривогою та занепокоєнням говорили, що, вочевидь, потвора, яка тероризувала округу в дні Жуля Ляскомба, знову повернулась. Анатоль аж ніяк не був зацікавлений у роздмухуванні скандалу й був рішуче налаштований покласти йому край.

І тепер він підозрював, що за цими чутками стоїть Констант.

Анатоль зібгав аркуш. Він не дозволить, щоб його дитина виросла з усвідомленням, що батько її виявився боягузом. Тому він мав прийняти виклик. Йому доведеться стріляти, щоб перемогти.

Й убити ворога.

Анатоль забарабанив пальцями по столу.

Йому не бракувало сміливості.

Проблема полягала в тому, що він не був першокласним стрілком. Він набагато краще володів рапірою та шпагою, а не пістолем.

Анатоль відкинув цю думку. Він займеться цим пізніше, із Паскалем або за сприяння Шарля Денарно. Наразі ж треба розв’язувати більш нагальні проблеми, і не остання з них була такою: повідомити свою дружину чи ні.

Анатоль загасив іще одну цигарку. Чи не дізнається Ізольда якимось чином сама про дуель? Ця новина може призвести до рецидиву й поставити під загрозу здоров’я дитини. Ні, він не мусить розповідати їй про це. І попрохає Маріету не розповідати про ранкову пошту.

Анатоль засунув у кишеню піджака лист Константа до Ізольди, зміст якого був приблизно таким самим, як і зміст листа, адресованого йому. Він не надіявся, що йому вдасться довго протримати цю новину в таємниці, проте сподівався хоч на кілька годин зберегти душевний спокій дружини.

Анатоль пошкодував, що не зможе нікуди відправити Ізольду. Він смиренно посміхнувся, усвідомлюючи, що ніяк не зможе переконати її покинути Домен де ля Кад без вагомих підстав. А оскільки таких підстав він не мав, то не було й сенсу думати про це.

Значно простіше було вирішити, чи розповідати про дуель Леоні. Анатоль визнав, що Ізольда таки мала рацію. Його ставлення до своєї молодшої сестри ґрунтувалося на уявленні про неї як про дитину, котрою вона була, а не як про жінку, якою вона стала. Він і досі вважав Леоні запальною та по-дитячому безпосередньою, не здатною чи не охочою тримати свої емоції під контролем і припнути власного язика. Із цими вадами контрастувала її безсумнівна ніжна приязнь до Ізольди й турботливість, яку вона виказувала до своєї тітки впродовж останніх кількох днів після повернення з Каркасона.

Ще наприкінці минулого тижня Анатоль вирішив поговорити з Леоні. Він уже збирався розказати їй правду — від самого почату їхнього з Ізольдою роману й до тієї ситуації, у якій вони зараз опинилися.

Через слабке здоров’я Ізольди цю розмову довелося відкласти, та внаслідок отримання виклику на дуель нагальна потреба в ній знову вийшла на перший план. Анатоль затарабанив пальцями по столу. Про їхнє з Ізольдою одруження він вирішив розповісти сьогодні вранці. А вже потім, залежно від реакції Леоні, він вирішить, розповідати про виклик на дуель чи ні.

Анатоль підвівся. Узявши з собою всі листи, він сягнистим кроком пройшов через їдальню в залу й покалатав у дзвоник.

З’явилася Маріета.

— Перекажіть, будь ласка, мадемуазель Леоні, що я запрошую її опівдні до бібліотеки. Я хотів би поговорити з нею наодинці про одну делікатну справу, яку не слід буде розголошувати. Прошу вас, Маріето, зробіть так, щоб вона втямила важливість нашої майбутньої розмови та її конфіденційність. Окрім того, я не бачу доконечної потреби розповідати мадам Ізольді про листи, одержані сьогодні вранці. Я зроблю це сам.

Маріета здивувалась, але зайвих запитань не поставила.

— А де зараз Паскаль?

На його подив, служниця почервоніла.

— На кухні. Здається, він на кухні, сеньйоре.

— Скажіть, що я чекаю на нього за десять хвилин із тильного боку будинку, — наказав він.

Анатоль повернувся до своєї кімнати, щоб перевдягнутись у прогулянкову одіж. Поставивши жирну кляксу, він написав коротку офіційну відповідь Константові, а потім запечатав листа в конверт, щоб сховати від завидющих очей. Удень Паскаль віднесе його куди слід. Тепер у голові Анатоля залишилась одна думка: заради Ізольди та своєї дитини він не має права схибити.

Лист із Парижа так і лишився лежати нерозпечатаним у кишені його жилетки.

Леоні ходила туди-сюди по кімнаті, розмірковуючи, чому ж це Анатоль захотів побачитися з нею вдень, та ще й потайки. Може, він розкрив її хитрість? Чи дізнався, що вона відпустила Паскаля, а додому повернулася пішки сама?

Раптом її увагу привернули голоси під вікном. Спершись на підвіконня, вона перехилилась і побачила Анатоля з Паскалем. Вони йшли через галявину, і в руках у Паскаля був довгастий дерев’яний ящичок, дуже схожий на пістолетний. Досі Леоні ніде не бачила цього знаряддя в будинку, але припустила, що її покійний дядько запросто міг мати таку зброю.

А що, як вони пішли на полювання?

Вона насумрилася, зрозумівши, що цього не може бути. Анатоль не був одягнений у мисливське вбрання. Окрім того, ні він, ні Паскаль не мали при собі рушниці. Лише пістолі.

Раптом її охопив страх, безпричинність якого лише посилювала це почуття. Схопивши капелюшка й жакетку, вона притьмом кинулася взуватися в черевики, збираючись побігти навздогін чоловікам.

І враз зупинилась.

Дуже часто Анатоль дорікав їй тим, що вона спочатку діє, а потім думає. Це було проти її вдачі — сидіти й чекати, нічого не роблячи, проте яке пуття вийде з того, що вона ось зараз кинеться слідом за братом? Якщо він не замислив нічого поганого, то щонайменше дуже роздратується, коли вона теліпатиметься за ним, немов вірний пес. Оскільки вже Анатоль призначив зустріч опівдні, то це означає, що відлучається він ненадовго. Леоні глянула на годинник. До зустрічі — дві години.

Вона кинула капелюх на ліжко, ривком поскидала з себе черевики й роззирнулася. Краще вона залишиться на місці та знайде собі заняття, щоб згаяти час, який лишився до зустрічі з братом.

Леоні зиркнула на своє малювальне обладнання. Трохи повагавшись, вона підійшла до бюрка й почала розпаковувати пензлі та папір. Їй випала чудова нагода продовжити серію ілюстрацій. До повного набору лишалося зробити лише три.

Вона принесла води, занурила в неї пензлик і почала наносити чорні контури шостого з восьми зображень, побачених на стіні гробниці.

Карта XVI: Вежа.

РОЗДІЛ 76

У затишній вітальні на другому поверсі готелю «Де ля Рен» у Рен-ле-Бені двоє чоловіків сиділи перед каміном, розтопленим для того, щоб прогнати ранкову сирість. Двоє слуг — один із Парижа, другий із Каркасна — завмерли на поштивій відстані. Час від часу, коли їм здавалося, що їхній хазяїн на них не дивиться, вони обмінювались недовірливими поглядами.

— Тож ви гадаєте, що в цій справі він шукатиме ваших послуг?

Шарль Денарно, з обличчям і досі червоним від чималої кількості прекрасного бренді, спожитого вчора ввечері, глибоко затягнувся коштовною сигарою, пихкаючи доти, доки тютюнове листя добряче не розгорілося, наповнивши кімнату різким ароматом. По його рябому обличчю розпливлася самовдоволена посмішка. Закинувши голову, він випустив підстелю кільце диму.

— Може, теж закурите, Константе?

Віктор Констант заперечливо підняв руку в рукавичці, під якою ховалась уражена шкіра. Цього ранку він почувався зле. Очікування близької розв’язки давалося взнаки.

— Тож ви впевнені, що Верньє звернеться до вас? — повторив він.

Зачувши в голосі Константа металеві нотки, Денарно випростався.

— Не думаю, що я помилився в цій людині, — похапливо відповів він, усвідомлюючи, що завдав образи. — У Верньє обмаль знайомих у Рен-ле-Бені, тим паче таких, до яких він може звернутися по допомогу в такій делікатній справі. Тому я не сумніваюся, що він звернеться саме до мене. Обмеженість у часі не дасть йому змоги шукати когось іще.

— Зрозуміло, — сухо мовив Констант.

— А ще я припускаю, що він звернеться до Ґабіньйо, одного з лікарів, що мешкає в цьому містечку, аби той був присутній як медик.

Констант кивнув, а потім повернувся до слуги, що стояв ближче до дверей.

— Листи віднесли сьогодні вранці?

— Так, мосьє.

— Ти не навернувся на очі челяді?

Слуга похитав головою.

— Я передав їх у руки лакею, щоб той доклав їх до сьогоднішньої ранкової пошти.

Констант на мить замислився.

— А ніхто не здогадається, що чутки розпускаєш саме ти?

Слуга знову похитав головою.

— Я просто сказав кілька слів людям, котрим нетерпеливиться пліткувати; шепнув, що хтось знову бачив потвору, викликану Жулем Ляскомбом. Решту справи зробили недоброзичливість і забобонність. Буревії вважають за підтвердження того, що не все гаразду цих краях.

— Чудово. — Констант зробив жест рукою. — Повертайся на територію Домен і стеж, чим займається Верньє. Доповіси, коли почне сутеніти.

— Зрозуміло, мосьє.

Слуга позадкував до дверей, стягуючи з крісла синій солдатський плащ, а потім вислизнув надвір, під сіре непривітне небо.

Почувши, як зачинилися двері, Констант підвівся.

— Я хочу, Денарно, щоб ця справа була зроблена швидко та без зайвого шуму. Ясно?

Здивований таким різким і грубим закінченням розмови, Денарно підхопився на ноги.

— Звісно, мосьє. Усе передбачено.

Констант клацнув пальцями. Умить до нього підійшов другий його слуга й подав мішечок із клапаном. Денарно мимоволі відсахнувся, неприємно вражений виразками на шкірі слуги та огидним кольором його обличчя.

