Король болю

Розділ VII Нічна партія в шахи

Двоє сильних коней заледве тягли велетенський віз, на якому лежали щільно складені дрова. Лісоруб, тримаючи віжки, час від часу позирав назад, спостерігаючи за чоловіком, що сидів у нього за спиною, вхопившись обома руками за сосновий стовбур. Шкіру на руках мав здерту й скривавлену.

До Поморян лишалося не більше милі. Вже невдовзі вони опинилися неподалік маєтку Сененських.

Тут віз зупинився, і чоловік з пораненими руками скочив на землю.

— Служиш там? — запитав лісоруб, кивнувши вбік замку.

— Служу, — понуро відповів Казимир, — дякую, що підвіз.

— Пусте, — сказав той і цьвохнув батогом, — не на горбу ж тебе ніс... Бувай.

Поява Казимира в замку спричинила справжній переполох. Очевидно, вартові, які повернулися тоді з лісу без нього, розповіли, що він загинув, тому вся челядь дивилася на нього, як на воскреслого мерця. Зрештою, вигляд у нього й справді був не найкращий: схудлий, очі збільшені, весь у лахмітті.

Замкові вартові, які так ганебно покинули його сам на сам зі стридами, опускали погляд, коли він проходив повз них, і боялися помсти. Втім Казимирові було на них плювати. Принаймні зараз... Найперше, він подався до кухні, де з’їв одразу пів паляниці свіжого хліба, запиваючи його житнім квасом, а потім накинувся на баняк із кашею й миттю його спустошив. Після цього, Казимир проковтнув ще кілька кнедлів, і лише коли йому піднесли кухоль меду, випив усе до дна й заспокоївся. Такого звірячого голоду він ще в житті не відчував, та й кухарки, які за своє житті обслужили в цьому замку не один десяток банкетів, спостерігали таку ненаситність вперше.

З кухні Казимир попрямував до своїх покоїв у замку. Кімната була прибрана, на столі стояв глек з холодною водою і тарілка з ягодами. В скриню йому поклали чистий свіжий одяг. Кілька хвилин чоловік стояв на місці, не в змозі оговтатись від зворушення. Невдовзі зайшла служниця і повідомила, що пані Сененська була б рада бачити його сьогодні ввечері. Відповівши згодою, Казимир простягся на ліжку й міцно заснув.

Прокинувся він, коли надворі вже стемніло. Швидко вмився й одягнув своє нове вбрання. За кілька хвилин чоловік був у замковій вітальні, де на нього нетерпляче чекала Агата. Її кузина Йоанна також знаходилась тут, щоправда, нерухомо сиділа у велетенському кріслі, а тому Казимир не одразу її помітив.

Господиня замку ступила йому назустріч і простягнула руку для поцілунку.

— Раді вашому поверненню, пане Казимире, — промовила вона, — зізнатися, ми вже не сподівались побачити вас знову...

— По щирості, я й сам у це не вірив, ваша милосте, — усміхнувся той.

— Що ж, тим дивовижніше ваше повернення, — сказала Агата, — гадаю, ви маєте, що нам розповісти.

— Тільки те, що тутешні ліси й справді населені ворожими та кровожерними істотами. На жаль, довелося переконатися в цьому на своїй шкурі...

Казимир коротко розповів про свою пригоду, але жодним словом не обмовився про нещасного Джованні Массарі, який розділив із ним жахіття полону в стридів і якого він змушений був убити.

Після його розповіді певний час тривала мовчанка.

— Як, на вашу думку, слід вчинити з тими боягузами, які покинули вас у лісі? — запитала врешті Агата.

Обличчя її спохмурніло, а з очей, здавалось, от-от вдарять блискавки. Зараз вона була такою ж, як і тоді, коли врятувала Казимира від вогнища.

— Гадаю, карати їх не слід, — спокійно відповів той.

— Чому?

