Гробниця

РОЗДІЛ 1 Париж, 16 вересня 1891 року, середа

Леоні Верньє стояла на сходах палацу Ґарньє, стискаючи сумочку з ремінцем та нетерпляче постукуючи ногою.

Де ж він є?

Сутінки занурювали Пляс дель Опера в шовково-блакитну імлу.

Відчувши, що їй уривається терпець, Леоні насупилась. Ось уже годину чекала вона брата в домовленому місці, ловлячи на собі байдужі погляди бронзових статуй, що прикрашали покрівлю оперного театру. А ще їй доводилося терпіти нахабні погляди живих людей. Леоні дивилась, як під’їжджають і від’їжджають фіакри, приватні карети з піднятим верхом, громадські екіпажі, відкриті всім стихіям, — чотириколісні та двоколки. З них виходили пасажири — цілий потік чорних шовкових циліндрів та вечірніх суконь з демонстраційних залів Мезон Леоті та Шарля Ворта. То була вишукана елегантна публіка, що прийшла на прем’єру, аби показати себе й глянути на інших.

Однак Ансітоля серед прибулих не видно.

Раз Леоні здалося, що вона таки видивилася його серед натовпу. То був якийсь високий і кремезний добродій із ходою та статурою, як у її брата. На відстані їй навіть здалося, що вона побачила зблиск його карих очей та акуратно підстрижені чорні вусики, і вже була підняла руку, щоб помахати. Та цієї миті чоловік обернувся, і Леоні побачила, що то не Анатоль.

Вона знову почала пильно вдивлятися в Авеню дель Опера. Він тягнувся діагонально аж до Луврського палацу як згадка про крихку монархію тих часів, коли знервованому королю Франції закортіло мати зручний і безпечний маршрут під’їзду до місця своїх вечірніх розваг. Вуличні ліхтарі мерехтіли в сутінках, а вікна кафе та барів кидали на тротуар прямокутники яскравого, але м’якого світла. Шипіли й бризкали газові пальники. Повітря довкола Леоні повнилося звуками присмеркового міста, і день поволі поступався місцем ночі. Entre chien et loup. Час, як то кажуть, між собакою та вовком — сутінки. Брязкання упряжі та гуркіт коліс на запруджених вулицях. Цвірінькання пташок на бульварі Капуцинів. Хрипкі вигуки яточників і конюхів та дещо більш милозвучні голоси дівчат, що продають штучні квіти на сходах оперного театру. Тоненькі викрики хлопчиків, готових за один су довести до дзеркального блиску черевики поважних і шляхетних панів.

Ще один омнібус, прямуючи до бульвару Гюсмана, проїхав між Леоні та пишним фасадом палацу Ґарньє. На його верхній площадці кондуктор компостував квитки й час від часу давав свистки. Підпилий старий солдат з медаллю за Тонкій на грудях, похитуючись, виспівував якусь військову пісню. Леоні помітила навіть клоуна з набіленим обличчям. На ньому була чорна кепка та костюм із золотистими блискітками.

Як же він міг змусити мене так довго чекати?

Церковні дзвони задзвонили на вечірню, і їхні протяжні звуки відбилися луною від бруківки. Де це? На Сен-Жерве чи якійсь іншій церкві поблизу?

Леоні злегка стенула плечима. Пригніченість у її очах змінилася на збудження. Якщо їй кортить почути оперу «Лоенґрін» мосьє Вагнера, то вона мусить наважитись і зайти всередину сама.

А чи зможе?

Зможе. Бо хоча й не мала супроводу, зате мала квиток.

А чи наважиться?

Леоні замислилася. Це була паризька прем’єра опери. І чому вона має позбавляти себе задоволення лише через те, що Анатоль спізнився?

У театрі велично сяяли розкішні люстри. Залитий світлом, він уособлював вишуканість та елегантність, тож такою можливістю справді не можна було нехтувати.

Леоні ухвалила рішення. Побігши сходами вгору, вона пройшла крізь скляні двері та приєдналася до натовпу.

Пролунав попереджувальний дзвінок. Лише за дві хвилини піднімуть завісу.

Блиснувши нижньою спідничкою та шовковими панчохами, Леоні кинулася через мармуровий обшир Ґранд-фойє, однаково приваблюючи як здивовані, так і захоплені погляди. У свої сімнадцять Леоні ось-ось мала перетворитися на пишну красуню: уже не дитина, але в ній іще часто на ледь уловиму мить прозирала та маленька дівчинка, якою вона колись була. Їй пощастило мати модний на той час тип краси й ностальгійно-прекрасний колір обличчя, що їх так цінували мосьє Моро та його друзі з братства прерафаелітів.

Одначе її краса була оманлива. Характер Леоні мала рішучий, а не слухняний, сміливий, а не скромний; вона була сучасною дівчиною з сильними пристрастями, а не сором’язливою середньовічною панночкою. І дійсно, Анатоль часто дражнив її, порівнюючи з героїнею поетичного твору Росетті «Діва-обраниця», додаючи при цьому, що Леоні схожа на неї лише зовні, але не внутрішньо. Просто як віддзеркалення. Як двійник — і все. За своєю вдачею ж Леоні була зовсім іншою. З чотирьох стихій вона була вогнем, а не водою, землею, а не повітрям.

Її білі як крейда щоки розпашілися. Густі рудувато-каштанові кучері вибилися з-під гребінця й розсипалися по оголених плечах. Разюче-прекрасні зелені очі, обрамлені довгими попелястими віями, блискали гнівом.

Він же дав слово, що не спізниться!

Однією рукою тримаючи поперед себе, як щит, сумочку, а другою — сукню, Леоні вихором помчала по мармуровій підлозі, не звертаючи жодної уваги на довгі осудливі погляди матрон і вдовиць. Проскочивши повз рожеві колони, позолочені статуї та фризи, вона кинулася до широченних парадних сходів і зацокотіла по них штучними перлинами та посрібленими намистинами, що прикрашали край її сукні. Леоні мала на собі тугий корсет, тому дихання її було уривчастим, а серце тьохкало зі швидкістю секундоміра.

Проте вона не стишувала ходи, бо побачила, що ліврейні лакеї вже почали були зачиняти двері до Великої зали. Додавши сил, Леоні рвонула вперед і вчасно опинилась у проході. «Ось», — сказала вона, тицьнувши білетерові квиток. — «А трохи згодом прийде мій брат…»

Білетер відступив і пропустив її всередину.

Після гамірливих та лунких пасажів Гранд-фойє, глядацька зала видалася напрочуд тихою та спокійною. Стишений шепіт, привітання, ввічливі розпитування про здоров’я та сімейні справи — усе це приглушували й поглинали грубі килими та численні ряди оксамитових сидінь.

Розрізнені звуки дерев’яних і мідних духових інструментів, гами, арпеджіо та фрагменти опери лунали дедалі гучніше, піднімаючись з оркестрової ями, наче завитки диму з осінніх вогнищ.

Усе ж таки я потрапила сюди!

Леоні вгамувала себе й розправила сукню. Щойно придбана в універмазі «Ля Самарітен» одягачка була цупкою, бо ще не ношена. Відкотивши довгі зелені рукавички вище ліктів так, щоб виднілася лише смужка оголеного тіла, дівчина пішла повз крісла до сцени. Їхні з братом місця були в першому ряду — найкращі в усій залі. Про це потурбувався композитор Клод Дебюссі, їхній сусід і приятель Анатоля. Леоні йшла, а праворуч та ліворуч від неї чорніли ряди шовкових циліндрів, колихалися пера дамських зачісок і розшиті блискітками опахала. То тут, то там було видно червоні й пурпурові щоки холеричних удовиць із ретельно вкладеним сивим волоссям. На кожен погляд Леоні відповідала сердечною посмішкою та легким кивком.

В атмосфері зали відчувається якась дивна напруженість.

Леоні почала вдивлятися пильніше. І що далі вона йшла, то ясніше розуміла: щось явно не так. На обличчях присутніх застигла нашорошеність, під якою вгадувалося тривожне передчуття близької біди.

Леоні відчула поколювання в потилиці, і легенький холодок пробіг по її спині. Публіка наче сторожко чогось вичікувала. Це прозирало в поглядах присутніх і недовірливому виразі кожного обличчя.

Усе це дурниці.

Раптом Леоні пригадала, як Анатоль за вечерею читав уголос газетну статтю про активні протести проти паризької презентації опери митця з Пруссії, якій Франція не так давно програла війну. Але ж це — палац Ґарнье, а не якийсь темний провулок у Кліші чи на Монмартрі!

Хіба ж може щось трапитися тут, в оперному театрі?

Заледве пробравшись уздовж ряду, обминувши частокіл із колін та спідниць, Леоні полегшено всілася на своє місце. Потім, відсапнувши, зиркнула на своїх сусідів. Ліворуч сиділа якась обвішана діамантами матрона зі своїм немолодим чоловіком, водянисті очі котрого ховалися за густими кущами насуплених брів. Він поважно сидів, поклавши рябі руки на срібний набалдашник палиці, на верхній частині якої виднівся напис-присвята. Праворуч розташувалися четверо похмурих злих бороданів середнього віку. Вони теж тримали руки на палицях, але то були прості самшитові ціпки. Порожнє місце Анатоля відокремлювало цю непривітну четвірку від Леоні, наче придорожня канава. Було в їхніх напружених обличчях і поглядах, невідривно зосереджених на сцені, щось лихе й бентежне.

Леоні помітила й те, що всі четверо були в однакових шкіряних рукавичках, у котрих цим чоловікам, вочевидь, було дуже жарко та незручно. Ось один із них повернув голову й витріщився на Леоні. Дівчина зашарілася й зосередила погляд перед собою, на пишній псевдотривимірній завісі, що спадала золотисто-пурпуровими складками з арки авансцени до дерев’яної підлоги.

А може, він не спізнився? Може, його спіткало якесь лихо?

Леоні мимоволі похитала головою, наче відмахуючись від цієї несподіваної та неприємної думки.

Потім дістала з сумочки віяло й, клацнувши, розкрила його. Хоч би як вона намагалася вигородити свого брата, скоріш за все він просто спізнився.

Що останнім часом траплялося досить часто.

Дійсно, після того похмурого похорону на цвинтарі Монмартр Анатоль став іще більш ненадійним. Леоні невдоволено насумрилася: знову цей неприємний спогад! Він невідступно переслідував її, змушуючи раз у раз переживати події того дня.

У березні в неї з’явилася надія, що все скінчилось і на минулому поставлено крапку, але поведінка брата й досі лишалась ексцентричною та незбагненною. Часто він зникав на кілька днів поспіль, а потім повертався пізно вночі й, уникаючи друзів і знайомих, з головою поринав у роботу.

Але ж він пообіцяв, що сьогодні не спізниться.

На поміст зійшов диригент, і від його появи неприємні думки Леоні розвіялися. Захоплені глядачі вибухнули шквалом оплесків, схожим на гарматний залп — несподіваний, сильний і оглушливий. Леоні теж заплескала в долоні, наче намагаючись своїми жвавістю й ентузіазмом погамувати відчуття тривоги. Проте четверо добродіїв, що сиділи поруч, навіть не поворухнулися, їхні руки так і лишилися лежати на дешевих і непоказних дерев’яних патерицях. Які ж вони неввічливі та грубі, — подумала Леоні, кинувши на них осудливий погляд. І навіщо ото їм було приходити сюди, якщо вони не збираються насолоджуватися музикою! Вона пошкодувала, що сидить поруч із ними, і з роздратуванням усвідомила своє невдоволення.

Диригент низько вклонився, а потім повернувся обличчям до сцени.

Оплески стихли. У великій залі запала тиша. Диригент постукав паличкою по дерев’яному пульту. Голубі струмені газових пальників зашипіли, заблимали й потьмяніли. У повітрі повисло очікування дива. Усі втупились очима в диригента. Оркестранти випросталися, підняли смички чи піднесли до вуст мундштуки своїх інструментів.

Маестро підняв паличку. Початкові акорди Вагнерового «Лоенґріна» заповнили величний простір палацу Гарньє, і Леоні забило дух.

А місце біля неї так і зосталося порожнім.

РОЗДІЛ 2

І майже відразу на верхніх рядах почулись улюлюкання та свист. Спочатку більшість аудиторії не звертала уваги на це заворушення та вдавала, наче нічого не відбувається. Проте шум ставав дедалі гучнішим і набридливішим. Почулися також голоси з гальорки й партеру.

Леоні ніяк не могла розібрати, що ж там вигукували ці невдоволені.

Уперто уставившись на оркестрову яму, вона спробувала ігнорувати кожне нове шипіння чи бурмотіння. Але, поки виконувалась увертюра, збурення наростало й почало підступно просотуватися в центр зали згори та з боків. Не в змозі далі мовчати, Леоні нахилилася до своєї сусідки.