— Це половина обіцяного, — сказав Констант, передаючи гроші. — Решту одержите тоді, коли влаштуєте цю справу на мою користь. Вам зрозуміло?

Загребущі руки Денарно міцно стиснули гаманець.

— Ви підтвердите, що жодної іншої зброї в мене немає, — мовив Констант холодним зловісним голосом. — Гадаю, двічі повторювати не треба.

— Буде два дуельні пістолі, мосьє. Кожен — з однією кулею. Якщо у вас виявиться ще якась зброя, то я її, звісно, не знайду. — Денарно хитро посміхнувся. — Хоча я не сумніваюся, що такий чоловік як ви, мосьє, уразить ціль із першого пострілу.

Констант огидливо скривився від таких відвертих лестощів.

— Я ніколи не хиблю, — сказав він.

РОЗДІЛ 77

— Чорт забирай! — скрикнув Анатоль, роздратовано копнувши каблуком землю.

Паскаль пішов у кінець імпровізованого тиру, улаштованого на галявині посеред кущів дикого ялівцю, знову виставив у ряд пляшки, а потім повернувся до Анатоля й перезарядив його пістоль.

Із шести куль дві пройшли мимо, одна вдарила в стовбур бука, дві вцілили в дерев’яну рейку та силою свого удару скинули три пляшки додолу. І лишень одна куля потрапила в ціль, та й то лише якимось дивом зачепивши дно товстої пляшки.

— Спробуйте ще раз, сеньйоре, — спокійно мовив Паскаль. — Не кліпайте оком.

— Та я наче не кліпаю, — роздратовано пробурмотів Анатоль.

— Підійміть погляд на ціль, а потім — знов опустіть. Уявіть, як куля проходить по стволу й вилітає з нього. — Паскаль відступив убік. — Приготувались, сеньйоре. Цільтеся. Проте не поспішайте.

Анатоль підняв руку. Цього разу він уявив, що перед ним не пляшка, а ненависне обличчя Віктора Константа.

— Спокійно, — тихо мовив Паскаль. — Не водіть рукою. Вогонь!

Цього разу Анатоль улучив точно в ціль. Пляшка розлетілася, вибухнувши хмаринкою скалок, наче маленька петарда. Звук пострілу відлунням застрибав між деревами й переполохав птахів, що перелякано позлітали, хлопаючи крилами, зі своїх гнізд.

З дула вилася тоненька цівочка диму. Анатоль дмухнув на кінчик ствола й задоволено глянув на Паскаля.

— Гарний постріл. — І широке, зазвичай апатичне обличчя служника цього разу чітко віддзеркалило думки й емоції. — А… а коли дуель?

Посмішка поволі зникла з лиця Анатоля.

— Завтра ввечері.

Потріскуючи сухими гілочками, Паскаль пішов на протилежний кінець галявини та знову вишикував решту пляшок у ряд. — Може, пересвідчимося, що ви зможете вразити ціль іще раз, сеньйоре?

— Доля розпорядилася так, що завтра я матиму лишень одну спробу, — пробурмотів Анатоль сам до себе.

Утім, він дозволив Паскалеві перезарядити пістоль і вправлявся в стрільбі доти, доки не розбив останню пляшку, наповнивши повітря на галявині димом і запахом пороху.

РОЗДІЛ 78

За п’ять хвилин до дванадцятої Леоні вийшла зі своєї кімнати, рушила коридором і спустилася вниз парадними сходами. Виглядала вона спокійною та стриманою, справжньою хазяйкою своїх емоцій, але насправді серце її калатало, немов барабанчик іграшкового заводного солдатика.

Коли вона йшла через хол, то їй здалося, що стукіт її підборів по червоно-чорних кахлях розноситься по будинку якимось зловісним відлунням. Глянувши на руки, Леоні помітила, що на них лишилися цятки зеленої та чорної фарби. Упродовж цього неспокійного ранку їй таки вдалося закінчити малюнок Вежі, однак вона лишилася ним незадоволена. Хоч як вона намагалася передати колір листя й неба в оптимістичніших тонах, усе одно через мазки її пензля прозирала якась бентежна непоясненна лиховісність.

Леоні пройшла повз засклені шафи в коридорчику, що вів до бібліотеки. Виставлені в них медалі, раритети й сувеніри тільки злегка зачепили її свідомість, настільки поглинутою була вона думками про майбутню зустріч із братом.

На порозі Леоні завагалася. Потім високо піднесла голову, простягла руку й різко постукала у двері з упевненістю, якої від себе навіть не очікувала.

— Заходь.

Зачувши голос Анатоля, Леоні відчинила двері й увійшла.

— Ти хотів мене бачити? — спитала вона, почуваючись так, наче з’явилася за повісткою до суду, а не до рідного брата.

— Так, — відповів Анатоль і приязно усміхнувся. Вираз його обличчя та доброзичливий погляд відразу ж заспокоїли Леоні, хоча вона не змогла не помітити, що брат теж був чимось стурбований. — Заходь, сестричко, і сідай.

— Ти лякаєш мене, Анатолю, — тихо сказала вона. — У тебе такий серйозний вигляд.

Він поклав руку їй на плече й провів до крісла, вкритого гобеленом.

— Так, бо я хотів поговорити з тобою про одну дуже серйозну справу.

Підсунувши їй крісло, Анатоль трохи відійшов і обернувся до неї, заклавши руки за спину. Тепер Леоні помітила, що брат щось тримав у руці. То був конверт.

— Що то? — спитала вона з похололим серцем, побоюючись, що справдилися її найгірші страхи. Невже мосьє Констант якимось хитрим чином дізнався про її адресу й написав безпосередньо їй? — То лист від маман? Із Парижа?

На обличчі Анатоля з’явився дивний вираз, наче він пригадав щось недоречно забуте, але він швидко оговтався.

— Ні. Утім, частково — так, бо це дійсно лист, але написаний мною. Тобі.

У душі Леоні спалахнула надія, що, може, не все так уже й погано.

— Мені?

Анатоль пригладив рукою волосся й зітхнув.

— Є речі, про які конче слід говорити, але я почуваюся перед тобою ніяково й мені наче бракує слів.

Леоні розсміялася.

— Невже з тобою таке буває? Невже ти справді ніяковієш у моїй присутності?

Вона хотіла трохи покепкувати, але від серйозного й сумного вигляду Анатоля посмішка завмерла на її вустах. Леоні підскочила з крісла й кинулася до брата.

— Що сталося? — спитала вона вимогливим тоном. — Якесь лихо з матусею? Чи з Ізольдою?

Анатоль глянув на лист, що його тримав у руці.

— Я дозволив собі викласти зізнання на папері, — пояснив він.

— Зізнання?

— Лист містить інформацію, яку я — ми — давно вже мали тобі повідомити. На цьому наполягала Ізольда, але я вважав тоді, що це ще зарано робити.

— Анатолю! — скрикнула Леоні, шарпаючи його за рукав. — Швидше кажи, ну!

— Краще, щоб ти прочитала цього листа на самоті, — сказав він. — Нещодавно виникли обставини — і дуже серйозні, які потребують моєї нагальної уваги. І твоєї допомоги.

Анатоль висмикнув свою руку з маленької долоні Леоні й тицьнув їй листа.

— Гадаю, ти мені простиш, — сказав він, і голос його трохи затремтів. — Я почекаю за дверима.

І, не кажучи ні слова, він підійшов до дверей, рвучко розчинив їх і вийшов геть.

Різко грюкнувши, двері аж задвигтіли. А потім у кімнаті запала тиша.

Ошелешена щойно почутим і стривожена явно пригніченим станом Анатоля, Леоні глянула на конверт. На ньому вишуканим, романтичним почерком Анатоля було написане її ім’я.

Вона уставилася на конверт, боячись читати те, що містилось у ньому, але таки взяла його й розпечатала.

Простягнувши руку, Леоні намацала спинку фотеля. Обережно, не поспішаючи, сіла вона в нього.

Руки Леоні розпачливо впали на коліна. Сльози, що їх вона щосили намагалася стримати, тихо покотилися по її щоках. Вона плакала від жалю до себе, через обман і непорозуміння, які віддаляли її від брата та його дружини. Вона плакала з жалю до Ізольди, через те, що вони з Анатолем обдурювали її, а вона ж їх — ніколи. Вона плакала доти, доки ставало емоцій.

Потім думки її загострились. Тепер з’ясувалася причина непоясненої ранкової експедиції Анатоля до лісу.

За день — ні, за лічені години — він може загинути.

Леоні підбігла до вікна й широко розчинила раму. Після прекрасного сонячного ранку небо знов затягнулося хмарами. Усе застигло в непорушній вологій тиші, і промені сонця ледь-ледь пробивалися крізь імлу. Над галявинами й парком навис осінній туман, загорнувши світ у покривало оманливого спокою.

Завтра в надвечір’я.

Глянувши на своє відображення у високому вікні, Леоні вразило те, як сильно вона змінилася, хоча й виглядала начебто так само, як і раніше. Очі, обличчя, підборіддя, рот — усе на місці, але вираз — зовсім інший.

Раптом вона здригнулася. Завтра ж Toussaint — День усіх святих. Йому передуватиме ніч неймовірної та страхітливої краси, коли завіса, що відокремлює добро від зла, є найтоншою. Саме в цей час і трапляються всілякі страхіття. Бо це — час демонів і лиходійств.

Треба будь-що зупинити дуель. І це залежить від неї. Така жахлива головоломка не може тривати безкінечно. Утім, попри ці думки, що шалено вистрибували в її голові, Леоні чудово усвідомлювала: то є марна справа. Вона не зможе примусити Анатоля змінити обраний ним спосіб дій. «Він мусить не схибити», — прошепотіла Леоні. Відчувши себе готовою до зустрічі з братом, вона підійшла до дверей і рвучко відчинила їх.

У коридорі, у завісі цигаркового диму, на неї чекав Анатоль. Мука чекання, поки вона читала листа, чітко відбилась на його обличчі.

— О, Анатолю! — скрикнула Леоні, кидаючись на шию братові.

Його очі наповнилися слізьми.

— Вибач мені, — прошепотів він, не рознімаючи її обіймів. — Я дуже, дуже винен перед тобою. Ти пробачиш мені, манюню?

