Розділ X Острів Асмодея

...мені треба в пекло. Але я залюбки візьму з собою твій поцілунок.[51]

Г. Гессе. Степовий вовк


Софія відчувала, що сон вже сьогодні до неї не повернеться, проте вперто не хотіла розплющити очі. Так, мовби лежачи з заплющеними очима, могла накликати свій сон знову. Ніч не принесла її тілу анітрохи відпочинку. Здавалося, втома тепер була ще більшою і пекучішою, аніж звечора... Хоча Софія й не могла впевнено сказати, яка зараз пора дня — ще ніч, вже ранок чи знову вечір.

Врешті, повіки її неквапно піднялись догори. Жінка побачила перед собою високу склепінчасту, як у храмі стелю, що збігала ввись кам’яними ребрами різьблених і оздоблених золотом арок. Втім, це не була стеля храму. Точніше, християнського храму... Софія добре знала, що це був храм зла. Чи не найбільшого на землі.

Зібравши сили, вона поволі підвелася з ложа. Страшенно пекла шкіра на спині, десь біля шиї. Отже, він знову залишив малюнок на її тілі... Щоночі їй вдавалося знечулити себе своїми відьомськими вміннями, аби він пестив, робив боляче і проникав лише у її тіло, але не в неї саму. Втім, після того, як цей демон вгамовував свою пекельну пристрасть і відчуття до неї поверталися, Софія помічала на шкірі нове зображення. Часто воно ще кровило і завдавало нестерпних мук... От як зараз. Тільки вона не бачила, який малюнок болів їй цього разу. Містична потвора, квітка чи якийсь пекельний знак.

Іноді Софія намагалася пригадати, яким чином потрапила в полон, а потім стала коханкою Короля болю. Того самого таємничого й могутнього вельможі, за яким колись, будучи ще дівчиськом, спостерігала у венеційському палаці зі свого сховку того, що міг наказувати найсильнішим монархам світу.

Попрощавшись в Познані з Христофом, Софія спробувала знайти для себе в тому місті яку-небудь службу. Її взяли допомагати на кухні в Середмісті, і вона, отримавши врешті дах над головою, їжу й сяку-таку платню, старалася як могла. Тут вже й свататись до неї почали. Молодий коваль і місцевий рибалка-вдівець запалали до Софії пристрастю й понад усе хотіли бачити її своєю дружиною. Дійшло навіть до бійки. І вже в той час, коли вона мала б обрати між цими двома собі чоловіка або з нічим спровадити обидвох, Софія дізналась, що монастир неподалік міських мурів оточили люди, одягнені в сіру барву. Від цієї звістки в неї схололо серце і вона почала поспіхом збиратись. За якусь годину Софія вже була поза містом, бредучи кудись навмання, лиш би подалі від Сірого Братства.

За кілька тижнів разом з купцями вона дісталася Гданська. Тут знову довелося ламати собі голову, як заробити хліба, але тепер Софія і не думала гнути спину на службах. Згадавши про свої відьомські вміння (хоч по щирості й ніколи про них не забувала) жінка ворожила морякам у порту, що відправлялися в далеке плавання, продавала заговорене зілля тим, хто страждав від нерозділеного кохання, а також лікувала від різноманітних болячок та сверблячок, які, бувало, допікали міщанам. Гроші за це отримувала кращі, аніж працюючи на кухні, хоча й ризик був більший. За чарівництво можна було втрапити й на вогнище.

Та сталося дещо гірше. Одного разу в порту до неї сам підійшов високий худорлявий чоловік, одягнений в капітанську одіж, і попросив розповісти, що чекає на нього в плаванні. Він торкнувся її руки, і Софія похолола з жаху. Посеред літа його пальці були холодні, мов шматки льоду. Зате в очах незнайомця горіло полум’я, мовби це були не очі, а вікна в пекло.