— Хто ці люди? — пошепки спитала вона.

Потривожена матрона невдоволено насупилась, але таки відповіла.

— Вони називають себе abonnes, тобто абоненти, — відповіла вона, помахуючи віялом. — Чинять спротив виступам усіх нефранцузьких композиторів. Називають себе музичними патріотами. У принципі, я їм трохи співчуваю, але вважаю, що не таким шляхом треба йти.

Леоні кивнула на знак подяки й випросталась у кріслі, дещо заспокоєна невимушеним тоном жінки, хоча заворушення, навпаки, лише дужчало.

Не встигли завмерти в повітрі останні акорди увертюри, як протест почався вже по-справжньому. Коли підняли завісу й поглядам присутніх відкрився хор тевтонських лицарів десятого століття, які стояли на берегах річки Шейльди біля Антверпена, на верхньому ярусі балкона почалася метушня. Приблизно восьмеро чи дев’ятеро чоловіків зірвалися на ноги та зчинили гучну какофонію: вони свистіли, улюлюкали й повільно плескали в долоні. Хвиля невдоволення гойднула партер, прокотилась аж до верхніх рядів і розбилася бризками гучних протестів. Потім почулося глузливе скандування, яке Леоні спочатку не змогла розібрати. Однак його гучність швидко зросла, і вже можна було безпомилково розібрати слова:

Бошів[2] — геть! Бошів — геть!

Протести досягли вух співаків. Леоні побачила, як хористи та виконавці головних ролей обмінялися стривоженими поглядами, і на їхніх обличчях відбилися нерішучість і занепокоєння.

Бошів — геть! Бошів — геть!

Леоні не хотіла, щоб виступ було зірвано, проте водночас вона не могла не зізнатися собі, що така несподівана інтрига викликала в неї захват. Вона стала свідком події, про яку раніше можна було прочитати лише на шпальтах газети «Ле Фігаро».

Правда полягала в тому, що Леоні вже неабияк надокучили обмежені рамки буденного існування, обтяжлива потреба супроводжувати свою маман на занудливі вечірні посиденьки в сірих та одноманітних особняках далеких родичів і колишніх друзів її батька. Їй обридли болісно-нудотні й дріб’язкові розмови з теперішнім материним знайомим — відставним військовиком, котрий ставився до Леоні так, наче вона й досі була дівчинкою в коротенькій спідничці.

Буде що розповісти Анатолю!

Утім, настрій протестувальників почав змінюватись.

Актори, про чиї відчуття було важко здогадатися через товстий шар гриму, й далі співали. І мужньо протримались, аж поки на сцену хтось не кинув пляшку. Вона пролетіла лише за кілька сантиметрів від баса, який виконував роль короля Генріха.

На якусь мить оркестр замовк, і запала глибока й напружена тиша. Здавалось, усі глядачі як один затамували подих, спостерігаючи за пляшкою. Обертаючись наче в уповільненій зйомці, вона зеленувато блиснула в різкому світлі рампи, глухо гупнулась об брезентові декорації та покотилася в оркестрову яму.

В оперну залу враз увірвалася жорстока реальність. На сцені та поза нею зчинився гармидер. Шум посилився. Над головами ошелешеної публіки просвистіла друга пляшка й розбилася, вдарившись у сцену. Якась жінка в першому ряду заверещала й затулила обличчя, а в партері почав ширитися затхлий сморід гнилих овочів.

Бошів — геть! Бошів — геть!

Усмішка на обличчі Леоні змінилася на вираз тривоги та неспокій. По її спині побігли мурахи. Це було щось страшне й огидне, зовсім не схоже на цікаву пригоду. Дівчині стало зле.

Четверо чоловіків, що сиділи ліворуч, скочили на ноги й почали аплодувати в унісон. Спочатку повільно, потім — дедалі швидше. При цьому вони видавали твариноподібні звуки, то хрюкаючи, як свині, то мукаючи, як корови, то мекаючи, як цапи. Із жорстокими та злобливими виразами облич скандували вони антипрусський лейтмотив, підхоплений тепер у кожному куточку оперної зали.

— Бога ради, сядьте, чоловіче!

Якийсь бородатий добродій в окулярах і з землистим обличчям людини, котра все життя мала справу із сургучем, чорнильницею та документами, поплескав одного з протестувальників програмкою по спині.

— Це не те місце і не той час. Будь ласка, сядьте!

— І справді, — погодився його сусід. — Сядьте!

Протестувальник різко обернувся та своєю палицею навідліг ударив чоловіка по пальцях. Заскочений зненацька швидкістю й люттю нападу, бородань зойкнув і впустив програмку. Побачивши на його пальцях краплини крові, сусід підхопився на ноги та, спостерігали на палиці спеціально прикріплений металевий штифт, спробував вихопити її з рук нападника. Проте сильні руки грубо відштовхнули його, і він упав.

Диригент усіляко намагався втримати оркестр під контролем, але музиканти стали перелякано озиратись, і ритм почав збиватися, то надто пришвидшуючись, то занадто уповільнюючись. А за лаштунками, вочевидь, уже все вирішили. Раптом на сцену вискочили вдягнені в чорне робітники із закоченими по лікті рукавами й почали виводити співаків з-під «обстрілу».

Адміністрація спробувала опустити завісу. Погрозливо просвистівши в повітрі, гирі з брязкотом злетіли вгору. Важка матерія хитнулась і застрягла, зачепившись за декорацію.

Вигуки посилились.

Публіка покидала приватні ложі. Розгойдуючи перами, виблискуючи золотими прикрасами та шелестячи шовком, багатії квапливо посунули до виходів. Потім бажання залишити залу охопило й верхні ряди, де перебувала більшість націоналістично налаштованих протестувальників, а невдовзі воно поширилося на бельетаж і партер. Ряди позаду Леоні теж майже спорожніли; публіка покидала свої місця та скупчувалась у проходах. З усіх куточків Великої зали чулося, як різко ляскали відкидні сидіння, — то люди вставали зі своїх місць. На виходах раз по раз брязкали на поперечках мідні кільця важких оксамитових портьєр, що їх рвучко відкидали вбік невдоволені глядачі, виходячи з приміщення.

Одначе протестувальники ще не досягли своєї мети — повністю зірвати виставу. І сцена знову зазнала обстрілу. У її бік полетіли пляшки, каміння, цеглини та гнилі овочі. Оркестранти похапцем звільнили яму, прихопивши з собою дорогоцінні ноти, інструменти й футляри. Проштовхуючись крізь ряди стільців і дерев’яних підставок, вони попрямували до виходу під сценою.

Нарешті в щілині між не до кінця опущеною завісою та сценою виник директор театру й став закликати до спокою. Його обличчя вкривали рясні краплини поту, і він разу раз витирався змокрілим носовиком.

— Мадам і мосьє! Будь ласка, заспокойтеся! Благаю вас!

Директор був статечним чоловіком, однак ані його голос, ані його поведінка не навіювали поваги й бажання підкоритися. Леоні бачила, як, перелякано вирячивши очі, він безладно вимахував руками, даремно намагаючись хоч якось упорядкувати хаос, котрий розростався дедалі більше.

Надто мало, надто пізно.

Просвистів іще один «снаряд»; цього разу не пляшка й не цеглина, а дровиняка з повбиваними в неї цвяхами. І влучила директорові просто в лоб. Той заточився й позадкував, притиснувши руку до обличчя. Крізь пальці з рани бризнула кров, і він, зібгавшись, наче ганчір’яна лялька, завалився набік на сцену.

Від побаченого хоробрість остаточно полишила Леоні.

Треба негайно забиратися звідси.

Не на жарт перелякавшись, вона почала безпорадно озиратись, але враз збагнула, що потрапила в пастку: ззаду та з боків її підпирав натовп, а спереду шлях до відступу перекривали смертоносні предмети, що час від часу гепались об сцену. Леоні подумала, що можна вибратися, перескакуючи через сидіння, і вона вхопилася за спинку. Та, як з’ясувалось, оздоблена намистинами пелена її сукні зачепилася за металевий шворінь під сидінням. Дівчина нахилилась і з наростаючим розпачем почала шарпати сукню тремтливими пальцями, намагаючись висмикнути її та вивільнитися.

Аж раптом залою прокотився новий войовничий поклик:

— Геть! Геть!

Леоні глянула вгору.

Що ж тепер буде? Заклик підхопили в усіх куточках зали.

— Геть! Уперед! В атаку!

Наче хрестоносці під час облоги замку, так звані «абоненти» кинулися вперед, вимахуючи палицями та кийками. То тут, то там блискали леза ножів. Леоні всю затрусило від страху. Вона збагнула, що протестувальники збираються штурмувати сцену та що вона перебуває якраз на їхньому шляху.

А в залі маска пристойності паризького світського товариства (а радше те, що лишалося від неї) остаточно тріснула й розсипалася на друзки. Тих, хто ще не встиг покинути приміщення, охопила паніка. Адвокати й газетярі, художники й учені, банкіри й державні службовці, куртизанки й доброчесні панії — усі вони розпачливо кинулись до дверей, відчайдушно намагаючись уникнути насильства.

Sauvez qui peut! — Рятуйся, хто може! І як може.

Націоналісти-демонстранти рушили до сцени. З військовою чіткістю вимаршовували вони з усіх куточків зали, перебираючись через сидіння та перегородки. Невдовзі вони вщерть заповнили оркестрову яму й увесь простір аж до кону. Леоні знову смикнула сукню. Потім дужче. Іще дужче. Почувся тріск тканини, і вона, нарешті, вивільнилася.

— Кляті боші! Ельзас — це Франція! Лотарингія — це Франція!

Протестувальники почали зривати куліси та перекидати й трощити декорації. Намальовані дерева, річку, валуни й камені, а також міфічних вояків десятого століття сплюндрував цілком реальний озвірілий натовп століття дев’ятнадцятого. Сцену вкрили дерев’яні тріски, шматки брезенту й пилюка. Уявний світ Лоенґріна потерпів нищівну поразку.

Та невдовзі нападники наштовхнулися на спротив. Невеличкий загін, що якимось чином організувався в партері з ідеалістично налаштованих молодиків і ветеранів минулих кампаній, кинувся вслід за націоналістами на сцену. Його учасники вибили двері, що сполучали залу з тильною частиною приміщення, і, вискочивши на кін біля лаштунків, об’єднали свої зусилля з технічним персоналом, який наступав на антипрусських націоналістів між задниками та складом декорацій.

Леоні спостерігала — нажахана, але водночас і заворожена цим видовищем. Якийсь уродливий молодик, іще майже хлопчина, з довгими підкрученими вусами та в явно завеликому позиченому костюмі, кинувся на ватажка протестувальників. Ухопивши того за шию, він спробував був повалити його, але натомість сам опинився на підлозі. Отримавши кованим чоботом у живіт, хлопець заверещав від болю.

— Геть бошів! Хай живе Франція!

Жадоба крові охопила учасників бійки. Її жорстокість наростала, і Леоні бачила, як очі чоловіків запалали несамовитою люттю. Щоки розпашілися, укрившись лихоманковим рум’янцем. «Припиніть, благаю вас!» — вигукнула вона, але ніхто її не почув, а ймовірний маршрут утечі й досі лишався заблокованим.

Леоні відсахнулася: то ще одного робітника сцени скинули з підмостків. Зробивши сальто над спорожнілою оркестровою ямою, він ударився в мідну поперечину. Його скалічена рука неприродно вивернулась і обвисла. Очі так і лишилися розплющеними.

Треба тікати назад. Назад!

Але тепер здавалося, що ввесь світ потонув у крові, розтрощених кістках і покаліченій плоті. Леоні не бачила довкола себе нічого, крім спотворених ненавистю чоловічих облич. За якихось п’ять футів від того місця, де вона стояла, заклякши від страху, показався чоловік. Він повз навколінки, а за ним тягнулися розірвані жилетка й піджак. Своїми долонями він залишав на дошках сцени криваві сліди.

Над ним змахнули ножем.

Ні!

Леоні спробувала була застерегти нещасного, але від переляку втратила голос. Смертоносне знаряддя впало додолу. Увійшло в плоть. Чоловік послизнувся й важко завалився набік. Зиркнувши вгору, на нападника, він уздрів ніж і виставив руку, намагаючись захиститися. І знову лезо впало вниз. І знову ввійшло в плоть. Чоловік заволав, а ніж витягли та знову глибоко загнали йому в груди.

Чоловік засіпався, як маріонетка в ляльковому театрі на Єлисейських Полях, його руки й ноги обм’якли, і він нерухомо закляк.

Леоні з подивом виявила, що плаче. А потім її знов охопив страх. Сильніший, аніж будь-коли. «Будь ласка!» — вигукнула вона. — «Пропустіть мене!»