РОЗДІЛ 79

Більшу частину решти того дня Леоні й Анатоль провели в товаристві одне одного. Ізольда відпочивала після обіду, і вони мали вдосталь часу поговорити. Анатоля так придавив тягар очікування дуелі й усвідомлення обставин, які нещасливо склалися проти нього, що Леоні почувалася не молодшою, а старшою сестрою.

Вона розривалася між гнівом за обман, що тривав так довго, та ніжністю, з якою її серце сприймало любов брата до Ізольди й ті надзвичайні заходи, котрих він ужив, щоб захистити її спокій.

— А мати знала про цей обман? — кілька разів виклично запитувала Леоні, переслідувана спогадом про те, як вона стояла коло, як з’ясувалося, порожньої труни на кладовищі Семетьєр де Монмартр. — Невже я одна ні про що не знала?

— Я не втаємничив її в цю справу, — відповів Анатоль. — Хоча, гадаю, вона зрозуміла, що не все так просто, як здається на перший погляд.

— Отже, ніхто й не вмирав, — тихо мовила дівчина. — А лікарня? А вагітність? Вагітність була?

— Ні. То була ще одна брехня на підтвердження нашого обману.

Тільки в короткі хвилини мовчання Леоні з трепетом згадувала про те, що мусило відбутись наступного вечора. Брат мало розповідав про свого ворога, обмежуючись розповіддю про те, що той устиг завдати Ізольді чимало лиха й страждань за час їхнього короткого знайомства. Він розповів також, що цей чоловік був парижанином і що йому вдалося викрити їхній обман і вистежити їх аж на півдні Франції. Однак Анатоль визнав, що для нього лишається загадкою, як ворогові вдалося зробити кидок із Каркасона до Рен-ле-Бена. Імені його він також не назвав.

Слухаючи розповідь брата про настирливу ідею, про бажання помститися, що заволоділо його ворогом, про кампанію наклепів у пресі, про нападу Пасаж де Панорама, Леоні відчула за словами Анатоля страх.

Вони не обговорювали того варіанту, якщо Анатоль схибить. Брат умовив Леоні дати йому слово, що в разі, коли це станеться й він не зможе їх захистити, їй доведеться знайти можливість негайно, під покровом ночі, покинути Домен де ля Кад разом з Ізольдою.

— Значить, цей тип не є людиною честі? — спитала вона. — Ти боїшся, що він не дотримуватиметься правил дуелі?

— Боюся, ідо ні, — серйозно відповів Анатоль. — Якщо завтра ввечері справи обернуться кепсько, не хотів би я, щоб Ізольда залишалась у маєтку, коли він заявиться, щоб знайти її.

— Схоже, що це якийсь диявол.

— А я схожий на дурня, — тихо мовив Анатоль, — бо гадав, що зможу уникнути розв’язки.

Пізніше, увечері, щойно Ізольда пішла спати, Анатоль і Леоні зустрілись у вітальні, щоб обговорити план дій на наступний день.

Леоні не подобалося брати участь в обмані, надто після того, як вона сама стала його жертвою, але вона визнавала: у тому стані, у якому наразі перебувала Ізольда, їй краще не знати про те, що мало статись. Анатоль дав сестрі завдання, щоб вона чимось зайняла дружину, а він із Паскалем мав змогу потихеньку вислизнути з будинку. Він послав також записку Шарлю Денарно з пропозицією виступити його секундантом, і ця пропозиція була прийнята без зволікань. Доктор Габіньйо, хай і неохоче, та все ж погодився бути медиком, щоб у разі потреби надати необхідну допомогу.

Погодившись про людське око з указівками Анатоля, Леоні й не збиралася їх дотримуватись. Хіба ж зможе вона спокійно сидіти й дивитися на стрілки годинника, знаючи, що саме в цей час її брат б’ється не на життя, а на смерть?! Леоні розуміла, що їй доведеться надвечір передоручити комусь іншому відповідальність за Ізольду, але ще не знала точно, як це зробити.

Та ні словом, ні рухом не видала вона свого небажання виконувати братові вказівки. А сам Анатоль був так зайнятий своїми лихоманковими приготуваннями, що й не подумав поставити під сумнів слухняність сестри.

Коли ж він, прихопивши свічку, щоб освітити собі дорогу до кімнати, нарешті пішов спати, Леоні ще на якийсь час залишилась у вітальні, міркуючи, як найліпше приготуватися до завтрашніх подій.

Вона буде сильною та незламною. Вона не дозволить страхові заволодіти нею. Усе буде добре. Анатоль поранить або вб’є свого ворога. Вона й думати не хотіла про інакший результат.

Та спливали нічні години, і Леоні потроху усвідомлювала, що бажання далеко не завади справджуються.

РОЗДІЛ 80

Світанок Дня всіх святих видався холодним і рожевим.

Леоні майже не спала, ледь не фізично відчуваючи, як тиснуть на неї швидкоплинні хвилини. Після сніданку, під час якого ні вона, ні Анатоль не змогли примусити себе поїсти як слід, її брат провів кілька годин у кімнаті Ізольди.

Коли Леоні сиділа в бібліотеці, до неї долітали звуки їхньої розмови. Вони сміялися, шепталися, будували якісь плани… Радість Ізольди в компанії її брата змусила ще болісніше Леоні усвідомити, наскільки легко цю радість можна зруйнувати.

Коли вона приєдналась до них у їдальні, Анатоль підняв голову та на якусь мить утратив над собою контроль. Гнів, страх і розпач промайнули в його погляді аж так виразно, що Леоні відвернулася, побоюючись виказати брата своєю реакцією.

Після обіду вони грали в карти й читали вголос книжки, намагаючись, як і було домовлено заздалегідь, відтягнути післяобідній відпочинок Ізольди. І тільки о четвертій вона висловила бажання піти до себе й відпочити перед вечерею.

Анатоль повернувся від неї хвилин за п’ятнадцять із тугою, що сховалася в очах і зморшках на обличчі.

— Вона спить, — сказав він.

Брат і сестра подивились на рожеве небо, де останні промені призахідного сонця пробивалися крізь хмари. Леоні, котра довго трималася, відчула, що сили покинули її.

— Іще не пізно! — розпачливо вигукнула вона. — Іще є час скасувати поєдинок! — Вона вхопила Анатоля за рукав. — Анатолю, благаю тебе, не ходи туди!

Він обійняв сестру, пригорнув її до себе, і Леоні відчула знайомий запах сандалового дерева й олії для волосся.

— Ти ж знаєш, що я не можу відмовитись від двобою, манюню, — лагідно сказав він. — Інакше це ніколи не скінчиться. До того ж мені не хотілось би, щоб мій син виріс, знаючи, що його батько — боягуз. І щоб цього не думала про мене моя маленька хоробра сестричка.

— А може, й донька, — зауважила Леоні.

— Може, й донька, — посміхнувся Анатоль.

Звук кроків по кахлях у залі змусив їх обернутися.

Паскаль зупинився біля сходів, тримаючи на руці плащ Анатоля. Вираз його обличчя видавав, наскільки неохоче братиме він участь у дуелі.

— Уже час, сеньйоре, — мовив він.

Леоні вчепилася в брата.

— Будь ласка, Анатолю, не ходи. Благаю тебе, не ходи! Паскалю, не пускай його!

Паскаль співчутливо дивився, як Анатоль обережно відчепив пальці Леоні від свого рукава.

— Подбай про Ізольду, — прошепотів він. — Піклуйся про мою Ізольду. У своїй кімнаті я залишив листа на той випадок, коли… — Він замовк. — Вона не мусить знати, що таке злидні. Ні вона, ні дитина. Оберігай їх.

Заціпенівши від розпачу, дивилась Леоні, як Паскаль допоміг Анатолеві вдягнути пальто, а потім двоє чоловіків швидко пішли до парадних дверей. На порозі Анатоль обернувся й притиснув руку до губів.

— Я люблю тебе, манюню.

До зали ввірвався потік холодного повітря, і вони пішли, захряснувши за собою двері. Леоні прислухалася, як під їхніми ногами хрумтить гравій, а потім звуки стихли.

І раптом увесь жах реальності вдарив її, наче холодна хвиля. Леоні сіла на останню сходинку, обхопила голову руками й заридала. Із закутка під сходами тихо з’явилася Маріета. Дівчина-служниця завагалась, а потім, вирішивши не зважати на формальності, сіла поруч на сходинку й обійняла Леоні за плечі.

— Усе буде добре, мадемуазеле, — стиха мовила вона. — Паскаль не дозволить завдати шкоди хазяїну.

Зойк розпачу й страху вирвався з вуст Леоні. Він був схожий на волання тварини, що потрапила в пастку. Проте вона враз замовкла й придушила свої ридання, пригадавши, що обіцяла не турбувати Ізольду.

Напад плачу й відчаю швидко минув. Раптом Леоні відчула якусь безтямну легковажність і брак жодних емоцій. У її горлі наче застряг клубок. Витерши очі рукавом, Леоні спитала Маріету.

— А моя… — вона затнулася, не знаючи, як тепер називати Ізольду. — Моя тітка й досі спить?

Маріета підвелась і розгладила рукою фартух.

— Ви хочете, щоб я пішла й подивилася, чи не прокинулася мадама?

Леоні похитала головою.

— Ні, не треба.

— Може, вам щось принести? Якогось цілющого чаю?

Леоні теж підвелася.

— Ні, дякую. Я вже почуваюся добре. — Вона усміхнулась. — Гадаю, у тебе й так роботи багато. До того ж моєму братові знадобиться якийсь напій, коли він повернеться. Я не хочу, щоб він чекав, поки його приготують.

Очі дівчат зустрілися.

— Гаразд, мадемуазеле, — зрештою сказала Маріета. — Я потурбуюся, щоб кухня була готова.

Леоні трохи постояла в залі, прислухаючись до звуків у будинку й переконуючись, що ніхто не стане свідком того, що вона замислила зробити. Упевнившись, що все тихо, вона поквапилася сходами нагору, хапаючись за перила з червоного дерева, а потім мерщій побігла до своєї кімнати.

На свій превеликий подив, вона почула в кімнаті Анатоля якісь звуки. Леоні завмерла, не вірячи власним вухам, бо щойно бачила, як її брат пішов до лісу разом із Паскалем.

