Богдан Коломійчук. Король болю

Розділ VI Три діжки пива від абата Купідури

Приміщення, куди за наказом абата Купідури відвели Христофа, навряд чи можна було назвати в’язницею. Це була досить простора келія з невеликим вікном угорі, що виходило на монастирський двір. Всередині було чисто, під стіною стояла вузька дерев’яна лежанка, а навпроти вікна — стіл з письмовим приладдям. Якби в нього не відібрали шаблі, то можна було б навіть подумати, що Христоф сам сюди попросився, аби провести певний час у філософських роздумах та записати на папері свої висновки.

Однак настрій у львів’янина був зовсім не філософський. Доводилося стримувати гнів і вигадувати, як бути далі. Звісно, можна спробувати втекти. Попри те, що обитель охоронялася не гірше, ніж шляхетський замок, це все одно видавалось можливим. Найлегшим видавалось накинутися на монаха-вартового, який рано чи пізно сюди зазирне. Попри те, що тутешні братчики зналися на військовій справі, навряд чи хтось із них зможе йому протистояти.

Втім, його втеча нічого не вирішить. Слова, даного королю, він цим не дотримає. Королівський нащадок залишиться в монастирі, і Христоф не зможе подбати про його безпеку. Тому, коли наступного разу вартовим виявився брат Гвідо, в’язень тільки приязно до нього усміхнувся. Натомість, добродушний монах тепер виглядав на подив серйозно.

— Господь послав тобі чималі випробування, мандрівниче, — поважно промовив вартовий після вітання, — але Господь послав тобі також друга.

— Чиста правда, — погодився Христоф, дещо здивований такою урочистістю.

— Я цілу ніч роздумував над тим, як маю вчинити: скоритися волі абата, який заточив тебе тут, чи велінню свого серця... — продовжив монах.

Тут він випрямився, щоб набути поважного вигляду, проте, насправді, виглядав ще кумедніше.

— У мене на поясі ключі від твоєї в’язниці, — сказав Гвідо і на підтвердження слів побрязкотів чималою дзвінкою в’язкою, — заледве чи матимеш клопіт із тим, щоб відібрати їх у мене. Хоча б тому, що я не чинитиму опору.

Сказавши це, він зажмурив очі, мовби чекаючи, що Христоф його вдарить для певності, як і личило втікачеві. Однак той не рушив з місця, а ключі й далі висіли в брата Гвідо на поясі. Монах урешті розплющив очі й здивовано глянув на в’язня.

— Тікай, мандрівниче, — вимовив охоронець, — вгорі по сходах ще кілька замкнених дверей, тому забери в мене цю в’язку.

Тут він не витримав і, знявши ключі з поясу, простягнув їх львів’янину. Втім, Христоф лише усміхнувся.

— Дорогий брате, — сказав йому в’язень, — за інших обставин я б радо скористався твоєю добротою і возхвалив би Господа за те, що направив тебе сюди з такими намірами. Але тримають мене в цій обителі зовсім не двері й замки, а те, що називають обов’язком. І якщо двері можна зламати, а замки відімкнути, то слово честі непорушне, і єдиний ключ до свободи — це виконана обіцянка.

— Що ж, — зітхнув Гвідо, і від Христофа не приховалось те, що зітхнув він насправді з полегшенням, — ці шляхетські ігри не до шмиги звичайному монахові, тому наполягати на своєму було б дурницею. Хай допомагає тобі Господь.

— Чи маєш якесь доручення, брате? Чи просто прийшов мене провідати? — запитав Христоф.

— Так, — кивнув Гвідо, — його преосвященство, абат велів передати, що запрошує тебе сьогодні розділити з ним обідню трапезу.

— Он як?

— Сказав: «Брате Гвідо, поцікавтеся, прошу, в нашого гостя чи в доброму здоров’ї та гуморі він перебуває. І якщо так, то чи не відмовився б він зі мною разом пообідати?..» — переповів монах.

— Несподівано, — все ще дивувався Христоф.

— То що відповісти його преосвященству? — запитав Гвідо після паузи.