Леоні спробувала проштовхнутись, але вона була надто маленькою, надто легкою. Дорогу до виходу їй застувала юрма людей, а центральний прохід уже теж був заблокований барикадою зі стільців із кармазиновою оббивкою. А на розкидані під сценою нотні аркуші дощем упали іскри, що посипалися з газових пальників. Шипучі помаранчеві бризки, жовтогарячий вогонь паперу — і ось уже з нижньої частини кону повалив дим.

Пожежа! Пожежа!

Від цих вересків у залі зчинилася ще більша паніка. Усім одразу ж пригадалися події п’ятирічної давнини, коли вогняне пекло, що вибухнуло в Театрі комедії, забрало життя понад вісімдесяти людей. «Пропустіть мене, благаю!» — скрикнула Леоні.

Проте ніхто на неї не зважав. Підлогу під її ногами тепер укривав килим із кинутих програмок, капелюшків із перами, лорнетів і театральних біноклів, розтрощених черевиками. Вони були схожі на поламані кості в древній гробниці.

Леоні не бачила перед собою нічого, крім ліктів та лисин, але вперто й важко, крок за кроком, просувалася вперед. Нарешті їй таки вдалося дещо віддалитися від епіцентру бійки. Раптом вона відчула, як літня жінка біля неї спіткнулась і почала падати.

Її ж затопчуть!

Леоні хутко простягла руку й ухопила жінку за лікоть. Рука під накрохмаленою матерією виявилася тонкою, як жердина.

— Я ж тільки музику хотіла послухати! — хлипала жінка. — Хіба мені не все одно — німецька вона чи французька! Невже ж таке страхіття можливе в наш час! Хто б міг подумати, що це може трапитися знову!

Спотикаючись і похитуючись, Леоні рухалася вперед, тягнучи на собі всю вагу старої жінки. І з кожним кроком цей тягар ставав дедалі важчим, бо старенька поступово непритомніла.

— Лишилося ще трішки! Тримайтеся, будь ласка! — скрикнула Леоні, намагаючись будь-що втримати жінку на ногах.

Ми майже біля дверей. Ще трохи — і ми врятовані!

Нарешті вона побачила знайому ліврею швейцара.

— Допоможіть же мені, Бога ради! — вигукнула дівчина. — Сюди! Мерщій!

Швейцар слухняно підкорився. Не промовивши ні слова, він звільнив Леоні від її ноші, підхопив стареньку на руки й поніс до Гранд-фойє.

Ноги Леоні підгиналися від утоми й нервового виснаження, але вона силою волі примушувала себе рухатися вперед. Зосталося лише кілька кроків.

Раптом хтось схопив її за руку.

— Ні! — вигукнула Леоні. — Відпустіть!

Вона нікому не дозволить затягти себе всередину, де вирує пожежа та шаленіє натовп, а проходи завалено саморобними барикадами зі стільців! Леоні вдарила навмання, але промахнулася.

— Не торкайтеся мене! — несамовито заверещала вона. — Відпустіть!

РОЗДІЛ 3

— Леоні, це я. Леоні!

Чоловічий голос, знайомий та заспокійливий. Запах сандалової олії для волосся й турецького тютюну.

Анатоль? Звідки він тут?

Раптом сильні руки обійняли її за талію та вихопили з натовпу.

Леоні розплющила очі.

— Анатолю! — вигукнула вона, обхопивши брата руками за шию. — Де ти був? Чому ти спізнився? — І від обіймів Леоні перейшла до нападу, люто забарабанивши кулаками по грудях брата. — Я на тебе чекала, чекала, а ти так і не прийшов. Як же ти міг мене полишити, коли тут таке коїться…

— Знаю, — швидко відповів Анатоль. — Знаю: ти маєш повне право шпетити мене, але не зараз. — Її лють минула так само хутко, як і з’явилася. Раптом відчувши втому та виснаження, Леоні знесилено опустила голову на широкі груди свого кремезного брата.

— Я бачила, як…

— Знаю, моя маленька, — ніжно мовив Анатоль, пробігши рукою по скуйовдженому волоссю сестри, — але до театру вже прибули військові. Нам треба вшиватися звідси, інакше ми потрапимо між двох вогнів.

— Така ненависть на їхніх обличчях, Анатолю! Вони все поламали й розтрощили. Ти бачив? Бачив? — Леоні відчула, яку ній наростає істерика, підіймаючись від живота до грудей, а потім — до горла. — Вони буквально голими руками зруйнували…

— Пізніше розкажеш, — різко перервав її брат. — А зараз нам треба тікати звідси. Сюди! Мерщій!

Глибоко вдихнувши, Леоні миттю отямилась.

— От і молодчина, — сказав Анатоль, побачивши, як у її очах знову з’явилася рішучість. — А тепер — гайда звідси!

І високий та кремезний Анатоль проклав своїм могутнім тілом дорогу через натовп людей, що панічно тікали з оперної зали.

Проскочивши крізь оксамитові портьєри, брат і сестра опинилися посеред хаосу. Тримаючись за руки, вони побігли повз балкони, а потім униз — парадними сходами. Мармурова підлога, всипана пляшками шампанського, перекинутими цеберками з льодом і програмками, була під їхніми ногами слизькою, як ковзанка. Сковзаючи, та все ж примудряючись триматися на ногах, вони добігли до засклених дверей і вискочили надвір.

І відразу ж почули, як за ними тріснуло й розбилося скло.

— Леоні, сюди!

Якщо раніше дівчині здавалося, що сцена, свідком якої вона стала у Великій залі, була неймовірною у своїй жахливості, то виявилося, що надворі ситуація є значно гіршою. Абоненти, тобто демонстранти-націоналісти, захопили ще й сходи палацу Ґарньє. Озброєні кийками, пляшками та ножами, вони стояли рядами по три й чекали, скандуючи свої гасла. Унизу, на самій Пляс дель Опера, розташувалися шереги солдатів у коротких червоних куртках і золотистих касках. Ставши на одне коліно, вони націлили гвинтівки на демонстрантів, очікуючи команди «Вогонь!».

— Їх тут так багато! — скрикнула Леоні.

Анатоль не відповів і потяг сестру крізь юрбу коло барокового фасаду палацу Ґарньє. Добігши до рогу, він швидко звернув праворуч у вулицю Скріб — геть подалі від напрямку стрільби. Цілий квартал брата й сестру ніс із собою бурхливий людський потік. Вони міцно вхопилися за руки, щоб не загубити одне одного, а їх зіштовхувало, підкидало й вертіло, наче тріски у швидкоплинній річці.

Та все ж Леоні відчула себе в безпеці, хоч і ненадовго. Бо з нею був Анатоль.

Раптом пролунав поодинокий постріл із гвинтівки. На якусь мить людська хвиля завмерла — і покотилась далі. Леоні відчула, що туфлі-човники на її ногах розстебнулись і ось-ось поспадають, а її кісточок торкаються важкі черевики чоловіків, і час від часу вони наступають на роздертий край її сукні. Їй заледве вдавалося зберігати рівновагу й не падати. Позаду бабахнув гвинтівковий залп, і в повітрі свиснули кулі. Єдиною точкою опори в навколишньому хаосі залишалася рука Анатоля.

— Тримай міцніше! — перелякано скрикнула Леоні.

Раптом повітря розчахнув потужний вибух, і під ногами втікачів здригнулася земля. Леоні, напівобернувшись, побачила, як над оперним театром у небо піднявся брудно-сірий гриб із пилюки й диму. А потім бруківку потряс іще один вибух. Здалося, довколишнє повітря спочатку застигло, а потім наче зібгалося.

Гармати! Вони стріляють із гармат!

Та ні, то, мабуть, петарди.

Леоні верескнула й міцніше вхопила Анатоля за руку. І вони кинулися вперед — навмання, втративши відчуття часу та місця, гнані самим лише тваринним інстинктом, який не давав їм зупинитись і змушував бігти далі, аж поки ввесь цей гармидер, кров і пилюка не залишаться далеко позаду.

Леоні відчула, як накочується втома, як слабнуть її ноги, але вона все бігла, поки ставало сил. Мало-помалу натовп рідшав, і нарешті вони опинились на тихій вулиці, далеко від пострілів, вибухів та гарматних жерл. Ноги Леоні мліли від виснаження, а по розпашілому обличчю котилися краплини поту.

Зупинившись, вона знесилено сперлася рукою на стіну будинку. Її серце несамовито калатало. У вухах та скронях гупала кров — важко й гучно.

Анатоль зупинився й теж прихилився до стіни. Леоні обм’якла та повисла на ньому; каштанове волосся шовковою шаллю впало їй на спину, і вона відчула, як брат турботливо обійняв її за плечі.

Леоиі судомно ковтала нічне повітря, намагаючись відсапнути. Стягнувши з себе брудні рукавички, закаляні пилюкою та сажею паризьких вулиць, вона кинула їх на тротуар.

Анатоль пригладив своє густе чорне волосся, що розтріпалося по його високому чолу й гострих вилицях. Попри регулярні заняття фехтуванням, він теж важко дихав.

Хоч як це було дивно, але на його обличчі промайнула легка посмішка.

Деякий час вони мовчали. Єдиним звуком було їхнє важке хекання, від якого в холодне вересневе повітря здіймалися білі хмаринки пари. Нарешті Леоні оговталась.

— Чому ти спізнився? — спитала вона таким суворими тоном, наче за останню годину нічого не трапилось.

Анатоль здивовано витріщився на неї, а потім розсміявся, спочатку 'потихеньку, потім — гучніше. Він намагався заговорити, але сміх душив його, і слова виривалися з рота разом із реготом.

— Мала, невже після пережитого тобі ще не перехотілося насварити мене?

Леоні кинула на брата суворий погляд, але швидко відчула, як сіпаються куточки її рота. Спочатку вона тихо розсміялася, потім гучніше, ще гучніше, і ось уже все її тіло затрусилося від сміху, а по милих замурзаних щічках покотилися сльози.

Анатоль зняв із себе піджак і накинув його сестрі на плечі.

— Ти й справді дивовижне створіння, — мовив він. — Просто дивовижне!

Порівнявши свій скуйовджений вигляд із братовою елегантністю, Леоні пригнічено всміхнулася. Зиркнувши на свою пошматовану зелену сукню, вона побачила, що кайма відірвалась і телі — пається позаду, як хвіст, а вцілілі намистини ледь тримаються.

Незважаючи на панічну втечу вулицями Парижа, Анатоль виглядав просто бездоганно. Рукави його сорочки були білі та хрусткі, кінчики накрохмаленого комірця й досі стояли сторч, а на блакитній жилетці не було ані цяточки бруду.

Анатоль відступив назад, щоб прочитати табличку на стіні.

— Ага, вулиця Комартен, — сказав він. — От і прекрасно. Повечеряємо? Ти ж, напевне, голодна?

— Як вовчиця.

— Я знаю одне кафе неподалік. Унизу часто бувають танцюристки з кабаре «Ле Гранд Пінт» зі своїми шанувальниками, але на горішньому поверсі є пристойні затишні кабінети. Ну як, такий варіант тебе влаштує?

— Цілком.

Анатоль хитро посміхнувся.

— Тоді згода. Хоч раз затримаю тебе допізна, коли матінка вже точно ляже спати. Не можу ж я показати їй тебе в такому стані! Інакше вона мені ніколи цього не пробачить.

РОЗДІЛ 4

Супроводжувана генералом Жоржем Дюпоном, Маргарита Верньє вийшла з фіакра на розі вулиць Камбон та Сен-Оноре.

Поки її шанувальник розплачувався з візником, вона накинула на плечі хутрову загортку, вкриваючись від вечірньої прохолоди, і вдоволено посміхнулася. Це був найкращий ресторан у місті, і його знамениті вікна — як і зазвичай — затуляло вигадливе й вишукане мереживо з Бретані. Якщо Дюпон привіз її сюди, отже, дійсно шанує її та поважає.

Руч-об-руч вони ввійшли до ресторану «Вуазен». Там їх зустріла атмосфера розважливості й тихої, неквапливої бесіди. Маргарита відчула, як Жорж випнув груди та злегка підніс голову. Збагнувши, що то він помітив заздрісні погляди чоловіків, вона стиснула його руку й відчула таке саме стискання у відповідь. Це було як нагадування про те, як приємно провели вони останні дві години. Жорж обернувся й кинув на жінку ревнивий погляд. Маргарита заспокійливо всміхнулася йому, з утіхою спостерігши, як він густо почервонів від комірця й аж до кінчиків вух. Чутливий рот, широка зваблива посмішка та повні губи робили її вроду дивовижною. У цій жінці вгадувались і обіцянка, і принадна зваба.