Софія спробувала кинутись навтьоки, але ноги підкосились, і вона безсило впала на землю до його чобіт. Незнайомець хвилину дивився на її нерухоме тіло, а тоді простяг над ним долоні. В наступну мить, якась невидима сила підняла її з долу і притягнула до нього.

— Ти відьма, а отже мусиш бути зі мною, — промовив він.

Того ж дня вона опинилася в його палаці на острові посеред моря, гостроверхому, збудованому просто посеред скель, до яких боялися наближатися кораблі з найвідважнішими капітанами на борту.

Для тілесних забав у демона були два окремі покої. В перших його обраниця відчувала неземну насолоду. Тут були квіти, курилися пахощі, які шалено збуджували, солодкі фрукти з далеких земель і шовкова постіль. Жоден чоловік ніколи не подарував Софії навіть сотої частини тих насолод, які вона відчула тут. Хвилі блаженства пробігали її тілом, як морські хвилі пробігають від горизонту до берега. Вмираючи від сорому, вона хтиво, як кішка, вигиналася і благала ще...

Другі були призначені для болю. Тут, після насолоди, жінки, яких обирав господар палацу, зазнавали пекельних страждань... Саме тут на їхніх тремтячих тілах він гарячим залізом випікав свої химерні знаки.

При згадці про цю кімнату Софія здригнулась. Як же добре, що він досі не зауважив її вміння відсторонюватись від свого тіла й впадати у безпам’ять під час його диявольських втіх.

Цікаво, хто всі ті інші, що були до неї? Де вони тепер? Чи вдалося котрійсь вижити? І що чекає на неї?..

Софія хитнула головою, мовби відганяючи лихі думки, і звелася врешті з ліжка. В одній сорочці вона підійшла до вікна. Звідти, як завжди, виднілися ряди гострющого каміння, за яким тягнулося сіро-зелене море. Здалеку насувалися грозові хмари. От-от мав розпочатися шторм. Софії подумалось, що навіть якби вона дивом втекла з цього диявольського палацу, то найпевніше б загинула десь на безлюдному березі. Від безвиході охопив відчай, а з очей хлинули сльози.

Піднісши до обличчя долоні, вона з раптовою несамовитістю вп’ялася у нього нігтями і задоволенням відчула, як по шкірі потекла кров. «Я збожеволіла, — промайнула в неї думка, — ось що стається з усіма його наложницями». Вона відірвала руки від скривавленого обличчя і голосно засміялась.

— Але ж божевілля — це свобода! — вигукнула вона, — божевілля — це розкіш! Розкіш!!!

Від свого пориву, жінка втратила рівновагу і, не втримавшись на ногах, упала на підлогу.

— Ні, існує ще більша розкіш... — прошепотіла вона, глянувши невидючим поглядом у вікно, за яким щораз більше розбурхувалось море, відкликаючись на поклик грозових хмар, — розкіш, яка звільнить мене з цього рабства назавжди. От тільки цікаво, чи відьми можуть заподіяти собі смерть? Забула про це запитати, коли переймала знання. Але можна з’ясувати... Треба тільки знайти для цього підходяще знаряддя, наприклад ніж. Довгий, гострий ніж...

Софія уявила, як пронизує себе сталевим лезом, і знову засміялася. В наступну мить вона вже заходилася шукати ножа по кімнаті, втім, схоже, такі її бажання хтось зумів передбачити. Жодної бодай найменшої зброї тут не було. Та раптом погляд Софії впав на двері до її покоїв. Уперше вона помітила, що ті були незамкнені.

Страх і цікавість — ці одвічні риси, що присутні людині за будь-яких обставин, почали підштовхувати її вперед. З того боку тягнувся довгий вузький коридор, освітлений тьмяними ліхтарями, в кінці якого виявилися ще одні важкі обковані залізом двері. Знову піддавшись цікавості, Софія натисла на них, і несподівано ці також прочинились. Зсередини війнуло холодом...