— Карати за боягузтво слід воїнів, — сказав Казимир, — втекти з поля бою — ганьба і злочин для солдата, а не для селянина. Ці люди — вчорашні селяни. Вони можуть одягти обладунок, взяти до рук зброю і навіть навчитися стріляти чи фехтувати, але воїнами від цього не стануть. Все, що в них сяк-так виходить, — це охороняти замок.

— Хіба що від лисиць і борсуків, — гірко всміхнулася Агата.

Чоловік мовчки вклонився у відповідь на цей нещадний жарт.

— Що ж нам робити, пане Казимире? — запитала вона.

— Знайти справжніх солдатів і вступити з тими лісовими потворами в боротьбу, ваша милосте.

— Але ж довкола нас одні селяни!

— Дозвольте мені вирушити до Лемберга, — мовив Казимир, — там у мене є декілька знайомих, які допоможуть зібрати загін сміливців і самі стануть на службу до вашої милості.

Агата трохи помовчала.

— Гаразд, — врешті вимовила вона, — зрештою, я не маю іншого вибору, як тільки довіритись вам.

— Як обіцяв, ваша милосте, я зроблю все, що від мене залежить, аби допомогти вам, — сказав найманець.

— Що ж, — вже бадьоріше озвалася господиня, мовби слова цього чоловіка й справді вселили в неї неабияку певність, — думаю, сьогодні ви ще почуваєтесь втомленим, тому не буду довго вас затримувати. До Лемберга можете вирушати тоді, коли вважатимете за найкраще.

— В такому разі я не зволікатиму, — мовив Казимир.

— Чудово.

Пані Сененська повернулася у своє крісло, поруч з яким лежав її вірний пес Персей.

— Чи не проведете ви мене до моїх покоїв, пане Казимире? — вперше за весь час озвалася Йоанна.

Агата з подивом глянула на кузину. Найманець був не менш здивований таким проханням, але відповів ствердно. Попрощавшись з господинею замку, вони вийшли сходами нагору.

В коридорі Йоанна сповільнила крок і трохи міцніше стиснула його руку.

— Вибачте, що обтяжую вас, — несміливо мовила вона.

— Аж ніяк не обтяжуєте, ваша милосте, — щиро заперечив він.

— Мені було страшно тут без вас...

— Даруйте, що забарився. Як ваш син?

— Кволий. Час од часу бідолашну дитину лихоманить... Можу залишити його з годувальницею тільки на короткий час.

— Чи оглядав його лікар?

— Так, але не зміг пояснити, що з ним коїться... Знаєте, той незнайомець... Той, кого я бачила над колискою...

Йоанна зупинилася і глянула Казимиру просто в вічі. Від її погляду в нього по шкірі пробігли мурашки.

— Він став з’являтися усе частіше, і я відчуваю його присутність тепер навіть удень. Мовби він поселився тут...

Раптом Йоанна молитовно склала перед ним руки, як перед іконою.

— Мій дорогий лицарю, — сказала жінка, — я знаю, що моє прохання може видатись вам непристойним і ви подумаєте, що я геть здуріла, та все ж наважусь, бо це прохання відчаю...

— Кажіть, ваша милосте.

— Чи могли б ви сьогодні прийти до моїх покоїв десь опівночі? — видихнула вона й одразу сховала очі, — в той час, годувальниці вже не буде... Я прошу тільки заночувати в моїй кімнаті, аби мені було спокійніше.

Від несподіванки Казимиру перехопило подих, і він довго не міг підібрати підходящу відповідь.

— Що ж, — болісно мовила Йоанна, — тепер я себе ще й зганьбила...

З цими словами, вона спробувала піти, але найманець легко притримав її за плече.

— Я прийду, ваша милосте, — сказав він.

Жінка, все ще не піднімаючи погляду, спробувала усміхнутись, але кутики її вуст лише кволо здригнулись. Вони попрощались, ніби й не домовились про нічну зустріч. Або ж, наче юні коханці, приховували домовленість навіть від самих себе.