Піднявши руку, Жорж посмикав жорсткий білий комірець і ослабив чорну краватку. Його розкішний та елегантний піджак був уміло скроєний таким чином, щоб приховати ту прикрість, що у свої шістдесят відставний генерал уже втратив фізичну форму, яку він мав у зеніті своєї військової кар’єри. У петлиці виднівся краєчок різнокольорової стрічки, що означала медаль за Седан і Мец. Замість жилетки, яка б лише підкреслювала його випукле черевце, на генералові був широкий пояс-шарф. Сивочолий, із густими кущастими вусами, Жорж тепер служив дипломатом — статечним та розважливим — і хотів, щоб усі про це знали.

Щоб потішити його марнославство, Маргарита скромно вдяглася в пурпурову муарову сукню зі сріблястою облямівкою та намистинами. Повненькі руки й широкі стегна вигідно підкреслювали її тонкий стан і привертали до нього пильну увагу. Комірець був високим, і за ним лише прозирала вузенька смужка оголеного тіла, але від цього звабливість Маргарита лише посилювалась. Її чорне волосся було елегантно скручене в шиньйон із кількома фіолетовими перами, що якнайповніше підкреслювало красу її тонкої білої шиї. А дивовижність ясних карих очей відтінювалася прекрасним кольором обличчя.

Усі знуджені матрони та манірно-бундючні дружини, що були присутні в ресторані, витріщилися на Маргариту з подивом та неприязню, тим паче, що вона була не дівчиною в розквіті молодості, а жінкою сорока п’яти років. Поєднання вроди, прекрасної фігури й відсутності обручки на руці явно ображало їхнє почуття пристойності та справедливості. Чи варто було афішувати свій любовний зв’язок у такому місці, як «Вуазен»?

Власник ресторану, такий само сивочолий і статечний, як і відвідувачі, хутко рушив привітати Жоржа, вигулькнувши з-за двох дам, що сиділи за першим столиком. То були Сцилла й Харибда, без чийого благословення до цього кулінарного закладу не входила жодна душа. Генерал Дюпон був давнім завсідником, який замовляв найкраще шампанське й давав щедрі чайові. Утім, останнім часом він чомусь нечасто заходив до «Вуазену», і власник, напевне, боявся, що втратив свого клієнта, котрий став тепер відвідувати кафе «Пілар» або кафе «Англе».

— Мосьє, як приємно бачити вас ізнову! А ми вже були подумали, що вас призначили на закордонну посаду.

Жорж страшенно знітився та явно не знав, що сказати. Який же він простодушний, — подумала Маргарита, хоча не можна було сказати, що ця його риса була їй не до вподоби. Жорж мав кращі манери й був щедріший та відвертіший за більшість тих чоловіків, яких їй довелося знати раніше.

— У цьому повністю моя провина, — відповіла вона, кинувши на хазяїна грайливий погляд з-під своїх довгих він. — Бо це я тримала його при собі.

Власник ресторану розсміявся й клацнув пальцями. Поки гардеробник брав у Маргарити плащ, а в Жоржа — палицю, чоловіки обмінялися милощами, поговоривши про погоду та ситуацію в Алжирі. Вони обговорили також свіжі чутки про антипрусську демонстрацію. Маргарита ж на мить відволіклася й дала волю своїм думкам. Озирнувшись, вона помітила знаменитий стіл-вітрину з першокласними фруктами. Звісно, полуниці вже відійшли, та й узагалі, Жорж не любив засиджуватися допізна, тож навряд чи він схоче залишитись до того часу, коли подаватимуть десерт.

І непомітно для чоловіків, які завершували свою бесіду, Маргарита розчаровано зітхнула. Попри те, що всі столи довкола них були зайняті, в атмосфері ресторану відчувалися спокій і затишний комфорт. Її син не пішов би до «Вуазену», вважаючи його надто старомодним і нудним, але їй рідко доводилося бувати в таких закладах, і тому вона, зазирнувши сюди, визнала цей ресторан просто чарівним і милим. Він був цілком сумірним із тими безпекою та спокоєм, що їх вона знайшла під покровительством генерала Дюпона.

Скінчивши розмову, господар підніс руку. До них підійшов метр і провів Жоржа та Маргариту крізь освітлене свічками приміщення до спеціального столика в ніші. Недосяжний поглядам решти відвідувачів, він розташовувався також досить далеко від обертальних дверей, які вели на кухню. Маргарита помітила, що метр аж упрів, і його верхня губа блищала від поту під коротко підстриженими вусиками. Цікаво, чим же насправді займається Жорж у міністерстві закордонних справ, що його думка та добре ставлення важать так багато? — подумала вона.

— Мосьє, мадам, може, для початку аперитив? — спитав офіціант.

Жорж поглянув через столик на Маргариту.

— Шампанського?

— Так, це було б чудово.

— Тоді пляшку «Кристалу»[3], — ледь не пошепки сказав Жорж, прихилившись до офіціанта, наче не хотів обтяжувати Маргариту знанням такої дрібної та незначущої деталі, як те, що він замовив найкраще шампанське в цьому закладі.

Щойно метр пішов, Маргарита виставила ногу й торкнулася під столом ноги Жоржа. Мить — і вона із задоволенням побачила, як той сіпнувся та збуджено завовтузився в кріслі.

— Ну, Маргарито, припини, — запротестував генерал, але його протест був явно нерішучим, і в ньому чулося вагання.

Скинувши взуття, жінка знову легенько притулила ногу до його ноги й відчула складку брюк крізь тоненьку, як павутина, панчоху.

— У їхньому льосі — найкращі червоні вина в Парижі, — хрипко сказав генерал, наче бажаючи прокашлятися. — Бургундські, бордоські — усі впорядковані за роками виробництва; спочатку вина з відомих гуралень, потім — решта в належному порядку, і так — аж до ординарних вин для простолюдинів.

Маргарита не любила червоних вин, від яких у неї страшенно боліла голова, але зараз вона була налаштована пити все, що замовить для неї Дюпон.

— Ти такий кмітливий, Жорже, — мовила вона із вдячністю в голосі. І, озирнувшись довкола, додала: — Молодець, що знайшов нам столик. Для середи тут сьогодні дуже людно.

— Просто треба знати, до кого звертатися, — відповів генерал, хоча Маргарита й помітила, що він був явно втішений її лестощами. — А ти хіба бувала тут раніше?

Вона похитала головою. Педантичний та прискіпливий Жорж мав схильність збирати докупи факти й аналізувати їх, полюбляючи хизуватися своїми знаннями. Звісно, як справжня парижанка, Маргарита знала історію ресторану «Вуазен», але воліла вдавати з себе необізнану. Під час трагічних місяців Паризької комуни цей ресторан став свідком найжорстокіших сутичок між комунарами й урядовими військами. Там, де зараз була стоянка фіакрів і двоколок, ідо відвозили відвідувачів з одного краю Парижа до іншого, двадцять років тому вивищувалися барикади: залізні ліжка, перекинуті дерев’яні вози, піддони та снарядні й патронні ящики. Маргарита, разом зі своїм чоловіком — її прекрасним, героїчним Лео, — теж билася колись на цих барикадах. То була коротка славетна мить, коли вони об’єдналися проти правлячого класу.

— Коли Луї-Наполеон зазнав ганебної поразки в битві під Седаном, — із присвистом видихнув Жорж, — пруссаки рушили маршем на Париж.

— Так, — пробурмотіла Маргарита, уже не вперше зазначивши, що генерал, напевне, вважає її молодшою, аніж вона є, бо розповідає про речі, безпосередньою очевидицею яких вона була.

— Звісно, через облогу й обстріл, що посилювався кожного дня, запаси їжі танули. Тільки в такий спосіб і можна було провчити тих комунарів. Однак через це багато хороших ресторанів припинили свою роботу. Просто не було харчів. Горобці, коти, собаки — усе, що можна було з’їсти, зникло з вулиць Парижа. Навіть тварин із зоопарку — і тих забили на м’ясо.

— Так, Жорже, — посміхнулася Маргарита, заохочуючи генерала до подальшої розповіді.

— Як ти гадаєш, що одного дня подавали у «Вуазені» в ті часи?

— Навіть уявити не можу, — відповіла вона, широко розплющивши очі й уміло вдаючи цілковиту необізнаність. — Я просто гублюся в здогадках. Тушковану змію, чи що?

— Ні, — задоволено розреготався Жорж. — Спробуй іще.

— Не знаю, що й думати. Крокодила?

— Слона, — тріумфально повідомив генерал. — Подавали страву, приготовану зі слонячого хобота. Лишень уяви собі! Прекрасно. Просто прекрасно. Який незламний дух, га?

— Так, звісно, — погодилася Маргарита й теж розсміялася, хоча її спогади про літо 1871 року були дещо іншими. То були тижні голоду та боїв, коли вона мусила дбати про свого несамовитого, ідеалістичного й запального чоловіка й водночас роздобувати їжу для свого дорогого маленького Анатоля. Грубий чорний хліб, каштани та їстівні ягоди, що їх вона цупила вночі з кущів у саду Тюїльрі.

Коли Комуна зазнала поразки, Лео втік і переховувався в друзів майже два роки. Зрештою, його теж спіймали й лише дивом не розстріляли. Цілий тиждень Маргарита оббивала пороги поліційних відділків і судів, перш аніж дізналася, що її чоловік постав перед судом і дістав термін ув’язнення. Його ім’я з’явилось у списку осіб, вивішеному на стіні муніципалітету: заслання до Нової Каледонії, французької колонії в Тихому океані.

Амністія комунарам прийшла до нього надто пізно. Лео помер на кораблі в океані, навіть не дізнавшись, що в нього народилася донька.

— Маргарито? Ти мене слухаєш? — трохи роздратовано спитав Дюпон.

Збагнувши, що мовчала надто довго, Маргарита враз змінила вираз обличчя.

— Я просто думала, що то, мабуть, було не абищо, — швидко відповіла вона. — І свідчило про непересічний талант і винахідливість кухаря «Вуазену», якщо він спромігся приготувати таку страву. Це ж просто прекрасно, що тут, у цьому місці, де творилась історія, я зараз коротаю час. — І, зробивши невеличку паузу, Маргарита додала: — Із тобою.

Утішений Жорж задоволено усміхнувся.

— Зрештою, сила волі неодмінно перемагає, — сказав він. — Завжди можна обернути програшну ситуацію собі на користь, але нинішнє покоління про це навіть не здогадується.

— Вибачте, що я втручаюсь у вашу розмову.

Дюпон увічливо підвівся, незважаючи на явне роздратування, що блиснуло в його очах. Маргарита обернулася й побачила високого пана аристократичної зовнішності з густим чорним волоссям та високим чолом.

— Я вас слухаю, мосьє, — досить непривітно мовив Жорж.

Забачивши цього чоловіка, Маргарита взялася похапцем порпатись у своїй пам’яті, хоча була певна, що ніколи раніше його не зустрічала. Будучи приблизно того ж самого віку, що й вона, він був одягнений у звичну вечірню «уніформу»: чорний піджак і чорні брюки. Але то була бездоганна одіж, що елегантно підкреслювала кремезну статуру, котру вона прикривала. То був високий і плечистий чоловік, звиклий робити все по-своєму. Видивляючись хоч якусь ознаку, за якою можна б визначити цього незнайомця, Маргарита помітила золоту каблучку з печаткою на його лівій руці, якою він тримав шовковий циліндр, білі рукавички та білий кашеміровий шарф. Видно було, що він або щойно прибув, або якраз збирався йти.

Маргарита зашарілася під його поглядом, що наче роздягав її догола, і відчула, як жар розтікається по всьому її тілу. Під туго затягнутим корсетом та між грудьми виступили краплинки поту.

— Даруйте, — звернулася вона до незнайомця, кинувши стурбований погляд на Дюпона. — Ви до мене?

— Пане, — звернувся чоловік до Жоржа вибачливим тоном, — можна поговорити з вашою дамою?

Заспокоєний Дюпон злегка кивнув головою.

— Я — приятель вашого сина, мадам Верньє, — почав чоловік, витягуючи з жилетки візитівку. — Мене звати Віктор Констант, граф Турмалінський.

Маргарита трохи повагалась, але візитівку таки взяла.

— Знаю, з мого боку було дуже нечемно втручатися, але мені терміново треба побачитися з вашим сином стосовно однієї дуже важливої справи. Я був на селі й лише сьогодні ввечері повернувся, сподіваючись застати Анатоля вдома. Однак чомусь не застав… — Незнайомець замовк і знизав плечима.

У житті Маргарити було багато чоловіків. І вона дуже добре знала, як слід поводитись і розмовляти з мужчиною, якого вперше побачила кілька хвилин тому, ба більше — як фліртувати з ним і як зачарувати його. Проте цей незнайомець… Він був якийсь особливий, непроникний. Вона не могла зазирнути йому в душу.