За дверима виявилася велетенська похмура зала з чималим кріслом посередині, яке нагадувало королівський трон. Навпроти трону був головний вхід, обрамлений гігантським, до самої стелі, порталом. За ним несподівано почулися кроки і чиїсь голоси. Софія вже хотіла кинутись назад до дверей, проте ті виявились задалеко. Непомітно для себе, роззираючись довкола, вона опинилася біля протилежної від них стіни. Її очі в паніці шукали сховку, і, здавалось, за мить до того, як хтось рвучко прочинив головний вхід, вона шмигнула за велетенську колону.

— Я ніколи не пробачаю таких безглуздих людських дурниць! — почувся гнівний голос Асмодея.

Він був одягнений зараз так само, як багато років тому у Венеції, коли Софія вперше його побачила. Темно-червоний джуббоне, плащ і оздоблена коштовностями скьявона на поясі.

— Ніколи не пробачаю! — повторив він.

Слідом за ним зайшов чоловік у барві Сірого Братства і зупинився майже при самих дверях. Голова його була смиренно похилена, як у слуги, що чекає покарання. Позаду нього стояли ще дві постаті в однакових чорних плащах і накинутих на голову каптурах.

— Смиренно прошу пробачення, володарю, — промовив незнайомець у сірому.

— Ніколи не сумнівався у твоїй відданості, Губерте, — відповів той, — але останнім часом ти мене розчаровуєш. Як можна було дозволити вкрасти королівське дитя просто у вас з-під носа? Кого ти набрав у своє Братство?

— Запевняю, володарю, всі вони віддані ваші слуги. Однак, розпорошені по цілій Європі...

— І що?

— Через це бракує злагодженості в діях... Загін, який оточив монастир у Познані...

— Ці телепні?!

— Вони всі покарані, володарю! Цей загін не зміг передати іншим звістку про зникнення дитини з обителі, аби ті перехопили втікачів... — поспіхом пояснював Губерт, відчуваючи, що терпіння володаря от-от закінчиться.

— Даю тобі ще два місяці, — проказав той у відповідь, — щонайбільше — три... Якщо до перших снігів донька Сігізмунда не буде на цьому острові, обіцяю, ти пошкодуєш, що народився на світ.

Губерт схилився в поклоні.

— І Чаша також повинна бути тут. Доставити її сюди негайно!

Не сміючи випрямитись, чоловік у сірому кивнув.

— А тепер забирайся геть...

Губерт миттю виконав і цей наказ.

Король болю поволі пройшов важкими, наче свинцевими кроками через всю залу і сів на свій трон. Двоє в каптурах і плащах підійшли до нього на кілька кроків ближче.

— Я чув, що серед монархів Європи є такі, що спротивилися нашій владі. Це так? — запитав Асмодей.

— Так, — відповів хтось із двох.

— Назвіть їх.

— Це володар Священної Римської Імперії, а також королі Данії та Швеції. Наших послів там ув’язнили. Перед цим ми не отримали від них щомісячної платні.

— А Річ Посполита?

— Вони також не платять, але тому, що лишилися без короля. Як тільки на престолі буде новий монарх, ця держава повернеться під нашу владу.

— Підтримайте Генріха Валуа[52]. Він мій фаворит.

— Як накажете, володарю.

— А щодо тих, хто посмів повстати...

Запанувала коротка тиша. Здавалось, саме за цю мить вирішилась доля непокірних владців.

— Їхні життя в моїй владі, — знову промовив той самий голос, — можу забрати їх коли захочу.

— Ні, — заперечив повелитель, — ми зробимо інакше. Відновимо владу з допомогою зброї.

— Без крові дитини, народженої під числами Хаосу, у нас немає достатньо могутності.

— Але є віддані нам монархи. Нехай і воюють проти тих, хто відмовляється нам коритись. Накажіть їм.

— Буде сповнено...