Казимир, сидячи біля вікна, дочекався півночі, а тоді, звівшись на ноги, тихо вийшов зі своїх покоїв. Безшумно й озираючись, наче злодій, він підійшов до дверей Йоанни і легенько постукав. Вона відчинила йому за хвилину й впустила досередини. Біля вікна стояло таке ж крісло, як і в його кімнаті, тому Казимир мимоволі попрямував до туди. Сівши, він відчув себе дещо впевненіше, мовби таке положення забезпечувало не тільки рівновагу його тілу, але й думкам. Він мовчки спостерігав, як Йоанна, в білій сукні, без жодного звуку, ніби привид, йшла від колиски до столу, на якому стояли наїдки і пляшка вина, а потім від столу до скрині з відкинутим віком, де взяла до рук біле полотно і з ним повернулась до колиски.

Казимир стежив за її вправними граційними рухами, і вперше за весь час ця жінка видалася йому привабливою. Жінка, яку він поранив ненароком своїм кинджалом і, подумавши, що вбив, устиг навіть обміркувати, як збудеться її тіла. Він би з приємністю зняв з неї той білий одяг, щоб подивитися, як виглядає вона оголеною.

Між тим, Йоанна пошепки запропонувала йому пригоститися вином і наїдками. Казимир не відмовився. Зрештою, таким чином можна було відволіктися від своїх хтивих думок.

— Ви раніше чули щось про цих стридів, які живуть у тутешніх лісах, ваша милосте? — запитав найманець, бачачи, що Йоанна відійшла від колиски і сіла на край свого ліжка, — чи давно вони тут? І звідки взялися?

Жінка кивнула і, якусь мить помовчавши, сказала:

— Колись мій учитель латини, добряче перебравши вина, розповів мені під час уроку про трьох демонів, яких було вислано з пекла у світ смертних... Про це він прочитав у якісь таємній книзі. Начебто демони повстали проти Верховного Зла, однак програли битву. Першим і найголовнішим з вигнанців був Демон болю, Асмодей, покровитель жорстокості та жахливих мук... Двоє інших — Демон Смерті Мафас та Демон Ненаситності Баал — йому корилися.

Далі він сказав, що Баал злягався із земними жінками і зачав багато дітей, які народилися кровожерними потворами і дали своє потомство. Звідси і походить плем’я стридів...

Протверезівши, вчитель латині поспішив запевнити, що все вигадав і ніякої таємної книги ніколи не читав, але батько, бачачи, як сильно я злякалась, звелів його висікти в стайні й вигнати геть без платні. Досі про це я розповідала тільки своєму чоловікові...

— Дякую, ваша милосте, — мовив Казимир, — знати легенду про походження цих потвор мені не завадить.

Він потягнув до вина і налив собі ще півкухля.

— Як і домовлялися, можете спати спокійно, доки я тут на варті, — додав він.

Йоанна вдячно всміхнулася і, розчесавши волосся, невдовзі й справді заснула, не знімаючи своєї білої сукні.

— А ти сиди й хлебчи вино, телепню, — промовив тоді до себе найманець, — хоча досить ступити кілька кроків, і можна заволодіти нею без надмірних зусиль...

Він зрозумів, що ця думка до самісінького ранку не дасть йому спокою, тому принаймні намагався дивитися в інший бік, у темне вікно. Воно було схожим на чорне матове дзеркало, в якому відображалися покої. Видно було товсту лоєву свічку, що згоріла до половини, колиску з дитиною Йоанни і відкриту скриню... Він споглядав цю нерухому картину досить довго, доки врешті не зауважив, що вона раптово змінилась. Колиска чомусь посунулась убік, а на її місці невідомо звідки з’явився ще один стіл. Різко повернувшись, Казимир побачив, що цим столом сидить невідомий, зодягнений в чорне. Той самий, з яким він колись вже зіткнувся в цій самій кімнаті. Одним рухом, найманець вихопив шаблю, але дивний гість навіть не поворухнувся. Краєм ока, Казимир зазирнув до колиски, аби пересвідчитись, що дитина не зникла. На щастя, маленький син Йоанни й досі був там і мирно спав.