Вона глянула на візитівку, що її тримала в руці. Анатоль мало розповідав їй про свої справи, але Маргарита не сумнівалася, що він ніколи не згадував при ній таке гучне ім’я — ні як приятеля, ні як клієнта.

— А ви не знаєте, де мені його знайти, мадам Верньє?

Маргарита відчула приплив симпатії, яка відразу ж змінилася на холодок страху. Й обидва відчуття були їй приємними, але водночас — тривожними. Граф звузив очі, наче читаючи її думки, і злегка нахилив голову.

— Мосьє, боюся, що ні, — відповіла вона, відчайдушно намагаючись надати невимушеності своєму голосу. — Хіба що залишите свою візитівку в його конторі…

Віктор Констант злегка кивнув.

— Мабуть, я так і зроблю. А контора розташована…

— На вулиці Монторгей. Точного номера я не пам’ятаю.

Констант не зводив із жінки прискіпливого погляду.

— От і чудово, — нарешті мовив він. — Іще раз перепрошую за втручання. Я буду вам дуже вдячний, мадам Верньє, якщо ви перекажете вашому синові, що я його шукаю.

Не питаючи дозволу, він нахилився, узяв її руку, яка лежала на коліні, і підніс до своїх губ. Відчувши крізь рукавичку його подих та лоскотання вусів, Маргарита, сама того не бажаючи, аж подалася вперед, реагуючи на його дотик, і відразу ж збагнула, що цим мимовільним порухом виказала свої справжні почуття.

— На все добре, мадам Верньє! До побачення, пане генерале!

Із цими словами Констант різко вклонився й пішов. Тієї-таки миті вигулькнув офіціант і знову наповнив келихи. Дюпон вибухнув гнівом.

— Який нахабний і бундючний негідник! — прогарчав генерал, відкинувшись на спинку крісла. — Яка ганебна поведінка! Хто він такий, щоб так образливо поводитися з дамою!

— Образливо? Хіба ж він мене скривдив, Жорже?

— Цей фанфарон просто пожирав тебе очима!

— Правда? А я й не помітила. І взагалі, він видався мені нецікавим, — сказала Маргарита, не бажаючи, щоб Дюпон улаштував сцену ревнощів. — Будь ласка, не переймайся через мене.

— А ти, часом, не знаєш цього типа? — спитав Дюпон з несподіваною підозрою в голосі.

— Я ж сказала, що ні, — спокійно відповіла Маргарита.

— Але ж негідник знає, хто я такий, — наполягав генерал.

— Може, він просто впізнав тебе з газетних знімків, Жорже, — сказала вона. — Ти не береш до уваги те, що тебе знають багато людей. Забуваєш, наскільки відомою особистістю ти є.

Маргарита помітила, як під дією її обережних і вигадливих лестощів генерал дещо розслабився. Воліючи покласти край інциденту, вона взяла коштовну візитівку Константа за край і піднесла до полум’я свічки, поставлено! посеред столу. Якусь мить візитівка займалась, а потім ураз спалахнула — яскраво та сильно.

— На Бога, навіщо ти це робиш?

Маргарита підняла свої довгі вії, а потім знов опустила погляд на полум’я й дивилась на нього доти, доки воно не замерехтіло та згасло.

— Так буде краще, — сказала вона, струшуючи сірий попіл з рукавички в попільницю. — Забуто. І якщо граф справді є людиною, з якою Анатоль бажає мати справу, то для цього існує належне місце — з десятої ранку до п’ятої вечора в конторі мого сина.

Жорж схвально кивнув, і Маргарита з полегкістю завважила, що підозрілий вираз зник з його обличчя.

— А ти й справді не знаєш, чим займається твій хлопець сьогодні ввечері?

— Звісно, знаю, — відповіла вона з посмішкою, наче розповідаючи йому про розіграш, — але обачливість ніколи не завадить. Я дуже не люблю, коли розпускають плітки.

Генерал знову схвально кивнув. Маргарита хотіла, щоб він думав про неї як про жінку розважливу та надійну.

— Згоден, маєш рацію.

— Правду кажучи, Анатоль повів Леоні в оперу. Сьогодні — прем’єра найновішого твору Вагнера.

— Клята прусська пропаганда! — пробурчав Жорж. — Не треба було дозволяти цієї вистави.

— А опісля, наскільки мені відомо, він збирався повести сестру до ресторану чи кафе повечеряти.

— Не здивуюся, якщо це буде один з отих огидних богемних закладів на кшталт кафе «Де ля Пляс Бланш», ущерть забитих художниками та всілякою різношерстою публікою. — Генерал затарабанив пальцями по столу. — Забув, як зветься ще одна забігайлівка на бульварі Рошенуар… Її слід було закрити.

— «Ле Ша Нуар», — підказала Маргарита.

— Трутні та нероби, ось хто вони такі, — поважно заявив Жорж, захоплюючись новою темою. — Мазюкають якісь цятки на полотнах і називають це мистецтвом. Хіба ж то заняття для здорового дорослого чоловіка? Узяти хоча б отого бундючного нахабу, що мешкає у твоєму будинку. Теж один із них. От би зібрати їх усіх і добряче батогом відшмагати!

— Клод — композитор, а не художник, мій любий, — обережно завважила Маргарита.

— Трутні й паразити — ось хто вони такі! Завжди ниють і на все зляться. Барабанять по клавішах день і ніч. А батькові отого Дебюссі слід було б узяти лозину й добряче синочку всипати. Може, хоч трошки б розуму в голові додалося.

Маргарита заледве приховала усмішку. Оскільки Клод був однолітком Анатоля, то вона подумала, що до такого способу виховання вдаватися, мабуть, уже запізно. Утім, коли діти були ще малими, мадам Дебюссі аж надто щедро роздавала їм запотиличники й ляпаси, але належного впливу це чомусь не справило.

— Це шампанське таке добре, Жорже, — сказала Маргарита, змінюючи тему розмови. Вона простягла руку через стіл, взяла Дюпона за пальці, потім перевернула його руку долонею догори і з силою вп’яла свої нігті в її м’яку плоть. — Ти в мене такий розумний, так багато знаєш, — повільно мовила жінка, спостерігаючи, як гримаса болю на обличчі генерала змінилася на вираз блаженства. — Слухай, Жорже, замов іще пляшку й щось попоїсти, добре? Поки ми тут сиділи, я не на жарт зголодніла!

РОЗДІЛ 5

Леоні та Анатоля провели до окремого кабінету на другому поверсі бару «Ромен», вікна якого виходили на вулицю.

Повернувши Анатолю його піджак, Леоні зайшла в невеличку прилеглу вбиральню, щоб там умитись і причепуритися. Хоча її сукня й потребувала певного ремонту, яким зазвичай займалася служниця, дівчина сама впоралася з цією проблемою, приколовши відірвану облямівку, і одіж набула більш-менш пристойного вигляду.

Нахиливши люстерко до себе, Леоні глянула на своє віддзеркалення. Після панічної нічної втечі вулицями Парижа її обличчя й досі пашіло, а смарагдові очі яскраво виблискували у світлі свічок. Тепер, коли небезпека вже минула, уява Леоні почала малювати пережите яскравими барвистими фарбами — як дивовижну авантюрну пригоду. Швидко забулися спотворені ненавистю обличчя чоловіків, забувся власний переляк.

До простої вечері з телячих відбивних та смаженої картоплі Анатоль замовив два келихи мадери, а потім — червоне вино.

— Якщо не наїсися, то можна буде ще замовити грушеве суфле, — сказав Анатоль, відпускаючи гарсона.

Поки вони їли, Леоні розповіла Анатолеві все, що трапилось, — аж до того моменту, коли він її знайшов.

— Цікаві типи, ці абоненти, — сказав Анатоль. — Їхня мета — зробити так, щоб на території Франції виконували лише французьку музику. Іще 1860 року вони закидали Тангейзера[4] всіляким непотребом і зігнали його зі сцени. — Він стенув плечима. — Вважається, що насправді музика їх зовсім не цікавить.

— У чому ж тоді причина?

— Звичайнісінький шовінізм — от і все.

Відсунувши крісло від столу, Анатоль випростав свої довгі стрункі ноги й дістав із кишені жилетки портсигар. — Не думаю, що Париж іще коли-небудь наважиться на оперу Вагнера. Принаймні, не зараз.

Леоні на мить замислилась.

— А чому Клод подарував тобі два квитки на цю оперу? Хіба він — палкий прихильник мосьє Вагнера?

— Колись був, — відповів Анатоль, тицяючи цигаркою в срібну кришку портсигара, щоб ущільнити тютюн, — але зараз — уже ні. — Нахилившись, він витяг із бічної кишені коробку «Вестас» і чиркнув сірником. — Чудовий захід сонця, що його переплутали з прекрасною вранішньою зорею, — ось так Клод нещодавно схарактеризував творчість Вагнера. Хоча, даруйте, — глузливо додав Анатоль, ляснувши себе по лобі. — Я й забув. Тепер ми маємо величати його Клод-Ашиль.

Дебюссі, блискучий — хоча й суперечливий — піаніст і композитор, мешкав разом із батьками та родичами в тому самому багатоквартирному будинку на Рю де Берлін, що й родина Верньє. Навчаючись у консерваторії, він був одночасно і її кошмаром, і її найбільшою надією, хоч останнє викладачі неохоче визнавали. Однак у вузькому колі друзів його заплутане амурне життя приваблювало більше, аніж його творчість. Теперішньою фавориткою Дебюссі була двадцятичотирирічна Габріель Дюпон.

— Цього разу це серйозно, — повідомив по секрету Анатоль своїй сестрі. — Габі розуміє, що музика має бути на першому плані, і це його, звичайно ж, цілком улаштовує. А ще вона терпляче ставиться до його звички кожного вівторка щезати для відвідин салонів метра Маллярме, бо знає, що це поліпшує його настрій, який йому псує академія своїми безустанними кпинами та скаргами. Вони просто не розуміють його генія, бо вже старі й дурні.

Леоні здивовано підняла брови.

— А я гадаю, що Ашиль сам накликає на свою голову більшу частину неприємностей. Він надто швидко свариться з тими, хто міг би його підтримати. Він доволі гострий на язик і з легкістю готовий образити кого завгодно. Таке враження, що Клод навмисне намагається бути грубим, бундючним і важким у спілкуванні.

Анатоль зробив затяжку й не став заперечувати.

— Хоч ми з ним і друзі, — сказала Леоні, розбовтуючи вже третю ложку цукру в чашці з кавою, — але скажу чесно, я не можу не погодитися багато в чому з його критиками. Як на мене, його композиції є дещо розмитими й нечіткими. Вони… як це краще сказати… якісь бентежні. Звивисті та заплутані абощо… Часто я клопочу собі голову тим, що ніяк не можу впіймати лейтмотив. Таке враження, ніби слухаєш музику, занурившись у воду.

Анатоль посміхнувся.

— Ага! У тім-то й річ. Дебюссі каже, що слухач мусить «утопити» своє відчуття основної тональності. Він прагне музичними засобами висвітлити ефемерні й мінливі зв’язки між матеріальним та духовним світами, видиме й невидиме, а цього не можна досягти традиційними способами.

Леоні скорчила гримаску.

— Зазвичай такі велемудрі висловлювання не означають анічогісінько.

Анатоль проігнорував її зауваження.

— Клод уважає, що натяки, тонкі нюанси й невиразні образи є потужнішими, правдивішими та промовистішими за пряме твердження й безпосередній опис. Що цінність і сила далеких спогадів перевершують цінність і силу чіткої та свідомої думки.

Леоні іронічно посміхнулась. Їй дуже імпонувала вірність брата своєму другові, але вона ні на мить не сумнівалася, що зараз Анатоль дослівно повторював те, що не раз чув від Клода. Вона прекрасно знала, що, попри всю пристрасну апологетику творів свого друга, Анатоль охочіше слухатиме Оффенбаха й оркестр у Фолі Бержер, аніж твори Дебюссі, Дюка та будь-кого з їхніх друзів по консерваторії.

— Оскільки сьогодні ми ділимося таємницями, — додав Анатоль, — то зізнаюся, що минулого тижня я таки сходив на вулицю Де ля Шоссе Д’Антен і придбав примірник Клодових «П’яти поем» на вірші Бодлера.

Очі Леоні спалахнули роздратуванням.

— Анатолю, ти ж обіцяв матері цього не робити.

Брат знизав плечима.

— Та отож, але я не міг утриматися. Ціна була дуже помірною, до того ж фірма Беї надрукувала маленький наклад, лише сто п’ятдесят примірників. Тому я вважаю, що вигідно вклав гроші.

— Нам слід обережніше витрачати наші кошти. Маман розраховує на твою розважливість. Ми не можемо собі дозволити залазити в нові борги. — Вона помовчала, а потім додала: — Між іншим, а скільки грошей ми винні?

Їхні погляди зустрілися.