— Звісно я згоден! — палко сказав львів’янин, — хоча б тому, що не всюди в’язнів називають гостями і кличуть обідати.

— Гаразд, — мовив Гвідо, — передам твою відповідь.

Вже йдучи, він раптом зупинився біля дверей і, повернувшись до Христофа, озвався до нього знову:

— Тільки не кажи його преосвященству, що я пропонував тобі втечу. Навряд чи це його розважить за обідом.

— Не турбуйся, мій друже, — пообіцяв той, — звісно ж, я ані слова про це не скажу.

Вони попрощалися, і Христоф з нетерпінням почав чекати обідньої пори. Коли, врешті, вдарив дзвін, сповіщаючи час трапези, до нього зайшов інший монах і наказав іти за ним слідом. Невдовзі вони опинилися в келії його преосвященства, де вже було накрито стіл, а сам абат Купідура чекав, як завжди, стоячи біля вікна.

Приязно привітавшись зі своїм в’язнем, настоятель монастиря запросив до столу і, прочитавши вголос коротку молитву, налив йому вина.

— Маю надію, ви, пане Христофе, не тримаєте на мене зла за те, що залишаєтеся тут, так би мовити... не з власної волі, — сказав абат, — я б радо вас відпустив, але поки що не можу цього зробити. Скажіть, вам вдосталь приносять їжі?

— Вдосталь настільки, що я не почуваюся в’язнем, — відповів той, — дякую, ваше преосвященство.

— Чудово. Обіцяю, невдовзі ваші двері не охоронятимуть і ви матимете зможу вільно ходити там, де забагнеться, — сказав абат.

Кілька хвилин вони мовчки їли запечених коропів і ще теплий монастирський хліб, запиваючи все вином. Тоді Христоф, похваливши спочатку кухаря, обережно підійшов до справи:

— Смію запитати ваше преосвященство, що викликало таку зміну вашого настрою? Наша перша зустріч обіцяла в подальшому мало приязні... І годі було уявити цю спільну трапезу.

— Так, даруйте мені тодішню різкість, — відповів абат, — визнаю, дещо перегнув палицю. Але тільки тому, що відповідальність за королівську дитину — важкий і відповідальний тягар. Хоч я вдячний Господу за будь-які випробування, що Він мені надсилає.

Сьогодні вранці надійшли вісті з Кракова, які хоч і сумні, але частково підтверджують ваші слова... Стало відомо про загибель Йона Свенсона, королівського розпорядника. Його тіло знайшли в якомусь постоялому дворі на Казімєжу.

— Однак в решті моїх слів ви й далі сумніваєтесь? — перепитав Христоф.

— Радше також чекаю підтвердження, — спокійно мовив абат.

— Важко уявити, як може підтвердитись остання воля короля, що той висловив її за мить до смерті, — дещо роздратовано сказав Христоф, — Свенсон був єдиним свідком.

— Для Господа немає неможливого, — заперечив настоятель, — впевнений, я дочекаюся знаку.

— Я і є той знак, ваша милосте...

Розмова урвалася знову, а співрозмовники заходилися поїдати пироги з капустою, приправлені гіркуватою лляною олією. Коли від них залишилася порожня миска, чоловіки повернулися до бесіди:

— Вважаю своїм обов’язком попередити ваше преосвященство про небезпеку, — першим озвався Христоф.

— Про яку ж?

— Річ у тім, що я був мимовільним свідком того, як загинув Йон Свенсон. Точніше, в цей час також оборонявся від убивць у сусідній кімнаті.

— І що ж? — перепитав абат Купідура.

— Гадаю, нападникам було відомо про доручення, яке я отримав від короля, — мовив Христоф, — і тієї ночі вони прийшли за мною. Хоробрий норман просто став їм на заваді. Якби не він, я не зумів би вислизнути в них з-під носа.

— Славна смерть — нагорода відважних, — сказав абат, — ми всі оплакуємо мужнього Свенсона. Але я досі не розумію, про яку небезпеку ви мене попереджаєте, пане Христофе?