Вона вже збиралася піти далі, аж раптом двері Анатолевої кімнати розчинилися навстіж і звідти прожогом вискочила Ізольда, ледь не збивши її з ніг. Її світле волосся було розпущене, а комірець сорочки розстебнутий. Вона виглядала шокованою та збитою з пантелику, наче її налякав і розбудив якийсь демон чи привид. Леоні не могла не помітити на її шиї страшного червоного шраму й, нажахана побаченим, відвела очі. Вражена розпачливим та істеричним станом своєї зазвичай такої елегантної тітки, Леоні заговорила до неї різкіше й суворіше, ніж мала намір.

— Ізольдо! У чому річ? Що трапилось?

Наче з чимось не погоджуючись, Ізольда розпачливо похитала головою, водночас потрясаючи аркушем паперу в руці.

— Він пішов! Битись на дуелі! — скрикнула вона. — Ми мусимо зупинити його.

Леоні заклякла й похолола, здогадавшись, що Ізольда раніше, ніж було слід, натрапила на листа, що його Анатоль залишив їй у своїй кімнаті.

— Я не могла заснути, тому й пішла до нього. А натомість знайшла ось це. — Ізольда різко перервалась і глянула Леоні у вічі. — І ти про це знала, — додала вона несподівано спокійним тоном.

На якусь мить Леоні забула, що навіть цієї миті, під час їхньої розмови, Анатоль крокує через ліс на двобій. Вона зобразила усмішку й узяла Ізольду за руку.

— Я знаю про вжиті вами заходи безпеки. Знаю про ваш шлюб, — лагідно мовила вона. — Шкода, що мене тоді з вами не було.

— Леоні, я хотіла… — почала була Ізольда, але на мить замовкла й виправилась. — Ми хотіли тобі про це сказати.

Леоні обійняла її. І вони враз помінялися ролями.

— І знаєш, що Анатоль стане батьком? — спитала Ізольда майже пошепки.

— І про це знаю, — відповіла Леоні. — То є найпрекрасніша річ на світі.

Раптом Ізольда відсахнулася.

— Одначе ти знала й про дуель?!

Леоні завагалася. Вона хотіла була уникнути прямої відповіді, та передумала. Між ними вже й так було надто багато неправди. Забагато руйнівної брехні.

— Так, знала, — зізналась вона. — Виклик на дуель принесли особисто вчора вранці. Денарно та Габіньйо зголосилися допомагати Анатолеві.

Ізольда пополотніла.

— Особисто, кажеш? — пошепки спитала вона. — Отже, він і сюди добувся. Навіть сюди!

— Анатоль не схибить, — мовила Леоні з упевненістю, якої насправді не відчувала.

Ізольда підняла голову й розправила плечі.

— Я мушу піти до нього.

Застукана зненацька такою переміною настрою, Леоні замовкла, похапцем добираючи потрібні слова.

— Вам не можна, — заперечила вона.

Проте Ізольда її наче й не чула.

— Де має відбутися двобій?

— Ізольдо, ви нездужаєте. Це буде дуже небезпечно та нерозумно — іти туди.

— Куди?

Леоні зітхнула.

— До галявини в буковому лісі. Я не знаю точно, де це.

— Там, де росте дикий ялівець. Це та галявина, на якій інколи вправлявся в стрільбі мій покійний чоловік.

— Можливо. Брат мені більше нічого не сказав.

— Мені треба вдягнутись, — рішуче мовила Ізольда, вивільняючи свою руку з руки Леоні.

Леоні нічого не лишалось, як підкоритися.

— Утім, навіть якщо ми підемо зараз і знайдемо це місце, то все одно Анатоль пішов із Паскалем уже понад півгодини тому.

— Якщо ми підемо зараз, то, може, ще встигнемо зупинити поєдинок.

Не марнуючи часу на корсет, Ізольда вдягла сіру прогулянкову сукню й жакетку, швидко взула свої витончені ноги в черевики, так-сяк зав’язала шнурки й побігла вниз. Леоні подалася слідом за нею.

— Чи погодиться його супротивник з результатом? — раптом спитала Леоні, сподіваючись на іншу відповідь, аніж ту, яку почула від Анатоля.

Ізольда зупинилась і розпачливо поглянула на дівчину своїми сірими очима.

— Він… він не є людиною честі.

Леоні схопила її за руку й, бажаючи втішити Ізольду й заспокоїтися сама, спитала:

— А коли має народитись дитина?

На мить очі Ізольди пом’якшали.

— Якщо все буде добре, то в червні. Літня дитинка.

Коли вони крадькома, щоб не почули слуги, пробиралися через залу, Леоні здалося, що навколишній світ набув інших, різкіших і недоброзичливих відтінків. Речі, колись такі знайомі й милі серцю — полірований стіл, фортепіано та накритий гобеленом стілець, у який Леоні сховала знайдений у гробниці аркуш із нотами, — усі ці предмети наче відвернулися від неї. І стали холодними, мертвими й чужими.

На вході Леоні зняла з вішака два важкі садові плащі, подала один Ізольді, другий накинула на себе й відчинила двері. Холодні сутінки обвились довкола її ніг, немов набридливий кіт. Вона зняла з полиці вже засвічену лампу.

— О котрій годині має відбутися дуель? — тихо спитала Ізольда.

— У присмерковий час, — відповіла Леоні. — О шостій.

Вона зиркнула на небесну синь, що вже починала чорніти.

— Якщо ми хочемо встигнути, — сказала Леоні, — то маємо поспішати. Ходімо, хутчіш.

РОЗДІЛ 81

«Я люблю тебе, манюню», — повторив сам до себе Анатоль, грюкнувши за собою дверима. Вони з Паскалем, котрий ніс ліхтар, мовчки пішли в кінець під’їзної алеї, де вже чекав екіпаж Денарно.

Анатоль кивком голови привітався з Габіньйо, який усім своїм виглядом виказував небажання брати участь у призначеному двобої. Шарль Денарно потиснув Анатолеві руку.

— Дуелянт і лікар їдуть на задньому сидінні, — сповістив Денарно, і його голос прозвучав чітко та ясно в прохолодному сутінковому повітрі. — Ваш слуга поїде зі мною на передньому сидінні.

Верх екіпажа був піднятий. Габіньйо й Анатоль забралися всередину. Денарно й Паскаль, який почувався явно незатишно в такій компанії, сіли навпроти. Довгий дерев’яний ящик із пістолями лежав між ними.

— Ви знаєте, де призначено місце, Денарно? — спитав Анатоль. — У просіці в букових заростях у східній частині маєтку.

Обернувшись, Денарно нахилився до кучера й дав йому вказівки. Ляснули віжки, брязнула упряж, і двоколка покотилася, порушуючи шумом коліс і цокотом копит мертву вечірню тишу.

Денарно був єдиний, хто хотів поговорити. Більшість його оповідок стосувались дуелей, у яких він був секундантом. Життя його підопічного часто висіло на волосині, але зрештою, усе закінчувалось добре. Анатоль розумів, що Денарно намагається відволікти й заспокоїти його, але волів, аби той припнув язика.

Він сидів, тримаючи спину прямо, дивився на передзимовий ландшафт і думав, що, можливо, бачить усе це востаннє в житті. Дерева вздовж алеї вкрив іній. Важкі удари копит об тверду підмерзлу землю відлунням розносились парком. Здавалося, сутінкове блакитне небо над головами, наче дзеркало, відбиває останні промені призахідного сонця, а високо вгорі вже з’явився розкішний срібний місяць.

— Це мої пістолі, — пояснив Денарно. — Я сам їх зарядив. Ящик запечатано. Ви тягтимете жеребок, щоб вирішити, чиїми пістолями користуватися — оцими чи пістолями вашого супротивника.

— Знаю, — різко відказав Анатоль і, відразу ж пошкодувавши про свою грубість, додав: — Перепрошую, Денарно. Просто мої нерви на межі зриву. Я дуже вдячний вам за вашу увагу.

— Завжди слід дотримуватись етикету, — мовив Денарно голосом гучнішим, аніж того потребували обмежений простір усередині екіпажа й сама ситуація. Й Анатоль збагнув, що Денарно, попри свою браваду, сам неабияк нервує. — Треба, щоб не лишалося непорозумінь. Наскільки мені відомо, у Парижі такі справи вирішуються по-іншому.

— Не думаю.

— Ви вправлялись у стрільбі, Верньє?

Анатоль кивнув.

— На пістолях, що є в будинку.

— А ви впевнені в них? Приціл гарний?

— Я мав надто обмаль часу, — відповів Анатоль.

Екіпаж завернув і поїхав по нерівній колії.

Анатоль спробував уявити свою кохану Ізольду, що лежить, розкинувши свої красиві, як гілля верболозу, руки, а її світле волосся віялом розсипалося по подушці. Згадав яскраві, зелені, допитливі очі Леоні. Уявив собі личко ще не народженої дитини. І спробував подумки утримати всі ці три образи. «Я роблю це заради них. Проте ввесь величезний світ зібгався до розмірів торохтливого екіпажа, ящика з пістолями на колінах Денарно та швидкого, нервового дихання Ґабіньйо, котрий сидить поруч».

Анатоль відчув, як двоколка знову звернула ліворуч. Колія стала ще більш нерівною та вибоїстою. Раптом Денарно обернувся до кучера та звелів повертати праворуч на вузеньку просіку.

Екіпаж звернув на нерозчищену просіку, а потім виїхав на галявину. На її дальньому краї стояв іще один екіпаж. Хоч Анатоль і знав, кого він зустріне, його аж пересмикнуло, коли він упізнав родинний герб Віктора Константа, графа Турмалінського, із золотистим гребінцем на чорному тлі. Двійко гнідих, накриті попонами і з шорами на очах, нетерпляче били копитами тверду холодну землю. Поруч стояла купка чоловіків.

Денарно вибрався першим, а потім — Паскаль з пістолетним ящиком. Останнім з екіпажа вийшов Анатоль. Навіть на відстані, серед однаково вдягнених поплічників, він негайно впізнав Константа. Здригнувшись від огиди, він упізнав також чоловіка з виразками на шкірі, що напав на нього вночі в Пасаж де Панорама після заворушень в оперному театрі. Біля нього стояв опецькуватий, схожий на п’яницю старий солдат у старезному наполеонівському плащі. Його зовнішність теж видалась Анатолеві знайомою.