— Слухай, Леоні, припини. Тобі не слід перейматися нашими господарчими витратами.

— Але…

— Ніяких «але», — відрубав Анатоль.

Леоні набурмосилась і відвернулась.

— Ти поводишся зі мною наче з дитиною!

Брат розсміявся.

— От коли вийдеш заміж, тоді й набридатимеш своєму чоловікові безкінечними розпитуваннями про родинні фінанси, а доти тобі доведеться потерпіти… Однак даю слово, що віднині я не витрачу жодного су без твого дозволу.

— Не смійся з мене!

— І не те що су — навіть жодного сантима! — добродушно покепкував Анатоль.

Леоні ще трохи позлилась, а потім здалася.

— Дивись, ловлю на слові, — зітхнула вона. — Потім перевірю.

Анатоль урочисто перехрестився.

— Ось бачиш! Слово честі.

Якусь хвилинку вони мовчки всміхались одне одному, а потім веселий вираз зійшов з обличчя Анатоля. Він нахилився через стіл і ніжно накрив долонею маленьку руку сестри.

— Знаєш, манюню, якщо серйозно, то навіть не знаю, як виправдатися перед тобою за те, що я спізнився сьогодні на виставу й тобі довелося самій пережити ввесь цей жах. Ти мені пробачиш?

Леоні посміхнулася.

— Та я вже й забула.

— Я не заслуговую на таку шляхетність. А ти, до речі, поводилася дуже сміливо. Більшість дівчат на твоєму місці просто б розум стратили від ляку. Я пишаюся тобою. — Він відкинувся на спинку крісла й запалив цигарку. — Хоча може статися, що цей вечір іще повернеться до тебе неприємними спогадами. Зазвичай шок буває найсильнішим уже після самої події.

— Я не така вже й боягузка, — відказала Леоні з твердістю в голосі. Вона почувалася бадьорою та повною сил. Їй здавалося, що вона стала вищою, сміливішою, дужчою. І ніякого тобі пригнічення та розгубленості взагалі.

Годинник на камінній полиці відбив час.

— Але ж, Анатолю, раніше ти ніколи не спізнювався на підняття завіси.

Анатоль відсьорбнув коньяку.

— Завжди щось колись буває вперше.

Леоні підозріло примружила очі.

— А що завадило тобі прийти? Чому ти затримався?

Він неквапливо поставив пузатенький келишок на стіл і посмикав себе за навощені кінчики вусів.

Це ознака того, що він явно щось від мене приховує.

Очі Леоні звузилися ще більше, перетворившись на щілинки.

— Анатолю, я чекаю!

— У мене була домовленість зустрітися з клієнтом з іншого міста. Він мав прибути о шостій, але спізнився й затримався на довший час, аніж я розраховував.

— Таж на тобі вечірній костюм! Чи ти заїхав додому, перш аніж вирушити до палацу Гарньє?

— Я потурбувався про це заздалегідь і взяв свій вечірній костюм до контори.

Із цими словами Анатоль швидко підвівся, перетнув кімнату й смикнув за дзвоник, перериваючи розмову в самому її зародку. Не встигла Леоні поставити йому ще одне запитання, як з’явились офіціанти й заходилися прибирати зі столу, унеможливлюючи таким чином подальший діалог.

— Час відвезти тебе додому, — сказав Анатоль, узявши сестру під лікоть і допомагаючи їй підвестися з-за столу. — Спочатку я тебе проводжу до карети, а потім розрахуюся за вечерю.

За кілька хвилин вони вже стояли на тротуарі.

— Так ти зі мною не поїдеш?

Анатоль підсадив сестру всередину й защипнув клямку дверцят.

— Та, мабуть, зайду ще до «Ше Фраскаті», трохи перекинуся в карти.

Леоні відчула легенький панічний дрож.

— А що я мамі скажу?

— Поки ти приїдеш, вона вже спатиме.

— А коли ні? — заперечила дівчина, намагаючись відтягти мить від’їзду.

Анатоль поцілував її руку.

— Тоді скажеш, щоб не чекала на мене й лягала спати.

Піднісши руку вгору, він тицьнув візникові купюру й промовив:

— Рюде Берлін. — Потім відступив і ляснув долонею по бічній стінці кареті. — На добраніч, манюню. Зустрінемося за сніданком.

Ляснув батіг. Коні рвучко рушили з місця, брязнула упряж, гойднулися ліхтарі на кареті, зацокали підкови. Леоні опустила скло й висунулась у вікно. Анатоль стояв у калюжці тьмяного жовтого світла, яке кидали на тротуар шипучі газові лампи, а в повітрі танули тоненькі кільця диму від його цигарки.

Чому ж він не розповів мені про причину свого запізнення?

Вона все дивилася, не бажаючи випускати брата з очей, а карета торохтіла по вулиці Ку Мартен повз альма-матер Анатоля — ліцей «Фонтан», повз готель «Сен-Петербург», прямуючи до перехрестя з вулицею Сен-Лазар.

Перед тим як карета завернула за ріг, Леоні встигла побачити, що Анатоль щиглем викинув цигарку в стічну канаву й, обернувшись, пішов назад до бару «Ромен».

РОЗДІЛ 6

У будинку на Рю де Берлін було тихо.

Скориставшись власним ключем, Леоні ввійшла до квартири. У коридорі горіла олійна лампа, спеціально залишена для того, щоб освітлювати їй дорогу. Ключ від квартири Леоні поклала в порцелянову вазу, що стояла біля срібної таці для пошти, на якій не було ні листів, ні візитівок. Прибравши з підлокітника материну шаль, дівчина стомлено опустилась у фотель. Скинувши заляпані туфлі та шовкові панчохи, Леоні стала розминати отерплі пальці, розмірковуючи про дивну ухильність брата. Якщо в його діях не було нічого вартого осуду, то чому ж він запізнився до оперного театру?

Зиркнувши в коридор, Леоні побачила, що двері до материної кімнати зачинено, і ледь не вперше в житті вона пошкодувала про це. У компанії Маргарити вона часто почувалася пригніченою, теми материних розмов здавалися їй дріб’язковими та передбачуваними. Проте сьогодні дівчина залюбки б улаштувала нічні посиденьки з матір’ю.

Узявши лампу, вона пішла до вітальні. То була простора кімната, що займала ввесь фронтон будинку, і її вікна виходили на саму Рю де Берлін. Три великі вікна були зачинені, але ситцеві портьєри, що звисали від самісінької стелі аж до підлоги, залишили розсунутими.

Поставивши лампу на стіл, Леоні глянула вниз, на відлюдну вулицю. І раптом збагнула, що її аж до кісток пробирає холодний страх. Згадавши, що Анатоль зараз десь у місті, вона плекала надію, що з ним усе гаразд.

Нарешті думки про те, що могло з нею статися, почали поволі заповзати в її свідомість. Піднесений настрій, який підтримував дівчину впродовж усього вечора, поволі вивітрився, і ляк та непевність охопили її. Їй здалося, що кожна часточка її тіла й кожен нерв повняться спогадами проте жахіття, очевидицею якого вона стала.

Кров, ненависть і поламані кістки.

Леоні заплющила очі, але образи однаково чітко, як фотографії, закарбовані в її пам’яті, виринали один по одному в її свідомості. Сморід розбитих пляшок з екскрементами та гнилими овочами. Застиглі від жаху очі чоловіка, у груди якого встромили ножа, — коротка паралізуюча мить між життям і смертю.

На спинці фотеля висіла зелена вовняна шаль. Леоні огорнула нею плечі, прикрутила лампу й підібгавши ноги, згорнулася калачиком у своєму улюбленому кріслі.

Раптом з нижнього поверху крізь підлогу стали просотуватися звуки фортепіано. Леоні всміхнулася. Знову Клодові не спиться й він музикує. Вона зиркнула на годинник над каміном.

Дванадцята ночі з гаком.

Леоні було приємно думати, що не лише вона не спить на Рю де Берлін. У цій музиці Клода Дебюссі було щось заспокійливе та втішне. Зарившись глибше в складки шалі, дівчина впізнала виконуваний твір. То була «Діва-обраниця» — композиція, котру, як стверджував Анатоль, Дебюссі написав, маючи на думці Леоні. Утім, вона знала, що то хибне твердження. Клод-Ашиль сам колись розповідав їй, що для лібрето він використав поему Росетті, на яку того, своєю чергою, надихнув вірш мосьє Едгара По «Ворон». Проте хай там як, а цей твір запав Леоні в душу, і його неземні акорди точно збігалися з її нічним настроєм.

Раптом її свідомістю заволодів іще один спогад. Ранок того дня, коли відбувався похорон. Тоді, як і зараз, Ашиль без упину барабанив по клавішах. Сумні й веселі ноти проникали крізь підлогу, і Леоні почало здаватися, що ще трохи — і вона збожеволіє від його гри. Віяло з пальмового листка в скляній вазі для квітів. Важкий запах церковного ритуалу та смерті, що просякнув кожний куточок помешкання; аромат ладану й свічок, які палили, щоб забити всепроникний солодкавий запах тліну, що йшов від трупа, котрий лежав у закритій труні.

Ти явно переплутала те, що було, з тим, що є зараз.

Після похорону майже щоранку Анатоль став щезати з квартири ще до того, як уранішнє світло надавало навколишньому світові його звичних обрисів. І майже кожного вечора він повертався тоді, коли всі вже засинали. Якось його не було вдома цілий тиждень — і без жодних пояснень. Коли ж Леоні набралася сміливості й спи — тала, де він був, брат відповів, що їй не варто перейматися, бо то її не стосується. Вона припускала, що Анатоль проводить ночі, граючи в карти. А ще з пліток челяді їй було відомо, що його піддають велемовним анонімним прокльонам на газетних шпальтах.

Такий спосіб життя, звичайно, позначився на його зовнішності. Щоки Анатоля запали, шкіра стала тонкою та блідою. У його карих почервонілих очах оселилася втома, а губи потоншали й пошерхли. Леоні готова була піти на все, аби лише не бачити цього занепаду.

Тільки коли дерева на бульварі Малешерб стали вкриватися листочками, а на алеях парку Монсо знову зацвів рожевий та білий бузок, газетні напади на Анатоля раптово припинились. Відтоді його настрій покращився, а здоров’я зміцнилося. До Леоні змову повернувся той колишній старший брат, якого вона раніше знала й любила. І відтоді більше не було зникнень, ухилянь і напівправди.

До сьогоднішнього вечора.

Леоні раптом збагнула, що плаче. Похололими пальцями вона змахнула сльози й іще щільніше загорнулася в шаль.

Надворі вересень, а не березень.

Проте біль у серці Леоні не минав. Вона знала, що Анатоль збрехав їй. Тому вона залишилася вартувати біля вікна, заколисуючись музикою Дебюссі, що долинала знизу, та прислухаючись, чи часом не зашарудить у вхідних дверях ключ Анатоля.

РОЗДІЛ 7 17 вересня, четвер

Не розбудивши коханки, Анатоль обережно вибрався з крихітної орендованої кімнати. Намагаючись не потривожити інших мешканців пансіону, він, не взуваючи черевиків, став повільно спускатися вузькими запиленими сходами. На кожній площадці горів газовий пальник. Проліт за прольотом спускався він униз, аж поки не опинився в коридорі, що вів надвір.

Іще не зовсім розвиднілось, і Париж тільки-но починав прокидатись. Удалині було чути торохтіння коліс постачальницьких двоколок по брукованих вулицях. Вони розвозили свіжий хліб і молоко до кафе та барів, розташованих на вулиці Фобур Монмартр.

Анатоль зупинився, взувся й пішов далі. Вулиця Фейдо була безлюдною, і довкола він не чув ані звука, окрім клацання власних підборів по тротуару. Поринувши в думки, Анатоль швидко рухався до перехрестя з вулицею Сен-Марк, збираючись скоротити шлях і пройти крізь Пасаж де Панорама. Довкола не було жодної душі.

Його голову заполонили думки. Чи вдасться їм утілити свій план? Чи зможе він вибратися з Парижа непоміченим і не викликавши підозри? Попри недавні оптимістичні розмови Анатоля все одно гризли сумніви. Він знав, що від його поведінки в найближчі години й дні залежатиме їхній успіх або поразка. Леоні вже щось запідозрила, а оскільки її підтримка мала вирішальне значення для успіху задуманого, то Анатоль подумки проклинав ту низку подій, унаслідок котрих він запізнився до оперного театру, а також лиху іронію долі, яка проявилася в тому, що саме цей день абоненти вибрали для того, щоб улаштувати найкривавішу зі своїх витівок.

Анатоль глибоко вдихнув, наповнюючи легені вранішнім вересневим повітрям, просякнутим парою, димом та сажею великого міста. У солодких обіймах коханки він майже забув свою провину перед Леоні, але тепер це відчуття гострим ножем штрикнуло його в серце.