Увесь цей час, сидячи у своєму сховку, Софія намагалась навіть не дихати. Від холодного каміння її проймали дрижаки, і, щоб не видати себе, вона міцно охопила руками коліна. Як тільки розмова стихла і всі вийшли з зали, жінка, зачекавши кілька хвилин, вирішила повертатись до своєї кімнати. Вона швидко перебігла до тих самих дверей, через які сюди потрапила, і потягнула їх до себе. Ті важко піддалися, мовби за той час, доки Софія ховалася за колоною, поважчали вдвічі, а то й втричі. Не менш складно виявилось їх зачинити за собою, і, коли це нарешті вдалося, вона почувалася геть знесиленою.

Раптом за її спиною почулися повільні кроки. Їй було страшно озирнутися, хоча іншого вибору вона не мала. Саме позаду знаходилась її кімната.

Обережно повернувши голову, жінка й справді побачила постать одного з тих двох, що були присутні в залі. Незнайомець зняв свій каптур, і Софія ледве стримала крик. Замість голови той, здавалося, мав тільки череп обтягнутий сіро-зеленою, як у мерця, шкірою.

— Гадала, демони не помітять твоєї присутності? — запитав Мафас.

Софія змовчала і тільки притулилася спиною до дверей, які щойно зачинила.

— Як же важко бути відьмою. Тепер би ти двічі подумала, чи брати на себе таку ношу. Правда ж?

Вона кивнула і, закривши обличчя руками, спробувала себе знечулити, як робила це завжди, коли опинялася наодинці з Асмодеєм.

— Не роби цього, — застеріг демон, — інакше назавжди тут залишишся. Зробиш це пізніше.

Вона з подивом звела на нього очі. Демон знаком звелів підійти до нього ближче. Долаючи свій страх, огиду і намагаючись не тремтіти, вона зробила два непевні кроки. Здавалось до його жахливого обличчя було ще дуже далеко, але воно несподівано опинилось просто перед нею.

— Я — Демон Смерті, — вимовив той, — сьогодні ти мене кликала, але не тобі вирішувати, коли я прийду. Мені наказують могутніші за мене, або я вирішую сам. Затям це, нікчемо... А ще я гравець. І тому часто пропоную іншим також зіграти. Ти готова до своєї партії? Хочеш, дам тобі шанс звідси втекти? Вижити?.. Хочеш?

Вона ледь помітно кивнула.

З вуст демона злетів звук, схожий на хихотіння. Він простягнув руку вбік і витягнув зі стіни чималий камінь. За ним виявились сходи, що вели кудись униз, в темряву.

— Тікай, відьмо, — промовив той, — а я спостерігатиму. Не розчаруй мене тільки...

Підібравши краї сорочки, Софія обережно ступила у цей таємний хід. В темряві й холоді вона йшла кудись донизу, намагаючись не послизнутись на сирих сходах. Минуло не менше години (а може це так тільки здавалось, бо коли йти в невідомість, то й відчуття часу притуплюється разом з іншими відчуттями), як в темний простір гостро увірвався запах моря. Невдовзі почувся також шум дощу і удари хвиль об скелі. Отже, цим таємним ходом вона вийшла з палацу. Але що далі? Загинути отут посеред каміння?

Щойно вийшовши на берег, Софія збила ноги до крові, а колючий північний вітер нещадно бив її по обличчю. «Ну що ж, хай буде, що має бути», — подумала вона і більше навіть не намагалася та й не могла втримувати рівновагу. Софія хитнулася і безсило впала додолу.

Втім, несподівано для себе, жінка відчула, що вдарилася не об камінь. Руки її, інстинктивно випрямлені перед собою, натрапили на деревину. Це було щось, схоже на велетенську скриню...

Софія обережно підвелася і трохи оговталась. Скриня виявилась продовгуватою, довжиною в людський зріст. Недалеко було ще декілька таких самих, складених в ряд. Жодна скриня не була замкнена. «Цікаво, що всередині, — подумалось їй, — і чи не збираються ці скрині завантажити на корабель?..».

Вона вхопилася руками за важке й слизьке віко і спробувала його підняти. Відкрити скриню вдалося не одразу. Заважав вітер, який жорстоко шарпав її за волосся й сорочку. Врешті, скриню таки вдалося відчинити.