— Бачте, ваше преосвященство, як на мене, то тим зарізякам у Кракові не потрібне було ані моє життя, ані життя королівського розпорядника... Звісно, живими б нас не залишили, але, щойно зробивши свою справу, подалися б до Познані.

— До Познані? Сюди? — здивувався настоятель, — але з якою метою?

— З тією ж, з якою сюди прибув я. На щастя, раніше за них, — мовив Христоф, — цим людям потрібна королівська дитина.

— Але для чого?

— Хтозна. Після того, як помер Сігізмунд Август, його нащадок — це надійний козир у брудних політичних іграх.

Абат промовчав і знову відвів погляд убік вікна. Христоф вирішив продовжити:

— Насторожує те, що вбивці — майстри своєї справи. Крім того, були зодягнені в однострій. Тобто, навіть не намагалися, скажімо, загубитися в хаосі, який панував на вулицях Кракова. Це для них було зайве... Очевидно, вони служать могутньому господарю й виконують його волю.

— Чи маєте ви підозри, хто їм віддає накази? — запитав абат, знову глянувши на співрозмовника.

— На жаль, ні.

— Звідки ж тоді певність, що ці люди з’являться тут?

— Бо тут перебуває син короля. І це більше не таємниця, якщо ви кажете, що я не перший, хто прибув сюди, пропонуючи свою опіку.

— Так, ви не перший...

Абат більше не торкнувся до наїдків, хоч очевидно було, що з апетитом в нього все гаразд. Христоф же навпаки: користуючись з того, що був за добрим столом, не відмовив собі в кусневі сиру, після якого жадібно випив одразу півкелиха вина. Серйозність розмови не стала на заваді.

Дочекавшись, доки гість після такого дужого ковтка витре рукавом губи, настоятель продовжив:

— Отож, ви справді не перший, хто просить доручити йому дитину Сігізмунда, — промовив він, — але, на щастя, Господь дарував мені мудрість, щоб розпізнати лукавство, і я не повірив нікому. Вам, пане Христофе, також...

Хоч як сильно хотілося гостеві запхати до писка ще один шматок відмінного монастирського сиру, він втримався.

— Однак на початку сьогоднішньої зустрічі, ви, ваше преосвященство, зазначили, що деякі обставини...

— Авжеж, авжеж, — перебив його абат, — деякі обставини...

Він знову підвівся і зробив крок до вікна. Христоф потай вже ненавидів цю його звичку.

— Так, мій друже, ви сказали правду про події в Кракові, визнаю, я помилявся, — продовжив настоятель монастиря, — хоча серце моє розривається від того, що відбувається зараз в моїй дорогій Речі Посполитій, тому краще б ваші слова виявилися обманом...

Він зробив паузу, мовби для того, щоб вдихнути свіжого повітря з-понад Варти, і продовжив:

— Бачте, пане Христофе, покійний наш король, нехай Господь милосердний прийме його душу, не зазнав і дещиці звичайного людського щастя, на яке заслуговує кожен, народжений земною жінкою. Такою, видно, була Божа воля... Замість сімейних радощів нещасний монарх до дна випив гірку чашу печалі й смутку, поховавши двох своїх дружин і не дочекавшись відданості від третьої. Окрім того, нещасна Катерина не змогла подарувати йому нащадка...[40]

Словом, нещасний монарх почав шукати втіхи в гріхові... Господь йому суддя, пане Христофе, тим більш, що кохання його до французької герцогині де Шальте було чистим і щирим, немов юнацьке. Біда, правда, ще й у тому, що герцогиня також була заміжня. Чоловік її, герцог де Шальте часто бував у Познані, оскільки мав тут торгові справи. Гадаю, він знав, що польський король і його дружина кохають одне одного, але був безсилим.