І він вирішив попри будь-що загладити свою провину.

Невмолима десниця часу гнала його додому, наче підштовхуючи в спину. Глибоко замислений, Анатоль прискорив ходу, відчуваючи захват і піднесення після недавньої ночі й несучи закарбовані в душі й тілі спогади про коханку — запах її шкіри, м’якість її волосся. Йому вже набридли безкінечна таємничість і доконечна потреба уникати прямих відповідей. Щойно вони опиняться далеко від Парижа, як відпаде необхідність інтригувати, вигадувати відвідини картярень, опіумних лігв або ж помешкань із лихою славою, зникне необхідність приховувати своє справжнє місцезнаходження.

Та обставина, що він не міг відповісти на нагінки в газетах, неабияк бентежила Анатоля. Анатоль підозрював, щодо цього доклався Констант. Заплямування його репутації шкодило як його сестрі, так і його матері. Він тільки й міг сподіватися на те, що коли таємне стане явним, він матиме досить часу, щоб обілити себе.

Коли Анатоль завернув за ріг, на нього налетів порив непривітного осіннього вітру. Щільніше загорнувшись у піджак, молодик пожалкував, що не взяв із собою шарфа. Перетинаючи вулицю Сен-Марк, Анатоль і досі був заглиблений у свої думки. Він розмірковував про прийдешнє, випустивши з уваги сьогодення, в якому він зараз жив.

Спочатку він не почув кроків позаду себе. То були дві пари ніг; пришвидшуючи ходу, вони скорочували відстань. Нарешті Анатоль насторожився та прислухався. Поглянувши на своє вечірнє вбрання, він збагнув, що являє собою легку й бажану здобич: неозброєний, самотній, та ще й із можливим виграшем у кишенях після вдало проведеної ночі в картярні.

Він пішов швидше. Кроки позаду теж прискорились.

Уже не сумніваючись, що його переслідують, Анатоль хутко рушив просто в Пасаж де Панорама, розраховуючи, що коли встигне вискочити на бульвар Монмартр, де в цей час кафе вже мають відчиняти свої двері постачальникам харчів, то там він буде в безпеці.

Кілька газових ламп іще кидали на вулицю своє холодне голубувате світло, коли він проходив повз засклені вітрини крамниць, які продавали штемпелі та подячні таблички для церкви, повз антикварний магазин, де продавався старовинний столик з облізлою позолотою й мистецькі витвори.

Чоловіки позаду нього не відставали.

Анатоль відчув гострий напад страху. Він опустив руку в кишеню, хапливо шукаючи бодай що-небудь, що можна використати як зброю для захисту, але не знайшов нічого.

Він пішов іще швидше, ледь долаючи бажання побігти. Краще не втрачати самовладання. Удавати, ніби все гаразд. Вірити, що встигне дістатися протилежного боку пасажу, де будуть свідки й де переслідувачі не матимуть змоги на нього напасти.

Та раптом позаду почулося швидке тупотіння — то переслідувачі побігли. У вітрині гравіювальника Штерна промайнула чиясь тінь, Анатоль різко крутнувся — і якраз учасно, щоб уникнути удару по голові. Кулак нападника по дотичній злегка зачепив його ліве надбрів’я, й Анатоль устиг завдати удару у відповідь. На нападникові була пласка вовняна кепка, а більшу частину обличчя затуляла чорна хустина. Діставши удар, він люто загарчав, але цієї миті хтось схопив Анатоля ззаду за руки, зробивши його беззахисним. Від першого удару, що припав у живіт, йому забило дух, а потім на його голову посипався град ударів — зліва, справа, знизу. Нападник завдавав їх з управністю боксера, і голова Анатоля теліпалася з боку в бік, а гострий біль пронизував усе його тіло.

Він відчув, як з розбитої брови стікає кров, але при цьому повсякчас крутився, і таким чином йому вдавалося пом’якшувати найжорстокіші удари. Обличчя незнайомця, котрий тримав його ззаду, теж було затулене хусткою, але він не мав на собі кашкета абощо, голену шкіру його черепа вкривали яскраво-червоні нариви й виразки. Анатоль рвучко підняв ногу та щосили хвицнув чоловіка п’ятою в коліно. Той верескнув від болю й на мить послабив хватку, чого було цілком задосить, щоб Анатоль ухопив його за комір і з розмаху гепнув об гострокутну колону в проході.

Після цього він кинувся вперед, намагаючись зім’яти другого нападника вагою свого тіла. Одначе той ухилився й завдав утікачеві скісного удару в голову. Анатоль не встояв на ногах і впав навколішки, але, падаючи, встиг махнути рукою та зацідити нападникові по ребрах, хоч удар вийшов несильним.

За мить він відчув, як два стиснуті кулаки загатили йому в шию. Від потужного удару Анатоль захитався й упав на лікті, однак, діставши ззаду копняка кованим черевиком, розпростерся на тротуарі. Підібгавши ноги до підборіддя й охопивши голову руками, він марно намагався хоч якось захиститися від побиття. Скільки ж я зможу витримати? — подумав він, коли на нього зусібіч посипались удари — по ребрах, по нирках, по руках…

— Гей, там! Що ви робите? — почувся чийсь голос.

Анатолеві здалося, що в темному кінці пасажу блиснуло світло.

— Я вас питаю!

На мить здалося, що час зупинився. Потім Анатоль відчув біля свого вуха гарячий подих одного з нападників. «Оце тобі невеличкий урок!» — злісно прошепотів незнайомець.

Потім Анатоль відчув, як зловмисник, хапливо помацавши його побите тіло, заліз рукою в кишеню жилетки й, різко смикнувши, відірвав від застібки батьківський кишеньковий годинник.

Нарешті до Анатоля повернувся голос.

— Сюди! Допоможіть!

Іще раз боляче заїхавши Анатолю по ребрах, від чого той аж зігнувся, як складаний ножик, двоє нападників кинулись у бік, протилежний тому, звідки мерехтіла лампа нічного сторожа.

— Допоможіть! — знову крикнув Анатоль.

Почулося човгання ніг і клацання металу об каміння — то старий сторож поставив лампу додолу й нагнувся, роздивляючись потерпілого.

— Мосьє, що тут сталося?

Анатоль сів — не без допомоги діда.

— Та нічого, усе гаразд, — мовив він, намагаючись відсапнути. Потім приклав пальці до ока й знову прибрав — вони були червоні від крові.

— Бачу, вас добряче відлупцювали.

— Та нічого, усе гаразд, — повторив Анатоль. — Просто невеличка рана.

— Мосьє, вас пограбували?

Анатоль відповів не відразу. Глибоко вдихнувши, він простягнув сторожеві руку, щоб той допоміг йому звестися. Проте не встиг він випрямитися, як різкий біль прострелив йому спину та ноги. Анатоль витримав паузу, поновив рівновагу й розігнувся. Потім зусібіч роздивився свої руки. Пальці були побиті й кривавили, а долоні змокріли від крові, яка налипла на них, коли він мацав розбиту брову. На кісточці теж була глибока рана, і біль від неї посилювався через те, що до скривавленої плоті прилипали брюки.

Якусь мить Анатоль постояв, відновлюючи самовладання, а потім розгладив і обтрусив одяг.

— Вони багато у вас забрали, мосьє?

Поплескавши себе по кишенях, Анатоль із подивом виявив, що його гаманець і портсигар на місці.

— Схоже, вони встигли лише відібрати мій годинник, — відповів він. Йому здалося, що його слова линуть звідкись іздалеку, бо він лише почав приходити до тями. Реальність поволі проникала в його свідомість і оволодівала нею. Це не було випадкове пограбування. Це взагалі було не пограбування, а «урок», як сказав один з нападників.

Відігнавши цю думку, Анатоль витяг купюру й устромив її між жовтими від тютюну пальцями старого.

— Я вдячний вам за допомогу, мій друже.

Сторож глянув на гроші й розплився в посмішці від приємної несподіванки.

— Ви такі щедрі, мосьє!

— Але прошу вас, нікому про це не кажіть, добре? А тепер, чи не могли б ви знайти мені екіпаж?

Старий шанобливо торкнувся краю капелюха.

— Як скажете, мосьє.

РОЗДІЛ 8

Леоні рвучко прокинулась і, спантеличена, зорієнтувалася не відразу.

Якусь мить вона не могла збагнути, звідки на ній вовняна шаль і чому вона лежить у кріслі у вітальні. Однак, поглянувши на свою порвану вечірню сукню, вона негайно все пригадала. Заворушення в палаці Гарньє. Вечеря з Анатолем. Колискові у виконанні Клода Дебюссі, які линули з нижнього поверху. Леоні глипнула на годинник марки «Севр» над каміном.

Чверть на шосту.

Похолонувши від страху й відчуваючи легке запаморочення, дівчина прослизнула до холу та пройшла коридором до дверей кімнати Анатоля. Як і двері материної спальні, вони теж були зачинені. Це трохи заспокоїло Леоні.

Її власна спальня розташовувалась у кінці коридору. Затишна й повна світла, то була найменша з приватних кімнат, хоча й комфортно мебльована в блакитних і рожевих тонах. Там були ліжко, шафа, комод, умивальник із блакитною порцеляновою мискою та глечиком, туалетний столик і стільчик із кігтеподібними ніжками й декоративною подушечкою.

Леоні скинула з себе засмальцьоване вечірнє вбрання, і воно впало на підлогу. Виступивши з нього, вона розв’язала нижні спідниці. Облямівка була сірою й відірваною в кількох місцях. Служниці доведеться чимало потрудитися, щоб полагодити її. Неслухняними пальцями Леоні розшнурувала корсет, розстебнула гачки рівно настільки, щоб викрутитися з нього, а потім кинула його на стілець. Трохи побризкавши в обличчя холоднючою водою, що лишилася від учорашнього вечора, вона накинула на себе нічну сорочку та знесилено заповзла в ліжко.

За кілька годин вона прокинулась від шуму, який зчинили слуги.

Збагнувши, що зголодніла, дівчина швидко встала, розсунула штори й розчинила віконниці. Денне світло повернуло сірий навколишній світ до життя. Леоні неабияк здивувалася, що після вчорашніх пристрастей Париж за її вікном аніскілечки не змінився. Причісуючись, вона уважно придивилась до свого відображення в дзеркалі, сподіваючись побачити на ньому сліди вчорашніх переживань. Одначе, на превелике розчарування, так нічого й не спостерегла. Їх просто не було.

Готуючись до сніданку, Леоні вдягла товстий парчевий халат зверху на білу нічну сорочку, зв’язала його стрічки навколо талії великим подвійним бантом і вийшла в коридор.

На порозі вітальні їй у ніздрі вдарив запашний аромат свіжозвареної кави; зробивши кілька кроків, дівчина зупинилася. За столом сиділи маман і Анатоль, що було досить незвично, бо найчастіше Леоні снідала на самоті.

Попри ранню годину материн туалет був бездоганний. Як і завжди, її чорне волосся було красиво закручене в шиньйон, а щоки та шия були напудрені. Мати сиділа спиною до вікна, але все одно — у безжальному світлі вранішнього сонця було добре видно найдрібніші вікові зморшки довкола її очей та рота. Леоні помітила, що на Маргариті було нове негліже — рожеве з жовтим бантом, — і зітхнула. Мабуть, іще один подарунок від отого бундючного Дюпона.

Що щедрішим він буде, то довше нам доведеться його терпіти.

Відчуваючи докір сумління за свої негарні думки, Леоні підійшла до столу й із більшим, аніж зазвичай, ентузіазмом цьомкнула матір у щоку.

— Доброго ранку, мамо, — сказала вона й повернулася, щоб привітати брата.

І спантеличено заціпеніла з широко розплющеними очима. Його ліве око напухло й запливло, одна рука була забинтована, а підборіддя являло собою суцільний синець, що переливався всіма веселковими барвами.

— Анатолю, що…

Проте той негайно перервав її.

— Я вже розповідав маман, як ми вчора опинились у самісінькому центрі отого безчинства в палаці Гарньє, — швидко мовив Анатоль, свердлячи сестру поглядом. — І як мені «пощастило» потрапити під чиюсь гарячу руку.

Леоні спантеличено уставилася на брата.

— Ця подія навіть зайняла першу шпальту «Ле Фіґаро», — сказала Маргарита, злегка постукавши по газеті пальцями з бездоганним манікюром. — Навіть страшно подумати, що могло статися! Тебе ж могли вбити, Анатолю! Слава Богу, що він там був і зміг про тебе потурбуватися, Леоні. Ось тут написано, що кілька людей загинуло.

— Не хвилюйтеся, мамо, лікар мене вже оглянув, — відказав Анатоль. — Так, вигляд дійсно страшнуватий, але насправді все не так уже й погано.