Анатоль відсапнув. Хоча Віктор Констант не йшов йому з голови відтоді, як він зустрів і покохав Ізольду, двоє чоловіків не зустрічалися з того дня в січні цього року, коли вперше й востаннє посварились.

Анатоль сам здивувався силі тієї люті, котра зненацька охопила його. Він стиснув важкі, наче гирі, кулаки. Ситуація потребувала холодного розуму, а не імпульсивного бажання помститися. Та раптом ліс видався Анатолеві маленьким-маленьким. Голі стовбури буків немов почали обступати його зусібіч.

Перечепившись через коріння, що стирчало з землі, Анатоль ледь не впав.

— Спокійно, Верньє, — пробурмотів Ґабіньйо.

Анатоль зібрав до купи думки, спостерігаючи, як Денарно йде до Константа та його людей, а за ним поспішає Паскаль, несучи в руках пістолетний ящик, здалеку схожий на дитячий гробик.

Секунданти привітались, коротко й різко вклонившись один одному, а потім пішли в дальній кінець галявини. Анатоль відчував, що Констант не зводить з нього своїх крижаних, пронизливих, як стріли, очей. Він помітив також, що його супротивник виглядає зле. Потім вони рушили до центру галявини, неподалік від того місця, де напередодні Паскаль улаштував імпровізований тир, і відрахували потрібну кількість кроків від того місця, з якого слід було цілитись. Паскаль і слуга Константа позначили місце, забивши в мокру землю два кілки.

— Як ви себе почуваєте? — прошепотів Габіньйо. — Може, принести…

— Не треба, — швидко відказав Анатоль. — Мені нічого не потрібно.

Денарно повернувся.

— На жаль, я забув жереб для пістолетів. — Він заспокійливо поплескав Анатоля по плечу. — Утім, це не надто важить, я певен. Найголовніше — не пістоль, а добре прицілитись.

Анатолеві здавалося, що це йому сниться. Усе довкола було змазаним, приглушеним, таким, що відбувається не з ним, а з кимось іншим. Анатоль знав: його має насторожити те, що йому, можливо, доведеться скористатися пістолетом супротивника, але він наче заціпенів.

Дві групи підійшли ближче одна до одної.

Денарно зняв з Анатоля плащ. Секундант Константа зробив те саме зі своїм підопічним. Анатоль побачив, як Денарно навмисне обмацав кишені піджака Константа, кишені його жилетки, у яких не мусило бути іншої зброї, а також записників чи паперів, що могли б стати захисним щитом від кулі.

Денарно ствердно кивнув.

— Нічого зайвого.

Анатоль підняв руки, і секундант супротивника також обшукав його. Він відчув, як той витяг з його кишені годинник і відстебнув від його ланцюжка.

— Новий годинник, мосьє? Та ще й із монограмою. Прекрасна робота!

Анатоль упізнав цей хрипкий голос. Він належав чоловікові, котрий поцупив у нього батьків годинник під час нападу в Парижі. Верньє стиснув кулаки й ледь утримався, щоб не збити нахабу з ніг одним ударом.

— Не чіпай! — злісно прошипів він.

Слуга зиркнув на свого хазяїна, знизав плечима та відійшов.

Анатоль відчув, як Денарно взяв його за лікоть і підвів до одного з кілків.

— Верньє, ось ваша позначка.

Я не маю права схибити.

Йому дали пістоль. Він був важкий і холодний, набагато елегантніший за ті пістолі, що належали його покійному дядькові. Ствол був довгий і полірований, а на руків’ї — вигравіювані ініціали Константа.

Раптом Анатолеві здалося, що він дивиться на себе з величезної висоти. Він побачив чоловіка, дуже схожого на нього, з таким самим чорним, як смола, волоссям, такими самим вусами, блідим обличчям і носом, кінчик якого почервонів від холоду.

Навпроти нього, на відстані кільканадцяти кроків, Анатоль побачив іншого чоловіка — дуже схожого на того, котрий переслідував його з Парижа до самісінького півдня Франції.

Аж раптом звідкись іздалеку долинув голос. Розв’язка мала настати раптово й занадто швидко.

— Ви готові, панове?

Анатоль кивнув. Констант теж.

— По одному пострілу на кожного.

Анатоль підняв руку. Констант зробив те саме.

І той самий голос скомандував:

— Вогонь!

Анатоль утратив здатність усвідомлювати те, що відбувається. Він наче не бачив прицілу, не відчував запахів, не чув звуків. Він відчув цілковитий брак будь-яких емоцій. Йому здалося, що він нічого не зробив,(але м’язи його руки скоротилися, палець зігнувся, натискаючи на курок, і клацнула собачка. Анатоль побачив, як на поличці спалахнув порох, і в холодному повітрі квіткою розцвіла хмаринка диму. — Звуки двох пострілів відлунням прокотилися по просіці. З вершечків навколишніх дерев злетіли переполохані птахи й панічно шугонули геть.

Анатолеві раптом забракло повітря. Ноги його підломились. Він упав коліньми на тверду землю, думаючи про Ізольду й Леоні, а потім у його грудях розпливлося тепло, наче він лежав у ванні, а в його несподівано захололе тіло просочувалася гаряча вода. «Його поранено?» Наче голос Габіньйо. А може, й не Габіньйо.

Навколо нього зібралися темні постаті, уже нерозрізненні— чи то Денарно, чи то Ґабіньйо, просто ліс чиїхось ніг у чорних та сірих брюках, руки — в хутряних рукавичках, на ногах — важкі черевики. Раптом Анатоль почув якийсь звук. Несамовитий вереск, що донісся до нього через холодне повітря. Хтось із розпачем і болем вигукнув його ім’я.

Анатоль важко повалився набік. Йому здалося, що то кликала його Ізольда. Утім, водночас він збагнув, що решта присутніх теж почули цей крик. Натовп, що оточив його, розступився й позадкував — якраз достатньо, щоб Анатоль побачив, як до нього біжить Ізольда, вискочивши з-за дерев, а слідом за нею — Леоні.

— Ні! Анатолю, ні! — кричала Ізольда. — Ні!

Цієї миті його увагу привернуло дещо інше, якраз, на периферії його зору. В очах у нього почало темніти. Анатоль спробував сісти, але відразу ж скорчився від різкого, як після удару ножем, болю в боку. Він простяг руку, однак вона обм’якла, і він відчув, що знову падає на землю.

Усе зарухалось якось дуже повільно. Анатоль збагнув, що мало відбутися. Спочатку він не повірив побаченому. Денарно ж перевіряв Константа, щоб у того не було іншої зброї! Мусив бути один постріл на кожного — і тільки один. Проте на його очах Констант кинув дуельний пістоль додолу й натомість видобув із кишені ще один пістоль, такий маленький, що він запросто поміщався на його долоні. Його рука описала дугу, здіймаючись угору, він повернувся праворуч і вистрілив.

У Константа виявився другий пістолет. А мусив бути лишень один.

До Анатоля повернувся голос, і він закричав. Проте було надто пізно.

Тіло Ізольди завмерло, на мить наче повиснувши в повітрі, а потім сіпнулось назад від удару кулі. Її очі широко розчахнулися — спочатку від подиву, потім — від шоку й болю. Анатоль побачив, як вона впала на землю. Упала, як і він.

Крик розпачу вирвався з грудей Анатоля. Усе довкола враз перетворилося на хаос, на волаючий пекельний гармидер. І йому здалося, що в самісінькому центрі цього пекла почувся чийсь сміх. Зір його затьмарився, біле змінилось на чорне, і світ утратив свої барви.

Це був останній звук, почутий Анатолем. А за мить темрява поглинула його.

РОЗДІЛ 82

Несамовитий зойк розчахнув повітря. Леоні почула його, але не відразу збагнула, що то кричала вона сама.

На мить вона аж прикипіла до місця, не вірячи власним очам. Їй здалося, що вона бачить перед собою театральну сцену, малюнок чи фото з позбавленими життя й руху застиглими образами живих людей.

Та раптом увірвався реальний світ — різко та грубо. Леоні розпачливо подивилась на темну галявину, і сенс того, що відбулося, кривавим відбитком закарбувався в її свідомості.

Он — Ізольда. Вона лежить на вологій землі, і на її сірій сукні розпливлася кривава пляма.

Трохи далі — Анатоль. Його обличчя спотворила гримаса болю, він натужно намагається спертись на руку, проте безсило падає на землю. Над ним схиляється Габіньйо.

А найбільший удар для неї — це обличчя вбивці. Чоловік, якого так боялась Ізольда й котрого так ненавидів Анатоль, постав перед очима Леоні чітко й виразно.

Вона враз похолола, і мужність полишила її.

— Ні, — прошепотіла вона. — Не може бути!

Відчуття провини, гостре, як скло, прохромило її свідомість. Приниження та гнів накотились на неї, наче річка, що прорвала береги. Тут, за кілька кроків від неї, стояв чоловік, котрий заволодів її думками, про котрого вона мріяла ввесь час відтоді, як повернулася з Каркасона.

Убивця Анатоля. Переслідувач Ізольди.

Невже це вона вивела його на них?!

Леоні підняла вище лампу, щоб роздивитися герб на екіпажі, що стояв неподалік, хоча їй не потрібно було додаткових підтверджень, що це — саме той чоловік. Лють, несамовита й усеохопна, опанувала її. Забувши про власну безпеку, Леоні кинулась на галявину, туди, де купка чоловіків стояли біля Анатоля й Габіньйо.

Лікаря наче паралізувало. Шокований тим, що сталося, він цілком утратив здатність діяти. Він повільно, хитаючись, підвівся й ледь не впав. Потім дикими очима зиркнув на Віктора Константа та його поплічників, кинув ошелешений погляд на Шарля Денарно, котрий перевірив пістолі й оголосив, що умови дуелі було дотримано.

Леоні спочатку підбігла до Ізольди. Кинувшись поруч із нею на землю, вона підняла її плащ. Його сіра матерія з лівого боку була просякнута яскраво-червоною кров’ю. Кривава пляма розпливлась як величезна й страшна оранжерейна квітка. Леоні скинула рукавичку, закотила Ізольді рукав і помацала пульс. Він був, але слабкий. Якась кволенька жаринка життя ще жевріла. Швидко пробігшись руками по тілу Ізольди, Леоні пересвідчилась, що куля влучила їй у руку. Якщо вона не втратить багато крові, то виживе.