— Відклади шаблю, — крижаним голосом наказав незнайомець, — вона не стане тобі в пригоді.

Найманець відчув, що тут абсолютна рація, і скорився. Той, хто міг так раптово й невідомо звідки з’являтися, навряд чи боявся удару клинком.

— Хто ти в біса такий? — запитав Казимир.

— Недовго живуть ті, кому я називаю своє ім’я. Навіть менше, ніж ті, хто мене бачить... — прозвучала відповідь.

— Тоді що тобі потрібно від цієї жінки?

Незнайомець повільно повернув обличчя убік колиски.

— Ось ця маленька душа, — промовив він, і в Казимира схолола в жилах кров, — а ще... Ще потрібен страх його матері. Розпач, з яким вона побивається над дитиною, боячись за неї і відчуваючи своє безсилля. Ось чому я не забрав дитину одразу. Ці почуття живлять мене, дарують задоволення, насолоду, яку вам, нікчемним смертним, пізнати не дано.

— Ти демон смерті! — процідив Казимир.

— Вгадав.

— Сучий виродок, — додав найманець і мимоволі перехрестився.

— А от цього робити не слід, — застеріг той, — мене це нервує...

— Дитину я тобі не віддам, — рішуче мовив Казимир, — доведеться разом з її душею забрати й мою.

З вуст демона долинулось щось схоже на сміх.

— Твою душу? — перепитав він, — твою мерзенну, жадібну душу, що не варта й мідяка?

— Яка вже є...

— Страх її переповнює, і ти понад усе зараз ненавидиш обставини, які змусили тебе бути тут, а не деінде, куди може завести тебе твоє низьке ремесло, — продовжив той.

— Якби не ті обставини, я згорів би на вогнищі, — промовив Казимир.

Найманець упіймав себе на думці, що насправді це прозвучало, як виправдання перед самим собою. Чому він і справді не послав усе це під три чорти? Дурнуватих і боягузливих замкових вояків, кровожерливих стридів, а надто цього демона навпроти? Все тому, що Агата Сененська врятувала йому життя, яке після цього не один раз знову висіло на волосинці.

Співрозмовник, схоже, читав його думки:

— Виявляється, ви, шановний пане Казимире, здатні на вдячність? — іронічно промовив він, — досі більшість найманців, з якими мені доводилось мати справу, не були обтяжені цією рідкісною рисою, притаманною, здебільшого, особам благородного походження.

— Називай це, як хочеш, — видихнув той.

— І що ж, ти справді ладен пожертвувати своєю душею заради сина цієї жінки? — тепер він повернув обличчя вбік Йоанни.

— Так, ладен.

— Боїшся, що сумління не дасть спокою?

— Совість — найжорстокіший кат. Страшніший за всіх катів світу разом узятих.

— Що ж, тоді я тобі допоможу, — несподівано сказав демон і простягнув над столом обидві руки.

Коли прибрав їх, на ньому виявилась шахівниця з розставленими фігурами. З боку Казимира стояли білі, з боку його суперника — чорні.

— Сподіваюся, ти вмієш грати в цю гру? — поцікавився демон.

— Так, — ствердно відповів той.

— Чудово... Бачиш, з трьох наймогутніших Владик Зла, що змушені перебувати тут, у Світі Смертних, я єдиний, кого цікавлять людські почуття. Інші двоє занадто зайняті своїми покликаннями. Один, кого називають Королем болю, втішається людськими муками, інший носиться лісами разом зі своїми дітьми-людожерами... І тільки я насолоджуюсь вашими емоціями.

Знаєш, найманцю, це завдяки мені король Речі Посполитої помер на день пізніше свого часу... А одного разу я допоміг подорожнім, які заблукали через шалені вітри. Мені подобається спостерігати за іграми смертних й час від часу обережно на них впливати.