В сутінках, що перед бурею важкою пеленою огорнули острів, вміст цієї скрині видався особливо моторошним: там лежав труп молодої, ще зовсім юної дівчини. Вона лежала на лівому боці з підкладеною під голову долонею так, мовби насправді вирішила подрімати, а не заснула назавжди. На шиї покійниці виднівся випалений малюнок... Один з таких, який мала на своєму тілі Софія. Отже, ця бідолаха — одна з наложниць Асмодея, яка до того ж померла зовсім недавно. Можливо, одразу після неї Софія зайняла її місце.

Першою думкою було кинутися звідси подалі. Але ж куди і що це змінить? Буря ставала дедалі сильнішою, а отже йти, а тим більше тікати по слизькому камінню буде важко. Треба перечекати тут, хай навіть поруч із трунами.

Шторм на морі виявився короткотривалим. Вже за годину стих вітер, вляглися хвилі і навіть кволо зблиснуло сонце. Софія, тремтячи від холоду й страху, звелася на ноги. Тепер краще було видно все довкола, проте від цього її тільки охопив розпач. Місце, де вона знаходилась, де з кожним кроком людина могла скрутити собі в’язи, виглядало найрівнішим і найлагіднішим, своєрідною бухтою, оточеною стрімким непрохідним камінням і глибокими проваллями. Йти, а тим більше тікати, було нікуди.

Раптом на обрії з’явилися вітрила. Невеликий фрегат став на якір за кілька миль від острова. Серце Софії з надією закалатало, і вона не відривала від корабля очей. Десь через півгодини жінка розгледіла кілька шлюпок, в яких завзято працювали гребці, женучи їх до берега. Найпевніше, фрегат мусить забрати з острова ці труни, бо навряд чи моряки висаджувалися б тут для будь-якої іншої цілі. Втім, і радіти зарано... Ці люди служать Королю болю, отже вони їй не допоможуть. Залишався єдиний вихід...

Знову відкривши віко труни, вона ще раз глянула на мертву дівчину. Та була зовсім дрібною, і поруч з нею залишалося ще багато місця. Трохи постоявши, мовби зважуючись на ризик, Софія лягла всередину обличчям до обличчя з покійницею. Потім одним, сповненим відчаю рухом закрила віко за собою.

Десь за годину, вона почула, як на камінний берег висадились моряки. Перемовляючись між собою короткими притишеними фразами, вони завантажили труни на свої шлюпки. Потім налягли на весла, не підозрюючи, що в одній з них б’ється живе сполохане серце, а вуста судомно хапають насичене смертю повітря.

За якийсь час, вона зрозуміла, що опинилася вже на кораблі, їй навіть чутні були вигуки моряків, але долинали вони здалеку приглушено, мовби й справді з іншого світу. Повітря всередині труни ставало нестерпним, наче покійниця, що знаходилась від неї на відстані подиху, також вдихала його, жадібно відбираючи мертвими легенями свою частку. В голові вже паморочилось, а проте вона все ще боялася відрити віко над собою, щоб впустити досередини бодай трохи свіжого повітря.

Раптом Софія з жахом відчула, що мертва дівчина навпроти поворухнулась. Після цього в труні несподівано стало світло, мовби хтось запалив свічку, і обличчя померлої тепер було добре видно. Очі її були заплющені, але вуста, що тепер зачервоніли, мов у живої, ледь помітно рухались, ніби намагалися вимовити якесь слово. Софія спробувала відсунутись від неї настільки, наскільки це було можливо, проте зненацька повіки небіжчиці відкрилися. Під ними виявилися скляні мертві очі, що пронизали моторошним поглядом і скували її тіло невидимими ланцюгами. Ще за мить холодна рука покійниці опинилися на плечі живої сусідки.

— Хто ти? — Софія почула її голос десь усередині себе, мовби той проник в неї могильним хробаком.