— Докторе Габіньйо! Мерщій сюди! — вигукнула вона. — Паскалю, допоможи!

Її думки враз перекинулись на Анатоля, і вона стривожено глипнула на нього. Легкий іній довкола його рота й носа, ледь видимий у сутінках, уселив у Леоні надію, що братова рана є не смертельною.

Підвівшись, вона рушила до Анатоля.

— Я буду вдячний вам, мадемуазель Верньє, якщо ви залишитесь там, де стоїте. І вам також, Габіньйо.

Зачувши голос Константа, Леоні заклякла на місці. Тільки зараз збагнула вона, що він і досі тримав пістоль у витягнутій руці, не знімаючи пальця з курка, готовий вистрелити будь-якої секунди. І то був не дуельний пістоль. Леоні впізнала «Ле Протектор», пістолет, що легко вміщався в кишені чи дамській сумочці. Саме такий був у її матері.

У Константа в пістолеті ще лишалися набої.

Леоні ненавиділа себе за те, що у своїх фантазіях уявляла, як цей чоловік шепоче їй на вухо всілякі милощі та приємності. За те, що безсоромно й бездумно заохочувала його до залицяння.

І привела його сюди.

Вона понад силу стримала свої емоції. Гордо підвівши голову, дівчина глянула вбивці просто у вічі.

— Це ви, мосьє Констант, — мовила вона, і його ім’я було їй як гидотна отрута на вустах.

— Здрастуйте, мадемуазель Верньє, — відповів він, наставивши пістолет на Габіньйо та Паскаля. — Яка несподівана та приємна зустріч! А я й не гадав, що у Верньє вистачить розуму піддати вас таким жахливим випробуванням.

Леоні кинула швидкий погляд на Анатоля, що лежав на землі, а потім знову втупилася в Константа.

— Я прийшла сюди сама, — сказала вона.

Констант різко кивнув. Його слуга виступив уперед, а за ним — брудний та огидний солдат, у якому Леоні впізнала ту саму істоту, що вперто стежила за нею своїми нахабними очиськами в середньовічному Сіте в Каркасоні. Із відчаєм збагнула вона, наскільки добре й ретельно Констант усе спланував.

Ці двоє схопили Габіньйо, заламали йому руки за спину й кинули, наче мішок, на землю. Леоні почула хряскіт скла й шипіння вогню на вологому листі — то нападники розбили лампу, що була в лікаря. Не встигла вона бодай оговтатись, як вищий і дужчий зі слуг вихопив з-під пальта пістолет, приставив його до скроні Ґабіньйо й натиснув на курок.

Силою пострілу лікаря аж підкинуло вгору. Потилиця його розкололась і забризкала вбивцю кров’ю та друзками кісток. Тіло Габіньйо сіпнулося, скорчилось і завмерло.

Як мало треба, щоб убити людину, вирвати душу з її тіла, — блискавкою промайнуло у свідомості Леоні. Вона перелякано затулила рукою рота, але, відчувши несподіваний напад нудоти, перегнулась, і її вирвало.

Краєчком ока вона помітила, як Паскаль зробив невеличкий крок назад, потім іще один. Леоні не могла повірити, що він збирається тікати, бо ніколи раніше цей служник не давав приводу ставити під сумнів його вірність, але що ж наразі він збирається робити?

Спостерігши її погляд, Паскаль ледь помітним кивком голови дав їй знати про свій справжній намір.

Леоні випрямилася й обернулась до Шарля Денарно.

— Мосьє, — сказала вона гучно, намагаючись відволікти увагу, — я здивована тим, що ви виявились поплічником цього чоловіка. Ви підете під суд, коли люди дізнаються про вашу підлу поведінку.

Денарно поблажливо посміхнувся.

— Дізнаються від кого, мадемуазель Верньє? Із чиїх вуст? Тут лише ми, і більше нікого немає.

— Припніть язика, — наказав Констант.

— Отже, вам начхати на вашу сестру, — викличним тоном вела далі Леоні, — на родину, репутацію якої ви зганьбите своєю негідною поведінкою?

Денарно ляснув себе по кишені.

— Голос грошей звучить гучніше й довше!

— Облиште, Денарно!

Леоні зиркнула на Константа й уперше побачила, що в нього безперестанно тіпається голова, наче йому важко контролювати свої рухи.

Раптом вона помітила, як нога Анатоля судомно смикнулась.

Невже він живий? Величезне полегшення бульбашкою піднялось у її душі, проте бульбашка враз луснула та змінилася страхом. Якщо він живий, то лишатиметься таким доти, доки Констант гадатиме, що він мертвий.

Настала ніч. Хоча лікареву лампу розбили, проте лишались інші ліхтарі, і вони кидали мерехтливі острівці світла на холодну землю.

Леоні зважилась і підступила до чоловіка, до котрого, як їй здавалось, у неї колись виникло щось схоже на кохання.

— А чи варто, мосьє? Варто було накликати на себе довічне прокляття? І навіщо, заради чого? З ревнощів? Із бажання помститися? Зрозуміло, що зовсім не честь керувала вами. — Леоні зробила ще один крок, цього разу — трохи вбік, щоб затулити собою Паскаля. — Дайте мені змогу подбати про мого брата. Та про Ізольду.

Тепер вона стояла досить близько, щоб побачити на обличчі Константа презирливий вираз. Вона ніяк не могла повірити, що ці риси колись могли видатись їй вишуканими та шляхетними. Бо насправді він був бридкий, зі спотвореним жорстокістю ротом, а злі очі скидалися на два маленькі ґудзики. Констант викликав у неї огиду.

— Навряд чи ви зараз у тій ситуації, щоб наказувати мені, мадемуазель Верньє. — Він повернувся та глянув на Ізольду, котру було ледь видно під сірим плащем. — Гидотна шльондра! їй вистачило й одного пострілу. Шкода, що вона не встигла постраждати так, як вона змусила страждати мене!

Леоні безстрашно витримала пронизливий погляд його блакитних очей.

— Ізольда тепер поза вашою владою, — мовила вона, збрехавши легко й невимушено.

— Вибачте, мадемуазель Верньє, але дозвольте вам не повірити. До того ж я не бачу жодної сльозинки на вашому личкові. — Констант зиркнув на тіло Ґабіньйо. — Ви маєте сильні нерви, але мені чомусь не віриться, що ви така бездушна.

Він замовк, наче готуючись зробити завершальний удар. Леоні відчула, як напружилось її тіло, гадаючи, що тепер куля неодмінно знайде і її. Водночас вона бачила, що ще трохи — і Паскаль буде готовий діяти. Їй довелося докласти значних зусиль, аби не подивитись у його бік.

— Загалом, — сказав Констант, — своєю вдачею ви нагадуєте мені вашу матір.

Усе довкола раптом завмерло, наче всьому світові забило дух. Заклякло все — і білі хмаринки в майже чорному небі, і шум вітру в голому гіллі дерев, і шерхіт кущів ялівцю. Нарешті до Леоні повернувся дар мови.

— Про що ви говорите? — спитала вона. Здавалося, кожне її слово важким кавалком свинцю зривалося з вуст і падало на холодну землю.

Леоні майже фізично відчула злостиву радість, що охопила Константа. Він випромінював її, і своїм запахом вона скидалася на сморід свинарника — різкий, нестерпно-осоружний.

— А хіба ви й досі не знаєте, яке лихо спіткало вашу матусю?

— Що ви хочете цим сказати?

— Ну, у Парижі про це тільки й теревенили, — відповів Констант. — Наскільки мені відомо, то було одне з найзагадковіших та найжахливіших убивств, які останнім часом доводилось розслідувати отим недолугим телепням-жандармам із восьмого округу.

Леоні відсахнулася, наче він її вдарив.

— Її вбили?

Зуби Леоні почали цокотіти. З багатозначного мовчання Константа вона відчула, що той каже правду, але її розум відмовлявся це сприймати. Якби Леоні усвідомила сказане, вона б знепритомніла й повалилася на землю. А ввесь цей час Анатоль та Ізольда спливали кров’ю та слабнули.

— Я вам не вірю, — нарешті понад силу спромоглася вимовити дівчина.

— Та ні, вірите, мадемуазель Верньє, вірите. З ваших очей бачу, що вірите. — Констант опустив руку, на хвилю відводячи пістолет від Леоні. Вона відчула, як позаду неї заворушився Денарно, підходячи ближче й перекриваючи їй шлях. А Констант рушив до неї, швидко зменшуючи відстань між ними. Раптом краєм ока Леоні помітила, що Паскаль пригнувся й вихопив з ящика заряджені пістолети, які вони з Анатолем узяли з дому.

— Пригніться! — крикнув він їй.

Не вагаючись ані миті, Леоні кинулась на землю, і над її головою просвистіла куля.

Уражений у спину, Денарно впав.

Констант зреагував миттєво, вистреливши в темряву, проте схибив. Леоні почула, як Паскаль прокрадається крізь кущі, обходячи Константа ззаду.

За наказом Константа старий солдат рушив до того місця, де лежала Леоні. Другий, стріляючи навмання, побіг до краю галявини, туди, де зник Паскаль.

— Він десь тут! — гукнув він своєму хазяїну.

Констант знову вистрелив. І знову схибив.

Раптом Леоні, лежачи долі, відчула, як під чиїмись ногами задвигтіла земля, і почулися крики: «Стійте! Стійте!»

То з темряви кричала Маріета й інші слуги. Примруживши очі, Леоні побачила мерехтіння кількох ліхтарів. Погойдуючись у темряві, вони швидко наближались і збільшувались. Потім у дальньому кутку галявини вискочив із заростів хлопчик Еміль, син садівника. В одній руці він тримав палаючий смолоскип, а в другій — палицю.

Леоні побачила, що Констант швидко оцінив ситуацію й вистрілив, однак хлопчина зреагував швидше та сховався за стовбур дерева. Констант прицілився й іще раз вистрілив у темряву. А потім, із перекошеним від люті обличчям, повернувся до Анатоля та всадив йому в спину дві кулі.

— Ні! — несамовито заволала Леоні й поповзла навколішки по холодній землі туди, де лежав її брат. — Ні!

Слуги, яких було десь чоловік вісім, разом з Маріетою кинулися вперед.