От і зараз, коли доля цієї дитини вже, здавалося б, вирішена, я пропоную тобі партію в Шахи... Переможуть білі — син цієї жінки буде жити, чорні — помре.

— Хіба можливо обіграти демона? — мовив Казимир.

— А ти спробуй... Твій хід.

Найманець непевно торкнувся королівського пішака[42] й просунув його на дві клітини вперед. Його суперник миттю зробив хід у відповідь. Після дебюту, гра перейшла в мітельшпіль,[43] де Казимирові навіть вдалося здобути певну перевагу. Його фігури захопили центр шахівниці і вже, здавалось, от-от перейдуть в рішучий наступ, аж тут чорні влаштували їм хитру пастку. Як не ламав собі голову Казимир, але викрутитись не зміг. Положення фігур на дошці знову вирівнялось, а його перевага зникла.

Гра тривала всю ніч і лиш над ранок, коли за вікном почало сіріти, партія перейшла в ендшпіль[44].

— Зізнаюся, не чекав такої гри, — озвався демон, — ти мене здивував.

Казимир уперше за ніч відірвав погляд від шахівниці. Найманець намагався видаватися спокійним, але рясний піт, що стікав по його обличчю видавав шалене хвилювання, яке збурювало його зсередини. Він спершу хотів відповісти, але побоявся, що голос зрадливо затремтить. Гравці повернулися до своїх фігур, і за годину, якраз коли зблиснули перші промені світанку, стало зрозуміло, що в їхній партії — нічия.

— Що тепер? — встаючи з-за столу, запитав Казимир.

— А що мало б бути, на твою думку? — питанням на питання відповів демон.

Його силует навпроти став раптом прозорим. Так ніби це був привид, який потроху танув у просторі покоїв, мовби розчиняючись у ранковому світлі.

— Дитина житиме? — мовив найманець.

— І так, і ні... Адже на дошці — нічия.

— Що значить «і так, і ні»? — викрикнув найманець.

Відчуття люті й втоми охопило його, і він ладен був знову взятися за шаблю, так мовби на ранок, сталь могла завдати демону хоч якоїсь шкоди.

— І житиме, і не житиме, — зі знущанням в голосі відповів той, остаточно зникаючи.

— Ах ти, падлюко!

Казимир спробував щосили вдарити його шаблею, проте гостре лезо тільки зі свистом розсікло повітря.

Демона вже не було перед ним. Зникли й шахи.

Стиснувши зуби від дошкульного безсилля, він знову сів за стіл, поклавши перед собою шаблю. Втома скувала його, наче ланцюг. Не в змозі їй опиратись, Казимир заплющив очі й провалився в сон.

Здалося, не минуло й хвилини, як хтось легенько торкнувся його плеча. Він стрепенувся й миттю розплющив очі, але денне світло нещадно вперіщило в них гострим промінням, і чоловік мусив зажмуритись.

— Дякую вам, лицарю, — почув Казимир голос Йоанни, що долинав до нього крізь червоно-жовту пелену перед його очима.

— За що? — не зрозумів той.

— Ви були з нами всю ніч. І я вперше не тривожилась.

Кімнату раптом заповнив щасливий дитячий сміх.

— Але я, здається, заснув...

— Це неважливо. Даруйте, я змушена попросити вас піти. От-от сюди навідається годувальниця.

— Звісно, — Казимир скочив на ноги.

Вклонившись, він хутко попрямував до дверей, проте Йоанна впіймала його за руку і міцно стиснула. В цей час в дитячій колисці, залунала ніжна мелодія з музичної скриньки, і маленький син Йоанни радісно заплескав у долоні.

— Це його улюблена іграшка, — засміялася жінка, відпускаючи руку Казимира, — і, здається, сьогодні він краще почувається.

Найманець спробував поусміхнутись у відповідь.

— Гарного дня, ваша милосте, — сказав він, виходячи з кімнати.