— Така ж нещасна, як і ти, — тремтячи всім тілом відповіла вона, — тільки ще жива і понад усе хочу жити далі...

— Чому ти думаєш, що я нещасна? — перепитав той самий голос. — Я зараз вільна від мук і відчуваю лише блаженство. На відміну від тебе... Мабуть, те що ти зараз бачиш, виглядає жахливо, але повір — це лише моя оболонка з плоті. Крізь неї я можу спостерігати за тобою. Тіло — це в’язниця душі. І коли воно гниє, то душа звільняється.

Рука покійниці перемістилася на шию Софії, а мертвячі вуста раптом опинилися зовсім близько від її вуст.

— Не опирайся, — промовила небіжчиця, — дозволь тебе звільнити...

З цим словами мертва жінка стиснула горлянку живій...

В трюмі, двоє моряків, яким випало кілька хвилин на перепочинок, провадили веселу бесіду. Один з них сидів на чималій діжці спиною до чорних скринь, які вони нещодавно забрали з острова. Інший стовбичив навпроти нього.

— ...а тоді вона й каже мені: «Будь зі мною ніжним, любчику, бо ви, моряки, щоразу наче голодні звірі...». А тоді, уяви собі, починає роздягатися сама. Знімає з себе все. І тут бачу я такі цицьки!.. Такі цицьки! Вели-и-икі й соковиті, як дині... Ледве стримуюсь, щоб і справді не накинутись зубами, як пес...

Той, що слухав оповідача, спочатку кивав головою і збуджено хихотів, але раптом затих і зблід, наче смерть.

— А в мене вже штани розриває, — продовжив той, — так кортить, що дух перехоплює... Але, думаю, почекаю. Подивлюсь, що вона далі робитиме... А ця бестія, ти не повіриш, раптом підійшла і як ухопила мене за прутень!.. За прутень, чуєш? Чуєш мене?..

Проте, його співрозмовник не чув. Він став ще блідішим і дивився кудись повз цього веселуна, що описував свої бордельні пригоди. Очі його при цьому стали величезними і, здавалось, от-от вилізуть на лоба. Моряк, не встаючи з діжки, озирнувся, щоб простежити за його поглядом. Тієї ж миті волосся його стало дибки.

Одна зі скринь раптом прочинилася і зсередини спочатку з’явилася одна рука, що судомно вхопилася за дерев’яний край, потім інша, а згодом і розпатлана жіноча голова. Віко скрині відчинялося все більше, і невдовзі моряки побачили, як звідти з’явилася жінка в білій подертій сорочці. Вона випрямилась і обережно ступила босими ногами на підлогу.

Знаючи, що в цих скринях лежать мертві, обидва чоловіки спершу завмерли, а потім кинулись геть з трюму, і вже на палубі чулися їхні крики про те, що одна з покійниць ожила. Звісна річ, за кілька хвилин, в трюм почали обережно зазирати й інші матроси, озброївшись для надійності хто чим: шаблею, сокирою, а особливо набожні стискали в руках натільні хрести, що висіли в них на шиях.

Врешті, порозпихавши увесь цей забобонний натовп, в трюм спустився кремезний чолов’яга. Він не тримав у руках жодної зброї, втім погляд його був достатньо гострий і холодний. Зиркнувши на тендітну постать, що так раптово з’явилася на судні, він коротко запитав:

— Хто ви в біса така, шановна пані?

Софія спробувала відповісти, але вуста ще їй не корилися, і вона не зуміла промовити жодного слова.

— Але ви хоча б з цього світу? Ви з плоті й крові, як ми?

Жінка кивнула.

— Тоді як ви опинилися на моєму судні?

— Я... Заради Бога, не виказуйте мене.

— Кому?

— Господарю того острова.

Запанувала мовчанка, під час якої погляд капітана став ще безжальнішим.

— Для початку дозвольте попросити вас піднятися на палубу, — сказав він згодом, — я і моя команда хочемо переконатись, що ви справді жива, а тут кепсько видно...