Врешті з’явився й плід їхньої гріховної любові, невинне дитя, що тепер може відібрати спокій ледь не у всієї шляхти в тривожній Речі Посполитій та й за її межами. Одразу після пологів герцог силоміць забрав дружину до Франції, скориставшись тим, що король захворів і мусив відбути до Кракова. Всі ці роки я був його сповідником, тому його величність попросив мене захистити немовля, яке відлучили від матері. Так дитина вже півтора року перебуває в цій обителі, де про неї дбала годувальниця та брати, наскільки були спроможні це робити.

— Я впевнений, що ви, пане абате, й надалі можете захищати королівського сина, але король...

— Сина? — перебив несподівано той.

— Так, королівського сина, — підтвердив Христоф, — хлопчика на ім’я Франциск.

— Ви вдруге говорите, що в короля позашлюбний син, тоді, як сердешна герцогиня де Шальте народила дівчинку, — продовжив абат несподівано різким тоном, — чарівне янголя на ім’я Франциска. Тепер ви розумієте, добродію, чому я вам не повірив остаточно, як ви того просите?

— Даруйте, ваше преосвященство, — підводячись з місця, промовив львів’янин, — але я, будучи при тямі, добре чув королівські слова. Його величність говорив про сина.

— Звісно, знаючи характер монарха, особливо в останні роки життя, я готовий припустити, що Сігізмунд і сам не відав, кого породив, Франциска чи Франциску... — задумливо сказав абат, — втім, самі розумієте, що припущення моє було б не надто певне.

Христоф змовчав, очікуючи на подальші слова настоятеля. Той раптом, немов спохопившись, заговорив до нього знову ласкаво і приязно, як на початку їхньої зустрічі:

— Дорогий друже, ми відволікайся від нашої трапези... Пробачте, я дещо негостинно повівся, затіявши цю розмову. Давайте ж продовжимо... Маю на увазі наш обід, а не балачку.

— Даруйте, пане абате, але з мене досить і першого, і другого, — відповів Христоф, — обов’язок велить мені залишатися, то ж, якщо дозволите, я повернуся до своїх покоїв.

Абат відповів йому дещо розгубленим жестом, який дозволяв цьому гостеві-в’язневі вчинити так, як тому хотілося. Львів’янин подякував за обід, вклонився і вийшов за двері, де вже очікував монах вартовий, аби припильнувати, як він повернеться в свою келію.

Однак за кілька днів ввечері Христофа знову покликали до абата Купідури. Піднімаючись сходами, львів’янин думав про те, як по-дурному витрачає свій час. Якби не впертий настоятель, він давно вже міг би повернутися до Львова, знайти собі підходящу службу, а дитині — добру доглядальницю. І, якщо вже такою була королівська воля, то дбати про малу Франциску й охороняти її від усього, що могло б їй загрожувати.

— Франциска, — тихо повторив він ім’я дівчинки вже перед самими дверима абатської келії. — Яка доля заповідалася тобі в цьому світі, якщо навіть твій монарший батько вирішив, що ти — хлопчик...

Абат Купідура виглядав стривоженим чи радше зосередженим і, як завжди, стояв біля свого улюбленого вікна. Звідти видно було призахідний небокрай, що розливався кривавим світлом, як велетенська рана, що залишив по собі гострий сонячний диск, врізаючись у тіло землі.

З подивом Христоф зауважив, що на поясі у абата висить порохівниця і невелика сумка. Якраз така, у якій стрільці зазвичай носять кулі та просмолені гноти. В кутку на столі поруч з астролябією лежав мушкет.

Львів’янин єхидно всміхнувся.

— Стріляєте звідси в бекасів, ваше преосвященство?

Проте абат, здавалось, пропустив повз вуха цей доволі їдкий жарт.

— Якщо ваша ласка, підійдіть сюди, пане Христофе, — попросив він.

Прибулий здивовано замовк і зробивши кілька кроків до вікна, став поряд з абатом.

— Гляньте вниз, — коротко промовив настоятель, вказавши рукою на сіру сутінкову землю, поруч з монастирськими стінами.

Христоф напружив зір, але нічого незвичного не помітив.

— Придивіться, — повторив абат.

— Бачу тільки вогні, — мовив львів’янин.

— Саме про них і йдеться, — сказав настоятель.