Після обіду Казимир почав готуватися до від’їзду. Спогади про нічну з’яву Мафаса потроху стиралися у яскравому світлі дня. Хтозна, можливо, завдяки своїй дещо легковажній вдачі, найманець до вечора і зовсім забув би про цю подію, а точніше, викинув би її з голови, якби по замку стрілою не пронеслася новина: маленькому синові Йоанни раптом стало зовсім зле, та так, що лікар від безсилля опустив руки і хіба що закликав молитися. Втім молитви, навіть найпалкіші, не допомогли. На ранок наступного дня дитина померла...

Поморянський замок занурився в траур. Не стримувала сліз навіть обслуга і вартові, котрим досі, здавалось, було однаково, що відбувається в родині Сененських. Можливо тому, що маленький син Йоанни ще не сприймався приналежним до вельможної родини, і шкодувати за невинним життям та співчувати горю матері було легко.

Вкотре почав періщити дощ, і не зупинився він до дня, коли були призначені похорони. Замок, за цей час, від негоди зробився сірим і понурим, від чого сам виглядав, як велетенська кам’яна усипальниця.

Стоячи під рясним дощем на цвинтарі і спостерігаючи, як гробарі й священик роблять свою справу, Казимир знову пригадав ніч в покоях Йоанни, коли намагався обіграти Демона Смерті в шахи. Чи було б справді подароване життя хлопчику, якби найманець переміг в тій партії? Але ж він і не програв! Чорт забирай, вони розійшлися нічиєю!.. Хіба що все це йому справді привиділось і жодного демона, шахівниці та гри з диявольською умовою насправді не було.

Йоанна, проходячи повз Казимира, глянула на нього порожніми очима, з яких давно витекли всі сльози і вже, здавалось, потроху витікає життя, й гірко промовила:

— Він таки забрав мого сина...

В цих словах не було жодного докору, але найманець відчув, як невидимим списом його нутро пронизала вина.

Кілька ночей після похорону Казимир не міг спати. Він зводився з ліжка і міряв кроками свою кімнату або виходив у коридор і, мов злодій, скрадався до дверей Йоанни. Тут чоловік довго прислухався до тихого плачу нещасної матері й відчував, як самому йому до горла підкочується гіркий клубок. За своє життя найманець не навчився утішати. Казимир добре вмів завдавати болю, але не знав, як бодай частину чужих страждань забрати собі.

Однієї ночі, коли він отак стояв під її покоями, двері несподівано прочинились. Йоанна постала перед ним в одній сорочці, бліда, наче привид з розпущеним волоссям, що важко опускалось на її тендітні плечі. Заскочений зненацька Казимир знітився, наче хлопчисько, якого спіймали за підгляданням у замкову шпарину. Пробелькотівши щось подібне до вибачення чи то невдалого пояснення, він вже збирався хутко піти геть, але жінка зупинила його.

— Я чую мелодію тієї маленької музичної скриньки, — промовила Йоанна, і від цих слів у найманця волосся піднялося дибки.

— Пригадую, ви поклали її синові в домовину, — сказав він.

В роті у Казимира пересохло і, говорячи, найманець мав відчуття, ніби жує пісок.

— Так, але я чую музику... — повторила вона.

Йоанна підійшла до нього так близько, що він міг добре розгледіти темні кола довкруж її очей.

— Нам треба відкрити усипальницю, — додала жінка.

Найманець відсахнувся від неї, мов від прокаженої. Позадкував до стіни, проте Йоанна знову наблизилась.

— Благаю вас, Казимире, — не вгавала вона, — я б сама це зробила, проте боюся, що мені не вистачить сил.

— Але навіщо? — ніяк не міг второпати найманець, — що ви хочете там побачити?

— Не знаю, не знаю, не знаю!.. — розпачливо вигукнула Йоанна, — але не можу позбутися відчуття, що... що мій син живий!

Вона відвернулась від нього і, закривши обличчя руками, заридала.

Казимир, зрозумівши, що заспокоїти її не вдасться, важко зітхнув і коротко мовив:

— Гаразд. Збирайтесь.