Констант не став погіршувати своє становище. Кинувши плаща на землю, він хутко рушив у пітьму, туди, де, готовий від’їхати будь-якої миті, стояв його фіакр.

— Без свідків, — коротко наказав він.

Не кажучи ні слова, його слуга обернувся й вистрелив у голову старому солдатові. На мить його обличчя відобразило неймовірний подив і отетеріння. Він опустився на коліна й упав навзнак.

І цієї миті з темряви виступив Паскаль і вистрелив із другого пістоля. Леоні побачила, як Констант хитнувся, ноги його підломились, але він устояв і покульгав далі через галявину. Крізь гармидер і хаос вона почула, як гупнули дверцята, брязнула упряж, і екіпаж зник у темному лісі, рушивши в напрямку тильних воріт.

Маріета вже клопоталася біля Ізольди. Паскаль підбіг до неї й теж схилився над пораненою. Леоні схлипнула й, заледве підвівшись, продибала кілька ярдів, що відокремлювали її від брата.

— Анатолю, — прошепотіла вона. Обхопивши брата рукою за широкі плечі, вона стала трусити його, неначе намагаючись розбудити. — Анатолю, благаю тебе!

Проте він був безмовний і непорушний.

Леоні вхопила брата за цупкий плащ і перевернула горілиць. Їй забило дух. Як багато крові натекло під ним на землю, які страшні рани там, куди влучили кулі! Однією рукою вона взяла його під голову, а другою змахнула з чола пасмо чорного волосся. У широко розплющених очах Анатоля не було ні краплиночки життя.

РОЗДІЛ 83

Після того як Констант утік, галявина швидко спорожніла. За допомогою Паскаля Маріета відвела ледь притомну Ізольду до екіпажа Денарно, щоб відвезти її додому. Хоча рана на її руці й не була серйозною, вона втратила чимало крові. Ізольда дала себе відвести, проте, схоже, нікого не впізнавала й нічого довкола себе не помічала. Вона ще перебувала в цьому світі, але скоріше тілесно, а не душевно.

Леоні змерзла й тремтіла; її волосся й одіж набрали запаху крові, пороху та сирої землі, але вона відмовлялася покинути Анатоля. Син садівника й конюхи змайстрували імпровізовані ноші зі своїх пальт і палиць, поклали на них Анатоля й понесли назад до будинку, освітлюючи собі дорогу смолоскипами, що яскраво палали в холодному нічному повітрі. Леоні знесилено пленталась позаду, як єдина жалібниця на цьому неоголошеному похороні.

За ними несли труп доктора Габіньйо. Щоб перевезти тіла старого солдата та зрадника Денарно, послали за візком.

Новина про трагедію, що спіткала маєток Домен де ля Кад, стала відомою ще до того, як Леоні встигла повернутися до будинку. Паскаль відправив посланця в Рен-ле-Шато, щоб той сповістив панотця Беренже Соньєра про страхіття й попрохав його приїхати. Маріета послала людину до Рен-ле-Бена за жінкою, котра зазвичай сиділа з тими, хто помирав, та вбирала померлих до похорону.

Мадам Сен-Люп прибула разом із маленьким хлопчиком, котрий тягнув бавовняну сумку, удвічі більшу за нього. Коли Леоні, отямившись, хотіла була домовитися з нею за оплату, то жінка сказала, що за це вже потурбувався її сусід, мосьє Беяр. Його доброта й щедрість викликали сльози на очах Леоні, у яких, здавалось, уже не лишилося сліз.

Тіла поклали в маленькій їдальні біля кухні. З мовчазним подивом дивилась Леоні, як мадам Сен-Люп налила у фарфорову миску води з пляшки, що її вона принесла з собою.

— Це свята вода, — стиха пояснила жінка, відповідаючи на німе запитання Леоні. Зануривши в миску гілочку самшиту, вона запалила кожному по свічечці й заходилася читати молитви за померлих.

Хлопчик смиренно опустив голову. «Святий Отче, прийми душу раба твого…»

Коли слова молитви, у яких змішалася стара церковна традиція з традицією новою, дісталися її свідомості, Леоні не відчула нічого. Не було ані благодаті, що спускається на землю, ані відчуття миру та спокою через смерть Анатоля, ані божественного світла, що входить у тіло померлого й поєднується з його душею. Не було в словах старої жінки ні поетичності, ні втіхи — лише відлуння страшної втрати.

Мадам Сен-Люп зупинилась. Потім, кивнувши хлопчикові, щоб той передав їй ножиці, почала зрізати ними просяклу кров’ю одіж Анатоля. Одяг був зашкарублим і брудним, і тому знімати його було важко.

— Візьміть, мадемуазель, — жінка подала Леоні два конверти, що їх знайшла в кишенях Анатоля. Один з них, зі срібно-чорним гербом, був від Константа, на другому ж, нерозпечатаному, виднівся паризький поштовий штемпель. Краї обох конвертів були іржаво-червоними від крові та мали наче вишитий зубчастий візерунок.

Леоні розпечатала другий конверт. Це було офіційне повідомлення з жандармерії восьмого округу, яке сповіщало Анатоля про вбивство його матері в ніч на неділю 20 вересня. Вбивцю й досі не знайшли. Лист був підписаний інспектором Туроном і перенаправлявся через кілька адрес, аж поки не знайшов Анатоля в Рен-ле-Бені.

Лист рекомендував йому зв’язатися з поліцією за першої-ліпшої нагоди.

Леоні зіжмакала аркуш своєю змерзлою рукою. Вона ні на мить не сумнівалась у правдивості жорстоких слів Константа, що їх він кинув їй у лице на галявині ще годину тому, проте лише зараз, побачивши чорні літери офіційного повідомлення на білому аркуші, цілком збагнула реальність того, що сталося з її матір’ю. Її вбили. Ще місяць тому.

Серце Леоні стислося, коли вона подумала про те, що її матір ніхто не відспівав, ніхто не оплакав, ніхто не поховав. Тепер, коли Анатоль загинув, їй доведеться все це робити самій. Бо більше нікому.

Мадам Сен-Люп стала мити тіло, витираючи Анатолеві обличчя й руки з такою ніжністю, що Леоні боляче було на це дивитися. Нарешті жінка витягла кілька лляних простирадл, жовтуватих і заштопаних чорними нитками, наче їх багато разів використовували раніше.

Леоні вже не могла на все це дивитися.

— Покличете мене, коли приїде панотець Соньєр, — сказала вона, виходячи з кімнати й залишаючи жінку саму з її сумною та похмурою роботою — зашивати Анатоля в саван.

Поволі, наче її ноги були налиті свинцем, піднялася Леоні сходами й рушила до кімнати Ізольди. Коло своєї пані сиділа Маріета. З містечка прибув якийсь невідомий Леоні лікар у високому циліндрі та скромному костюмі зі стоячим комірцем. Супроводжувала його статечна медсестра в накрохмаленому фартуху. Вони були членами постійного персоналу водолікарні, і їх теж викликав мосьє Беяр.

Коли Леоні ввійшла до кімнати, лікар якраз наказав дати пораненій заспокійливий засіб. Сестра закатала Ізольді рукав і встромила голку товстого сріблястого шприца в її тоненьку руку.

— Як вона? — спитала Леоні служницю.

Маріета скрушно похитала головою.

— Намагається не покинути нас, мадемуазеле.

Леоні підійшла ближче до ліжка. Навіть її недосвідченому оку було видно, що Ізольда висить між життям і смертю. Її охопила жорстока всепоглинаюча лихоманка. Дівчина сіла на ліжко й узяла тітчину руку. Простирадла під Ізольдою геть промокли, і їх замінили. Сестра накладала пораненій на лоба смужки холодної лляної тканини, але вони охолоджували палаючу шкіру лише на якусь мить.

Коли заспокійливі ліки подіяли, лихоманка змінилась на холод, і все тіло Ізольди почало здригатися під ковдрою так, наче виконувало танок святого Вітта.

Жахливі спогади про вбивства, свідком яких Леоні нещодавно стала, поволі витісняв страх за здоров’я Ізольди. І цей страх, страх нової втрати, загрожував доконати її психіку. Мати загинула, Анатоль убитий, життя Ізольди та її ненародженої дитини висить на волосинці.

Зійшов місяць. Незабаром настане День усіх святих.

Невдовзі по тому, як годинник пробив одинадцяту, у двері постукали, і до кімнати ввійшов Паскаль.

— Мадемуазеле Леоні, — сказав він стишеним голосом. — Там до вас прийшли… на вас чекають чоловіки.

— Священик? Панотець Соньер? — спитала вона.

Паскаль похитав головою.

— Мосьє Беяр. А також поліція.

Попередивши доктора й пообіцявши Маріеті, що повернеться, тільки-но зможе, Леоні залишила кімнату й пішла слідом за Паскалем по коридору. Біля сходів вона зупинилась і глянула вниз на зібрання чорних циліндрів і плащів у залі. Двоє чоловіків були у формі паризьких жандармів, а третій — у її поношеному провінційному різновиді. І серед цього лісу темного та строгого вбрання вирізнялися світлий костюм і знайома тендітна постать.

— Мосьє Беяр! — скрикнула Леоні й, кинувшись униз по сходах, підбігла до старого та взяла його за руку. — Я рада, що ви тут. — Вона подивилась на нього. — Анатоль…

Голос Леоні затремтів та обірвався. Вона була не в змозі вимовити страшні слова.

Беяр кивнув.

— Я прийшов віддати останню шану, — сказав він офіційним тоном, а потім стишив голос, щоб не почули його супутники. — А як мадам Верньє? Як вона почувається після такого нещастя?

— Дуже кепсько. Правду кажучи, стан її психіки наразі викликає в лікаря більше занепокоєння, аніж її рана. Хоча куля зачепила лише м’які тканини руки, важливо зробити геть усе, щоб запобігти зараженню крові. — Леоні різко перервалась; до неї лише зараз дійшов сенс того, що сказав мосьє Беяр. — Ви знали, що вони побрались? — ошелешено прошепотіла вона. — Але ж як? Я не говорила вам про це…

Беяр притиснув до своїх губів палець.