Христоф придивився уважніше і, не зважаючи на висоту, розгледів поруч з вогнями численні людські силуети.

— Нас оточили, — сухо сказав абат, — вже другу добу ці люди не дозволяють нікому ані вийти з монастиря, ані зайти сюди.

— Чи знаєте, хто вони?

— Ні... Хоч можу припустити, що це ті, про кого ви розповідали. Ті самі, що вбили Йона Свенсона і збиралися вбити вас.

Христоф, попри загрозливу ситуацію, відчув потаємну радість, як було завжди, коли правота його ставала очевидною. В таких випадках він неодмінно докидав який-небудь жарт, намагаючись вколоти співрозмовника якнайдошкульніше, але тут змовчав. Можливо тому, що пройнявся до настоятеля повагою, а можливо, просто відчув, що вони з ним разом потрапили в добрячу халепу. Так чи інакше, але промовив він інше:

— Чогось від вас вимагають?

— Поки що ні. Мовби прагнуть спочатку нагнати на нас страху.

— Поблизу є коронні або шляхетські війська? — запитав Христоф.

— Є, але ми навряд чи дочекаємось від них допомоги, навіть якщо монастир почнуть брати штурмом, — відповів настоятель.

— Ви, однак, недарма навчали братів військової справи, — сказав львів’янин якомога бадьоріше.

Втім абат відповів досить понуро:

— Вони ченці, пане Христофе... Ченці, а не воїни.

— Тоді залишається чекати.

— Ваша правда...

Кілька хвилин тривала мовчанка, після якої настоятель так само мовчки зняв з полиці й простягнув Христофові його шаблю.

— Ви більше не полонений, — проказав він, — даруйте, що не повірив вам одразу.

— Ви вчинили правильно, ваше преосвященство, — відповів той, з приємністю чіпляючи свою зброю до поясу, — в такі непевні часи не можна довіряти нікому. Хоч, зізнаюся, замкнути мене в келії, як школяра-неука, було трохи занадто. Добре, хоч годували, як слід.

Абат усміхнувся.

— Як гадаєте, — запитав він згодом, — уночі ці люди спробують проникнути всередину монастиря?

— Ні, — впевнено сказав Христоф, — зараз вони прагнуть вас налякати, щоб при переговорах ви були поступливіші. Їм, безумовно, потрібна дитина, а де вона знаходиться, ці добродії не знають. Адже монастир великий... Що з того, що вони перелізуть через стіну? Аби знайти Франциску, їм доведеться обшукати кожну келію, облазити кожне підземелля і вежу. Окрім того, у монахів є зброя, з якою ті вміють поводитись. Нехай вони, як ви кажете, й не воїни, але на сяку-таку відсіч здатні.

— Бідолашна маленька дівчинка, — прошепотів абат, — як же хочеться її вберегти.

— Тепер ви скажете мені, де вона? — мовив Христоф.

— За стіною, — відповів настоятель, — там є невелика кімнатка. Ходімо, я вам покажу.

Абат підійшов до протилежної від нього стіни й відхилив килим, що простягався від стелі до підлоги. За ним виявились невеликі двері, і абат, діставши з сумки ключа, обережно їх відімкнув. Повернувшись до Христофа, він знаком запросив іти слідом за ним.

За дверима виявилась крихітна комірчина, освітлена єдиною свічкою. На широкому плетеному кріслі, яке, здавалось, займає половину всього простору, сиділа огрядна жінка зі сплячою дитиною на руках. Вона підняла очі на прибулих і насторожено глянула на Христофа.

— Не лякайся, Маріє, — заспокоїв її абат, — цей чоловік наш друг. Його звати Христоф, він з Лемберга.

Львів’янин придивився до дівчинки. Хвилясте світле волоссячко і рум’яні щічки робили її схожою на янголя. Здавалось, доглядальниця саме тому тримає Франциску так обережно, щоб не пошкодити ненароком крихітні крила, які ховаються десь у простирадлі...

— Завтра також не виходьте на подвір’я, — стишеним голосом сказав абат, — знаю, що важко перебувати так довго в чотирьох стінах, але це необхідність.