— За хвилину буду готова, — сказала жінка.

Поспіхом втираючи сльози, вона зникла за дверима своєї кімнати...

Невдовзі вони вийшли через замкову фіртку, взявши з собою тільки слугу, який рушив попереду, освітлюючи дорогу, що вела на цвинтар. Казимир ніс на плечі важкого металевого лома, взятого з майстерні замкових каменотесів. Дощ не припинявся, а навпаки, посилився на ніч, і всі троє незабаром промокли до нитки. Вода шипіла на розпечених металевих стулках олійного ліхтаря в руках слуги і, здавалось, от-от дістанеться до вогню, позбавивши нічних подорожніх світла.

Слузі було суворо наказано мовчати про все, що відбудеться цієї ночі. Втім, той мав настільки байдужий і сонний вигляд, що ніхто в ньому не сумнівався. Безперечно, найбільшим інтересом цього чоловіка зараз було ліжко, яке його змусили залишити. Здавалось, що й опинившись на нічному цвинтарі і кутаючись у мокрий плащ, він думав тільки про нього. І хтозна, чи зникла ця думка навіть тоді, коли Казимир щосили вперіщив ломом по кам’яній плиті, що закривала вхід до родинної гробниці Сененських.

І лише, коли за півгодини марудної праці, найманцю вдалося підважити плиту й відкрити усипальницю, слуга затремтів тепер не від холоду, а від страху. Що вони замислили, ця божевільна Йоанна і приблуда Казимир, про якого в містечку говорять, наче він продав душу дияволові?

Помітивши, що ліхтар в його руці дрібно затремтів, жінка підійшла до нього й уважно вгледілась тому в обличчя. Від її погляду, слуга затрясся ще дужче.

— Ти пам’ятаєш про свою обіцянку? — запитала вона.

Завжди лагідна й добра Йоанна виглядала тепер, як відьма.

— Пам’ятаю, ваша милосте... — затинаючись відповів слуга.

— Обіцяю щедро винагородити тебе, якщо триматимеш язика за зубами, — пообіцяла Йоанна.

Тоді, підійшовши до Казимира, тихо, але твердо промовила:

— Дістаньте труну. Будь ласка...

Скорившись, найманець пірнув усередину гробниці й за мить повернувся з маленькою домовиною в руках. Тоді поставив її на камінь і витер обличчя чи то від дощу, чи то від гарячого липкого поту.

— Відкрийте її.

Казимир звів очі на Йоанну, мовби для того, щоб переконатися чи правильно почув. Жінка злегка кивнула. Вона стояла рівна, мов статуя Діви Марії, тільки здавалася меншою, ніж зазвичай. Так ніби потроху розчинялася у цвинтарній ночі.

Найманець гукнув на допомогу слугу, і разом вони без надмірних зусиль зірвали з труни віко. Тієї ж миті залунала мелодія музичної скриньки, що була всередині поруч із маленьким мерцем. Йоанна підійшла ближче й глянула на сина. Бліде дитяче обличчя було скривлене в жахливій гримасі, а крихітні руки підняті над собою так, мовби дитина намагалася відкрити віко.

Жінка розпачливо закричала і впала без тями у цвинтарну багнюку. Казимир кинувся до неї.

— Господи милосердний, — прошепотів слуга, — ми поховали це дитя живцем.

Підклавши Йоанні під голову свого плаща, Казимир звів очі й раптом побачив за кілька кроків від себе темну, але добре знайому постать. Це був незнайомець, демон, з яким він грав у шахи на життя дитини. Так ось як ця потвора потрактувала нічию! Сина Йоанни поховали, як мертвого, але в домовині він ожив, щоб насправді вмерти у жахливих недитячих муках.

Найманець вихопив з-за пояса шаблю й, не тямлячи себе з люті, кинувся просто на цю нічну з’яву.

— Сучий виродку! — закричав Казимир, але його клинок тільки розсік дощову цвинтарну ніч.

Перед ним вже нікого не було.