Ключ від Позасвіття

Розділ тринадцятий

— Я знайшов твої сережки, — сказав Лінус і відкусив великий шматок бутерброда.

Він вийняв з кишені блискучі прикраси й поклав на стіл.

Мама розквітла.

— Це ж треба! Дякую, Лінусе! Де вони були?

— На підлозі, — відповів Лінус і крадькома підморгнув Ліннеї.

І не збрехав. Він справді знайшов їх на підлозі. Просто не сказав, що вони лежали в купці попелу, яка залишилася від гігантського пацюка-злодія. А попіл підмів і викинув у сміття.

Вони сиділи втрьох за кухонним столом і снідали. У вікна світило сонечко. На вулиці заповідався славний літній день. Лінус доїдав четвертий бутерброд, а шлунок все був ніби бездонна діжка.

— Я боялася, що ти й сьогодні будеш голодний. Добре, що сьогодні тобі вже краще.

— Так, я знову почуваюся добре, — згодився Лінус, беручись за п’ятий бутерброд.

У мами під очима темніли кола, й вона ніяк не могла побороти позіхання.

— Вибач. Не розумію, чому я сьогодні зовсім не виспалася.

Вона потерла очі.

— Може, це від свіжого повітря, — сказав Лінус, хоча він добре знав, від чого в неї така втома. Не міг же він їй сказати, що вчора їй підсипали цілу купу снодійних таблеток. Це викликало б нові запитання, на які він не зміг би відповісти.

Він вирішив, що нічого не розповість. Особливо мамі. Вона переживатиме, хоч він зараз з нею вдома і в безпеці. Тоді вона точно більше ніколи з нього очей не зведе, а він цього не хотів би. Тож Лінус ретельно приховав усі сліди свого перебування в Позасвітті. Рани на руках він заховав довгими рукавами сорочки, побиті ноги прикрив джинсами.

Мама ковтнула кави й подивилася на нього.

— Але не схоже, щоб ти дуже добре почувався, — зморшка в неї на лобі стала глибша. — Упевнений, що з тобою все гаразд?

— Авжеж, усе чудово! — усміхнувся Лінус. — Просто була виснажлива ніч.

Він знову змовницьки подивися на Ліннею. Вона сиділа, як і завжди, зі своїм відсутнім поглядом. Але тепер Лінус знав: вона чує. За цими відсутніми очима була та, що чула. Від цього йому стало жарко в грудях.

— Ми з Ліннеєю підемо в сад після сніданку. Я обіцяв їй дочитати книжку.

— Лінусе…

Мама була дуже серйозна. Вона поклала долоню на його руку.

— Слухай, я вчора помітила, що тобі не подобається у Тракеборгу. Якщо тобі тут погано, ми можемо не залишатися. Я зателефоную Генрієті й скажу, що ми повертаємося додому.

— Ні, ми залишаємося, — відповів він зі щирою усмішкою. — І знай: я більше не боюся. Навіть павуків.

Як же добре знову вийти під небо свого світу! Лінус аж здивувався, коли це усвідомив. Тішила навіть така звичайна річ, як пісня знайомої пташки чи шелестіння яблуневого листя. Він не пам’ятав, чи відчував коли-небудь таке полегшення. Тепер, коли все закінчилося, йому з плечей наче зняли важезний тягар. Здавалося, хлопець міг би злетіти. Зі Щуром покінчено, Ворота замкнено. Усе так, як має бути.

— Ти готова? — запитав він Ліннею і розгорнув книжку. Відповіді не було, але він і не потребував її. Знав-бо, що вона слухає.

Вони читали більше години. Коли до кінця залишалося кілька сторінок, від дороги почулися якісь звуки. Арон прийшов. На плечі він тримав косу.

Поки Арон пробирався через високу траву, Лінус зауважив на його обличчі тривогу. Але, побачивши Лінуса та Ліннею, Арон заспокоївся.

— Привіт, дітки! — усміхнувся він обом.

— Добридень, Ароне!

Лінус відклав книжку.

— Я прийшов травичку покосити. І подивитися, як тут у вас справи.

Арон помовчав, ніби добираючи слова. Він тяжко сів у траву й потягнувся рукою за високою стеблинкою.

— Я сьогодні погано спав, — задумано глянув він на Лінуса. — Мені все здавалося, що щось не так. Буцімто з вами щось має статися в цьому жахливому будинку.

Він кинув погляд на облізлий фасад і моргнув.

— Дивно, — буркнув старий. — Зараз він якийсь інакший. Не такий похмурий.

Тепер настав час Лінусові здивувати Арона. Йому було цікаво, що той скаже на його розповідь. Якщо взагалі щось скаже. Але Арон має право знати, що сталося з Вільгельмом.