Жінка кивнула і знову нахилилася до Франциски.

— Ходімо, — сказав настоятель Христофу.

Попрощавшись з Марією, вони повернулися в келію абата.

Той знову замкнув двері і так само ретельно заховав їх за килимом.

— Мила дівчинка, правда ж? — сказав настоятель, наливаючи вина у два кухлі.

Христоф кивнув.

— Чисте і невинне створіння... Сама думка, що її може хтось скривдити, завдає мені болю.

Він простягнув один кухоль львів’янину.

— Саме тому я так ревно її оберігаю.

— Ніхто її не скривдить, ваше преосвященство. Спершу доведеться скривдити мене, — відповів той.

Абат засміявся.

— Як добре, що ми з вами союзники, пане Христофе. Не інакше, як Господь послав мені вас у поміч.

Випивши вина, вони побажали один одному добраніч і розійшлися, хоч кожен добре знав, що цієї ночі не спатиме.

Наступного дня, як і передбачав Христоф, під браму монастиря підійшов переговірник. Монахи обережно відчинили перед ним браму й пропустили його досередини. Це був високий дужий чоловік без шаблі, проте з довгим кинджалом на поясі. На подвір’ї вже чекали абат Купідура, Христоф та кілька озброєних монахів. Глянувши на них, посланець першим ділом єхидно зауважив:

— Оце так слуги Господні.

— Але ж і ви, добродію, не надто скидаєтесь на паломника, — миттю відповів йому настоятель.

Той голосно реготнув і широко розправив свої могутні плечі, мовби для того, щоб зайвий раз підкреслити перевагу свого становища.

— Маєте рацію, пане абате, в цій обителі нас зовсім не цікавлять ані мощі святих, ані чудотворні ікони.

— Кого це «нас»? — втрутився Христоф.

Незнайомець перевів погляд на нього й уважно придивився, мовби перед тим, як говорити, намагався якомога уважніше вивчити нового співрозмовника.

— Нас — це нас, — різко промовив він, — тих, що оточили цей монастир і будь-якої миті можуть взяти його приступом. І тоді жоден, хто в рясі чи у мирському одязі, не дочекається милосердя.

— Що вам потрібно? — запитав настоятель, хоч відповідь добре знав.

— Не клейте дурня, пане абате, — хмикнув переговірник, — переховуючи в себе дитину покійного Сігізмунда Августа, ви мали б розуміти, що рано чи пізно за нею прийдуть. От цей момент і настав. Віддайте її нам.

— Навіщо вона вам? — сухим здавленим голосом перепитав настоятель.

— Не ваш клопіт, — відрізав незнайомець, який, здавалось, був переконаний, що переміг в цьому короткому словесному поєдинку.

— Чи розумієте ви, добродію, що знаходитесь зовсім поруч міста Познані, в якому є коронні війська? — вирішив розіграти останній непевний свій козир абат Купідура, — варто нам лиш покликати на допомогу...

— ...і залишитесь, як і зараз, одні-однісінькі, — перебив його переговірник.

А потім, підступивши ближче, додав:

— Той, хто відправив нас сюди могутніший за всіх командирів, воєвод і монархів. Він — король над королями. Король болю, страждань і володар самої смерті. Віддайте йому це дитя і тоді житимете.

Після цих слів запанувала мовчанка. Чути було, як десь у траві під кам’яними стінами сюркочуть цикади. Жоден з перемовників не опустив погляду, тому здавалось, що, замість говорити, вони ладні далі зійтися навкулачки. Втім абат раптом приязно усміхнувся, ніби згадавши біблійну заповідь про любов до ворогів своїх[41].

— Що ж, тоді не залишається нічого іншого, як пристати на вашу пропозицію, — сказав він.

— Мудре рішення, пане абате, — вдоволено відповів переговірних.

— Безперечно... Хоча б тому, що ви позбавили нас будь-якого вибору.

— Це щоб ви не вагалися, ваше преосвященство, — знущально проказав невідомий, — найлегше прийняти рішення, якщо воно єдине.