Леоні була розтулила рота, щоб щось сказати, але, спіймавши попереджувальний погляд брата, знову його закрила.

— Понад сотню заарештованих, — вела далі Маргарита. — Кілька загиблих! А вибухи?! І де — в палаці Ґарньє! Париж став нестерпним. У ньому панує беззаконня. Мені просто страшно в ньому жити.

— Нема чого боятися, маман, — нетерпляче перервала її Леоні. — Тобі важко судити, бо ти там не була. Зі мною все гаразд. А Анатоль… — Леоні зробила паузу й пришпилила брата поглядом до стільця, — Анатоль уже розповів тобі, що з ним теж усе гаразд. Ти сама себе накручуєш.

Маргарита слабо всміхнулася.

— Ти просто гадки не маєш, що таке материнські переживання.

— І не хочу мати, — стиха пробурмотіла сама до себе Леоні, беручи кусень білого хліба та щедро намащуючи його маслом і абрикосовим варенням.

За столом ненадовго запала тиша. Леоні час від часу кидала на Анатоля запитальні погляди, які він ігнорував.

Увійшла служниця з поштою на таці.

— Для мене є щось? — спитав Анатоль, роблячи жест ножем для масла.

— Для тебе — нічого, дорогенький: Нічого.

Маргарита здивовано взяла з таці грубенький кремовий конверт і уважно придивилася до поштової марки.

Леоні помітила, як материні щоки швидко зблідли.

— Вибачте, я ненадовго вийду, — сказала вона й, підвівшись, вийшла з кімнати, перш аніж діти встигли про щось запитати.

Щойно мати вийшла, як Леоні накинулася на брата.

— Що ж із тобою трапилось? — зашипіла вона. — Хутко розповідай, поки не повернулася маман.

Анатоль відставив філіжанку з кавою.

— Не хотів казати, але в мене виникли певні розбіжності з круп’є в закладі «Ше Фраскаті». Я чітко бачив, що він намагається надурити мене, але припустився помилки — поскаржився на нього директорові.

— І що?

— А те, — зітхнув Анатоль, — що мене вивели з приміщення. І не встиг я пройти й сотні ярдів, як мене наздогнали двоє бандитів.

— І їх послали за тобою з клубу?

— Гадаю, що так.

Леоні недовірливо витріщилася на брата, підозрюючи, що той щось явно недоговорює.

— А ти часом грошей їм не заборгував?

— Та трохи, але… — Він стенув плечима, і на його обличчі знову з’явилася гримаса невдоволення. — Те, що ця халепа стала наче вінцем усіх тих негараздів, які переслідували мене впродовж року, наводить на думку, що краще мені було б занишкнути на тиждень-два, — додав Анатоль. — Зникнути з Парижа, поки не вгамується вся ця метушня.

У Леоні від здивування витягнулось обличчя.

— А як же я буду без тебе? І куди ти поїдеш?

Анатоль поставив лікті на стіл і стишив голос.

— Я маю одну задумку, мала, але мені знадобиться твоя допомога.

Вона й думати не хотіла, що брат кудись поїде, навіть на кілька днів. Залишитися наодинці з матір’ю й отим занудливим Дюпоном?! Ні, тільки не це! Леоні налила собі ще чашку кави й кинула в неї три ложечки цукру.

Анатоль торкнувся її руки.

— Ти допоможеш мені?

— Звісно, допоможу, чим зможу, але…

Цієї миті у дверях показалася мати. Анатоль відсахнувся й притис до рота палець. Маргарита тримала в руці конверт і лист. Її яскраво-рожеві нігті чітко вирізнялися на тлі кремового поштового паперу.

Леоні почервоніла.

— Люба моя, не треба так переживати, — мовила мати, підходячи до столу. — Ти розчервонілася, як проста продавчиня. Це майже непристойно. Учися стримувати свої емоції.

— Даруй, мамо, — відповіла Леоні, — однак ми з Анатолем хвилюємося, бо подумали, що ти отримала якусь погану новину.

Маргарита нічого не відповіла, а лише невідривно дивилася на конверт.

— Від кого цей лист? — нарешті спитала Леоні, побачивши, що мати явно не поспішає відповідати. Схоже було, що вона на якусь мить узагалі забула про їхню присутність.

— Мамо! — озвався Анатоль. — Може, тобі щось принести? Тобі погано?

Мати підняла на нього свої великі карі очі.

— Дякую, милий, не треба. Я була дещо спантеличена — та й годі.

Леоні зітхнула.

— Від кого — цей — лист? — роздратовано повторила вона, наголошуючи кожне слово так, наче зверталася до нетямущої дитини.

Нарешті Маргарита опанувала себе.

— Це лист із маєтку Домен де ля Кад, — тихо відповіла вона. — Від твоєї тітки Ізольди. Удови мого зведеного брата Жуля.

— Що?! — скрикнула Леоні. — Мого дядька, що помер у січні?

— Треба казати «пішов у кращий світ», «упокоївся». «Помер» — звучить надто грубо, — поправила Маргарита доньку, хоча Леоні відчула, що зробила вона це аж надто щиро. — Утім, як не кажи, а сенс один: помер.

— А чому ж вона написала тобі задовго після цієї події?

— Та загалом вона кілька разів писала — принагідно, — відповіла Маргарита. — Один раз із нагоди їхнього шлюбу, а другий — щоб сповістити мене про смерть Жуля та подробиці його поховання. — Маргарита на мить замовкла. — Шкода, що я тоді хворіла й не змогла поїхати. Та й січень — не найкращий час для подорожей.

Леоні чудово знала, що мати ніколи б не поїхала до маєтку неподалік містечка Рен-ле-Бен, де вона народилась і виросла. І справа тут не в обставинах і не в порі року, а в тому, що мати та її зведений брат ворогували.

Про історію цієї ворожнечі їй досить докладно розповів Анатоль. Батько Маргарита, Гі Ляскомб, одружився рано й похапцем. Коли за шість місяців його перша дружина померла під час пологів, народивши йому сина Жуля, Ляскомб негайно віддав його на виховання гувернанткам і наставникам, а сам повернувся до Парижа. Гі оплачував навчання сина та підтримання родинного маєтку в належному стані, а коли Жуль досяг повноліття, то призначив йому пристойне річне утримання. Проте цим і обмежилась його батьківська увага.

Тільки в старості дід Ляскомб одружився вдруге, але все одно й далі провадив так само безпутне життя. Свою покірливу дружину та крихітну доньку він відправив до маєтку Домен де ля Кад і відвідував їх тільки тоді, коли мав відповідний настрій. Зі зболеного виразу, який щоразу з’являвся на обличчі Маргарита, щойно вона згадувала своє дитинство, Леоні втямила, що те дитинство навряд чи було щасливим.

Дід Ляскомб і його дружина загинули однієї ночі, коли перекинулася їхня карета. Коли ж прочитали заповіт, то виявилося, що всю свою маєтність Гі заповів Жулю, а власній дочці не залишив ані копійки. Маргарита відразу ж подалася на північ, до Парижа, де в лютому 1865 року вийшла заміж за Лео Верньє — ідеаліста й революціонера. І відтоді всілякі стосунки між нею та зведеним братом припинилися, бо Жуль був прибічником віджилого «антинародного режиму».

Леоні зітхнула.

— Чому ж вона тоді написала тобі? — наполегливо спитала вона.

Маргарита знову кинула погляд на лист, наче й досі не вірячи до кінця його змісту.

— Це запрошення для тебе, Леоні. Щоб ти з’їздила туди в гості. Тижні на чотири, не менше.

— Що?! — верескнула Леоні та спробувала вихопити листа з материних пальців. — Коли?

— Люба, будь ласка, заспокойся.

Утім, дочка її не слухала.

— А тітонька Ізольда не дала хоч якогось пояснення, чому вона надіслала таке запрошення саме зараз, га?

Анатоль запалив цигарку.

— Можливо, вона хоче компенсувати той брак родинного спілкування, винуватцем якого був її чоловік?

— Усе може бути, — відповіла Маргарита, — хоча в листі зовсім не йдеться про мотиви запрошення.

Анатоль усміхнувся.

— Такі речі зазвичай не довіряють паперу.

Леоні склала руки на грудях.

— Безглуздо навіть припустити, що я прийму запрошення здійснити візит до тітки, з якою навіть не знайома, та ще й на такий тривалий час — цілий місяць! До того ж, — додала вона войовничим голосом, — ще мені бракувало поховати себе в провінції, де доведеться вислуховувати нудні спогади якоїсь бабці!

— Та ні, Ізольда ще зовсім молода, — сказала Маргарита. — Набагато молодша за Жуля; гадаю, їй зараз і тридцяти немає.

На мить за столом запала тиша.

— Я не збираюся приймати це запрошення, — нарешті озвалася Леоні.

Маргарита зиркнула через стіл на сина.

— А ти що порадиш, Анатолю?

— Нікуди я не поїду, — рішучіше повторила Леоні.

Анатоль осміхнувся.

— Не вередуй, сестричко. Тобі хіба не кортить провести відпочинок у горах? Та це ж те, що треба! Ти ж мені ще того тижня казала, що тобі набридло міське життя й ти хотіла б відпочити на селі!

Леоні ошелешено зиркнула на брата.

— Так, казала, але ж…

— Зміна декорацій допоможе тобі підняти настрій. До того ж погода в Парижі зараз просто нестерпна. То сильний вітер з дощем, то спека, як у Сахарі.

— Та я не заперечую, одначе…

— А ще ти казала мені, що прагнеш пригод, але коли випадає шанс, то відразу ж знічуєшся й не можеш ним скористатися.

— Проте тітонька Ізольда може виявитись особою вкрай нестерпною. Та й чим я займатимусь у селі? Там же зовсім нема чого робити. — Леоні кинула на матір викличний погляд. — Ти ж завжди розповідала про цей маєток лише недоброзичливим тоном, мамо.

— То було давно, доцю, — спокійно відповіла Маргарита. — Можливо, зараз усе змінилося.

Тоді Леоні спробувала відкараскатися від поїздки в інший спосіб.

— Але ж ця подорож забере чимало днів. Як же я поїду так далеко? Без супутника чи супутниці — ніяк!

Маргарита затримала погляд на доньці.

— Еге ж, звісно, ніяк. Утім, сталося так, що вчора ввечері генерал Дюпон запропонував мені поїхати з ним на кілька тижнів до долини річки Марни. Я б не хотіла нехтувати цим запрошенням…. — Раптом вона замовкла й повернулася до сина. — А чи не погодишся ти, Анатолю, супроводжувати Леоні на південь?

— Певен, що зможу виділити кілька днів.

— Але ж, маман… — хотіла була заперечити Леоні.

Брат не дав їй договорити.

— Загалом, я щойно сказав сестрі, що волію на кілька днів поїхати з міста. Отже, маємо нагоду поєднати ці два бажання. І всі будуть задоволені. До того ж, — Анатоль по-змовницьки зиркнув на сестру, — якщо тобі, мала, уже так кортить поїхати з Парижа й побути на самоті в незнайомому оточенні, то я певен, що тітку Ізольду вдасться умовити, щоб вона й мене запросила до себе в гості.

Нарешті Леоні дійшло, куди хилить Анатоль.

— Ага, он як! — сказала вона.

— Так ти зможеш виділити тиждень-другий, Анатолю? — наполягала мати.

— Для моєї сестрички — що завгодно, — відповів він. І посміхнувся, звертаючись до Леоні. — Якщо бажаєш прийняти запрошення, то я — до твоїх послуг.

Леоні відчула поколювання в шиї: то були перші ознаки радісного збудження. Бути в селі й ходити, куди заманеться! Дихати незабрудненим повітрям! Мати змогу читати, що хочеш, коли хочеш, і не боятися при цьому критики й докорів!

А поруч — Анатоль!

Вона зробила паузу, щоб мати не здогадалася, що вони з братом змовилися. Те, що матері байдуже до маєтку Домен де ля Кад, іще не означає, що байдужість не зміниться зацікавленістю. Леоні скоса глянула на красиве й побите обличчя Анатоля. Їй здавалося, що всі його негаразди вже в минулому. Проте вчора ввечері вона переконалася, що помилилась.

— Гаразд, згода, — відповіла Леоні, відчуваючи, як запалали її щоки. — Я згодна, якщо Анатоль супроводжуватиме мене й побуде в маєтку, поки я не звикну. — Вона повернулася до матері. — Мамо, напиши, будь ласка, тітоньці Ізольді, що ми залюбки приймаємо її запрошення.

— Я надішлю їй телеграму, щоб остаточно домовитися про дату вашого приїзду.

Анатоль задоволено вишкірився й підняв філіжанку з кавою.

— За майбутнє! — проголосив він тост.

— За майбутнє, — розсміялася сестра. — І за маєток Домен де ля Кад.