— Ароне, — почав Лінус тихенько, — насправді цієї ночі дещо сталося. Але я не впевнений, що ви мені повірите.

Обличчя Арона зморщилося ще більше.

— Ти можеш дати мені шанс.

І тоді Лінус почав розповідати. Аронові очі ставали все більші, але він жодного разу не перебив і нічого не спитав. Коли Лінус дійшов до зустрічі з Вільгельмом, обличчя старого стало дуже сумне. Він опустив очі й слухав далі, аж поки Лінус дійшов до завершення всієї історії. Він майже закінчив, коли з будинку вийшла мама. Вона махнула рукою і підійшла до них.

— Тож, схоже, нам більше не доведеться непокоїтися через щурів у будинку! — сказав Лінус голосніше, щоб і вона почула.

Арон кивнув.

— Ти маєш якось зайти до мене на сік із булочкою. Ми тоді могли б докладніше обговорити цю справу. Я маю на увазі, щури — це серйозні шкідники, — усміхнувся він, коли мама кинула на них здивований погляд.

— Доброго ранку, Ароне! — усміхнулася вона.

Арон тяжко встав і простягнув руку.

— Вітаю! — відповів. — Як ваші справи?

— Та трохи стомилася, але все гаразд. Он яка погода чудова!

Вона роззирнулася.

— Так, а я оце подумав, що треба у вас траву покосити, — нагнувся Арон по косу.

— Я завезу Ліннею в будинок, — мовив Лінус. — Ароне, я залюбки зайшов би до вас трохи згодом.

Арон кивнув і усміхнувся, а Лінус покотив Ліннеїн візочок через траву. Арон з мамою залишилися стояти в саду.

— Чудові у вас діточки, — сказав Арон.

Мама широко всміхнулася.

— Знаю.

— Я маю показати тобі одну картину, — сказав Лінус Ліннеї.

Він закотив візочок у будинок і зупинився у просторому холі.

— Не знаю, звідки вона взялася. Можливо, з Позасвіття, але Межі вона не зашкодить.

Він підійшов до прихованих за сходами дверей. У кімнаті пахло пилом і старим затхлим повітрям. На вигляд усе було як раніше. Порожньо, темно, під стінами — вкриті папером картини.

— Це та картина, яка змінилася, — він підкотив візочок і поставив його перед картиною, щоб Ліннея теж могла бачити.

— Цікаво, що на ній намальовано зараз. Готова? — запитав хлопчик і зняв папір.

Кімната сповнилася світлом. У рамі було не полотно, а красиве барвисте вікно — Лінус бачив такі в старих церквах. Дрібні пластинки кольорового скла разом створювали зображення. З одного боку — Ліонора в профіль, навколо її рук танцює вогонь. З іншого боку — навпроти неї — чоловік. Пісочного кольору волосся зібране в хвостик, зелені очі світяться, вік визначити неможливо.

То був Вільгельм.

Він тримав у руці ключ. Точнісінько такий, як до Воріт у Позасвіття, тільки білий.

Раптом вікно змінилося. Різнобарвне скло стало прозоре, за ним постав сірий краєвид, ніби вкритий попелом. Тут і там палають високі, як дерева, смарагдово-зелені вогні. У вогнях зневажливо посміхаються якісь обличчя. На обрії він впізнав червоно-буру гору. Сантіона. І на вершині щось сидить. Величезна фігура з дикого зеленого полум’я. Місто, здавалося, хитається під його вагою.

Лінус не розумів, що саме означають ці сцени, але було очевидно: вони демонструють лиховісну картину майбутнього.

Освітлення в кімнаті змінилося. З-під рамки картини виповзла тінь. Якийсь темний силует. Він став посередині картини. Лінус відчув, що тінь дивиться на нього. Несподівано картина затремтіла. Силует потягнув руку до дітей, полотно картини розірвалося від одного боку рами до іншого. Скидалося на те, що рука виривається з картини. Серце в Лінуса шалено закалатало, він відпустив картину й відступив назад. Ледь не перечепився об Ліннею. Картина перестала труситися і впала долілиць. За нею була просто стіна — ніяких темних силуетів, ніяких рук. Усе це було лише на картині.

Лінус обережно підняв картину разом з паперовим аркушем і приставив до стіни. Кілька хвилин вагався, зважував за і проти. Потім глянув на Ліннею.

— Я мушу подивитися ще раз, — прошепотів він. — Мені треба знати, що буде далі в Позасвітті.

Він простягнув руку й взявся за один куток паперу. Повільно підняв. Потроху, сантиметр за сантиметром відкривав поверхню картини. Темний силует зник. Полотно ціле. Ліонора і Вільгельм стоять навпроти.

Але цього разу біля Ліонори був ще дехто. Хлопчик із чорним ключем на шиї.

Лінусу перехопило подих.

Він побачив себе самого.