Христоф з подивом глянув на абата, проте той відвів очі.

— Нам потрібна одна доба, — знову озвався настоятель.

— Гаразд, як скажете. Моїм людям нікуди поспішати.

— І ще нам потрібно вивезти з монастиря пиво, яке брати зварили для міста. Воно вже другу добу стоїть у нас і невдовзі зіпсується, — додав абат.

Переговірник на мить замовк, а потім криво усміхнувся і промовив з погрозою в голосі:

— Гадаєте, ваше преосвященство, я дурень?.. Думаєте, не допетраю, що в одній з тих діжок замість пива, ви спробуєте заховати цю дитину, щоб вивезти її з монастиря?

— Їй-богу, ласкавий пане, ви мені лестите, — усміхнувся абат, — я всього лише скромний монах, покликаний служити Богові, а не вигадувати військові хитрощі. Йдеться лише про пиво, бо шкода праці братів та й платні, яку ми за нього виручимо. Чим довше воно в нас стоїть, тим більше знецінюється...

— Гаразд, — відповів незнайомець, — але майте на увазі, ми все одно перевіримо кожну діжку.

З цими словами чоловік повернувся й рушив до брами.

— Як вам буде завгодно, — відповів йому вслід настоятель.

Коли переговірник був уже з іншого боку монастирських стін, Христоф і абат врешті зустрілися поглядами.

— У нас був вибір, ваше преосвященство, — сухо вимовив львів’янин.

— Так, загинути всім до одного.

— Це краще, аніж зганьбитись.

— Не думаю, пане Христофе.

— Невже ми навіть не спробуємо відбитись? Адже ми в укріпленому монастирі, а їх не більше кількох десятків чоловік.

— У нас немає шансів...

— Є в нас шанси, чорт забирай!

Абат несподівано замовк і поклав руку Христофові на плече. Львів’янину здалося, що вона в нього дрібно тремтить.

— Довіртесь мені, — майже пошепки сказав настоятель і подався до своєї келії.

Вранці, як і було домовлено, віз із трьома чималими діжками виїхав за браму монастиря. Брат Гвідо, якому доручили відвезти пиво до міста, стискав віжки й дивився просто перед собою, бачачи тільки сіру дорогу понад вухами монастирської клячі. Не минуло й хвилини, як люди в сірому однострої перегородили йому дорогу.

— Стій! — гаркнув до монаха вчорашній переговірних і вхопив коня за вудила.

Брат Гвідо завмер і мовчки спостерігав, як декілька чоловіків вискочили на воза й за допомогою сокир повідкривали діжки. Певний час вони уважно зазирали досередини, ніби крізь пінисту бурштинову рідину хотіли розгледіти дно. Здавалось, вони й справді вірили, що там, якимось дивом могло ховатися дитина. Зрештою, закінчивши огляд, вони сяк-так закрили діжки, дві з яких одразу зняли з воза й поставили на землю.

— Це наше, — сказав монаху чоловік, що досі тримав коня.

— Але ж, ваша милосте... — спробував протестувати монах.

— Їдь, шкапі твоїй легше буде, — перебив той і, відпустивши вудила, ляснув коня по спині.

Тварина, здригнувшись усім тілом від несподіваного удару, швидко помчала вперед, лишаючи грабіжників позаду. Коли ті вже були достатньо далеко, Гвідо сповільнив коня і втер з чола піт. Невідомо чому він усміхнувся і, піднісши очі до неба, прошепотів коротку вдячну молитву. Тепер лиш треба було дістатися до Хвалішева, де в старому рибальському будиночку він зможе сховатися від пекучого серпневого сонця й перевести дух.

Діставшись до потрібного місця, Гвідо випріг з воза клячу і пустив її пастися. Сам же простягнувся в затінку і, заплющивши очі, солодко задрімав.

Прокинувся монах від чийогось доторку і, схопившись на ноги, з полегшенням побачив перед собою Христофа. Львів’янин стояв перед ним з дитиною на руках, яка міцно й довірливо обіймала його за шию.