— Це не та розмова, яку слід вести в такий час і в такій компанії. — Він усміхнувся їй, а потім заговорив голосніше. — Мадемуазель Леоні, випадково сталося так, що я та ці мосьє одночасно з’явилися на під’їзній алеї маєтку Домен де ля Кад. Це чистий збіг обставин.

Молодший із двох співробітників поліції зняв циліндр і виступив уперед. Під очима в нього розпливлися чорні кола, наче він не спав кілька днів.

— Інспектор Турон, — відрекомендувався він, простягаючи руку. — З Парижа, з відділку поліції восьмого округу. Мої співчуття, мадемуазель Верньє. До того ж я, на жаль, приніс вам сумну звістку. А ще гірше те, що ця звістка не є новою. Кілька тижнів розшукував я вашого брата; щоб повідомити йому, і вам також про те, що…

Леоні дістала з кишені листа.

— Не переймайтеся, пане інспектор, — похмуро сказала вона. — Я вже знаю про смерть своєї матері. Цей лист надійшов учора, крім того, украй заплутаним маршрутом. А ще сьогодні ввечері Вік…

Вона замовкла, не бажаючи вимовляти його ім’я.

Очі Турона звузились.

— Вас із братом було надзвичайно важко знайти, — сказав він.

Леоні не проминула спостерегти кмітливість і розум під непоказною зовнішністю та виснаженим виглядом інспектора.

— А у світлі… у світлі сьогоднішньої трагедії в мене виникає закономірне запитання: а чи не було вбивство в Парижі, скоєне місяць тому, якимось чином пов’язане з тим, що сталося сьогодні ввечері?

Леоні метнула швидкий погляд на мосьє Беяра, а потім на старшого чоловіка, що стояв поруч із Туроном. Його волосся вже торкнулася сивина, і він мав кремезну статуру, властиву чоловікам з півдня Франції.

— До речі, ви не познайомили мене з вашим колегою, інспекторе Турон, — мовила Леоні, намагаючись трохи відтягнути офіційний допит.

— Перепрошую, — озвався Турон. — Знайомтесь: інспектор Бушу з жандармерії Каркасона. Бушу допомагав мені встановити ваше місцезнаходження.

Леоні глипнула на одного з поліціянтів, потім на другого.

— Я не розумію, інспекторе Турон. Ви надіслали листа з Парижа, проте однаково приїхали сюди власного персоною? І зараз ви тут. Чому так?

Двоє чоловіків перезирнулись.

— Даруйте, панове, — мовив Одрік Беяр тихим голосом, тон якого, проте, був беззаперечним. — Дозвольте запропонувати вам продовжити цю розмову в більш конфіденційній обстановці.

Леоні відчула, як пальці Беяра торкнулись її руки, та зрозуміла, що їй треба проявити ініціативу.

— У вітальні розтоплено камін, — сказала вона.

Невеличка група перетнула схожу на шахівницю залу, і Леоні поштовхом розчинила двері.

Пам’ять про Анатоля, яку зберігала вітальня, була такою сильною, що Леоні мимоволі зупинилась. Перед її уявним поглядом постав брат. Він грів біля каміна спину, піднявши фалди фрака; його намащене волосся блищало в мерехтливому світлі вогню. Потім вона уявила його з цигаркою в руках коло вікна; він стоїть і розмовляє з доктором Габіньйо під час званої вечері. Або ж поблизу картярського столу, де він, схилившись, спостерігає, як вони з Ізольдою грають в «очко». Здавалось, Анатоль зжився з самою структурою цієї кімнати, хоча Леоні помітила це лише зараз.

Мосьє Беяр показав себе як господар, запросивши поліціянтів сідати, а Леоні він провів до фотеля, куди дівчина радше не сіла, а лягла. Сам же Беяр став позаду неї.

Турон стисло виклав низку подій — від убивства Маргарити Верньє 20 вересня та знайдення тіла до тих невеличких результатів слідства, що привели до Каркасона, а звідти — до Рен-ле-Бена.

Леоні слухала слова інспектора так, наче вони долітали звідкись іздалеку. Вони не проникали в її свідомість. Навіть попри те, що Турон розповідав про її матір (а вона любила свою матір), утрата Анатоля спорудила навколо серця дівчини високий кам’яний мур, що не пропускав жодних інших емоцій. Ще буде досхочу часу посумувати й погорювати за Маргаритою. І за привітним та шляхетним лікарем також. Утім, наразі ніщо й ніхто не займав її свідомості, окрім Анатоля й обіцянки, яку вона дала своєму братові, — захищати його дружину й дитину.

— Отже, — сказав на завершення Турон, — швейцар зізнався, що йому платили за передачу будь-якої кореспонденції. Служниця з квартири Дебюссі підтвердила, що вона теж бачила якогось чоловіка, котрий тинявся на Рю де Берлін за кілька днів до і кілька днів після… після інциденту. — Турон на мить замовк. — Дійсно, якби ваш брат не написав листа своїй матері, то ми б і досі вас не знайшли.

— Ви з’ясували особу того чоловіка? — поцікавився Беяр.

— Тільки візуально. Відразливий тип. Грубе червоне обличчя, майже лиса у виразках голова.

Леоні мимовільно сіпнулася. Три пари очей ураз утупилися в неї.

— Ви його знаєте? — спитав Турон. Їй негайно пригадався цей чоловік. Ось він притиснув дуло пістолета до скроні Габіньйо, ось натиснув на курок. Ось скалки черепа та кров забризкують убивцю та землю довкола.

Леоні набрала повні груди повітря й опанувала себе.

— Це слуга Віктора Константа, — сказала вона.

Турон перезирнувся з Бушу.

— Граф Турмалінський?

— Перепрошую?

— Це той самий чоловік — що Констант, що граф Турмалінський. Він змінює ім’я залежно від обставин і компанії, у якій перебуває.

— Він дав мені свою візитівку, — сказала Леоні глухим чужим голосом. — Там написано: Віктор Констант.

Вона відчула, як Беяр підбадьорливо потиснув її плече.

— Граф Турмалінський проходить як підозрюваний у цій справі, інспекторе Турон? — поцікавився він.

Турон завагався, а потім, вирішивши, що немає сенсу приховувати, кивнув.

— Ми з’ясували, що він теж вирушив на південь Франції за кілька днів після покійного мосьє Верньє.

Леоні не чула його. Вона думала тільки про те, як тьохнуло її серце, коли Констант узяв її за руку. Як вона приховала його картку й обдурила Анатоля. Як у своїх фантазіях спілкувалася з Константом удень і впускала його у свої мрії вночі.

Це вона вивела його на них. Це через неї Анатоль лежить зараз у їдальні мертвий.

— Леоні, — тихо спитав Беяр. — Чи був Констант саме тим чоловіком, від якого тікала мадам Ізольда? І з яким сьогодні ввечері сеньйор Анатоль стрілявся на дуелі?

— Так, то був він, — вичавила з себе Леоні позбавленим життя голосом.

Беяр пішов у протилежний кінець кімнати до маленького круглого столика з напоями, налив Леоні склянку бренді й повернувся назад.

— З ваших слів, панове, — сказав він, утискуючи склянку в холодні пальці Леоні, — мені ясно, що ви теж знаєте цього чоловіка.

— Так, — підтвердив Турон. — Кілька разів його ім’я спливало під час розслідування, але жодного разу не було достатніх доказів його причетності до цього злочину. Виявилося, що він мав лють на мосьє Верньє та проводив проти нього злостиву й хитру наклепницьку кампанію, але зрештою став менш обережним.

— Або ще нахабнішим, — вставив Бушу. — В одному… е-е-е… чоловічому клубі в каркасонському кварталі Барб стався інцидент, під час якого дівчина зазнала серйозного каліцтва.

— Ми гадаємо, що його дедалі хаотичніша поведінка частково пояснюється швидким прогресуванням його… Його недуги. Вочевидь, вона вже почала вражати його мозок.

Турон замовк, а потім губами позначив слово так, щоб Леоні не почула й не здогадалася.

— Сифіліс.

Беяр вийшов з-за фотеля й сів на канапу поруч із Леоні.

— Розкажіть інспекторові Турону те, що вам відомо, — сказав він, беручи її за руку.

Леоні піднесла склянку до рота й зробила ще один ковток. Алкоголь обпік їй горло, але знищив огидний гірко-кислуватий присмак у роті.

Який тепер сенс щось приховувати?

І вона почала розповідати, нічого не приховуючи, детально розказуючи про все — від поховання на цвинтарі Монмартру до нападу в Пасаж де Панорама, від того моменту, коли вони з Анатолем вийшли з громадського екіпажа на Пляс дю Перу в Рен-ле-Бені — і до кривавих подій на галявині в маєтку Домен де ля Кад.

Березень, вересень, жовтень.

А нагорі Ізольда й досі страждала від запалення мозку, що сталося в неї тієї миті, коли вона побачила, як упав Анатоль.

Образи й думки ковзали поверхнею її свідомості. Повіки її напіврозплющених очей судомно тріпотіли. На коротку радісну мить їй здалося, що вона лежить в обіймах Анатоля, і мерехтливе світло свічки відбивається в його карих очах, але то було лише химерне видіння. З обличчя Анатоля почала швидко облазити шкіра, оголивши череп із вишкіреними зубами та чорними западинами замість очей.

І безперервні приглушені розмови, чийсь шепіт, а потім — лиховісний лункий голос Константа, що врізався в її розпалений і надмірно збуджений мозок. Ізольда відчувала, як кидається й крутиться на подушках, намагаючись викинути це відлуння з голови, але, як наслідок, какофонія лише посилювалась. Чий то голос? Що то за відлуння?

Уві сні вона бачила їхнього сина, що плаче за батьком, якого так ніколи й не бачив; від Анатоля його відокремлює наче товста скляна стіна. Вона гукнула до них обох, але вуста її ворушаться беззвучно, і вони її не чують. Коли ж Ізольда виставила руку, то скло розлетілося на міріади гострих скалок, і вона торкнулася шкіри холодної та твердої, ніби мармур. То були лише статуї.

Спогади, сни, лиховісні передчуття. Мозок, схожий на корабель, що його штормом зірвало зі швартовів і понесло в бурхливе море.

Коли годинник відбивав останні хвилини, що лишилися до півночі, до чаклунської години, зірвався вітер і почав завивати й торохтіти віконницями будинку.

Тривожна ніч. Такої ночі краще залишатись удома.