З цими словами, капітан відступив убік, пропускаючи Софію вперед. Трохи опанувавши себе, вона рушила обережними кроками до сходів і, під пильним поглядом кількох десятків очей, в яких одночасно світилися страх та цікавість, піднялася нагору. Тут на палубі її обпік холодом морський вітер, змусивши здригнутися. Проте, цей вітер означав для неї значно більше. Насамперед те, що їй вдалося втекти з острова і залишитися живою. І жити далі хоча б у цю мить, стоячи босоніж на слизькій палубі невідомого корабля, перед очима приголомшеної команди, не знаючи, яка доля її чекає за хвилину. В одній сорочці, яку вона одягнула ще в замку Короля болю, їй було страшенно холодно, проте цей холод означав можливість відчувати. А відчуття було ще однією ознакою життя.

Софія звела очі вгору, де побачила, як над вітрилами майорів прапор. Він був чорний, як вороняче крило, і вона збагнула, що її радощам настав кінець. Цей корабель не просто найняли для того, щоб він вивіз із острова труни. Фрегат із чорним прапором служив Асмодею. Тієї ж миті капітан криво усміхнувся.

— Саме так, дорога пані. Якщо ви тікали, то з вогню потрапили в полум’я. Мої співчуття, — страшний капітан, мовби читав її думки.

— Що мене чекає? — тремтячи всім тілом запитала Софія.

— У вашому становищі вам лишається обирати між поганим та ще гіршим. Або ви станете шльондрою для моєї команди або ми відправимо вас назад на острів.

— Хіба ви не можете мене просто викинути за борт? — мовила вона.

— На жаль, ні. Таке моє рішення.

— Невже у вас не залишилось нічого людського, капітане? — з розпачем запитала жінка, хапаючи його за рукав.

— Нічогісінького, дорога пані, — різко відповів той.

Ще якусь мить вона дивилася в його очі, шукаючи там бодай натяк на милосердність, коли ж хтось із матросів різко викрикнув.

— Корабель на обрії!

Капітан відірвав від неї погляд і рушив на місток, де йому подали підзорну трубу. Втім, судно наближалося так швидко, що невдовзі й неозброєним оком можна було добре його розгледіти.

— Прапор Ганзи,[53] — вигукнув хтось.

— Торговий корабель? — здивувався капітан. — Вони там збожеволіли? Підпустимо ближче, а тоді дамо по них кілька залпів. Здобич сама йде нам в руки!

Втім, ганзейський корабель, підійшовши на достатню відстань, раптом змінив курс і сам повернувся до них правим бортом. Перш ніж бородань і його команда опам’яталися, звідти гримнули одразу всі бортові гармати. Судно під чорним прапором захиталося, але одразу також відповіло вогнем.

Інстинкт підказував Софії, що треба ховатися знову в трюм, і вона хутко кинулася туди. Що б не відбулося далі нагорі, вижити більше шансів було внизу.

Канонада тривала більше години. Корабель здригався, чувся тріск, зойки поранених та загрозливі сплески води. Потім усе стихло, але не надовго. За мить, нагорі почулися страшні звуки рукопашного бою. Схоже, команда ганзейського судна кинулась на абордаж.

Ще за годину в трюм обережно спустився молодий солдат із закривавленою шаблею в руках. Побачивши Софію, він зупинився, а тоді запитав щось незнайомою мовою. Голос його був приязний і співчутливий.

— Німецькою, будь ласка, — попросила вона, — ви знаєте німецьку?

Солдат кивнув.

— Хто — запитав він.

— Бранка... А ви?

— Я — капітан Кальман, підданий його імперської величності Максиміліана. Відтепер ви в безпеці.

Він наблизився і подав їй руку.

— Ви знаєте про той острів? — запитала Софія зводячись на ноги і все ще не вірячи у своє щастя.

— Знаю, пані. Нещодавно тому острову, а також усім його союзникам оголошено війну. І, як бачите, поки що фортуна на нашому боці.

Загрузка...