— Хвала Господу, все вдалося, — з полегшенням промовив Гвідо і обережно погладив Франциску по голівці.

Дівчинка глянула на нього великими карими очима й ще дужче притулилася до Христофа.

— Не бійся, — прошепотів він їй, — це наш дорогий друг Гвідо.

Мовби зрозумівши його, Франциска усміхнулась, продемонструвавши кілька своїх перших молочних зубів.

Христоф опустив її на траву, де вона одразу взялася досліджувати яскраві квіти, яких тут було безліч, а сам оглянув берег і покинуту рибальську хатинку.

— І все ж, як вдалося абату одурити тих чортів, що оточили монастир? — задумливо промовив він, зупиняючись біля воза, — адже ми з Францискою проїхали безперешкодно.

Промовивши це, він зняв з діжки розбиту кришку і зазирнув досередини, як це робили кілька годин тому люди в сірому. Потім роззирнувся довкола в пошуках кухля чи будь-чого іншого, чим можна було б зачерпнути собі пива.

— І не подумай пити, — застеріг його Гвідо.

— Я лише зроблю один ковток. Який же ти скнара! — відповів Христоф.

— Одного ковтка буде досить, щоб ти лишився тут на добу, а може й надовше, — сказав монах.

— Он як? Це ж чому?

— Бо від цього пива засинають і сплять без пам’яті.

Христоф на хвилину замовк.

— Хочеш сказати, що абат... — промовив він згодом.

— ...знав, що ті добродії відберуть в мене коли не все пиво, то більшу частину, а тому всипав у кожну діжку добрячу порцію снодійного порошку. За кілька годин всі вони спали, наче праведники, тому й не помітили, як ти виїхав з монастиря. Чи ти гадаєш, що настоятелю й справді йшлося про те, аби вчасно доставити пиво до замовника?

— Абат нічого мені про це не сказав. Ми лиш домовились, що я спробую прорватися крізь облогу, а потім дістатися сюди, — мовив Христоф, — ось, виявляється, чому ніхто навіть не спробував мене спинити. Усі поснули.

— Його преосвященство ніколи б не ризикнув, ані твоїм життям, ані, тим більше, життям Франциски.

— Так, але якби я й справді промчав під кулями, то відвернув би загрозу від монастиря, — промовив львів’янин, — ті люди погналися б за мною, а тепер вони, безперечно, вдеруться досередини і, шукаючи дитину, вб’ють кожного монаха! Треба повертатися, Гвідо! Треба допомогти абату!

— Тоді цьому янголу кінець, — відповів монах, вказавши на малу Франциску, що радісно бігала за метеликом.

— Ти залишишся з дитиною, а я повернуся сам, — рішуче сказав Христоф.

— Охороняти доньку короля, — надто велика відповідальність для простого ченця, — ледь не зриваючись на крик, відчайдушно мовив Гвідо.

Обличчя його розчервонілося й сяяло крупними краплинами поту. Христоф, який вже стояв поруч свого нерозсідланого коня, зупинився й важко зітхнув. Гвідо раптом ляснув себе по чолі й заходився шукати щось в складках своєї сутани.

— Геть забув... — бурмотів він, — де ж він... Де ж я його подів...

Гвідо ще кілька хвилин роздратовано досліджував свій монаший одяг, а тоді врешті радісно вигукнув, тримаючи в руках складений вчетверо листок паперу.

— Ось він! А я вже боявся, що через свою порожню голову загубив...

— Що це? — запитав Христоф.

— Лист, який абат Купідура наказав передати тобі, — мовив той.

Чоловік узяв листа до рук і, розгорнувши його, прочитав:

Прочитавши, Христоф заховав листа в свою дорожню сумку. Брат Гвідо стояв на тому ж місці й мовчки за ним спостерігав.

— Треба поспішати, — коротко сказав він йому.

— Слушна думка, — кивнув монах, — мусимо їхати звідси чимшвидше... Але куди?

— До Лемберга, — впевнено мовив Христоф, — додому.